Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація



Сторінка14/14
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.06 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Розглядається питання значення для України державності і культури.

The question of importance of sovereignty and culture for Ukraine is considered.
На духовній і матеріальній культурі українського народу відбилася надзви­чайна драматичність його історичного буття. Суть, роль і визначальні етапи еволюції національної культури і на­ціональної свідомості і досі залишаються науково не осягнутою сферою об'єктив­ного вивчення. Як феномен, українська національна культу­ра, довгий час, по суті, не досліджувалася українсь­кими вченими. Правда, на початку XX століття, головним чином, у 20-ті роки — в період українського відродження — вчені намагалися роз­глянути в історичній перспективі форму­вання національної культури як органіч­ної складової становлення нації і на­ціональної самосвідомості.

Сприятливі умови для розвитку ук­раїнської культури виникли в Радянській Ук­раїні у 20-ті роки. Як зазначав професор Роман Шпорлюк: «Двадцяті роки були єдиним періодом в історії українсько-російських взаємин, коли історія України розглядалася як автономний процес, що розвивався поруч з історією Росії, а не як провінційний або регіональний варіант останньої. Таке трактування історії відпо­відало формально рівному статусу Ук­раїни й Росії в радянській федерації, як її тоді розуміли»[2. С.335].

Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Ще царський уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Міністр народної освіти адмірал О. Шишков, підкреслюючи характер освітньої політики царизму, у 1824р. говорив: «Навчати грамоти весь народ… завдало б більше шкоди, ніж користі». До того ж царський уряд, проводячи великодержавницьку політику і придушуючи українську культуру, не допускав в Україні викладання в школах українською мовою. В українців намагалися забрати те, без чого не може повноправно існувати будь-який народ – мову. Цей безглуздий акт насилля над нашим народом намагалися затвердити указами, Валуєвським (1863р.) та Емським (1876р.) які забороняли друкувати українські книж­ки і періодику. Але українським патріотам удавалося добитися дозволу на видання кількох альманахів і збірок («Громада», 1881, «Рада», 1883, «Херсонський Теле­граф», 1886, «Складка», «Ватра», «Ни­ва»), видавати протягом 25 років науко­вий щомісячник «Киевская Старина», ве­сти наукову роботу в російськомовних університетських центрах України - Ки­єві, Харкові, Одесі, виплекати українсь­кий театр, проводити послідовну куль­турницьку роботу серед селян і робітни­ків силами українських громад, які віді­грали велику роль у суспільно-політично­му житті 70-80-х років XIX ст. Адже за перепи­сом 1897 року на Україні було 76 відсотків неписьменних, серед них 90 відсотків жінок. Селяни на 80 відсотків не вміли ні читати, ні писати. Але розвиток культури навіть за таких принизливих умов не зупинявся.

Ця «коротка історія культурного життя українського народу» промовляла про зумовлену соціально-політичною ситу­ацією необхідність ідейно-концептуаль­ної корекції добору і викладу явищ і тенденцій у національній культурі. Формування нового національно-про­світницького варіанту української куль­тури відбувалося на основі розмежуван­ня двох головних протиборчих доктрин. Перша: українська культура як культура самобутня зі своїми традиціями і специ­фічними особливостями розвитку; друга: українська культура як культура, що розвивалася у системі імперської ро­сійської культури і є її складовою частиною.

Без обґрунтування і утвердження пер­шої доктрини, витвореної на концеп­туальному дослідженні не лише всього комплексу культурного буття українсь­кого народу, але й історичного форму­вання українського етносу, його політич­ної історії, важко було порушувати питання про державність України. Тим більше, що суспільно-політична ситуація в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 року сприяла виборюванню політич­ної і культурної автономії України. Не випадково вже в 1878 році Михайло Драгоманов у передньому слові до видання «Громади» у Женеві нарікав: «Безперечно, українці багато втратили через те, що в ті часи, коли більша частина других народностей в Європі закладали свої держави, їм не довелося того зробити. Як би там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще є для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі і по своїй волі»[1. С.111].

Для того, щоб розкрити багатоаспектні передумови і шляхи входження українсь­кої культури в систему тільки східноєвро­пейських духовних координат кінця XIX — початку XX століття, необхідно проаналізувати багатогранну діяльність Михайла Грушевського та Івана Франка, інших діячів культури, стан і розви­ток театру і драматургії, української музики, образотворчого мистецтва, ук­раїнської преси у Східній Україні та Галичині, Буковині, на Закарпатті. У найвигіднішому становищі була Росія, у найскрутнішому — Білорусія та Україна. Не слід однозначно позитивно оцінювати державний статус Польщі, яка ні в період князівства Варшавського 1807—1813 pp., ні в період Королівства Польського 1815—1830 pp. із «забезпе­ченого» «милостивим» російським само­державством конституційною формою правління не була незалежною держа­вою. Не забуваймо, що українська мова побуту­вала у громадському житті, в судах, армії. Через те, що український народ перебував у ме­жах двох, а в деякі періоди історії — і п'ятьох суспільно-політичних систем, створення цілісної концепції розвитку української культури є складним завдан­ням.

Але нарешті українці вибороли таку бажану незалежність. Нарешті нам дозволили самостійно вирішувати якою мовою розмовляти, що писати і про що розмовляти. Що дає нам незалежність і що вимагає? Гострі питання, які задає собі чи не кожен громадянин сучасної України… Отже – що дає? Те що й іншим народам та націям – можливість бути господарями у себе вдома, господарем своєї землі, багатств, своєї долі; відчуття свободи, яке необхідне людині і нації для розкриття творчого потенціалу. І по суті більш нічого – далі все залежить від самих людей. Незалежна держава для народу – що квартира для сім’ї. Її можна і виплекати, зробити своє життя достойним, насиченим, багатим духовно і морально, а можна й занехаяти. Отже, незалежність і вимагає від нас працювати і творити для себе і на себе, що завжди означає повну віддачу. Запитаймо себе – чи так ми діємо? Чи усвідомили свою незалежність. Адже, вона ніколи і нікому автоматично не приносила блага, вона тільки давала і дає шанс і можливість створити ці блага самим. Як же нам скористатися незалежністю на благо і на користь людей і держави? Як нам облаштувати нову незалежну Україну? По-перше, на основі внутрішнього миру, етнічної і конфесійної толерантності. Основна ідея – політична нація з українським стрижнем. По-друге, дотримання принципу вищості наших національних інтересів (за відомою формулою: ми як держава не повинні мати ні друзів, ні ворогів, а тільки свої національні інтереси).
Література

1) Драгоманов М. П. Вибрані твори. Прага, 1937.

2) Шпорлюк Роман. Україна і Росія. «Віднова» № 6/7. 1987.

УДК 883.


Освоєння культурної спадщини як

фактор духовного відродження України
П'ятаченко Юрій Васильович,

Сумський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти

Piatachenko Yuri,

Sumy regional teacher training institute



Запропоновані тези присвячені з'ясуванню основних складових проблеми системного та цілісного освоєння української мистецької і літературної спадщини. Ця тема є важливою у зв’язку з необхідністю розвитку гуманітарних ідей в трансформаційному громадянському суспільстві.

This research is about the different problems of system's and whole teaching of Ukraine art's and literature's heritage. It is very important because humanitarian ideas must be development in transformation's civil society.
Самостійне і суверенне історичне буття сучасної української нації має бути забезпечене адекватним культурним потенціалом, відновленням підданого остракізму і створенням нового, повного і структурованого ландшафту. Цю тезу протягом останніх 20 років інтенсивно пропагують провідні українські гуманітарії-мислителі І.Дзюба, Л.Костенко, М.Жулинський, Вад.Скуратівський, В.Дончик.

Серед багатьох передумов досягнення високого рівня конкурентноспроможності самої української культури (мистецтва), її здатності давати тон інтелектуальному і культурному життю свого суспільства, адаптувати для суспільства полікультурну реальність світу першорядним завданням є «…освоєння суспільством всієї свої культурної спадщини… і подолання культурних стереотипів» [1,65].

Концепція духовного відродження як складова націо-і державотворення передбачає поверненні народові усіх його культурних цінностей минулого, вилучених, сфальсифікованих і замовчуваних протягом століть колоніалізму і десятиліть тоталітаризму. Цей процес тривалий, ідеологічно загострений і тому штучно гальмований зовнішніми і внутрішніми чинниками, які живляться трутизною малоросійства. А відтак радикальні зміни в пізнанні огрому національного духовного життя, а літератури зокрема, відбуваються лише на високих інтелектуальних поверхах суспільства, основний же масив українського соціуму залишається в цьому процесі ніби «поза грою».

Іншою складовою цього процесу є осмислення спадщини з позицій постколоніальної критики та в повному, непоскрибованому обширі, без кольорових плям і дір. На думку М.Жулинського, в ситуації переходу від герметичного суспільства до відкритого й універсального «…найстрашніше для нації – це занепасти духом,… морально знесилитися» [2,37]. У мультиполярному світі інтернетпавутинки український світ тільки зберігши традиційний культурно-мистецький капітал і власну духовну ідентичність здатен гідно й ефективно вести міжкультурний діалог, бо влада – це «культурна реальність (Константин фон Барльовен «Подолати відчуження. Шлях до інтеркультурності»). Німецький дослідник К. фон Барльовен вважає, що культурний світ, попри свою строкатість, формує спільні критерії, які є вирішальними для окцидентальної цивілізації. Це – тяглий характер стабільних релігійних структур, образ Бога, міфи, ставлення до історичного в сучасному хронотопі, потреба захисту своєї землі і самопожертви задля свободи. Міркування західноєвропейського вченого суголосні помислам елітарної письменниці, української людини, «останньої шляхтянки Києва» (В.Базилевський) – Ліни Костенко, яка зголошує, що, тільки подолавши нав’язане імперіями відчуження від свого «Я», від своєї культури, віри, традицій, історії і духовності, модерна людина здатна відновити – зберегти гуманітарну ауру нації [3,30].

Меч духовний тисячоліттями підносив над головами воїнів і ратаїв український письменник. Традицію слова – місії в українській культурі розвивали від доби монументального стилю й легендарний Боян, і автор «Слова о полку Ігоревім» і, часто незнані, кобзарі-лірники доби козаччини. На рубежі ХХ століття Іван Франко в руки Мойсея, персонажа однойменної поеми, вклав духовний жезл, щоб той під час бою високо тримав його над головою, щоб народ у час битви бачив цей знак віри, знак свободи і знак перемоги. Цей духовний жезл – символ високого духу - серцем бачили герої Крут січня 1918 р. і герої Базару листопада 1921 р. У новітній історії України, на жаль, відбулося лише фрагментарне повернення і часткова реабілітація правди про ті віхові події. У масовій свідомості Крути і Базар існують тільки як політичні піар-акції. Духовна і мистецька складова героїчного чину, пов’язані з цими подіями, залишаються невідомими в суспільстві.

У той же час протягом восьми десятиліть українські письменники склали величний літературний сенотаф на пошану полеглих воїнів за Українську Народну Республіку. Першими, хто поклав у підмурівок духовного монумента слово правди, були П.Тичина, Л.Старицька-Черняхівська, О.Олесь, Г.Чупринка, Б.Лепкий.

Значну роль у поширенні правдивої інформації про ці події доби Визвольних Змагань відіграла вільна еміграційна преса (часописи «Гартуймося» (Прага), «Українська Трибуна» (Німеччина), «Літературно-Науковий Вісник», «Вісник» (Варшава), «Визвольний Шлях» (Лондон), альманахи «Базар» (Каліш, Польща), «Листопадовий рейд» (Торонто, Канада). На сторінках цієї періодики опублікована добірна лицарська лірика письменників-«вісниківців» (Є.Маланюк «Листопади», О.Печеніг (Лятуринська) «Листопад», О.Стефанович «Крутянцям», А.Гарасевич «Крути», О.Ольжич «Незнаному воякові» та ін.). У повоєнній Європі величний чин вояків під Крутами і Базаром мистецькими засобами відтворили діаспорні літератори В.Янів, Л.Храплива, І.Роговська, Л.Полтава, М.Верес, Р.Рахманний, С.Кость-Костенко.

Найбільш повно репрезентовано у західному світі літературний сенотаф витязям Крут і Базару в 1962 р. заходами Українського Воєнно-Історичного Інституту (оселя Київ, Торонто, Канада). Основний корпус мистецького пам’ятника склав цикл ліричних і ліро-епічних творів «Богатирський епос» Миколи Оверковича. Цикл побудований на широких інтертекстуальних паралелях з європейською історією і культурою. У ньому також зазнали художньої трансформації ідейно-смилові і жанрові поклади вітчизняного фольклору і письменства. У «Богатирському епосі», спираючись на засади монументально стилю і розгортаючи героїко-трагічну тональність «Слова о полку Ігоревім», автор намагався щиро відтворити два граничні етапи звитяжної боротьби України за волю і державність – початкові Крути і кінцевий Базар, що «…могутнім патріотичним спалахом чину, жертовності, віри позначили геройські моменти нашої нової воєнної історії» [4,6]. Фрагменти цього циклу різночасово друкувалися в Чехословаччині, Польщі, Німеччині, а повністю рукопис циклу зберігається в архіві УВ-ІІ в Канаді. «Богатирський епос» складається з 8 частин (Заспів, З нового літопису, На Брамі України, Сузір’я Лицарів, Дума про Щербака, Ангел помсти, Епітафія на могилу 359, Останній акорд). Історіософічним звучанням яскраво вирізняються поема «На Брамі України», балада «Сузір’я Лицарів», «Дума про Щербака» і містерія «Ангел помсти». Кожен із розділів героїчного циклу є оригінальною формозмістовою сполукою. Лірична поема «На Брамі України» побудована на виразних історичних паралелях та асоціаціях між битвою 300 спартанців у Термопілах і боєм під Крутами, де кувалася звитяга українського воїнства. Епіграфом до твору взято мотив з Євангелія від Івана (15:13): «Більш од цеї любові ніхто не має, як душу свою покладе за друзів своїх» [4,11]. Балада «Сузір’я Лицарів» інтерпретує мотиви й образи давньогрецької міфології. Зооморфні та астральні знаки цього твору характером і вчинками символічно втілюють вищі ідеали свободи і лицарського обов’язку. Кульмінаційний розділ циклу присвячений поетизації свідомого вчинку рядового козака 6 дивізії Армії УНР Степана Щербака. В основу «Думи про Щербака» покладені історично правдиві факти глумління і розправи завойовників над 359 полоненими учасниками ІІ Зимового походу. С.Щербак, не зважаючи на тортури і погрози розстріляти, дав рішучу і горду відсіч ворогам, які лукаво спокушали бранців зрадити присязі і зламати свою віру. Козак відповів загарбникам:

Гей-бо вояки ми, козаки вкраїнські,

Не підем у ваші, у полки катівські,

Не підем, хоч знаєм, що за те нам буде,

Та не схилим чола, а наставим груди…

Всі бо ми поклялись битись за Вкраїну,

Всі ми присяглись битись до загину…[4,43]

Містична поема «Ангел помсти» ідейно і тематично продовжує попередню думу. М.Оверкович художньо переконливо опрацював волинську легенду, в якій оповідалося, що по загибелі 359 воїнів під Базаром вже наступної ночі над цією братською могилою з’явилася вогненна постать янгола, який кресав з неба блискавку і громовим голосом віщував убійникам відплату за смерть мучеників-християн.

Більше ніж півстоліття «Богатирський епос» М.Оверковича залишався незнаним українськими громадянами. Тільки з кінця 80-х років минулого століття почала пробивати собі дорогу правда про героїчні бої наших прадідів під Крутами і Базаром. Однак посттоталітарне суспільство на українських теренах тотально плебеїзується (успішно вкорінилося і розвинулося «Покоління Ікс з символом WWW (І.Кормильцев), а тому часто сучасна українська нація трактується як анахронізм, як раритет «…самотній на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніший в універсумі людства» [3,30].

Тому наполегливо, по-науковому виважено, системно охороняймо дух і букву української культури, щоб не обікрасти своїх дітей та онуків. Інакше … втратимо увесь світ.

Література




  1. Дзюба І. Між культурою і політикою. – К.: Вид-во Сфера. – 1998. – С.65.

  2. Жулинський М. Духовна спрага по втраченій Батьківщині. – К.: Видавничий дім «КМ Академія». – 2002. – С.37.

  3. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. К.: Видавничий дім «КМ Академія». – 1999. – С.30.

  4. Сенотаф/Український Воєнно-Історичний Інститут. – Торонто. – Ч.13. – 1962. – С.4-72.

УДК 378.141.123



МІЖКУЛЬТУРНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ МАЙБУТНІХ ПЕДАГОГІВ

INTERCULTURAL TOLERANCE OF FUTURE TEACHERS
Юр’єва Катерина Анатоліївна,

кандидат педагогічних наук, доцент,

професор кафедри теорії і методики

професійної освіти Харківського національного

педагогічного університету імені Г.С. Сковороди
Стаття присвячена проблемі формування міжкультурної толерантності як професійно важливої якості особистості майбутнього вчителя початкової школи.

The article present the problem forming of intercultural tolerance as professionally meaningful personality quality of future Primary School teachers.
Ефективність освітньої діяльності в умовах поліетнічності суспільства має спиратись на вивчення й урахування вчителем етнопсихологічних та етнокультурних особливостей представників різних народів, а також на його особистісно-професійну спрямованість на толерантну взаємодію з представниками різноманітних культур.

Аналіз професіограм, освітньо-кваліфікаційних характеристик і освітньо-професійних програм, навчальних планів і програм навчальних дисциплін педагогічних вищих навчальних закладів України дає підстави зробити висновок про те, що на сьогодні на загальнодержавному рівні відсутній єдиний науковий підхід до вирішення проблеми підготовки учителів до роботи в умовах поліетнічності, багатокультурності сучасного суспільства.

Окремі аспекти окресленої проблеми побічно розглядаються у змісті навчальних курсів соціології, соціальної психології, політології тощо. Але цілеспрямована систематична робота з виховання міжкультурної толерантності як професійно значущої риси особистості вчителя відсутня.

Відповідно до принципу подвійного входження базових компонентів до системи, підготовка до роботи в умовах багатокультурності має бути присутня у змісті професійної педагогічної освіти, по-перше, експліцитно, у формі окремого навчального курсу, по-друге, імпліцитно, у різнобічних системних зв’язках з циклами гуманітарних та соціально-економічних, фундаментальних, професійно орієнтованих дисциплін, навчальною та виробничою практикою, науково-дослідною роботою студентів.

Методика формування міжкультурної толерантності має інтегрувати навчальну діяльність студентів у процесі вивчення культурології, історії України, основ педагогічної майстерності, соціальної педагогіки, теорії виховання; загальної, вікової та соціальної психології, методики викладання шкільних дисциплін, порівняльно-культурологічної етнопедагогіки тощо, а також навчальну та виробничу практики і науково-дослідну діяльність майбутніх учителів.

Цінний внесок у створення інформаційної бази профілактики інтолерантного ставлення до проявів інокультурності в поліетнічному суспільстві може зробити навчальний курс порівняльно-культурологічної етнопедагогіки. Основу його змісту становить ознайомлення студентів з традиціями виховання, притаманних різним етносам [3].

Постає також проблема вимірювання навчальних досягнень студентів у процесі їхньої підготовки до професійної педагогічної діяльності в умовах поліетнічності, багатокультурності суспільства. І насамперед ця проблема стосується не стільки виявлення та вимірювання знань і вмінь майбутніх учителів, оскільки тут можуть бути з успіхом використані традиційні загальновідомі методики, в тому числі тестові, скільки визначення ступеня сформованості міжкультурної толерантності як професійно важливої особистісної якості педагога.

Тривала орієнтованість вітчизняної системи професійної підготовки майбутніх педагогів на так звану знаннєву освітню парадигму спричинила майже повну відсутність в активному арсеналі сучасних викладачів вищої школи методик виявлення, а тим більше вимірювання сформованості в студентів певних ціннісних орієнтацій, особистісних якостей, спрямованості особистості тощо. Подібні методики існують, широко використовуються і постійно вдосконалюються практичними психологами, соціологами тощо [Див., наприклад, 2], але залишаються не затребуваними освітянами.

Для створення діагностичного інструментарію моніторингу процесу формування міжкультурної толерантності як професійно важливої особистісної якості педагога та вимірювання кінцевого рівня її сформованості доцільно звернутися до робіт соціальних психологів та етнопсихологів. Зокрема, найбільш ефективними нам уявляються створені західними та російськими науковцями діагностичні методики, що пройшли достатню апробацію та підтвердили свою валідність і надійність. Насамперед маємо на увазі шкалу соціальної дистанції Е. Богардуса [1, с. 151-155] (свого часу трансформовану нами з урахуванням специфіки педагогічного ВНЗ), методики „Інтолерантність–толерантність” (ІНТОЛ) Л. Почебут [1, с. 167-169], „Етнічна толерантність–інтолерантність” Н. Лебедєвої [1, с. 169-171], „Рівень комунікативної толерантності” В. Бойка [1, с. 171-177], а також адаптовані до українських реалій методики вимірювання етноцентризму М. Стадникова [Див. 1, с. 186-191], „Етнічна ідентичність” О. Романової [1, с. 195-198], „Типи етнічної ідентичності” Г. Солдатової [1, с. 198-202], тест культурно-ціннісних орієнтацій Л. Почебут [1. с. 219-222] та інші.
Список використаної літератури


  1. Почебут Л.Г. Взаимопонимание культур: Методология и методы этнической и кросс-культурной психологии. Психология межэтнической толерантности. – СПб, 2005. – 280 с.

  2. Семиченко В.А. Проблемы мотивации поведения и деятельности человека. Модульный курс психологии. Модуль «Направленность». (Лекции, практические занятия, задания для самостоятельной работы) – К., 2004. – 521 с.

  3. Юр’єва К.А. Порівняльно-культурологічна етнопедагогіка: Програма навчальної дисципліни. – Харків: ХНПУ імені Г.С. Сковороди, 2007. – 30 с.


Наукове видання
Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

Секція 6

Освіта, культура, наука як чинники інноваційного розвитку
Матеріали відтворені з авторських оригіналів,

поданих до оргкомітету, в авторській редакції


Відповідальний за випуск М.В.Жук

Здано на виробництво 18.02.2008 р. Підписано до друку 27.12.07 р.

Формат 60х84 1/16 Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. Друк. Арк. 5.8 Обл.-вид. арк.4.3



Тираж 150 прим.

1 Мистецтво бути викладачем. Практ. посіб. /АБрінклі, Б.Десантс, М.Флемм та ін. За ред. О.І. Сидоренка. - К.: Навч.-метод. центр «Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2003.

2


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка