Міністерство освіти І науки україни київський університет імені бориса грінченка кафедра методики І технологій дошкільної освіти Половіна Олена Анатоліївна



Скачати 428.1 Kb.
Сторінка2/2
Дата конвертації08.03.2016
Розмір428.1 Kb.
1   2

Опорні поняття:

Сім’я, сімейне виховання, родинне виховання.

Сім’я – невелика соціальна група, до якої входять поєднані шлюбом чоловік і жінка, їх діти ( власні або усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов’язані родинними зв’язками з подружжям.

Сімейне виховання – один із напрямів змісту виховання, завданням якого є виховання сім’янина.

Сімейні цінності – моральні основи життя сім’ї, стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, пам’ять про предків тощо.

Родинне виховання – це виховання дітей в родині батьками, родичами, опікунами або особами, які замінюють батьків.

Родинна педагогіка як складова частина народної культури, включає відновлення у правах, використання її виховних можливостей, сімейних традицій ( трудових, моральних, мистецьких ). Це сприяє формуванню у дітей найглибших почуттів: любові до матері і батька, бабусі і дідуся, повагу до пам’яті померлих і т.п. Родинне виховання в Україні ґрунтується на : народному родинознавстві (фамілістиці) та національному дитинознавстві з урахуванням їх історичного розвитку; родинних виховних традиціях українського народу, їх позитивних виявах; нових тенденціях традиційного українського родинного виховання, зіставлення теорії та практики українського родинного виховання з родинними виховними системами високо розвинутих зарубіжних країн і використанні усього позитивного в них.



Розвиток теорії сімейного виховання в Україні.
Теорія сімейного виховання в Україні має глибоке історичне коріння. Вона спирається на одвічні традиції східних слов’ян. У період матріархату та екзогамії дітей до п’яти-шести років виховувала мати. Після утвердження патріархату створилась моногамна сім’я, а разом з нею і так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання. Там старші члени роду навчали підлітків мисливства, землеробства, родових звичаїв і обрядів.

У східних слов’ян у V-IV ст. поширюється велика патріархальна сім’я, яка складалася з кількох поколінь родичів. Поступово з великих патріархальних сімей виокремлюються менші. Мала сім’я позитивно впливала на виховання дітей. У ній формувалося нове соціальне й моральне середовище, виникли нові оцінні категорії – відповідальність батьків за виховання дітей, за авторитет і гідність сім’ї.

У VIII-IX ст. на Русі з’являється територіальна сусідська община, виникають і нові чинники соціалізації дітей, які доповнювати сімейне виховання, а саме – дитяче побратимство і посестринство, союзи ровесників, молодіжні товариства, загони «отроків» - воїнів місцевих князів.

Язичницька релігія в цей період була ідеологічною основою виховання молодого покоління. У формуванні його світогляду важливу роль відігравали народні свята, хорових спів. Дітей залучали до магічних акцій, вчили замовлень, прохань-звернень до персоніфікованих сил природи – покровителя землеробства і скотарства у слов’ян.

Отже, виховання дітей у сім’ї в дохристиянський період здійснювалося передавання таких соціальних механізмів досвіду, як звичаї, обряди, ритуали, реліквії, міфи.

Із впровадженням християнства на Русі відбуваються зміни і в духовному житті східних слов’ян. У X-XI ст. виникають писемність і школи. Було відкрито двірцеву школу Володимиром Святославичем, що в ній дітей ізолювали від впливу батьків. Літописець каже, що матері цих учнів «плакахуся по них... акы по мертвеци»

Звичайні зміни у вихованні детей у князівських та боярських сім’ях сталися в період феодальної роздробленості. У «Правді Руській» зазначено, що княгині не годували дітей своїм молоком, а наймали для цього мамок. Потім три-чотирирічного княжича віддавали в сім’ю годувальника, який мав дати йому військово-фізичну підготовку і підготувати до участі у державних справах. За тодішніми звичаями батькам не завжди дозволяли відвідувати дитину. Така штучна родинність сприяла зміцненню Київської держави в період об’єднання руських земель, але в умовах феодальної розробленості Русі вона стала небезпечною, бо брати, яких виховували часто у різних сім’ях, не знали один одного і, змагаючись за батьківський престол, підносили меч на братів. Тому годувальників замінили на досвідчених домашніх вихователів – «дядьків», серед яких виявилося чимало талановитих педагогів.

Значну роль у сімейному вихованні відігравав найвідоміший твір митрополита Іларіона(XI ст.) «Слово про закон і благодать».

Автор цього твору не підтримав візантійської ідеї виховання в сім’ї в дусі аскетизму, обґрунтував шкідливість для потомства шлюбів між близькими родичами, необхідність пильного догляду за немовлятами, покарання за погане ставлення до матері і т. п.

Але найвищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання» Володимира Мономаха. Мономах особливу увагу звертає на необхідність розвитку в дітей ініціативи і працелюбства. Він обґрунтовує думку про те, що праця є основним засобом запобігання лінощам у дітей. Велику увагу у «Повчанні» відведено ролі прикладу старших (особливо батьків) у вихованні, а також формуванню в молоді почуття любові до Батьківщини і готовності захищати її від ворогів. У зв’язку з цим він розробив систему фізичного виховання юнацтва.

Питання родинного виховання не обминув і видатний український філософ-просвітитель Г. С. Сковорода. У своїх притчах, байках та листах Сковорода висловлював дуже цінні думки з приводу батьківського виховання. У притчі «Вдячний Єродій» він пише про те, що «благо народити», - це тільки один з обов’язків батьків. Другий обов’язок, не менш важливий – це «благо навчити».

Сковорода висміював прагнення дворян і козацької старшини виховувати своїх дітей за зразком західноєвропейських магнатів та за допомогою іноземних вчителів. Критикуючи зміст «благородного» дворянського виховання, у притчі «Вдячний Єродій» Г. Сковорода змальовує образ мавпи Пишек, яка не може зрозуміти журавля Єродія, котрий любить своїх батьків, піклується про них. Якому не потрібні ні чини, ні багатство, бо всі вони, на думку Сковороди, «вітроносні».

Не розуміє мавпа Пишек Єродія і тоді, коли Єродій пояснює їй, що головне – це батьківська наука. Яка полягає в тому, щоб 1) благо народити; 2) зберегти пташеняті молоде здоров’я; 3) навчити вдячності, бо ідеалом для неї є модні училища, в яких «навчають папуги»

З великою симпатіє Сковорода ставиться до тих батьків, які «ні благо народити, ні благо навчити», він називає напівбатьком і напівматір’ю.

Винятково важливою вважав роль сім’ї у правильному вихованні дитини і відомий український поет і мислитель Т. Г. Шевченко.

Особливо побожно ставився він до жінки-матері. «Слово мамо – великеє, найкращеє слово», - проголошував поет. У багатьох своїх творах Шевченко співчутливо зображає піклування матерів-вдів про дітей, а дітей про матерів. У поемі «Наймичка», зворушливо зображено жінку-матір, що змушена в умовах несправедливого соціального ладу все життя приховувати свої почуття від сина, ідучи на велику самопожертву заради його щастя.

Надзвичайно велику увагу письменник поділяє трудовому вихованню в сім’ї. Тільки в праці можна виховати справжню людину, бо без праці людина втрачає всі людські риси. Духовно вироджується.

Питання сімейного виховання хвилювали й закарпатського педагога О. В. Духновича. Який головну відповідальність за дітей дошкільного віку покладав на батьків. «Початкове виховання належить батькам, - писав Духнович, - це найприродніший обов’язок і повинність... Батьки є першими вихователями своїх дітей». Батьки повинні піклуватися про здоров’я дітей, їх фізичний та моральний розвиток. Духнович звертав особливу увагу батьків на важливість особистого прикладу, бо дитина «все сприймає, що бачить і чує.»

Великого значення надав Духнович трудовому вихованню в сім’ї. У п’єсі «Добродетель превышает богатство» він змальовує багату сім’ю, в якій батьки не привчали сина до праці, в цьому потурали йому і зрештою в нього виріс злодій, якого заарештували. Діти ж бідних селян Василя Чесножива та вдови Богумили працювали нарівні з батьками, старанно вчились і досягли великих успіхів у житті.

У кінці XIX і на початку XX ст. в Україні, як і в Росії, особливе місце в сімейному виховані посідали питання релігійного виховання.

М. Стелецький звертається до матерів, які з самого дня народження повинні, на його думку, виховувати в дітях релігійність. У всіх подробицях автор розповідає як мати має виховувати у своїй дитині релігійні почуття. Оскільки, на його думку, матері-селянки не зможуть повністю впоратися з цим почесним завданням, їм повинні допомагати сільські священики.

Саме в цей період питанням сімейного виховання приділяли надзвичайно велику увагу такі педагоги й письменники, як Іван Франко, Леся Українка, Т. Лубенець, Я. Чепіга, Б. Грінченко, С. Русова, М. Володкевич, М. Яворський, Ю. Ярошевич та ін. Питання сімейного виховання цікавили їх в плані громадянської відповідальності сім’ї за виховання дитини як корисного члена суспільства.

І. Франко зауважував про те, що батьки зобов’язані проникати в психологію своїх дітей, розуміти їхні прагнення. Надзвичайно цікаве щодо цього оповідання «Малий Мирон», в якому дається психологічна характеристика дуже обдарованого і вразливого хлопчика шести років. Мирон думає про Сонце, що ходить по небу, про глибоку й бездонну синяву в річці. Але батьки не розуміють свого сина, докоряють йому, називають його «туманом вісімнадцятим».

Закінчуючи своє оповідання, Франко пише, що часто трапляються такі батьки, які подавляють у своїх дітях їх нахили, бо хочуть, щоб їхні діти були такими «як звичайно у людей». Саме тоді загальмовані у своєму розвитку дитячі здібності в’януть у зародку. Якщо ж батьки будуть уважними до дітей, - підкреслює Франко. – то й життєві шляхи таких дітей складатимуться відповідно до наявних нахилів.

Такі самі думки пронизують твори і Лесі Українки. Письменниця підкреслює, що основу душевного єднання батьків і дітей треба закладати в дні раннього дитинства. Тільки маючи своїх малих дітей за найближчих друзів, шануючи їх особистість, встановивши з ними щирі стосунки, можуть батьки сподіватися, що й пізніше їх з’єднуватимуть не лише природна біологічна прихильність, а й почуття глибокої поваги і взаєморозуміння, що вони стануть добрими друзями й надійними товаришами своїх дітей.

Думки про родинне виховання Леся Українки найчастіше висловлює у своїх листах до сестри О. П. Косач-Кривинюк. І хоч вона їх не привела в систему, все ж на підставі окремих зауважень, побіжно висловлених думок у листах до сестри О. П. Косач-Кривенюк. І хоч вона їх не привела в систему, все ж на підставі окремих зауважень, побіжно висловлених, думок у листах до сестри. А також на матеріалах її творів можна зробити висновок про те, що питання ролі сім’ї у вихованні дитини глибоко хвилювали письменницю. Вона розглядає виховання дітей не як особисту справу батьків, а як їхній суспільний обов’язок. Кінцевою метою виховних заходів у сім’ї поетеса вважає формування громадянина.

Але різне виховання має й різні наслідки. В оповіданні «Приязнь» Леся Українка показує, як батьки-поміщики внаслідок неправильного виховання виростили зі своєї дочки Юзі, щирої і чутливої колись дитини, самозакохану лицемірку, байдужу до інших людей.

Подруга дитячих років Юзі – Драка – була дочкою вбогого селянина, але виховувалася вона в праці і в турботах про родину й виросла сильною і вольовою дівчиною з почуттям власної гідності.

Поетеса рішуче проти тепличного виховання дівчат. Вона вважала, що дівчинку, як і хлопчика, треба виховувати в праці, у готовності до участі в суспільному житті, до шлюбу. Запорукою тривалого і щасливого шлюбу Леся Українка вважала душевну злагоду та ідейну єдність між подружжям.

На початку XX ст. українські педагоги ставили такі важливі питання, як національне, моральне, трудове та релігійне виховання дітей у сім’ї. Спільна робота школи, сім’ї та дошкільних закладів тощо. Так, 1913 року в Києві було надруковано книгу Я. Чепіги «Проблеми виховання і навчання дітей у світлі науки і практики». Автор наголошує на тому, що сім’я відіграє велику роль у вихованні дитини справжньою людиною. Я. Чепіга вважав, що сім’я готує грунт для морального виховання дітей, що саме в сім’ї у дитині розвивається і добре, і погане. Тому він нагадує батькам про, те що приклад дорослих робить з їхніх дітей або «чистих і добрих» людей, або «хистких та морально вбогих».

Особливо важливою Я. Чапіга, як і багато інших педагогів, бачить роль матері. «Від матері, від її вдачі, розуму й морального почуття, від уміння формувати добрість, ласку, дружбу, любов, справедливість, ніжність... залежить будучина дитини» - каже педагог. Він вважає, що саме від матері залежить, якою мовою говоритиме її дитина. Якщо мати навчатиме свою дитину рідної мови, починаючи з колиски, то потім, на думку педагога, коли дитина засвоїть її, можна буде знайомити її з «чужою мовою, чужим життям, чужою культурою». Але все це повинно йти «через призму національно-сімейного виховання», підкреслював педагог.

Гарячим прихильником навчання дітей, у школі рідної мови був Б. Грінченко. У статті «Якої нам треба школи?», розповідаючи про бідні селянські сім’ї, що в них усі члени сім’ї розмовляють лише українською мовою, він робить висновок, що цим дітям і в школах легше навчатись української мови і тому треба всіляко сприяти цьому. Це була прогресивна думка, особливо тоді, коли українську мову взагалі було заборонено царським урядом.

Значним явищем у розвитку сімейного виховання було проведення Першого Всеросійського з’їзду з питань сімейного виховання, який, відбувся в Петербурзі в кінці 1912 – на початку 1913р. На з’їзді були представники від київського товариства народних дитячих будинків, Київського педагогічного інституту, від батьківського комітету Харківського товариства трудящих жінок на ін.

Працювало на з’їзді шість секцій. Перша з яких називалась «Сім’я як виховне середовище». Виступали на з’їзді й українські педагоги. Так, Н. Лубенець у своїй доповіді говорила про долю дітей-школярів. Матері яких працюють. Вона пропонувала для дітей молодшого віку, батьки яких працюють, створити дитячі осередки. Після школи учні змогли б перебувати в цих осередках доки їхні батьки не повернуться з роботи. Як бачимо, дитячі осередки, які пропонувала Н. Лубенець, були зародками теперішніх шкіл подовженого дня.

Софія Русова виступила на цьому з’їзді з доповіддю про необхідність навчання дітей у сім’ях, а згодом і школах України української мови.

У квітні 1916р. в Києві відбувався Педагогічний з’їзд, на якому працювала спеціальна секція «Сім’я і школа». Очолював її український педагог М. Володкевич, який зробив доповідь на тему «Сім’я і школа». Він детально проаналізував, чому історично склалось відчуження між сім’єю і школою. На думку М. Володкевича, це сталося тому, що школа своїм завданням вважала тільки навчання учнів, а підтримку сім’ї розцінювала як зазіхання на свої права. Педагог же твердо був переконаний, що «без залучення батьків до педагогічної роботи є для школи її обов’язком і необхідністю».

Ось чому М. Волкодевич пропонував при кожній школі обов’язково організовувати батьківські комітети. Бажано також, щоб школа видавала спеціальні циркуляри (бюлетені) та шкільні звіти для батьків, а також влаштовувала «батьківські товариства, гуртки і збори». Крім цього, педагог закликав об’єднати всі батьківські гуртки і товариства.

Українськими педагогами ставилося питання про необхідність створення дошкільних закладів, для дітей, матері яких працюють. Так на сторінках журналу «Дошкольное воспитание», який видавався в Києві з 1911 до 1916 рр. (редактором на той час була Н. Лубенець), надруковано чимало статей на цю тему. Зокрема, заслуговує на увагу стаття Н. Лубенець «Суспільні та сімейні засади в дошкільному вихованні», в якій авторка наполягала, щоб виховательки дитячих садків обов’язково були в контакті з батьками. «Дитячий садок зовсім не має наміру... робити зайвим сімейне виховання. Його мета – сприяти батькам, у здійсненні великого й відповідального завдання виховання дітей, а не конкурувати з ними», - писала Н. Лубенець.

Пропагувала дошкільне виховання й відомий український педагог Софія Русова. Але поряд з цим вона надавала винятково великого значення родинному вихованню і особливо ролі матері у виховному процесі. «Найкращим керманичем мусить бути рідна мати дитини – природна вихователька своїх дітей, яка в інший раз і без наукової підготовки, одним інстинктом вміє читати в дитячій душі і розуміти її, - підкреслювала Софія Русова.

Вона зазначала, що всі видатні педагоги минулого – Руссо, Песталоцці. Гербарт, Фребель – вважали родинне виховання найкращим для дитини, бо в його основі закладено «ласку матері». Але у зв’язку з тим, що соціальні й економічні умови змусили батька й матір іти працювати, то через ці обставини родинне виховання поступається місцем громадському – дитячим притулкам, садкам. На думку Русової, ці заклади повинні стати «наче кладками-містками, перекинути від тісно родинного кубелечка до широкого шкільного осередку».

Софія Русова підготувала «проект регламенту дитячих садків», який 1918 р. було оприлюднене в додатку до «Порадника діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання». У пункті 18 проекту читаємо, що дитячий садок допомагає родинам якнайліпше виховати малих дітей, що він захищає їх від шкідливого впливу вулиці і дає змогу матері спокійно працювати.

Саме в цей період внаслідок громадянської війни та іноземної інтервенції багато українських сімей було зруйновано. Цьому сприяли економічна розруха, голод, евакуації та реевакуації. Велика кількість дітей через такі несприятливі умови стали безпритульними, їх треба було рятувати. І у зв’язку з цим Наркомос України на початку 1919 р. створив відділ соціального виховання, який по суті став центральним органом керівництва й організації суспільного виховання.

Улітку 1919 р. відділ соціального виховання звернувся до уряду з проханням затвердити декрет про соціальне виховання дітей як основу всієї виховної роботи. У пояснювальній записці до декрету йшлося про те, що «економічні умови розхитали сімейні устої» і «сім’я неспроможна виховувати громадянина майбутньої радянської республіки» відділ соціального виховання в терміновому порядку просить затвердити декрет про соціальне виховання. І в липні 1919 р. такий декрет було затверджено.

1919 року НКО УРСР оприлюднив відозву соціального виховання до матерів-робітниць, в якій підкреслювалось, що «виховання дітей із родинного робиться громадянським, соціальним». Але для цього потрібно створити мережу дитячих установ – ясла, дитячі садки, майдани, клуби, колонії. Однак ці установи, як зазначалося у відозві, повинні працювати під контролем матерів.

У цьому ж році було надруковано таку відозву і до матерів-селянок. У ній акцентувалась увага та тому, що в селянських родинах існує велика дитяча смертність через незадовільний догляд за дітьми. Тому по селах теж треба влаштовувати ясла, дитячі садки, дитячі майданчики та клуби. Домогтися цього можна буде лише тоді, підкреслювалось у відозві, коли за цю справу візьметься не тільки держава, а й батьки. «Матері-селянки», об’єднуйтеся, з’ясовуйте, де і які установи для ваших дітей треба відкривати, і заявляйте про це в місцевий відділ народної освіти», - йшлося у цій відозві.

Про те, яку велику увагу приділяли охороні дитинства на початку 20-х років, свідчить той факт, що в червні 1920 р. РНК УРСР видала спеціальну постанову про створення «Ради захисту дітей» на чолі з головою Українського радянського уряду Г. Петровським. Такі ж «Ради захисту дітей» було створено у всіх губерніях і очолювали їх голови виконавчих комітетів. Характерно, що серед численних завдань, які ставились РНК УРСР перед «Радою захисту дітей» значилася й охорона материнства.

У документі «Система соціального виховання дітей УРСР» підкреслювалось, що в комуністичному суспільстві відбуватиметься прискореним темпом «безповоротний» соціально-економічний процес «розпаду і розкладу» сім’ї у зв’язку з тим, що батьки матимуть можливість виходити «з тісного льоху сімейного вогнища на широкий простір будівництва робітничо-селянської держави». Це не означає, що держава буде виривати дітей «із обіймів батьків», але бажано, щоб усі діти до 15 років навчались і виховувались у дитячих будинках. Тому в 13 п. цього документа дитячий будинок був названий основним виховним закладом для дітей віком від 4 до 15 років, в якому діти будуть жити, навчатись і виховуватись.

Пропагуючи дитячий будинок, а не сім’ю, Г. Гринько на початку 20-х років стояв на помилкових позиціях і щодо школи. У статті «Чергові завдання радянського будівництва в галузі освіти» він писав не лише про «розклад сім’ї», а й про «параліч школи» і стверджував, що саме дитячий будинок «усуває поділ дитини між сім’єю і школою і дає реальні можливості керувати її зростом і навчанням». Отже, питання сім’ї, сімейного виховання, школи та суспільного виховання в Україні 20-х років стояли на порядку денному як першочергові.

У березні 1920 р. відбулася 1-ша Всеукраїнська нарада з питань освіти, на якій була затверджена «Схема народної освіти УРСР», розроблена Г. Гриньком.

7 червня 1920 р. Наркомос України зобов’язав усі губернські відділи народної освіти терміново в усіх містах і промислових центрах відкрити денні дитячі будинки. В які приймали б усіх дітей від 4 до 15 років, що протягом дня залишалися без догляду батьків. А 16 червня 1920 р. Наркомос України видав нову постанову про дитячі будинки-інтернати, куди рекомендувалося приймати передовсім дітей-сиріт та дітей батьків, які зловживають своїми правами.

1 липня 1920 р. Наркомос України затвердив «Декларацію про соціальне виховання дітей». У цьому документі вказувалось на життєву необхідність соціального забезпечення осиротілих і безпритульних дітей та на охоплення закладами громадського виховання всіх дітей без винятку. Ідеальним типом соціального виховання, - підкреслювалось в «Декларації», - повинні бути дитячі будинки і комуни, які мають стати «тим маяком, котрий світить провідною зіркою для всієї пролетарської виховної системи».

Дитячий будинок, а не сім’ю і школу пропагували керівники Наркомосу України і на II Всеукраїнській нараді з питань освіти, що відбулася в Харкові в серпні 1920 р. У своїй промові Г. Гринько знову відстоював точку, що «обидва кити – сім’я і школа», на яких в буржуазному суспільстві трималась виховна система, в сучасних умовах втрачають свою силу, а тому «центральним пунктом і направляючим маяком є дитячий будинок».

На цій нараді виступив також майбутній директор УНДІ педагогіки О. Попов, який, ратуючи за соціальне, а не сімейне виховання, говорив про те, що треба відмовитись від думки, що виховати нову людину, «комуніста» можна «тим самим подвійним шляхом сім’ї і школи». Він підкреслював, що протягом останніх десятиріч, педагогічна наука все більше схиляється до думки про необхідність соціального виховання, бо виховувати нову людину може лише «соціальний колектив». І «якби сім’я й не руйнувалась, то все одно наша позиція щодо неї була б такою самою», - стверджував О. Попов.

Що ж він пропонував замість сім’ї і школи? О. Попов вважав, що треба об’єднати дитячі садки і школи в єдину трудову школу, яка б не спиралася на сім’ю, зробити школу-клуб, котра мала б можливість комплексно вирішувати всі питання соціального виховання.

Саме в цей період популярності набула брошура російської діячки О. Колонтай «Сім’я і комуністична держава», видана також в Києві в 1920 р. українською мовою. Після перемоги Жовтня, пише О. Колонтай. В сім’ї відбуваються великі зміни, бо відмирають ті основи, на яких трималася та стара патріархальна сім’я, жінка стає рівноправною з чоловіками і перед нею відкриваються широкі можливості для громадської діяльності. Тому треба відкривати громадські їдальні, кухні і пральні для того, щоб звільнити жінку від домашнього господарства.

О. Колонтай вважала, що оскільки в сім’ї залишається надто живучою «дрібнобуржуазна ідеологія», то сім’я із суперечками батьків, із звичкою дбати тільки про добробут родичів не може виховати нової людини. Це під силу лише дитячим установам – дитмайданчикам, дитсадкам, притулкам, де діти перебуватимуть більшу частину дня, а розумні вихователі робитимуть з них «свідомих комуністів».

Щодо сім’ї в цілому в комуністичному суспільстві, то О. Колонтай робить такий висновок: «сім’я перестає бути потрібною. Вона не потрібна державі, бо хатнє господарство вже не корисне їй... Вона не потрібна й для самих членів сім’ї, бо й друге завдання сім’ї виховання дітей поволі – бере на себе суспільство».

Проте навіть у 20-ті роки були й такі педагоги, котрі хоч і розуміли, що через економічні труднощі сім’я переживає кризу, усе ж боронили сім’ю як виховний інститут. Так, проф. В. Зіньковський у своїй книзі «Про соціальне виховання», пише про те, що навіть не дуже зразкова сім’я може дати дитині набагато більше, ніж «найчудовіше неродинне виховання», бо «сім’ю рішуче ніщо не може заступити».

Керівники ж Наркомосу пропонували дитячий будинок. А не сім’ю та школу і на Всеукраїнській сесії ради професійно-технічної освіти, що відбувалася в Харькові в 1920 р., і на партійній нараді в Москві (грудень 1920 – січень 1921 рр.). На партійній нараді були присутні 10 представників наркомому УРСР.

Обстоюючи «Декларацію про соціальне виховання дітей» (на нараді відбулася гостра дискусія з приводу «Декларації»), українська делегація на чолі з Г. Гриньком повторила і тут те саме про «розпад і згасання сім’ї» відображає «тенденцію суспільного розвитку» і що майбутнє в систем соціального виховання належить тільки дитячим будинкам. А не сім’ї і школі.

У 1921 р. Наркомос України скликав III Всеукраїнську нараду з питань освіти й у зв’язку з тим, що голод поширився по всій південній Україні, у рішеннях цієї наради дитячий будинок продовжували називати тим закладом, який має охопити «безсімейних дітей». Але дитячих будинків не вистачало і тому було вирішено залишати там тільки тих дітей, які не можуть бути забезпечені належною родинною увагою, а тих дітей, що мають «міцнішу сім’ю», треба перевести із закритих дитячих закладів у денні дитячі будинки.

У листопаді 1921 р. в Харкові відбулася Всеукраїнська нарада, на якій Г. Гринько заявив, що в період непу з’явилася думка «назад від соціального виховання до школи». Це гасло він назвав дрібнобуржуазним, бо воно, на його думку, означало «зосередження уваги знову і знову на тих кадрах. Котрі мають за собою стійку сім’ю». У зв’язку з тим, що з поширенням голоду знову збільшилась кількість безпритульних дітей, відділ соціального виховання НКО України 3 жовтня 1921 р. видав «Положення про прикріплення державних закладів до пролетарських організацій та про розміщення безпритульних дітей серед населення». Так з’явилася нова форма рятування дітей від голоду – приватне патронування. При головному комітеті соціального виховання був організований відділ соціально-правової охорони дитинства, в обов’язки якого входила і організація системи патронування. Був створений статут охорони дитинства, в якому зазначалось, що патронувати неповнолітніх може будь-яка сім’я, котра відповідає певним вимогам як «з боку морального рівня, так і з боку матеріальних умов», а також, що неповнолітній має бути рівноправним членом родини, яка бере його на патронат. Діти, яких розміщували серед населення, перебували на повному або частковому утриманні тих сімей. А харчувалися в організованих для них спеціальних їдальнях.

Приватне патронування тривало до кінця 1921 р. Починаючи з 1922 р., коли почало в Україні відбудовуватися народне господарство, зміцнюється й сім’я. Але посилення ролі сімейного виховання ще не означало відмови від ідеї загального суспільного виховання дітей. Так, в 1924 р. кількість дітей у дитячих будинках поступово зменшувалась, там залишились лише ті, в кого не було ні батьків, ні родичів. Наркомос уже не називав дитячі будинки «маяками» соціального виховання. Навпаки, деякі діячі Наркомосу України вважали «план розвитку мережі дитячих будинків для повного охоплення всього дитинства абсолютно утопічним». Тобто 1924 року Наркомос змушений був визнати, що попередні його плани щодо суспільного виховання були утопією, що захоплення негайним суспільним вихованням всього дитинства не мало під собою твердого матеріального ґрунту, а послаблення сімейного виховання зумовлювалося тимчасовими економічними труднощами.

Отже, можна зробити висновок про те, що проблема сім’ї і сімейного виховання сягає давнини. З найдавніших часів східнослов’янські сім’ї дбали про виховання дітей, а з появою писемності вже в перших писаних трактатах, а згодом у творах українських педагогів, діячів освіти, письменників з XI по XX ст. ці питання знаходили конкретне відображення.



На початку 20-х років XIX ст. ставлення до сім’ї та сімейного виховання було неоднозначним. У зв’язку з тим, що в Україні в результаті громадянської війни та іноземної інтервенції багато сімей було зруйновано і залишилась велика кількість безпритульних дітей, працівниками Наркомосу, зокрема наркомом освіти Г. Гриньком, економічний занепад сім’ї трактувався як закономірне явище, що в соціалістичному суспільстві сприятиме звільненню сім’ї від виховних функцій та розкріпаченню жінки, а тому дитячі будинки вважались ідеальним типом соціального виховання. Така тенденція тривала до 1923 року.
Контрольні питання:

1.Назвіть функції сім’ї.

2.Виберіть правильну відповідь .Що є визначальним у вихованні в сім’ї?

а)авторитет батьків; б) традиції сім’ї; в) приклад життя батьків; г) співпраця з педагогами школи.

3.Виберіть правильну відповідь. Суть сімейного виховання в:

а)організації структури сім’ї та життя дитини; б) організації сім’ї як колективу; в) авторитеті дорослих членів родини; г) організації всіх напрямів виховання;

д) всі відповіді правильні.

4.Причини зменшення виховного впливу родини такі:

1) загострення конфлікту між поколіннями;

2) зменшення рівня життя;

3) орієнтація на первинне задоволення, інтересів особистості;

4) втрата традицій сімейного виховання;

5) подвійне навантаження на жінку – матір;

6) школа відійшла від виконання ролі помічника сім’ї;

7) оголошене законом рівне право батька і матері у вихованні дітей на практиці порушується;

8) низькопробні зарубіжні телесеріали.
5.Перспективним для новітнього родинного виховання в Україні є:

1) відродження високого статусу української родини;

2) непорушний авторитет батьків;

3) любов до дітей;

4) відданість обов’язку виховання дітей;

5) повага до батьків, предків;

6) родинно – побутові традиції, звичаї;

7) співробітництво зі школою;

8) всі відповіді правильні.
Завдання для самостійної роботи студентів

  1. Написати твір (реферат) на тему : “Пошук ідеальної сім’ї.

  2. Ідея вільного виховання в творі Жан-Жака Руссо “Еміль, або про виховання ”.

  3. Песталоцці Й.Г. Про виховання бідної сільської молоді.

  4. Ідея сімейного виховання в творі А.С. Макаренка “Книга для батьків ”.

  5. В.О. Сухомлинський про сімейне виховання (за твором “Батьківська педагогіка ”).

  6. Ідеї народного сімейного виховання в творі М.Г. Стельмаховича “Народна педагогіка ”.

  7. Система сімейного виховання в сім’ї Нікітіних (за книгою Никитин Б.П., Никитина Л.А. “Мы, наши дети и внуки”).

  8. Спок Б. “Ребенок и уход за ним “, “Разговор с матерью. Положение ребенка в семье”.

  9. Виховання неповноправних дітей в сім’ї (за книгою О.Романчук “Дорога любові ”).

  10. “У сім’ї росте дитина ” К.Й. Щербакова, Г.І. Григоренко.

  11. В.О. Сухомлинський “Серце віддаю дітям ”.

  12. Ідеї сімейного виховання у книзі Росс Кемпбелл “Лицом к лицу с ребенком”.

  13. К.Д. Ушинський “Про сімейне виховання ”.

  14. Хоменаускас Г.Т. “Семья глазами ребенка”.

  15. Постовий В.Г. Сучасна сім» я та її педагогіка.

  16. Сімейне виховання засобами казки (за книгою Фесюкової Л.Б. “Воспитание сказкой”).

  17. Березина Н. У меня растет сын.

  18. Леви В.Л. Нестандартный ребенок.

  19. Добсон Дж. Непослушный ребёнок. – 4 изд. Пер.с англ. – СПб: Мир, 1998. – 224 с.

  20. Морозова О.В. Педагогика семьи. – Омск: Изд-во ОмГГУ, 2000. –210 с.

  21. Григорьева А.А., Прокопьева М.М. Семейная педагогика.-Якутск.- Изд-во ЯГУ, 1998. – 37 с. (Ч 491,0 Р 97744, б-ка Вернадського)

  22. Коменський Я.А. Материнская школа / Под ред.А.А. Красновского. – М.: Гос. Учебно-пед. изд-во М-ва просвещения РСФСР, 1947. – 104 с.

  23. Бондаровська В. та ін. Школа для батьків / В. Бондаровська, К. Бабенко, О. Возіянова та ін., ТОВ “Батискаф”. – К. – 2003. – 320 с.

  24. Аза Л.О. Батьківський авторитет / Л.О. Аза, Н.В. Лавриненко. – К.: Політвидав, 1986. – 92 с.

  25. Азаров Ю.П. Семейная педагогика. – М.: Политиздат, 1985. –238 с.

  26. Гергишанов Т. Семейные будни, или нежность на каждый день / Т. Гергишанов, Пер.с болг. – М.: Республика, 1992. – 144с.

  27. Макаренко А.С. Лекции о воспитании детей. – Том 3,4.

  28. Макаренко А.С. Советы родителям. – М.: Знание, 1970.

  29. Азаров Ю.П. Семейная педагогика. – М.: Политиздат, 1985. – 238с.

  30. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. – 576 с. – С. 220-232.

  31. Гуров В.Н., Селюкова Л.Я. Социализация личности: социальный педагог, семья и школа. – Ставрополь, 1993.

  32. Джайнотт Х. Дж. Родители и дети. – М., 1986.

  33. Карсекіна В.В., Каракура М.М. Раціональне харчування в сім’ї. – К.: Техніка, 1986.

  34. Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлєбнік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібник. – К.: ІЗМН, 1997. – 392с. (С.222-244).

  35. Ковальчук Л.Ю. Педагогічна спадщина А.Макаренка та сімейне виховання: Навчальний план і програма для організаторів педагогічної освіти батьків. – Івано-Франківськ, 1997. – 56с.

  36. Макаренко А.С. Книга для батьків: Твори в 7 Т. – К. – 1954.– Т.4.

  37. Никитин Б.П., Никитина Л.А. Мы, наши дети и внуки. – М., 1989.

  38. Постовий В.Г. Сучасна сім’я та її педагогіка. – К., 1994.

  39. Постовий В.Г. Сучасна сім’я та її педагогіка. – К., 1994.

  40. Соціальна робота з молодою сім’єю: Зб. теор. та метод. матеріалів для працівників ССМ. – К., 1995.- Вип. 117.

  41. Станкевич Г.П., Дунцова Х.Г. Этикет за столом. – М., 1990.

  42. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. – К.: Радянська школа, 1978. – 263 с.

  43. Сухомлинський В.О. Як виховати справжню людину. – К., 1976.

  44. Ушинський К.Д. Про сімейне виховання. – К., 1974. – 151с.
1   2


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка