Міністерство освіти і науки України Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова



Сторінка3/18
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
§1. Основні категорії соціальної педагогіки

Кожна наукова дисципліна має свій тезаурус — понятійно-категоріальний аппарат, яким вона послугується в певній галузі суспільної практики. Соціальна педагогіка як іноваційна дисципліна має ще недостатньо розроблений тезаурус, більшість понять якого запозичена з соціології, педагогіки, психології. Проте, широко використовуючи окремі категорії цих наук, соціальна педагогіка наповнює їх специфічним контекстом, конкретизуючи сферу свого предмета дослідження.

До чггсла основних інтегративних соціально-педагогічних понять можна в першу чергу, віднести категорію «соціальне виховання». Воно розуміється як створення умов та заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєнння підростаючим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування в нього соціально-позитивних ціннісних орієнтацій.

Соціальне виховання здійснюється у процесі взаємодії особистості в різних відносно автономних сферах життєдіяльності: освіта, організація соціального досвіду людини, індивідуальна допомога їй. Освіта включає в себе систематичне навчання та самоосвіту. Організація соціального досвіду здійснюється завдяки участі дитини у різних формалізованих та неформалізованих об'єднаннях (клас, гурток, дворова кампанія однолітків, сусідство, референтна група тощо). Індивідуальна допомога — це свідома спроба інших осіб (батьків, вчителів, близьких, друзів тощо) допомогти дитині набути певних знань, навичок для задоволення власних потреб та потреб інших людей; в усвідомленні дитиною своїх цінностей та можливостей; в розвитку самосвідомості та самоствердженні, почутті приналежності до певної групи та соціуму.

Соціальне виховання забезпечується суспільством та державою в організаціях, Що спеціально створюються для його здійснення (школа, мережа позашкільних закладів, дитячі та молодіжні організації), а також в тих, де виховання не є провідною функцією (арамія, виробництво, громадські об'єднання). Роль держави в ор-ганізції соціального виховання полягає в тому, що вона не тільки створює його інфраструктуру, але в першу чергу формулює завдання соціального виховання, закріплені в державних програмах та

документах (Державна національна програма «Освіта»), і визначає його структуру та зміст.

Процес соціального виховання можна відобразити у вигляді та-кої схеми.-


Включення




Набуття та




Поведінка

людини в




накопичення




особистості як

систему




елементів




результат

життєдіяльності

—►

соціального

—►

екстеріоризації

різноманітних




досвіду (знань,




набутого

організацій




умінь), їх інтер-




соціального







націоналізація




досвіду

Провідним завданням соціального виховання в кожному суспільстві є створення оптимальних умов для найбільш ефективної соціалізованості особистості.

Процес соціального виховання здійснюється в умовах соціального середовища. Середовище — це сукупність умов існування людини та суспільства.

У соціології під соціальним середовищем людини розуміють економічні, політичні, соціальні, духовні, територіальні умови, що впливають на становлення особистості.

Соціальна педагогіка, базуючись на цьому визначенні, розглядає соціальне сердовище — як сукупність соціальних умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життия, соціальні інститути, соціальні групи) що впливають на її свідомість та поведінку.

Соціалізація особистості невід'ємна від соціального середовища. Воно охоплює людину від моменту її народження і впливає на неї до самої смерті. Саме соціальне середовище, зокрема його сфери: політична, соціальна, духовна формують певні очікування щодо поведінки особистості. Ці очікування перетворюються відповідними соціальними інститутами у цілі, завданя, зміст соціального виховання.

Соціальне середовище існує завдяки численним взаєминам його членів та соціальних інститутів. Чим більша і різноманітніша палітра складових соціального середовища, тим інтенсивніше його розвиток та різноманітніші умови життєдіяльності особистості.

В структурі соціального середовища виділяють макро- та мік-рорівні. До макрорівня належить матеріальне, культурне, політичне середовище. Мікрорівень — це конкретні умови життя особистості (сім'я, сусідство) та умови в середовищі найближчого оточення (вулиця, тип поселення, навчальний чи трудовий колектив, громадські організації, формальні та неформальні об'єднання).

Соціальне середовище як сукупність соціальних умов виховання безпосередньо впливає на механізми його регулювання. Зміни у виховному процесі обов'язково обумовлюються реформаціями у структурі та функціонуванні соціального середовища.

Соціальна адаптація є однією із складових процесу соціалізації особистості. В широкому розумінні саме поняття адаптації розглядається як пристосування організмів до умов існування. У соціальній психології адаптація визичається як пристосування індивіда до групових норм та самої соціальної групи. Психологічна адаптація особистості в суспільстві відбувається завдяки таким психологічним механізмам як рефлексія, ідентифікація, емпатія, прийом соціального зворотнього зв'язку тощо. В соціальній педагогіці категорія соціальної адаптації розуміється як процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища, вид взаємодії особистості чи соціальної групи з соціальним середовищем.

Психологічна та соціальна адаптація знаходяться у взаємозалежності. Психологічна адаптація як соціальнозумовлена суспільним характером змін та людської свідомості, психіки що викликають її, у свою чергу шляхом формування цілей і програм виливає на ефективність адаптивної діяльності емоційного забарвлення (1). Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немов би «дає старт» соціальній адаптації, остання була б просто неможлива (5).

На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні ознаки особистості (мислення, увага, пам'ять, почуття); характеристики темпераменту (інтенсивність, темп реакції, ригідність, пластичність); риси характеру особистості (цікавість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність чи ледарство).

Проте не можна переоцінювати вплив психіки на соціальну адаптаціїо людини. Оскільки причини, що породжують соціальну адаптацію і визначають її сутність, лежать у соціальній сфері.

Процес соціальної адаптації є безперервним, зважаючи на те, що в навколишньому середовищі постійно відбуваються зміни соціальної дійності, що безперечно, потребує нових способів пристосування індивіда. Соціальна адаптація здійснюється з різною мірою інтенсивності. Періоди підвищеної адаптивної інтенсивності

можна співвідносити з пожвавленням соціальної діяльності суспільства і навпаки, уповільнення явищ соціальної трансформації зменшують інтенсивність соціального пристосування індивіда.



1. Важливим компонентом соціальлної адаптації є узгодженість оцінок, особистих можливостей і домагань індивіда з цілями, цінностями соціального середовища. Значну роль у процесі соціальної адаптації відіграє адаптанційний потенціал людини. Це ступінь можливостей особистості включитися в нові умови соціального середовища, а також ті що, перебувають в постійних змінах. Він пов'язаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими уміннями та навичками пристосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності.

Соціальна адаптація виступає в двох формах: активній та пасивній. За умови дії актвної форми індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перепони, вдосконалювати суспільні процеси.

При наявності пасивної форми адаптації індивід не прагне до змін оточуючої дійсності, пасивно приймає існуючі норми, оцінки, способи діяльності, слабо мобілізує біологічні та психологічні ресурси до пристосування в соціальному серодовищі. В результаті цього при зустрічі індивіда з певними об'єктивними труднощами, хворобами, екстримальними ситуаціями як результат низької адаптації може з'витися соціальна дезадаптація, що проявляється в різних формах девіантної поведінки.

Таким чином соціальна адаптація як властивість людини має багатофункціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою та соціальним середовищем. По-друге, одаптація сприяє розвитку людини та вдосконаленню навколишнього середовища. По-третє, через адаптацію формується соціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-якого з існуючих видів діяльності. У сукупності все це дає змогу бачити в адаптації одну з основоположних, сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської діяльності.



Соціальна реабілітація комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв'язків та відносин внаслідок стану здоров'я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність); зміни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці). Метою соціальної реалілітації є

ЗО

повернення особистості до суспільно — корисної діяльності, формування позитивного відношення до життя, праці, навчання.



Об'єктами соціальної реабілітації є сім'ї, що опинилися в кризовій ситуації; діти — інваліди та їх батьки; діти — сироти; жінки та діти, що зазнали різних форм насилтя; безробітні, особи похилого віку.

Основними правилами соціальної реабілітації можна назвати:



  • здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення проблеми;

  • перервність та постійність їх проведення;

  • комплексний характер реабілітаційіних програм;

  • індивідуальний підхід до визначення об'єму, характеру та змісту реабілітаційних заходів.

В практиці соціальної діяльності розрізняють: медичну, професійну, психологічну, педагогічну реабілітацію.

Медична реабштація спрямована на повне чи часткове відновлення або компенсацію порушеної чи втраченої функції, можіиве уповільнення захворювння, підтримку фізичних сил особистості.

Під психологічною реабілітацією розуміють вплив на психічну сферу, спрямовану на подолання в свідомості особистості уявлення про безвихідь її становища, відновлення захисних сил організму, фор-мувння впевнненості та мотивації по подоланню кризової ситуації.



Педагогічний аспект соціальної реабілітаціі має на меті освіту, виховання та всебічний розвиток в першу чергу дітей з фізичними та розумовими обмеженнями, створення умов для розвитку їх потенційних можливостей. Він також містить різні форми підготовки особистості до життя в суспільстві та сім'ї, окремі напрями її професійної орієнтації та навчання окремим видам трудової діяльності.

Поняття «ресоціалізація» розглядаяться в соціально — педагогічній та писхологічній літературі як комплекс заходів стосовно осіб девіантної поведінки, спрямований на відновлення їх соціального статусу, втрачених чи несформованих соціальних навичок, переорієнтацію соціальних та референтних орієнтацій девіантів за рахунок включення їх в нові позитивно орієнтовні відносини та види діяльності.

Ресоціалізіція тісно пов'язана з профілактичною соціально — педагогічною діяльністю та корекційною педагогікою. В основу ре-соціалізації закладено провідні ідеї та техноогії гуманістичної моделі соціачьної роботи. її основний зміст полягає в тому, що робота з девіантами має на меті не моралізування про їх спосіб життя,

31

а виявлення потенційних можливостей особистості, що можуть стати базисом у відновленні її соціально — позитивної спрямованості.



Соціальна профілактика має на меті зусилля, спрямовані на пре-венцію соціальних проблем чи життєвих криз клієнтів, окремих груп або попередження ускладнення вже наявних проблем. Це комплекс економічних, політичних, правових, медичних, психолого — педагогічних заходів, спрямованих на попередження, обмеження, локалізацію негативних явищ у соціалльному середовищі. Сьогодні профілактична спрямованість є однією з провідних функцій соціально — педагогічної діяльності. Це зумовлено, в першу чергу, зростанням кількості девіантів серед підлітків та молоді, посиленням асоціальних рис молодіжної субкультури, зростанням темпів розповсюдження ВІЛ — інфекції серед населення.

Профілактика грунтується на своєчасному виявленні та виправ-леннні негативних інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних, факторів, що зумовлюють відхилення в психолгічно-му та соціальносу розвитку дітей та молоді, в їхній поведінці, стані здоров'я, а також в організації життєдіяльності та дозвілля.

В сучасній практиці розрізняють первинну, вторинну та третинну профілактику. Первинна профілактика в більшій мірі носить інформаційний характер, оскільки спрямована на формування в особистості неприйняття та категоричну відмову від певних стандартів поведінки та негативних звичок. її змістом є:



  • надання підліткам та молоді інформації про наслідки асоціальних дій, вживання різних видів алко-, нарко-, та токсичних речовин;

  • роз'яснення правових норм стосовно різних аспектів асоціальної поведінки;

  • популяризація переваг здорового способу життя;

  • формування у підлітків та молоді навичок культурного проведення дозвілля;

  • створення умов для самореалізації особистості в різних видах творчої, інтелектуальної, громадської діяльності.

Вторинна профілактика має на меті обмеження поширення окремих негативних явищ, що мають місце в суспільстві чи соціальній групі. Третинна профілактика — комплекс соціальних, освітніх та медико-психологічних заходів, спрямованих на відновлення особистісного та соціального статусу людини, повернення її в сім'ю, освітній заклад, трудовий колектив, до суспільно-корисної діяльності. Тому соціально — педагогічна діяльність в межах третинної профілактики зосереджується в різноманітних осередках допомоги особистості: реабілітаційних центрах, дружніх клініках для молоді, анонімних кабінетах, громадських приймальнях.

Профілактична робота може здійснюватись на кількох рівнях: особистісному, сімейному, соціальному.

На особистісному рівні вплив на цільову групу сфокусований таким чином, щоб сприяти формуванню таких якостей особистості, що сприяють підвищенню рівня особистішої відповідальності людини. До провідних форм профілактики на особистісному рівні можна віднести консультування та тренінгові заняття.

Сімейний рівень профілактики має на меті вплив на найближчий «мікросоціум» — сім'ю, з метою допомоги молодій людині у прийнятті рішення на користь здорового способу життя.

Соціальний рівень профілактики сприяє актуалізації проблем пов'язаних з окремими негативними явищами в суспільстві, а також зміні суспільних норм стосовно осіб, які за певних причин стали жертвами асоціальних моделей поведінки (наркозалежні, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації, ВІЛ-інфіковані тощо).

Сьогодні соціально-профілактична робота базується на таких основних причинах



  1. Довготривалість та неперервність.

  2. Послідовність.

  3. Адресність.

  4. Своєчасність профілактичного впливу.

  5. Доступність форм профілактичної роботи для різних цільових груп.

Соціальна профілактика виступає одночасно як процес і результат соціально — педагогічної діяльності, оскільки методи профілактики в першу чергу спрямовані на викорінення джерел стресових ситуацій, асоціальної поведінки, різноманітних пробем як в самій особистості так і у соціальному середовищі. Одночасно вони спрямовані на створення умов для набуття людиною необхідного досвіду реагування в кризовій ситуації власного життя та поведінку інших людей.

Реалізація реабілітаційного, профілактичного та інших напрямів соціально — педагогічної діяльності здійснюється в межах соціального обслуговування. Це вид соціальної діяльності державних та недержавних органів, спрямованиий на забезпечення матеріальних, оздоровчих, освітніх, естетичних та інших потреб особистості. Соціальне обслугогвування здійснюється на принципах адресності, доступності, добровільності, гуманності, пріоритетності надання

соціальних послуг неповнолітнім, що знаходяться у важкій життєвій ситуації, конфіденційності.

Воно реалізується у формі соціальної допомоги та соціальних послуг. Соціальна допомога — вид соціальної діяльності, спрямований на підтримку осіб та соціальних груп, що знаходяться в кризовій ситуації. Розрізняються такі види соціальної допомоги:



  • матеріальна допомога (матеріальне забезпечення у разі тимчасової чи постійної непрацездтності, безкоштовне забезпечення одягом, продуктами харчування та іншими речами, окремі виплати в системі соціального забезпечення);

  • медико — соціальна допомога (реалізація різних форм медичного обслуговування, гарантована державою; благодійна діяль-ность недержавних органів, допомога, спрямована на реабілітацію інвалідів);

■ психолого — педагогічна допомога (коригування, виправлення психологічних вад, виявлення та зміна поведінкових та діяльніс-них моделей особистості, вироблення навичок самодопомоги). Соціальні послуги — комплекс дій державних, громадських організацій, спрямованих на забезпечення та покращення умов життєдіяльності особистості чи окремих груп. За тривалістю дії соціальні послуги поділяються на:

  • постійні (всі види соціального страхування; послуги, гарантовані діяльністю соціальних служб, спрямовані на вирішення соціальних, правових, культурних, псггхологічних та інших проблем);

  • тимчасові (пов'язані з необхідністю задоволення особистості в отриманні інформації, консультації, організації дозвілля особистості в певний проміжок її життєдіяльності).

Залежно від особистості клієнта, місця надання послуг та їх виду вони бувають безкоштовні та платні.

Рівень розвитку соціальних послуг в державі є показником спрямованості її соціальної політики та індикатором вирішення соціальних проблем.

Тезаурус соціальної педагогіки не залишається незмінним. Він постійно збагачується як в змістовому, так і категоріальггому аспектах, що детермінується динамікою соціально-педагогічних явищ в суспільстві.

§2. Принципи соціально-педагогічної діяльності

Організація соціально-педагогічної діяльності, як і педагогічної діяльності в цілому, здійснюється на основі певних принциаів. їх формування в класичній педагогіці відбувалося на основі розуміння поняття принципів, визначених філософською наукою, які характеризують досить велике коло явищ. На сьогодні за основу принципів педагогічної діяльності в цілому беруться основні правила, керівні ідеї, вихідні положення, конкретні вимоги.

Дотепер в соціальній педагогіці не склалося усталеного визначення її принципі, хоча окремими вітчизняними та зарубіжними вченими сформульовані та обгрунтовані певні принципи соціальної роботи та їх зміст.

Так, 1.1. Миговнч визначає принципи соціальної роботи як «основоположні ідеї, правила, норми поведінки суб'єктів соціального захисту та підтримки, зумовлені закономірностями соціальних процесів...» (4).

В основу значення принципів соціальної роботи В.Н. Сидоров закладає психологічні механізми, розглядаючи їх як основні вихідні положення, що базується на «ідеях гуманістичної психології, котра виходить з того, що людина як особистість повинна і хоче бути серйозною сприйнята в своїй готовності та бажанні жити в злагоді з іншими людьми і для реалізації своїх намірів потребує підтримки...» (8).

Теоретик російської школи соціальної роботи Є.І. Холостова під принципами соціальної роботи розуміє «основоположні правила емпіричної діяльності» (11).

Всі наведені визначення різняться за своїм змістом і концептуальним підходом. Тому, спираючись на визначення принципів виховання класичної педагогікп та беручи до уваги визначення принципів соціальної роботи можна визначити принципи соціально-педагогічної діяльності як основні вимоги до змісту, організації та здійснення соціально-педагогічної діяльності.

Оскільки соціально-педагогічна діяльність тісно взаємопов'язана з різними соціальними інститутами виховання та галузями суспільної практики, вона функціонує як розгалужена сукупність зв'язків та відносин в соціальній сфері. Тому її принципи представляють собою певну систему,до складу якої можна віднести:



  • соціально-політичні;

  • психолого-педагогічні;

  • організаційні;

  • специфічні принципи соціально-педагогічної діяльності.

В соціально-політичних принципах містяться основні вимоги, Що обумовлюють залежність змісту соціально-педагогічної діяльності від соціальної політики держави стосовнодітей та молоді, з*

До них в першу чергу належить принцип законності та прав людини, основне призначення якого полягає в забезпеченні державою та відповідними соціальними інститутами реалізації положень документів стосовно прав людини, ратифікованих нашою державою.



Принцип державного підходу до завдань що реалізуються в соціально-педагогічній діяльності підкреслює активну роль держави в постановці пріорітетних завдань та організації соціального виховання.

Принцип зв'язку змісту і форми соціально-педагогічної діяльності з конкретними умовами життєдіяльності особистості чи соціальної групи має на меті адресну організацію допомоги та підтримки, обумовлену соціально-економічними, соціально-політичнимн та соціально-культурними умовами макро та мікросередовища об'єкта соціально-педагогічної діяльності.

Психолого— педагогічні принципи підкреслюють прнорітети особистості в соціально - педагогічній діяльності. Одним з провідних в цій групі є принцип сприяння самореалізації дітей та молоді у всіх сферах їх життєдіяльніші. Він забезпечує здійснення соціального виховання як створення умов для саморозвитку особистості в трьох автономних і в той же час взаємопов'язаних сферах: освіті, організації соціальною досвіду через участь особистості в діяльності позашкільних закладів громадських оргаанізацій формованих та неформальних групах; індивідуальній допомозі.

Принципи диференційованого та індивідуального підходу до об'єктів соціально педагогічної діяльності базується на відповідних принципах класичної педагогіки. Його сутність в соціально — педагогічній діяльності полягає в тому, що життєві проблеми, потреби клієнта потрібно віддефіренціювувати до певної групи подібних явищ. Проте здійснення соціаіьно-технологічних процедур відбувається з урахувнням індивідуальних характеристик особистості, бо, як зазначив К.Д. Ушинський «вихователь повинен прагнути пізнати людину, якою вона є в дійсності, з усіма її буденними, дрібними нуждами і з усіма її великими духовними вимогами. Вихователь повинен знати людину в родині, у суспільстві, серед народу, серед людства і наодинці зі своєю совістю».

Принцип цілеспрямованості полягає в тому, що соціальний педагог повинен цілеспрямовано досягати професійної мети, впливаючи на свідомісь, почуття, волю, вчинки людей. Не можна залишати вирішення проблеми на півдорозі, не довівши справу до кінця, оскільки в такому випадку межа соціальної роботи не може бути реалізована повністю.

З попереднім тісно пов'язаний принцип системності.Сощазіьпо-педагоічна діяльность завжди виступає як певний певний планомірнішії процес, що вимагає єдності форм, засобів, прийомів вирішення різних професійних завдань. Ефективність цієї роботи забезпечується послідовністю та варіативністю технологій, які мають бути тісно пов'язані між собою. Цей принцип заперечує епізодичність, фрагментальність, хаотичність під час роботи щодо вирішення індивідуально — групових та суспільних проблем.

Ефективність сооціально педагогічної діяльності значною мірою обумовлена особливостями реалізації організаційних принципів. Серед цієї групи варто відзначити такі: принцип компетентності кадрів перш за все підкреслює обов'язковість професійної підгогтовки спеціалістів.Це забезпечує знання психології, соціальної педагогіки, соціології, менеджменту та інших дисциплін, що виступають підґрунтям фахової обізнаності соціального педагога. Ці знання дозволяють правильно діяти в конкретній ситуації, обираючи відповідні оптимальні технології. На практиці цей принцип диктує систематичне навчання та перепідготовку кадрів у всіх ланках соціально — педагогічної діяльності.

Принцип інтеграції забезпечує координицію діяльності державних, громадських та інших організацій стосовно вирішення соціально — педагогічних проблем. Він спрямований на їх комплексне розв'язання, передбачаючи залучення ресурсів всіх перерахованих результатів на досягнення позитивних результатів. Так, наприклад, проблеми дітей — інвалідів вирішуються органами охорони здоров'я, соціальними службами для молоді, освітніми закладами та ін. Максимального ефекту така робота може набувати за умови скоординованості планів реабілітації дітей — інвалідів, що дасть змогу уникнути дубляжу окремих заходів і виявити ті завдання, які потребують подальшого рішення.

З розглянутим вище тісно пов'язаний принцип контролю та перевірки виконання. Він забезпечує реалізацію гарантованих державою заходів щодо соціального захисту різних груп населення. Реалізація цього принципу вимагає контролю, його регулярності, об'єктивності, формування практичних рекомендацій по усуненню недоліків.

Соціально — педагогічна діяльність базується також на принципах, реалізація яких забезпечує її функціонування як особливого виду педагогічної роботи. Це група специфічних принципів, Що оформилася в результаті аналізу особливостей суспільно

педагогічної практики як якісно відмінної від суміжних видів: виховної діяльності, громадсько — суспільної роботи тощо.



Специфічні принципи в першу чергу визначають основні вимоги щодо надання соціальних послуг різним об'єктам соціально — педагогічної діяльності.

Принцип гуманізму є стрижневим у всій соціально — педагогічній діяльності. Його витоки можна простежити ще в благодійних діяннях князів Київської Русі після введення християнства. Вченння церкви про людинолюбство, духовність, доброчинне ставлення до нужденних, благодійность через спеціальний податок і милостиню стали наріжним каменем гуманістичної спрямованості соціальної допомоги та підтримки людини. Сьогодні принцип гуманізму передбачає визнання людини найвищою цінністю. Він має на меті здійснення соціально — педагогічної діяльності на засадах альтруїзму, емпатії, людяності, прийняття особистості клієнта з усім його позитивом та негативом.

Принцип незалежності означає що об'єктами соціально-педагогічної діяльності є всі, хто потребує допомоги та підтримки виключаючи, дискримінацію за їх ідеологічними, політичними, релігійними, національними, віковими особливостями.

Принцип клієнтоцентризму визнає пріоритет прав клієнта в усіх випадках, крім тих, в яких це суперечить правам та інтересам інших людей. В межах цього принципу слід розглядати суверенність та автономність клієнта таким чином, що він має право приймати чи не приймати допомогу соціального педагога, обирати певний вид допомоги чи один з варіантів плану вирішення проблеми, запропонованих йому спеціалістом. Діяльність соціального педагога з клієнтом спрямована в першу чергу на захист інтересів та залучення всіх можливих компонентів соціально-педагогічних технологій для подолання певних трудноців останнього.

Принцип опори на потенційні можливості людини підкреслює активну роль клієнта у вирішенні власних проблем. Очевидно, що в даному випадку мова йде про осіб що є дієздатними з точки зору їх інтелектуальних, психічних та фізичних ресурсів. Головним завданням соціально-педагогічної діяльності якраз і є те, що необхідно навчити особистість самостійно знаходити вихід із складних життєвих ситуацій та приймати адекватне рішення.

Принцип конфіденційності означає, що в процесі професійної діяльності соціальному педагогу стає відомо різноманітна інформація, довірена йому клієнтом. Це можуть бути відомості про хворобу, негативні звички, психічний стан, сімейні проблеми, окремі прояви девіантної поведінки тощо. її розголошення близьким, колегам, іншим особам можливе лише зі згоди останнього. Ця інформація може бути використана соціальним педагогом з професійною метою в інтересах клієнта. Проте в окремих випадках, коли в ній є повідомлення про загрозу життю та здоров'ю інших людей, особливо дітей, соціальний педагог може інформувати представників окремих державних органів.

Принцип толерантності полягає в тому, що соціальний педагог працює з різними групами клієнтів, в тому числі з особами, яким він з різних об'єктивних та суб'єктивних причин не симпатизує. Проте йому необхідно бути коректним і терплячим по відношенню до їх поведінки, особливостей спілкування, ціннісних орієнтацій. Ніхто не може осуджувати життєдіяльність іншої людини до тих пір, доки вона не буде нести загрозу для оточуючих. Тому соціальний педагог має працювати з усіма тими, хто потребує і звертається за допомогою, не сортуючи їх на «добрих-поганих», «зручних-не-зручних», «податливих-безнадійних».

Принцип максимізації соціальних ресурсів виходить з того, що кожна держава виділяє певну кількість коштів на реалізацію соціальної політики. Завдання соціальних інститутів та їх працівників полягає в тому, що оптимально використати ці ресурси на ефективне вирішення соціальних проблем. Поряд з цим необхідно докладати зусиль на залучення додаткових коштів від неурядових, громадських, благодійних, виробничих організацій з метою вдосконалення та урізноманітнення різних видів соціального обслуговування дітей та молоді.

Дотримання розглянутих принципів соціально-педагогічній діяльності є однією з базових умов професіоналізму в практичній роботі соціального педагога.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка