Міністерство освіти і науки України Сумська обласна державна адміністрація



Сторінка3/14
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

УДК 37

РОЗВИТОК ОСВІТИ ЯК ПЕРЕДУМОВА

ПЕРЕХОДУ ДО СУСПІЛЬСТВА ЗНАНЬ

THE DEVELOPMENT OF EDUCATION AS THE

CONDITION OF THE TRANSITION TO KNOWLENDGE SOCIETIY

Грінченко Олександр Іванович,

викладач,

Уткіна Вікторія Борисівна,

викладач,

Харківський обласний науково-методичний

інститут безперервної освіти

Дана стаття присвячена актуальним питанням розвитку системи освіти в Україні в умовах переходу до суспільства знань. Розглядається нова суспільна роль освіти в епоху інформаційно-технологічної революції. Визначена необхідність активного використання людського капіталу для прискорення соціально-економічного розвитку України.

This article is devoted to actual questions of development of education system in Ukraine in the conditions of the transition to knowledge society. A new social role of education in the epoch of the informative-technological revolution is viewed. The necessity active using the human capital for acceleration of socio-economic development of Ukraine was defined.

Останнім часом освітян цікавить тема формування нового типу суспільства, в якому найважливішу роль відіграватимуть знання, ідеї, таланти кожної людини.

Перехід до суспільства знань є об'єктивним процесом, який здійснюється в усьому світі. Досвід свідчить про те, що найефективніші економіки створили країни, які залучили такі потужні чинники розвитку, як соціальний капітал, інновації. В структурі доданої вартості у цих країнах домінує частка високотехнологічної інтелектуальної праці, оскільки продуктивність людських ресурсів вимірюється доходами, які отримують працюючі. Перехід до зміни структури сукупного капіталу на користь людського зумовлено затребуваністю знань як особливого товару [2].


Висока вартість робочої сили змушує підприємців шукати способи економії ресурсів, підвищення продуктивності праці, що в свою чергу підвищить попит на інноваційні технології і висококваліфіковану працю. Крім того, зростання праці найманих робітників збільшує кінцеве споживання і, відповідно, валовий прибуток, що в свою чергу стимулює нагромадження інвестиційного капіталу і впровадження інновацій [5].

В Україні, попри затяжну економічну кризу показник розвитку освіти залишається досить високим – 0, 93 при середньому по Європі 0,92. На жаль цей потенціал значною мірою залишаються незадіяними [4]. Принциповим є значне відставання України від Європи за витратами держави на дослідження та інноваційний розвиток. Воно свідчить не лише про нинішній розрив в науково-технологічній сфері, а й виявляє тенденцію наростаючого віддалення України від розвинених країн світу в економіці, науках та технологіях у майбутньому. Щоб не остаточно відстати від цивілізованих країн, треба, в першу чергу, вдосконалювати українську систему освіти.


Якісна освіта розглядається сьогодні як один з найважливіших стратегічних ресурсів, без якого розвиток економіки в принципі неможливий, як один з індикаторів високого рівня життя, інструмент соціальної злагоди та економічного зростання [6].

Освіта є одним із головних чинників інноваційного розвитку, що забезпечує загальнокультурну і професійну підготовку людей, здатних працювати з новою технікою і управляти її функціями. Інноваційна діяльність можлива тільки тоді, коли люди з освітою володіють особливими знаннями про особливі способи використання їх знань. Тому визначальним елементом соціально-економічної політики в нашій країні має стати розвиток суспільства, заснованого на знаннях, утвердження України як високотехнологічної держави.

Знання є продуктом загального споживання, тому його вартість визначається суспільством. У державах соціально орієнтованої економіки з інноваційною моделлю розвитку витрати на освіту складають до 10 % ВВП (для порівняння - в Україні – 4 – 7 %), що надає у перспективі значний економічний ефект. Витрати на освіту є набагато вигіднішим вкладанням коштів, ніж залучення їх до деяких комерційних проектів. На кожну вкладену у навчання грошову одиницю віддача становить не менше чотирьох грошових одиниць. Тому в суспільстві знань освіта має стати на шлях «соціальної самоокупності» [1].

Додана вартість продукту, що виробляється з більш високим використанням інтелектуальних ресурсів принесе більший прибуток власникам ресурсів. Нарощування людського капіталу – це перш за все зростання освітнього рівня, збагачення працівників знаннями, інтелектуалізація праці. Саме люди, які мають знання з різних галузей науки та прикладної діяльності, продукують нові ідеї, нові підходи і демонструють ефективну роботу [3].

Українська людина-працівник має високий рівень освіти, широку загальну культуру, глибоку професійну підготовку і спеціальні знання, творче ставлення до праці. Україна зможе посісти належне місце в Європі і світі за умовами опанування інноваційного шляху розвитку. Тому Наявний інтелектуальний та науково – технічний потенціал дає підстави на це розраховувати.
Література


  1. Багров Н.В. Информационная география в универсуме знаний / Университеты. – 2007. - № 3. – С. 4 – 15.

  2. Згуровський М.З. Глобальні виміри сталого розвитку. // http://test.wdc.org.ua/
  3. Кремень В. Не модно вчитись «на когось» Освіта в контексті суспільства знань/ Україна молода. – 2006. - №134.


  4. Науково-освітній потенціал нації: погляд у ХХІ ст. / Авт. кол. : В. Литвин (кер.), В. Андрущенко, С. Довгий та ін. – К.: Навч. книга. Кн. 3.: Модернізація в освіті. – 2003. – 333 с.

  5. Петрина М. Базові умови створення інноваційної моделі розвитку економіки України // Економіка України . – 2006. - №9. – С. 35 – 40.

  6. Уткіна В.Б. Нові суспільні функції вчителів у створенні якісного освітнього простору // Економіка в школах України. – 2007. – № 10. – С. 13 – 17.

УДК 378.14

Роль інтегрованого навчання у підготовці фахівців

соціально – культурної галузі за умов

крос – культурних взаємодій

Role of the integrated training in preparation of

the experts socially - cultural area under

conditions cross - cultural interactions
Гураль Ольга Степанівна,

викладач - методист,

відмінник народної освіти України.

Сумське вище училище мистецтв

і культури ім. Д. С. Бортнянського



Автором здійснено огляд питань інтегрованого навчання як форми оптимізації навально-виховного процесу. Окреслено перспективність впровадження інтегрованих форм і методів навчання. Узагальнено поняття інтеграції навчання в колі питань, пов’язаних з крос-культурними дослідженнями. Обгрунтовано доцільність впровадження інтегрованих форм навчання для підготовки фахівців, здатних працювати з урахуванням крос-культурних проблем сучасного суспільства.

Ключові слова: інтеграція, інтегроване навчання, крос-культурні дослідження, “погранична” культура, міжетнічні відносини.

The author carries out the review of questions of the integrated training as the forms of optimisation of educational process. The prospects of introduction of the integrated forms and methods of training are determined. The term of integration of training in a circle of questions connected to cross-cultural researches is generalised. The expediency of introduction of the integrated forms of training for preparation of the experts capable to work in view of cross-cultural problems of a modern society is proved.

Key words: integration, integrated training, cross-cultural researches, «boundary» culture, interethnic relations.
Необхідність вирішення суспільних, соціальних і культурних проблем у ХХІ столітті вимагає високого рівня освіти, зростання інтелектуального і духовного потенціалу нації, формування нової національно свідомої інтелігенції. Завдання вищої освіти - підготовка фахівців, які б володіли різносторонніми знаннями, мали навички швидко орієнтуватися і приймати рішення у непередбачених ситуаціях, уміли творчо мислити, були обізнаними з найкращими надбаннями світової культури і мистецтва.

Із упровадженням різноманітних форм і методів інтегрованого підходу до навчання освітній процес об’єктивно трансформується у дієвий соціокультурний простір з огляду на існування у ньому певних крос - культурних взаємодій Інтегровані заняття передбачають поєднання навчального матеріалу з декількох дисциплін навколо однієї теми або органічне поєднання в одному курсі різних навчальних дисциплін за ознаками певної спорідненості з метою активізації морального, духовного, культурного досвіду, а також формування цілісної системи сприйняття розмаїтої суспільствознавчої, культурно–мистецької карти світу [2]. Інтегроване навчання - це міжпредметна взаємодія у колі питань, пов’язаних також із крос–культурними дослідженнями, серед яких чітко окреслені сьогодні такі, як: трансформація етнічної ідентичності, розвиток міжетнічних відносин, взаємовплив і перетинання певних культурних і лінгвістичних явищ, проблеми етнічних меншин, наслідки міграції тощо [3].

Підготовка фахівців соціально–культурної галузі передбачає як опанування надбань національної культури, так і ознайомлення із здобутками інших культур, що, безумовно, відбувається крізь призму рідної. Справжня національна культура народу не може існувати ізольовано від інших культур, питання полягає лише у їх сприйнятті й оцінці. На заняттях з гуманітарних дисциплін через художньо–мистецький і філософський розгляд змісту твору, психологічний аналіз вчинків і почуттів персонажів, сприйняття авторської позиції студенти вчаться мислити, аналізувати, узагальнювати, усвідомлювати, хто вони і яке місце посідають у соціо–культурному просторі . Майбутні фахівці самі у змозі обирати для себе “опорні” знання з різних предметів , орієнтуючись на суб’єктивний естетичний, культурний досвід, що склався у них під впливом попереднього навчання і завдяки більш широкому ознайомленню з навколишньою дійсністю [1].

На часі удосконалення методики викладання літератури у поєднанні з історією, суспільними дисциплінами, з народознавством та українознавством, з багатьма видами образотворчого мистецтва, музикою тощо. У процесі такої інтеграції виробляється чимало спільних чи близьких прийомів аналізу мистецьких явищ, соціально–культурних, моральних проблем, глибшого розуміння літературного процесу, а також світогляду письменника. Відбувається найбільш глибоке і повне осмислення жанрової своєрідності твору у поєднанні з особливостями національного характеру, світосприймання, ментальності населення України, його культури, побуту, традицій, звичаїв, обрядів, вірувань на рівні крос–культурних взаємодій. Через цілий ряд об’єктивних причин Україна належить до країн так званої “пограничної “культури. Завдання викладачів соціально–гуманітарних дисциплін - переконання студентів, що “погранична” культура не є мішаниною двох чи декількох культур , а нав’язування будь–яких ознак іншої культури призводить до невідворотного спотворення власної. Усвідомленню цієї проблеми сприяє інтегроване навчання, форми і методи якого можна урізноманітнювати залежно від професійної підготовки і педагогічної майстерності словесника. Уроки рідної літератури – то не просто форма навчальної діяльності, це уроки життя, уроки культури, мистецтва, освіти молоді, уроки формування духовності.

Культурно–мистецьке життя регіональних, міських та сільських громад потребує нині спеціалістів з достатньою професійною підготовкою, практично зорієнтованих, які вміють і теоретично, і творчо мислити, а головне – практично матеріалізувати задумане з урахуванням крос–культурних проблем нашого суспільства. Вимоги сучасного і перспективного ринку праці змушують педагогів вносити корективи в стандартні технології навчання. У цьому зв’язку зрозуміло, що постала необхідність відмови від суто репродуктивних форм організації навчальної діяльності студентів і запровадження нових освітніх технологій, спроектованих на формування фахівців, здатних працювати над вирішенням питань крос–культурних взаємодій та відмінностей у суспільстві.
Список використаної літератури


  1. Акуліна О. Інтегроване заняття – одна з форм нових інформаційних технологій // Освіта. Технікуми, коледжі. – 2002.- №1.

  2. Арцишевська М. Суспільствознавча картина світу як теоретична основа інтеграції змісту шкільної освіти // Шлях освіти. – 2000. - №3.

  3. Банарник Н. Б. У пошуках моделі інтегрованого уроку // Всесвітня література. – 1997. - №7.

УДК 371.13:37.013.42



Толерантність соціального педагога як

складова його успішності у професійній сфері

The tolerance of social teacher as a

component of his success in professional field
Гутник О. Є.,

аспірант кафедри теорії та

методики професійної освіти

(Харківський педуніверситет)


Розглядаються етапи та шляхи формування толерантності майбутніх соціальних педагогів у педагогічному навчальному закладі.

The article considers the stages and the ways of forming the tolerance of future social teachers at the pedagogical educational institution.
Проблема професіональної підготовки спеціаліста вже багато років вважається однією з найгостріших проблем у суспільстві. Одночасно з вирішенням вже існуючих проблем у професійній сфері, у зв’язку зі зміною політичного, економічного і культурного стану, виникають нові, які потребують своєї подальшої розробки. І.Д.Бех серед таких проблем виділяє такі, зокрема, як: взаємозв’язок ступеня професіоналізму й особистої відповідальності; гуманізація суспільства і технічна професіоналізація, цінності суспільства і професія тощо [1].

Вчені вважають, що успішність у тій чи іншій професійній сфері, як правило, пов’язана з наявністю певних індивідуальних й особистісних особливостей (Л.І.Міщик, І.Ф.Прокопенко, М.А.Галагузова). А при підготовці соціальних педагогів і соціальних працівників цей фактор є дуже важливим тому, що специфіка професії передбачає взаємодію з великою кількістю людей різних професій і з клієнтами, які мають певні особливості, і соціальний працівник повинен мати стійкість до впливу стресових факторів, бути співчутливим, емоційно стійким, терпимим до індивідуальних відмінностей людей, з якими працює.

Можна сказати, що прямо чи опосередковано толерантність має бути присутня під час виконання всіх функцій професійної діяльності соціального педагога. Враховуючи конкретний різновид його професійної діяльності, специфіку установ, в яких він працює, особливості оточення, в яких проживає дитина чи підліток, ми можемо казати про необхідність формування вищого рівня толерантного ставлення до об’єктів соціально-педагогічної діяльності, який передбачає наявність у спеціаліста всіх видів толерантності як стійкої свідомої установки.

Ми пропонуємо впроваджувати технологію формування толерантності у навчальній, виховній та практичній підготовці соціальних педагогів і можемо виділити такі її етапи:

І етап – інформативний, на якому студенти можуть познайомитись із сутністю толерантності, її типами та видами, дослідити зміст та історичний розвиток цього поняття;

ІІ етап – це етап формування толерантності як професійної й особистісної якості за допомогою вправ, тренінгів та завдань;

ІІІ етап – це етап формування толерантності на рівні екстеріоризації, що включає не лише проявлення толерантності до об’єктів професійної діяльності, а й уміння сформувати толерантне ставлення клієнта до оточуючого середовища.

При чому на кожному з етапів цієї підготовки формуються різні рівні толерантності. Так у ході навчального процесу відбувається знайомство з цим феноменом, визначення різних видів і типів толерантності у суспільстві, тобто ми можемо розглядати цей рівень як інформаційний. На цьому етапі під час лекцій ми надаємо студентам інформацію про історичний розвиток феномену толерантності; вирішуючи запропоновані завдання, вони визначають типи й види толерантності. У виховному процесі майбутніх соціальних педагогів розглядається загальна комунікативна толерантність, толерантні відносини на міжособистісному рівні, як одна з умов успішної взаємодії в суспільстві. Цей етап передбачає обговорення найпоширеніших соціально-педагогічних ситуацій, студенти знаходять шляхи вирішення існуючих у суспільстві проблем, використовуючи принцип толерантності. А під час практичної підготовки формується толерантність як професійна якість соціального педагога, коли студенти допомагають сформувати толерантні відносини в колективі під час проведення заходів у соціальних установах.

Отже, ми встановили, що формування толерантності як професійної й особистісної якості соціальних педагогів та соціальних працівників сприяють підвищенню рівня професійної діяльності у соціальній сфері. Для того, щоб розкрити чи сформувати ці якості, розроблено методики, які використовуються у навчальному процесі при підготовці соціальних педагогів. Формування толерантності відбувається під час навчального процесу, практичної підготовки, а також має виступати як одна зі складових процесу виховання майбутніх соціальних педагогів.
Список використаної літератури

1. Бех І.Д. Становлення професіонала в сучасних соціальних умовах // Педагогіка толерантності. – 2003. - №1 – С.157-162

2.Мищик Л.И. Профессиональная подготовка социального педагога (педагогический, психологический и управленческий аспекты) З.,ИПК «Запоріжжя», 1996. С.104

3.Прокопенко І.Ф., Євдокимов В.І. Педагогічні технології: Навч. посібник. 2-е вид. – Харків: Колегіум, 2006. – 224с.

4.Социальная педагогика: Курс лекций/Под общей ред. М.А.Галагузовой. – М.: Гуманит.изд.центр ВЛАДОС, 2000. – 416 с.

УДК 378:338.1



Освітня доктрина і результати

економічного розвитку

Educational Doctrine and Results

of Economic Development
Дєєва Лариса Геннадіївна,

аспірант кафедри зовнішньоекономічної

діяльності підприємств

Донецького національного технічного університету


Визначено основні напрями освітньої політики України і причини екстенсивного розвитку вищої освіти. Зазначена роль вищої освіти для соціально-економічного розвитку суспільства. Обґрунтовано важливість аналізу розвитку вітчизняної вищої освіти, для усвідомлення існуючих позицій і напрямів інтеграції у світовий освітній простір.

The basic directions of Ukrainian educational policy were determined. The reasons of higher education extensive development were defined. Its role for socio-economic development was specified. It was proved an importance of Ukrainian higher education development analysis for defining existing position and direction of integration into world educational space.
Кожна країна, що піклується про своє майбутнє, мріє і робить все можливе, щоб мати сучасну і ефективну сферу вищої освіти, і Україна не є виключенням. Вища школа займає достойне місце у системі національного господарства, сприяє розвитку продуктивних сил, вдосконаленню виробничих та суспільних відносин та приймає участь у вихованні нової людини. Жодні суспільні перетворення – економічні, соціальні, моральні, інтелектуальні – не відбувалися без участі вищої школи. Тому її призначення характеризується тими вимогами, які ставить перед нею суспільство на кожному етапі сво­го розвитку.

Зі здобуттям незалежності в Україні почала формуватися власна політика у сфері вищої освіти. У цей період пошуку індивідуального шляху було видано Закони України „Про освіту”, „Про вищу освіту”, були сформульовані стратегічні завдання розвитку та реформування системи освіти в Державній національній програмі “Освіта. Україна XXI століття” [1; 2; 3]. Згодом наказом президента України була прийнята доктрина національного розвитку освіти на 2002-2004 рр., у якій фундаментальні знання та підвищення загальноосвітнього і професійного рівня асоціювалися та тісно пов’язувалися зі зміцненням держави [4]. Освітня політика була орієнтована створення умов для вільного здобуття вищої освіти, забезпечення ринку праці висококваліфікованими фахівцями, збільшення інтелектуального потенціалу країни.

Отже, в рамках наголошених у доктрині напрямків стратегії розвитку освіти, зокрема вищої, в Україні протягом років незалежності відбувається зростання чисельності вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації та кількості їх студентів [5, с. 464]. Держава сприяє цьому процесу, сподіваючись, що зростаючий освітній потенціал суспільства дасть змогу скоротити відставання у темпах розвитку, й істотно наблизитися до рівня розвинутих країн світу.

Відображена ситуація у сфері вищої освіти має обґрунтування, тому що склалася вона за певних обставин. По-перше, здобуття незалежності змусило нову державу формувати власну освітню політику, виходячи с прагнення отримати стрімке економічне зростання. По-друге, нові ринкові умови господарювання зумовили появу приватних вищих навчальних закладів та можливість державних надавати платні освітні послуги. По-третє, демократизація і вільний доступ до вищої освіти дали можливість особистості задовольнити свою потребу у кваліфікації.

Значення вищої освіти для соціального розвитку суспільства загальновизнано. За словами Дж.Л.Руї, всі історичні соціальні зміни у суспільстві завжди проходили за участю вищої освіти [6, с.4]. Отже вона є могутнім чинником розвитку духовної культури народу, відтворення про­дуктивних сил суспільства. Не менший вплив має вища освіта на економічний розвиток суспільства. С.М.Ніколаєнко вважає, що саме вища освіта сприяє розвитку націо­нальної економіки та визначає рівень життя у країні та її конкурентоспроможність у світі [7, с.5]. О.А.Комарова зазначає, що освіта є ключовим фактором еконо­мічного зростання, тому що вкла­дення в освіту є найперспективнішими [8, с.10].

Освіта відіграє важливу роль не тільки для суспільства, а і для особистості зокрема. Держава дає можливість реалізувати свої демократичні права кожній особистості. Демократизація сфери освіти забезпечує більш широкі можливості молоді щодо вступу до вищих навчальних закладів і повне розкриття її здібностей. Таким чином, вища освіта зобов’язана не тільки спонукати економічне зростання, а й відповідати всім соціально-економічним потребам, а також одночасно інтересам особистості, суспільства й держави.

Всі реалії сьогодення відповідають поставленим державою задачам і потребі особистості у кваліфікації. Проте трансформаційні процеси, що відбуваються в сфері вищої освіти України, не можуть бути ізольовані від міжнародних тенденцій. Серед них основною є міжнародна інтеграція вищої освіти. Глобальне реформування, спрямоване на пошук шляхів інтеграції, веде до зміни концептуальних пріоритетів у сфері освітньої політики України. Однак перш ніж приєднуватися до зони європейського освіти й науки необхідно визначити своє місце в міжнародному середовищі систем вищої освіти. Важливо визначити наскільки процеси, що відбуваються у вітчизняній вищій освіті, збігаються або відрізняються від тенденцій розвитку найефективніших і всесвітньовизнаних освітніх систем Європи й світу.

Розглядаючи процеси, що відбуваються у вітчизняній сфері вищої освіти, здається, що все нібито логічно і у межах освітньої доктрини і поставлених задач. Але чому ж за 16 років такої політики Україна не досягнула основної мети, заради якої ця освітня політика проводилася, - рівня економічного розвитку розвинутих країн. А в країнах Європи політика щодо збільшення кількості студентів вищих навчальних закладів не є такою однозначною, а збільшення кількості студентів відбувається за рахунок експорту освітніх послуг. Більш того, екстенсивний розвиток освіти, спрямований на постійне розширення студентського контингенту, як основа економічного процвітання, підданий під сумнів низкою зарубіжних вчених [9; 10; 11; 12].

Вищевикладене наголошує на тому, що вітчизняна і європейські сфери вищої освіти розвиваються по-різному, що обумовлює необхідність аналізу сучасних тенденцій розвитку національної вищої школи і, можливо, їх перегляд.
Література


  1. Закон України «Про освіту» № 1060-XII від 23.05.1991 // ВВР.- 1991.-№34.- с.451.

  2. Закон України «Про вищу освіту» № 2984-III від 17.01.2002 // ВВР.- 2002.- № 20.- с.134.

  3. Державна національна програма «Освіта». - К.: Радуга, 1994. - 61 с.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка