Міністерство освіти І науки України Кременецька загальноосвітня школа І- ііі ступенів №4 Мелодія слова солодка й святкова Мистецький салон підготувала учителька української мови та літератури Мишко Тетяна Іллівна Кременець



Скачати 210.68 Kb.
Дата конвертації07.03.2016
Розмір210.68 Kb.
Міністерство освіти і науки України

Кременецька загальноосвітня школа І- ІІІ ступенів №4

Мелодія слова солодка й святкова

Мистецький салон

підготувала

учителька української мови та

літератури

Мишко Тетяна Іллівна

Кременець

(Під оркестрову мелодію запрошені та господарі входять у залу. Стають півколом біля вазонів, а ті, що танцюють вальс-вихід, стають так, як мають танцювати.)

На фоні музики ведучі починають свято.

Ведучий. Молюся до Тебе, Господи, неложними вустами і щирим серцем. Дякую Тобі, Боже, за красу небесну: кожний день наді мною сходить сонце, воно дарує мені тепло і світло, а небо усміхається мені, немов великий і пречистий храм.

Я дякую Тобі, Господи, за красу земну: широкодолі поля і луки, пташиний спів, прохолоду дібров, шепіт лісів, журливу пісню річок і спокійну задуму озер.

Схиляюсь перед Тобою, Отче, у молитві, яка очищає, зігріває душу, наповнює її сяйвом віри, що постає зі Слова.

«Споконвіку було Слово, а слово в Бога було, і Бог було Слово». Дай мені, Боже, мудрості творити тільки добро і борони мене від зла. Благослови мене, Господи, і допоможи опанувати Словом і мовою, тобою даними.



Ведуча. Хтось із великих сказав: «Усе минає, а слово залишається. Зникають у безвісті держави, володарі, раби. На порох розсипаються величні будівлі, вмирають дерева, пересихають ріки. Гори перетворюються на купи каміння. Все стає тліном і прахом, а написане слово залишається». Залишається і несе крізь час голос людської душі. Це одне з найбільших див нашого світу. Диво написаного, надрукованого слова, яке пережило століття й покоління.

Читець 1.

Рідна мова – то матері слово.

Вона,

Як та неопалима купина.



Ніколи не згорить, ніколи

не зів’яне,

Бо в ній – народу серце полум’яне.

Мово моя!

Я тебе захищаю й люблю.

Я твій цвіт бережу, я твій плід

не згублю.

Дорогий і найкращий мій спадок,

Я тебе заступлю від міщанських нападок.

Мово моя!

В усіх заблудних на вустах

воскресни,

Хай після сну буяють рясно весни,

Блакитною трояндою мани, зори,

Лиш не мовчи, а вільно говори!

Як горлиці крило, легка ти і м’яка.

Як цвіт любові, бережно п’янка.

Читець 2.

Ви в мелодійність вслухайтесь її,

Й відчуєте, чим славні солов’ї.

Вона барвиста, як травневі луки,

В піснях, як зустріч з далечі –

розлуки.


У жартах вогняна і безоглядна,

У колискових – лагідно принадна.

Мово моя!

Хай обходять тебе підла зрада й

журба,

Я – твоя берегиня і вірна раба,



Я - володарка слів що посіяла ти,

Тож красуйся в стомовній сім’ї

і цвіти.

Ти – єдине, що я не згублю й не віддам,

Ти – мій скарб,

Ти – високий мій храм,

Щоб нам не спити гіркоту до дна,

Святись, неопалима купина.



(В.Пустовіт)

  • Танок «Вихід».

Ведуча. Зі святом вас, шановні добродії, шанувальники рідного слова. Сьогоднішня зустріч – ще одна сходинка до нашого взаєморозуміння, до родинного єднання в сім’ї вольній, новій.

Ведучий. Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій, багатій, мальовничій землі – в нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки – тут коріння роду українського, що сягає сивої давнини. І де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі, хвилюємося до сліз, зачувши рідне слово.

Ведуча. Шановні діти, учителі, гості! Запрошуємо вас у салон на хліб, сіль, на слово щире, на бесіду мудру, на свято наше – торжество рідної мови.

Ведучий. Гостей дорогих ми вітаємо щиро, стрічаємо хлібом, любов’ю і миром. Прийміть наші вітання.

(Усі займають місця за столами).



Ведучий. Мова – то цілюще джерело. Хто припаде до нього вустами, той сам всихає від спраги. Століттями мова народу була тією повноводною річкою, яку ми називаємо поезією. Поетична грань живе у слові, і слово немислиме без як немислима річка без води.

Ведуча. Україна – золота чарівна сторона. Рясно уквітчана, зеленню закосичена. Скільки ніжних поетичних слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народились і живуть.

(Пісня про Україну).

Ведучий. У нашому салоні сьогодні поети, філософи, музиканти, художники, журналісти.

Ведуча. Дамо їм можливість поспілкуватись із запрошеними. Слово журналістам.

(Журналісти представляють себе.)

Козак Н. – кореспондент журналу (газети)… Хочу задати декілька питань присутнім.

Рибалко Ст. – кореспондент журналу (газети)… Мене цікавлять думки запрошених щодо становища української мови на сучасному етапі історії.

Козак Н. У мене запитання до всіх присутніх. Відповідають бажаючі.


  • Що вам відомо з історії української писемності?

  • Чи завжди український народ мав право вільно говорити своєю мовою?

  • Які вам відомо заборони української мови?

(Відповідають бажаючі)

(Вальс)


Ведуча. А як же виникли наші літери? Понад тисячу років тому їх створив болгарський священик, учений і просвітитель Кирило разом зі своїм братом Мефодієм.

(Слово семикласників)



Кирило. Для створення букв скористаємося візантійським алфавітом, а своє письмо назвемо глаголицею.

Мефодій. Разом із Кирилом ми створили два письма. У першому, глаголиці, позначки були дивно закручені, нагадували ієрогліфи, писати ними було нелегко. Довелося Кирилу придумувати інші значки.

Кирило. У новій абетці позначки прості й зручні, і пишуться швидко. Дивися, Мефодію, це – юс великий, а це – юс малий, це – іжиця, а це – ять. А як же назвати новий алфавіт?

Мефодій. Назвемо кирилицею, бо ти ж його придумав!

Кирило. Добре, хай буде так.

Ведучий. За походженням Кирило та його брат Мефодій були напівгреками, напівслов’янами: мати – гречанка, батько – болгарин. Старший – Кирило, був особливо розумний, здібний, навчався в Константинополі, здобув блискучу освіту, вивчав грецьку, латинську, слов’янську, староєврейську й арабську мови. У 862 році Моравський князь послав звернувся до Константинополя з проханням доручити достойним особам проповідувати християнську віру на території його держави. Князь просив надіслати вчених, які б зверталися до прихожан слов’янською мовою. Кирило та Мефодій підходили якнайкраще. Виникла необхідність зробити переклад церковних книг. Тоді брати придумали кирилицю та глаголицю. Кирилиця складалася з сорока трьох букв. В її основі лежав грецький алфавіт. Звуки, однакові в слов’янській та грецькій мові, передавалися грецькими літерами. Для звуків, які були у слов’янській мові, брати створили 19 знаків простої форми. Кирилиця точно передавала на письмі звуки мови. Єдина її вада – це те, що вона містила шість грецьких літер, зайвих для слов’янського письма. Глаголиця мала 38 букв. Вона дуже відрізнялася від кирилиці. Літери були дуже схожі між собою, химерно закручені.

Так виникла та писемність, якою ми зараз користуємося. Тож коли будете читати свої улюблені книги, згадуйте про те, скільки пригод і змін довелося зазнати літерам, перш ніж вони стали такими, як зараз.



  • Юрій Дрогобич, Павло Русин, Себастьян Кльонович, Маруся Чурай, Станіслав Оріховський, Анна Лібовичівна, Іван Некрашевич, Петро Могила – ось імена тих, хто плекав слово рідної мови у ті далекі часи. Цих поетів називали роксоланами, тобто русинами, за любов до рідного слова, до рідної землі.

Яскравим феноменом поезії цього періоду є творчість Климентія Зиновієва. Вперше героями поезій стали ремісники, козаки, ченці, селяни.

Художній доробок поетів-роксоланів знайшов логічне завершення у творах письменника-мислителя Григорія Сковороди, який підсумував найвищі досягнення давньоукраїнської літератури.

(Пісня «Гуде вітер вельми в полі»)


  • Ведучий. Мова – це не мертвий камінь, а ніби дивовижне дерево – воно росте, зацвітає, змінюється.

  • Ведуча. На території України – Русі склалася така ситуація: книги друкували церковнослов’янською мовою, а народ говорив живою, співучою – розмовною. Серед тих, хто першим став писати живою розмовною мовою, зрозумілою простому народу,був Тарас Шевченко.

  • Саме Тарас Шевченко звів величну будівлю української мови, звів своєю дивовижною книгою, ім’я якій – Кобзар. Поезії, що входять до неї, складалися на тернистих дорогах поетового життя, писалися то в мандрах, то в казематах, мережилися при світлі білих ночей півночі і в пісках пустель закаспійських, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість віршів написані поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далечінь українських степів.

В основу літературної української мови було покладено наддніпрянські говори. Та це й не диво. Бо Шевченко народився на Київщині, а інший письменник, який першим заклав фундамент сучасної літературної мови, Іван Котляревський, був родом із Полтави. Про нього Тарас Шевченко писав:

Будеш, батьку, панувати,

Доки живуть люди,

Доки сонце в небі сяє,

Тебе не забудуть.


  • Ведучий. Справжньою енциклопедією народного життя називають «Енеїду» Котляревського. Вільно використовуючи живу народну мову, Іван Петрович вводив картини народного побуту. Мова буденна, увірвавшись у літературу, в поезію, викликала подивування її можливостями.

Історична заслуга Котляревського полягає саме в тому, що він перший серед українських письменників заговорив на повний голос живою народною мовою, продемонструвавши на прикладі власних творів її невичерпність, глибину, пластичність.

  • Сценка із «Наталки Полтавки»

Терпилиха. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

Возний. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіть до мене! (Бере їх за руку, підводить до матері.) Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомствєнноє владініє з тим, чтоб зробив її благополучною. (До глядачів) Поскольку же я – возний, то по привілегії, статутом мні наданой, заповідаю всім: «Где два б’ються – третій не мішайсь!» - і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.

Петро і Наталка (обнімають матір). Мати наша рідная, благослови нас!

Терпилиха. Бог з’єдиняєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію…

Микола. От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.

Виборний. Наталка – по всьому полтавка, Петро – полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії.

Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди й напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.

Наталка. Коли кого любиш, того нічого не забудеш.

(Співає пісню «Ой я дівчина Полтавка».)



  • Народну мову підхопили Віктор Забіла, Михайло Петренко, Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, поети «Руської трійці» - Шашкевич, Вагилевич, Головацький – поети-романтики першої половини ХІХ ст.

(Романс «Чорнії брови, карії очі».)

  • Так склалася доля, щоб найперші книжки, надруковані кирилицею, серед цілого слов’янства були українські. Першим друкарем українських книжок був німець Швайпольд Фіоль.

З часу друку перших книг українською мовою мине трохи більше 200 років, і російський цар Петро І накладе заборону на друкування українських книг. Відтоді починається важкий, усіяний колючими тернами шлях нашої мови. За словами відомого мовознавця, історика, політичного діяча Івана Огієнка, «за ХVІІІ та ХІХ ст. з мовою нашою було те саме, що і з самим народом; мову нашу роздирали на частини і тягли до себе і поляки, і москалі. Дві головні думки було про нашу мову за ці віки: поляки писали, що мова вкраїнська – то мова польська, та тільки трохи попсована московською, цебто зросійщене польське наріччя; росіяни писали, що мова вкраїнська – то мова російська, та тільки попсована польською, це полонізоване російське наріччя. Назвати нашу мову окремою мовою ніхто не хотів…»

(Мелодія романсу)



  • Ведучий. Але подальший розвиток української писемності, мови, культури гальмувався колоніальною політикою російського царату. Два з половиною століття під його гнітом – це тотальне нищення української нації. Така страшна правда. Багатьом вона й сьогодні очі коле, вони б воліли її «не помічати».

  • Ведуча. ХХ століття увірвалося у долю нашої мови відчайдушним залпом «Аврори».

Кілька років національного відродження, нові імена, нові теми, надії і сподівання… А далі – сльози, біль, гіркота і туга. Сотні знівечених доль. Це була кривава драма, трагедія української культури, всього українського народу.

  • То було за царизму. Та ось на календарі ХХ століття. 1938 року Сталін підписав постанову про обов’язкове вивчення російської мови в усіх школах національних республік. Вже 10 квітня 1938 року вийшла постанова ЦК КП(б)У «Про реорганізацію шкіл на Україні». Більшість шкіл стають російськомовними.

І от початок 60-х років. Знаменита хрущовська відлига. Вона дала багато імен, від яких війнуло подихом вільної людини, гідної своєї мови, своєї землі, свого народу… І серед них – В.Стус, В.Симоненко, Л.Костенко, Г.Тютюнник та ін.

ХХ століття… Воно виривало з життя найталановитіших, найпрекрасніших, але принесло нашій мові й культурі не лише випробування, а й високі злети.

Державність української мови набула законодавчої конституційної сили. Короткий календар нашого відродження – не зрівняти з нескінченно довгим Скорботним календарем нашої пам’яті, проте ми сподіваємось, що ці дати стануть ознакою нашого справжнього оновлення, а не падіння.

1989 – ухвалено Закон «Про мови в Українській РСР».

1996 – Верховна Рада України прийняла Конституцію України, в якій українській мові надано конституційної сили.

1998 – Указом Президента України 9 листопада проголошено Днем української писемності та мови.

(Пісня «Україна».)


  • Український танець.

  • «Поетичний калейдоскоп».

  • Експрес-екскурсія по фотогалереї «Народжені Україною».

Екскурсовод. Дорогі друзі! Запрошую вас до однієї з експозицій великого музею української мови «Народжені Україною».

Тут представлені фотопортрети тих, хто вніс значний внесок у розвиток української мови, для утвердження її як державної.

По-різному склалася доля тих, хто допомагав мові.


  • Великі просвітителі слов’ян – Кирило і Мефодій.

Костянтин Філософ (Кирило) і його брат Мефодій походили із Солуня (сучасної Салонії). Їхня мати була грекинею, а батько – болгарином, тому брати з дитинства добре знали як грецьку, так і мову солунських слов’ян.

863 року візантійський імператор Михайло послав Костянтина і Мефодія до Моравії, де ті на прохання місцевого князя Радислава повинні були вести церковну службу слов’янською мовою, що мала бути протиставлена латині німецьких місіонерів. Князь просив надіслати «навчителя, який би пояснив мовою нашою християнську віру».

Перед від’їздом до Моравії Костянтин і Мефодій привезли до Велиграда слов’янську абетку та три-чотири богослужебні книги, перекладені слов’янською. У посланні папи Іоанна VІІІ до моравського князя Святополка (880р.) Костянтина названо «творцем слов’янського письма». Брати придумали кирилицю і глаголицю.


  • Нестор.

Духовним Спасителем можна назвати і великого літописця Нестора, ченця Печерського монастиря – на той час одного з найбільших культурно-освітніх і політичних центрів Київської Русі.

Він прийшов до Києво-Печерської лаври сімнадцятирічним юнаком і назавжди залишився тут, щоб стати не тільки ченцем-чорноризцем, а й батьком української історії.

Усі історики сходяться на тому, ще Нестор був надзвичайно освіченою людиною, добре і на давньоруських, і на іноземних літописах, які читав у оригіналі.

Його недарма називають літописцем – він справді вів літопис. Але правильніше назвати його письменником та істориком Русі, а й батьком усієї нашої історії, який звів у одне ціле різні літописи, створені попередниками, творчо опрацював їх, збагатив своїм літописом. З-під його невтомного пера вийшла цілісна й тематично завершена книга «Повість минулих літ», яка не тільки дає уявлення про те, «звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав жити», а й читається як справді захопливий твір, бо метою літописця була боротьба за єдність усіх руських земель.



  • Т.Шевченко.

Наш безсмертний Кобзар. Відбув 10 років заслання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, яке, зокрема, пропагувало ідею українського національного відродження, зрівняння у правах усіх слов’янських народів щодо їхньої національної мови, культури і освіти, і поширення ідей братства. Ідеолог та символ українського націоналізму. Шевченкова поетична мова відзначалася природністю і милозвучністю.

Своїм словом будив народні маси до непокори, до збройного повстання. Помер у сорокасемирічному віці, постійно гнаний і переслідуваний царатом.

Геніальна творчість Шевченка та його мученицьке життя зробили поета одним із найпотужніших і найпривабливіших символів українського національного руху.


  • І.Франко.

Поет-демократ, революціонер, письменник, твори якого були наповнені палким закликом до боротьби з несправедливістю, за відстоювання людської гідності. Чотири рази був ув’язнений за співчуття народним масам, за непокору владі не піднімати проблем життя селян і робітників. Влада не дозволяла здобути ступінь доктора наук у Львові.

  • М.Куліш.

Автор п’єс у період «українізації» уже в радянській Україні. За те, що не обходив національну проблему і не хотів «її розв’язувати у білих рукавичках», був зацькований пресою, не друкувався, не дозволяли п’єси ставити на сцені.

Присудили до 10 років Соловків. Не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Сидів у камері-одиночці. Був розстріляний 3 листопада 1937 року в честь двадцятиріччя більшовицького перевороту.



4 листопада 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР реабілітувала М.Куліша посмертно «за відсутністю складу злочину».

  • О.Довженко. «Довженко був під Вождем. Це знали всі. Особливо його вороги. Знали так само, як і те, що вождь без мас, мов генерал без армії, - ніякої сили не має. І тому вождя вирвали з мас, ізолювали від середовища, де він міг розкритися сповна, особливо як громадський діяч, де він міг зробити для України те, про що ми навіть не здогадуємося», - справедливо відмічає Михайло Шевченко приховані мотиви психологічного тиску й політичного терору на українського письменника. Для Довженка відбувалася кульмінаційна життєва драма, в якій режисером-постановником був «кат над катами» Сталін. За всіма законами нову жертву мала чекати доля Куліша і Курбаса – він був приречений хоча б тому, що являв собою органічний антипод режиму в іпостаті обдарованого геніальністю українця-націоналіста.

  • Василь Стус.

Видатний український поет, критик, публіцист, автор самвидаву Василь Стус за вигаданим проводом черговий раз був кинутий до карцеру для політв’язнів, де оголосив голодовку – протест і невдовзі помер.

  • Іван Котляревський.

Працював «попечителем богоугодного заведения». Автор неперевершених «Енеїди», «Наталки Полтавки». Довів, що жива розмовна українська мова – прекрасний спосіб передачі народного життя, показу картин народного побуту, що мова буденна є джерелом невичерпності, глибини, пластичності трудового люду.

  • Журналісти:

  • Чи потрібно сьогодні боронити нашу мову?

  • Чи потрібно шанувати рідну мову?

  • Як, на вашу думку, можна збагатити нашу мову?

  • Сценка з життя «Розмова в автобусі»

Жінка. Мужчина, ви виходите на слідкуючій остановці?

Чоловік. Виходжу на наступній зупинці, шановна. Прикметника «слідуючий» в українській мові немає.

Жінка. Як хочу, так і балакаю. Як вам непонятно, одойдіть в сторону.

Чоловік. Відійти вбік не можу, бо тут тісно. Мені не «понятно», а зрозуміло, що свою мову треба шанувати й знати, а не спілкуватись суржиком.

Жінка. Мужчина, ну шо ви обзиваєтесь?! Ніякий я не суржик, а такій же пасажир, як і ви!

Чоловік. Суржик – це не лайка. Це наша біда. Узагалі-то суржик – це змішане борошно з різних видів зерна. А от мовний суржик – то поєднування чи перемішування слів чи форм двох різних мов.

Жінка. Да не разстроюйтеся так. Я старатимусь. Так ви на слідуючій виходите ілі нєт?..

Ведучий. Гадаю, кожен з вас був не раз свідком таких імпровізацій у транспорті, на вулицях, у магазинах, бібліотеці, навіть на уроках і перервах у нашій школі. Тож давайте будемо гідними нашої прекрасної, співучої мови, а не такими собі «суржиками» без роду-племені. Як ви гадаєте, яка мова є найкращою, наймилозвучнішою, просто най-най? Відповідь на це питання, на нашу думку, дав Дмитро Білоус у своєму вірші «Найдорожче».

Синів і дочок багатьох народів

я зустрічав, які перетинали

гірські й морські кордони і на подив

багато бачили, багато знали.

Я їх питав із щирою душею:

- Яку ви любите найбільше мову?

І всі відповідали: - Ту, що нею

Співала рідна мати колискову.


  • Ведучий. Прикро сьогодні зустрічати таких «возних», які не розуміють, що

Коли ти плекаєш слово,

Мов струна воно бринить.

Калиново, барвінково

Рідна мова пломенить.

Коли мовиш, як належить –

Слово чисте, як роса…

І від тебе теж залежить

Мови рідної краса.



  • Ведуча. На жаль, нерідко зустрічаються такі люди, як у гуморесці Павла Глазового «Кухлик».

Дід приїхав із села,

Ходить по столиці.

Має гроші – не мина

Жодної крамниці.

Попросив він: - Покажіть

Кухлик той, що скраю.

Продавщиця: - Што? Чєво?

Я не понімаю.

-Кухлик, люба, покажіть,

Той, що збоку смужка.

-Да какой же кухлик здесь,

Єслі ето кружка!

Дід у руки кухлик взяв

І насупив брови.

-На Вкраїні живете

Й не знаєте мови…

Продавщиця теж була

Гостра та бідова.

-У меня єсть свій язик,

Ні к чему мнє мова.

І сказав їй мудрий дід:

-Цим пишатися не слід,

Бо якраз така біда

В моєї корови:

Має, бідна, язика, Та не знає мови.


  • Ведуча. Боляче сьогодні чути, як дехто каже: «Яка різниця, яким язиком говориш? Хіба від цього добавиться хліба і ковбаси?».

Ні, звичайно, хліба і ковбаси не додасться, але хочу нагадати вислів відомого мовознавця, перекладача, автора перших правописів, священика, професора Івана Огієнка. Він сказав: «Мовне каліцтво є початком каліцтва душі». А Дмитро Білоус писав:

  • Коли забув ти рідну мову,

Біднієш духом ти щодня,

Ти втратив корінь і основу,

Ти обчухрав себе до пня.

Коли в дорогу ти збирався,

Казала мати, як прощався,

Щоб і чужого научався,

Й свого ніколи не цурався.

Ти ж повернувсь відступник сущий,

Прийшов під рідний небозвід,

Немов Іван Непам’ятущий.

Хто твій народ і де твій рід?

Не раді родичі обновам.

Чи ти об’ївся блекоти,

Що не своїм, не рідним словом

Із матір’ю говориш ти?

Ти втратив корінь і основу,

Ти обчухрав себе дотла,

Бо ти зневажав рідну мову,

Ту, що земля тобі дала,

Ту, що пройшла крізь бурі всі,

Крізь глузи й дикі заборони

Й постала нам у всій красі.

Сяйних перлин тобі не шкода,

Адже, набувши вищих прав,

Те, що дала сама природа,

Ти добровільно занедбав.

В пальті строкатім, як афіша,

Крикливі модні кеди взув.

А мати? Де ще є рідніша

За рідну, котру ти забув?

Для тебе й Київ – напіврідкий,

І Мінськ піврідний, і Москва…

Іван, не помнящий родства!


  • Ведучий. Про красу, багатство рідної мови розкаже наступна сценка.

  • Оповідач. Було це давно, ще за старої Австрії далекого 1916 року. У купе вагона 1-го класу швидкого поїзда «Львів-Відень» їхали чотири пасажири: англієць, італієць, німець та українець, відомий львівський юрист Богдан Костів. Балачки велися навколо різних проблем і тем, нарешті заговорили про мови: чия мова краща і котрій із них належить світове майбутнє. Першим заговорив англієць.

Англієць. Англія – країна завойовників, мандрівників і мореплавців. Англійська мова – це мова Шекспіра, Байрона, Діккенса, Ньютона, Дарвіна. Без сумніву, англійській мові належить світове майбутнє.

Німець. У жодному разі! Німецька мова – це мова двох великих імперій: Німеччини й Австрії, які займають більше половини Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Гете, Гейне. І тому саме німецька мова претендує на світове панування.

Оповідач. Італієць усміхнувся і тихо промовив…

Італієць. Панове, ви обидва не маєте рації. Італійська мова – це мова сонячної Італії, мова музики й кохання. Мелодійною італійською мовою написано кращі твори епохи Відродження, твори Данте, Бокаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті. Тому італійська мова має бути провідною у світі.

Оповідач. Українець довго думав і нарешті сказав…

Українець. Я також міг би сказати, що моя мова – це мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, мова геніального Тараса Шевченка. Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості своїх мов. Ну, могли б ви своїми мовами написати невеличке оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?

Англієць. Ні, ні, ні! Це неможливо.

Оповідач. Німець та італієць підтримали англійця.

Українець. Це у вас неможливо, а нашою мовою це зовсім просто. Назвіть якусь букву.

Німець. Хай буде буква «П».

Українець. Добре. Оповідання називається «Перший поцілунок».

Популярному перемишльському поету Павлу Петровичу Подільчаку поштою прийшло приємне повідомлення: «Приїздіть, Павле Петровичу, - писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Паскевич, - погостюєте, повеселитесь».

Павло Петрович поспішав, прибув першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали приятелі Паскевичів. Посадили Павла Петровича із панночкою – премилою Поліною. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав пречудові поезії. Поліна Полікарпівна потішила присутніх прекрасними полонезами, прелюдіями. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора пообідати.

Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пілзнерське пиво. Принесли печених поросят, приправлених перцем півників,пахучих паляниць, печінковий паштет, пухких пампушок під печеричкою підливкою, пирогів, підсмажених пляцків…

Потім Поліна попросила прогулятися Підгорецьким парком, помилуватися природою, послухати пташиних переспівів…

Порослий папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п’янило принадними пахощами.

Побродивши парком, пара присіла під порослим плющем платаном. Посиділи, помріяли, пошепталися, пригорнулися. Прозвучав перший поцілунок.

Прощай, парубоче привілля! Прийдеться поетові приймакувати.



Оповідач. У купе зааплодували. Всі визнали, що милозвучна, багата українська мова житиме вічно. Та зазнайкуватий німець ніяк не міг примеритися з тим, що програв.

Німець. А коли б я назвав іншу букву? Наприклад, букву «С».

Українець. Гаразд, хай буде «С». Своєю мовою я можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, в якому всі слова починатимуться на «С».

Самотній сад

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг,

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страх сіріє,

Сад солодкий спокій снить,

Сонно сипляться сніжинки, струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад,

Срібно стеляться сніжинки –

Спить самотній сад.



Англієць. Геніально!

Італієць. Незрівнянно!

Оповідач. Потім усі замовкли. Говорити вже не було потреби.

  • Ведуча. То нехай про рідне слово розкаже пісня.

(Пісня про мову).

  • (На сцену виходять мати і дитина зі свічечкою.)

Мати.

Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,

Але ти, дитино,

Покликана захищати своїми долоньками

Крихітну свічечку букви і;

А також,


Витягнувшись на пальчиках,

Оберігати місячний серпик

Букви є,

Що зрізаний з неба

Разом з ниточкою.

Бо, кажуть, дитино,

Що мова наша – солов’їна.

Правильно кажуть.

Але затям собі,

Що колись

Можуть настати і такі часи,

Коли нашої мови

Не буде пам’ятати

Навіть найменший соловейко.

Тому не можна покладатися

Тільки на солов’їв!



Дитина.

А для мене, мово, ти – мов синє море,

У якому тоне і печаль, і горе.

Я без тебе, мово, без зерна – полова.

Соняшник без сонця, без птахів діброва.

Як вогонь у серці, я несу в майбутнє

Невгасиму мову, слово незабутнє.

Ведуча. Ми були б дуже раді і веселі, якби від нинішнього свята ви залишили хоча б краплину любові до рідної мови.

Ведучий. Сьогоднішнє свято ще раз показало нам, що значить для людей наша рідна мова: це тиха мамина колискова, мудре батьківське слово. Це наша гордість.

Бережімо її, гордо всім заявляймо: я – українець, син або донька цієї землі. Я пишаюся цим. Люблю свій народ, свою землю, свою мову.



І нехай наша мова, нація і ми будемо такі гарні, як танець Світлани й Олександра.


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка