Міністерство освіти І науки україни міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка степана дем’янчука психолого-педагогічні основи гуманізації навчально-виховного процесу в школі та внз



Сторінка24/31
Дата конвертації08.03.2016
Розмір5.4 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   31
Тема національно-визвольних змагань 40–50-х років ХХ століття є однією з домінуючих у сучасній українській літературі. І це цілком закономірно, оскільки табу з неї зняли відносно недавно – перед самим розпадом радянської імперії. Саме тоді були відкриті архіви КДБ і всі бажаючі нарешті дістали змогу дізнатися правду про ті криваві часи з першоджерел. З тих пір минуло чверть століття, однак ще й тепер значна частина наших співвітчизників (ідеться передусім про мешканців Східної України) має вельми смутне уявлення про цей трагічний період української історії. Міфи про страшні злочини фашистських посіпак бандерівців виявилися занадто живучими, особливо у свідомості людей старшого покоління, яке упродовж десятиліть одурманювалося комуністичною пропагандою.

Шляхетну місію розвінчування радянських міфів значною мірою взяли на себе українські письменники – Д. Павличко («Спартан», «Шухевич», «Ялівець»), М. Матіос («Буковинські пейзажі 1947 року з уст баби Загулихи», «Солодка Даруся»), О. Забужко («Музей покинутих секретів»), Л. Костенко («Записки українського самашедшого»), В. Лис («Століття Якова»), А. Кокотюха («Червоний») та ін. Серед драматургів у цьому плані доречно згадати передусім М. Куця («Карпатський самурай») і О. Чугуя («Лісові гості»).

Метою нашої статті є дослідження особливостей висвітлення національно-визвольних змагань Української повстанської армії у драматичних творах Миколи Куця та Олексія Чугуя.

Епіграфом до своєї драми «Карпатський самурай» (2012) Микола Куць узяв слова легендарного генерала (пізніше президента Франції) Шарля де Голя: «Якби в мене були такі солдати, як вояки ОУН – УПА, німці ніколи не увійшли б у Париж» [1, с. 11]. На прикладі мешканців повстанської криївки драматург зробив своєрідний зріз з Української повстанської армії, акцентувавши увагу на тому, що в її лавах були представники не тільки західноукраїнських областей, а й східних регіонів, до того ж самих різноманітних мирних професій. Серед повстанців і колишній київський студент, і лікар з Галичини, і донбаський шахтар, і неповнолітні біженці з Волині. Прикметно й те, що двоє з одинадцяти мешканців повстанського сходу не є українцями (Автанділ – грузин, а Таріел – вірменин). Усе це теж відповідає дійсності. В УПА, як відомо, крім українців, були росіяни, узбеки, азербайджанці, казахи, євреї тощо [2]. Знайшлося місце серед персонажів М. Куця також для молодої дівчини – зв’язкової Ожини та її сімнадцятирічного нареченого Орляка. Не забуває автор «Карпатського самурая» і про те, що в загони повстанців радянські спецслужби часто впроваджували своїх агентів. У драмі, що аналізується, таким є стрілець на прізвисько Батіг, який зрештою й видав кадебістам повстанську криївку.

Події в п’єсі розгортаються на тлі повстанської пісні у виконанні мешканців криївки:



Тече річка страждання повна,

Її не перейти убрід,

Їде розправа поголовна –

Під корінь знищують наш рід! [1, с. 13].

Такий авторський прийом допомагає створити ілюзію трагедії, приреченості тих, хто кинув виклик каральним органам супердержави, якою був колишній Радянський Союз, але разом з тим і сприяє усвідомленню того, що справа, за яку віддають свої життя вояки УПА, є священною. Відтак акценти у творі розставляються вже на самому його початку.

Повстанці у п’єсі Куця змальовуються як мужні патріоти, борці за українську волю. Про їхнє минуле відомо небагато. Здебільшого з міркувань безпеки рідних і близьких вояків УПА не називаються навіть справжні імена останніх. Головне, що вирізняє січових стрільців, – це готовність будь-якої миті віддати життя за рідний край, українську волю. Саме таким є їхній командир на псевдо Корінь – стійкий, ідеологічно підкований боєць. До війни він навчався в юридичному виші («право в Києві студіював»), де змушений був старанно опановувати марксистсько-ленінського вчення. Відтак ройовий знає справжню ціну комуністичній пропаганді, а тому на зрозумілій і доступній мові розтлумачує співмешканцям по криївці сутність диктатури пролетаріату. Розповідаючи про «щасливе життя» у першій країні робітників і селян, він зауважує:

Я надивився й начитався вволю,

вивчаючи партійний лексикон;

як репресивну масову сваволю

Вишинський видав за благий закон [1, с. 47].

Цілком природно, що Корінь не закінчив виш – добровільно покинув навчання, оскільки:

не зміг терпіти

безправ’я у науці – вчать одні

партійні з’їзди – можна отупіти [1, с. 48].

Корінь пройшов випробування не лише в боях, а й витримав нелюдські тортури в чекістській катівні, куди у свій час потрапив у непритомному стані. Так же мужньо, як японський самурай, перед загрозою полону відважний ройовий зумів піти й з життя.

Багато в чому схожі на командира і його підлеглі. У кожного з них своя непроста і зазвичай трагічна доля. Заступник ройового Берест до війни мав найшляхетнішу мирну професію. Він був лікарем і «до вторгнення фашистів і совітів» [1, с. 157] працював у пологовому будинку, тобто не відбирав життя, а навпаки, допомагав людям з’являтися на світ. Однак не обійшла біда і його родину. Дружина й син майбутнього вояка УПА, як і десятки тисяч інших ні в чому не винних західних українців, були репресовані органами НКВС. Притому заарештували їх, імовірно, в червні 1941 року – напередодні вторгнення німців на терени Радянського Союзу. Як потенційних «ворогів народу» їх без суду похапцем розстріляли прямо у в’язниці («в тюрмі обох настиг свинець») [1, с. 158]. Тоді це було звичайною справою. Відступаючи, енкаведисти без розбору вбивали у тюрмах всіх, хто туди потрапив.

Берест, як і командир, до кінця виконав свій обов’язок. Він не тільки взяв участь у бойовому зіткненні з кадебістами (про це свідчить його поранення), а й, прийнявши пологи у молодої зв’язкової Ожини (Зоряни), в останню мить власним тілом прикрив її разом з немовлям від осколків чекістської гранати.

Забій і Смолоскип у минулому співробітники КДБ, які, переконавшись у злочинній політиці комуністичної влади, добровільно перейшли на бік українських патріотів. Подібні випадки, як відомо, мали місце і в реальному житті. У художньо-документальній повісті М. Андрусяка «Брати грому» згадується, наприклад, про те, що у старшинській школі УПА «Ґрегіт» серед викладачів були колишні офіцери Червоної армії (поручник Омельченко) й агенти НКВС (Степовий й Лісовий), які добровільно приєдналися до повстанців і чесно виконували свої службові обов’язки [3, с. 141–142].

Свідки тих буремних подій згадують також начальника оперативної групи НКВС капітана Кокоріна, якого загітував допомагати повстанцям легендарний сотенний УПА Спартан (Михайло Москалюк) [4].

До кінця залишилися вірними клятві самовіддано служити знедоленій Батьківщині й персонажі Миколи Куця – Смолоскип і Забій. Обидва вони загинули за вільну Україну в бою зі своїми колишніми колегами.

Однозначно в негативних фарбах зображує автор представників каральних органів – начальника управління обласного КДБ полковника Сквознякова, старших оперуповноважених, капітанів Дзизяка й Сусайла, оперуповноважених, лейтенантів Мушку і Плюєва та ін. У них лише одна мета – якнайшвидше знищити повстанців, які вже понад десять років не дають їм спокою. Тим більше, що за виконання наказу їм обіцяно різні привілеї та високі нагороди.

Дещо суперечливим видається образ колишнього чекіста Гая Мар’яна (Котигорошка), котрий перейшов на бік повстанців. Це така ж сильна тілом і духом постать, як і Корінь. Однак, на відміну від ройового, життєвий шлях Котигорошка набагато складніший, навіть заплутаний. Він чесно служив радянській владі в органах державної безпеки. Воюючи проти бандерівців, упевнений був, що робить шляхетну справу. Проте все ж чимось завинив перед своїми хазяями і опинився у концтаборі.

За всі заслуги, службу ту



віддячили вони мені по повній:

на десять довгих літ у Воркуту

на відпочинок збули «безкоштовний» [1, с. 203], –

розповідає колишній енкаведист.

Звісно, що в ті часи незрідка потрапляли за грати й чекісти. Але у М. Куця це звучить не надто непереконливо. Автор «Карпатського самурая» навіть не намагається пояснити, чому його персонаж несподівано став «ворогом народу». Тим більше, що в концтаборі Гай Мар’ян змінює свої погляди на діаметрально протилежні. Хай і під впливом легендарного вояка УПА Мирослава Симчича, з яким він там подружився. Не набагато більше довіри викликають й інші сторінки непересічної біографії Котигорошка. Передусім його зухвала втеча з воркутинського табору і несподівана зустріч на протилежній окраїні радянської імперії – у місті Станіславі (тепер Івано-Франківськ) – зі своїми колишніми товаришами по службі. Притому останні за «щасливим» збігом обставин і гадки не мають про те, що він втікач, який перед цим багато років відбував покарання на півночі. Складається враження, нібито йдеться не про всесильний комітет державної безпеки, а про задавлених нуждою й непосильною працею колгоспників із забутого Богом села. Звитяги казкового героя чи супермена з американського бойовика нагадують і подальші подвиги Котигорошка – вбивство трьох офіцерів КДБ й ще одна вдала втеча разом з іншим в’язнем (теж, до речі, колишнім енкаведистом), який, зрештою, і приводить його до повстанської криївки, де Гай Мар’ян згодом закінчує свій життєвий шлях, як і Корінь, – в дусі японського самурая.

Більш переконливий образ радянського вояка, що переходить на бік повстанців, змальовує у своїй драмі «Лісові гості» (2013) Олексій Чугуй. Дія в його п’єсі відбувається теж на теренах Західної України, але дещо раніше – відразу після закінчення Другої світової війни. В центрі уваги – майор Червоної армії Роман Бойчук. Пройшовши фронтовими дорогами «Пів-Європи», він, весь обвішаний орденами, нарешті повертається додому, де сподівається на теплу зустріч з ріднею й коханою дівчиною. Але вдома на нього чекає лише старенький дідусь. Поки він воював за Батьківщину і Сталіна, його батьків «гуманна» радянська влада, що в повоєнні роки активно впроваджувала на західноукраїнських землях ідею колективізації, винищила під корінь. Батька розстріляли «за те, що вчинив опір, коли забирали в нього нажиті багаторічною важкою працею землю і худобу» [5, с. 37], а матір «запроторили до Сибіру», де вона, імовірно, й згинула [5, с. 37]. У такому ж дусі поступили й з Мар’янкою – нареченою захисника Вітчизни. Цю останню зґвалтували і теж силоміць вивезли з рідного краю. Відтак у Романа виникає цілком резонне запитання: «За що я воював?!» [5, с. 38]. Однак переходити на бік бандерівців учорашній фронтовик не поспішає, позаяк щиро переконаний у тому, що «це ще більші грабіжники, ніж фашисти» [5, с. 38] (більшовицька пропаганда зробила свою справу). Прозріння настало лише тоді, коли він на власні очі спостерігав за шляхетною поведінкою лісових гостей і злодіяннями переодягнутих у форму вояків УПА енкаведистів. «Не зуміли силою, вирішили підлістю перемогти» [5, с. 45], – нарешті усвідомив суворі реалії життя Роман Бойчук.

За таких обставин герой О. Чугуя, ймовірно, мав би остаточно порвати зі своїм минулим і приєднатися до повстанців. Проте драматург знаходить для свого персонажа дещо інше рішення, яке, поза сумнівом, є більш вмотивованим і більш логічним:

ЗАХАР (указує на лежачий мундир). А з цим, радянським мундиром, що робити?

РОМАН. Зберегти для майбутнього музею. Разом з одягом воїнів УПА.

ЗАХАР (здивовано). Навіщо?

РОМАН. Щоб нащадки знали, що без українців ніяка армія не змогла б звільнити Європу від коричневої чуми. У мундирі радянського воїна я воював проти гітлерівських варварів, а в одязі УПА – проти сталінських людожерів [5, с. 47].

У такий спосіб письменник акцентує увагу на єдності українського народу навіть у складні часи громадянського протистояння, на тому спільному, що має стати основою для примирення ветеранів Червоної армії і колишніх вояків УПА. На думку автора, цілком очевидно, що в скрутну добу Другої світової війни одні і другі боролися з ворогами всього цивілізованого людства, а отже, й ворогами українського народу, а тому в рівній мірі заслуговують на шану і вдячність нащадків.

Слід звернути увагу на складний внутрішньо-психологічний процес, що відбувається в душі Романа Бойчука. Всього за кілька днів у своєму світогляді він проходить складний шлях – від беззастережно відданого владі радянського офіцера до свідомого борця з комуністичним режимом. Такому відносно швидкому «протверезінню» сприяли, ясна річ, не тільки ті обставини, що відомі зі змісту п’єси (хоча й вони доволі переконливі). Неабияке значення тут має те, що до вересня 1939 року герой О. Чугуя мешкав на території, яка не входила до складу Радянського Союзу, а отже, у дитячі й підліткові роки, коли людина формується як особистість, його свідомість не була зомбована марксистсько-ленінською ідеологією. Прокомуністичні погляди Романа Бойчука були, ймовірно, не такими міцними, як у тих, хто навчався в радянській школі, пройшов через піонерську й комсомольську організації. Так званою радянською людиною він став у зрілому віці, перебуваючи в лавах Червоної армії. А тому різка зміна світоглядних позицій героя під впливом згаданих раніше чинників – явище цілком реальне.

Реалістичними видаються й інші персонажі О. Чугуя. У цьому контексті доречно згадати передусім діда центрального персонажа – Захара Бойчука. Останній не має жодних сумнівів відносно того, хто є справжнім захисником українського народу, а хто його ворог. Він мав можливість не тільки пересвідчитися у цьому на власні очі, а й відчути, так би мовити, на власній шкурі. Відтак закономірно, що Захар і сам симпатизує лісовим гостям, і намагається обернути у свою віру внука.

Однозначно позитивні й вояки УПА – сотник Ярослав Ярчук і медсестра Стефанія Рута, які виявляють справжній, а не показний гуманізм до місцевих жителів. Тож не дивно, що значною мірою під впливом їхніх шляхетних вчинків на бік повстанців переходять головний герой твору і вчителька Лілія Степова.

Зовсім інші енкаведисти Хома Будяк і Денис Дуб, які переодягнувшись у форму вояків УПА, намагаються всіляко дискредитувати повстанський рух, не гребуючи при цьому жодними злочинними засобами.



Узагальнюючи результати проведеного дослідження можна зробити висновок, що значущість п’єс М. Куця й О. Чугуя важко переоцінити. Вони виконують не тільки естетичну функцію, а й виступають в ролі своєрідних навчальних посібників з української історії, що до недавніх часів мала чимало білих плям. Особливої актуальності твори цих драматургів набувають на тлі тих буремних подій, що відбуваються в нашу добу, але тепер уже на східних теренах України. Паралелі очевидні. Більше того, теперішні борці за незалежну Українську державу мають завершити ту справу, яку розпочали їхні попередники.
1. Куць М. Карпатський самурай Драма в 3-х частинах / М. Куць. – К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2012. – 240 с. 2. Самохвалова Л. Воїн УПА: У нас була російська сотня та відділ нацменшин / Л. Самохвалова // http://www.unian.ua/news/393853-vojin-upa-u-nas-bula-rosiyska-sotnya-ta-viddil-natsmenshin.html 3. Андрусяк М. Брати грому / М. Андрусяк. – Коломия : Вік, 2005. – 832 с. – С. 141–142. 4. Мацьків А. Життя і смерть сотенного УПА Михайла «Спартана» /А. Мацьків // http://www. istpravda.com.ua/articles/2012/02/2/71144/ 5. Чугуй О. Лісові гості / О. Чугуй. – Зоря вечорова. – 2013. – № 1. – С. 35–49.
Рецензент: к.філол.н., професор В. М. Назарець.


УДК 82-31: 94
Приходько О. Ю., к.пед.н., доцент (Національний авіаційний університет, м. Київ)
АНТИКОЛОНІАЛЬНА РЕВІЗІЯ РАДЯНСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ У РОМАНІ УЛАСА САМЧУКА «КУЛАК»
Анотація. В статті досліджено світоглядні позиції У. Самчука, розкриті ним у романі «Кулак» та пов’язані з утвердженням української національної антирадянської та евентуально європейської ідентичності. Розкрито, що репрезентований твір постає виразно антиколоніальним за своїм ідейним спрямуванням. Обґрунтовано, що у романі здійснено історичну реконструкцію та епістемологічну ревізію стереотипних поглядів на Радянський Союз. Розкрито, що в творі образ головного героя Лева Бойчука постає втіленням ідеалістично-романтичного світогляду, який водночас реалізує можливість сутнісного бачення реальності. Показано, що він проходить шлях від захоплення радянською дійсністю до дистанціювання від неї й іманентного неприйняття як «чужої» та небезпечної.

Ключові слова: Улас Самчук, роман «Кулак», Лев Бойчук, світогляд, радянська дійсність.
Аннотация. В статье исследованы мировоззренческие позиции У. Самчука, которые раскрыты им в романе «Кулак» и связанные с утверждением украинской национальной антисоветской и эвентуально европейской идентичности. Раскрыто, что представленное произвндение предстает явно антиколониальным за своей идейной направленностью. Обосновано, что в романе осуществлена историческая деконструкция и эпистемологическая ревизия стереотипных взглядов на Советский Союз. Раскрыто, что в произведении образ главного героя Лева Бойчука предстает воплощением идеалистически-романтического мировоззрения, которое одновременно реализует возможность сущностного видения реальности. Показано, что он проходит путь от увлечения советской действительностью до дистанциирования от нее и имманентного неприятия как «чужой» и опасной.

Ключевые слова: Улас Самчук, роман «Кулак», Лэв Бойчук, мировоззрение, советская действительность.
Annotation. The novel «Kulak» («Tight-Fisted») represents specific philosophical viewpoints of the author related to the implementation of the Ukrainian national identity as the identity anti-Soviet and European. Moreover, the novel is supposed to be anticolonial. The historical deconstruction and epistemological revision of the stereotypes regarding the Soviet Union have been outlined in the text. The protagonist Lev Boychuk is a representation of the idealistic and romantic views which give the possibility to have a «true vision» of the reality. He passes his way from admiring of the Soviet reality to escaping from it and its immanent neglecting as «alien» and dangerous.

Key words: Ulas Samchuk, novel «Kulak» («Tight-Fisted»), Lev Boychuk, views, Soviet reality.
Українська проза XX ст. як артефакт складної і драматичної історії нації зосереджена на її художньому осмисленні, болючому пошукові відповідей на складні питання доби, знаходженні та реконструюванні питомої національної ідентичності українців у вітчизняному та європейському просторі.

Входження Уласа Самчука у літературу відбувається з опублікуванням його першого роману «Кулак», що не лише засвідчив появу нового і свіжого таланту на терені української еміграційної прози 20–30-х рр. XX століття, а й став відбитком драматичної пореволюційної доби в Україні, розкраяної на шматки, поневоленої імперіями, що в процесі болючого самоствердження опинилася на перехресті двох світів – європейського Заходу і зрадянізованого Сходу.



Роман «Кулак» вперше був видрукуваний у 1931 році на сторінках «Літературно-наукового вісника», редагованого Дмитром Донцовим у Львові. Книжкове видання було здійснено у 1937 році в Чернівцях, що входили до складу Румунії. Вихід роману припав на піковий період тоталітаризму в СРСР: колективізації, розкуркулення, голодомору, час жорстоких репресій і розправи над українською інтелігенцією та фізичного винищення селянства.

Метою нашої статті є дослідження світоглядної позиції У. Самчука, розкритої ним у романі «Кулак», яка пов’язана з утвердженням української національної антирадянської та евентуально європейської ідентичності.

Будучи тонким аналітиком і водночас палким патріотом своєї нації, Улас Самчук пильно слідкував за подіями, що відбувалися в підрадянській Україні, вболівав за долю своїх співвітчизників. Тому вже перший роман молодого письменника став виразно антирадянським, опозиційним до системи. У романі «Кулак» автор з усією майстерністю оповідача, публіциста, психолога, аналітика і зрештою реаліста не лише відтворив початок розвою тоталітаризму в СРСР, а й альтернативно змоделював тип нової дієвої людини-українця, здатної протистояти неволі й насильству над людиною.

В основу роману У. Самчук поклав подію, узяту з власного життя, – невдалий перехід польсько-радянського кордону в 1924 році, і як наслідок – піврічне тюремне ув'язнення. Здібному юнакові неймовірно хотілося потрапити до Києва, де, на його думку, він міг зреалізуватися як письменник. У першій частині мемуарної дилогії «На білому коні. На коні вороному» цей епізод зі своєї біографії У. Самчук відтворює так: «Біля Лановець, на границі, серед темної дощової ночі нас ошелешило несподіване польське «стуй!»; нас спіймали, везли назад до Крем'янця, передали «дефензиві», багато питали, досить били, дома зробили трус, знайшли наші гімназійні журнали, які я редагував, пришили до цього нелегальщину, додали півроку в'язниці» [1, c. 115].

Дві частини роману «Кулак» становить історія духовного переродження і змужніння Лева Бойчука, який у фіналі твору постає тією силою, що здатна вивести свою країну зі стану колаборації.

На початку роману Лев Бойчук – мрійник-ідеаліст, перейнявшись більшовицькими ідеями, в пошуках правди й високої мети свого життя – «потрапити до Києва, до вимріяного в уяві золотоверхого Києва», де «він буде вчитися у «вузі», буде працювати в рядах будівничих соціалістичного господарства», невдало переходить польсько-радянський кордон, наївно плекаючи надію самореалізуватись у вільній державі – радянській Україні, потрапляє до польської в'язниці.

Проте вже на перших сторінках роману традиційно у самчуківському стилі вустами головного героя до читача владно промовляє голос автора: ця вимріяна країна, до якої так прагне дістатися Лев, – це «країна вільної праці, країна панування слабих, малих, бідняків, гнаних, обдертих, переслідуваних, чорних мозолястих рук, обмитих кривавим потом облич, країна щирих сердець, що їм людський добробут, добробут загальний дорожче рідних батька й матері, дорожче традицій, батьківщини, рідної землі й усього святого» [2, с. 13]. Іронічний підтекст градації, використаної автором, – очевидний.

Остаточно ідеалістичні мрії Лева про величність і місіонерство країни Рад розвінчуються у в'язниці. Перед юнаком проходить галерея персонажів, що, зазнавши «щастя» буття у СРСР, опинилися за ґратами. Майстерність композиції першої частини роману полягає у поліфонії оповіді, що реалізується або через заміну наратора, або перенесення акценту оповіді з головного героя на інших персонажів, імена яких винесено у назви розділів («Йорданов», «Шабелян», «Китай», «Павловський»). І росіянин купець Йорданов, і українець селянин Шабелян, і гендляр єврей Китай, і молодий талановитий художник Павловський – усі стали жертвами більшовицької системи, «злочинцями» супроти влади, що «залізним невидимим кулаком» «чавила», «заставивши на всі лади вертітися».

Абсурдність, алогічність і антигуманність доби, розгубленість і беззахисність людини у хронології кривавих реалій перемоги й становлення більшовизму символічно відтворює наповнена філософським змістом картина, яку малює у в'язниці Юрій Павловський: «Хаос! – кричить вона (картина – П.О.). Годинник крає час, мікрони матерії кружляють навколо» [2, с. 321]. Годинник уособлює час, людське буття, невпинний рух уперед, зміну суспільних устроїв, систем, ідеологій. Хаос із «мікронів матерії» – символ розшматованої реальності і понівеченого людства у ній, оскільки годинник на той момент фіксує добу сум'яття й невизначеності.

Найвищою і найдраматичнішою точкою оповіді, що спричинилася до кардинальної зміни світогляду Лева, переломним моментом у свідомості юнака стала розповідь Микити Шабеляна, селянина-хлібороба, за радянською термінологією – кулака, що був безмежно залюблений у землю і працю біля неї, за словами Йорданова, «не людина – а зерно пшениці». Доведений до стану афекту беззаконням швидкоспеченої більшовицької влади, яка в особі його брата-бандита конфіскувала кров'ю і потом окроплену землю і все майно, Шабелян відтинає власній дитині руку і як дітовбивця потрапляє до в'язниці. Життєві історії в'язнів є калейдоскопом злочинів радянської влади проти людини, людини – розумної, талановитої, винахідливої, підприємливої. Така композиція першої частини роману є вмотивованою і підпорядковується авторському задумові – поступовому позбавленню свого героя радянофільських поглядів.

Вийшовши з в'язниці – Лев Бойчук шукає нову життєву мету. Пройшовши стадію катарсису – «він сам у своїх руках», він оновлена людина, сповнена вітаїстичної енергії і сил, бажання діяти і перемагати. У. Самчук моделює типово екзистенційну ситуацію, коли герой опиняється перед вибором у пограничній (кризовій) ситуації. «Він тепер сам один на великому роздоріжжі. Перед ним камінь з написами: поїдеш просто – убіту биті. Поїдеш вправо – богату биті. Поїдеш вліво – женату биті. Куди? Його тягне туди, просто, де страшна далечінь ховає смерть. Ні. Не вмирати йому. Поїхати просто назустріч смерті й перемогти її» [2, с. 128].

Письменнику імпонує донцовський тип сильної вольової особистості, здатної міцним кулаком відстоювати інтереси свого народу, на боротьбу і самопожертву заради мети. Таким є його герой з символічним іменем – Лев (сила) і прізвищем – Бойчук (боротьба).

Друга частина роману – історія становлення і зросту нового типу українця, здатного невтомною працею вивести свою країну на європейський і світовий рівень. Визначаючи для себе основні життєві пріоритети, Лев Бойчук віднаходить себе в підприємницькій діяльності. «Робити гроші» для своєї країни – стає його життєвим кредо. З ним відбуваються стрімкі метаморфози, пов'язані з непереборним бажанням працювати: «Праця – це великанська рушійна сила всього. Вона міняє людину, вона ушляхетнює її й надає життю справжній сенс» [2, с. 177]. У Левові прокидається сильний, вольовий, холоднокровний бізнесмен-трудоголік, що «набув рис справжнього хижака, в якого починають ворушитись на лапах пазурі». Відтепер сенс йото життя у вічному русі, самовдосконаленні й праці: «Ніколи не знав спокою. Спокій – для мене смерть. Цей вічний рух! У цьому я чую силу людську, волю й людський геній» [2, с. 201].

Через образ головного героя та його однодумців У. Самчук порушує проблему національного, соціального, економічного утвердження українців на своїй землі й висловлює свої державотворчі ідеї: «Лев думав над своїми проектами, снував свої пляни, розгортав думу за думою, втіляв їх у намацальну дійсність і прагнув закріпити їх на землі батьків і дідів» [2, с. 226]. І Лев, і його бізнесовий компаньйон Йорданов переконані, що в Україні повинні працювати і заробляти, поліпшуючи добробут своєї держави, свої люди, українці. «Чудовий ліс. Треба тільки з ним уміти. Тут усе... чужаки його підрубують і то як тільки хочуть. А варто взятися б за нього своїм» [2, с. 247].

Боротьбою ідей позначений і внутрішній конфлікт Лева, пов'язаний із коханням до Марії. Як і Євген Рафалович, герой роману І.Франка «Перехресні стежки», Лев опиняється перед дилемою: жити й працювати в ім'я народу, нації, нехтуючи особистим, чи здобути щастя в коханні, сім'ї, добробуті, спокої. Роздвоєність героя – в його самохарактеристиці, зверненій до коханої: «... я людина, що зложена з двох матеріялів. З твердого й м'якого. Часом чую, як вони роздвоюються. Сьогодні я у владі твердого, а диви завтра...» [2, с. 226]. Донцовсько-ніцшеанський тип надлюдини, Лев, до якого наближає свого героя Улас Самчук, робить вибір, вибір – позбавлений сентиментів і співчуття, вибір – на користь праці: «... я люблю працю. Це просто мій чорт. Він сидить десь тут і мучить мене. Я люблю, щоб руки, щоб голова, щоб серце були в русі» [2, с. 206].

У фаустівському дусі Лев нехтує коханням і спокоєм заради вищої мети – пошуку істини, яка для нього у творчій праці для людей. Монолог Лева ідейно співзвучний монологу Фауста: «Я хочу здобути істину, а не любов! Я хочу вирвати мільйони людей з дна їх любови й жбурнути їх у бій за істину! В бій за той саме шмат хліба з потом і кров'ю, тільки вирваний з рук вашої янгольської любови, яку щоденно дрібний крамар продає по всіх закамарках за гроші. Ви всі сто крат розмінені на тисячі дрібних пристрастей, і кожна з тих дрібниць запихає ваш розум і ваше серце... І ви не бачите істини – грішної істини, болючої істини... істини, з якої куються й храми, і їх боги, і ввесь мир з війнами та іншими злочинами» [2, с. 241].


1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   31


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка