Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація



Сторінка15/18
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.88 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Аннотация


В статье Лежниной Л.В. рассматривается ситуация, сложившаяся в современном образовании, показывается неэффективность традиционного подхода в обучении, а также предлагаются инновационные подходы, отвевающие вызовам времени.
Наша страна вступает в посттехногенную эпоху, когда радикально начинает меняться отношение к системе образования. Это связано со вступлением России в единое европейское пространство. Система образования должна перейти на качественно новый уровень развития с освоением инновационных подходов образования и с сохранением традиций научной деятельности, преемственности научного знания.

Инновации (нововведение) – внедрение новых форм, способов и умений в сфере обучения, образования и науки. В принципе, любое социально-экономическое нововведение, пока оно еще не получило массового, то есть серийного распространения, можно считать инновацией.

Главной целью инновационных подходов в современном образовании является подготовка человека к жизни в постоянно меняющемся мире.

Очевидно, что традиционный подход обучения, которому свойственны субъектно-объетные отношения между преподавателем и учащимися, а основной задачей считается усвоение определенной суммы знаний с помощью показа и тренировочных упражнений, становится неэффективным, так как информация в современном мире стала легко доступной и набор предметных знаний стремительно теряет свою ценность. При этом традиционный подход к обучению не может в качестве конечного продукта создать личность, свободно ориентирующуюся во всех разнообразных противоречиях современного мира.

Современное образование вынуждено переходить к инновационным подходам образовательных систем, в которых преподаватель перестает быть транслятором информации и становится организатором учебно-деятельностного процесса, направленного на оснащение учащегося набором умений по добыванию, интегрированию или созданию информации.

Одним из способов инновационного подхода современного образования является модульный подход к обучению и накопительная система оценивания. Сущность модульного обучения заключается в последовательном усвоении учащимися блоков-модулей, каждый из которых является составной частью курса и представляет собой самостоятельный раздел, имеющий свою целевую программу и методическое обеспечение. Для каждого модуля определяется своя форма занятий, сроки проведения контрольных мероприятий и система оценивания. Под накопительной системой оценивания понимается число баллов или кредитов, которыми оцениваются данные модули. Модульная система построения курса по сравнению с традиционной, позволяет студентам получать новые знания с одновременным формированием умений, характеризуемых широтой переноса на другие дисциплины, отличается устойчивостью, системностью, взаимосвязанностью и большой информационной емкостью, придает обучению конкретную направленность, формирует самостоятельность мышления и профессиональные навыки [1]. В последнее время внедряется еще один инновационный подход в образовании – задачный. Достаточно полно задачная система разработана М.Е. Бершадским и В.В. Гузеевым. Под системой задач они понимают совокупность задач к блоку уроков по изучаемой теме, удовлетворяющей следующим требованиям: полноте, наличию ключевых задач, связности, возрастанию трудности в каждом уровне, целевой ориентации и целевой достаточности, психологической комфортности [2].

Философское обоснование необходимости задачной системы обучения дал Э.В. Ильенков, остроумно сравнивший традиционную систему с математикой, «которая заставляла бы своих учеников зубрить наизусть ответы, напечатанные в конце задачника, не показывая им ни самих задачек, ни способов их решения». Ученый настаивал на том, что «учить специфически человеческому мышлению – это значит учить умению строго фиксировать противоречие, а затем находить ему действительное разрешение» [3].

Однако при всех преимуществах новых образовательных систем следует учесть, что полностью раскрыть потенциал обучения в условиях, когда наблюдается кризис других социальных институтов, и прежде всего семьи, будет весьма непросто.

Выражаю благодарность моему научному руководителю профессору Шишковскому В.И. за большую помощь при выполнении данной работы.

Список литературы



  1. Вольская В.Ф., Полякова Т.Д. Модульная технология обучения в развитии творческого потенциала студентов / В.Ф. Вольская, Т.Д. Полякова // Актуальные проблемы высшего профессионального образования в России : Сборник научно-методических трудов. – Новосибирск : Издательство НИПКиПРО, 2007. – С. 34-36.

  2. Бершадский М.Е. Дидактические и психологические основания образовательной технологии / М. Е. Бершадский, В.В. Гузеев. – М. : Центр «Педагогический поиск», 2003. – 256 с.

  3. Ильенков Э.В. Школа должна учить мыслить/ Э.В. Ильенков. – М. : Издательство НПО «МОДЭК», 2002. – 112 с.


УДК 37. 013. 4: 371. 14 Лісіна Лариса Олександрівна, Запорізький обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти,

канд. пед. наук, доцент

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПІДХІД ДО ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ВЧИТЕЛІВ

SOCIAL CULTURAL APPROACH TO THE PEDAGOGICAL

POST-GRADUATE EDUCATION

У статті розглядаються теоретико-методичні основи підготовки вчителя до інноваційної діяльності з позицій соціокультурного підходу.

The article is about the oretical and methodological basics of teachers training towards the innovational activity from the point of social cultural approach.

Зміни, що відбулися в сучасному суспільстві, пов'язані з переоцінкою ролі знань у діяльності людини, протиріччями між соціокультурною й індивідуально-особистісною обумовленістю формування людини й імперативними методами навчання й виховання. Тому найважливішою характеристикою сучасного суспільства можна назвати модернізацію освіти. Механізмом модернізації являються інновації, що відрізняються друг від друга масштабністю, тривалістю циклів, лінійністю/нелінійністю [2, с. 38]. З огляду на характерні риси сучасного суспільства (домінанта цінностей над цілями, зростання ролі наукових знань, примат людини - творця), необхідно й освіту будувати з урахуванням цих факторів, маючи на увазі, що освіта - інновація з довгим циклом життя, що сполучає лінійність і нелінійність у розвитку [4]. Ми згодні з положенням, яке виділяють Аношкіна В.Л., Рєзванов С.В. [1, с.13]: «Інноваційна освіта є процесом соціокультурного становлення й розвитку особистості. Интеріоризація культури являється одночасно й екстериоризацією особистісних культурних здібностей». Тому, на нашу думку, мета освіти – це створення умов адекватності зазначених двох процесів, перетворення їх у єдиний культуродоцільний процес. Перебудова всієї системи освіти й, насамперед – професійної підготовки вчителя до інноваційної діяльності стала вимогою часу.

Сукупність цих передумов і факторів дозволяє модернізувати систему післядипломної педагогічної освіти (ППО) як випереджальну й інноваційну відносно підготовки вчителів до інноваційної діяльності. Система ППО повністю відповідає ознакам і завданням модернізації [4, с. 18], сутнісні риси ППО як інновації проявляються на рівні особистісного досвіду вчителя, і відбиваються в рефлексії ним цих рис [1, с. 95-97]: зв'язок традиційного й інноваційного, еволюційність, динамічність, адаптивність до ускладнення світу, диференціація структур системи як спеціалізація, що заглиблюється, внутрішня інтеграція, самоорганізація.

Наш досвід роботи в інституті ППО дозволяє зауважити, що практичний аспект розв'язання проблеми збільшується рисами стагнаційного характеру: 1) при навчанні вчителів має місце домінанта позиції викладача «над слухачами»; 2) не завжди досягають мети спроби модернізувати процес навчання епізодичним використанням ділових ігор для планування цілей і змісту курсового навчання, опори на рефлексію слухачів; 3) недостатньо розроблені методологічні основи діяльності інституту ППО як специфічної системи освіти дорослих.

Про актуальність проблеми свідчить кількість публікацій, присвячених різним аспектам інноваційних підходів в науці і освіті (Алексюк А.М., Ангєловскі К., Атаманчук П.С., Волков Ю.Г., Гончаренко С.У., Зязюн І.Я., Кларін М.В., Нєймер Ю.Л., Підласий І.С., Поляков С.Д., Поташнік М.М., Сєргєєв О.В., Хомєрікі О.Г. та ін.).

Головний недолік напрацьованого полягає в тім, що не враховується особистісний досвід учителя, який набувався в процесі професійного становлення, і що є частиною того традиційного, з яким взаємодіє нове - цілі й цінності, зміст, методи, форми, умови, - які задаються новими умовами педагогічної діяльності, компетенції якої закладені в професійних освітніх програмах, - оскільки зберігається спосіб, що транслює, навчання, яке не зачіпає ціннісно-смислових глибин рефлексії суб'єкта. Це свідчить про недостатню розробленість теоретико-методичних основ модернізації системи ППО як інноваційної освітньої структури, у нових соціокультурних умовах, що й стало завданням нашого дослідження.

Система ППО повинна у відносно короткий термін вирішити проблему стратегії й тактики професійної перепідготовки педагогічних кадрів і розробити теоретичні й методичні основи підготовки вчителя до інноваційної діяльності. Це значить, що система ППО повинна розвиватися й функціонувати у випереджальному режимі й спиратися на таку методологію яка б охоплювала освітню ситуацію у всій її соціокультурній повноті, відбиваючи взаємозв'язок гуманітарного й природничо-наукового знання, системний характер розвитку, діалогічну сутність взаємодії, динаміку цінностей. Саме в змісті методології соціокультурного підходу знаходять висвітлення аксіологічний, системно-діяльнісний і рефлексивний підходи, модель людини, яка самоактуалізується [1, с. 15-18]. В умовах соціокультурної організації освітнього процесу відбувається повноцінна самореалізація слухача на основі розгортання всіх рис людини, яка самоактуалізується: через усвідомлення власних переваг і обмежень, максимізацію цілемотиваційної функції, самоідентифікацію й ціннісний вибір - когнітивну, рефлексивну, аксіологічну процедуру, прагнення до максимальної самоактуалізації й самореалізації.

Аналіз літературних джерел і експериментальне викладання дозволяють виділити такі шляхи реалізації соціокультурного підходу в інституті ППО:

1. Проектування навчального процесу припускає: ціннісно-смислову спрямованість освітнього процесу; орієнтацію на загальнонаукові методи й підходи, функції наукового знання; самопізнання в контексті соціокультурної рефлексії тих, хто навчається; суб'єктну спрямованість навчання; випереджальну освіту.

2. Конструювання освітніх програм здійснюється як система, що орієнтує цільове й ціннісне, і наповнена трьома видами моделей змісту освіти: класичною, варіативною й динамічною як взаємозалежними в системі підготовки. Виділення провідної проблеми в змісті освітньої програми з кожної дисципліни дозволяє постійно бути в курсі нових проблем освіти, коректувати зміст програм відповідно до соціокультурної динаміки. Відповідно до характеристик модернізації вимога поглиблення й диференціації змісту освіти стає однією з ведучих у конструюванні професійних освітніх програм.

3. Дидактичний зміст освітніх технологій може бути розширений до соціокультурного, завдяки використанню імітаційних технологій контекстного навчання (групова проблемна робота, ділова гра, тренінг), соціальних технологій контекстного навчання (технологія формування досвіду самоаналізу вчителя, технологія науково-методичного супроводу й ін.) [3, с. 98-136], окремих особистісно-орієнтованих акмеологічних технологій (формування культури мислення, розвитку аутопсихологічної компетентності, навчального дослідження та ін.) [3, с. 158-177].

4. Основу концепції управління в системі ППО становлять андрагогічні принципи навчання [там само, с. 42-43], у змісті яких відбиті сутнісні риси модернізації [2, с. 40]: принцип еволюційності розвитку системи ППО; принцип цінності гуманітарної культури; принцип системно-ціннісної орієнтації управління; принцип взаємозв'язку й взаємовпливу лінійності й нелінійності в розвитку; принцип опори на науково-концептуальне знання в діяльності; принцип провідної ролі прогнозу в прийнятті рішень на всіх рівнях управління.

Усе вищевикладене дозволяє здійснити модернізацію освітнього процесу в системі ППО в єдності когнітивного, аксіологічного й діяльнісного компонентів педагогічної професії. Управління, побудоване відповідно до названих закономірностей і принципів, стає розвиваючим управлінням, тому що створює можливість прогнозувати зону найближчого розвитку організації і її підструктур.

Модернізація - не миттєвий процес. Перспективним напрямком, на наш погляд, стане розробка навчально-методичного й дидактичного забезпечення навчального процесу в системі ППО, дослідження можливостей інформаційних і комунікативних технологій для навчання педагогів.

ЛІТЕРАТУРА


  1. Аношкина В.Л., Резванов С.В. Образование. Инновация. Будущее. (Методологические и социокультурные проблемы). - Ростов-на-Дону: Изд-во РО ИПК и ПРО, 2001. - 176 стр.

  2. Кларин М.В. Инновации в мировой педагогике. Обучение на основе исследования, игр, дискуссии, анализ зарубежного опыта. – Рига: «Эксперимент», 1995. – 168 с.

  3. Лісіна Л.О. Технології навчання вчителів у післядипломній освіті. – Запоріжжя: Диво, 2007. – 198 с.

  4. Юсуфбекова Н.Р. Общие основы педагогической инноватики: опыт разработки теории инновационных процессов в об­разовании. - М.: Просвещение, 1991. – 124 с.

УДК 37. 032 Матковська Марина Вікторівна

Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, в.о. доцента
Гуманістична традиція розвитку особистості
Humanism tradition of development of personality
Стаття присвячена одному з найактуальніших питань сучасної педагогічної науки - формуванню гуманістичних традицій у процесі навчання та виховання. Розкриваються психоло - педагогічні умови організації ефективного навчально-виховного процесу.

Ключові слова: педагогічний процес, гуманістична традиція, педагогічна діяльність, розвиток особистості.
The article is devoted to the problems of the formation of the humane tradition of the personality of the pupils. The process of development of the humane tradition of the personality of the pupils is analyzed according to the aim of the improving the results of the education process and development of the personality qualities of children.

Key words: pedagogical process, pedagogical activity, development of personality, humanism tradition.
Сучасна система навчання і виховання ґрунтується на гуманізації навчально-виховного процесу. Вітчизняні та зарубіжні вчені розглядають гуманізацію як засіб морального та духовного відродження, віру в безмежні можливості людини, здатної зберегти духовні надбання нації. У зв’язку з цим, особливого значення набуває особистісно-орієнтований підхід до навчання і виховання школярів, засади якого забезпечують зміщення акцентів на духовний зміст становлення особистості, формування гуманістичних цінностей учнів.

Узагальнений аналіз монокультурної продукції свідчить про те, що у дитячих кінофільмах, книжках, творах мистецтв, іграшках, мультиплікації тощо – досить комфортно почувається похмурий, сміливий до жорстокості, байдужий, цинічний герой. У сюжетах для дітей спостерігаємо здеформовані постаті сучасних «крутих» молодиків. Безперечно, образи так званих «супергероїв» впливають на світогляд сучасних школярів, формують міжособистісні стосунки. Відтак, проблема підготовки людини до життя за умов постійних змін, становлення гуманно-творчих традицій у навчально-виховному процесі через призму трансформації суспільства та особистостей учнів в останні роки визначилась психолого-педагогічний літературі, як одна з найбільш актуальних та розглядається як чинник інноваційного розвитку, ланкою гуманізації всіх сфер суспільного життя.

В. І. Андрєєв розглядає проблему гуманних стосунків у педагогічному процесі, як умову підвищення результативності навчання. "Гуманізація освіти - це розвиток освітніх систем з врахуванням визначення одної з пріоритетних цінностей особистості педагога та учня, гармонізація їх інтересів, взаємостосунків та умов для їх розвитку та саморозвитку". [1, 91].

Успішне формування гуманістичних цінностей у школярів у великій мірі визначається правильним розумінням сутності цього поняття, усвідомлення його для особистості, прагнення виховати в собі риси, які відповідають гуманістичним цінностям, а також умінням застосовувати ці знання у повсякденному житті і практичній діяльності.

Джерелом гуманних стосунків є діяльність, яка здійснюється заради блага інших людей. В ній відбувається усвідомлення потреби людини в людині, розуміння людини як гідного партнера у спілкуванні, об'єкта уваги і турботи, тобто ситуації, коли створюються умови для самоствердження гуманними вчинками. Рушійною силою цієї діяльності виступають гуманні традиції - потреби в спілкуванні та емоційних контактах, потреби в повазі до гідності людини, піклуванні про неї та допомозі їй. ЇЇ дієвість підвищується коли вона викликає у школярів позитивну внутрішню реакцію і збуджує власну активність в роботі над самовдосконаленням власної особистості.

Гуманізація як один з головних чинників успішної інноваційності, полягає в плані формування культури особистості полягає перш за все в індивідуалізації навчання через врахування здібностей, нахилів, можливостей, інтересів, потреб та використання різноманітних сучасних форм, методів, засобів, прийомів роботи з ним, в збагаченні уроків емоційним змістом, перехід від монологу викладача до розгорнутого діалогу з учнями.

Виховну роботу по формуванню гуманних традицій у школярів можна представити у двох основних взаємопов'язаних між собою напрямках, на кожному з яких вирішується конкретне виховне завдання. Перший напрям - морально-пізнавальна діяльність, спрямована на розвиток оцінних ставлень і зміщення їх в сторону позитивної оцінки, прийняття гуманістичних цінностей, становлення ціннісного відношення до своїх товаришів. Другий - морально-практична діяльність, націлена на закріплення ціннісних уявлень через переживання прийнятих цінностей особистістю та забезпеченням їх переходу в особистісно -визнану, суб'єктивну систему цінностей.

Висновок Отже, знання психолого-педагогічних засад гуманістичної орієнтації школярів, допоможуть вчителю ефективніше здійснювати розвиток у дітей їх практичних гуманно-творчих відносин, та стане потужною складовою життєвого успіху. Слід сподіватись, що подальше дослідження проблеми виховання гуманістичних традицій учнів, як одної з найактуальніших в сучасній педагогіці, буде сприяти удосконаленню результатів навчально-виховної роботи загальноосвітніх шкіл та стане потужним чинником інноваційного розвитку суспільства.
Література

1. В. И. Андреев. Педагогика творческого саморазвития.- Кн. 1. - Казань, 1996.


УДК 159.9:35.08 Міляєва Валерія Робертівна,

завідувач кафедри психології та педагогіки,

академія муніципального управління,

Психологічні аспекти діяльності в муніципальному управлінні.

Psychological aspects of activity in municipal management.
Публікація присвячена проблемі ефективного використання людських ресурсів в державній службі. Соціально-психологічний аспект цієї проблеми полягає у визначенні професійно важливих психологічних якостей і актуалізації їх в професіограмі державного службовця.
The publication is dedicated to the problem of effective usage of human resources in (national) state service. The socio-psychological aspect of this problem helps to determinant important psychological characteristic of profession and their activation in state employce’s professiogram.
В сучасних умовах, коли розвиток держави передбачає підвищення ролі та відповідальності місцевих органів влади, задача підготовки кадрів для них набуває особливого значення. В центрі уваги перебувають проблеми зростання диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів та низької громадської активності в них. Спостерігається чітко окреслене намагання залучити до рішення подібних проблем на регіональному та державному рівні фахівців із соціально-психологічного напрямку. Першочерговим завданням є підготовка фахівців соціально-психологічного напрямку до роботи в органах місцевого та регіонального управління.

Керівники держави усвідомлюють гостру необхідність підвищення ефективності використання людських ресурсів, зокрема оптимізації роботи державних службовців. Все це і обумовлює актуальність питання про соціально-психологічний аспект підвищення професійної компетентності державних службовців.

Державний службовець розглядається нами як професіонал, що крім ролі фахівця виконує суспільно відповідальну роль. Він є носієм і провідником не тільки державної політики а і державної моралі, які не завжди мають популярний характер. Така ситуація вимагає від працівників державної служби уміння бути авторитетним, витримувати тиск додаткової відповідальності а також постійно вдосконалюватись відповідно динамічного суспільного розвитку. Ось чому питання визначення психологічних складових професійної компетентності привертають увагу науковців.

В результаті досліджень, що проводилися спільно кафедрою психодіагностики КНУ ім.T.Шевченка, НАДУ та Центром сприяння конституційному розвитку держслужби під керівництвом доктора психол. наук, професора Л.Ф.Бурлачука, були виділені психологічні складники професійної компетентності державних службовців:

КЕРІВНИК.

Основні види діяльності: орієнтація на результат, ініціатива, делегування, випереджувальне планування роботи, управління ресурсами, здатність до саморегуляції планування власного професійного розвитку та зростання, встановлення загальних пріоритетів.

Комунікація :здатність будувати зв’язки та відносини з людьми, дієвість, авторитетність та вплив, володіння технікою ведення переговорів, уміння зберігати контроль над емоціями в складних ситуаціях та ситуаціях фрустрації, демонстрація поваги до колег, застосування принципів демократії та партнерства, уміння працювати в команді, підтримувати робочі зв’язки.

Бачення майбутнього: стратегічна перспектива та цілеспрямованість, здатність до прогнозування, бачення та схвалення перспектив розвитку підрозділу державної служби.

Аналітичне мислення: уміння аналізувати та інтегрувати великі обсяги інформації, логічно міркувати, знаходити докази, давати пояснення.

Креативне мислення: використання творчих підходів та нових технологій в процесі прийняття управлінських рішень.

СПЕЦІАЛІСТ.



Основні види діяльності :здатність до саморегуляції, планування власного професійного розвитку та зростання самостійна організація виконання певних завдань, встановлення власних пріоритетів.

Комунікація: здатність будувати такі робочі відносини, що сприяють запобіганню конфліктів в групі, демонстрація поваги до колег, уміння працювати в команді, підтримувати робочі зв’язки.

Бачення майбутнього: здатність формулювати бачення власних перспектив у контексті розвитку підрозділу державної служби.

Аналітичне мислення: уміння логічно міркувати, знаходити аргументи і докази, давати пояснення.

Креативне мислення:використання інноваційних підходів та нових технологій в процесі виконання завдань.

Ця інформація лягла в основу розробленої нами професіограми державного службовця, де визначені професійно важливі психологічні риси, здібності, уміння тощо, які сприяють (або заважають ) здійсненню успішної професійної діяльності



Особистісні якості, інтереси і схильності, що сприяють успішній професійній діяльності:

  • впевненість в собі, прийнятих рішеннях;

  • цілеспрямованість (пріоритет мотивів організаторської діяльності);

  • дієвість (вміння потягнути за собою людей, активізувати їхню діяльність, знайти найкращі засоби емоційно-вольових впливів і правильно вибрати момент їх застосування);

  • вимогливість до себе і партнерів;

  • критичність (уміння знайти і виразити значимі для діяльності відхилення від встановлених норм);

  • креативність (уміння творчо підходити до рішення управлінських задач, схильність до імпровізації);

  • прагнення до постійного особистісного росту;

  • ініціативність (здатність і готовність до самостійних і активних дій, до прийняття рішень та усвідомленого, творчого їх виконання);

  • вправність;

  • організаторські здібності (в основі лежать такі якості як тверда воля, цілеспрямованість, рішучість, наполегливість);

  • комунікативні здібності (уміння входити в контакт, налагоджувати взаємини, розвиненість каналів вербального і невербального спілкування).

Додаткові якості, що забезпечують успішність виконання професійної діяльності:

  • здатність керувати собою (здатність до саморегуляція і рефлексії);

  • добре розвинені аналітичні здібності;

  • високий рівень понятійного мислення;

  • орієнтація на результат;

  • ерудованість, енергійність;

  • зовнішня привабливість (охайність, елегантність, гарні манери, вихованість, чітка, ясна і жива мова);

Протягом поточного року лабораторією по підбору та вивченню кадрів Київського Центру підвищення кваліфікації держслужбовців, за дорученням мера, здійснюється психологічна діагностика претендентів на заміщення вакантних посад з метою визначення відповідності їх психологічних характеристик професіограмі. Результати цієї роботи публікуються у віданнях і потребують широкого обговорення та змістовного аналізу для подальшого запровадження в практику.
Література:

1.Драгомирецька Н.М.Теоретичний аналіз комунікативної діяльності державного службовця: Монографія. – Одеса: Астропринт,2006. – 256-259 с.

2.Чалдини Р.Психология влияния. – 3-е изд.- СПб.:Питер,2007. – 134-138с.

3.Кушнір С.В. Діалог як основа стабільності і розвитку \\ PR психологія в органах державної влади та місцевого самоврядування .-К.: Знання України,2007.-578с.


УДК 373.5.036:159.955:7 Міхальська І.П.

м. Київ
Формування особистості школяра засобами мистецтва, як складова життєвого успіху


Основи спілкування особистості з мистецтвом як важливим засобом самосвідомості суспільства закладаються в дитинстві. Мистецтво є значущим стимулом практично–духовного освоєння дитиною світу, необхідним їй для повноцінного емоційного та інтелектуального розвитку. Твір мистецтва, що становить собою і духовну форму, і матеріальну конструкцію — звукову, пластичну, кольорову, створену митцем за законами краси, формує естетичне ставлення до дійсності.

Одним із нагальних завдань сучасної професійної педагогічної освіти є підготовка майбутніх фахівців, здатних до кваліфікованого керівництва образотворчою діяльністю дітей, яке, в свою чергу, передбачає здатність педагога бачити в дитячому малюнку індивідуальність юного автора як суб’єкта культури; забезпечення умов для духовного спілкування з учнями; розуміння художньо–творчих можливостей особистості; здатність до художньо–педагогічної оцінки результатів дитячої творчості [2, 100].

Актуальним є завдання на розвиток творчої та пізнавальної активності учнів у всіх сферах діяльності, спрямованого на засвоєння ключових соціокультурних компетентностей дитини. Культура метою якої є узгодженість людей в їх творчому співіснуванні, задля внесення у світ смислу [1, 117]. Невід’ємною складовою цього процесу є формування основ мисленнєвої діяльності, важливим засобом розвитку якої є образотворча діяльність дитини. Остання формує і розвиває основи мислення, здатність до аналізу, синтезу, спостереження, фантазії, уявлення тощо.

Феномен мислення особистості досліджувався в таких основних аспектах: філософському — Ю. Б. Борєвим, А. Я. Зісем, Г. А. Єрмашем, М. Л. Лейзеровим, психологічному — Л. С. Виготським, О. О. Леонтьєвим, Г. С. Костюком, М. В. Рождественскою, педагогічному — В. І. Андрєєвим, О. О. Бодальовим, М. В. Деминчуком, І. А. Зимньою, Н. В. Кичуком, В. В. Рибалком.

Предметом дослідження були також специфіка формування мислення молодших школярів, становлення їх творчої активності, використання естетико–виховного потенціалу образотворчого мистецтва в процесі навчання молодших школярів (Л. Гуляєва, С. Діденко, В. С. Кузін, А. Б. Щербо).

Практичне значення дослідження полягає у розробці рекомендацій щодо впровадження методичної системи формування художнього мислення молодших школярів засобами образотворчого мистецтва. Матеріали дисертації можуть бути використанні на уроках образотворчого мистецтва з метою підвищення ефективності творчого розвитку молодших школярів, в системі підготовки вчителів образотворчого мистецтва у вищих педагогічних навчальних закладах, для організаційно–методичного забезпечення художньо–естетичного виховання дітей.

Слід зазначити, що всі дослідники спільні у тому, що особлива і специфічна роль у формуванні художнього мислення належить художній освіті. Сфера мистецтва завдяки власній внутрішній логіці є унікальним фактором розвитку художнього способу мислення. Сутність цієї логіки полягає в цілісності осмислення дійсності.

Педагогічний потенціал художнього мислення полягає також у тому, що воно є цілісним відображенням людини та оточуючої її дійсності. Відповідно становлення цілісної особистості є найбільш досяжним через розвиток художнього мислення та її естетичного відношення до дійсності як сутнісного аспекту динамічної відкритості особистості в світ.

Комунікативна природа художнього мислення дозволяє стверджувати щодо його накопичувального інформаційного потенціалу. Особливо це принципово для молодшого шкільного віку, коли характерні труднощі в передачі вражень за допомогою мови. Дитині легше перетворити інформацію на художній образ. Тому для передачі інформації вони надають переваги саме художнім образам, як забарвленим, сповненим особистісної причетності людини до об’єкта, значущого для нього. Отже, художнє мислення неможливе без включення в нього суб'єктивного відношення, своєрідної особистісної позиції.

Розвиток мислення у молодших школярів проявляється, по–перше, в поглибленні тих уявлень і понять, які вони засвоїли ще до школи, і, по–друге, у набутті великої кількості нових понять. Перехід до шкільного навчання приводить насамперед до поглиблення і розширення змісту дитячого мислення, що виявляється в збагачені змісту наявних і формуванні нових понять.

Разом з цим відбувається подальший розвиток і засобів мислення. Чим складніше поняття, тим складніших розумових операцій воно вимагає для свого утворення. Необхідність виділення істотних властивостей об’єктів потребує дальшого розвитку аналізу й синтезу, абстрагування й узагальнення, формування уміння підпорядковувати їх попередньо поставленій меті.

Залучення дітей до прекрасного дає їм змогу змалку засвоювати елементи естетичного світорозуміння та оцінювання творів мистецтва, залучатися до художньої творчості та життя за законами краси. У процесі художньої діяльності у дитини формуються естетичні ідеали, які є наслідком взаємодії психологічної, інтелектуальної й соціальної сфер особистості, та виникає прагнення створювати власний творчий продукт, що в подальшому дорослому житті може стати складовою життєвого успіху.

Література


  1. Выготский Л.С. Психология искусства. – М.: Педагогика, 1987. – 344с.

  2. Мужикова І. Дитячий малюнок у контексті педагогічних досліджень // Імідж сучасного педагога. – 2006.– №5-6.–С. 100–102.

УДК 378. 4 (477) : 303. 7 Ю.Є. Павленко, к.т.н.,

доцент кафедри ЕСД

В.Л. Акуленко, к.е.н., доцент, директор ШІ Сум ДУ

О.Ю. Мазепа, студентка

Шосткинський інститут Сум ДУ


НАЦІОНАЛЬНИЙ ОСВІТНІЙ ПРОСТІР: ІЗ МИНУЛОГО У МАЙБУТНЄ
NATIONAL EDUCATION: FROM PRIOR TO FUTURITY
Розроблено систему визначення пріоритетів розвитку, яка ґрунтується на створенні умов функціонування вітчизняної вищої школи. Запропоновано комплекс організаційних, програмно-логічних і евристичних засобів вдосконалення освіти. Запропоновано підхід до системного узгодження та збалансування освітніх складових.
A system of determination of priorities was developed on the creation the conditions of the Ukrainian universities functioning. A complex of organizational, program-logical and creative education means was proposed. An approach of system coordination and balancing of education constituents was suggested.
Будь-яка країна на ранніх стадіях становлення К-суспільства, тобто суспільства, заснованого на знаннях (Knowledge society, K-society), обов'язково формує бачення свого місця та ролі у глобалізованому світі, а також ефективну політику досягнення намічених цілей у близькій і далекій перспективі. Тому для України, яка ще перебуває в пошуку своєї національної ідеї, свого шляху розвитку, дуже важливо не припуститися принципових помилок. Якщо припустити, що наша держава нарешті визначиться з національним напрямком (точкою вибору) і буде готовою до швидких суспільних перетворень, то виникне неминуче запитання – яку модель розвитку їй обрати: російську модель, модель ЄЕП, модель ліберального капіталізму G8, або почати з «чистого аркушу» і в основу покласти квінтесенцію – напрацьований світом кращий досвід?

Сьогодні обговорюються і вибудовуються різні моделі майбутнього суспільства: постіндустріальне(РІ-суспільство), інформаційне(ІТ-суспільство), інноваційне(І-суспільство), знаннєве(К-суспільство), духовне(S-суспільство, Soul-душа, серце). Якщо шукати "єдино вірний шлях", то, безумовно, його вектор – у втіленні концепції сталого розвитку «sustainable development» [2,3]. Проте, в такому випадку постає ще одне питання – а можливо необхідно виходити з максимуму: спрямувати концентровані зусилля держави на побудову розумного(Smart- суспільства), що є вищою формою суспільства знань?

Зокрема, системну концепцію знаннєвого К-суспільства докладно подано у звіті ЮНЕСКО "У напрямі суспільства знань" [1] (UNESCO – United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization) – Організації Об'єднаних Націй з освіти, науки і культури, а конструктивна система вимірів запропонована Інститутом прикладного системного аналізу "ІПСА" НАН України та МОН України. За нею рівень сталого розвитку будемо оцінювати через індекс сталого розвитку Іср, що вираховується як зважена сума індексів трьох вимірів (рис. 1):

Іср = 0,43 * Іекв + 0,37 * Іев + 0,33 * Ісв ,

де Іекв - індекс економічного виміру; Іев - індекс екологічного виміру; Ісв - індекс соціального виміру; 0,43; 0,37; 0,33 – масштаб-коефіцієнти.



Рис.1 Складові індексу сталого розвитку Іср

(Ік – індекс конкурентоспроможності; Іес – індекс економічної свободи; Ія – індекс якості і безпеки життя; Ілр – індекс людського розвитку; Ікс – індекс суспільства, заснованого на знаннях; ЕSI – Environmental Sustainability Index)

Втім, з огляду на наявність позитивної кореляції між показниками благополуччя населення найбільш розвинених країн світу і формою організації їх суспільства (моделлю розвитку), зокрема, Нордичних країн (Nordic Countries): Данії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Ірландії, поцікавимось, як вони досягли такого рівня і які тому першопричини, який пройшли шлях, як функціонують сьогодні, відтворюючи свою стабільність та забезпечуючи інноваційність і прогрес? Як усе це усвідомити і, якщо можна, - використати у нашій країні? Бо, якщо ми хочемо розвиватись і вдосконалюватись, то маємо більше пізнати ці країни, розібратися у причинах їх успіхів. Зрештою, спробуємо визначитись з головного питання – що ж об’єднує всі ці країни?

Ґрунтовний аналіз країн світу за показниками розвитку суспільства (індекс сталого розвитку Іср та його складові Іекв, Іев, Ісв, глобальні індекси Ік, Іес, Ія, Ілр, Ікс, ЕSI, індикатори) показав, що головними компонентами успіху розвинених країн, які вже мають суттєві зрушення у розбудові суспільства знань і впевнено рухаються до суспільства духовного, є культурне підґрунтя (національна спадщина) і якісна національна освіта. З характерних закономірностей, які зумовлюють ефективний та гармонійний розвиток і першочергово впадають в око, відокремимо такі:


  • країни-лідери мають найвищі у світі державні витрати на наукові дослідження та інноваційний розвиток (до 4,27% від ВВП);

  • країни масово виробляють якісні, конкурентоспроможні нові знання, «екосистемні» товари і послуги, а також мають в стратегії розвитку ще один продуктивний фактор розвитку – соціальний(людський) капітал;

  • країна не обов’язково має бути супербагатою, тобто, сама тільки концентрація багатства (високий ВВП, ВВП на душу населення) автоматично не гарантує високого рівня сталого розвитку, а, отже, гармонізації чинників, що впливають на соціальний розвиток (до речі, країни Великої вісімки, за винятком Канади, не входять до десятки визнаних лідерів за індексом сталого розвитку Іср).

Отже, коло замкнулося: якість життя – це похідна від якісної освіти, а для розбудови справжньої освіти вкрай необхідно підвищувати життєві стандарти. Тобто, саме система освіти виступає органічною і водночас універсальною складовою суспільства: з одного боку, вона є педагогічною проекцією суспільства на освіту; а з іншого – програмує!!! майбутнє суспільство, його розвиток, удосконалення, модернізацію.

Таким чином, освіта є основним інструментом перетворень у напрямі сталого розвитку. Вона повинна базуватися на міцній парадигмі, основних принципах (зокрема, створення, вивчення, оцінка і передача нових знань, культури – за допомогою досліджень і навчання; нероздільність викладання і дослідницької діяльності та ін.), засадах освітньої системи та на ефективних засобах (свобода досліджень та обміну інформацією, статус та мобільність викладача, гарантії студента), обіпертих на ключові компетентності [1], які властиві громадянам S-суспільства (навчання навчатися - спроможність організувати та управляти власним навчанням, інноваційність – самостійно генерувати зміни та здатність сприймати, підтримувати і адаптувати інновації, привнесені ззовні; розвивати стратегічне бачення, ставити цілі і досягати їх, мати мотивацію до успіху, математична грамотність та інформативні компетентності, культурна виразність – спроможність творчого вираження ідей, досвіду і емоцій широким спектром евристичних засобів).

Висновки та рекомендації

Отже, якщо держава піклується про свій розвиток на довгострокову перспективу, освітня управлінська еліта, повинна усвідомити, що готувати фахівців, які лише споживають знання і майже їх не генерують, – політика безперспективна і дуже ризикована. Бо, отримуючи тактичний результат, ми програємо стратегічно, причому – абсолютно. Тому Україна з кожним роком все гостріше відчуває потребу в професійних творцях, які були б здатні на високому рівні вирішувати завдання сьогодення та завтрашнього дня, здійснювати розумову (наукову, творчу, евристичну) діяльність та на практиці реалізувати головне призначення людини – творення і перебудову себе, свого суспільства, світу. А підґрунтям довго очікуваних зрушень повинна стати ЯКІСТЬ ОСВІТИ, хоча б в вузькому розумінні (якість матеріального та навчально-методичного забезпечення; професійного та наукового рівня викладачів; методології навчання та дослідницької діяльності).

Як же досягти бажаної якості? Вважаємо, що для цього, в контексті як сучасної освітньої парадигми [4], так і запропонованої авторами когнитивно-каузальної моделі вищої освіти [5], що базується на 4-х ключових чинниках, потрібно, як мінімум:


  • усвідомити, що держава має головний стратегічний ресурсталановиту молодь. За умов професійного формування та ефективного використання її інтелектуального потенціалу (єдності знань, умінь, уяви, дій) це –основа відродження України;

  • пам'ятати, що проста концентрація великої кількості викладацького ресурсу і нагромадження матеріальних, інформаційних та ін. засобів автоматично не забезпечать якості освіти;

  • виходити з поняття творчої особистості - суб'єкта самостійної дослідницько-творчо-евристичної діяльності, яку необхідно цілеспрямовано виховувати, а її життєву стратегію формувати;

  • позбавитися синдрому механічного "штампування" посередніх функціонерів, або лише "споживаючих гуманоїдів" і готувати Homo Sapiens ("людину мислячу");

  • змінити ставлення до навчального пізнання: перейти від репродуктивно-алгоритмичного рівня до творчого;

  • виховувати у студентів допитливе, критичне, а також парадоксально-раціональне ("талановите") мислення; формувати у них спроможність генерування власних нових знань та ідей, вчити втілювати їх у життя;

  • вчити студентів вільно володіти творчо-евристичними категоріями, зокрема: системний аналіз, функціонально-вартісний аналіз(ФВА), синергетика, нечітка та нелінійна логіка, ідеальний напрям пошуку, ідеальний кінцевий результат(ІКР), головні протиріччя розвитку(АП, ТП, СП), "конфліктуючі властивості", поліекранне мислення, парадоксальна логіка, закони розвитку систем, теорія та алгоритм рішення винахідницьких завдань(ТРВЗ, АРВЗ) та ін.;

  • не покладатися лише на короткострокову мотивацію студентів; орієнтуватися виключно на позитивні довгострокові мотиваційні важелі: самопізнання, саморозвиток, самореалізація;

  • розвивати творчі партнерські стосунки викладачів і студентів;

  • приділити значну увагу зростанню професійної компетентності, конкурентоспроможності, ефективності викладачів.

Література:

1. UNESCO World Report: Towards Knowledge Societies. -Paris: UNESCO, 2005. -www.unes-doc.unesco.org/images/0014/001418/14183e.pdf

2. Згуровський М.З. Україна в глобальних вимірах сталого розвитку. – "Дзеркало тижня", №19 (598), 20-26 травня 2006 р.

3. Згуровський М.З. Сталий розвиток у глобальному і регіональному вимірах: Аналіз за даними 2005 р. – К.: НТУУ "КПІ", 2006. – 84 с.

4. Раков С.А. Якість освіти: європейський вимір // Вісник. Тестування і моніторинг в освіті – Харків, № 10 -11, 2007. – С. 4 -13.

5. Акуленко В.Л., Павленко Ю.Є., Мазепа О.Ю. Суспільство знань: неупереджений погляд на проблеми вищої освіти // Менеджмент за умов трансформаційних інновацій: виклики, реформи, досягнення: Матеріали міжнародної наукової конференції-ч. 2 - Суми: СОІППО, 2007. – С. 25-29.



1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка