Міністерство освіти І науки україни донецький національний технічний університет автомобільно-дорожній інститут



Сторінка4/5
Дата конвертації07.03.2016
Розмір1.04 Mb.
1   2   3   4   5

РОЗДІЛ 2

РЕГУЛЮВАННЯ РОБОТОЮ

З НОРМУВАННЯ ПРАЦІ НА ЛОКАЛЬНОМУ

ТА ГЛОБАЛЬНОМУ РІВНЯХ

2.1. Створення національної законодавчої бази з питань нормування праці з урахуванням міжнародних норм

В процесі становлення теорії і практики нормування праці формулюються і законодавчо закріплюються його основні принципи. Початок цьому процесу в колишньому Союзі Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого до 1991 р. поряд із іншими союзними республіками входила і Україна, було покладено в умовах громадянської війни 1918-1920 рр. В діяльності державних органів переважали примусові методи, які отримали назву політики військового комунізму. Вони були викликані екстремальними умовами, що вимагали негайної мобілізації всіх наявних ресурсів, граничного напруження сил заради виживання радянської влади. Провідну роль в здійсненні політики військового комунізму відігравало трудове законодавство. В грудні 1918 р. був прийнятий Кодекс законів про працю – перший акт радянського трудового законодавства, який закріпив примусовий характер праці. В Кодексі законів про працю 1918 р. основний акцент зроблено на виробничій функції трудового права, забезпеченні підприємств необхідною робочою силою, на сприянні росту продуктивності праці. Останньому був присвячений спеціальний розділ, що регламентував дисципліну праці, норми праці і відрядні розцінки. Стаття 113 Кодексу законів про працю покладала на трудящих і органи управління підприємством зобов’язання точного дотримання вимог Кодексу щодо норм виробітку, продуктивності та правил внутрішнього розпорядку. Кодекс законів про працю передписував кожному працівнику впродовж нормального робочого дня за нормальних умов праці виконувати кількість роботи не меншу за норму виробітку, встановлену для категорії і групи, в яку він зарахований. Встановлення норм виробітку було покладено на розцінкові комісії, що повинні були брати до уваги кількість виробів, вироблюваних звичайно робітником даної професії, групи і категорії в плині нормального робочого дня і при нормальних технічних умовах. Робітник, що систематично виробляв менше встановленої норми, за рішенням розцінкової комісії міг бути переведений на іншу роботу зі зниженням заробітної плати. Невиконання норми виробітку внаслідок несумлінності або грубої недбалості робітника було приводом для його звільнення без попередження [26, 134]. Багато норм Кодексу законів про працю були скоректовані в "Загальному положенні про тариф", затвердженому Радою народних комісарів 17 червня 1920 р., в якому, зокрема, зазначалося, що норми виробітку на будь-які роботи мають встановлюватися, виходячи із середнього виробітку в нормальних умовах, на підставі використання наявного досвіду, даних безпосередніх спостережень, а також науково-теоретичних розрахунків. Положення охоплювало основні питання регулювання праці, такі як робочий час, норми продуктивності, розподіл за тарифними розрядами, тарифні ставки, норми і порядок оплати, час відпочинку, і фактично діяло замість Кодексу законів про працю при рішенні питань регулювання праці [26, 121].

Дотримання трудової дисципліни забезпечувалося в період військового комунізму не лише досить суворими нормами Кодексу законів про працю, але і додатковими актами. Так, Декретом Ради народних комісарів від 14 листопада 1919 р. передбачалося створення робочих дисциплінарних товариських судів із представників органів управління, профспілок і фабрично-заводських комітетів для розгляду справ про порушення трудової дисципліни. Суди наділялися правом застосовувати до порушників найсуворіші покарання аж до заключення в концентраційний табір. Спеціальний Декрет Ради народних комісарів про боротьбу з прогулами був прийнятий в квітні 1920 р. [26, 135].

Здійснення політики радянської влади в соціально-трудовій сфері було покладене на Народний комісаріат праці. В веденні Народного комісаріату з праці знаходились інспекції з праці. Інспекціям було надане право вимагати від адміністрації надання даних, документації про те, як організована праця на підприємстві, вживати необхідні заходи для проведення в життя декретів, постанов і інших актів радянської влади. Органами Народного комісаріату праці на місцях стали відділи праці при виконкомах місцевих рад, що видавали постанови по трудових питаннях і притягали до відповідальності за порушення законодавства про працю. Порушників трудової дисципліни карали досить суворими заходами - від утримань із заробітної плати до ув'язнення та примусу до важких суспільно необхідних робіт. Вищій Раді народного господарства спільно з Народним комісаріатом праці було надано право в виняткових випадках оголошувати про загальне зниження або підвищення норм виробітку для всіх трудящих і для всіх підприємств, установ і господарств певного району [26, 134].

Нова економічна політика (неп) була заснована на відмовленні від централізованого визначення заробітної плати, зрівняльного винагородження за працю та від переважно натуральних платежів замість виплат заробітної плати, що було характерним для часів військового комунізму. В прийнятій на Х з’їзді партії в березні 1921 р. резолюції вказувалося на те, що оплата праці і розподіл предметів першої необхідності повинні бути приведені в повну відповідність з результатами нормування. Це означало, що грошова і натуральна оплата праці повинна використовуватися як засіб підвищення продуктивності і залежати від інтенсивності праці і ступеня виконання норм. В резолюціях з’їзду вказувалося на необхідність проведення централізованої політики в сфері нормування праці, оскільки існуючі недоліки посилювали плинність кадрів та негативно впливали на продуктивність праці. Широкі права були надані органам нормування праці. З’їзд зобов’язав радянські установи точно і суворо виконувати всі постанови цих органів [44, 12].

В листопаді 1922 р. було проведено радикальну реформу трудового законодавства, прийнятий новий Кодекс законів про працю. [26, 144]. Принципова новизна полягала в тому, що в законодавстві умови і норми являли собою обов'язковий мінімум гарантій, встановлених державою, а їхній фактичний рівень визначався за згодою між працівниками (профспілкою) і державними, кооперативними або приватними підприємствами. Розмір винагороди за працю та її умови визначалися колективними і трудовими угодами. При цьому не допускалося включення в трудовий договір умов праці, що погіршували положення працівника в порівнянні з законами про працю, колективним договором і правилами трудового розпорядку.

В Кодексі законів про працю 1922 р. було встановлено більш пільговий для працівників порядок оплати простою не з вини працівника – за середньоденним заробітком, тобто працівнику зберігався повний заробіток при невиконанні норми виробітку не за його провиною. Якщо робітник через свою провину не виконував встановлену норму виробітку в нормальних умовах, він отримував заробітну плату відповідно до кількості виконаної роботи, але не менше 2/3 тарифної ставки [26, 158].

Питання щодо взаємозв’язку оплати праці і її реальних результатів були розглянуті в 1926 р. на І Всесоюзному з’їзді відділів економіки праці і тарифно-нормуваньних бюро [44, 13]. В матеріалах з’їзду відзначалося, що в „принципі низького тарифу і високого приробітку криється певна небезпека... На тарифну ставку робочий дивиться так, що за тарифну ставку він нічого не має робити – йому просто платять за вихід” [44, 14]. Зазначені недоліки в організації заробітної плати стали наслідками не лише низького рівня нормування праці, але і недосконалості існуючої тарифної системи. Справа в тому, що для першого десятиріччя розвитку нормування праці характерним було те, що труд оцінювався на основі досить складної 17-розрядної тарифної сітки, яка характеризувалася зрівняльними тенденціями в оплаті праці. Це негативно відбивалося на нормуванні праці та підвищенні її продуктивності. В зв’язку з цим в 1926-1928 рр. було проведено тарифну реформу [44, 14], яка в цілому сприяла покращенню стану нормування та дозволила значно покращити міжгалузеві співвідношення заробітної плати, створити необхідні умови для підвищення продуктивності праці та кваліфікації працівників, скороченню плинності кадрів. На відміну від політики військового комунізму, прийняті за часів нової економічної політики заходи сприяли різкому скороченню плинності кадрів, створювали умови для підвищення продуктивності праці та кваліфікації працівників.

В кінці 1920 р. в Союзі Радянських Соціалістичних Республік відбулася зміна курсу. Політичне керівництво на чолі із Йосифом Віссаріоновичем Сталіним (1879-1953 рр.) - російським державним і політичним діячем, теоретиком і пропагандистом марксизму-ленінізму, відмовилося від плану будівництва комунізму через нову економічну політику і почало здійснення індустріалізації і колективізації країни «в найкоротший термін і за будь-яку ціну». Новий курс зажадав колосальної напруги сил і мобілізації всіх резервів, що малися. Для цього необхідно було домогтися максимального виробітку шляхом інтенсифікації праці, зміцнення дисципліни і порядку на виробництві, використання екстенсивних методів, таких, як збільшення тривалості робочого часу. З огляду на недолік коштів, держава прагнула максимально здешевити робочу силу, зменшити її оплату. Трудове право, що діяло з часів нової економічної політики, не підходило для забезпечення виконання поставлених задач. Пристосування існуючого трудового права до нестатків і потреб адміністративно-командної системи здійснювалося наприкінці 1930   х рр. за наступними основними напрямками: посилення централізації в регулюванні праці; введення прямого державного примусу до праці під страхом кримінальної відповідальності; посилення покарань за порушення трудової дисципліни, недотримання технологічних нормативів, випуск браку; погіршення умов праці, зниження рівня правових гарантій для працівників. За кожним з зазначених напрямків були видані чисельні законодавчі і нормативні акти, які в своїй сукупності сформували трудове право, що мало істотні відмінності від попереднього періоду. Так, указом Президіуму Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік від 26 червня 1940 р. було здійснено збільшення тривалості робочого дня з семи до восьми годин – на підприємствах з семигодинним робочим днем, з шести до семи годин – на підприємствах з семигодинним робочим днем, а також переведення всіх робітників з п’яти- на шестиденний та семиденний робочий тиждень. В результаті тривалість робочого часу збільшилась в середньому на 33 години на місяць без підвищення заробітної плати [26, 199]. В зв’язку з переходом на восьмигодинний робочий день були підвищені норми виробітку і знижені розцінки. Оплата простоїв, браку, невиконання норм виробітку була переглянута. Замість повної оплати було встановлено, що при простої по незалежним від працівника причинам йому гарантується від 1/2 до 1/3 погодинної тарифної ставки; при невиконанні норм виробітку і при допущенні браку (не з вини працівника) – 2/3 погодинної тарифної ставки [26, 200]. Розглянуті заходи в сфері правового регулювання праці здебільшого відроджували порядки, що існували в період військового комунізму.

Надзвичайні заходи примусового характеру, введені в 1930-1940 рр., були ще більше посилені в період Великої Вітчизняної війни, що диктувалося військовою обстановкою. З перших днів війни розгорнувся рух „двохсотників”, „трьохсотників”, „п’ятисотників” і навіть тисячників – робітники брали на себе зобов’язання виконувати норми за себе і свого товариша, сина, батька, що пішли на фронт. Такі результати досягались за рахунок збільшення тривалості робочого дня, використання резервів багатоверстатного обслуговування, суміщення робіт і професій.

В післявоєнне десятиріччя спостерігається практично повна відсутність нових актів з праці. Єдиним виключенням слугує Постанова Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік від 4 лютого 1947 р. „Про заключення колективних договорів на підприємствах”, відповідно до якої було відновлено роботу із складання колективних договорів [26, 208].

З другої половини 1950-х рр., зі смертю І. Сталіна і падінням тоталітарного режиму, починається новий етап в розвитку законодавства. Він характеризується поступовою лібералізацієй соціалістичного ладу, державної і суспільної системи, яка проявилася й у розвитку трудового законодавства, що придбало більш демократичний характер. Так, "Положення про права фабричного, заводського, місцевого комітету професійного союзу (ФЗМК)", затверджене Указом Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік від 15 липня 1958 р., розширило права і повноваження профспілок, і установило що ФЗМК здійснює представництво від імені робітників та службовців підприємства (установи, організації) з усіх питань праці. А "Положення про порядок розгляду трудових суперечок", затверджене Указом Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік від 31 січня 1957 р., внесло зміни в порядок розгляду трудових суперечок. На всіх підприємствах повинні були створюватися комісії з трудових спорів з рівного числа представників адміністрації і профспілок для розгляду звернень працівників з питань звільнень, оплати праці, встановлення норм виробітку. 7 травня 1960 р. Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік схвалила Закон про переведення всіх робітників та службовців на семи - і шестигодинний робочий день [26, 217-218].

Єдність в масштабі Союзу Радянських Соціалістичних Республік всіх основних норм, що регулювали працю робітників та службовців, забезпечувалася Законом „Про затвердження Основ законодавства Союзу Радянських Соціалістичних Республік і союзних республік з праці”, схваленим Верховною Радою Союзу Радянських Соціалістичних Республік 15 липня 1970 р. Основи законодавства про працю містили ряд нових моментів, що підвищували рівень правових гарантій для працівників. Так, нововведення були внесені в регламентацію умов і охорони праці, а саме, допущення роботи неповний робочий час з оплатою пропорційно відпрацьованому часу або в залежності від виробітку. Таким чином, в період лібералізації були відновлені деякі положення в області охорони праці, що діяли в 1920-х рр., а також існуючі до 1930-х рр. форми державного управління працею.

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що на всіх етапах розвитку соціалістичного будівництва значна роль відводилася нормуванню праці як засобу регулювання продуктивності праці, розміру винагороди за працю і її умов, тобто нормування праці розглядалося в якості дійового інструменту досягнення бажаного економічного і соціального результату.

Перехід від адміністративно-командної системи до розвитку ринкової економіки означає істотну зміну економічного механізму взаємодії працівників, власників підприємств і органів державної влади. Унаслідок цього реформуються принципи господарювання (відбувається перехід від принципу планомірності до принципу ринкового регулювання економіки) та економічних відносин (включаючи відносини з праці). З прийняттям 15 серпня 1989 р. Постанови Державного комітету Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік з питань праці і заробітної плати ”Про внесення змін в Положення про організацію нормування праці в народному господарстві” норми праці перестали виконувати директивну функцію і набули рекомендаційного характеру. Тим самим держава визнала право адміністрації підприємств самостійно вирішувати питання організації нормування і оплати праці. За державою залишилася функція законодавчого регулювання питань нормування праці, а також тарифного нормування, включаючи складання кваліфікаційних довідників, переліків професій (посад), класифікаторів та інших документів.

В спадщину від Союзу Радянських Соціалістичних Республік Україна отримала практику соціалістичного правового регулювання нормування праці. Основні правові норми були зосереджені в окремому розділі (глава VІ) Кодексу законів про працю. За період незалежності України в цей розділ двічі вносилися зміни. Так, Законом України від 5 червня 1995 р. з Кодексу законів про працю була виключена ст. 93, яка визначала порядок вирішення розбіжностей, що виникали при встановленні і перегляді деяких норм праці [65, 438].



В другій половині 1990-х рр. в економіці України позначилися руйнівні процеси в системі нормування праці. Це пояснює той факт, що законодавчі акти уряду, присвячені регулюванню нормування праці, були прийняті в період з 1995 по 2003 р., й спрямовані на поліпшення стану та організації нормування у відповідних галузях економіки, а також на активізацію роботи з нормування праці на підприємствах. 20 березня 1995 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову “Про заходи поліпшення нормування праці в народному господарстві”, якою предписано Міністерствам, відомствам, іншим органам державної влади розробити та здійснити заходи щодо поліпшення нормування праці у відповідних галузях національного господарства і щорічно (до 1 серпня) інформувати Міністерство праці і соціальної політики України про стан нормування праці на державних підприємствах, в установах і організаціях [29, 409]. 19 квітня 1995 р. Колегія Міністерства праці України (у даний час Міністерство праці і соціальної політики України) схвалила Рекомендації з нормування праці в галузях народного господарства України, які містять методичні основи організації нормування праці, організацію роботи міністерства щодо удосконалення нормування праці, організацію роботи на підприємстві з нормування праці, порядок планування, фінансування і затвердження міжгалузевих та галузевих нормативних матеріалів з нормування праці [29, 411-419]. 7 липня 1995 р. Наказом Міністерства статистики України № 172 (нині Державний комітет статистики України) затверджена Інструкція про складання підприємствами звіту "Про виконання норм виробітку і стан нормування праці" за формою № 4-ПВ. Згідно із Наказом, форма № 4-ПВ розповсюджується на промислові підприємства, будівельні організації, підприємства і організації транспорту і зв’язку, радгоспи, міжгоспи, колективні сільськогосподарські підприємства, розташовані на території України, незалежно від форм власності і відомчого підпорядкування [23, 4].

Органом функціонального управління в сфері нормування в Україні виступає Міністерство праці і соціальної політики України, створене згідно Указу Президента України від 25 липня 1997 р. “Про створення Міністерства праці і соціальної політики України”. Міністерство, відповідно до Положення “Про Міністерство праці і соціальної політики”, затвердженого Указом Президента України від 30 липня 2000 р., може брати участь у реалізації державної політики в сфері нормування праці. У підпункті 11 пункту 4 цього Положення серед головних задач Міністерство праці і соціальної політики України називає розробку і здійснення заходів, що мають мету удосконалення нормування праці, розробку і затвердження міжгалузевих норм праці [65, 380]. Право Міністерства праці і соціальної політики України брати участь у реалізації державної політики у сфері нормування праці і його удосконалення означає і можливість видання підзаконних нормативних актів з названих питань. 12 травня 1996 р. Наказом Міністерства праці і соціальної політики України було затверджене "Положенням про порядок підвищення кваліфікації фахівців, які займаються питаннями нормування праці на виробництві". Метою Положення є встановлення єдиного порядку навчання фахівців з нормування праці, який забезпечує безперервне підвищення їх теоретичного рівня, поглиблення професійних знань і спеціальних навичок, збагачення передовим досвідом. "Програму щодо створення (удосконалення) нормативної бази з праці на 1997-2000 рр. ", розроблену і затверджену Міністерством праці і соціальної політики України 14 квітня 1997 р., присвячено розробці і вдосконаленню нормативно-інформаційної бази, яка є основою для регламентації оцінок витрат праці і ступеня її складності. Метою Програми є забезпечення поліпшення організації праці, підвищення її ефективності, а також сприяння соціальної захищеності працівників. 28 грудня 2000 р. Міністерство праці і соціальної політики України видало Наказ “Про заходи поліпшення нормування праці”, у якому предписано Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, у сфері управління яких є підприємства і організації державної та комунальної форм власності, здійснити заходи щодо підвищення ефективності роботи головних організацій з розроблення нормативних і методичних матеріалів з нормування праці, передбачати в контрактах з керівниками державних (комунальних) підприємств, акціонерних товариств із частиною державного майна їхню відповідальність перед власником чи уповноваженим ним органом за стан нормування праці на підприємстві. У Наказі відзначається, що підприємства і організації недержавних форм власності мають вести первинний облік виконання норм праці та передбачати в колективних договорах зобов’язання щодо поліпшення стану нормування праці робітників [28, 219]. 18 березня 2003 р. постановою Кабінету Міністрів України було затверджено "Програму створення та постійного оновлення національної нормативної бази з праці та професійної кваліфікації на 2004-2007 рр.". Програма спрямована на створення національної нормативної бази з праці (норми виробітку, часу, обслуговування, чисельності, нормативи режимів роботи, методичні рекомендації) та професійної класифікації (типові кваліфікаційні характеристики професій (посад) працівників, зміни до Класифікатора професій), а також надання організаційно-методичної і практичної допомоги підприємствам і організаціям з цих питань. Необхідність розроблення цієї Програми була зумовлена зростанням потреби підприємств, установ та організацій різних галузей економіки в удосконаленні організації виробництва, розширенні доступності до нормативно-інформаційної бази з праці, проведенні наукових досліджень. Координація робіт, пов’язаних з виконанням Програми, покладена на Міністерство праці і соціальної політики України.

Проведений огляд діючих нормативних і правових актів щодо нормування праці, постанов Кабінету Міністрів України, Міністерства праці і соціальної політики України свідчить про демократичність сучасного підходу до питань нормування праці з боку держави. Законодавче регулювання процесів нормування праці в Україні пов’язане з підвищенням значення нормування праці в рішенні економічних і соціальних завдань, а також з необхідністю перегляду і заміни існуючих норм праці більш прогресивними під впливом удосконалення технології, впровадження нової техніки та методів організації праці.

Необхідною умовою удосконалення нормування праці в сучасних умовах виступає забезпечення відповідності законодавчих актів з праці, рішень, що приймаються на всіх рівнях управління, положенням і нормам міжнародного трудового права. В сфері нормування і оплати праці діє цілий ряд міжнародних трудових норм, що приймаються Міжнародною організацією праці, значення яких в сучасних умовах розвитку світової економіки, її глобалізації незмінно підвищується. Міжнародна організація праці в своєму статуті проголосила одним з основних завдань досягнення гарантії заробітної плати, що забезпечує задовільні умови життя; визнання принципу рівної оплати за рівну працю. Однією з найбільш важливих функцій Міжнародної організації праці є прийняття Конвенцій і Рекомендацій, що встановлюють міжнародні трудові норми. Держави, що ратифікували конвенції Міжнародної організації праці, фактично беруть на себе зобов’язання впроваджувати в національну практику положення цих актів [28, 457]. Україною на даний момент ратифіковоно 44 Конвенції Міжнародної організації праці [19, 345]. В сучасних умовах в нашій країні триває процес створення національної законодавчо-правової бази відповідно до міжнародних трудових норм, здійснюється співробітництво з Міжнародною організацією праці. При цьому основна увага приділяється питанням соціально-трудових відносин, підвищенню значущості і дієвості трудового законодавства, виробітку нових трудових норм.

Законодавча основа функціонування інституту нормування, створена в Україні за період з 1995 р. по 2003 р., має суттєві відмінності від соціалістичного централізованого регулювання нормування праці. Це в свою чергу стало причиною перегляду національної політики в сфері управління нормуванням праці.



2.2. Організація управління нормуванням праці в вітчизняній економіці
В соціалістичній неринковій моделі економіки нормуванню праці – основі її організації і оплати – приділялося достатньо уваги на всіх рівнях управління виробничо-господарською діяльністю підприємств і галузі в цілому. Цілями управління нормуванням праці як одного з елементів регулювання суспільної праці виступали: реалізація механізму державного контролю за мірою праці шляхом встановлення норм трудових витрат; визначення разом з тарифною системою міри заробітної плати, а також зв'язку між продуктивністю праці та її платньою; оптимізація структури норм на основі оперативного відображення в них досягнень науково-технічного прогресу; періодична перевірка і заміна норм праці більш прогресивними.

В діючій в період соціального будівництва організаційній структурі управління нормуванням праці можна виділити три основних рівня: народногосподарський, галузевий і окремих виробничих об'єднань, промислових підприємств (рис. 2.1) [45, 151].

Рис. 2.1. Функціональний зміст управління нормуванням праці в Союзі Радянських Соціалістичних Республік

Загальне керівництво роботою з нормування праці в країні на народногосподарському рівні здійснювала Рада Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Центральним функціональним, міжгалузевим органом державного управління, відповідальним за проведення єдиної політики в області праці і заробітної плати, соціальних питань, розподілу і використання трудових ресурсів, виступав Державний комітет Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік з праці і соціальних питань. Він виконував наступні функції централізованого управління нормуванням праці:

проводив роботу з виявлення і використання резервів росту продуктивності праці за рахунок здійснення заходів поліпшення організації праці та її нормування;

затверджував разом із Всесоюзною Центральною Радою Професійних Спілок міжгалузеві нормативи з праці;

здійснював координацію діяльності міністерств і відомств щодо розширення сфери і підвищення рівня нормування праці, розробки галузевих нормативів з праці;

вивчав і узагальнював передовий досвід в області нормування праці, розробляв і затверджував разом із Всесоюзною Центральною Радою Професійних Спілок рекомендації з поширення цього досвіду.

Важливу роль серед недержавних органів централізованого управління займала Всесоюзна Центральна Рада Професійних Спілок, яка вирішувала разом з Радою Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік основні питання, що стосуються нормування праці. Загальний порядок встановлення і перегляду норм визначався Державним комітетом Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік з праці і соціальних питань і Всесоюзною Центральною Радою Професійних Спілок. В союзних республіках управління нормуванням праці в територіальному аспекті здійснювалося Радами Міністрів союзних республік, республіканськими комітетами з праці.

Найважливішою складовою частиною роботи з управління нормуванням праці виступала наукова і нормативно-дослідна робота. Наукові дослідження мали за мету правильно визначити найбільш важливі й актуальні напрямки вдосконалення нормування праці, надати обґрунтовані рекомендації з підвищення рівня роботи в цій області. Наукові дослідження і розробки з проблем нормування праці проводилися багатьма науковими установами країни. Загальне наукове керівництво дослідженнями з нормування праці і координація відповідних науково-дослідних робіт в країні здійснювалося Науково-дослідним інститутом з праці, безпосередньо підпорядкованим Державному комітету Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік з праці і соціальних питань. Однією з основних задач Науково-дослідного інституту праці було проведення наукових досліджень і розробка теоретичних і методологічних питань нормування праці, підготовка міжгалузевих нормативних матеріалів. Центрами прикладних досліджень і розробок виступали науково-дослідні інститути, проектні і нормативно-дослідні організації, центри наукової організації праці, підпорядковані галузевим міністерствам і іншим центральним відомствам [43, 38]. Планування найважливіших науково-дослідних робіт міжгалузевого характеру здійснювалося на п'ятирічний період в рамках програми робіт з наукової організації праці, що затверджувалася Державним комітетом Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік з праці і соціальних питань. Відповідно до п'ятирічного плану щороку затверджувався координаційний план науково-дослідних робіт, які виконувались галузевими інститутами під керівництвом Науково-дослідного інституту праці. Міжгалузеві нормативні матеріали з праці розроблялися в плановому порядку на основі п'ятирічних і річних планів нормативно-дослідних робіт. Цю роботу проводило Центральне бюро нормативів з праці за участю центрів наукової організації праці, нормативно-дослідних організацій, науково-дослідних інститутів і підприємств. Плани розробки галузевих норм і нормативів з праці затверджувалися міністерствами і відомствами та узгоджувалися з Державним комітетом Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік з праці і соціальних питань. Для забезпечення ефективного виконання планових завдань було створено систему постійного контролю за їх здійсненням. Вона включала систему попереджуючого контролю і звітності, а також проведення вибіркових перевірок ходу виконання окремих завдань в сфері нормування праці [43, 39].

На рівні галузі реалізувалися найважливіші задачі єдиної загальнодержавної політики в області нормування праці. Основні функції керівництва й організації роботи в області нормування праці були покладені на центральні органи управління — міністерства. Організаційні функції і задачі міністерств, всесоюзних промислових об'єднань, виробничих об'єднань, підприємств в області нормування праці були визначені в "Рекомендаціях з організації нормування праці, встановлення нових і заміни діючих норм виробітку, часу обслуговування в виробничих галузях народного господарства", затверджених Державним комітетом Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік з праці і соціальних питань і Президією Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок 3 жовтня 1975 р. Відповідно до даних рекомендацій в галузі передбачалося рішення таких питань вдосконалення нормування праці, як розробка нормативних матеріалів з праці, планування, облік і звітність з нормування, систематичний аналіз і контроль стану нормування праці на підприємствах галузі, організація наукових досліджень в області нормування праці [43, 41]. Міністерства вели постійну роботу щодо покращення форм і методів управління працею, підсилювали контроль за станом нормування в об'єднаннях і на підприємствах. Створені ними системи організації роботи з нормування праці в галузі будувалися на плановій основі і передбачали:

встановлення завдань щодо зниження трудомісткості виробів, що випускалися, виконуваних робіт і збільшення питомої ваги технічно обґрунтованих норм праці на п'ятирічний термін з розбивкою за роками і категоріями працюючих;

організацію розробки галузевих і участь в розробці міжгалузевих норм і нормативів з праці; визначення за узгодженням з відповідним центральним (республіканським) комітетом профспілки переліків зазначених норм і нормативів, обов'язкових для застосування на підвідомчих підприємствах; забезпечення на цій основі рівної напруженості норм на аналогічних роботах при однакових виробничих умовах;

затвердження і реалізацію координаційних планів нормативно-дослідних робіт із праці за роками;

своєчасний і поглиблений аналіз стану нормування праці робітників, інженерно-технічних працівників та службовців, сфери застосування нормування праці;

систематичну перевірку діючих в галузі норм і нормативів з праці з метою поліпшення їхньої якості;

перевірку виконання календарних планів заміни і перегляду норм;

забезпечення підприємств і організацій необхідними нормативними матеріалами, міжгалузевими і галузевими збірниками нормативів і норм з праці;

розробку заходів для усунення виявлених недоліків і подальшого вдосконалення нормування праці;

поширення досвіду роботи передових підприємств галузі щодо поліпшення нормування праці;

підвищення кваліфікації фахівців з нормування праці.

Організаційна структура управління нормуванням праці в галузі являла собою сукупність структурних підрозділів з праці міністерств, всесоюзних промислових об'єднань, виробничих об'єднань і підприємств (управлінь, відділів, секторів, бюро), науково-дослідних і нормативно-дослідних підрозділів (центрів наукової організації праці, станцій, лабораторій). До роботи з управління нормуванням праці залучалися й інші структурні підрозділи - технічні, технологічні, планово - економічні управління і відділи міністерств, всесоюзних промислових об'єднань, виробничих об'єднань і підприємств.

Управління нормуванням праці в галузі здійснювалося переважно за триланковою схемою: міністерство, головне виробниче управління, підприємство (об'єднання). За кожною ланкою були визначені не тільки підрозділи, але і питання, якими вони зобов'язані були займатися. Так, до складу вищої ланки входили: головний обчислювальний центр, технічне і планово-економічне управління, управління праці, заробітної плати і трудящих кадрів, головний науково-дослідний інститут. До складу третьої ланки були включені: інформаційно-обчислювальний центр, відділи головного конструктора і головного технолога, відділ стандартизації, планово-економічний відділ, відділ організації праці і заробітної плати. Вся робота з управління нормуванням праці в галузі проводилася в тісному зв'язку з профспілковим комітетом [43, 43].

Таким чином, діюча система управління нормуванням праці в промисловості Союзу Радянських Соціалістичних Республік мала ієрархічну багаторівневу структуру, що базувалася на принципі централізму. Система управління нормуванням праці в Союзі Радянських Соціалістичних республік схематично зображена на рис. 2.2.

Рис. 2.2. Система управління нормуванням праці

в промисловості Союзу Радянських Соціалістичних Республік

В ході ринкових економічних перетворень, що характеризуються роздержавленням власності та приватизацією майна, створенням підприємств і організацій різноманітних форм власності, з’являються нові інститути, формуються системи і механізми управління, не засновані, як раніше, на принципах централізму. В 1997 р. було створено Міністерство праці і соціальної політики України на базі Міністерства праці України і Міністерства соціального захисту населення України, що за таким способом ліквідувалися. Міністерство праці і соціальної політики України виступає центральним органом виконавчої влади, діяльність якого координується Кабінетом міністрів України.

Основними завданнями Міністерства праці і соціальної політики в сфері нормування праці є наступні:

участь в формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в сфері нормування праці та соціально-трудових відносин;

забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю;

розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування.

Відповідно до покладених на нього завдань, Міністерство праці і соціальної політики України:

забезпечує проведення моніторингу в сфері соціального захисту, оплати і нормування праці, соціально-трудових відносин, аналізує та прогнозує розвиток процесів у визначеній сфері;

організовує і координує роботу щодо визначення переліку та рівнів соціальних стандартів і нормативів;

розробляє соціальні стандарти і нормативи;

готує пропозиції щодо вдосконалення організації та нормування праці, розробляє і затверджує міжгалузеві норми праці;

виступає в установленому порядку замовником науково-дослідних робіт в сфері соціального захисту населення, оплати, нормування та стимулювання праці, соціально-трудових відносин, налагодження соціального партнерства;

здійснює видавничу діяльність з метою висвітлення питань державної політики в сфері оплати, нормування та стимулювання праці, соціально-трудових відносин;

здійснює міжнародне співробітництво, забезпечує виконання зобов’язань України за міжнародними договорами в сфері соціально-трудових відносин;

здійснює заходи щодо співробітництва України з Європейським Союзом, проводить роботу з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Міністерство праці і соціальної політики України очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Міністр несе персональну відповідальність перед Президентом і Кабінетом Міністрів України за розроблення і реалізацію державної політики в сфері зайнятості, соціального захисту населення, оплати, нормування та стимулювання праці, соціально-трудових відносин та за виконання Міністерством своїх завдань і функцій.

Рішення Міністерства праці і соціальної політики України, прийняті в межах його повноважень, є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності і громадянами [29, 12].

Розробку і проведення національної політики в сфері нормування праці покликаний здійснювати Національний центр продуктивності Міністерства праці і соціальної політики України. Він був створений на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 січня 1992 р. № 49-р на базі Краматорських науково-дослідного, проектного і впроваджувального центру організації праці й інституту підвищення кваліфікації керівників і фахівців. Пункт 1 розпорядження в частині створення філії Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства праці і Національної академії наук в місті Краматорську втратив силу на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р. № 202 «Про вдосконалення мережі науково-дослідних організацій Міністерства праці». В Постанові, зокрема, передбачене створення з метою вдосконалення мережі науково-дослідних організацій Міністерства праці і підвищення ефективності їхньої діяльності Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства праці і Національної академії наук в місті Києві з філією в місті Краматорську на базі Науково-дослідного центру з проблем зайнятості населення на ринку праці, Національної академії наук і Міністерства праці, Національного центру продуктивності Міністерства праці і Київської філії Українського науково-дослідного інституту праці Міністерства праці, що за таким способом ліквідуються. Український науково-дослідний інститут праці Міністерства праці в місті Луганську був перетворений в Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Міністерства праці з одночасною ліквідацією його Придніпровської і Причорноморської філій. В зв'язку з такою реорганізацією втратила силу і постанова Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 1991 р. № 240 «Про створення Науково-дослідного центру з проблем зайнятості населення і ринку праці».

В Постанові Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1997 р. № 1473 «Про створення Центру продуктивності Міністерства праці і соціальної політики в місті Краматорську» передбачено на базі філії Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства праці і соціальної політики Національної академії наук в місті Краматорську створення Центру продуктивності Міністерства праці і соціальної політики. Тобто філія в місті Краматорську стала Центром продуктивності.

Організацію роботи з нормування праці в відповідній галузі промисловості здійснює міністерство (наприклад, в вугільній промисловості – Міністерство вугільної промисловості України, в машинобудуванні – Міністерство машинобудівної промисловості України). Міністерство, керуючись законами України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, положенням “Про Міністерство України”:

забезпечує виконання та правильне застосування чинного законодавства з нормування праці на підпорядкованих підприємствах;

організовує розроблення галузевих та бере участь в розробленні міжгалузевих норм і нормативів з праці та визначає перелік указаних норм і нормативів, рекомендованих для застосування на підвідомчих підприємствах, вносить в перелік необхідні уточнення та доповнення;

проводить аналіз діючих в галузі норм і нормативів з метою поліпшення їх якості, організовує роботу щодо поширення передового досвіду в сфері удосконалення нормування праці;

забезпечує розвиток та підвищення рівня наукових досліджень в сфері нормування праці, здійснює керівництво науково-дослідними організаціями;

враховує при оцінюванні господарчої діяльності керівників підприємств роботу щодо підвищення рівня нормування та продуктивності праці [50, 12].

Нормативні матеріали за сферою застосування розподіляються на міжгалузеві, галузеві та місцеві. Розробка і перегляд міжгалузевих нормативних матеріалів з нормування праці в України здійснюється за перспективними програмами і річними планами науково-дослідних робіт. Міжгалузева програма і річні плани науково-дослідних робіт розробляються Національним центром продуктивності Міністерства праці і соціальної політики України з урахуванням відповідних пропозицій міністерств (відомств) і подаються до Міністерства праці і соціальної політики України на затвердження. Програми і річні плани галузевих (відомчих) науково-дослідних робіт розробляються і затверджуються відповідними міністерствами (відомствами) України. Організацію розробки та перевірки (а в разі потреби перегляду) збірників міжгалузевих норм і нормативів щодо нормування праці покладено на Національний центр продуктивності Міністерства праці і соціальної політики України, а збірників галузевих (відомчих) норм і нормативів - на головні нормативно-дослідні підрозділи з праці відповідних міністерств (відомств).

Затвердження міжгалузевих збірників нормативного та методичного характеру для нормування праці здійснюється Міністерством праці і соціальної політики України. Затвердження галузевих (відомчих) нормативних матеріалів для нормування праці здійснюється в порядку, встановленому міністерствами (відомствами) самостійно. При затвердженні збірників міжгалузевих і галузевих (відомчих) норм та нормативів з нормування праці встановлюється термін їх дії в залежності від характеру виробництва, технологічного процесу, виду робіт тощо, але не більше ніж 5 років. За рік до закінчення терміну дії збірників міжгалузевих і галузевих (відомчих) норм і нормативів для нормування праці вони підлягають обов'язковій перевірці на відповідність досягнутому рівню техніки, технології, організації виробництва і праці. За результатами перевірки Міністерством праці і соціальної політики України та міністерствами (відомствами), що затвердили відповідні збірники норм і нормативів щодо нормування праці, приймається рішення про закінчення терміну їх дії, або перегляд з внесенням відповідних змін та доповнень.

Документом, який інформує міністерства (відомства) та підприємства про рекомендовані до застосування на даний період міжгалузеві (галузеві, відомчі) нормативні матеріали для нормування праці, є Перелік. Перелік рекомендованих до впровадження збірників міжгалузевих норм і нормативів для нормування праці складається Національним центром продуктивності і затверджується Міністерством праці і соціальної політики України. Перелік рекомендованих до впровадження збірників галузевих (відомчих) норм і нормативів для нормування праці розробляється головними нормативно-дослідними підрозділами з праці і затверджується відповідними міністерствами (відомствами) на договірних умовах. Забезпечення галузей господарства України збірниками міжгалузевих норм і нормативів щодо нормування праці (згідно з їх замовленням) здійснюється Національним центром продуктивності Міністерства праці і соціальної політики України. Забезпечення збірниками галузевих (відомчих) норм і нормативів для нормування праці підвідомчих підприємств здійснюється відповідними міністерствами (відомствами).

Фінансування робіт, що передбачається міжгалузевими програмами і річними планами науково-дослідних робіт, що мають виконуватися Національним центром продуктивності Міністерства праці і соціальної політики України і головними нормативно-дослідними підрозділами з праці галузей (відомств), здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань, що виділяються Міністерству праці і соціальної політики України на проведення науково-дослідних міжгалузевих робіт. Фінансування робіт, що передбачається галузевими програмами і річними планами науково-дослідних робіт, здійснюється за рахунок централізованих коштів міністерств, які надходять з підприємств та організацій. Фінансування розроблення нормативних матеріалів з нормування праці для окремих підприємств здійснюється за рахунок коштів цих підприємств на основі господарських угод [ 29, 418; 419].

Робота з нормування праці здійснюється на підприємстві відповідного Кодексу законів про працю України. З метою широкого залучення трудових колективів до розроблення та здійснення заходів щодо підвищення продуктивності, поліпшення якості норм праці, що застосовуються, забезпечення перегляду застарілих норм і своєчасної їх заміни новими, та підвищення на цій основі продуктивності праці на підприємствах приймаються взаємні обов'язки в колективній угоді між власником і працівниками щодо зниження трудомісткості продукції, підвищення рівня нормування, збільшення питомої ваги технічно обгрунтованих норм виробітку та обслуговування, нормованих завдань, своєчасного перегляду застарілих та помилково встановлених норм праці.

Таким чином, на сучасному етапі розвитку ринкових відносин кожний орган управління несе певну відповідальність за стан нормування праці. Сучасна організація нормування праці в Україні схематично зображена на рис. 2.3. Функціональний зміст управління нормуванням праці представлений на рис. 2.4.

Рис.2.3. Сучасна організація нормування праці в Україні

Рис. 2.4. Функціональний зміст управління нормуванням праці в сучасних умовах


Сучасні напрямки соціально-економічного розвитку суспільства, посилення процесів децентралізації обумовлюють відхід від централізованого механізму управління системою нормування праці, покликаного забезпечувати на макроекономічному рівні нормативне регулювання економіки, а на рівні підприємств – безумовне виконання планових завдань. Трансформація централізованої економіки в економіку ринкового типу призвела до зміни підходів до нормування праці. Під час обґрунтування сучасної концепції нормування праці необхідно враховувати досвід минулих років, який свідчить, що нормування праці історично має для нашої країни важливе соціальне, економічне і політичне значення.


1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка