Міністерство освіти І науки україни міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка степана дем’янчука психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та внз



Сторінка23/31
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.4 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   31

Зазначені мотиви, звісно, не вичерпують кола потенційних творчих інтенцій української поетологічної лірики ХХ ст., натомість швидше окреслюють головний сюжетний вектор її тематичної спрямованості.
1. Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром’як, Ю. Ковалів. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 752 с. 2. Літературознавча енциклопедія: у 2 т. / Ю. І. Ковалів (авт.-уклад.). – К. : Видавничий центр «Академія», 2007. – Т. 2: Маадай–Кара – Я (я–форма). – 624 с. 3. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / А. Волков (голова ред.). – Чернівці : Золоті литаври, 2001. – 634 с. 4. Гординський С. Колір і ритми: Поезії. Переклади / С. Гординський; ред. рада: В. О. Шевчук та ін.; упоряд., вступ. ст. та приміт. М. М. Ільницького ; худож. оформл. І. М. Гаврилюка. – К. : Видавництво «Час», 1997. – 479 с. 5. Лівицька-Холодна Н. Поезії, старі і нові / Н. Лівицька-Холодна. – Нью-Йорк: Видання союзу українок Америки, 1986. – 238 с. 6. Загул Д. Вибране / Д. Загул; вступ. ст., упоряд. і приміт. Н. Томашука та Л. Чернеця. – К. : Радянський письменник, 1961. – 412 с. 7. Крижанівський С. А. Літопис : Вибране / С. А. Крижанівський; післямова автора. – К.: Дніпро, 1991. – 359 с. 8. Плужник Є. Вибрані поезії / Є. Плужник; Вступна стаття, упорядкування та примітки Л. Новиченка. – К. : Радянський письменник, 1966 – 259 с. 9. Махно В. Cornelia Street Cafe: Нові та вибрані вірші / В. Махно. – К. : Факт, 2007. – 224 с. 10. Свідзінський В. Твори: у 2 т. / В. Свідзинський. – К. : Критика, 2004. – Т. 1: Поетичні твори / Український науковий ін-т Гарвардського ун-ту. Інститут критики / Елеонора Соловей (підгот.). – 2004. – 584 с. – (Серія «Відкритий архів»). 11. Шовкошитний В. Торкнутися небес / В. Шовкошитний. – К. : Ярославів Вал, 2010. – 220 с. 12. Шпарко О. До моєї душі на гостини: вірші / О. Шпирко. – Кіровоград, 2007. – 68 c.
Рецензент: к.філол.н., професор В. М. Назарець.
УДК 377.8.016:821.161.2:371. 333
Бабійчук Т. В., к.пед.н., викладач-методист (Бердичівський педагогічний коледж)
Друга світова війна на сторінках роману Уласа Самчука «Чого не гоїть вогонь»
Анотація. В статті досліджено проблему правдивого висвітлення подій Другої світової війни в українській художній літературі. Обґрунтовано необхідність вивчення в школі роману Уласа Самчука «Чого не гоїть вогонь». Висвітлено історію Якова Балаби, героя національно-визвольних змагань, еволюційний шлях його становлення – від спостерігача до активного безкомпромісного учасника Опору. Подано інсценізацію кількох фрагментів роману.

Ключові слова: Улас Самчук, роман «Чого не гоїть вогонь», Україна, держава, народ, боротьба, герої.
Аннотация. В статье исследована проблема правдивого освещения событий Второй мировой войны в украинской художественной литературе. Обосновано необходимость изучения в школе романа Уласа Самчука «Чего не лечит огонь». Освещена история Якова Балабы, героя национально-освободительного движения, эволюционный путь его становления – от наблюдателя до активного бескомпромиссного участника Сопротивления. Подана инсценировка некоторых фрагментов романа.

Ключевые слова: Улас Самчук, роман «Чего не лечит огонь», Украина, государство, народ, борьба, герои.
Annotation. The problem of the true describtion of the events of World War II in Ukrainian literature is considered. The necessity of learning Ulas Samchuk’s novel «What Fire Does Not Heal» which portrays the struggle of the Ukrainian Insurgent Army in the Western Ukraine. The headlines of the seminars and short theses to answer are offered. The history of Jakov Balaba, a hero of the national liberation struggle, his evolutional way of formation – from the position of a spectator to an active uncompromising participant of the Resistance is depicted. Some stage versions of the fragments from the novel are presented.

Key words: Ulas Samchuk, novel «What Fire Does Not Heal», Ukraine, state, people, struggle, heroes.
В 2015 році Україна відзначатиме 70-річчя закінчення Другої світової війни. Однак, знання про війну отримані і продовжують отримуватися нами із заангажованих, як правило, радянських та російських, переважно неправдивих джерел. Тому українській молоді вкрай необхідні достовірні знання про Другу світову війну.

Такі знання варто отримувати не тільки з історичних документів, але й з художніх творів. В українській літературі є багато полотен про війну, але об’єктивного, правдивого слова в них недостатньо. Винятками є кіноповість «Україна в огні» Олександра Довженка, романи «Людина і зброя» Олеся Гончара, «Вир» Григорія Тютюнника, «Нація» Марії Матіос, «Вогненні стовпи» Романа Іваничука. Серед творів письменників діаспори вигідно виокремлюються романи «Хрещатий яр» Докії Гуменної, «Чого не гоїть огонь» Уласа Самчука та «Людина біжить над прірвою» Івана Багряного.

Сьогодні необхідне уважне прочитання зазначених художніх творів про події Другої світової війни, оскільки такі мистецькі полотна допомагають формувати історичну пам'ять у юнаків та дівчат.

Твори Уласа Самчука були предметом дослідження літературознавців як в Україні, так і в діаспорі (Н. Баскевич, Ю. Безхутрий, М. Білоус-Гарасевич, Г. Божук, Ю. Бондаренко, М. Васьків, С. Васюта, А. Власенко-Бойцук, М. Герц, М. Гон, Р. Гром’як, С. Гупало, М. Данилевич, О. Дем’янчук, А. Жив’юк, М. Жулинський, Л. Зелінська, В. Ільчук, В. Кизилова, О. Копач, Ю. Корибут, П. Кралюк, М. Крупач, К. Кузнецова, С. Кузьменко, В. Кулинич, О. Лятуринська, Г. Макаренко, Є. Маланюк, Ю. Мариненко, О. Мох, І. Нагорна, С. Наумович, Д. Нитченко, Є. Онацький, І. Павлюк, О. Пастушенко, С. Пінчук, Н. Плетенчук, Я. Поліщук, Н. Приймас, А. Присяжнюк, Р. Радчик, Я. Розумний, І. Руснак, В. Садівська, Т. Салига, Я. Славутич, Н. Степаненко, О. Тарнавський, М. Ткачук, Т. Тригуб, А. Фасоля В. Федоренко, Т. Чумак, Г. Чернихівський, В. Шанюк, С. Шевчук, Ю. Шерех, Є. Шморгун) [1].

Зокрема висвітлення подій Другої світової війни в романі Уласа Самчука «Чого не гоїть вогонь» досліджували В. Працьовитий та М. Стасик.

Однак, як засвідчив аналіз науково-методичної літератури, питання проведення заняття за романом «Чого не гоїть вогонь» не піднімалося, тому викладачі української літератури потребують методичних рекомендацій щодо його проведення.

Мета нашої публікації – розробити матеріали до заняття з вивчення роману Уласа Самчука «Чого не гоїть вогонь», який має виразно патріотичний зміст і високий виховний потенціал.

Для вивчення роману Уласа Самчука «Чого не гоїть вогонь» необхідно здійснити мотивацію проведення семінару викладачем та студентами (анкетування, соцопитування тощо). Така мотивація буде мати соціальний, пізнавальний, внутрішньо-особистісний, світоглядний характер.

Попередньою перед семінаром роботою може стати:

– колективний перегляд фільму «Залізна сотня» (режисер Олесь Янчук) з обговоренням побаченого і осмисленням відчутого;

– слухання повстанських пісень;

– оформлення фотостенду (світлини Другої світової війни, зокрема про Українську повстанську армію (УПА).

Епіграфом семінару варто обрати слова Тараса Шевченка «Що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?»

На початку занять необхідно навести коротку інформацію про Уласа Самчука – українського Гомера (з використанням мультимедійної презентації), осмислення думки Уласа Самчука: «Любимо землю наших батьків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати! Це не є наша химера. Це є зов нашої крові, наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: будьте!», міні-розповідь про історію написання роману «Чого не гоїть вогонь», присвяченого подіям Другої світової війни, українським партизанам, які воювали проти двох ворогів – проти гітлерівців та більшовиків.

Студентів слід познайомити з думкою М. Жулинського: «Перу мужнього письменника належить роман «Чого не гоїть вогонь», у якому відтворена героїчна боротьба одного із загонів Української Повстанської Армії. До Уласа Самчука ніхто не порушував цієї теми, ніхто не відкривав ще гарячі сторінки самопожертви здебільшого безіменних, захованих за псевдо вояків за незалежну Україну. Вони для письменника залишалися непереможними, нескореними, бо спротив українського народу окупантам зачаєно пульсував у настроях і переживаннях мільйонів» [2, с. 20].

Розглядаючи основне питання семінару, необхідно з’ясувати, як на початку твору головний герой роману Уласа Самчука «Чого не гоїть вогонь» Яків ставився до збройної боротьби, як змінюються його погляди; як герой довго уникав партійної ідеології; що провідником у мадярів, які мали розгромити Троянів загін, був рідний брат Якова – Каленик (ці високотрагедійні сторінки вражають); що бригада Трояна стала бойовою одиницею УПА і її ряди росли. При виступі вчителеві бажано зачитувати уривки з роману та пояснювати почуття, які виникають при читанні, а також ділитися думками щодо твору.

На семінарі буде доречним прослухати (відеозапис) чи виконання кількох повстанських («Світить сонце, світить ясне», «Йшли селом партизани») та козацьких пісень («Запорізький марш»).

Рекомендується також використати інсценізацію; провести хвилину мовчання на знак вшанування полеглих героїв, рефлексію.

Під час уроку необхідно висвітлити кремі питання, підняті в романі:

Людина у світі:

– війна людям чужа і далека: вірили, що війна десь, але не в них;

– паніка: скуповували все;

– людина самотня перед небезпеками і повинна рятуватися сама, не покладатися повністю на чиюсь допомогу;

– роль і місце грошей у безпеці людини;

– покарання за порушення законів роду (історія родини Данила Ляша).



Єврейське питання:

– дивний народ з дивною історією (на думку Якова Балаби),

– сліпа віра більшості євреїв, що німці їх не зачеплять;

– покірне, без опору прийняття насильницької смерті: гетто, розстріли;

– українці рятують євреїв,

– євреї свідомо видавали на смерть патріотично настроєних українців, коли прийшли більшовики.



Ставлення населення до радянського режиму й до гітлерівців,

зокрема на початку війни:

– життя у колгоспах: безоплатна праця, репресії;

– зустріч німців як визволителів від комуністів;

– радість від наведення новою владою порядку в місті і селі, відродження культурного життя.



Причини зародження і розгортання руху опору:

– утиски на національному ґрунті, визначення українцям місця робочої терплячої худоби;

– обмеження усіх національно-культурних потреб;

– ліквідація України як соборної суверенної держави.



Основне питання: Змалювання війни як трагедії українського народу,

що став в епіцентрі зіткнення двох ворожих систем – фашизму і більшовизму (на прикладі Якова Балаби і його партизанської бригади):

«А коли б ви знали, як він з ними змагався. Пізніше не стало бригад, доктрин, правих-неправих, пізніше всі злилися в єдину силу. Спочатку він очистив весь той терен від Острога до Кремянця. Мав артилерію, танки, машини. Мав літака. У монастирі був штаб, святили зброю, працювала радіовисильня, виходила газета. Була цілковито самостійна, суверенна територія. І тривала вона майже повних два роки. І тільки минулого року, тобто через рік по закінченні війни, вона впала. Проти неї вислано три модерно озброєні дивізії. Тижнями тривали фронтові, законні бої, відступали «на заздалегідь приготовані позиції», сирени проголошували повітряні нальоти. Він упав останнім. Від останньої кулі» [3, с. 233]. Це з прикінцевих рядків роману Уласа Самчука «Чого не гоїть вогонь».

Хто він, Яків Балаба – герой національно-визвольних змагань, легендарний командир партизанської Дванадцятої Зеленої Бригади? Який він? Чи одразу став на шлях безкомпромісної збройної боротьби? Чи були в нього ідейні принципи? Чи міг він врятуватися і вижити?

Якову Балабі 25 років. Він з містечка Дермань, з кутка, що зветься Запоріжжя. Красивий, фізично сильний, розумний селянський хлопець (прадіди були козаками), займався самоосвітою (гімназії, на жаль, не закінчив). Він гарно співає, танцює, любить читати, особливо зарубіжну літературу, бездоганно розмовляє по-німецьки, вміє гідно поводитися в будь-якому товаристві; у нього добре розвинений інстинкт самозбереження (рятується з палаючого танка).

Автор акцентовує увагу читача на окремих рисах характеру Якова. Спокійний, врівноважений, щирий, мужній, відчуває відповідальність за єврейську сім’ю, яка його доглядала і лікувала, допомагає їй під час окупації (хоча останнє було небезпечно). Яків чесний, він не скористався ситуацією і не прийняв від ювеліра Зільбера скриньку з коштовностями.

Яків, що прослужив два роки в уланах, понад усе любить військо, тому радісно приймає звістку про мобілізацію до української армії, навіть уявляє себе курінним.

Однак, начитавшись «Конрадів, Лондонів, Кіплінгів», він, закономірно, не став патріотом-радикалом. Він навіть стояв осторонь усіх національних справ, мав свою думку про те, як «зробити Україну». Україна, на думку Якова, повинна була народитися сама по собі «з розвитку, з прогресу, з інтелекту». Молодий чоловік не приймав націоналістичної ідеології, заявляючи, що він, безперечно, син України, але оскільки ще не прийшов час її збройної боротьби (нині час політиків, дипломатів), то він перечекає.

Зрозумівши, що надія на допомогу німців у розбудові української справи даремна, більше того, німці приготували Україні статус слухняних невибагливих рабів (що нагадувало комуністичні домагання), Яків навіть подумував про втечу за кордон.

Стати національно свідомим йому допомогла Віра Ясна (його колишня дитяча любов Павлінка, згодом московська шпигунка, яка, однак, сама прозріла і спонукала коханого до прийняття активної життєвої позиції – свідомого борця проти нацизму). Щоб розбудити в чоловікові голос предків – воїнів-патріотів, Віра показала Якову святині українського народу, переконала у ганебності втечі, у його затребуваності тут, в Україні. Однак остаточний вибір: боротьба чи вижидання, надія на власні сили чи примарна віра в чиюсь міфічну допомогу – Яків зробив тільки тоді, коли його арештували за відмову стати командувачем над українським відділом поліції міста. Саме тоді, під час допитів і перебування в тюрмі, відбувся остаточний злам у свідомості Балаби.

Есесівці настирливо роз'яснювали Якову, що «вони», тобто сучасні завойовники, наміряються зробити з його Україною... Покраяти її на смуги, мов шмат мяса, і віддати заслуженим генералам геть разом із населенням... Позакривати школи, позбавити всіх освіти, вимордувати поетів, обернути всіх у рабів... [3, с. 78].

Яків переосмислив свою позицію – невтручання в боротьбу. «А ночами не міг заснути дума за думою, ніби хвилі морські, перевалювались через нього, розсувалась історія, ганьба і сором розжирали його душу, лють виповнювала всю його істоту. Передумував різні справи, а між тим і деякі свої ще недавні засади боротьби, політики, і багато з того під тиском обставин, проти власної волі його, мінялося. Мінялося, ніби кусень заліза під ударами ковальського молота. Мов заіржавілі замки старої, викопаної з-під землі скрині, ломилась його пам'ять, і з-під її залежаного тягаря виступала перед ним гола, страшна, майже дика, обросла мохом минувшина його і його предків, що перед нею він мусив спустити свій зір до землі, бо тяжко було дивитися їй у вічі. Скрегіт зубів виривався з його уст. Здавалось, ось-ось він зірветься і виламає ті грати, що замикають вихід назовні. Він був лютий, лютий, мов дикий бик, що його випустили на арену боротьби [3, с.78].

Яків втік з поїзда, що віз його в Німеччину, і розпочав партизанську війну проти німців.

Так народився Троян – залізний командир Дванадцятої Зеленої Бригади, що мав неабиякі організаторські здібності, розумний, далекоглядний дипломат.

Він набрав добровольців, розподілив людей на відділи, призначив командирів, навчав бійців дбати про тривале перебування в партизанах: вони рили землянки і маскували їх (роблячи це з піснями, сміхом), одягалися, озброювалися, запасалися зерном, купляли цукор та сіль. Троян запросив лікаря, що вів санітарний курс, домовився про медичну допомогу, роздобув навіть нафту (як профілактику від вошей). У Бригаді була власна радіостанція, тому бійці завжди були вчасно поінформовані про події у світі. Була власна агентура навіть серед німців, також паралельно проводилося знешкодження ворожих агентів.

У Бригаді здійснювалося патріотичне виховання. Часто сам Троян виступав перед бійцями, говорив не тільки пристрасно і щиро, але передусім чесно. «Бригадо! Не тратьмо, як кажуть, духу. Не ми перші, й не ми останні. Сьогодні на всіх фронтах усієї землі киснуть чи мерзнуть такі ж, як ви, боронячи кожний по-своєму своє. І наші друзі-упісти по всій Волині, в Галичині, на Поділлі, на Холмщині, Київщині стоять на своїх фронтах... Ворог наш має сто голів, відрубай одну виростає десять! А рубати треба. І нема назад. І навіть нема вперед, бо ми в облаві. Перед нами, за нами, над нами, справа й зліва ворог, ворог і ворог, і лише під нами наша прамати свята земля! З нами лише ми. Ніде ніяких союзників! Але ми хочемо боротись! І ми будемо боротись! І ми переможемо! А тепер, бійці, кожний на своє місце! Слава Україні!

Слава! Слава! Слава! гримнула бригада» [3, с.156].

Троянові бійці вивчали історію, читали художню та історичну літературу (перед партизанами виступав навіть професор), проводили диспути, видавали власну газету, писали вірші, разом зустрічали за народним звичаєм Різдво, Великдень. Троян вчив бійців воювати, перемагати і вмирати в бою. Командир Бригади був дуже крутим, не було в нього слабкості, бо й діло його було круте. Саме тому він регулярно перевіряв бойову готовність бійців.

Поступово Бригада стала кулаком – згуртованою, вишколеною, мобільною, морально здоровою одиницею, яка наганяла страх на не тільки на гітлерівців, а передусім на радянське командування, адже на бойовому рахунку Бригади – блискучі операції зі знешкодження ворога. Так, було розкрито досвідченого розвідника Качана (насправді московського чекіста Макарова), що професійно навчав свій спецвідділ, який повинен був ліквідувати верхівку українського національно-визвольного руху (спочатку було визначено імена 205 українських інтелігентів). Троян ретельно готувався до операції зі знешкодження Качана і його відділу. Усі п’ять московських диверсантів-енкаведистів потрапили в руки партизанів, що викликало шалену лють радянського генерала Батутіна, який поклявся не тільки знайти Якова, а й залити останнього розтопленим оловом.

За Трояном почали полювати. Три сотні до зубів озброєних есесівців під керівництвом генерала Зіббера наступали на партизанів. Однак Яків добре продумав подробиці майбутнього бою і вибив усе відбірне військо у долинці, без жодних зі свого боку втрат.

За розгром Троянової Бригади пропонувалися винагороди. Віра відчувала смертельну небезпеку, яка нависла над Яковом, і просила коханого рятуватися, тікати, але тепер це був інший Яків, для якого Україна – тільки тут, на рідній землі. Отож треба боротися, не змирятися з рабством. Яків знав, що напевне загине, але дороги назад у нього немає. І це був його свідомий і остаточний вибір. Продати своє життя кожен український боєць, зокрема і він, Яків, повинен дорого.

Згодом ним була проведена операція зі знешкодження сталінського генерала Батутіна, що отримав від Генштабу завдання – ліквідувати УПА. Знищили троянівці (без єдиної втрати) і штаб генерал-лейтенанта Смірнова, що хотів їх зачистити.

Проти Трояна гуртувалися антиукраїнські сили. Так, з літаків було запалено ліс, однак троянівці не відступили, якась надлюдська сила била з їхніх облич. На місце полеглих приходили нові бійці. «УПА росла, як лавина, що котиться з гори, вона з кожним днем більшала, ширшала, помужнішала» [3, с. 174].

Трояна запросили викладати тактику у старшинській школі. Для того, щоб юні командири краще зрозуміли поняття «Україна», «честь», «воля», Троян нагадував їм історичні події, зокрема Пляшову, героїчну загибель українських козаків. Троян промовляв так, що «курсанти заніміло слухали свого командира, інколи дрож проходив їх жилами, завмирало дихання. Вони знали, дуже добре знали, що їхня доля з острова Пляшової. Але ні один з них не думав ухилитися від своєї долі [3, с. 175]. Тактика Трояна передбачала не тільки уміння успішного ведення бою, але й уміння гідно вмерти. «Хлопці! Кожний з нас, юні друзі, має право на смерть лише в бою! Це памятайте! Четверта граната для ката, А пята... собі!» [3, с. 175].

Вражає, як Троян просто говорив з людьми: щоб були не фататиками і мрійниками, а розумними, свідомими реалістами. Власне, таким він був і сам.

Троян мудро розмірковував про дві незакінчені справи, що їх залишила у спадщину українська історія: стосунки з москалями і наша внутрішня несформованість.

«Москва і ми! Легко, навіть дуже легко сказати ці пару слів, але за ними, друзі, незліченні жертви і моря вицідженої крови наших ближніх. І нема кінця. Ось вони йдуть, сунуть валом, маси озброєних людей. Люті, як дияволи. Пройдуть нашими дорогами до границі, до останньої межі... Витовчуть поля, зломлять наш опір і проголосять: ми вже нарешті рішили!» [3, с. 205]. Здається, українці приречені на поразку, адже сотні років піднімалися і завжди були переможеними. Однак Троян наказував не змиритися з ситуацією, а продовжувати боротьбу, адже предки не корилися в московській неволі. «Українська земля не увігнеться ні під якими дивізіями! Розуміється, «північний брат» стягає довкруги нас свій перстень. Ще б пак. Але вже пізно! Так, друзі, вже запізно! Ми, друзі, підемо й переможемо!» [3, с. 206].

Одну з причин наших поразок Троян бачив у нас самих, у нашому дусі. Це насамперед наша несформованість, роз’єднаність, незгуртованість, розбрат, ненависть один до одного. І ніхто українцям не допоможе подолати цю духовну слабкість, крім них самих. Тут треба воля і бажання самої людини.

Мабуть, найкраще розуміла кохану людину Павліна: «Був людиною чести. Не зносив насильства. Не був для такого роджений. Він не належав до радикальних типів. Не був ніяким революціонером, не любив доктрин, був людиною розумного компромісу» [3, с.232]. Додамо: коли треба було захищати Україну, пішов молодий Яків Балаба у бій і не зрадив ні Батьківщину, ні своїх бійців, загинув як герой.



Інсценізація за романом

Сцена І

Марія: Якове, рідний. Ти все можеш. Ти такий розумний. Але чому, Якове, у час…

Яків: у час, коли хлопці почали «Україною займатися», та «організації видумувати», та «націоналістами ставати», та поляків дражнити, та по тюрмах волочитися, та нелегальщину з Галичини на плечах носити, та мазепинки шити…

Марія: …у цей дивний час, незвичайний час, якого не знають найстарші люди, ні діди, ні прадіди, ані навіть прапрадіди….

Яків: ….я, як це не дивно і як це не соромно, стою від того всього осторонь. Так, Маріє?

Марія: Так. Чому, Якове, не вступиш? Диви, всі «там». Лаються на тебе і хочуть бити...

Яків: Що ж! Зробите Україну – хватить і для мене! Але як, Марічко, ти зробиш Україну? Звідки? З чого? З нашого припічка? Обрізком коси?

Марія: А що ж по-твоєму? На печі сидіти?

Яків: Може, й на печі, як нема де. А Україна, на мою думку, сама по собі отак з розвитку, з прогресу, з інтелекту має вилізти.

Марія: Мов той хрущ з борозняка. Або впасти з неба, мов сліпа груша на пасіці у Спасівку. Так не буває, Якове. За Україну треба боротися. І голову класти. Як козаки. Як гайдамаки.

Сцена ІІ

Віра: Ви любите військо?

Яків: Так. Перед вами, пані Віро, вахмістр-підхорунжий. Два роки служив.

Віра: У польському війську.

Яків: Українського не було.

Віра: І немає. А ви б хотіли – в українському?

Яків: З радістю. Знаєте, коли почув, що організовують українське військо, зрадів неймовірно. Почав мріяти. Уявляв себе на коні, на чолі куреня кінноти армії Української Республіки.

Віра: Що, затремтіла десь глибоко в душі якась дивна струнка?

Яків: Затремтіла. Пригадав ураз, що я з Дерманя, з кутка, що зветься Запоріжжя, що хтось десь колись казав, що мій якийсь там прапредок козак Балаба... І так далі, і так далі...

Віра: А ви не хочете організувати військо самому, а не ждати, коли те зроблять за вас інші?

Яків: Не хочу. По-перше, чому це повинен робити я? Чим я кращий?

Віра: А по-друге?

Яків: Не час братися до зброї, якої в нас немає. Як немає і командирів. Не наш це час.

Віра: А чий?

Яків: Політиків та дипломатів. Слід виждати.

Віра: Ні, слід поспішати!

Сцена ІІІ

Віра: Треба відходити, Якове, на захід. Поки ще є можливість..

Яків: Ні. Недавно ти так не говорила. Пам’ятаєш? Навіть докоряла, що забарився і не беру до рук зброї.

Віра: Так, я це казала. Але то було вчора. А зараз… Більшовики наступають. Це страшна сила. Страшніша, ніж німці.

Яків: Знаю.

Віра: Там, на заході, теж є Україна.

Яків: Є! Для тебе є, для мене нема.

Віра: Але ж це вже так склалося історично.

Яків: Що склалося історично? Що після найбільших змагань – нищівні поразки? Це неправда.

Віра: Совєти перейдуть через тебе, Якове, через усіх нас, національно свідомих.

Яків: Через мій труп? Так! Перейдуть. Чи це їм уперше? І чи, думаєш, востаннє? Перейти через труп – не значить перемогти. Ніякий живий і чесний народ не погодиться з рабством.

Віра: То вони зітруть!

Яків: Мертві сорому не мають! Стирають Берлін, може, зітруть Лондон, стерли Карфаген, впала Троя. Але Черчілль он своїм каже, що треба битися на кожній межі, на кожному подвір'ї, на кожному порозі за свою свободу. Чи, може, гадаєш, що свобода – привілей бритів? Ніколи, ніколи не визнаю рабського ладу на моїй землі! Звідки б він не походив!

Віра: Але ж це бій нерівний! Безперспективний.

Яків: Нерівний – так. А от чи безперспективний – не думаю.

Віра: Невже ти справді віриш у цю свою справу?

Яків: Вірю. Я роблю її для своїх дітей. Я хочу, щоб вони жили у вільній Україні.

Віра: Так-от, Якове, подумай про своїх дітей. На кого ти їх покидаєш?

Яків: Я залишаюся через те, що думаю про дітей. А подбаєш про них ти, моя дружина. Прощай, Віро. Я інакше не можу. Головне – не боятися. Ми на рідній землі.

Узагальнюючи результати проведеного дослідження можна зробити висновок, що роман Уласа Самчука «Чого не гоїть вогонь» є одним із перших творів в якому ґрунтовно висвітлена боротьба Української повстанської армії з нацистськими окупантами та радянськими військами за незалежність України.

Описана в романі самовіддана боротьба українського народу за свою незалежність та звитяги повстанців є гарним прикладом для виховання в національно-патріотичному дусі нинішньої молоді, тому в статті обґрунтовано необхідність вивчення роману Уласа Самчука «Чого не гоїть вогонь» в школі.


1. Гром’як Р. Про своєрідність художнього світу Уласа Самчука / Р. Гром’як // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія : Літературознавство. – Випуск VІ. – Тернопіль, 2000. – С. 6–15. 2. Жулинський М. «Виконати свій обов’язок перед собою і нацією» / М. Жулинський // Самчук У. О. Волинь: Роман: У 3 ч. – К. : ВАТ «Видавництво «Київська правда», 2005. – С. 5–24. 3. Самчук У. О. Чого не гоїть вогонь: Роман // У. О. Самчук. – К. : Укр. письменник, 1994. – 233 с.
Рецензент: к.пед.н., доцент Л. М. Овдійчук.

УДК 82-32
Конончук Т. І., к.філол.н., доцент (Академія адвокатури України, м. Київ)
УЛАС САМЧУК У ПРОЕКТІ ЮРІЯ ЛАВРІНЕНКА «ЛІТЕРАТУРНИЙ СВІТ»: ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ АСПЕКТ
Анотація. У статті досліджено радіопрограми літературного критика, літературознавця й культуролога Юрія Лавріненка про творчість прозаїка Уласа Самчука, які звучали на радіо «Свобода» із Нью-Йорка в 60-ті роки ХХ ст. в його проекті «Літературний світ». Розкрито, що Роман «Марія» У. Самчука про трагедію України в 1932–1933 рр. є твором української літератури про голодомор. Виявлено типологічні наративні моделі творення художньої картини українського світу тоталітарної доби.

Ключові слова: радіопрограма, еміграційна література, персонаж, художній прийом, екзистенція, Біблія, молитва, голодомор.
Аннотация. В статье исследованы радиопрограммы литературного критика, литературоведа и культуролога Юрия Лавриненко о творчестве прозаика Уласа Самчука, которые звучали на радио «Свобода» из Нью-Йорка в 60-е годы ХХ века в его проекте «Литературный мир».Раскрыто, что Роман «Мария» У. Самчука о трагедии Украины в 1932-1933 гг. есть произведением украинской литературы о голодоморе. Проанализированы типологические нарративные модели создания художественной картины мира тоталитарной эпохи.

Ключевые слова: радиопрограмма, эмиграционная литература, персонаж, художественный прием, экзистенция, Библия, молитва, голодомор.
Annotation. The article analyzes the broadcasts of literary critic and cultural researcher Yury Lawrynenko about the work of the prose writer Ulas Samchuk that sounded on the radio «Freedom» from New York in the 60s years of the twentieth century in his project «The World of the Literature». The novel «Maria» by U. Samchuk about the tragedy of Ukraine in 1932-1933 as a work of Ukrainian literature about the Hunger is presented. The typological narrative models of creation artistic world picture of the totalitarian era are revealed.

Keywords: broadcast, emigration literature, character, artistic method, existence, Bible, prayer, the Hunger.
Улас Самчук і Юрій Лавірненко – широко відомі у світі своєю творчістю діячі української культури, схожі своєю долею митців-вигнанців, що стало результатом порушення їхнього права на вільне волевиявлення творчої думки, на творчість і зрештою на життя. Живучи й працюючи в еміграції, вони продемонстрували відданість Україні, залишивши по собі спадщину, яка дає дуже багато для наукових зацікавлень, широкому загалу відкриває талановиті особистості, які своїм життям прокладали дорогу іншим до осмислення необхідності незалежної України, української людини як самобутньої, самодостатньої, надзвичайно цінної в очах Творця, людини, яка має рівне право під сонцем серед інших народів світу.

Юрій Лавріненко (1905–1987 р.р.) – відомий літературний критик, культуролог і публіцист, знаний в Україні насамперед за антологією української літератури 1917–1933 р.р. «Ростріляне відродження». Менш відома сторінка його діяльності – праця на радіо «Свобода» в Нью-Йорку наприкінці 50-х – у 60-ті років ХХ ст.: Ю. Лавріненко створив два радіопроекти «Історичний світ» та «Літературний світ», з якими щотижня виходив в ефір під псевдо Юрій Гайдар (мав ще одне псевдо – Юрій Дивнич). Разом з ним в ефірі працював колишній актор театру «Березіль» Йосип Гірняк, який читав цитати з художніх текстів, редактором радіопрограм часто був письменник Василь Барка – найбільше відомий в Україні як автор роману «Жовтий князь» про голодомор 1932–1933 рр.



У радіопроекті «Літературний світ» висвітлювалося багато постатей і явищ української та світової культури. І серед них – визначний український епік Улас Самчук. Юрій Лавріненко звертався до творчості У. Самчука, в багатьох радіопрограмах на радіо «Свобода». Наприклад 9 квітня 1965 р. він ознайомив радіослухачів з промовою У. Самчука про традицію і новаторство в літературі, що була проголошена на другому всееміграційному з’їзді письменників в Українському інституті Америки в Нью-Йорку [4, с. 556]. Як відомо, У. Самчук був одним із засновників об’єднання українських письменників на еміграції «Слово», членом редколегії збірника, що виходив під такою ж назвою.

В радіопрограмі Ю. Лавріненко говорив, що після виступу «блискучого професора-лінгвіста і літературного критика» Юрія Шевельова, на трибуну з’їзду піднявся Улас Самчук – «співтворець новітнього українського роману, славетний літописець волинської землі» [4, с. 556]. Автор радіопрограми звертав увагу на головні думки У. Самчука стосовно стилю, посилаючись на його промову на з’їзді. Це давало ключ для розуміння уподобань і самого письменника в його прозі. Диктор (Юрій Гайдар-Лавріненко) цитував, наприклад, такі думки з промови письменника: «Завдання письменника не шукати старих чи нових стилів, а тікати від банального, зужитого, небажаючого, а таким може бути однаково як щось старе, так і щось нове» [4, с. 557]. Прикметна й така думка У. Самчука: «Засадничо в одній і тій само добі, особливо в наш (…) час повинні вміщатися поруч себе цілі сузір’я стилів, і чим вони будуть між собою різнішими, тим їх потаємна сила буде більша. Наша людина цієї стратосферичної епохи повинна мати в своєму запасі безконечно більше засобів вислову, ніж людина часів минулих (…)» [4, с. 557].

Слідом за давньогрецьким філософом Платоном, У. Самчук у своїй промові проголошував Боже провидіння на письменницькому таланті. І цю думку У. Самчука Ю. Лавріненко також виокремив в радіопрограмі: «Кажуть, що мистець – це стиль. Можливо, можливо. Але коли дивитися на митця з висоти віків і висоти стратосфери, бачиш його як окреме божество, бо зведено його на трон не власною рукою, а рукою Сотворителя вічного. А стиль – це одяг і шати. Він може мати на собі однаково як тогу римського імператора, так і наготу бога Аполлона. Від цього його постава не міняється» [4, с. 556].

Крім тексту промови, Ю. Лавріненко звертався в радіопередачі до тексту статті У. Самчука «До проблеми нашої літературної прози», що вийшла друком напередодні з’їзду в другому альманасі спілки еміграційних письменників «Слово». В ній автор програми виділяв такі думки У. Самчука, які говорять про те, що правдива проза не розведена поетичним ліризмом; наводив, як приклад, імена таких письменників, як Вольтер, Бальзак, Достоєвський, Голсуорсі, Толстой, Марк Твен та ін., і наголошував, що «Проза – це гігантський фільтр вражень всіх вимірів, груба й сувора сила аналізу, залізо, з якого кують конструкції найскладніших будівель уяви, логіки, психології і знання» [4, с. 558]. І виходячи із можливостей і завдань прози, У. Самчук спрямовував українських письменників на створення «великої української літературної прози, що завоювала б полиці світу» [4, с. 559].

11 червня 1965 р. Ю. Лавріненко присвятив У. Самчукові радіопрограму у зв’язку з його шістдесятиліттям, назвавши письменника «видатним повістярем-літописцем нашої доби». [4, с. 589]. Коротко означив його життєвий і творчий шлях. Наприклад, зазначив, що «Уласа Самчука особливо любили на Волині, в славному містечку Дермань, де він родився 1905 року. І не тільки в романі «Волинь», а й інших творах Самчука ми бачимо змальовану пером, огріту серцем романіста Волинську землю» [4, 589].

У. Самчук був один із тих багатьох письменників-емігрантів, які радянською ідеологією були вилучені з літературного процесу. І на цьому факті наголошував Ю. Лавріненко, бо й сам він був таким само вигнанцем. Він говорив: «І саме тому, що Улас Самчук був люблячим і улюбленим сином своєї Волині, комуністична преса ось уже двадцять років намагається виставити Самчука в ролі ката свого народу» [4, с. 590].

Радіопередачі, за законами цього жанру, мають нести публіцистичний емоційний заряд, тому коментарі автор радіопередачі робив у відповідному стилі: «Коли Дермань на Волині була ґрунтом, на якому виріс Самчук як людина, то Прага, столиця Чехії, стала школою і місцем його основного письменницького доробку» [4, с. 590]. Підтверджує свою думку автор радіопередачі словами самого У. Самчука з книги його спогадів «На білому коні»: «У житті кожної людини є час і місце, що творить вісь її життя. У моєму житті таким місцем була Прага і час у ній прожитий. (…) Жив у тузі за страченою батьківщиною і в постійній боротьбі з матеріальною нуждою. Але все-таки я визрів як письменник, тут появилися основні мої писання, тут формувалися основні мої ілюзії, мої фати-моргани, мої суперечності» [4, с. 590]. Програма про ювіляра закінчувалася побажаннями йому: «…ми певні, що Україна рано чи пізно діждеться того часу, коли зможе привітати у себе твори Уласа Самчука» [4, с. 591]. Ці слова, нагадуємо, звучали, 11 червня 1965 року на радіо «Свобода». Нині, слава Богу, твори Уласа Самчука широко відомі в Україні, про них написано багато наукових і публіцистичних праць, захищені дисертації.

Пізніше, наприклад, у передачі від 1 липня 1965 р., що прозвучала під назвою: «Доки залізна заслона ділитиме українську літературу?», У. Самчука буде згадано в числі тих письменників, які своїми творами засвідчили вільну українську літературу, «в перші п’ять післявоєнних літ пережили своєрідний ренесанс» [4, с. 601], а їхні твори «назавжди остануться в скарбниці української літератури» [4, с. 601]. Ю. Лавріненко наголошував, що з тієї літератури «окремі твори давали потрясаючі картини тих насильств і нещасть, що їх пережив український народ в 30-х і 40-х роках» [4, с. 601], але їх не знають в радянській Україні. Авторські коментарі радіо-проекту «Літературний світ» акцентували увагу радіослухачів на порушених правах людини в Радянському Союзі і презентували роботу представників української культури за кордоном, її силу й спрямування. Наприклад, Ю. Лавріненко підкреслював: «…заокеанська Україна, як називають себе напівжартома українці Північної і Південної Америки, виявила фактичну силу в Сполучених Штатах і Канаді. Її вплив позначився в Конгресі Сполучених Штатів. (…) Одним із вивів цього було встановлення Конгресом тижня поневолених націй і спорудження пам’ятника Шевченкові у Вінніпегу і Вашингтоні»] [4, с. 602–603]. Йдеться про встановлення пам’ятників Кобзареві до 150-річчя від дня народження, ініційоване й організоване українцями закордону.

Ю. Лавріненко в радіопрограмах показував, яке різне ставлення радянського Києва і Варшави до своїх культурних еміграцій. У радіопрограмі, наприклад, 23 листопада 1965 р. він говорив про те, що в «радянській пресі на Україні знову почали з’являтися дуже лайливі статті про українську еміграцію» [4, с. 660]. Натомість: «у Варшаві для поляків за кордоном виходить товстий, сторінок на триста журнал, присвячений польській історії й культурі» [4, с. 660]. І робив висновок: «Відчувається, що Польща, хоч і перебуває під своїм комуністичним урядом, старається оцінити вагу своєї еміграції, а не применшувати її значення» [4, с. 661]. Про те, як ведеться політика в Україні стосовно української еміграції, Ю. Лавріненко, зокрема, говорив таке: «Зовсім інакше ставляться до української еміграції уряд і партія радянської України. Вони змушують і літературні журнали України накидатися на еміграційних українських письменників та вчених з непристойними лайками» [4, с. 661]. Як один із прикладів, Ю. Лавріненко наводив ситуацію навколо У. Самчука, кажучи: «улюбленого на Волині видатного українського романіста Уласа Самчука, якого дехто хоче запропонувати як кандидата на Нобелівську літературну премію, в радянській пресі називали зрадником, убивцею та іншими несусвітними назвами. Українських еміграційних вчених із світовим іменем, як Дмитро Чижевський, Юрій Шевельов, зачисляють до ворогів народу» [4, с. 661].

Наприклад, ведучи мову про новий український журнал за кордоном, «Український огляд», редактором якого був Микола Шлемкевич, доктор філософії, відомий культурний і політичний діяч, Ю. Лавріненко характеризував концепцію видання – знайомити читачів із найновішими творами українських письменників. Серед творів, що були вміщені до журналу «Український огляд», автор радіопрограми називав «цікавий уривок із нової повісті Уласа Самчука «Чого не гоїть огонь», яка описує партизанську війну на Волині проти більшовиків і фашистів в час останньої війни» [4, с. 661]. Ю. Лавріненко говорив про те, що подібний журнал виходив у 1928–1929 р.р. у Харкові під назвою «УЖ», тобто «Український журнал», згодом його редактори були або розстріляні, або загинули на Соловках, а журнал перестав існувати. Залучений факт дав Ю. Лавріненкові підстави зробити коментар про порушення права людини на свободу думки. Він це робив таким чином: «Українському народові, як бачимо, кремлівські володарі не дозволяють мати журнал, що оповідає про життя світу. А журнал «Всесвіт», який тепер виходить у Києві, – це всесвіт, у якому нема всесвіту, а є тільки остогидла пропаганда» [4, с. 661].

Як відомо, українська література упродовж усієї своєї історії демонструвала увагу до народного життя, виявляла опікування народною долею, особливо в драматичні моменти історії, відтак риси мімезису в творенні художньої картини світу в українському мистецтві слова оприявнюються домінантно. Роман «Марія» У. Самчука в цьому аспекті не є винятком. Літературний текст, справді, показує, що сюжет «будується на віднайденні та емоційному освоєнні героєм першооснов буття та його суперечностей, які існують незалежно від волі та намірів окремих людей» [7, с. 224]. В У. Самчука центральним персонажем роману є Марія; її долю письменник подає від народження до смерті, яка настає в часи голодомору 30-х рр. ХХ ст. Навколо Марії концентрично нанизуються всі сюжетні події, факти, передаються колізії, відтворюється художня реальність. Як і притаманно роману, тут велике коло персонажів, вони в розвитку: Марія, її коханий Корній, що незабаром іде на службу, Гнат, з яким вона одружується, повернення Корнія з флоту і повернення Марії до Корнія, творення нової сім’ї; автор подає друге покоління – дітей Марії – Демка, Максима, Лавріна, Надію. Це покоління під впливом різних соціальних обставин опинилося в різних соціальних таборах, на різних позиціях. У. Самчук правдоподібно змоделював художню картину світу. Його персонажі психологічно вмотивовані. Авторська інтенція зрозуміла: багатоаспектно відтворити час. Письменникові це вдається. Велика любов до землі, неймовірна працелюбність постали добрими передумовами благополучного життя. Але у вибір окремої людини втручаються незалежні від неї соціальні обставини, і життя ламається. Маленька, хоч і працелюбна людина не є господарем своєї долі: вона потрапляє під соціальний експеримент, в якому людина не є першою цінністю, хоча теоретично такою цінністю проголошується в офіційних документах.

Слід погодитися із Наталею Бондар в її оцінці роману У. Самчука «Марія»: «І хоча автор не був безпосереднім свідком голодомору, але зміг створити глибоко правдивий твір, по-філософському осмисливши в ньому причини трагедії, піднісши образ Марії до рівня символу України» [3, с. 121].

Екзистенція на межі буття / небуття ілюструє песимізм, катастрофізм мислення персонажів. Почуття безвиході, страх перед обставинами, перед сильною та аморальною владою паралізують волю людини, вводять у стан безпорадності, ставлять перед моральним вибором – або підкоритися обставинам, або шукати шляхи протидіяти їм. Відбувається осмислення й переоцінка системи цінностей; наступ невідворотних обставин чи авторитаризму виявляє персонажів, які фактично відмовляються від свого Я, підкоряючись Іншому, сильному, втрачають національне обличчя, демонструють автодеструкцію, пристосуванство, повне підкорення владі іншого. І це демонструє частина персонажів роману «Марія» У. Самчука. Інші смиренно приймають удари долі, розмірковуючи про глибинні причини трагічного буття.

Пейзажні замальовки в У. Самчука співзвучні з настроями персонажів чи контрастують їм, містять глибоко символічний зміст: «Долиною віє вітер. На колишнім монастирськім ставку висвистують гілки старих осокорів і тополь. Кроків сто на схід невеличкий сливовий садок, далі руїни згорілої клуні» [6, с. 153], чи такий приклад: «Сонце зайшло, і стала темнота по цілій Україні» [6, с. 168]. У. Самчук у романі «Марія» подав розлогі імпресіоністичні пейзажі, що постали через сприйняття жінки, яка породила дівчинку і сподівається на її щасливу долю. Відтак пейзаж життєрадісний, осяяний образами сонця, зеленого листу, з’явився теософський аспект: «Похилені лани пшениці зводять спини, ніби ченці по довгій молитві» [6, с. 6]. Це початок роману. Він радісний, природа суголосна з настроєм персонажів – жінки Оксани, що стала матір’ю, і дитини, Марійки, яка «нап’ється з материного лона пахучого напою і наповняється радістю…» [6, с. 7]. Однак теплі сонячні барви твору утримуються лише на кількох перших сторінках. Вони потрібні автору для контрасту. В романі розлого подано переживання голодової ситуації у вражаючих реаліях 1932–1933 рр. Прийоми пригадування, монологи, картини пошуків їжі типологічні з іншими текстами цієї тематики, вони показують, що голод переживався не через засуху і не тому, що селяни не мали землі, а тому, що весь їхній врожай, усе їстівне було вивезене в рахунок хлібозаготівель, у рахунок планів, які набагато перевищували реальний, хоч і добрий урожай. Так, персонажі виявляють своє ставлення до буття, постають як психологічні типи, на епічному полі тексту підносяться як повносилі художні образи, характерно розкривають жанрові особливості роману.

Текст роману «Марія» переконує, що «зображення людини як приватної особи у вимірі її буття – фізичному й метафізичному, соціальному й психологічному, культурному й етичному – є жанроутворювальною ознакою» [2, с. 343], персонажний концепт працює на авторську ідею, яка розкривається усім комплексом художніх прийомів. Автору важливо було донести через персонажів складний час початку ХХ ст. з його наймоторошнішими потрясіннями і масовими смертями в добу голодомору 1932–1933 рр. Це зробив письменник Улас Самчук, на цьому наголошував в радіопрограмах літературний критик Юрій Лавріненко, беручи для програм і тексти інших письменників української еміграції цієї тематики.

Так, окремі передачі були присвячені романові «Жовтий князь» В. Барки, серія передач про твори Т. Осьмачки про голод – прозові і поетичні. Наприклад, у радіопрограмі від 5 грудня 1962 р., що вийшла в ефір під назвою «План до двору» – повість Тодосія Осьмачки», актуалізувався час програми: «Як показує назва повісти, це є твір про часи, коли Кремль тільки-но розгортав свій народовбивницький наступ на Україну, зокрема на село. Саме тепер сповнюється 30-річчя організованого Кремлем голоду і терору, скерованого проти українського селянства. Слухайте літературну програму про повість Тодосія Осьмачки «План до двору» [4, с. 265]. В програмі автор окреслив коло головних персонажів, основні мотиви, проблематику, подав цитати у виконанні Йосипа Гірняка, колишнього актора театру «Березіль», де він грав у виставах знаменитого режисера Леся Курбаса. Оповівши про основні колізії повісті Т. Осьмачки, Ю. Лавріненко в ефір вивів експресіоністичну цитату з повісті, це слова молитви дівчини Марфи: «Боже мій милосердний, навчи мене нещасну, кому треба сказати про таку несосвітенну кривду, про яку страшно й вимовити. Нехай та душа, якій я скажу, ударить серцем у спільне наше горе, таке велике, як зоряне небо. І нехай воно гуде від села до села, від царства до царства, щоб світ узнав і врятував нас» [4, с. 268].

Звертання до Творця типологічно спостерігається в інших текстах про голод. Людина шукає порятунку, але серед людей його не знаходить, і повертається до Господа. В У. Самчука теософський аспект подано широко, вочевидь, для осмислення персонажами і читачами трагічної екзистенції. Наприклад, в У. Самчука багато йдеться про образи – святі ікони, про молитву. Марія глибоко ховає свої думки до Бога, ховає туди, «куди не заглядає ніяке людське око і куди немає доступу більшовикові» [6, с. 134]. Вона молиться до Бога і всіх святих як до єдиної інстанції, на яку покладає надію заступництва: «Мати Божа! Ти ж, Пресвятая, у муках Сина родила! І Ти була, як і всі матері, пренепорочна, палаюча любов’ю, страждаюча… І Син Твій був Сином живим, з тіла і крові… Заступи, Мати Свята, нас, всіх матерів, перед найвищою силою» [6, с. 134]. Лихо – і людина, як ніколи, стоїть перед Богом: У. Самчук пише: «Марія і молилася, і думала… Ніколи стільки не думала, як тепер» [6, с. 134]. Цими рядками письменник не лише показав традицію людського звертання до Творця в найскладніші години свого буття, автор, без сумніву, співпереживав зі своїми персонажами, його позиція така, що він разом з персонажем стоїть на молитві. Говорить персонаж і говорить автор словами персонажа. Тому в тексті виникають біблійні лексеми як знаки, що вказують на вихід із темряви на світло: Біблія, пророк, Ной, молитва, покаяння, сповідь та інші.

Тексти, в яких описується голод 1932–1933 років стали, звісно, «результатом складної роботи по узагальненню фактів дійсності, а отже, по їх видозміні, переплавці» [1, с. 115]; в них представлено художні образи, для створення яких типологічно залучено прийоми портретних характеристик, описи, пейзажі, діалоги, внутрішні монологи, авторські характеристики, подано різні події, факти, соціальні колізії засобами реалістичного письма з елементами імпресіонізму, експресіонізму, натуралізму, активно застосовано «один із найбільш лаконічних засобів художньої виразності – деталь» [1, с. 119]. І про це лаконічно і влучно говорив Ю. Лавріненко, настільки йому це дозволяв формат коротких радіопрограм.



За результатами проведеного дослідження можна зробити висновок, що у радіопрограмах «Літературний світ» відомого літературного критика, культуролога й публіциста Юрія Лавріненка, що звучали на радіо «Свобода» із Нью-Йорка наприкінці 50-х – у 60-х рр. ХХ ст. значну увагу приділялося творчій діяльності відомого епіка Уласа Самчука. В них, зокрема, приверталася увага до його праці (як одного з керівників об’єднання українських письменників еміграції «Слово») на ниві пошуків нових підходів до творення художньої реальності, до визначальних аспектів його творчості, особливостей його тематики і особливостей її реалізації в художній тканині тексту. Наголошувалося, що творчість У. Самчука, як і інших митців української еміграції, відрізнялася від діячів української культури, які в той час творили в умовах тоталітарної дійсності в Україні і були обмежені у вияві права на вільну творчу думку. Стосовно теми 1932–1933 р.р. таким відмінним текстом від правдивого відображення екзистенції Ю. Лавріненко називав повість Івана Стаднюка «Люди – не ангели», присвятивши їй окрему радіопрограму від 15 лютого 1963 р. під назвою «У сусіда розуму не позичиш», або Як журнал «Нева» «робить хахла» із селянської трагедії». Автор радіопрограми говорив про те, що дана повість, яка була написана українцем російською мовою і надрукована в журналі «Нева», – це «документ не так літератури, як політики ЦК КПРС» [4, с. 293]. Ю. Лавріненко коментував народження тексту І. Стаднюка таким чином: «Диктатори з ЦК КПРС доручили Стаднюкові першому підняти бодай трішечки-трішечки краєчок заслони над великою трагедією України та її селянства в 30-х роках. І в цьому єдино і полягає значення повісті Стаднюка «Люди не янголи» [4, с. 293]. Про роман «Марія» У. Самчука, який оповідає про трагедію 1932–1933 років, мовилося в радіопроекті в контексті інших еміграційних українських творів про голодомор, таких, як повість «План до двору» Тодосія Осьмачки та роман «Жовтий князь» Василя Барки. Будучи високохудожніми текстами, вони водночас ілюструють політичну ангажованість української літератури, оскільки спрямовані на відстоювання історичної правди, в якій, за влучним визначенням Ірини Руснак, «притаманний непідробний історизм» [5, с. 219]. Справді, література на соціальну тематику є «особливою формою духовної творчості» [5, с. 219], бо «тісно пов’язана з ідеєю української державності» [5, с. 219]. Цією ідеєю пронизана вся творча діяльність на еміграції і Уласа Самчука, і Юрія Лавріненка. Україна завжди була в полі їхнього творчого пошуку. Через них український світ поставав у світовому культурному контексті як рівний серед рівних, з утвердженням права на щасливе буття, демонструючи яскравий творчий потенціал і самобутні здобутки.
1. Баранов В. И. Литературно-художественная критика / В. И. Баранов, А. Г. Бочаров, Ю. И. Суровцев. – М. : Высшая школа, 1982. 2. Бернадська Н. І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: монографія / Н. І. Бернадська. – К. : Академвидав, 2004. 3. Бондар Н. Улас Самчук / Н. Бондар // Живиця: хрестоматія української літератури ХХ століття: у 2 кн. – Кн.2 / упоряд. М. Конончук, Н. Бондар, Т. Конончук. – К. : Твім інтер, 1998. – С.119–122. 4. Лавріненко Ю. Літературний світ: передачі на радіо «Свобода» з 12. ХІ.1959 по 01.ІІІ.1966 р. / Передм., підгот. тексту та приміт В. О. Шевчука. – К. : Твім інтер, 2013. 5. Руснак І. «Я був повний Україною…»: художня історіософія Уласа Самчука: монографія / І. Руснак. – Вінниця : ДП ДКФ, 2005. 6. Самчук У. Марія: роман / У. Самчук; підгот. тексту та післямова С. Пінчука. – К. : Укр. письменник, 1999. 7. Хализев В. Е. Теория литературы. / В. Е. Хализев. – М. : Высшая школа, 2000.
Рецензент: к.філол.н., професор В. М. Назарець.

УДК 82-23: 355.48
Новиков А. О., д.філол.н., професор (Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка)
ДИСКУРС НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ТВОРІВ М. КУЦЯ ТА О. ЧУГУЯ)
Анотація. В статті за матеріалами драм Миколи Куця «Карпатський самурай» та Олексія Чугуя «Лісові гості» досліджено трагічну сторінку героїчної боротьби Української повстанської армії з більшовицькою владою у 4050-х роках ХХ століття. Обґрунтовано, що ці твори виконують не тільки естетичну функцію, а й виступають у ролі своєрідних навчальних посібників з української історії.

Ключові слова: Друга світова війна, радянські міфи, національно-визвольні змагання, січові стрільці, чекісти, радянський офіцер.
Аннотация. В статье на материалах драм Миколы Куця «Карпатский самурай» и Олексия Чугуя «Лесные гости» исследована трагическая страница героической борьбы Украинской повстанческой армии с большевистской властью в 4050-х годах ХХ века. Обосновано, что эти произведения исполняют не только эстетическую функцию, но и выступают в роли своеобразных учебных пособий по украинской истории.

Ключевые слова: Вторая мировая война, советские мифы, национально-освободительное движение, сечевые стрельцы, чекисты, советский офицер.
Annotation. The article highlights the tragic page of the heroic struggle of the Ukrainian insurgent army with the Bolshevik power in the 40-50s of the XX century on the material Mykola Kuts’ drama «Carpathian Samurai» and Olexiy Chuhuy’ drama «Forest Visitors». It is stressed, that these works perform both an aesthetic function, and act as a kind of textbooks on Ukrainian History. 

Keywords: the World War II, the Soviet myths, national liberation competitions, Sich Riflemen, chekists, the Soviet officer.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка