Міністерство освіти І науки україни міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка степана дем’янчука психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та внз



Сторінка11/31
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.4 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   31

Метою нашої статті є дослідження особливості методики навчання математики, яка була розроблена викладачем Волинської духовної семінарії М. Маньковським і представлена у його методичному посібнику «Вивчення математики» та запропонувати шляхи впровадження педагогічного досвіду вченого у практику українських шкіл сьогодення. Для досягнення мети в статті вирішуються такі завдання:

  • проаналізувати методи, форми та прийоми навчання математики на початковому етапі, які були запропоновані автором;

  • подати рекомендації щодо використання основних постулатів педагогічно-математичної концепції М. Маньковського у навчально-виховному процесі нинішньої початкової школи.

У кінці ХІХ століття територія Волинської губернії перебувала у складі Російської імперії. Тому навчальні заклади регіону використовували російськомовні підручниками та посібниками авторів В. Акімова, А. Баркова, М. Вальцева, І. Верещагіна, А. Добрінина, О. Зачиняєва, А. Гольденберга, С. Григор’єва, А. Креберга, М. Лебедева, П. Цвєткова та інших. Тогочасні укладачі підручників подавали свої рекомендації щодо викладання навчальних дисциплін, які не втратили своєї актуальності сьогодні. Зокрема, О. Зачиняєв пояснював, що «сучасна педагогіка повинна використовувати лише раціональні методи навчання, тобто такі, які відповідають логічним законам» [2, с. 4]. Інший педагог-новатор Д. Тихомиров навчав молодих вчителів «подавати формулювання правила після того, як учні проведуть спостереження над певним явищем, виділять в ньому спільні риси» [3, с. 4].

Цікавою для нинішніх вчителів та змістовною книгою, яка дозволяє презентувати волинську педагогічну думку кінця ХІХ – початку ХХ ст., можна вважати методичний посібник «Вивчення математики» М. Маньковського, який був виданий у 1899 р. в м. Кременці. Автор був добре обізнаний із особливостями роботи із дітьми, оскільки працював Секретарем Правління та викладачем Волинської духовної семінарії.

У передмові до «Вивчення математики» зазначалося, що книга призначена для вчителів, які працюють із дітьми вдома, в сільських школах та підготовчих класах усіх середніх навчальних закладів.

Підручник М. Маньковського має оригінальну форму викладу матеріалу – він написаний у формі звертання та діалогу із читачем, має ліричні відступи, роздуми автора: «При укладанні цієї книги в моїй уяві поставали люди, які були зі мною під час бесід, тому і в книзі в деяких місцях я не втримався від звертання до нібито присутньої аудиторії» писав автор [4, с. 1].

Укладач підручника вибрав незвичний для математики епіграф із творчості Г. Сковороди: «Все нужное – не трудно; все трудное не нужно!», який помістив на титульній сторінці книги. Проведений нами аналіз методичного посібника свідкує, що теза про необхідність подачі корисних (раціональних) знань є наскрізною у педагогічній концепції відомого волинського педагога.

Запропонований автором посібник дає рекомендації як правильно проводити уроки із математики у початковій школі. В ньому висвітлено, наприклад, такі теми: «Значення наочності», «Вивчення цифр першого десятка», «Прості дроби», «Розв’язання задач», «Множення чисел». М. Маньковський подав детальну методику, як поступово вивчати математичні дії та навчити дітей розв’язувати задачі.

Вагоме місце у методиці навчання математики волинського педагога відведено наочності. Він вважав, що вчитель повинен мати достатню кількість наочних матеріалів, оскільки «однією із необхідних умов успіху при навчанні математики є наочність» [4, с. 2].

Автором вироблена певна система щодо підбору наочності. Він вважав за доцільне використовувати різноманітні матеріали, які доступні вчителям та учням, наприклад, кубики, м’ячики, квасолю (боби), кісточки рахівниці. Щодо останніх методист зауважив: «Боби краще застосовувати плоскі, щоб вони не котилися, а у випадках, коли таких немає, то слід брати половинки їх, а також палички, соломинки» [4, с. 2]. М. Маньковський переконував, що кожен учень повинен мати власні наочні матеріали і приносити їх на всі уроки математики.

Досліджувана методика М. Маньковського ґрунтувалася також на досягненнях психологів. Автор рекомендував вчителям пильно стежити за атмосферою в класі, щоб діти могли не боятися помилитися, вільно виражали свої думки, проявляли зацікавленість, прагнули відповідати.

Окрім виробленої авторської методики використання математичних шаблонів із кружечками, що спрямована на зорову пам’ять, М. Маньковський пропонував широко задіювати слухові рецептори, тому радив вчителям при рахунку вголос постукувати по дошці чи по парті: «Також дуже подобаються учням і вельми корисними, на мій погляд, є вправи на визначення кількості ритмічних звуків, коли вчитель стукає крейдою по класній дошці…таким чином розподіляючи інтервалами удари на окремі групи, із двох, трьох чи чотирьох постукувань, легко можна навчити учнів нараховувати десять і більше ударів» [4, с. 2].

Запропонована автором методика корисна не лише для вчителів математики, а й інших предметів, оскільки її постулати можна використовувати під час вивчення різних дисциплін. Основою і запорукою успіху М. Маньковський вважав належне освоєння азів певної науки та поступовий перехід від простішого до складнішого. Він наголошував, що тільки тоді, коли дитина належними чином засвоїть легший матеріал, можна подавати складніший: «Якщо ваші учні не вміли рахувати правильно і ритмічно, і ви навчили їх, так що вони ведуть не лише прямий, а й зворотній рахунок легко, швидко і ритмічно, знайте, що учні зробили вагомий крок вперед. І він може слугувати запорукою подальшого успіху; якщо ж навпаки рахунком учнів опанують недостатньо, і ви підете із ними далі, то стикнетеся із майже нездоланними труднощами» [4, с. 5].

У авторській методиці акцент робився на самостійному пошуку учнів та логічному мисленню. Математик пропонував так пояснювати начальний матеріал, щоб учні самі робили важливі порівняння, узагальнення висновки, опановували термінами, виводили правила, вміли групувати предмети та явища за певними ознаками. Як і у більшості тогочасних педагогічних видань, у методичному посібнику «Вивчення математики» наголошувалося на необхідності дотримання принципу свідомості, згідно якого дитина повинна осмислено сприймати виучуваний матеріал.

Волинський математик пояснював, що не можна заставляти дітей безумно вивчати математичні правила без розуміння їх суті. Вчитель повинен детально пояснити матеріал, учні зобов’язані виконати ряд вправ, зробити порівняння, провести аналогії, побачити певні закономірності і наостанку самі сформувати математичний закон. М. Маньковський пояснював вчителям волинського регіону: «Не слід вимагати від учнів пам’ятати і постійно перераховувати вісім правил додавання, потрібно добиватися, щоб самі школярі знали, де використовувати ці правила і здійснювали обчислення відповідно до затверджених положень» [4, с. 29].

Автор вважав методичною помилкою подавати учням готовий розв’язок складної задачі. Із приводу цього у «Вивченні математики» було написано: «Якщо вчитель сам подасть учням розв’язок задачі, то це залишить доволі непомітний слід в свідомості учнів; потрібно із допомогою питань досягти того, щоб школярі самі віднайшли зручний спосіб» [4, с. 29].

Позитивною рисою «Вивчення математики» було моделювання в ній педагогічних ситуації, наведення прикладів проведення уроків та бесід із дітьми. Важливо, що автор зупинявся на труднощах, які часто виникають при нерозумінні учнями навчального матеріалу, та показав можливі шляхи їх вирішення: «Якщо відчуєте, що між вами та вашими учнями виникло непорозуміння, по постарайтеся зрозуміти причину його. Причина ця часто криється в тому, що вчитель або виражається неточно, або заставляє учня вирішувати не одне, а декілька завдань зразу. Іноді варто залишити розгляд цього питання, і перейти до іншого, а потім знову на дозвіллі подумати про причину виникнення непорозуміння і про способи його усунення» [4, с. 7].

Для досягнення найкращого результату автор рекомендував вчителям використовувати якомога більше різноманітних вправ. Він пояснював, що не варто нехтувати таким видом роботи, коли учні одне одному задають завдання. Це допомагає також проконтролювати рівень засвоєння навчального матеріалу, розвиває творче та логічне мислення школярів.

У своїй методиці М. Маньковський дотримувався ще одного важливого принципу – диференціації навчання. На думку укладача «Вивчення математики», особистісно-зорієнтований підхід має бути пріоритетним у роботі кожного вчителі. Відтак окремі сторінки в його книзі присвячені роботі зі обдарованими учнями. М. Маньковський наголошував, що педагог повинен розкрити здібності кожного учня.

У роботі із дітьми автор рекомендував застосовувати такі підходи, щоб кожен учень міг вільно виразити свою думку, навіть мав можливість заперечити педагогу, не боячись бути за це наказаним чи приниженим. На сторінках свого видання М. Маньковський пояснював молодим вчителям, що вони повинні навчити учнів відстоювати свою думку, особливо, коли це стосується різних шляхів розв’язання задачі: «Слід довести учнів до того, щоб вони у випадку необхідності могли захистити свою думку від у супереч запереченню строгих викладачів методики викладання математики» [4, с. 56]

Одне із центральних місць у педагогічній концепції волинського просвітителя відведено постаті учителя. До останнього ставилися вимоги бути відповідальним, стриманим, працьовитим, люблячим, вимогливим до себе та оточуючих. У книзі подано таку характеристику праці вчителя: «Важка це справа! Важка!... Тим трудніша, чим добросовісніше і вимогливіше ставиться до себе вчитель. Але вчитель тільки тоді заслуговує звання учителя, коли він вимогливий до себе і добросовісний» [4, с. 16]

У кінці свого методичного посібника М. Маньковський висвітлив поняття педагогічного успіху. Він вважав, що успішними можна вважати лише таке засвоєння предмета, коли учень, закінчивши школу, може вільно оперувати пройденим матеріалом, використовувати набуті вміння на практиці у повсякденному житті: «Під поняттям успіху я розумію не лише те, щоб учені наприкінці свого навчання вміли швидко і правильно розв’язувати задачі, а щоб здобуті ними знання вкоренилися в них назавжди, зробилися постійним та незникаючим із голови надбанням» [4, с. 58].



Підсумовуючи результати дослідження книги відомого викладача Волинської духовної семінарії М. Маньковського «Викладання математики», зазначимо, що вона призначалася для учителів, які викладають у початковій школі. На першому етапі вивчення математики автор акцентував увагу викладачів церковнопарафіяльних шкіл на підготовчій роботі до сприймання математичних термінів та дій над числами. У цей період, згідно із вченням М. Маньковського, вчителю слід сформувати в учнів кількісне та просторове уявлення, закласти основи математичного кругозору та мовлення. Важливим у цей час є використання різноманітної наочності. Автор наголошував на необхідності посиленої роботи із обдарованими учнями, використанні великої кількості навчальних прийомів, надбань передового педагогічного досвіду. Запоруку успіху він вбачав, з одного боку, у щирій любові вихователя до учнів та професійній майстерності, і з іншого, – у свідомому осмисленому опановуванню навчального матеріалу учнями.

У «Навчальній програмі» (2012) для загальноосвітніх навчальних закладів написано, що «навчання математики забезпечує формування в молодших школярів ключових компетентностей, з поміж яких основною є «вміння вчитися» [5, с. 138], тому вважаємо за доцільне рекомендувати сучасним вчителям використовувати такі основні постулати методики М. Маньковського: визначити розвиток особистості дитини як головне завдання роботи кожного педагога; не обтяжувати учнів великою кількістю зайвої (додаткової) інформації; широко застосовувати наочність, яка сприяє розвитку зорової та слухової пам’яті; використовувати прийоми навчання, які спрямовані на самостійний пошук навчальної інформації, розвиток логічного мислення, уміння виділяти певні явища та закономірності; розробити систему завдань для роботи із обдарованими дітьми та учнями, яким для осмислення навчального матеріалу потрібно більше часу.



Постулати вчення М. Маньковського щодо викладання математики в школі ґрунтуються на принципах, що є актуальними для вчителів незалежної України, відтак потребують широкого пропагування у нинішніх навчальних закладах.
1. Кодлюк Я. Теорія і практика підручникотворення у галузі початкової освіти України (1960–2000 рр.) : Автореф. дис... д-ра пед. наук. / Я. Кодлюк. – К., 2005. – 38 c. 2. Зачиняев А. Психологическая система обучения. Орфографическая пропись / А. Зачиняев. – Петроград, 1915. – 49 с. 3. Тихомиров Д. Азбука правопису / Д. Тихомиров. – Москва : Типографія М. Волчаніного, 1897. – 89 с. 4. Маньковський М. Вивчання математики / М. Маньковський. – Кременець : Типографія Л. Д. Шумського, 1899. – 192 с. 5. Навчальні програми для загальноосвітніх навчальних закладів із українською мовою навчання. 1–4 класи. – К. : Видавничий дім «Освіта», 2012. – 392 с.
Рецензент: д.пед.н., професор А. С. Дем’янчук.


УДК 167.7: 17.025
Матвійчук А. В., к.філос.н., доцент, Мохнюк Ю. Р., ст. 4 курсу юридичного факультету (Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука, М. Рівне)
ПРОБЛЕМНИЙ КОНТЕКСТ СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ У ВИЩІЙ ШКОЛІ УКРАЇНИ
Анотація. У статті розкрито зміст та завдання сучасної екологічної освіти. Здійснено аналіз проблемних моментів здійснення екологічної освіти, зокрема у вищій школі України. Обґрунтовано позицію про фундаментальний характер екологічної освіти, яка сьогодні постає важливим чинником становлення збалансованого суспільства та екологічної організації виробництва. Показано важливість підвищення ефективності екологічної освіти для вирішення сучасних екологічних проблем.

Ключові слова: екологічні проблеми, екологічна освіта, вища школа.
Аннотация. В статье раскрыто содержание и задачи современного экологического образования. Проанализированы проблемные моменты осуществления экологического образования, в частности в высшей школе Украины. Обоснована позиция о фундаментальном характере экологического образования, которое сегодня выступает важным фактором становления сбалансированного общества и экологической организации производства. Показана важность повышения эффективности экологического образования для решения экологических проблем.

Ключевые слова: экологические проблемы, экологическое образование, высшая школа.
Annotation: The article deals with the content and objectives of modern environmental education. The analysis of the problematic points in the implementation of environmental education, particularly at Ukrainian high school, was held. The position of the fundamental nature of environmental education, which now appears an important factor for sustainable social and environmental production organization was asserted. The authors show the importance of improving the efficiency of environmental education to address environmental problems.

Key words: ecological problems, ecological education, high school.
Системний характер наявних та потенційних екологічних проблем зумовлює особливу цікавість до питання розроблення форм і способів формування екологічно зважених основ професійної поведінки майбутніх фахівців, у професійні функції яких входить прийняття певних рішень або здійснення певних дій, що потенційно можуть позначитися на цілісності або функціонуванні різного роду екосистем. Очевидно, що переорієнтувати людство на нові пріоритети та ціннісні установки неможливо без спеціального, тривалого, цілеспрямованого освітнього процесу та формування відповідної громадської думки, екологічної свідомості і екологічної культури кожної людини.

Свого часу, про необхідність перебудови свідомості людей чітко висловлювався Микита Моїсєєв: «Технічній розвиток абсолютно необхідний, але його недостатньо: іншою повинна стати цивілізація, іншим – духовний світ людини, її потреби, її ментальність» [1, с. 70]. Водночас, у повсякденній практиці ми можемо констатувати, що попри загальне сприйняття ідей дружнього ставлення до природи та необхідності екологізації свідомості (зокрема, професійної), реальних та відчутних перетворень в цьому плані не відбувається. Загальна парадигма предметно-практичної діяльності людини та суспільства за своїм змістом залишається антропоцентричною, а виробнича діяльність здебільшого не корелюється з об’єктивними екологічними закономірностями.



Слід також зазначити, що проблематика належного у контексті професійної підготовки та її значення для вирішення проблем екологічного характеру усвідомлена у нас не до кінця. Реальний вплив вимог екологічної етики та екологічного законодавства на повсякденну практику, в тому числі й на професійну діяльність фахівців різного профілю, відчувається мало, хоча необхідність такого впливу ніким не заперечується. Так само загально визнаним фактом є неадекватність змісту сучасної екологічної освіти завданням екологізації предметно-практичної діяльності сучасного суспільства, що унеможливлює досягнення гармонії відношення «Людина – Природа».

Теоретичною основою дослідження проблемного контексту сучасної екологічної освіти у вищий школі України слугують праці В. Андрущенка, Н. Абрамова, Н. Бугайова, Г. Глухова, С. Дерябо, І. Зязюна, С. Кривих, А. Кусжанової, Н. Лавриченко, Л. Лазаренко, Е. Ласло, М. Левшина, М. Ліпмана, І. Предборської, Н. Реймерса, Т. Саєнка, П. Сауха, В. Сластьоніна, О. Удода, Г. Філіпчука, Л. Юрченко. Водночас прагнення здобути максимально глибоке уявлення про феномен екологічної освіти зумовили необхідність звернення до праць щодо ідеології екологізму та інвайронменталізму, що представлені працями таких вітчизняних та зарубіжних науковців, філософів та громадських діячів як-от Т. Гардашук, А. Гіляров, В. Дьожкін, Г. Дейлі, Н. Злотніков, Е. Кірк, Р. Кіркман, В. Кронан, О. Леопольд, К. Лоренц, К. Маєр-Абіх, А.Маслєєв, В. Мільдон, A. Наес, Ю. Олейніков, М. Пак, А. Печчеї, Е. Родас, Х. Ролстон ІІІ, К. Ситник, В.Снакін, К.Таунсенд, П. Тейлор, І. Фролов. Отож праці згаданих науковців становлять теоретико-методологічний фундамент нашого дослідження та дозволяють аргументовано розкрити висунуті нами тези.

Метою нашої статті є дослідження феномену екологічної освіти та осмислення проблемного контексту сучасної екоосвіти у вищій школі України. Звернення до проблематики екологічної освіти зумовлене також усвідомленням іншого, нажаль, очевидного факту: кричущою проблемою сьогодення є ситуація ігнорування розвитку вказаного освітнього напряму, що зводить нанівець можливість поширення та практичного впровадження ідей та концепцій еколого-етичного характеру.

Передусім зауважимо, що ще на першій міжнародній нараді з педагогічних питань екології (Невада, США, 1970) екологічну освіту визначили як неперервний процес засвоєння цінностей і понять, які спрямовані на формування вмінь і відношень, необхідних для усвідомлення й оцінки взаємозв’язків між людьми, їхньою культурою та довкіллям. Екологічна освіта передбачає розвиток вмінь приймати екологічно відповідальні рішення та засвоєння відповідних правил поведінки у навколишньому середовищі. Водночас, за допомогою екологічної освіти окремі особи і колективи усвідомлюють оточуюче їх середовище, набувають знання, підвищують компетентність, виробляють систему цінностей і досвід, а також готовність діяти, що дає їм можливість як індивідуально, так і колективно вирішувати сучасні й майбутні проблеми, пов’язані з навколишнім середовищем [2, с. 169].

Між тим, український дослідник Володимир Онопрієнко характеризуючи проблеми сучасної екологічної освіти вказує на те, що сьогодні, наприклад, українська освіта грішить увагою лише до так званих фахових знань, що врешті решт, формує фрагментарну, мозаїчну картину світу у свідомості майбутнього фахівця: «кожен випускник… вищого навчального закладу має певну кількість уявлень про власну професійну діяльність, знає про абстрактні екологічні проблеми, але не має єдиної системи поглядів на навколишнє середовище» [3, c. 54].

Українська дослідниця Світлана Рудаківська звертає увагу на те, що загальне спрямування екологічної складової у національній системі освіти України має поверхово-інформативний характер, відсутні умови для забезпечення впливу ідей екоцентричного спрямування на світогляд і систему моральних та інших цінностей, які й визначають глибинні засади індивідуальної та колективної поведінки під час створення і застосування нових технологій та засобів виробництва [4, с. 516]. Водночас, Рудаківська зауважує, що екологічну тему сьогодні переважно використовують для політичного ритуалу, а не як дороговказ з метою руху до ситуації «сталого розвитку» (sustainable development) [4, с. 514].

В цьому контексті варто згадати міркування вітчизняних дослідників Анатолія Толстоухова та Миколи Хилька, які наголошували, що вся система управління природокористуванням має гостру потребу у кваліфікованих фахівцях, сприйнятливих до нових вимог еколого-економічної політики і здатних повною мірою нейтралізувати екологічну безграмотність урядових чиновників і господарських керівників. «Слід підкреслити, і це не є таємницею, що керівництво країни тривалий час нехтувало підготовкою кадрів екологів-природокористувачів, а коли незначна кількість їх усе-таки з’явилась, їх нерідко відтісняли від безпосередньої професійної діяльності. Останнім часом ситуація дещо поліпшується. Але вишівська підготовка екологів-практиків залишається недосконалою. Є гостра потреба у створенні спеціалізованих факультетів, де був би забезпечений розгорнутий макроекологічний підхід до освіти» [5, c. 137].

Своєю чергою український дослідник Георгій Філіпчук наголошує на необхідності посилення професійної та світоглядної функції освіти. Їх поєднання, вважає науковець, уможливить творення екоцентричного типу людини, коли, з одного боку, опановуються екологічні знання, вміння, практичні навички, а з іншого – відбувається екологізація мислення і поведінки, закладаються етичні норми у стосунках з природним середовищем [6, c. 84].

В цьому ж ключі розмірковує російська дослідниця Марина Каліннікова, яка обстоює позицію, що екологічна освіта покликана сприяти розвитку особи і водночас забезпечити гармонізацію стосунків людини з природою, що передбачає стимулювання інтелектуального розвитку людини і збагачення її мислення шляхом сучасних методів пізнання. Екоосвіта має соціалізувати людину через занурення її в існуюче культурне, техногенне і інформаційне середовище; створити умови для безперервної самоосвіти і досягнення нового рівня наукової грамотності [7, с. 225].

Між тим, інша російська дослідниця – Ірина Суботіна, розмірковуючи на тему екологізації науки та освіти визначила мету екологічної освіти як накопичення того обсягу знань, який необхідний кожній людині для здійснення предметно-практичної діяльності у гармонії з природою і, водночас, це екологізація кругозору особистості, що передбачає оволодіння знаннями, суміжними з екологічними, а також відображає взаємозв’язок екологічних відносин з економікою, науково-технічним прогресом, політикою, правом тощо [8].

Водночас, ще одна українська дослідниця – Тетяна Саєнко наполягає на тому, що екологізація будь-якого виду діяльності, науково обґрунтоване природокористування можливе лише за умови масової екологічної компетентності фахівців, особливо технічного спрямування. Отож екологічна освіта, наголошує науковець, сьогодні постає важливим чинником становлення збалансованого суспільства, у якому організація виробництва проводиться з позицій можливостей біосфери і заради збереження феномену життя на планеті. Зрештою, Тетяна Саєнко, обстоює позицію, що екологічна освіта має отримати статус стратегічної, масштабної, важливої, пріоритетної галузі, з розширеним і оновленим змістом, формами та методами навчання [9].

Свого роду рефреном до викладеного вище звучить позиція української дослідниці Любові Юрченко, яка трактує екологічну освіту та виховання як складну філософсько-світоглядну, соціально-економічну та психолого-педагогічну проблему, змістом якої є формування розуміння сучасних екологічних колізій, виховання відповідальності за стан довкілля, оволодіння навичками етичної поведінки в природі. Такої мети, на переконання дослідниці, можна досягти лише спільними зусиллями навчальних закладів, державних установ, громадських організацій, окремих громадян [10].

У цьому контексті варто згадати результати рейтингу актуальних проблем людства ХХІ сторіччя – «21 Issues for the 21st Century» [11], з яких випливає, що нині взаємодія між політикою і науковими колами є неадекватною наявним проблемам, що заважає розробленню ефективних рішень щодо глобальних проблем. Фактично це є підтвердженням розриву між теорією і практикою, аргументом щодо відсутності продуктивної комунікації між носіям знань і тими, хто на їх підставі мав би ухвалювати рішення. Напевно, не буде перебільшенням сказати, що цей розрив (або в термінах експертів ООН – відсутність мостів) закладається на рівні школи, а отже на цьому рівні передусім вказана проблема має вирішуватися. Іншими словами, ефективним реформам політичної системи, творенню нових економічних відносин та забезпеченню гармонійного змісту відношення «Людина – Природа» має передувати перегляд функцій освіти в сучасному суспільстві. Загальним має стати усвідомлення ваги педагогічної теорії та практики не лише з точки зору культурно-освітніх міркувань, а, передусім, з мотивів забезпечення вирішення нагальних цивілізаційних проблем.

Необхідно пам’ятати, що освіта є особливим соціокультурним феноменом, що має достатньо широкий перелік взаємопов’язаних характеристик. Зокрема, український філософ та педагог Віктор Андрущенко трактує освіту як форму людської діяльності з передачі-освоєння наукових знань, культури, інформації, досвіду; як специфічну підсистему суспільного життя, в якій здійснюється означена функція; як множину відносин, що складаються між людьми у рамках особливого соціального інституту; як систему цінностей і норм, за якими формується особистість; як механізм виховання особистості; як мережу організацій, закладів та установ, через які передаються знання від одного покоління до іншого тощо [12, c. 6].

При цьому освіта виконує відповідні соціокультурні та прогресотворчі функції [13, c. 548–549], серед яких варто виділити: 1) відтворення в освітніх структурах культурних зразків і норм життя; 2) формування суспільного і духовного життя людини; 3) прискорення культурних змін і перетворень у суспільному житті і в окремій людині.

Зрештою базове завдання для освітянської спільноти було сформульовано Жаком Делором, президентом Міжнародної комісії ЮНЕСКО з проблем освіти у XXI сторіччі, який про завдання сучасного педагогічного процесу сказав таке: сформувати вміння жити, вміння працювати, вміння жити разом, вміння вчитися [14].

Отже, сучасна освіта має бути орієнтована на особистість та вирішення її реальних життєвих проблем (серед яких проблеми екологічного характеру напевно посідають не останнє місце). Сучасна освітня практика не лише має озброювати різноманітними знаннями та долучати до культурної спадщини (вітчизняної або світової) – вона повинна чітко вказувати молодій людини на те, що здобуті знання та засвоєні ціннісні переконання можуть бути ефективно використані у повсякденному житті, забезпечити життєвий успіх, відчуття щастя. В дусі Габермаса, маємо шукати зв’язки між символічно структурованим життєсвітом, комунікативною дією та дискурсом.


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка