Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація



Сторінка11/14
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.06 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

ЧЕТЫРЕ ШАГА К ФИЛОСОФСКОМУ СМЫСЛУ ЗНАНИЯ


FOUR STEPS TO PHILOSOPHICAL SENSE OF KNOWLEDGE
Чупахин Н.П.,

Томский государственный педагогический

университет, РФ, доцент кафедры математики,

теории и методики обучения математике


Процесс смыслообразования в области знания начинается a posteriori с явления потенциальной возможности послеопределенности А (мироосвоения). Ее актуализация с помощью предопределенности В (миропонимания) и всеопределенности G (мировоззрения) призвана снять неопределенность N (мировосприятия) потребностей, удовлетворяющих А. Математический алгоритм процесса смыслообразования по методу соответствия Галуа состоит из четырех шагов.

Process of getting sense of knowledge begin from a phenomenon a posteriori of potential possibilities of after-definiteness A (world-building). Process of actualization of potential possibilities from A by means of before-definiteness B (world-understanding) and general-definiteness G (world-outlook) have realize as searching of a unnowns possibilities from non-definiteness N (world-perception). Mathematical algorithm of the process of sense-formation by means of Galois correspondence is divided for four steps.
Решение основной задачи образования как подготовки человека к жизни в условиях постоянных изменений невозможно без привлечения философии образования, в которой, как и в философии науки, одним из основных понятий является понятие смысла знания. Открытая автором онто-гносеологическая концепция смыслообразования в области научного знания [1] базируется на пяти следующих принципах: 1) Мир состоит из множества актуальных и потенциальных возможностей. Реальность складывается из совокупности отношений между элементами множества возможностей. Базовые возможности являются сущностями. 2) Согласно онтологическому принципу конкретности существования всякая сущность обретает бытие только в определенной системе отношений своих потенциальных атрибутивных свойств к актуальным возможностям действительности. Достаточное основание сохранения сущности состоит в актуализации потенциальных возможностей соответствующих атрибутивных свойств. 3) Смысл бытия сущности понимается как взаимно однозначное соответствие между ее атрибутивными свойствами и актуальными возможностями их существования. Носители смысла - пары сущностей, первая из которых нуждается в удовлетворении возможностями второй. Смысл - необходимое и достаточное условие явления сущности в бытии. 4) Гносеологическая определенность смысла в знании зависит от отношения четырех параметров: неопределенности (узнавания), предопределенности (гипотезы), послеопределенности (доопределения) и всеопределенности (подтверждения гипотезы), связанных алгоритмом взаимно однозначного соответствия. 5) Математическая модель траектории смысла представляет собой сечение проективного расслоения возможностей. Отношение соответствия возможностей - подмножество множества всех пар возможностей, удовлетворяющее условиям математической структуры декартова произведения.

В данном сообщении мы представим четвертый принцип концепции с помощью философских понятий, соответствующих четырем параметрам гносеологической определенности смысла в знании. Параметру неопределенности знания, который обозначим буквой N поставим в соответствие понятие мировосприятия. Мировосприятие – это пассивное созерцание человеком мира на феноменальном уровне в форме эмоционально окрашенных (чувственных) ощущений и представлений в качестве миросозерцания и мироощущений. Мировосприятие субъективно, что неизбежно искажает реальную картину мира, выдавая желаемое за действительное. Но, вместе с тем, оно и трансцендентально, что дает возможность наполнить материальный сосуд духовным содержанием. Миропонимание (параметр предопределенности В) – более активная форма освоения мира, включающая в себя восприятие субъектом объекта с участием сознания, мышления, логики, в результате чего достигается постижение сущности мира, и закладываются принципы основ его существования на уровне понятий. Понятийное постижение мира не лишено недостатков, поскольку не дает единого категориального каркаса мировосприятия. Следующим параметром является послеопределенность А, которой соответствует понятие мироосвоения – эмпирическое мировосприятие, отличающее от первых двух реализмом, являющееся полем верификации полученных в результате мировосприятия и миропонимания взглядов с помощью миропостроения, т.е. имеющее для жизни человека наибольшую ценность, как истинный способ удовлетворения его потребностей и построения своего культурного мира. Мировоззрение (параметр всеопределенности G) – это система взглядов человека на мир, позволяющая ему найти свое место в системе субъект-объектных и субъект-субъектных отношений, обрести смысл и цель жизни. Мировоззрение складывается из стихийного мировосприятия, сознательного миропонимания и практического миропостроения.



Смысл как взаимно однозначное соответствие (биекция) потребностей Х и удовлетворяющих их возможностей Y находится из отображений Г: Х → Y (Г*: Х ← Y), составляющих биекцию, по методу знаменитого французского математика Э.Галуа [2]. Основным множеством при таком подходе к смыслу, согласно первому принципу концепции, является множество как актуальных, так и потенциальных возможностей (потребностей). Явление смыслообразования начинается a posteriori с потенциальной возможности послеопределенности А. Ее актуализация с помощью предопределенности В и всеопределенности G призвана снять неопределенность N потребностей, удовлетворяющих А. Проблемы, рожденные послеопределенностью А образуют класс неопределенности N, представляющий множество вероятных и невероятных целей. Для снятия неопределенности необходимо установить два соответствия Галуа: 1) между A и N, что даст смысл потребности А, ее интенции (цели) N и будет смыслом постановки проблемы; 2) между В и G, что откроет смысл решения проблемы как смысл алгоритма, организующего средства достижения поставленной выше цели. В соответствии Галуа параметры A и N входят во множество X потенциальных возможностей, а параметры В и G – во множество Y актуальных возможностей и связаны между собой с помощью следующего алгоритма решения проблемы смыслообразования: 1) ПОТРЕБНОСТИ-ЦЕЛЬ: Постановка проблемы. Феноменологическая редукция. Потребности возникают на поле послеопределенности как условия для актуализации потенциальных возможностей, полученных в результате опыта. Исходя из этих условий, данных в виде потенциальных возможностей послеопределенности А, с помощью разбиения Г(А) множества всеопределенности G на классы эквивалентности и последующего отображения Г*(G) в N находим смысловой срез Г*Г(А) потенциальных возможностей А определяющих цели из N, согласованные с G. Цель же состоит в том, чтобы найти такие условия внутри жизненного мира, которые делают его возможным, т.е. открыть такие его смыслообразующие возможности, без которых он бы не существовал (необходимость параметра N). 2) ВОЗМОЖНОСТИ-ГИПОТЕЗА: Гипотеза решения. Логическая предопределенность. Используя классы фактормножества всеопределенности G, с помощью Г*(G) получаем классы условий А, которые отображаем Г(А) во множество теорий предопределенности В. Получаем отображение ГГ*(G) актуальных возможностей G в виде гипотезы В алгоритма решения проблемы, удовлетворяющей условиям А. 3) ГИПОТЕЗА-АЛГОРИТМ: Алгоритм решения проблемы. Гносеологическая всеопределенность. Исходя из предписаний алгоритма В, находим с помощью Г*(В) цели из N, которые достижимы в В («вход» в алгоритм), и однозначно отбражаем их с помощью Г(N) во множество средств G, определяя тем самым решение проблемы как отображение необходимых возможностей ГГ*(В). Решение проблемы - результат алгоритмического процесса («выход» из алгоритма). 4) АЛГОРТИМ-РЕШЕНИЕ: Актуализация потенциальных возможностей. Онтологическая послеопределенность. Определенные на предыдущем шаге значения неизвестных из N с помощью Г(N) отображаем на алгоритм из В. Сверяя N с помощью Г*Г(В) с условиями из A получаем актуальные возможности послеопределенности в виде решения проблемы, достаточные для осуществления цели N (достаточность параметра А).

Параметрическая база смысла положена в основу геометрической интерпретации смыслообразования (пятый принцип), построение которой описано в монографии автора [2] и материалах конференции МГУ «Человек в мире и мир человека» [3].


Литература:

  1. Чупахин Н.П. Философские и математические основания концепции смыслообразования: Автореферат диссертации на соискание степени доктора философских наук по специальности 09.00.08 - Философия науки и техники / Научн. консультант - заслуж. деят. науки РФ, член-корр. РАО, доктор филос. наук, профессор В.А. Дмитриенко. - Томск: Том. гос. пед. ун-т, 2006. - 31 с.- Библ. 56 назв. - На правах рукописи // referat_vak@ministry.ru

  2. Чупахин Н.П. Математика и философия смысла культурного мира. Монография. – Томск: Изд-во Томского гос. пед. ун-та, 2004. - 156 с.

  3. Чупахин Н.П. Мир человека как культурный мир его возможностей // Человек в мире и мир человека: Материалы конференции (Москва, МГУ, март 2004 г.). - Калуга: ИД «Эйдос», 2004. - С. 380-389.

УДК 371


Формування мовної особистості школяра

як актуальне завдання сучасної школи
Шашкова Наталія Володимирівна,

магістрант філологічного факультету

Глухівського державного педагогічного університету
У статті на матеріалах сучасних досліджень проаналізовано проблему формування мовної особистості в загальноосвітній школі.

Ключові слова: мовна особистість, методика викладання української мови, мовна компетентність, українознавство.

The article deals with the problem of forming of language personality in modern school.

Key words: language personality, method of teaching of Ukrainian, language competence, Ukrainian studies.
Рівень мовної освіти є визначальним у характеристиці соціального розвитку суспільства загалом і кожної особистості зокрема. Зміна пріоритетів у сфері освіти, надання українській мові статусу державної, а також мовна політика в Україні – це чинники, які зумовлюють якісно нові вимоги до вивчення української мови в школі.

Складовою формування мовної особистості є її духовне становлення (І.Огієнко, І.Срезневський, В.Сухомлинський, П.Юркевич), виховання любові й поваги до рідного слова, землі, народу, його одвічних цінностей та ідеалів, усвідомлення необхідності та внутрішньої потреби в спілкуванні й пізнанні світу засобами рідної мови. Про давність цієї проблеми свідчать навчання давньоруських князів, досвід навчання та виховання в монастирях, братських школах, Києво-Могилянській академії тощо.

Завдання школи полягає у «з’ясуванні механізму мови, у розкритті її функцій, у виробленні вміння помічати одиниці мови і свідомо користуватися ними» [7, 203].

Мовна особистість як лінгвістична і лінгводидактична категорія перебуває у полі зору багатьох дослідників. Ю.М.Караулов розробив структуру, рівні мовної особистості, дав ґрунтовне визначення цьому поняттю. Н.П.Шумарова вивчає мовну компетенцію особистості (активний словник у сферах родинного, позародинно-побутового та професійного спілкування), Л.М.Паламар розглядає питання відбору лінгвістичного матеріалу на початковому етапі вивчення української мови нефілологічною аудиторією вищих навчальних закладів, О.Є.Смолінська досліджує лінгводидактичні основи національно-мовного виховання особистості засобами українського фольклору.

Дуже вагомим є вплив культурологічного фактора. Цим зумовлена актуалізація культурологічної лінії під час вивчення рідної мови в школі.

Як зазначає Р.С.Дружненко, мета навчання рідної мови в сучасних загальноосвітніх навчальних закладах полягає у формуванні мовної особистості, яка розвивається в етнічному середовищі, є носієм і транслятором культурних цінностей, активно наслідує традиції використання різномовних засобів у спілкуванні [5, 1]. Національний компонент мовної особистості дає змогу розглядати мовну діяльність під кутом національно-культурної специфіки і враховувати етнопсихологічні чинники: вроджені мовні здібності, чуття мови, національний спосіб мислення, національна свідомість, національна самосвідомість, національно-мовна свідомість, несвідоме, національний характер, національне почуття, менталітет, національно-культурна мотивація. З огляду на це, формування мовних умінь і навичок учнів основної школи на засадах етнопедагогіки пов’язане з вивченням мови як оригінального феномену етносу, специфічного способу оцінювання ним світу, а тому сприяє оволодінню школярами національно-культурним мовним компонентом, поглибленню етнознань та виробленню національного колориту їхньої мови.

Українознавчий підхід має оновити курс української мови, відкрити нові, ще не пізнані грані, ввести в навчальний обіг досі не використаний етнокультурний шар мовного матеріалу.

Показником мовного розвитку особистості є комунікативність. Базою мовного розвитку є формування мовленнєвої компетенції школярів (Т.Донченко). Мовний розвиток повинен забезпечувати досконале, повноцінне культурне спілкування людей за допомогою мови. Відповідно до сучасної соціолінгвістичної парадигми, відбулися зміни в змісті й обсязі навчального матеріалу у зв’язку з багатоаспектним трактуванням мови. Це зумовлює введення нових, передусім комунікативно орієнтованих, тем до програми, зокрема зі стилістики, риторики, культури мови.

Викладання української мови має бути підпорядковане комплексним потребам виховання мовної особистості. Спираючись на концепцію вивчення української мови, запропоновану С.Єрмоленко та Л.Мацько, вважаємо основою мовної освіти пробудження індивідуальної мовотворчості, таке засвоєння мови, яке забезпечує вільне самовираження особистості у різних сферах людської діяльності. У мовній освіті мають гармонійно поєднуватися три складові: грамотність, лінгвістичне мислення і національно-мовна свідомість. Ефективність мовної освіти і її відповідність сучасним стандартам визначатиметься її спроможністю дати Українській державі громадян, які вільно володіють державною мовою, забезпечити їх високий інтелектуальний розвиток, виховання духовно-емоційної сфери, національно-патріотичне виховання засобами мови.

Література

1. Білодід І.К. Мовознавча наука і школа // Мовознавство і школа / Відп. ред. М.А. Жовтобрюх. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 5–21.

2. Горошкіна О.М. Методика навчання української мови в загальноосвітніх навчальних закладах ІІІ-го ступеня природничо-математичного профілю: Автореф. дис. …доктора пед. наук. – К., 2005. – 40 с.

3. Донченко Т. Мовленнєвий розвиток як науково-методична проблема // Дивослово. – 2006. – № 5. – С. 2–5.

4. Дороз В. Вивчення української лексики в поліетномовних школах: лінгвокультурологічна робота // Дивослово. – 2005. – № 12. – С. 10–13.

5. Дружененко Р. С. Етнопедагогічні засади формування мовленнєвих умінь і навичок учнів основної школи: Автореф. дис. … канд. пед. наук. – Херсон, 2005. – 18 с.

6. Кононенко В. Етнологічні засади вивчення української мови // Українська мова в освіті: Зб. матеріалів Всеукр. наук. конф. – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – С. 43–56.

7. Русанівський В.М. Наукові вимоги до сучасних підручників з мови // Мовознавство і школа / Відп. ред. М.А. Жовтобрюх. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 201–217.

8. Симоненко Т.В. Формування національно-мовної особистості на уроках української мови в 5–7 класах: Автореф. дис. … канд. пед. наук. –К., 2000. – 18 с.

9. Соціолінгвістичний моніторинг мовою статистики: Збірник матеріалів. – К.: НДІУ, 2006. – 96 с.

10. Федоренко В., Скуратівський Л. Методичні рекомендації щодо вивчення української (рідної) мови у 2006–2007 навчальному році // Дивослово. – 2006. – № 8. – С. 29–40.

11. Ющук І. Роздум про мету викладання рідної мови в школі // Дивослово. – 2004. – № 9. – С. 11.

12. Мацько Л., Єрмоленко С. Навчально-виховний зміст базової дисципліни «Українська (державна) мова» // Українознавство в розбудові держави: Матеріали щорічної Міжнар. науково-практ. конф. – К., 1994. – С. 299–307.


УДК 316.74:37



Місце та роль інституту освіти в

сучасному українському суспільстві

Place and role of institute of education in

modern Ukrainian society
Шеломовська Оксана Миколаївна,

Дніпродзержинський державний технічний університет, студентка


Основна увага в статті приділена обґрунтуванню ролі і функцій інституту освіти в сучасному суспільстві. Проаналізовано роботи науковців в цьому напрямку. Виокремлено, що освіта являє собою не лише передачу систематизованих знань умінь та навиків, а й є соціокультурним феноменом, соціальним інститутом, головна функція якого полягає в накопиченні та передачі культурного досвіду.

Basic attention in the article is spared to the ground of role and functions of institute of education in modern society. Works of research workers are analysed in this direction. It is selected, that education is not only of transmission of the systematized knowledges of abilities and skills but also is the sotsiocoultournim phenomenon, by a social institute the main function of which consists in accumulation and transmission of cultural experience.
Сучасна світова система освіти закладає контури глобальної ситуації ХХІ століття. Освіта розуміється сьогодні як стратегічно важлива сфера людського життя. З одного боку, вона визнається як головний фактор розвитку і посилення інтелектуального потенціалу нації, її самостійності і міжнародної конкурентноздатності, а з іншого боку - як фундаментальна умова здійснення людиною своїх цивільних, політичних, економічних і культурних прав.

Освіта – це соціальний інститут суспільства. Як і будь-який інший соціальний інститут вона має свої цілі. Серед них можна виділити три найстійкіші, які, на наш погляд, є особливо актуальними саме для українського соціуму. По-перше, освіта повинна широко і повно використовувати якості індивідів, що навчаються, для формування у них готовності не тільки освоювати певні знання, але й постійно ці знання вдосконалювати, розвивати творчий потенціал і т.д. По-друге, освіта передбачає накопичення та передачу досвіду знань, досягнень культури для допомоги учням самовизначатися на цій культурній основі. І, нарешті, найпродуктивніша мета освіти полягає в тому, що вона повинна підготувати учнів до тих видів діяльності, якими їм доведеться займатися в подальшому житті.

Кожна із вищеназваних цілей освіти взаємодіє і доповнює одна одну. Їх поєднання сприяє реалізації спільної функції освіти – задовольняти соціальні потреби та підтримувати соціальний прогрес [3, с.498].

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різних країнах і в різних епохах виявляються неоднаково. Специфіка освіти визначається типом суспільства, в якому вона функціонує, політичним, державним ладом, соціально-класовими, економічними відносинами. Але завжди головним завданням інституту освіти був, є і буде завжди розвиток суспільства шляхом своєчасної та адекватної підготовки людей до повноцінного існування в цьому суспільстві.

Найголовнішою функцією освіти в сучасному українському суспільстві, на нашу думку, є функція передачі культурного досвіду наступним поколінням. Всі інші функції освіти (навчання і виховання) підпорядковані основній освітній проблемі – соціалізації індивіда.

Функція соціалізації полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду людини, визнання ними пануючих у суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, традицій, ідеалів і т.д. У сучасному суспільстві система освіти функціонує вже не як окрема сфера соціального життя і унаслідок цього не може розглядатися відособлено від інших. Насамперед освіта виступає не тільки як система накопичення знань, навичок і умінь, а як детермінанта розвитку особистості. Таким чином, однією із головних ролей в суспільстві має бути саме соціалізація особистості.

За допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Але, водночас, освіта сприяє й соціальним змінам, які відбуваються у зв’язку з переоцінкою знань та цінностей [2,с.385].

Науковий інтерес до дослідження функцій освіти в суспільстві невпинно зростає. Вивчення ролі системи освіти як однієї з умов соціального прогресу в сучасному світі є, наразі, одним із основних напрямів наукових досліджень. Так, на думку педагога і філософа С.И.Гессена, ціль освіти полягає в оволодінні людиною системою культурних цінностей. З цієї мети й випливають конкретні моральні, правові, наукові, мистецтвознавчі, господарські і релігійні задачі [1,с.373.].

Видатний український науковець В.М. Піча наголошує, що освіта являє собою соціальний інститут, який виконує економічні, соціальні і культурні функції. Економічна функція освіти полягає у формуванні соціально-професійної структури; соціальна – в участі в процесах соціалізації особистості, відтворенні соціально-класової і соціально-статусної структури суспільства; культурна – у тому, щоб використовувати раніше накопичену структуру з метою соціалізації індивіда, формувати його творчі здібності [4,c.258-259].

Функції інституту освіти в сучасному суспільстві, як вважає відомий соціолог В.А.Ядов, поділяються на відкриту (задачі засвоєння знань, навиків, соціалізації) та латентну (відтворення соціальної нерівності). Латентна функція освітньої системи наближує проблематику цього соціологічного напрямку з дослідженнями в галузі соціальної стратифікації [5,с.445].

З позицій американської соціологічної школи і, зокрема, С. Хука, функція освіти полягає не в тому, щоб навчити людину «жити». Людина може обійтися й без цього. А головна задача освіти, на їх думку, повинна бути в тому, щоб дати людині перспек­тиву - розуміння ідей, тенденцій, цінностей, а також навчити її жити у злагоді з собою та з навколишнім середовищем [6,с.7-9].

Таким чином, на сучасному етапі розвитку освіта посідає одне з найголовніших місць у сучасному українському суспільстві. Її головна мета полягає в забезпеченні відтворення і розвитку самого соціуму і систем діяльності. В сучасному світі соціальна значимість і роль освіти різко зростає, а набор її функцій суттєво збільшується. Освіта стає не лише процесом і результатом засвоєння знань, вмінь та навиків в учбових закладах або шляхом самоосвіти, а й процесом всебічного розвитку людини, усвідомлення ним самого себе в навколишньому світі.


Список використаної літератури

  1. Гессен С.И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию / Отв. ред. и сост. П.В. Алексеев. – М.: «Школа-Пресс», 1995.- 448с.

  2. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2003. – 506 с.

  3. Соціологія: Підручник / За загальною редакцією проф. В.П. Андрущенка, проф.. М.І. Горлача. – Харків – Київ, 1998. – 624с.

  4. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник – довідник. Укладачі: В.М.Піча, Ю.В.Піча, Н.М.Хома та ін. За заг.ред В.М.Пічі. – К.: „Каравела”, Львів: „Новий світ-2000”, 2002. – 480 с.

  5. Социология в России / Под ред. В.А. Ядова. – 2-е изд., перераб и доп. – М.: Издательство института социологии РАН, 1998. – 722с.

  6. Чибісова Н.Г. Вищий навчальний заклад як середовище формування цінностей студентської молоді в соціокультурних умовах сучасної України / Монографія. Нар. укр. акад.. – Х.: Вид-во НУА. - 2004. – 256с.

УДК 373.5



ПОШУК ФІЛОСОФСЬКОГО СМИСЛУ ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ
Шишикіна Ніна Федорівна,

Харківський регіональний інститут

державного управління Національної

академії державного управління при

Президентові України
У тезах автор досліджує філософію шкільної освіти. Сучасна школа як соціально-педагогічна система покликана забезпечити досягнення таких освітніх результатів (виховання, навчання), які відповідали б цілям розвитку особистості школярів і сучасним соціальним вимогам.

Період у розвитку суспільства, пов'язаний із проведенням соціально-економічних реформ, актуалізує роль освіти та зосереджує увагу педагогів на розв’язання проблеми гуманізації освіти. Нова парадигма розвитку освітніх систем з визначенням на державному рівні необхідності виховання гуманної, творчої особистості, яка є свідомою свого призначення, і як громадянина України, і як людини світу.

Національна доктрина розвитку освіти в Україні орієнтує педагогічні колективи навчальних закладів на наукові підходи в аналізі досягнутого та проектуванні майбутнього.

Сучасні філософи, аналізуючи розвиток освіти, зазначають, що «глобальна освітня тенденція ХХ століття, яка перейшла і в ХХІ століття – це формування взаємозв’язку філософсько-освітньої методології, педагогічної теорії та освітньої практики в умовах практично необмеженого різноманіття їх усіх» [1, с.126].

Сьогодні в системі освіти визначальними є ті принципи та пріоритети, які раніше вимальовувалися лише як оптимальна теоретична конструкція: максимальна демократизація освіти на засадах доступності для всіх, наступність різних ступенів освіти, співробітництво освітніх структур різних організаційних установ; терпимість ідеологічна, культурна, релігійна в освітньому процесі, гуманізація освітнього процесу з орієнтацією на моральні цінності, всебічний розвиток людини, формування загально планетарної та екологічної свідомості, синтез потреб єдиних стандартів освіти та широкої диференціації освіти. Принципове значення має те, що вперше за свою історію людство в основі функціонування освітньої системи лежать не державні чи корпоративні інтереси, а систем загальнолюдських цінностей.

Освіта є культурою індивіда… Завдання будь-якої освіти – залучення людини до культурних цінностей науки, мистецтва, моралі, права, господарювання, перетворення людини природної на Людину культурну. Цілі освіти – культурні цінності, до яких у процесі освіти має бути залученою Людина… Життя людини та освіта – надзвичайно складний процес, одночасно біологічний, соціальний духовно-культурний та духовно-благодатний [2].

«У найзагальнішому вигляді розвиток особистості є становлення особливої форми цілісності, яка містить чотири форми суб’єктивності: суб’єкт вітального ставлення до світу; суб’єкт предметного відношення; суб’єкт спілкування; суб’єкт самосвідомості. Розвиваючись як особистість, людина розвиває та формує свою власну природу, привласнює та створює предмети культури, формує коло значимих інших істот, виявляє себе перед самим собою». [3].

Єдність світу, єдність об’єкта пізнання вимагають і єдності наукових знань.

Українські інтелектуали ХХІ століття чітко окреслюють сферу української філософської науки як царину логіки, фізики, метафізики строго відмежовуючи від богослов’я.

Українська філософська думка репрезентує нове в історії української духовності розуміння предмета філософії, на основі якого розробляється розгалужена система поглядів на світ, людину, особливості її пізнавальної діяльності, виробляється морально-етична концепція.

Сьогодні треба говорити не про інший рівень освіти, а про інший рівень розвитку. Все, що не відповідає єдиному цілому, не сприяє усвідомленню взаємозалежних гармонійних процесів. Космос – Земля – Людина, - відкидається. У цьому якісна новизна епохи. Від абстракцій й репродуктивності передачі знань – до романтики наукових пошуків, від постійної гонки у вирішенні різноманітних завдань – до філософського осмислення еволюції людських знань – ось шлях створення нової якості розвитку дитини!

Нині ми проголосили гуманізацію освіти. А це означає не тільки наше гуманне ставлення до дітей, але насамперед інше подання матеріалу, нових знань, створення такої атмосфери, коли діти можуть аналізувати, співставляти, філософствувати з того чи іншого питання.

Головне, що втрачено в процесі навчання, - це філософська сутність самого предмету. Тому на сучасному етапі розвитку педагогічної науки і виникає філософія предмету – філософія як засіб осягнення і формування знань. Сьогодні слід говорити, що освіта – основа культури людини, а філософія – засіб, за допомогою якого формуються конкретні і узагальнені знання. Освічена і культурна людина – це філософ у житті. А філософське мислення і повинно зароджуватися у школі.

Філософія сучасної освіти в Україні визначається здобутими за віки досвідом і традиціями національної науки, досягненнями світової педагогічної думки і досвідом розвитку сучасної освіти в найбільш розвинених країнах. Вона залежить від загальних програмних пріоритетів розвитку держави: економічного стану країни; рівня відкритості суспільства; наявності системи важелів, що стимулюють зростання освіченості громадян, яке залежить від сили заохочення людини до особистості набуття знань, тобто до підвищення власного інтелектуального рівня.

Сьогодні, як ніколи, суспільству, родині, дітям, дорослим потрібна нова школа – з новою філософією освіти і виховання, новою педагогікою, новим змістом, новими стосунками, - школа, яка може виховати щасливу людину, розвинену особистість.
Література

1. Романенко М.І. Освітня парадигма: генезис ідей та систем.- Дніпропетровськ: «Промінь», 2000.- 157с.

2. Гессен С.Д. Основы педагогики. Введение в прикладную философию.- М.:Школа-пресс», 1995 – С.448.

3. Педагогика /Под ред. В.А. Петровского.- М.: Аспект-пресс, 1995 – С.6.



1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка