Міністерство освіти І науки україни уманський державний педагогічний університет



Сторінка16/22
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.15 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

Незаперечним є той факт, що специфіка сільських шкіл визначається соціально-економічним контекстом. На жаль, чинниками негативних впливів виявилися:

  • інтенсивні соціально-ринкові реформи, що активно змінили не лише аграрні відносини, а й форми взаємозв’язку закладів освіти з оточуючим середовищем;


  • перехід на нові методи господарювання також є непривабливим для сільських жителів, а школа, особливо малочисельна у малому населеному пункті, залишилася поза увагою власників земельних угідь, орендаторів та інших сільськогосподарських виробництв;
  • у процесі аграрних реформ змінилися не лише соціально-економічні відносини в українському селі, а все соціокультурне середовище, в якому функціонує школа.


Соціокультурність та поліфункціональність надають сільській школі особливого статусу. У селі навколо школи формується багатофункціональне середовище, що відображає сімейні традиції, родинні стосунки, способи ведення сільського господарства та ін.

Значний вплив на діяльність сільської школи здійснюють соціально-демографічні чинники, що мають негативні наслідки. Так, за межею бідності у два рази більше родин проживає у селі, у порівнянні з містом, скорочується народжуваність, збільшується число дітей з фізіологічними порушеннями, з ослабленим здоров’ям.

Незадовільні умови життя призвели до посилення міграції сільського населення, особливо молоді, яка виїжджає за кордон, у великі міста. Так у 2003 році із села виїхало понад 32 тис. жителів, а через рік – 45.

За останні 3 роки з карти зникло 50 українських сіл, більше 700 вважаються «бездітними», з’явився новий феномен «паперові села», тобто безлюдні, які числяться тільки в документах .

Для обдарованої учнівської молоді у сільській місцевості функціонує 84 заклади нового типу, для дітей міста їх відкрито біля 800 (794), майже у 10 разів більше, 35 гімназій (у місті 444), 39 ліцеїв, (місто – 320), 10 колегіумів (місто – 27).

Як результат такого стану, тільки 9% сільської молоді має вищу освіту, у місті цей показник перевищує 23%. Існуюча мережа сільських шкіл не відповідає реальним потребам учнів та побажанням батьків.

Реальний стан функціонування сільських шкіл свідчить про те, що заходи, які передбачалися законодавчими та іншими державними документами про освіту у сільській місцевості (мається на увазі Постанова Кабінету Міністрів України «Про розвиток сільської загальноосвітньої школи», розроблений Комплексний план заходів щодо розвитку загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості у 1999-2005 роках, Указ Президента України «Про державну підтримку підготовки фахівців для сільської місцевості» (№ 262 від 19 березня 1999 р.), не дали очікуваних результатів.

Зміни у різних сферах сільського життя, на жаль, не додають оптимізму його мешканцям особливо у малонаселених пунктах. Опитування батьків, сільських школярів у 5-районах різних областей України свідчать, що випускники не мають великого бажання залишатися у селі, тільки 15% їхніх батьків дали позитивні відповіді, а 19% учнів проявляють бажання одержати сільськогосподарську підготовку того чи іншого рівня, але остаточного вибору не зробили.


У процесі нашого дослідження виявлено низку специфічних особливостей сільських шкіл, найгострішою серед яких є проблема забезпечення доступності дітей до якісної освіти; яка була предметом обговорення на Дні Уряду у Верховній Раді України в січні 2006 року.

За результатами моніторингу знань, який був проведений в кінці 2005 року Міністерством освіти і науки України, не виявлено значних відмінностей у якості знань серед учнів сільських та міських шкіл. Проте разючою виявлена різниця серед сільських шкіл про, що зазначалося у виступі С.М. Ніколаєнка. Причини такої відмінності можна пояснити слабкою навчально-матеріально базою, адже більшість сільських шкіл залишилися поза межами інформаційних потоків, тільки 39% шкіл забезпечені комп’ютерами, як результат у сільській школі 1 учень із тисячі має доступ до мережі Інтернету (у місті 1 із 200).

Слід зазначити, що проблема сільських шкіл є предметом дослідження багатьох країн світу. За результатами Московського Центру вивчення міжнародної освітньої політики доведено, що у сільській школі відставання у знаннях, як правило, фіксується з предметів гуманітарного циклу, значний відрив відбувається на користь міста в основній та старшій школі. У початковій, навпаки, виявлено переваги у знаннях сільських школярів з природознавства.

Проте такі фактори як: комфортність, самопочуття дитини, психологічне розвантаження, безпека життєдіяльності виявилися сприятливішими у селі.

У процесі дослідження виявлено, що найвагоміший вплив на формування особливостей сільської школи спричиняють умови її функціонування, кількісні показники та стан розвитку соціально-культурного середовища.

У зарубіжній педагогічній науці особливістю сільських загальноосвітніх закладів вчені називають: малочисельність, малокомплектність, стихійна інтегративність, поліфункціональність [1].

Для сільських шкіл характерна специфічна типологія. Зважаючи на різнобічні чинники, сільські загальноосвітні навчальні заклади можна диференціювати на:


  • приміські, селищні, з паралельними класами;

  • школи з інтернатними приміщеннями та поглибленим вивченням окремих предметів;

  • однокомплектні (без паралельних класів);

  • малочисельні (з наповнюваністю класів нижче нормативних вимог);

  • малокомплектні, з класами-комплектами;

  • школи з індивідуальним навчанням (відсутність певного класу, тобто з класами до 5-ти осіб);

  • (школа-родина) – з одним вчителем та чисельністю учнів до 16 осіб, що працюють в експериментальному режимі в 3-х областях);

  • «материнська школа» (де навчання здійснюється з 4-х років);

  • сільські авторські школи, що наповнюються особливим змістом «Школа добротворення Захаренка Сахнівська школа», Гуцульська школа, Агрошкола, діючі гімназії, ліцеї, колегіуми, переважно обласного підпорядкування.

Така розгалуженість закладів, різні умови діяльності суб’єктів навчально-виховного процесу значним чином впливають на показники якості освіти.

Сьогодні інноваційні процеси активно впроваджуються у загальноосвітніх закладах різних типів. Найактуальнішою проблемою є перехід на профільне навчання у старшій школі. Не просто адаптується ця ідея у великих міських самодостатніх школах, і мабуть, немає потреби доводити, з якими потугами вирішується це надзавдання в умовах сільської малочисельної школи без паралельних класів, які складають понад 2/3 від загальної кількості, адже у таких закладах профконсультування вимагає інших підходів.

Сьогодні у зарубіжному досвіді малочисельних шкіл активно апробуються альтернативні форми навчання, що здійснюється у різновікових динамічних групах шляхом не класноурочної системи.

Для отримання повноцінної загальної середньої освіти потрібно створити розгалужене, доступне для кожної дитини навчально-виховне середовище у сільських загальноосвітніх навчальних закладів, забезпечивши реальні умови для вибору та реалізації індивідуальних освітніх траєкторій.

Враховуючи широку палітру освітніх закладів у сільській місцевості, у процесі дослідження ми плануємо розробити оптимальні моделі навчально-виховних середовищ у школах, розташованих у сільській місцевості, адекватних новим соціально-економічним умовам і потребам суспільства.

Метою впровадження розроблених моделей є:



  • підвищення якості освіти у сільській місцевості;

  • створення умов для розвитку здібностей та інтересів учнів;

  • підвищення рівня адаптації дитини у освітньому середовищі як категорії вищого порядку.

Результати дослідження доводять, ефективного формування навчально-виховного середовища, що сприятиме підвищенню якості освіти, можна домогтися шляхом спільної діяльності кількох шкіл, що ґрунтуватиметься на засадах інтеграції та кооперування зусиль усіх зацікавлених осіб, колективів, педагогічного, батьківського, участі громадських організацій для взаємного сприяння школі, з орієнтацією на удосконалення педагогічного процесу, покращення освітніх послуг у сільській школі.

Значної уваги вимагає організація та активне впровадження програми дистанційного навчання сільських школярів, у якій були б окреслені організаційні, змістові та технологічні аспекти, що на практиці можуть забезпечити варіативність і реалізацію особистісної освітньої траєкторії школяра, сприяти професійному консультуванню та самовизначенню учнів.

З іншого боку впровадження нових технологій у малочисельних школах мають бути зорієнтовані на інтерактивні форми навчання, на організацію самостійної, проектної, творчої діяльності школярів у тісній співпраці з учителем.

Малочисельність сільських шкіл має і позитивні сторони, створюються сприятливі передумови для індивідуалізації навчальної та виховної роботи, диференціації трудових і громадських доручень, взаємовпливу дітей, проте виникає гіперопіка й гіперконтроль з боку вчителя, значно знижуються комунікативні здібності, зростає комплекс психолого-педагогічних проблем.

Державного втручання потребує проблема, що пов’язана із статусом учителя сільської школи, де б враховувалося не лише його тижневе навантаження, а й умови його поліфункціональної діяльності (педагогічної, соціальної, культурологічної, просвітницької та ін.).

Діяльність учителя у сільській школі відрізняється не тільки умовами повсякденного життя, а й змістом роботи, часто не пов’язаної з педагогічною. У селі вчитель і психолог, і соціальний педагог, і громадський активіст, і політик, і юрист і часто багатопредметник. До речі, 74% директорів шкіл обрані депутатами різних рівнів.

Суттєво підвищити рівень навчання, виховання і всебічного розвитку в школах сільської місцевості можна домогтися шляхом збагачення та розширення інформаційно-культурного простору, розроблення довготривалих цільових програм, індустрії розвивальних засобів, створення ефективного навчально-виховного середовища.

Результати діяльності будь-якого закладу визначаються якісними показниками, тому завдання науки полягає у дослідженні тих ідей, підходів, методик, які б сприяли їх підвищенню.

У сучасній педагогічній науці поряд з синергетичним, особистісно-орієнтованимим, функціонально-діяльнісним, гуманістичним підходами активно досліджується середовищно-орієнтований підхід як психолого-педагогічна проблема. Як базове поняття використовується «навчально-виховне середовище» як таке, що відбиває системні формуючі впливи предметного, соціального й інформаційного оточення. Зокрема, у своїх працях В.І. Слободчиков «середовищний підхід» представляє як спосіб організації середовища й оптимізації його позитивного впливу на розвиток особистості школяра [2].

Як зазначає В.І. Панов, середовищно-орієнтований підхід у навчанні дозволяє перенести акцент у діяльності викладача з активного педагогічного впливу на особистість учня у русло формування навчального середовища, в якому відбувається його самонавчання і саморозвиток. При такій організації включаються механізми внутрішньої активності учня [ 3 ].

Оцінюючи значущість інноваційних процесів, які привертають увагу науковців на міжнародному освітньому просторі, до провідних проблем належать: інтегрування медіаосвіти, використання технологій у системі дистанційної освіти, психолого-педагогічні проблеми розвитку професійного самовизначення підлітків. Серед ідей функціонально-діяльнісного, синергетичного, особистісно-орієнтованого підходів на рівні Всесвітніх доповідей з освіти ЮНЕСКО ідеї середовищного підходу визнано перспективними.

В основі зазначеної проблеми лежить суперечність між необхідністю забезпечення населення сільської місцевості широким спектром високоякісних освітніх послуг і неможливістю це здійснити на рівні окремого загальноосвітнього закладу. Тому сьогодні національна система освіти стоїть перед необхідністю перегляду пріоритетів своєї діяльності і зосередження уваги на модернізації освітніх середовищ на регіональному рівні.

Проте, ми переконані, що які б не були високими наукові доробки, школа на різних етапах свого розвитку була завжди у великій залежності від середовища, і сподіватися на наукові напрацювання без його удосконалення не можна, підняти якість освіти у сільській школі. Необхідно всім, хто вболіває за сільського школяра, утверджувати, пропагувати комплексний підхід до вирішення проблеми, адже без державної підтримки теоретичні наукові напрацювання залишаться тільки побажаннями.

Для належного функціонування сільської школи мають бути внесені зміни до чинних законодавчих актів. Сільська школа має розглядатися як ключова ланка цілісної системи регіональної освіти, організатор соціально-педагогічної, культурно-масової роботи у відкритому середовищі, базовий заклад для надання додаткової освіти, допрофільної підготовки та профільного навчання, організатор дитячого та молодіжного руху. На законодавчому рівні потрібно відрегулювати питання взаємин сільськогосподарських виробництв усіх типів та форм власності з загальноосвітніми закладами .

Принципово важливим для підвищення якості освіти є оновлення матеріально-технічної бази сільської школи, потребує завершення розроблена МОН України цільова програма комп’ютеризації сільської школи, реалізація якої матиме позитивний вплив не лише на якість навчально-виховного процесу, а й дозволить урізноманітнювати форми здобуття освіти, постійно отримувати нову інформацію.

Першочерговою проблемою у сільській місцевості залишається й надалі збереження мережі шкіл в умовах зменшення кількості дітей шкільного віку, і цей процес невпинно призводить до зростання малочисельних освітніх закладів, що також загострює проблему якості освіти. Без цільових ресурсів забезпечити ефективне навчання з усіх базових предметів у кожній сільській школі практично неможливо.

Формування мережі загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості – процес складний, відповідальний і вимагає компетентного підходу, врахування специфіки території, прогностичних даних демографічної ситуації, перспектив розвитку економіки в регіоні, географічних та соціальних факторів, що впливають на розвиток та якість освіти.

Підвищити рівень якості освіти у малочисельній школі можна шляхом створення добровільного об’єднання сусідніх шкіл, що сприятиме раціональному використанню ресурсів великих шкіл, територіальних громад, покращуватиме умови для навчання і виховання дітей у віддаленій сільській глибинці. Передумовою створення доцільного навчально-виховного середовища є використання у педагогічній практиці освітнього потенціалу сільської школи, що посилюється за рахунок об’єднання шкільного компонента кількох шкіл, створення міжшкільних курсів за вибором, факультативів, що проводяться на основі укладання угоди про співтовариство.



Загалом, нововведення стосується не тільки організаційних форм, а й модернізації управління школою, переведення цього процесу на державно-громадську модель. Зазначимо, що зацікавлена участь громадськості (батьків, місцевих громад, недержавних організацій, представників ділових та комерційних структур та ін.) у прийнятті управлінських рішень не повинна зводитися лише до їх схвалення та обговорення проблем, а у безпосередній участі у реалізації поставлених завдань, у виконанні делегованих функцій, що покладаються на піклувальні ради навчальних закладів, ради сприяння школі чи інші органи громадського самоврядування.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Пути модернизации начального и среднего образования / Под ред. А.А. Леонтьева. – М.: Баласс, 2002. – 271 с.

  2. Панов В.И. От развивающего обучения к развивающему образованию // Известия Российской академии образования. – М., 2000. – № 2.

  3. Савченко О.Я. Навчально-виховне середовище сучасної школи: діалог з В.О. Сухомлинським. Науковий вісник. Миколаївського державного університету. Випуск 8. Педагогічні науки. – Ч. І, 2005. – С. 4-9.

  4. Сучасні гуманітарні підходи в теорії і практиці виховання: Сб. наук. статей / Укл. і відп. ред. Д.В. Григор’єв, ред. Є.І. Соколова. – Перм, 2001. – 201 с.(Ітоіп РАО, Наук. центр суч. проблем виховання, Перм. обл. ін-т підвищення кваліфікації працівників освіти).

  5. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в 5-ти т. // Рад. школа. – К., 1976. – Т. 2. – 670 с.

  6. Слободчиков В.И. Образовательная середа: реализация целей образования в пространстве культуры // Нове ценности образования: Культурне модели школы. – Вып. 7. – М., 1997. – С. 177-184.

УДК 37.034

Н.П. Ободянська

аспірант Інституту проблем

виховання АПН України
ДО ПИТАННЯ ПРО ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ТРАДИЦІЙ ДУХОВНО-МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ У СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ
У статті на основі праці ігумена Георгія (Шестуна) «Православна школа» розкривається провідна роль релігійної традиції у вирішенні проблеми духовно-морального виховання особистості. Наголошується на тому, що Православна Церква сьогодні є єдиною хранителькою духовного досвіду нашого народу, а звернення до святоотецької спадщини є одним із найдієвіших напрямів у духовно-моральному вихованні.
The article based on the work «The Orthodox School» by Father-Superior Georgiy (Shestun) reveals the essential role of religious tradition in solving the problem of spiritual and moral education of a person. It is also argued that today the Orthodox Church is the sole guardian of the nation’s spiritual experience, and turning to the saint fathers’ heritage is one of the most efficient directions of spiritual and moral education.
В умовах сучасної суспільної кризи в Україні особливого значення набувають питання духовної безпеки країни. Вони тісно пов’язані з захистом культурної спадщини, історичних духовних традицій і норм суспільного життя, а також із релігійною грамотністю народу, що була знекровлена за роки атеїстичної влади, і яку може забезпечити тільки повноцінно організована система освіти.

Радянська педагогіка розглядала людину з позиції марксистсько-ленінської ідеології і бачила в ній, перш за все, «продукт середовища». Обмеження її буття соціально-біологічними рамками і заперечення її головної «метафізичної» складової – душі – призвело до однобічності у розумінні людини, неповноцінності створеного образу. Це негативно відбилося як на педагогічній практиці, так і на результатах досліджень. «Ми розібрали людину на складові і добре навчилися «рахувати» кожну з них, – писав відомий психолог А.М. Леонтьєв. – Та ось зібрати людину ми не в змозі» [4, 43].

На зміну марксистсько-ленінській прийшла гуманістична концепція людини, яка виходить з того, що людина – це біосоціальна істота, яка органічно поєднує соціальні, біологічні і духовно-моральні компоненти. Не заперечуючи існування душі, гуманізм заперечує її творця – Бога.

Сьогодні чимала кількість людей відчуває як поступово починає зживати себе гуманістична утопія, пов’язана з ідеалізацією Західної культури, з вірою в те, що ринкова система сама по собі може вирішити всі державні, суспільні і особисті проблеми, що вона є передумовою суспільства, процвітаючого не лише в матеріальному, а і в духовному відношенні.

Криза «гуманістичної свідомості» знайшла вираження у вкрай несприятливій суспільній атмосфері: посилення криміногенності суспільства, зростання злочинності (у тому числі і дитячої), насилля, відкритої пропаганди розпусти. Особливо складна ситуація спостерігається у підлітковому і молодіжному середовищі. Дослідники відзначають тут такі явища, як наростання індивідуалізму, протиставлення себе іншим людям, прагматизм – на тлі девальвації цінностей, пов’язаних із служінням суспільству, державі, людям. У підлітків та молоді відбувається зниження довіри до старшого покоління, переорієнтація на особисте благополуччя, виживання і самозбереження. Крім того, посилюється процес індивідуалізації, відчуження. Матеріальні блага стали займати значно більше місця в бажаннях підростаючого покоління, культура і освіта відходять на периферію їхніх ціннісних орієнтацій, інтерес до цих сфер життя все в більшому ступені набуває прагматичного відтінку.

Яскравим проявом падіння духовних ідеалів стала молодіжна культура, у якій виражена тенденція до руйнування, протест проти благообразності в усьому: способах спілкування, одязі, поведінці, в усьому зовнішньому вигляді підлітка, дівчини, юнака [5, 23]. Погіршує це становище той факт, що підростаюче покоління росте на рекламі, іменах, традиціях і образах, чужих основам вітчизняної культури. «Психологічне роздвоєння, неузгодженість цінностей, втрата твердих соціальних орієнтирів, засмічення мови англомовними кальками – результат помилкової державної політики, що призводить до виховання патріотів чужої країни», – пише соціолог І.В. Попова [7, 19].

Є дані, що свідчать про зміни, які відбуваються на рівні свідомості, і проявляються в утилітарності і примітивності мислення, посиленні раціоналістичного компоненту, наявності «чудернацьких духовних утворень», коли в голові однієї людини уживаються елементи несумісних типів світогляду: атеїстичного, християнського, язичницького, так званого «східного» та ін. [3, 81].

Пошук суспільною свідомістю виходу із ситуації, що склалася, ознаменував повернення до попередніх систем цінностей і спочатку до «загальнолюдської», гуманістичної, а зараз – до традиційної для українців – православної системи цінностей, яка є необхідним підґрунтям для духовно-морального виховання підростаючого покоління.

У пошуках шляхів вирішення проблеми духовно-морального виховання ми хочемо звернутися до праці відомого науковця, педагога, ігумена Георгія (Шестуна) «Православна школа» [2].

Висвітлюючи актуальні питання сучасної освіти, він, зокрема, зазначає, що цю проблему неможливо вирішити поза релігійною традицією, яка становить основу культурних і народних цінностей та переконань. Автор також розкриває роль традиції у процесі розвитку і духовного становлення особистості і акцентує увагу на виключно значущій ролі традиції у суспільних процесах. Так, для того, щоб суспільство могло вижити і зберегти свою унікальну культуру, має відбуватися передача тих духовних, ціннісних орієнтирів, на яких трималось суспільство протягом століть. Відповідні цінності зараз майже не передаються, крім того, відбувається їхня підміна. Але без досвіду духовного життя суспільство існувати не може [2, 246].

Дуже важливо зрозуміти, що сьогодні єдиною хранителькою духовного досвіду нашого народу є Православна Церква. Якщо суспільство не використає за досвідом передачі духовних цінностей Церкви, то воно прийде до занепаду, тому що без духовної основи довго існувати не зможе. Входження освітнього простору в досвід Православної Церкви в царині духовної творчої діяльності – є об’єктивною реальністю, якої не уникнути.

Серед важливих проявів процесу духовного становлення особистості автор виділяє патріотизм. Порівнюючи західно-християнську і східно-християнську цивілізації, ігумен Георгій зазначає, що життя визнається Заходом як найвища цінність. Для людини східно-християнської традиції життя ніколи не було вищою цінністю. Вмирати завжди йшли за Віру. Прийнявши західну ідею і визнавши, що життя – вища цінність, ми втратимо свою основу – патріотизм. На відміну від нинішніх тенденцій, в нашій культурі традиційно вчили дітей страждати, переносити злидні разом із Вітчизною і, якщо потрібно, вмирати. Традиційно виховували на прикладах подвижників, святих, героїв численних війн, безкорисливого відданого служіння та жертовності. Адже суть патріотизму полягає в тому, що православний воїн завжди воював до останньої краплі крові за свою Вітчизну, умів жертвувати собою. Самозречення властиве православній людині. Без повернення до православних традицій важко виховати патріота, тому що споконвіку, захищаючи рідний дім, воювали не просто за землю, на якій виросли, а за Пресвяту Богородицю, за святині, за Богом дану землю. Православні завжди розуміли, що за Батьківщину вони будуть відповідати перед Богом. На думку ігумена Георгія, гасло «Життя – вища цінність» – є згубним [2, 248].

Надзвичайна особливість нашої цивілізації полягає у майже повному збігові народних і релігійних поглядів. Навіть невіруюча людина несе в собі цінності Православ’я. Незалежно від того, усвідомлює вона ці цінності чи ні. Отже, коли ми говоримо про педагогіку, то повинні мати на увазі, що педагогіка української цивілізації є по суті своїй православною педагогікою, тому що від одного покоління до другого передаються народні, а отже, і релігійні погляди. Суть нашої педагогіки складає Православ’я, що не виключає використання форм і методів універсальної педагогіки .

Таким чином, вітчизняна педагогіка повинна враховувати, що Православ’я є основою всього нашого життя. В історії нашого народу атеїстичні та матеріалістичні погляди ніколи не були традиційними, не були народними, не становили першооснову культурного життя. Вся наша культура є християнською, основою нашої культури є християнство. Вся європейська культура є християнською [2, 249].

Торкаючись питання релігійної освіти, отець Георгій поділяє її на дві частини – просвіта і виховання. Просвіщати ми зобов’язані усіх. У цьому й полягає свобода, оскільки неможливо зробити вибір не знаючи змісту того, що можеш вибрати. Вірити і любити силоміць не примусиш, але знати християнство людина просто зобов’язана. Якщо ми хочемо вивести на новий рівень наших дітей і самих себе, то повинні вивчати Православ’я. Навчаючи Православ’ю, ми відкриваємо людям основи нашої культури, нашої традиції.

Серед інших основоположних цінностей нашої цивілізації автор називає духовність. За його словами, в поняття духовно-морального виховання вкладають зараз зовсім різні значення. В Росії у ХІХ столітті, як зазначає архимандрит Платон, професор Московської духовної академії, слово «духовність» не промовлялось взагалі. Духовну людину називали у ті часи благочестивою і праведною людиною. Неблагочестива, неправедна, недоброчесна людина не може бути духовною. Завжди намагались зберегти праведність, чистоту, жити доброчесно. Саме таке розуміння духовності, на думку ігумена Георгія, має бути основою нашої освітньо-виховної діяльності. Якщо взяти за основу твердження, що духовність пов’язана з чистотою, моральністю, доброчесністю, то доведеться переглянути деякі освітні програми, що розбещують школярів, підштовхують дітей на втрату чистоти і доброчесності. Причини втрати первісного значення поняття духовності автор вбачає у виникненні категорії людей, які бажають бути духовними, але не хочуть, чи не можуть бути моральними. Утворився шар людей, котрі вважають, що духовність – це лише культура і освіченість [2, 252-253].

Наступна чеснота Православ’я – це послух. Однією з головних цінностей, що сьогодні нав’язуються нам, є свобода, яка сприймається перш за все в тому розумінні, що людина повинна бути вільною від усіх обмежень. Втрачено поняття гріха, сорому. У Православному розумінні бути вільним – значить бути вільним від гріха, від зла, від самої смерті, а в ліберальному, західному розумінні – бути вільним від усіх обмежень, вільно потурати усім своїм бажанням і примхам, нехай і самим низьким. У православній традиції є розуміння того, що людині потрібно себе зв’язати. Зло виходить з її серця, і якщо його не зв’язати, то воно виривається з всією своєю руйнівною смертоносною енергією. Без послуху розпадається сім’я, народ, суспільство, розпадається армія, держава. Потрібно говорити про те, що ліберальні цінності, цінності сучасного західного суспільства призводять до руйнації нашого суспільства.

Порівнюючи цінності західно-християнської та православної цивілізації, ігумен Георгій серед інших виділяє поняття «добре жити», яке в православній свідомості має особливу цінність. Адже православна людина ніколи не прагнула до багатства, до надмірності, вона прагнула жити у достатку, необхідному щоб перезимувати без проблем, нагодувати дітей, утримувати сім’ю. Людина завжди прагнула до особливих цінностей, які ми зараз протиставляємо ліберальним, західним, – а саме помірність, аскетичний спосіб життя. Західне суспільство є суспільством споживання, воно ґрунтується на тому, що громадяни споживають більше, ніж потрібно, мають більше, ніж необхідно. На відміну від плотської людини, яка розглядає світ зі своєї суто матеріалістичної точки зору, духовна людина сприймає світ зовсім інакше. Православ’я одухотворює, підносить її. Ідеал православної людини – це духовна людина, яка бачить духовний сенс світу, життя, людини і оточуючих її речей. Ми перестали натхненно жити і надихати дітей. Тому сенс освіти – це відкриття образу Божого в людині, сенс виховання – живлення її благодаттю Божою, сенс навчання – є покаяння, тому що навчаючись, людина йде від недосконалості до досконалості [2, 254-256].

Автор чітко визначає мету православної освіти – привести дитину до Христа. Та коли йдеться про систему державної освіти, то відірвати державну школу від самої держави неможливо. Найголовнішим питанням сьогодні є питання про цілі освіти, без чого неможливо визначити ні зміст освіти, ні форми, ні методи. Отець Георгій виділяє державну і народну мету, що існують сьогодні. Перша – створити людину західноорієнтовану, на зразок того, як у двадцятому столітті ставилося за мету виховати людину нової формації, переробити людину на комуністичний лад. Проте, крім державних та політичних, існує ще й мета самого народу. Вона полягає у вихованні дитини доброчесної, чистої, совісної, патріотичної, яка любить свою Батьківщину, історію, свій народ. Народ завжди формулював спільне завдання дуже просто: навчити дитину жити так, як жили її предки протягом багатьох століть. Інакше кажучи, мета народної освіти – ввести дитину в життя традиції [2, 266-267].

З огляду на це, стає зрозумілою роль предмету «Основи православної культури» в освітньому просторі. Одним із найдієвіших напрямів у духовно-моральному вихованні є звернення до того найбагатшого пласту православної культури, який охоплює святоотецька спадщина. За християнським віровченням, вона є актом божественного сходження: людське слово, перетворене Божою благодаттю, перевтілюється, стає духоносним, набуває надособистісної сили і переконливості. За святоотецькими творіннями надзвичайною метою людини є досягнення святості, обоження. Саме в працях отців і вчителів Православної Церкви містяться знання про людину і її душу, про вічні істини і шлях їхнього поступового набуття.

Святоотецька література і близькі до неї за методологічними підходами і змістом праці видатних педагогів В.В. Зеньковського, І.А. Ільїна, А.С. Макаренка, М.І. Пирогова, В.Я. Стоюніна, В.А. Сухомлинського, К.Д. Ушинського та ін. охоплюють коло фундаментальних понять духовно-морального виховання, деякі з них вже стали майже архаїчними назвами. Серед них: смирення, послух, незлобливість, прощення, неосудження, терпіння, перенесення скорбот, безкорисливість, служіння ближньому, любов, милосердя, доброчесність, пильнування своєї душі та ін. Праці святих отців, учителів Церкви і видатних православних педагогів дозволяють відчути глибину і місткість цих понять, побачити педагогічні явища у незвичному ракурсі, отримати нові для науки шляхи вирішення вічних педагогічних проблем.

Святитель Феофан Затворник порівнює святоотецьку спадщину з теплицею, потрапивши у яку людина відчуває особливу, життєдайну і світлоносну атмосферу, де вона дихає оживляючим і підбадьорюючим духовним повітрям. Поступово людина починає розуміти, що все, про що пишуть святі отці, не дивлячись на зовнішню «правильність» її власного життя, має пряме відношення до неї.

Святоотецька спадщина – школа споглядання, школа самопізнання, у якій кожен, хто навчається, отримує свою частину знань в залежності від особистого духовного досвіду.

У своїй статті «Святоотецька спадщина і проблеми духовно-морального виховання учнівської молоді в сучасній школі» доктор педагогічних наук Петракова Т.І. виділяє такі риси святоотецької літератури:



  • Націлена на формування внутрішнього світу людини, ядра особистості.

  • Розрахована на будь-який вік – фізичний і духовний.

  • Ґрунтується на власному духовному досвіді, тому може бути використана в індивідуальній роботі з учнями/студентами.

  • Заснована на абсолютних істинах, говорить про абсолютні істини, не зазнає ідеологічних коливань.

  • Звернена до цілісної людини – її розуму, волі, почуттів, до її серця і душі.

  • У педагогічному плані є «покроковою методикою» самозаглиблення і самопізнання, а саме – визначення негативних сторін власної особистості і вказівка на те, як з цим боротися.

  • Показує різноманітні шляхи і форми духовного життя.

  • Навчає будувати діалог із самим собою, іншими людьми, світом в цілому на основі християнських цінностей, наповнювати свій внутрішній світ новим сенсом, обирати високі, надособистісні життєві цілі.

  • Відроджує традицію «учительності» – педагогічного діалогу, заснованого на глибинному внутрішньому взаємосприйнятті особистості учителя і учня на основі спільних цінностей, ідеалів, авторитетів [6, 180].

Ці риси святоотецької літератури мають виключне значення для духовно-морального виховання людини. В цілому святоотецьку літературу потрібно назвати «педагогікою душевної розбудови», цілісним вченням, що містить знання про людину і її душу, про її наявний та остаточний стан. Це «унікальна енциклопедія» найтонших станів людської душі, їхньої взаємодії і взаємовпливу, їхнього генезису і об’єктивації у поведінці людини [1, 64].

Святитель Григорій Богослов писав: «Говорити про Бога – велика справа, та ще краще очищувати себе для Бога». Саме цим, традиційним для наших минулих поколінь шляхом поведуть вітчизняну педагогічну науку творіння святих отців. І нам потрібно свій погляд спрямувати на святих Мужів Церкви Христової і через вивчення їхнього подвигу пізнати і те, чим є для нас і майбутніх поколінь Святе Православ’я.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка