Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація



Сторінка12/14
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.06 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

УДК 371.3


НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ РАЗРАБОТКИ И ИСПОЛЬЗОВАНИЯ НОВЫХ РАЗВИВАЮЩИХ ПЕДАГОГИЧЕСКИХ ТЕХНОЛОГИЙ ОБУЧЕНИЯ ФИЗИКЕ В ОБЩЕОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ ШКОЛЕ

Шишковский Виктор Иванович,

Томский государственный педагогический университет,

РФ, доктор физико-математических наук, профессор



Рассматриваются проблемы развития таких педагогических технологий, которые позволили бы значительно повысить качество школьного физического образования.
В настоящее время в системе физического образования можно выделить ряд противоречий, заключающихся в том, что, во-первых, с одной стороны, увеличивается объем информации и усложняются способы ее передачи, в то время как, с другой стороны, время, отведенное в педагогических вузах и общеобразовательных школах на изучение курса физики не увеличивается; во-вторых, в практике обучения студентов-физиков педагогического вуза существует противоречие между необходимостью формирования умений работать со знаниями, информацией, новыми педагогическими технологиями в будущей профессиональной деятельности выпускников – учителей физики и преимущественно традиционным репродуктивным методом их обучения. Все это отражается на качестве физического образования школьников.

На сегодняшний день идеи модернизации образования материализовались в нескольких концептуально ориентированных документах федерального масштаба. В «Концепции модернизации российского образования», например, содержатся два раздела, посвящённых созданию условий для повышения качества общего образования и профессионального образования.

Применительно к общему образованию вызывают особый интерес два планируемых мероприятия. Первое – введение гибкой системы профилей обучения в старшей школе, в том числе путём кооперации старшей ступени школы с учреждениями начального, среднего и высшего профессионального образования. Рациональное зерно предложения налицо. Однако, было бы правильнее инициировать более кардинальные проекты, а также интенсифицировать их реализацию. Второе – создание независимой от органов управления образованием государственной системы оценки качества образования. Здесь не совсем понятно, как будет функционировать такая государственная система, поскольку учреждения общеобразовательного уровня являются муниципальными, а оценка будет приближена к объективной в случае, если контроль за качеством образования будет осуществлять соответствующее структурное подразделение федерального государственного органа.

Физическое образование в общеобразовательной школе, на наш взгляд, должно рассматриваться в контексте парадигмального знания, отражающего динамику, в нашем случае, педагогической науки и образовательной практики (в их интеракции воспроизводства человека, социума и культуры) [1,2]. Парадигма, на наш взгляд, является всегда коммуникативной конвенциальной реальностью.

Современное образование направлено на тип личности, способный к стремительному, гибкому изменению способов своей жизнедеятельности в наше стремительно меняющееся время. Поэтому стратегическая задача российского образования состоит в том, чтобы систематически и последовательно, шаг за шагом влиять на сложнейший процесс менталеобразования, восстановления и в необходимых случаях преобразования ментальности российской школы, трактуемой как передача культурного опыта в виде логически завершенной системы знаний - формирование у учащихся научной картины мира безвозвратно уходит в прошлое. На ее смену приходит новая функция образования – быть «гениальной матрицей» общества, субъектом преобразования социума и порождения новых форм общественной жизни, способствовать развитию самостоятельной и ответственной личности, воспитанию творческой индивидуальности [3]. При этом ценности образования должны соответствовать общечеловеческим ценностям: в системе образования никто не обладает монополией на истину.

При внедрении в учебный процесс новых образовательных технологий, на наш взгляд, будет целесообразным применение некоторых TQM технологий для управления качеством обучения [2,4].



Поднять работу российской общеобразовательной школы на новый качественный уровень – задача государственного масштаба, чрезвычайно важная. Её успех в решающей степени зависит от качества предметного образования и, в первую очередь, на наш взгляд, это относится к физическому образованию. Внедрение в школьный учебный процесс новых развивающих технологий обучения физике, включающих компьютерное обеспечение, позволит в значительной мере повысить качество физического образования в современной школе по сравнению с имеющимся и тем самым сблизить «финишные» результаты выпускников российской школы со «стартовыми» требованиями многих элитных российских вузов.
ЛИТЕРАТУРА

  1. Субетто А.И. Качество непрерывного образования в Российской Федерации. – СПб. – М.: Исследовательский центр проблем качества подготовки специалистов, 2006. – 498 с.

  2. Чернышев А.А., Шишковский В.И. Российское образование на рубеже веков: качество, проблемы, перспективы // КАЧЕСТВО-СТРАТЕГИЯ ХХ1 ВЕКА: Материалы VI Международной научно-практической конференции. Пленарное заседание, Томск, 2002.- С. 25- 38.

  3. Байденко В.И. Образовательный стандарт. Опыт системного исследования/ Монография. – Новгород: НовГУ, 1999. – 440с.

  4. Севрук А.И., Юнина Е.А. Мониторинг качества преподавания в школе. – М.: Педагогическое общество России, 2003. – 144 с.

УДК 371.3


ТЕОРИЯ И ПРАКТИКА ОБУЧЕНИЯ СТУДЕНТОВ И ШКОЛЬНИКОВ ОСНОВАМ ФИЗИЧЕСКОГО ЭКСПЕРИМЕНТА

Шишковский Виктор Иванович,

Томский государственный педагогический университет, РФ

доктор физико-математических наук, профессор



Рассматриваются вопросы теории и практики обучения школьников основам физического эксперимента.
В условиях реформирования российской образовательной системы основными целями физического образования в педагогических вузах стало сохранение его фундаментальности и подготовка высококвалифицированного учителя физики, конкурентноспособного на рынке труда, свободно владеющего своей профессией и ориентирующегося в смежных областях деятельности, готового к постоянному росту, социальной и профессиональной мобильности. Общественная практика свидетельствует, что любые преобразования, в том числе и в педагогической сфере, не дают должного результата, если они проводятся методом проб и ошибок, без научно обоснованных подходов. При этом особое внимание необходимо уделять вопросам, связанным с решением проблемы сохранения фундаментальности физического образования в педагогических вузах в условиях наметившейся тенденции снижения аудиторной нагрузки, выделяемой Федеральным агентством по образованию РФ вузам для изучения курса общей и экспериментальной физики по предлагаемым им Государственным образовательным стандартам и примерным учебным планам. Это, естественно, приводит к существенному уменьшению времени, предусмотренного для обучения будущих учителей физики физическому эксперименту, без овладения современной методикой проведения которого немыслима подготовка качественного специалиста. Путем применения традиционных методик обучения эту проблему решить невозможно, поэтому возникла необходимость разработки новых методик обучения физическому эксперименту, которые позволили бы в рамках имеющегося фонда времени осуществлять учебную деятельность студентов в условиях оптимального соотношения виртуальных и натурных дидактических средств обучения и получать планируемый образовательный результат.

В основу физического практикума - цикла лабораторных работ, предназначенных для студентов педагогических вузов, а также учащихся профильных школ, могут быть, на наш взгляд, положены следующие принципы отбора содержания практикума и организации учебной деятельности [1,2].

Студентам физико-математического факультета педагогического вуза необходимо иметь точные представления о моделировании основных законов физики, чтобы в дальнейшем придя в школу не испытывать затруднений при объяснении этих законов на уроках физики. Следует отметить, что всякое описание реального объекта, процесса, явления всегда происходит приближенно. Приближенное описание можно назвать информационной моделью. Такие модельные описания физических явлений закладываются в память компьютера и на их основе производятся расчеты, прогнозирующие поведение физического объекта, управление объектом или процессом и пр.

Важно отметить как достоинства, так и недостатки данного метода проведения лабораторных работ. К недостаткам можно отнести то, что обучаемый не получает навыка практической работы с реальным исследовательским оборудованием, а к достоинствам – возможность продемонстрировать недоступные для изучения в обычных условиях процессы и явления. Но и реальная лабораторная установка, и компьютерная модель позволят студенту полностью провести необходимые исследования, а сочетание двух этих подходов даст возможность глубже осмыслить изучаемые физические процессы и явления. В нашем эксперименте для создания виртуальных приборов студентами используется программа LabView. Кратко остановимся на этой программе. LabVIEW — интегрированная среда разработанная для создания интерактивных программ сбора, обработки данных и управления периферийными устройствами. Программирование осуществляется на уровне функциональных блок-диаграмм. Сочетание графического языка программирования и современного компилятора позволяет значительно сократить время разработки сложных систем при сохранении высокой скорости выполнения программ. Используя виртуальные инструменты пакета LabView, студенты могут разработать самостоятельные проекты, которые впоследствии будут использованы как демонстрационные работы в преподавании школьного курса физики. Это дает возможность выполнить целый ряд лабораторных работ, являющихся прекрасным иллюстративным материалом по различным темам курса общей физики. Например, объектом моделирования могут быть выбраны волновые процессы. Чаще всего при объяснении данной темы преподаватели сталкиваются с трудностями, обусловленными развитием волновых процессов не только в пространстве, но и во времени.


Литература

  1. Ларионов В.В., Веретельник В.И., Тюрин Ю.И., Чернов И.П. Физический практикум. Ч. 1-3: Учебное пособие. – Томск: Изд-во Томского государственного университета, 2004.

  2. Зеличенко В.М., Ларионов В.В., Шишковский В.И. Лабораторный практикум по физике. Ч. 1-3: Учебное пособие. – Томск, Изд-во Томского государственного педагогического университета, 2007.


Національна специфіка вибору в освіті.

National characteristics of educational choice.
Шпак Вікторія Іванівна,

к.п.н., проф.., вчений секретар

Ін-ту інформаційних технологій

і засобів навчання АПН України,

м. Київ
В тексті акцентуються дефініційні аспекти особливостей освітнього вибору. Національна специфіка тлумачиться не у вузько етнічному, а в поліетнічному та культурологічному значеннях. Подається термін автора «плекання», оприлюднений та введений до наукового обігу в публікаціях 1998 – 2001 р.р.

The text emphasizes definitional aspects of peculiarities of educational choice. National characteristics are interpreted not in particularly ethnic, but in polyethnic and culturological meanings. Also presented is the term “plekannia”,which as published аnd introduced into scientific usage in the publications of 1998-2001.
1.Існує ряд спільних для різних країн тен­денцій розвитку освіти. Найбільш глобальні тенденції проявляються у своєрідних національних формах, що інколи не мають аналогів у інших країнах. Найважливішими напрямами відродження української школи є реалізація в навчанні та вихованні ідеї народності на основі засвоєння позитивних традицій національних культур українців та інших народів, що проживають в Україні, відродження ролі школи в розвитку культури народу; демократизація всіх сторін шкільного життя, перетворення школи з відомчої ідеологічної установи в громадсько-державний інститут, відхід від жорсткого одержавлення і регламентації її діяльності, широкий розвиток самодіяльних засад, залучення громадськості до визначення і здійснення шкільної політики; індивідуалізація навчально-виховного процесу, організація його з урахуванням здібнос­тей, нахилів, інтересів дітей та їхнього інтелектуального, фізичного і психічного розвитку, диференціація, яка передбачає варіативність змісту, форм і методів навчання та виховання; інтеграція зусиль всіх соціальних інститутів виховання – сім’ї, школи, позашкільних установ, виробничих колективів, громадських організацій для поліпшення виховання підростаючого покоління. Це передбачає вибір в освіті.

2. Надання можливості вибору в освіті являє собою складне багатомірне явище, якому притаманні структурно-ієрархічні, процесуально-функціональні та компонентно-якісні виміри. Вибір найбільш вірогідно може здійснюватися в умовах існування множинної моделі освітньої системи. Вибір в освіті та ії множинність співвідносяться між собою як засіб (знаряддя) і сфера (простір) в разі одномоментного (втім, не застиглого) зрізу явища. В разі ж плинного, тобто пролонгованого розгляду феномена, ті ж категорії вже співвідноситимуться як мета (ціль) та засіб (шлях). В країнах, де централізація освіти сягала або досі сягає унітарності, в тому числі, в Україні, як варіант виживання склався стереотип її системи, що умовно можна назвати "іманентною множинністю".

3. Об'єктивний науковий аналіз сьогоденної правомірності та суспільної необхідності освітніх альтернатив вимагає звернення до дефініційного аспекту проблеми.

Подаємо кілька категорій і понять стосовно площини даного дослідження в аспекті контекстуального ( а не словникового) тлумачення.



Альтернатива2 розглядається нами як надання можливостей і сама площина можливостей. Стосовно освітніх процесів можна говорити про можливісний освітній простір, в якому не лише існують, але й закладені варіанти підходів до здійснення освіти. За умови, якщо держава розглядатиме її як найбільш масштабну в потенційно-духовному значенні сферу людської життєдіяльності, а не лише як найбільш людиномістку. Альтернатива як надання можливостей вибору потребує з’ясування питання про вибір як категорію міжнаукового характеру.

Вибір – це механізм прийняття можливостей, звідки випливає типологія начально-виховних об’єктів. Ми розрізняємо філософський, психологічний та педагогічний аспекти освітнього вибору. В філософському аспекті йдеться про вибір життєвого шляху. В психологічному – вибір як переживання, Педагогічний аспект – навчальний вибір. Він синтезує в собі ознаки попередніх двох, стаючи зосередженням суті вибору як способу самореалізації особистості. Навчальний вибір пов’язаний із віковими особливостями. Ми виділяємо його дві основні стадії.

1. Вибір характеру діяльності, який відбувається та майже оформлюється (з поодинокими відхиленнями) в молодшому шкільному віці. Тут слід вказати на об’єктивний та суб’єктивний боки характеру діяльності молодших школярів. Об’єктивно, тобто на рівні віку, як було зазначено, його інтегративною ознакою є пошуковість (евристичність). Суб’єктивно ж, на рівні типології та окремої особистості – ступінь самостійності (О.Савченко) та творчості, креативності (О.Мелік-Пашаєв, М.Новлянська).

2. Вибір виду діяльності, який проходить на цій стадії в два етапи: усвідомлення інтересів та їх реалізація. Це відбувається відповідно в підлітковому та ранньому юнацькому віці.

Вибір тлумачиться нами як циклічне утворення, аналогічно до теоретичної моделі поняття “явище педагогічної дійсності” В.Краєвського. Саме тому ми не включаємо до його структури такого елементу, як вибір сфери або галузі діяльності, оскільки нова парадигма освіти й виховання висуває як пріоритет особистісну орієнтацію. Така орієнтація припускає зміну сфер і галузей діяльності залежно як від економічних умов, так і від умов життя особистості. Вид діяльності трактується нами за М. Каганом, тобто, без протиставлення даного феномена поняттям особистості та свідомості та доволі розширювально: гностична, аксіологічна, комунікативна та праксеологічна, що містить в собі ознаки попередніх, стаючи зосередженням суті вибору як способу самореалізації особистості.



Плекання – категорія, яка має такі нові ознаки: ментальну спрямованість, особистісну орієнтацію. Шляхом (алгоритмом) плекання особистості ми визначаємо такий: родовід – сім’я – думка – творення – самоздійснення. Услід за Маргарет Мід, ми вважаємо що в освіті та вихованні, попри її множинну модель, найбільш узагальнюючим має бути культурологічний підхід.

Соціально-педагогічним механізмом здійснення системи плекання ми визначаємо педагогіку діалогу. Під педагогікою діалогу ми розуміємо таку комунікацію між вихователями й вихованцями, яка серцевиною впливу має обмін цінностями між суб’єктами процесу плекання.


Література:

1. Даниленко Л.І. Основні проблеми освітньої інноватики в сучасній теорії та практиці //Педагогічні інновації: Зб. наук. праць. – К., 2000. – С. 6 - 12.

2. Козак Б. Експериментальна педагогіка як джерело формування інноваційної культури педагогів // Вісн. Прикарпат. ун-ту. – Івано-Франківськ, 2000. – Вип. 3. – С. 21 – 28. – (Педагогіка).

3. Клименко Т.К. Традиции и инновации в педагогическом образовании //Педагог: наука, технология, практика. – 1999. – № 2. – С. 20 - 25.

4.Якою буде школа, таку матимемо Україну: З досвіду духов. вихов.дітей у Львів. автор. шк. М. Чумарної //Пед. газ. – 2001. – № 9. – С.
Сесія 4.6

Універсалізації та проблема пошуку нових

стратегій національних культур.

УДК 373.001.895



Історична освіта у площині постмодерністських практик

Historical education in philosophical practices domain
Ганаба С.О.,

аспірантка



Інституту вищої освіти АПН України
Анотація

У статті розглядається потенціал філософії постмодерну в осмисленні історичних процесів в освітній сфері. Перспективність постмодерних практик полягає у здатності розглядати освітній процес не у якості пізнання «штучно» сконструйованої науково-історичної картини світу, як інструмент її зміни, як конструктивно-творче осмислення історичних процесів з позиції світобачення, ціннісних орієнтацій конкретного суб’єкта.

Resume

This article deals with the postmodern philosophy potential from the angle of historical process in educational domain. Prospectiveness of postmodern practice lies in the ability to consider educational process not as cognitive “artificially - built” scientific picture of the world but as vehicle of changing, as creative perception of historical process from the world outlook standpoint, from a system of values of aparticular individuality.



  • Свої варіанти осмислення історичного минулого у сфері освіти пропонує проект постмодерну, що виник та набув розвитку у філософській думці, науці, мистецтві в 70-х роках ХХ століття.

  • Філософія постмодерну знаходить вираз у визнанні поліваріантності, децентралізації, відкритості, відсутності пріоритетів та ієрархії цінностей в осмисленні буття. Її домінантною рисою є неприйняття тоталітарності у будь-яких проявах.

  • Постмодерністський дискурс розглядається як своєрідна опозиція упорядкованому світобаченню, що ставить під сумнів можливість пізнання через раціональну, чітко окреслену систему координат.

  • Гносеологія постмодерну пропонує свої варіанти осмислення минулого, що знайшли відображення у відмові від каузально-аналітичного розуміння істини, визнанні «множинності істин», що презентують історичне буття у різних, часто непередбачуваних ракурсах. Лінійно-історицистське трактування історичного процесу, на думку французького дослідника Ж.Бодріяра, є не можливим, оскільки актуалізувало усі наявні потенції. Філософ вважає, що за такого підходу відбувається «кристалізація» подій, формується модель «змушеного перетворення історії у гіперреальність»[1, 28].

  • Минуле не пояснюється через призму базових метанаративів, що ілюструють апріорні схеми закономірного історичного процесу. Пріоритет надається локальному, індивідуальному, фрагментарному. «У постмодерністській реальності історія складається з моментальних знімків, моментів руху, процесів, які можна визначити як взаєморозуміння та співробітництво, проте також як антагонізм і боротьбу, як взаємне узгодження зусиль і водночас як створені один одному перешкоди»- зауважує Т.Ящук[4, 189].

  • Множина відмінних один від одного дискурсивних феноменів обумовлена множинністю смислів одночасно відкритих людині. Спроба реконструювати минуле відображає уявлення дослідника про минуле, а не те, що «було насправді».

  • Культурно-аксіологічне розуміння минулого є об’єднавчою основою суб’єктивних історичних інтерпретацій. Культурно-ціннісний вимір минулого позбавляє історію ідеологічного забарвлення, дає змогу поєднати відмінності у культурі з єдністю історичного процесу.

  • Пізнання минулого в освітній площині розглядається не як репродуктивне за-своє-ння (тобто намагання зробити своїми) наперед визначеної суми апріорних істин, а як конструктивно-творче осмислення історичних процесів суб’єктом, що не підпорядковане єдиній концептуальній домінанті.

  • Навчальний процес розуміється як лабораторія, де «творяться» знання, відбувається «відкриття істини» усіма учасниками педагогічної взаємодії. «У такій ситуації протиставлення «учитель-учень» недоречне, оскільки кожний учасник педагогічного процесу і вчить, і вчиться водночас»- вважає І.Предборська[2, 39].

  • Плюралізм історичного знання урівноважується та знаходить компромісні точки дотику через призму морально-ціннісних орієнтацій, що допомагають учневі не лише орієнтуватися в різноманітті історичних інтерпретацій, але сприяють виробленню особистісно-емоційного ставлення до подій минулого. В рамках навчального процесу відбувається сходження від абстрактного наукового рівня до особистісного розуміння історії.

  • Такий підхід вимагає від учасників навчального процесу творчого дослідження минулого, критичного аналізу історичних джерел, моделювання історичної ситуації, пошуку відповідей на контроверсіні запитання.

  • Зміни у сучасних світоглядних культурно-освітніх канонах, сприяють формуванню нових орієнтирів та цінностей суспільного розвитку. «Історична освіта досягає декілька цілей одночасно: вона тренує розум, виховує співчуття і дозволяє побачити багато злободенних проблем нашого часу в історичній перспективі» - пише Д.Тош[3, 56].

Список використаної літератури



  1. Бодрийяр Ж. Иллюзии конца или прекращение событий // ИНИН РЖ, серия философии. -1998. - №3. –С.17-32.

  2. Предборська І.М. Постнекласичні ін(тер)венції в освітньому дискусі // Вища освіта України. – 2003. - №2. – С. 37-40.

  3. Тош Д. Стремление к истине. Как овладеть майстерством историка. – М.: Наука, 2002. – С. 26- 213.

  4. Ящук Т.І. Філософія історії. Курс лекцій. – К.: Либідь,2004. – 535с.


СОЦІАЛЬНА ЗУМОВЛЕНІСТЬ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ:

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

SOCIAL IMPORTANCE OF MUSIC CULTURE:

SOCIAL-PHILOSOPHICAL ANALYSIS
Гончаренко Павло Володимирович,

Запорізький національний університет

аспірант кафедри філософії
Анотація

В статті розглядається соціальна зумовленість музичної культури, яка за своєю природою, за своєю глибинною спрямованістю має загальлюдський характер та покликана виразити загальнолюдський зміст, втілити і затвердити загальнолюдські, незалежні від станових та інших розходжень духовні цінності, зробити їх загальним надбанням.

Abstract

In article is considered social importance of music culture, which on its nature, for its deep directivity has worldwide nature and called to express the worldwide contents, save and confirm the worldwide independent from class and the other divergences spiritual value, do their general value.
Важливу роль у характеристиці музичного мистецтва грає співвідношення в ньому загальнолюдського і конкретно-соціального аспектів.

Культурне життя людства – це „світлий шлях синтезу, збирання добра”. Так розумів її російський філософ В. Соловйов [1, 44]. Але загальлюдяність культури не однозначна і не прямолінійна. Реалізація загальнолюдського початку в процесі духовного розвитку людства виявляється дуже складною і суперечливою. Нагромадження духовних цінностей, затвердження істини, добра і краси, тобто всього того, що має справді гуманістичну природу, протікає в боротьбі і сумнівах. Але у тому і полягає основна функція культури, щоб поставити під сумнів усе помилкове, зле і потворне. І в цьому процесі чималу роль грає музика.

Відповідно до трьох основних форм культурної диференціації, поняття „загальнолюдське” можна протиставити історично обмеженому, національному і конкретно соціальному (тобто класовому чи становому). У цих же протиставленнях варто розглядати прояв загальнолюдського початку й у музичному мистецтві.

Очевидна історична конкретизація музичного мистецтва, що виражається в постійному розвитку і відновленні його функцій, суспільного музичного середовища, способів художнього мислення. Музика запам'ятовує у своїх структурах історичну манеру мислення людини, розкриває типові для визначеного часу образи й емоційні стани. Т. Адорно бачив сутність художньої творчості в «несвідомій шифровці соціальних імпульсів, що відбивають історичний момент і позначаються насамперед у формі, у якій художник мислить, і яка (як свого роду знаряддя історії) змушує його себе мислити. Ця форма „веде” художника, змушуючи його створювати ті чи інші добутки як „шифри соціального”» [2, 233]. У кожну історичну епоху поряд з добутками, що втрачають через якийсь час свою художню актуальність і в кращому випадку стають лише „документами епохи” (К. Дальхаус), створюються добутки, що мають неминущу історичну цінність і навіки залишаються в загальнолюдській скарбниці мистецтва. Свідченням тому є сучасне музичне життя, що включає у свою сферу музику багатьох попередніх сторіч.

Не менш певною є національна конкретність музичної культури. Розходження музики різних регіонів світу, творчості окремих народів – даність, що спостерігається емпірично. Навіть у рамках європейського професіоналізму не можуть ігноруватися особливості французької, італійської, австрійської, німецької музичної культури, не говорячи вже про своєрідність норвезької, польської, української музики. Ще більш очевидні глибокі відмінності музичних культур країн Сходу і Півдня світу. Інші функції музики, інший соціальний і психологічний зміст, принципово інший звуковий лад і принципи організації. Але історія розвитку музичної культури, практика сучасного культурного спілкування показують, що між музичним мистецтвом різних континентів немає непрохідних розмежувань. Люди знаходять шляхи назустріч один одному, вчаться цінувати і розуміти культуру інших народів. В. Соловйов наприкінці минулого століття думав, „що заповідь Христа про любов до ближнього повинна поширюватися на відносини між народами, тому що кожен народ „виявляється лише особливою формою всесвітнього змісту, що живе в ньому, що наповнюється їм і втілює його не для себе тільки, а для всіх” [3, 131]. Тим більше очевидної стає значимість цієї думки тепер, коли народи світу не тільки потенційно, але і реально можуть брати участь у процесі інтенсивної культурної взаємодії та інтеграції. Відкритість стосовно культур інших народів – це умова збагачення і розвитку будь-якої національної культури, умова культурного розвитку кожної окремої людини. І в області музики це не менш важливо, ніж в інших сферах художньої творчості.

Вираження загальнолюдського змісту в музиці, так само як у мистецтві взагалі, має також соціальну забарвленість. Ми розрізняємо селянський фольклор і міську пісенну культуру, ми знаємо, що аристократичне мистецтво відрізнялося від мистецтва міщанського кола. Дане розрізнення у відомій мірі пов'язано зі зміною стилів і епох у мистецтві. Якщо класицистське мистецтво 18-го століття – це мистецтво аристократичне за своїми основними соціальними джерелами, то рання романтична музика – мистецтво насамперед міщанське. Виникнення і розвиток цього мистецтва проходило в іншому соціальному середовищі, що офарблювало його в близькі їй тони. Звичайно, у даний момент ми виділяємо лише центральні моменти: соціальна база будь-якого художнього явища складна і суперечлива. Мистецтво визначеного суспільного шару в процесі історичного розвитку приймається представниками інших суспільних шарів, успадковується ними. Це і свідчить про наявність загальнолюдського початку в мистецтві. Проте, ми можемо зазначити, що визначений соціальний прошарок несе із собою своє мистецтво і своє розуміння загальнолюдського початку.

Більш того, іноді різні області культури можуть бути вороже налаштовані одна проти іншої. Багато людей відчувають ворожість між класичною музикою, або умовно кажучи, музикою серйозної орієнтації та поп- і рок-культурою. З соціально-філософських позицій ми можемо розглядати і приймати і те, і інше. Але наш художній смак, наші естетичні уподобання схиляють нас у ту чи іншу сторону. Далеко не просто сполучити в людській свідомості різні художні світи. Для багатьох рок-музикантів, зокрема для не особливо розвинених аматорів рок-музики, не існує класичного мистецтва. Навпроти, для більшості людей, що освоїли серйозні музичні жанри, далекими виявляються багато явищ масової музичної культури. Подібні зіткнення мають місце й в інших областях мистецтва. Культура складна, її носії – люди різних соціальних прошарків, різних культурних орієнтацій.

Однак зазначене не заважає нам визнати, що мистецтво, яке виникло в умовах класово різнорідного суспільства здобуває загальнолюдське значення, несе в собі такі цінності, що переборюють вузьку соціальну обмеженість його творців. М. Куніцин справедливо відзначає, що „склад сучасної нам світової художньої культури майже цілком створений у суспільствах, розділених на класи”. При цьому „загальнолюдський момент міститься зовсім не тільки в „мові", у формі мистецтва, але й у змісті”. Загальнолюдський зміст, що виражається у творах мистецтва, згідно Г. Куніцину, – це те, що сприяє прогресу суспільства й особистості, „те, що пов'язано з рухом суспільства до волі у всіх її гуманістичних проявах, ... це істина, добро і краса в їхньому соціально-конкретному вираженні...” [4, 6]. Добутки, що складають золотий фонд музичної культури, створювалися для задоволення потреб релігійного культу або прикраси аристократичного побуту, розкривали духовний світ представників різних суспільств, але їхній глибинний зміст складають загальнолюдські цінності: вони розкривають шанобливе ставлення людини до природи, кращі сторони суспільної моралі, багатство людських переживань, неминущі уявлення про гармонійність і красу.


Список використаної літератури:

1. Кувакин В.А. Философия Вл. Соловьева. – М.: Знание, 1988. – 232 с.

2. Адорно Т.В. Избранное: Социология музыки. М.; СПб.: Университетская книга, 1998. – 445 с.

3. Лосский Н.О. История русской философии. – М.: Просвещение, 1991. – 426 с.

4. Куницын Г.И. Общечеловеческое в литературе. – М.: Просвещение, 1990. – 340 с.

УДК 330.34.1.:339.924



МІЖКУЛЬТУРНИЙ ДІАЛОГ В ЕКОНОМІЦІ ЗНАНЬ

Interculture Dialogue in the knowledge Economy
Krapyvnyi Ivan,

Sumy State University

Associated Professor

Myhailo Zhuk,

Sumy Regional Postdiploma Pedagogical Institute

Head of Socio-humanitarian Sciences Department
Статтю присвячено викликам, з якими стикаються країни в умовах інтеграції в Європейський Союз. Головною із проблем є, на думку авторів, розбудова економік знань у країнах-кандидатах в члени ЄС. Показано також значення і напрямки посилення міжкультурної взаємодії країн-членів ЄС.
Development of a knowledge-based society and economy is the core objective of the Lisbon Strategy of European Union: “Knowledge lies at the heart of the European Union's Lisbon Strategy to become the "most dynamic competitive knowledge-based economy in the world". The 'knowledge triangle' - research, education and innovation - is a core factor in European efforts to meet the ambitious Lisbon goals” [1]. But Lisbon Strategy is one of the most important challenges for the Member States. New Member States and Accession Countries in particularly have to considerably improve the competitiveness of their economies to strengthen innovative capacity and create attractive employment opportunities. In order to respond to the unprecedented challenges and opportunities EU has initiated a reform process, contributing to the European integration and to development of a modern society. Numerous programmes, initiatives and support measures are carried out at EU level in support of knowledge and development of knowledge-based society.

In February 2002, the World Bank joined with the European Commission, the Organization for Economic Cooperation and Development (OECD), the European Bank for Reconstruction and Development (EBRD), the European Investment Bank (EIB) and other partners has convened a high-level Policy Forum in Paris on "Building Knowledge Economies in the Context of EU Accession." This Policy Forum brought together high-level delegations (including representatives from government, academia, the private sector and civil society) from 10 EU Accession Countries: Bulgaria, the Czech Republic, Estonia, Hungary, Latvia, Lithuania, Poland, Romania, the Slovak Republic and Slovenia. They joined with experts from the sponsoring organizations and others for three days of discussion and analysis of the prospects for building knowledge-based economies in the Accession Countries. The discussion focused on: assessing the current state of efforts in the Accession Countries to create the conditions for knowledge-based economies, and the distinct challenges faced by these countries; identifying key opportunities and priority areas for action in the region as a whole and in individual Accession Countries; identifying how the international community can help the Accession Countries in addressing these challenges and opportunities [2].

One of the most active lines of Lisbon Strategy implementation is the development of new research infrastructure through strengthening links of New member States with European Research Area (ERA) [3] and ERA-MORE network [4] launched in 2004 and aimed to provide assistant and support to mobility of researchers from inside and outside of Europe. The creation of the ERA and ERA-MORE network has to improve the R&D environment through organising mutual visits, conferences, seminars, trainings, exchanges of personnel, networking, joint research and building closer links between academia and industry.

With a view to building an effective and democratic knowledge-based society EC has launched FP7 research funding for “Socio-economic sciences and the humanities” (SSH) aimed to contribute to an in-depth, shared understanding of the complex and interrelated socio-economic challenges confronting Europe. research in this theme will help Member States study and provide answers to questions related to: growth, employment and competitiveness; social cohesion, social, cultural and educational challenges in an enlarged EU; sustainability, environmental challenges, demographic change, migration and integration, quality of life and global interdependences [5].

To help to realise these strategies European Commission also develops the inclusion of New Member States through intercultural dialogue. In a world which is constantly shrinking due to globalisation, and a European Union which is growing through the process of enlargement, intercultural dialogue is a subject that is increasingly touching the lives of European citizens on a daily basis. Recognising this, the European Commission has decided to declare 2008 the European Year of Intercultural Dialogue, underlining the important contribution of intercultural dialogue to the European Union’s strategic priorities.

Through its policies and programmes Directorate General for Education and Culture of EC has always supported this important subject, which lies at the heart of European Union policies. DG Education and Culture has organized a conferences and exhibition on intercultural dialogue, to be held in Brussels on 24 and 25 May 2004, and 22 and 23 November 2006.

In particularly 2006 Conference and exhibition on Intercultural Dialogue showcased the results of the programmes and initiatives on the theme of Intercultural Dialogue backed at European level. They also served as part of preparations for the European Year of Intercultural Dialogue in 2008. The conference provided a platform for discussions from policy makers, those responsible for education, training and culture, stakeholders and, in particular, young people, on the best ways to integrate intercultural dialogue into actions at national, regional and European level. It also examined the most appropriate ways to provide sustainability to the initiatives from the European Year of Intercultural Dialogue. An exhibition of “29 models of best practice” supported by the programmes/initiatives of DG EAC, and some other DGs, organised in the margins of the conference, showing how intercultural dialogue can be integrated throughout society. This demonstrated by tangible results, first-hand experience, etc. The projects were chosen by a panel of 11 independent experts from over 100 projects proposed from the different programmes of DG EAC and other DGs [6].

“Crossing Borders – Connecting Cultures”, the new EU Culture Programme, was adopted in December 2006. This new Programme is ambitious and is the main European instrument supporting cross-border cultural cooperation in Europe. With EUR 400 million allocated for the period 2007 –2013, its budget has increased significantly compared to its predecessor, the Culture 2000 Programme. The Programme will help thousands of cultural organisations – theatres, museums, professional associations, research centres, universities, cultural institutes, public authorities, etc. – to work together to create and implement cultural and artistic projects. This Programme is also more open to the participation of EU neighbours [7].

The general objective of Programme is to contribute to the emergence of a European citizenship through the promotion of cultural co-operation in Europe, by bringing to the fore the cultural area Europeans have in common, with its shared heritage and rich cultural diversity. The main priorities of Programme are: promoting trans-national mobility of cultural players; promoting trans-national circulation of works of art, as well as cultural and artistic products; promoting intercultural dialogue.

1. The main objective of FP7: Specific Programmes// cordis.europa.eu/fp7/understand_en.htm/

2. Knowledge Economy Forum “Using Knowledge for Development in EU Accession Countries. Final Report of the Knowledge Economy Forum//

www.worldbank.org/Resources/Building_Knowledge_Economies_final_final.pdf

3. ERA – the concept//cordis.europa.eu/era/concept.htm/

4.The European Researcher’s Mobility Portal//ec. europa.eu / eracareers / index_en.htm/

5. Socio-economic sciences and humanities//cordis.europa.eu/fp7/ssh/

6. Intercultural Dialogue conference and exhibition. Brussels, 22 and 23 November 2006//ec/europa/eu/dgs/education_culture/dialogue/index_en.html/

7. Crossing Borders – Connecting Cultures. The EU Culture Programme (2007-2013)//ec.europa.eu/dgs/education_culture/programme/BrA4_cult_07_13_en.pdf/


Мистецькі акції незалежної України як відзеркалення пошуку нової стратегії розвитку вітчизняної культури

(На прикладі всеукраїнських симпозіумів художньої кераміки)
Зіненко Т.М.,

старший викладач кафедри культурології

Полтавського державного педагогічного

університету ім. В.Г.Короленка, Полтава


Роки становлення незалежної української держави позначені пошуком нових стратегій, форм, методів організації міжоособистісного спілкування представників різних мистецьких шкіл і художніх напрямків. На думку дослідника О Перця, «ті, хто працюють у галузі художнього впорядкування оточення людини, шукають вирішення пов’язаних із цим проблем у так званій «середовищній альтернативі» або по іншому «середовищному підході» концепцію якого складають два аспекти: така собі сукупність позитивних наукових знань та методів, засобів емпіричного аналізу і раціонального конструювання, які запозичуються із різних наукових дисциплін та „середовищне бачення”, у якому домінуюче місце займають художні образи середовища, своєрідна „екологічна естетика” [1]. Поза сумніву, завжди буде актуальним та перспективним насичення предметно-просторового середовища творами монументально-декоративного мистецтва та художньо-дизайнерськими об’єктами, які виступають у значенні своєрідних видовищних домінант або художніх акцентів при формуванні цілісних архітектурно-художніх ансамблів» [2].

Всеукраїнські та міжнародні симпозіуми художньої кераміки це багатофункціональні мистецькі акції, спрямовані на розвиток творчих зв’язків українських художників різних регіонів України з художниками інших країн, які працюють з глиною як матеріалом.

Симпозіуми – це захід, спрямований на розвиток декоративно-просторового мистецтва сучасної України, створення умов для творчої праці і спілкування митців різних країн, експериментально-практичних розробок застосування українських глин для творення скульптурних композицій, активізації наукових досліджень та популяризації творчості вітчизняних художників.

Симпозіуми стали теоретичною, практичною, дослідницькою та експериментальною базою функціонування сучасної кераміки України.

Мета і завдання симпозіумів реалізувалися через спільну працю українських та зарубіжних художників, презентацію персональних мистецьких проектів тощо.

В ході проведення симпозіумів вирішувалося основне завдання проекту – об’єднання керамістів для налагодження професійних контактів і встановлення більш тісних зв’язків між художниками, практиками арт-бізнесу, виробниками сировини та сучасного керамічного обладнання.

Головне, таким чином у проведенні подібних мистецьких акцій – пошук нових перспектив розвитку і становлення сучасної вітчизняної культури, обмін досвідом з питань, що стосуються усіх сторін розвитку мистецтва і культурної сфери взагалі, інформацію про нові відкриття у цій галузі. Учасники симпозіумів – це не тільки художники, а й науковці, арт-критики, галеристи, мистецтвознавці, тобто ті, хто створюють сучасне обличчя української культури.

Впродовж 1991-2007 років базою проведення мистецьких акцій керамічного характеру були міста: Полонне на Хмельниччині (1993, куратор Алла Ботанова), Охтирка на Сумщині (1995, 1998, 2001, куратор – Григорій Протасов), Бубнівка на Вінниччині (директор М.Вдовцов), Чигирин (під егідою Національної спілки майстрів народного мистецтва України), Опішня на Полтавщині (директор симпозіумів Т.Зіненко (1997-2000), В.Мотрій (2000-2001), Полтавський мистецький пленер (1998, куратор М.Кульчинський), Слов’янськ на Донеччині (за ініціативи Президента Українського керамічного товариства В.В.Левіта 2001 (координатор В.Мотрій) , 2005 (куратор Т.Зіненко)

З 1997 до 2001 року на території Науково-дослідницького центру Національного музею-заповідника українського гончарства, що знаходиться в Опішні на Полтавщині та Колегіуму мистецтв формувалася Національна Галерея монументальної керамічної скульптури, основу якої складають роботи, створені відомими гончарями, художниками, скульпторами з України та інших країн світу під час проведення щорічних симпозіумів.

Симпозіум – вивірена часом дієва форма спільного творчого пошуку митців, технологів, мистецтвознавців, критиків, галеристів у вирішенні актуальних проблем сучасного мистецтва. Це – засіб взаєморозуміння, взаємозбагачення та взаємозближення усіх, зацікавлених у розвитку сучасної кераміки та сучасного мистецтва сторін. Тому так важливо визначити і дати наукову оцінку чим визначним явищам мистецького життя України на зламі тисячолітть. Треба узгодити термінологічну характеристику новітніх мистецьких явищ, визначити поняття і терміни, дослідити джерела та імена, окреслити і типологізувати різноманітні мистецькі акції за формою проведення, за завданнями, за складом учасників тощо .




  1. Иконников А.В. Система предметно-пространственной среды и эстетическая ценность объекта // Эстетические ценности предметно-пространственной среды.- Москва: Стройиздат.- 1990. С. 239-321.

  2. Перець О.О. Національне середовище – мотив, тема, жанр сучасного українського мистецтва // МІСТ, Вип 3.-К., 2007

УДК 371.21



Вагомість соціокультурного компоненту

при викладанні іноземної мови

The Importance of Socio-cultural Component

in Teaching Foreign Language
Клюніна Н.В.,

Сумський обласний

інститут післядипломної

педагогічної освіти


Завдання викладача сьогодні в процесі викладання іноземної мови формувати не тільки декларативні знання учня, а також соціокультурне та міжкультурне усвідомлення, тобто особливості країни мова якої вивчається, культурні цінності, морально-етичні норми свого та інших народів.

The aim of the teachers today in the process of teaching pupils foreign language is to form not only declarative knowledge, but also mastering socio-cultural and intercultural material, that is peculiarities of the country, cultural treasures, moral – ethic norms of his and other peoples/
The limits of my language mean the limits of my world

(Ludwing Wittgenstein )
З розвитком суспільства міняються підходи до навчання учнів. Одна із функцій школи - виконувати замовлення суспільства. На даному етапі роль школи підготовка молодої людини до життя і громадянської активності, до вироблення навички самостійно знаходити ефективні рішення проблем та самостійного здобуття знань.

Вперше в програмі з іноземної мови з’являється термін «соціокультурна компетенція» в 2005 році, яка дає можливість нашим учням та випускникам бути готовими до міжособистісної та міжкультурної співпраці, як у межах своєї країни, так і на міжнародному рівні.

Щоб виховати школярів у дусі демократії, свободи, особистої гідності, потрібно оновити процес виховання, спрямувати його на соціокультурний розвиток особистості.

Практична мета соціокультурного компоненту - розширити загальнокультурний світогляд учнів, познайомити з культурою інших народів, сприяти розвитку якостей, необхідних для соціокультурного життя, таких як толерантність до іншої культури, гордість за свою рідну країну.

Урок-дискусія, наприклад має за мету не тільки формування дискутивних умінь учнів, але й формування культури спілкування, здібностей використання вербальних та невербальних засобів, які притаманні носіям мови різних культур. Такі уроки стимулюють пізнавальний інтерес і творчу уяву учнів.

При роботі над проектами ми активізуємо всі резерви, зібрані учнем, всю його компетентність у різних сферах ерудиції і освіти.

Щоб виконати проектне завдання необхідні загальні знання про країну мова, якої вивчається. Сюди включаються знання про історію, географію, культуру, соціальні й політичні особливості країни, її традиції та звичаї. Крім цього учень повинен володіти певними мовленнєвими компетенціями, а бажання висловитися змушує ці компетенції вдосконалювати. Внаслідок використання знань з інших галузей, не пов’язаних з іноземною мовою, учень розвиває основи аналітичного мислення, а відбираючи необхідний мінімум для виконання проекту, розвиває здатність спілкування, що, звісно, стане у пригоді в майбутній професійній діяльності. Щоб учні були активними учасниками навчально-виховного процесу мало забезпечити їх, змістовним матеріалом, їх треба забезпечити цікавими підручниками, де містяться матеріали з реальними людьми і реальними проблемами, які торкаються широких освітніх і соціальних проблем. Вони також мусять розвивати в учнів розуміння їх власної культури і соціальних норм поведінки, зацікавленість і повагу до інших культур. Так, наприклад, НМК Project English має значний інтернаціональний акцент. В ньому запланована регулярна проектна робота . Якраз робота над проектами дозволяє школярам перейти від одержання готових знань до їх усвідомленого набуття.

Розпочинати, звісно треба з наймолодших класів, де ми можемо використовувати малюнки - казки, малюнки-комікси, які містять соціокультурний компонент. Джерелом наочності можуть стати сучасна дитяча література, кінофільми, мультфільми, комп’ютерні ігри. Доцільно використовувати малюнки з комунікативною вербальною підказкою, нескладні рекламні проспекти, ілюстрації до дитячих літературних творів, що допоможе учням краще засвоїти соціокультурний компонент мовлення завдяки його текстовій привабливості візуальному підсиленню та цікаво сформульованим завданням.

Для учнів середнього етапу навчання соціокультурні завдання слід базувати на вербально-зображеній наочності у вигляді таблиць, схем, карти місцевості. Виконання завдань такого типу потребує життєвого досвіду, міжпредметних зв’язків, пошукових навичок. Також доцільне використання країнознавчих текстів уривки зі статей. В таких матеріалах учням пропонується знайти інформацію про соціокультурні явища і творчо їх опрацювати.

Для старшого етапу навчання передбачається виконання самостійної роботи, або дослідження за ситуацією або темою. Опори на текст, зображальну наочність роблять можливим знайомство школярів з презентаціями соціокультурної інформації, узагальнення різних аспектів життєдіяльності іншомовних країн, а також інтерпретувати їх соціокультурний і культурознавчий аспект.

На даному етапі завдання ускладнюються за рахунок обговорення більш значних соціокультурних проблем у формі дискусій, дебатів, диспутів. До проектів висуваються більш складані завдання.

Розвиток дитини, звичайно відбувається завдяки навчанню, накопиченню досвіду впродовж всього життя. Для учнів розбіжності в соціальній сфері більш помітні, ніж фізичне оточення. За допомогою іноземної мови учні набувають знань про світ. Ми повинні відійти від формального навчання і озброєння учнів академічними знаннями мови. Щоб гідно жити в сучасному суспільстві, особистість повинна бути компетентною в різних сферах діяльності. Задача школи допомогти учням оволодіти технологіями життєтворчості, створити умови для розкриття потенціалу самопізнання, інтеграції в соціокультурному просторі.



Робота комітету з питань культурної співпраці у галузі викладання сучасних мов при Раді Європи, дотримується трьох головних принципів, а саме:

  • багатий спадок різних мов і культур у Європі є цінним спільним джерелом для захисту і розвитку, і тому головним завданням освіти є перетворення цієї розмаїтості з перешкоди у спілкуванні на джерело взаємного збагачення;

  • лише шляхом кращого володіння сучасними європейськими мовами можна полегшити спілкування та взаємодія між європейцями з різними мовами заради підтримки європейської мобільності, взаємопорозуміння і співпрацю, та подолати упередження і дискримінацію;

  • держави - члени РЄ, приймаючи або розвиваючи національну політику в галузі викладення та вивчення сучасних мов, можуть досягти більшого об’єднання на європейському рівні шляхом запровадження єдиних вимог для подальшої співпраці та координації помилки.

Діяльність Ради з культурного співробітництва, її Комітету з питань Освіти та секції Сучасних Мов була спрямована на підтримку і стимулювання зусиль урядів країн-членів РЄ та недержавних установ з тим, щоб забезпечити усім верствам населення доступ до ефективних засобів оволодіння мовами інших країн РЄ з метою задоволення їх комунікативних потреб, а саме:

      • брати участь у справах повсякденного життя іншої країни та допомагати іноземцям, що приїхали до їх власної країни;

      • обмінюватись інформацією та думками;

      • досягати ширшого і глибокого розуміння способів життя і форм мислення інших моделей та їх культурного спадку.

Отже, важко переоцінити роль, яку відіграє в процесі вивчення будь-якої іноземної мови соціокультурний компонент. Тому, важливо ознайомити учнів хоча б з основними реаліями життя в країні, мова якої вивчається, для того, щоб забезпечити тим, хто навчається, можливості участі у діалозі культур.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка