Міністерство освіти І науки україни уманський державний педагогічний університет



Сторінка4/22
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

ЛІТЕРАТУРА

  1. Зеленов Л.А. Культура – личность – деятельность // Общественный прогресс и культура. – Горький, 1983. – С. 15-25.

  2. Золотухина-Аболина Е.В. О функциях культуры: Методологический аспект // Науч. докл. высш. шк. Философские науки. – 1984. – № 2. – С. 43-48.

  3. Зязюн І. Культура в контексті політики та освіти // Мистецтво та освіта. – 1998. – № 2. – С. 2-8.

  4. Коган Л.Н., Ханова О.В. Культура в условиях НТР. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1987. – 152 с.

  5. Культурология: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. – Ростов-на-Дону: Издательство «Феникс», 1999. – 608 с.

  6. Рудницька О.П. Музика і культура особистості: проблеми сучасної педагогічної освіти: Навчальний посібник. – К.: ІЗМН, 1998. – 248 с.

  7. Шановский В.К. Диалектика сущностных сил человека: Опыт комплексного подхода / Под ред. И.В. Бычко. – Киев: Вища школа, 1985. – 171 с.

УДК: 908(477)(09)

Т.В. Бондаренко

асистент кафедри теорії

початкового навчання

Уманського державного педагогічного

університету імені Павла Тичини
ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ КРАЄЗНАВЧОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
У статті висвітлені деякі історичні аспекти краєзнавчої діяльності в Україні та робота окремих краєзнавчих осередків в Черкаській області.
In this article we sow some history aspects of regional activity in Ukraine and the work of separate cells in Cherkasy region.
Важливою умовою розвитку краєзнавства ХХІ століття є сучасні соціально-політичні зміни, спрямовані на формування нової генерації інтелектуального потенціалу майбутніх державотворців. Краєзнавство зараз перебуває в авангарді національно-культурного відродження суверенної України, є опорою її державності. Про це свідчать офіційні документи і матеріали. Зокрема, Постанови Кабінету Міністрів України від 7 червня 2002 року № 785 «Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року», ухвалено Указ Президента України від 13 березня 2002 р. № 239/2002 «Про створення літопису народної пам’яті» [8].

Україна багата своїми історико-культурними традиціями, а любов до Батьківщини завжди пов’язана з любов’ю до рідного краю. Це одне з найсвятіших почуттів, які кожен проносить крізь усе своє життя. Витоки патріотизму починаються там, де дитина вперше взяла в руки буквар, де вдихнула пахощі щойно вийнятого з печі хліба, де відчула красу і безмежжя рідної природи. І як би далеко не була людина, як би їй не було важко, зі спогадів виринає батьківська хата, материнська пісня, довгий шлях до школи, кришталева вода з криниці, незаймані луки за селом. І по особливому згадуються всі ті люди, які поділилися власною мудрістю, були опорою та допомогли віднайти той самий шлях у житті, яким зараз кожен крокує.

Ю. Афанасьєв писав: «Створюючи майбутнє, не можна обійтися без уроків минулого, вмілого звернення до нього, до історії як колективної пам’яті народу... Розумне звернення до колективної пам’яті стало найбільш стійкою нашою культурною традицією... Як амнезія   втрата пам’яті   руйнує індивідуальну особистість людини, так історична амнезія руйнує суспільну свідомість, варваризує і позбавляє сенсу життя суспільство» [1, 3].

Актуальність краєзнавчої роботи полягає в тому, що вона є засобом виховання патріотизму у підростаючого покоління, здатного цінувати і відстоювати демократичні права і свободи. Для України це має особливо важливе значення, оскільки активне будівництво нового демократичного суспільства ведеться в складних соціально-економічних і політичних умовах, за яких змінюються колишні відносини людини з державою і виробляються нові політико-правові норми. Цей складний і досить тривалий процес вимагає значних зусиль багатьох соціальних інститутів і організацій. Школа, як осередок формування духовної культури суспільних відносин, є дієвим механізмом формування національної свідомості та самосвідомості особистості, всебічного її розвитку.

Таку вкрай важливу роботу може виконати підготовлений фахівець, в даному випадку – вчитель, людина, якій не байдужа доля держави та її народу.

В усіх напрямках педагогічної діяльності учителя пріоритетними стають загальнолюдські та культурно-національні цінності і ідеали, актуалізується проблема творчої особистості, здатної здійснити соціально значимий вибір, свідомо оцінювати свою діяльність.

Вивчення педагогічної діяльності відомих вчителів краю розвиває педагогічну культуру. Ученими доведено, що включення студентів у творчу діяльність з оволодіння педагогічним досвідом конкретизує зміст педагогічної освіти з урахуванням місцевих соціокультурних особливостей, адаптує фахівців до професійної діяльності з урахуванням умов регіону.

В умовах, коли зміцнюється українська державність, зростає зацікавленість українців до свого історичного коріння, до народних звичаїв, традицій, педагогічне краєзнавство є стимулюючим фактором навчально-виховного процесу. Можливості його змісту важко переоцінити, якщо співвідносити із сучасними завданнями професійної підготовки майбутнього учителя національної школи. Тому виникає потреба наукового підходу до розробки цієї проблеми з урахуванням умов, у яких перебуває суспільство та сучасна загальноосвітня школа.

Виходячи із зазначеного, метою нашої роботи є узагальнення та систематизація краєзнавчої діяльності в Україні і дослідження її як фактору соціалізації студентської молоді.

Окремі питання цієї проблеми висвітлювалися в багатьох фундаментальних дослідженнях Л.В. Баженова, М.Ю. Костриці, С.М. Куделко, С.І. Посохова, С.В. Пивоварова, В.О. Савчука, І.А. Стасюка, А.Ю. Чабана та ін.

Кожна епоха надавала поняттю «краєзнавство» різного значення. Авторами перших методичних рекомендацій по «отчизноведению» були Н.Х. Вессель [5, 12] та К.Д. Ушинський, що включив методичні рекомендації з використання місцевого матеріалу в книгу для учнів «Рідне слово» (1864 р.).

Н.X. Вессель у 1862 році запропонував ввести у школі спеціальний навчальний предмет «отчизноведение», у зміст якого включив елементи місцевої географії, природознавства й історії і бачив у ньому базу для подальшої освіти. К.Д. Ушинський, називаючи подібний предмет «вітчизноведенням» (1863 р.), пов’язував з ним не тільки первісне знайомство з елементами географії, історії і природознавства, але і вивченням рідної мови, мовленнєвий розвиток дітей; виступав за ширше використання місцевого матеріалу в навчанні. У вивченні рідного краю К.Д. Ушинський вбачав один із засобів патріотичного виховання школярів [7, 290].

У 1862 році був виданий перший підручник географії з елементами краєзнавства (П.Н. Белоха, «Підручник загальної географії») [4, 136]. Ідею створення шкільних підручників на краєзнавчій основі пізніше підтримував Л.Н. Толстой. У 60-70-і роки з питань краєзнавства виступали такі вчені як И.Н. Белов, В.П. Вахтерів, А.Я. Герд, Д.Н. Кайгородов, М.В. Овчинников, Є.Ю. Петри, Б.Е. Райков, Д.Д. Семенов, А.Ф. Соколов і ін. У 1896 Е.А. Звягінцев висунув заснований на вивченні рідного краю принцип «локалізації» навчального процесу на всіх його етапах, розуміючи під «локалізацією» загальний метод педагогічної роботи з дітьми, принцип добору навчального матеріалу, що дає педагогу можливість створити для учнів умови, сприятливі для спостережень та досліджень.

Термін «краєзнавство» у педагогічній літературі вперше з’явився в роботі історика-методиста В.Я. Уланова «Досвід методики історії в початковій школі», (1914 р.) і прозвучав у виступі вчителя И.Н. Манькова на одному із з’їздів учителів (1914 р.) [3, 156]. Під визначенням «краєзнавство» розумілося вивчення школярами повіту і губернії. Більш важлива роль приділялася предмету «родинознавство», основу якого повинні складати спостереження учнів. Подібний розподіл на «родинознавство» та «краєзнавство» характерний для педагогічної думки початку ХХ століття, і перших років радянської школи (С.А. Аржанов, В.Е. Глуздовский, Е.А. Звягінцев та ін.). У середині 20-х років ХХ ст. термін «краєзнавство» затвердився в радянській педагогічній літературі як наука, яка вивчає «родинознавство» і розглядається як метод синтетичного вивчення певної місцевості, об’єднаної адміністративними, політичними або господарськими ознаками стосовно невеликої території [3, 186].

У цей період при історичній секції Всеукраїнської Академії наук Українського комітету краєзнавства утворилось кілька краєзнавчих комісій порайонного дослідження історії України.

Теорія і практика краєзнавства в радянській школі розвивалися відповідно положень «Декларації про єдину трудову політехнічну школу» (1918 р.). Спостереження і дослідження, екскурсії, організація шкільних музеїв і куточків, гурткова робота висувалися як важливі методи навчання і виховання. Педагогічні основи радянського краєзнавства розроблені в працях П.П. Блонского, Н.К. Крупської, Л.П. Пинкевича, М.Н. Покровського, С.Т. Шацького. Помітний внесок у розробку і пропаганду краєзнавства і краєзнавчого принципу внесли Н.Н. Баранський, А.С. Барків, Б.В. Всесвятский, К.Ф. Ладів, Б.Е. Райков і ін. педагоги та методисти.

Розквіт краєзнавчої роботи припадає на перше десятиліття встановлення радянської влади. На території Радянського Союзу створювалися музеї, краєзнавчі осередки, яких до 1929 нараховувалося близько 2 тисяч. Краєзнавство стало масовим явищем, об’єднавши великі наукові і культурні сили. В період свого становлення радянське краєзнавство, як засіб виховання радянської молоді, висвітлювалося на шпальтах газет і журналів. Виходили журнали: «Краєзнавство», «Вісті Центрального бюро краєзнавства». Краєзнавство орієнтувало педагогів на систематичне раціональне використання місцевого матеріалу в навчально-виховному процесі як на уроках, так і в позаурочний час. При Центральному бюро краєзнавства, створеному у 1922 році при Академії наук СРСР, а також при губернських та повітових бюро краєзнавства були організовані спеціальні краєзнавчо-шкільні комісії для розробки питань організації і методики краєзнавчої роботи в школі.

Демократична діяльність краєзнавчих спілок не вписувалася в бюрократичну регламентацію громадського життя. До 1929 року фактично припинилася робота з охорони пам’ятників, закривалися краєзнавчі музеї. У 1930 році був скасований відділ з охорони пам’ятників при Наркомпросі, створений у травні 1918 року, який керував роботою всіх краєзнавчих музеїв. Пленум Центрального бюро краєзнавства у 1931 році ухвалив резолюцію вилучити всю випущену до цього часу літературу з краєзнавства.

Найвідданіші фанати своєї справи, справжні краєзнавці були репресовані і оголошені «ворогами народу», а їхні імена викреслювалися з історії. В період «великого терору» викликали підозру і громадські об’єднання та організації. Найістотнішим стало те, що знання краєзнавців – це завжди конкретні знання (з іменами, датами, деталями подій). Ідеологія ж того часу була направлена на ознайомлення, перш за все, з революційними традиціями, героїкою Громадянської війни, першими соціалістичними перемогами.

Історичне краєзнавство замінювалося виробничим: вивчення сіл і міст трансформувалося у вивчення колгоспів, фабрик і заводів. Плани краєзнавців вписувалися в плани п’ятирічок. У середині 30-х років ХХ ст. усі краєзнавчі організації були ліквідовані. Краєзнавство визначалося як «суспільний рух, який об’єднуючи місцеве трудове населення, бере активну участь у соцбудівництві усього краю на основі всебічного його вивчення» [3, 158].

У роки Великої Вітчизняної війни краєзнавча робота в школі активізувалася. Учні вели пошук документального матеріалу про героїзм своїх земляків на фронті і в тилу ворога, створювалися пошукові групи, гуртки юних краєзнавців-слідопитів, виник рух «Червоних слідопитів».

У 50-і роки ХХ ст. велику роль у підвищенні якості краєзнавчої роботи відіграли музейно-краєзнавчі ради, створені при обласних музеях, що координували різні напрямки вивчення рідного краю, надавали науково-методичну допомогу народним, шкільним музеям і краєзнавчим гурткам.

Уведення в 60-х роках нових навчальних програм з історії, географії та інших предметів, у яких значно підсилилися елементи краєзнавства, стимулювало подальший розвиток усіх його видів; у загальноосвітніх навчальних закладах було введено факультативи з вивчення історії краю.

У зв’язку з демократизацією умов суспільного життя країни, починаючи з 1980 року, поступово відчувався і значний підйом діяльності краєзнавців: почали організовуватись всесоюзні, всеукраїнські і регіональні конференції.

З початком нового тисячоліття краєзнавство знову опинилося на хвилі не тільки науково-просвітницької, але і суспільної діяльності. В наш час краєзнавством займаються представники широких кіл громадськості і, насамперед, учні, студенти, вчителі, професорсько-викладацький склад ВНЗ, архівісти, музейники, бібліотекарі та просто не байдужі громадяни, справжні патріоти своєї Батьківщини. Створена значна кількість навчальних посібників; обновилися експозиції у багатьох місцевих музеях; з’явилися регіональні краєзнавчі журнали і альманахи, вузівські навчальні посібники, регіональні енциклопедії.

Серед усіх областей України, особливо виділяється Черкаська область, яка має найбільшу розгалужену мережу міських і районних краєзнавчих осередків. Насамперед, слід відмітити, створену та офіційно зареєстровану у 1999 р. Лисянську спілку краєзнавців «Витоки», яка об’єднала істориків, журналістів, державних службовців, краєзнавців, науковців та людей, які цікавляться історією рідного краю. Засновниками спілки виступили краєзнавці М.І. Бушин, М.Т. Лаврега, В.М. Щербатюк.

Спілка видає журнал «Добридень». На його сторінках друкуються твори місцевих поетів, праці молодих дослідників, учнів, студентів, історичні дослідження краєзнавців, матеріали місцевих органів влади, фіксуються події історії Лисянщини, розглядаються актуальні проблеми сьогодення. Створено сайт у мережі Інтернет, діє електронна пошта організації [9]. Спільно з районною владою засновано краєзнавчу премію імені уродженця району історика Іллі Шульги. Зараз місцеві дослідники працюють над створенням «Енциклопедичного довідника Лисянщини».

Не менш плідну роботу розгорнула Монастирищенська організація, яка нараховує близько 70 краєзнавців, згуртованих у 8 первинних осередках. Голова організації Іван Волошенко видав ґрунтовне комплексне дослідження про історію Монастирищини. За ініціативою ентузіаста П. Качалаби, створено Маньківську районну організацію спілки, що налічує 50 активістів. Вони випускають газету «Маньківський літопис». Голова спілки особисто склав «Словник» (походження півтори тисячі прізвищ мешканців Монастерищенського району) і підготував до друку нарис з історії заснування сіл району.

Важливими осередками науково-дослідницької та організаційно-масової роботи з краєзнавства були і залишаються бібліотеки та архіви, адже на їхніх полицях і в сховищах зберігаються неоціненні скарби попередніх поколінь, численні документи і література про рідний край.

Уведення та розширення краєзнавчих курсів у шкільні програми з літератури, історії, географії (природознавства) стане додатковим фактором, що відкриває перспективи і водночас висуває нові завдання перед майбутніми педагогами. Не знаючи свого народу, його традицій, звичаїв та історичного минулого, людина не навчиться поважати власну культуру і розуміти своєрідність культури інших народів.

Сучасна вища педагогічна школа не може стояти осторонь вирішення цих найважливіших суспільних проблем.

Педагогічне краєзнавство, виступаючи джерелом і засобом виховання творчої особистості та фактором соціалізації студентської молоді, сприяє розвитку творчої індивідуальності майбутнього фахівця, розвитку позитивного відношення до вчительської праці, педагогічної науки.



ЛІТЕРАТУРА

  1. Афанасьєв Ю. Прошлое и мы // Коммунист, 1985.   № 14. – С. 3.

  2. Баранский Н.Н. Методика преподавания экономической географии. – М.: Учпедгиз, 1960. – 452 с.

  3. Барков А.С. О научном краеведении. Вопросы методики и истории географии. – М.: АПН РСФСР, 1961. – 356 с.

  4. Белоха П.М. Учебник всеобщей географии. Курс первый. – СПб., 1867. – C. 136.

  5. Вессель Н.Х. Месный елемент в обучении // Учитель. – 1862. – № 17. – С. 12.

  6. Кудряшов Н.Ф. Методика преподавания экономической географии. – М.: Учпедгиз, 1950. – 216 с.

  7. Ушинський К.Д. Рідне слово: Книжка для тих, хто навчає // Вибр. тв.: У 2 т. – Т. 2. – С. 290.

  8. http://zakon1.rada.gov.ua.

  9. www.vytoki@ukr.net.



УДК 378.02:004

О.М. Бондаренко

асистент кафедри іноземних мов,

аспірант кафедри педагогіки

Слов’янського державного

педагогічного університету
КОМП’ЮТЕРНІ ТА МУЛЬТИМЕДІЙНІ ОСВІТНІ ТЕХНОЛОГІЇ У ФАХОВІЙ ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ
У статті розглядаються окремі питання впровадження комп’ютерних і мультимедійних технологій у навчальний процес вищих навчальних закладів, як одного з найбільш ефективних підходів формування перспективної системи освіти. Розкриваються ключові поняття: «комп’ютерні технології» і «мультимедійні технології». Акцентується увага на перевагах інноваційних технологій перед традиційними засобами освіти, та наводяться приклади їхнього використання.
The article presents individual questions of introduction of computer-based and multimedia technologies to the educational process of higher educational establishments as one of the most effective methods of forming of the perspective system of education. The main attention is given to the key notions: «computer-based technologies» and «multimedia technologies». The author pays attention to the advantages of innovation technologies over the traditional means of education and gives examples of their use.
Закони України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про загальну середню освіту», Програма «Освіта. Україна ХХІ століття», Доктрина розвитку педагогічної науки, Державна програма «Вчитель» засвідчують про якісно нові підходи до системи підготовки педагогічних працівників.

Дослідження системи педагогічної освіти є стрижнем підготовки та підвищення професійного рівня вчителів. Розвиток сучасного суспільства вимагає високого рівня професійної підготовки майбутнього вчителя, що в свою чергу вимагає розробки нового змісту професійної підготовки майбутнього спеціаліста.

Проблеми педагогічної освіти знаходять своє відображення в наукових доробках А. Алексюка, С. Архангельського, В. Бондаря, М. Левіна, І. Лернера, В. Курила, М. Махмутова, О. Мороза, О. Савченко, В. Сипченка, В. Сластьоніна, О. Сухомлинської.

Сьогодні у практиці педагогічної підготовки, як зазначають дослідники (К. Волинець, Н. Клокар, Л. Хомич), існують як зовнішні, так і внутрішні протиріччя, певна частина яких повторює протиріччя інших напрямів професійної підготовки. До них належать такі протиріччя:



  • між потребами в поглибленні педагогізації різних сфер суспільної діяльності і водночас скороченням чисельності педагогічних працівників, розширенням професійних функцій педагогів;

  • між зростанням обсягу наукової, соціальної професійної інформації та застарілими засобами її отримання, творчої переробки та передачі;

  • між ідеями нових освітніх парадигм, які базуються на глобалістичному та демократично-гуманістичному світогляді, і на старому адаптаційному змісті навчальних предметів гуманітарного циклу, сталою непорушністю окремих постулатів;

  • між потребою в кількісному збільшенні навчального матеріалу, зумовленою швидкістю нових наукових відкриттів, і необхідністю збільшення часу навчання;

  • між надмірно централізованою системою підготовки вчителя та індивідуально-творчим характером його діяльності;

  • між цілісним характером педагогічної діяльності і фрагментарно-функціональним підходом до опанування нею;

  • між складним теоретичним наповненням педагогічних курсів і недостатньою мотивованістю й усвідомленням способів їхнього застосування у практичній діяльності вчителя;

  • між високим рівнем вимог до професійної майстерності вчителів і їхньою недостатньою педагогічною підготовкою 11, 190.

Саме ця, остання з названих суперечностей, передає протиріччя між соціальними замовленнями, державними кваліфікаційними стандартами та першим рівнем формування змісту професійно-педагогічної освіти з одного боку і моделюванням другого й третього рівнів змісту освіти – з іншого. На подолання, в першу чергу, цієї суперечності спрямоване реформування педагогічної освіти не лише в Україні, а й у багатьох країнах Заходу. Безумовно, подолати повністю це важливе протиріччя і досягти якісної підготовки теоретично спроектованої моделі «ідеального вчителя» практично неможливо, але знайти способи відчутного поступу на шляху у вирішенні цієї проблеми реально. Це також стосується і проблем подолання інших суперечностей.

Завдання, що стоять перед вищою школою, спонукають до впровадження у навчальний процес нових освітніх технологій, спрямованих на підвищення рівня знань та інформаційної культури студентів. Сьогодні викладач ВНЗ не просто лектор, який розкриває сутність навчального предмету. Він – організатор навчального пошуку, координатор, і консультант студента, який самостійно здобуває інформацію, опановує її, застосовує отримане на практиці.

В процесі спільної взаємодії викладача і студента останній підвищує свій освітній рівень, включається до активної пізнавальної діяльності, і, що саме головне, відчуває свою причетність до суспільного прогресу.

І. Богданов, О. Сєргєєва зазначають, що прискорення науково-технічного прогресу висуває перед сучасною психолого-педагогічною наукою важливе завдання: виховати та підготувати молодь, спроможну активно включатися в якісно новий етап розвитку сучасного суспільства, пов’язаний з інформатизацією [1, 18]. Вирішення цього соціального замовлення суспільства залежить від технічної забезпеченості навчальних закладів електронно-обчислювальною технікою з відповідним периферійним обладнанням, навчальними, демонстраційними приладами, що функціонують на базі засобів інформаційних технологій, і від готовності й спроможності тих, хто навчається, до сприйняття потоку інформації, що постійно зростає. Це вимагає перегляду існуючих підходів щодо організації процесу навчання студентів у вищих навчальних закладах.

До найбільш важливих напрямків формування перспективної системи освіти, на думку фахівців «Інституту інформатизації освіти» ЮНЕСКО, можна віднести:


  • підвищення якості освіти шляхом фундаменталізації, застосування різних підходів із використанням нових інформаційних технологій;

  • випереджальний характер усієї системи освіти, її спрямованість на вирішення проблем майбутньої постіндустріальної цивілізації;

  • доступність освіти для всіх верств населення планети шляхом широкого впровадження дистанційного навчання, самоосвіти із застосуванням інформаційних і телекомунікаційних технологій;

  • підвищення креативності в освіті (забезпечення розвиваючої освіти) [3, 181].

В Національній доктрині розвитку освіти України наголошується, що сучасні інформаційно-комунікативні технології забезпечують подальше вдосконалення навчально-виховного процесу, доступність та ефективність освіти, підготовку молодого покоління до життєдіяльності в інформаційному суспільстві. А їхнє впровадження в освіту досягається саме поступовою інформатизацією освіти [5, 4]. Тож інформаційні освітні технології – вимога сьогодення, яка потребує ґрунтовного загальнодидактичного, методичного і технологічного опрацювання.

Розвиток інформаційних технологій в Україні, можна поділити на два етапи. Перший етап (1985-1995 рр.), мета якого – навчити учнів програмувати, передбачав вивчення інформатики в навчальних закладах, яке базувалося на тому, що учень повинен був набути навичок користування певним набором сучасних інформаційно-технологічних, технічних і програмних засобів (К. Обрізан).

На другому етапі (1995-2005 рр.) стратегія змінюється: робиться акцент на творчу працю, змінюються її форми та методи, професійні та життєві пріоритети. Соціально-економічна ситуація, що склалась у суспільстві, вимагає від людини вільного орієнтування в інформаційному просторі, творчого підходу до вирішення різних життєвих проблем. За таких умов назріла нагальна потреба в максимальному використанні комп’ютерної техніки не лише на уроках інформатики, а й в навчально-виховному процесі. Студентів ВНЗ залучають до використання інформаційних технологій, запрошують до участі у різноманітних Інтернет-конкурсах та олімпіадах тощо [7, 8].

Із затвердженням Урядом України у грудні 2005 року державної програми «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці» на 2006 – 2010 роки розпочинається третій етап розвитку в Україні інформаційних технологій.



Програмою передбачається:

  • підвищення загальної інформаційної грамотності населення;

  • оснащення навчальних закладів сучасним комп’ютерним та телекомунікаційним обладнанням;

  • впровадження інформаційних і комунікаційних технологій у навчальний процес і проведення наукових досліджень, забезпечення доступу до національних і світових інформаційних ресурсів;

  • розробка, впровадження та легалізація програмного забезпечення;

  • використання відповідних мережевих технічних ресурсів з метою забезпечення підключення наукових установ і навчальних закладів до всесвітньої мережі Інтернет;

  • розвиток і впровадження в Україні технологій дистанційного навчання, надавши тим самим можливість усім бажаючим навчатись упродовж усього життя;

  • забезпечення захисту прав інтелектуальної власності (авторів та розробників);

  • підвищення кваліфікації та перепідготовка відповідних кадрів;

  • розбудова інфраструктури науково-освітньої телекомунікаційної мережі (УРАН), підключення до неї наукових установ, наукових бібліотек, центрів науково-технічної інформації за допомогою каналів передачі даних, інтеграція її з європейською науково-дослідницькою мережею (GEANT);

  • розширення мережі електронних бібліотек навчальних закладів і наукових установ;

  • розробка систем забезпечення інформаційної безпеки функціонування мереж та інформаційних ресурсів [9, 12].

Як бачимо, Державна програма дозволяє визначити основні напрями діяльності вищих навчальних закладів щодо впровадження комп’ютерної техніки і комп’ютерних технологій у навчально-виховний процес:

  1. Психолого-педагогічне обґрунтування суті інноваційних технологій навчання, особливостей їхнього застосування під час організації засвоєння навчальних дисциплін;

  2. Комп’ютеризація навчальних закладів; організація вивчення комп’ютерних навчальних дисциплін засобами комп’ютерних технологій;

  3. Створення навчально-методичного і програмного забезпечення дисциплін.

  4. Фрагментне використання комп’ютерів під час читання лекцій, проведення семінарських занять (узагальнюючі таблиці, схеми, малюнки);

  5. Використання комп’ютерів під час проведення лабораторних і практичних робіт, виконання графічних побудов;

  6. Розробка електронних варіантів текстів лекцій, семінарських і практичних занять, поступовий перехід від механічного записування студентами лекційного матеріалу до організації його сприймання і осмислення на основі готових текстів;

  7. Використання можливостей комп’ютера для здійснення контрольних зрізів (індивідуалізація і автоматизація перевірки);

  8. Використання комп’ютерних технологій у дистанційному навчанні;

  9. Комп’ютеризація бібліотечної справи, створення умов для вільного пошуку інформації за допомогою мережі Інтернет.

Застосування інформаційних технологій у процесі навчання має певні переваги.

  1. На відміну від традиційної освіти, де центральною фігурою є викладач, у процесі використання нових інформаційних технологій центр ваги переміщується на студента, який активно вибудовує свій власний навчальний процес, формуючи власну траєкторію в освітньому середовищі. Важливою функцією викладача стає підтримка студента, сприяння його успішному просуванню в потоці начальної інформації, полегшення вирішення методологічних і методичних проблем, що виникають, допомога в освоєнні різноманітної інформації.

  2. Дозволяє збільшити частку самостійної роботи кожного студента в загальному бюджеті часу. Використання комп’ютерів і телекомунікацій, уведення гнучкого графіка вивчення дисциплін, інші дидактичні й організаційні заходи дозволяють одержати нову форму очного навчання, яка різниться від традиційної.

  3. Сприяє індивідуалізації діяльності. Ю. Машбіць виділяє три шляхи індивідуалізації діяльності.

Перший – вибір навчальних впливів повністю визначається комп’ютером.

Другий – керування навчанням передається студенту. Навчальний процес тут наближений до самонавчання. Важливою передумовою індивідуального навчання є вивчення особливостей психічних процесів учнів, динаміки їхнього розвитку. Результати таких досліджень, на його думку, дуже потрібні для ефективного застосування комп’ютера.

Третій – відбувається змішане керівництво, і студенту надається можливість намітити ту стратегію навчання, яка для нього є найбільш сприятливою. Якщо студент погано виконує навчальні завдання, то комп’ютер бере керівництво на себе [4, 134].


  1. Використання у навчальному процесі нових досягнень інформаційних технологій сприяє входженню людини у світовий інформаційний простір. Застосування методів інноваційного навчання має позитивний вплив на студента: підвищується творчий і інтелектуальний потенціал, зростає його уміння самостійно приймати відповідальне рішення за рахунок самоорганізації, прагнення до знань, використання сучасних інформаційних і телекомунікаційних технологій.

Усі можливості інноваційних технологій в освіті реалізуються в засобах і пристроях маніпулювання аудіовізуальною інформацією, створених на базі мультимедійних технологій.

Інформаційні технології навчання вже важко уявити без технологій мультимедіа (від англійського терміну multimedia- багатокомпонентне середовище) – поєднання кількох засобів подачі інформації в одній комп’ютерній системі: тексту, звуку, графіки, мультиплікації, відео, ілюстрацій (зображень), просторового моделювання [12, 251].

Універсальна енциклопедія Кирила та Мефодія (http//mega.km.ru/) визначає термін мультимедіа таким чином: «мультимедія – електронний носій інформації, що включає кілька її видів (текст, зображення, анімація)».

Л. Кравцова та Г. Кравцов дають наступне визначення цього поняття: «Мультимедія – комплекс апаратних і програмних засобів, що дозволяють застосовувати персональний комп’ютер (ПК) для роботи з текстом, звуком, графікою, анімацією і відеофільмами. Мультимедія дозволяє значно ефективніше використовувати ПК, перетворюючи його в інструмент для роботи з базами даних великих розмірів, які містять не тільки тексти, а і звук, високоякісні зображення та відеофільми» [2, 19].

Мультимедійні засоби від традиційних носіїв інформації різняться своєю інтерактивністю, вільною інтерпретацією та комунікабельністю.

Інтерактивність надає користувачу можливість отримувати набагато більше різносторонньої інформації порівняно з попередніми етапами комп’ютерної техніки, дозволяє йому брати активну участь у подіях, що відбуваються.

Вільна інтерпретація – можливість самостійного вибору програми за рівнем швидкості та складності.

Саме ці складові стали передумовою широкого використання мультимедійних технологій у різних сферах людської діяльності (освіта, бізнес, реклама, ігри).

Таким чином, мультимедіа – це взаємодія візуальних і аудіо ефектів під управлінням інтерактивного програмного забезпечення.

Наведемо декілька прикладів використання мультимедійних технологій:



  1. Енциклопедії, словники і гіперкаталоги.

Такі словники та каталоги зберігають для кожного слова не тільки транскрипцію і переклад, але й зразок вимови. Ємкість (650 Мб) компакт-диску дозволяє записати на ньому будь-яку довідкову інформацію, що стосується цього слова або поняття, наприклад, фотографію, анімацію, відеофільм чи музикальний фрагмент. Електронні енциклопедії та словники набагато зручніші звичайних, оскільки інформація в них подається у вигляді гіперкаталогу, що дозволяє швидко знайти потрібну інформацію за заданим ключовим словом.

  1. Навчальні системи.

Використання наочних ілюстрацій у формі відеофільмів зі звуковим коментарем, що значно покращує сприйняття матеріалу і знижує втому студентів, підвищує ефективність навчання.

Мультимедія ПК зробила можливим появу навчальних систем нового покоління, що значно вплинули на навчально-виховний процес.



  1. Тренажери і системи тестування.

Системи тестування – один з ефективних інструментів дослідження рівня набутих знань у студентів.

  1. Електронна мережа та телеконференції в комп’ютерній мережі.

Інтернет надає велику кількість послуг, створюючи тим самим можливість доступу користувачів до різних баз даних, пошук бібліотечної інформації тощо.

Широко застосовується така мультимедійна технологія, як телеконференція, яка дозволяє користувачам спілкуватися, знаходячись в різних місцях.

Вітчизняні педагоги виділяють такі переваги мультимедійного навчання: високий науковий рівень навчального процесу; врахування індивідуальних, інтелектуальних і пізнавальних особливостей кожного учня; диференціація вибору обсягу навчального матеріалу; формування навичок, умінь самоосвіти; підвищення рівня інформаційної культури [6, 37].

Здійснений нами аналіз дозволяє констатувати, що найбільш перспективними напрямами реалізації висунутих європейськими країнами завдань вважається прискорення входження в інформаційне суспільство.



Аналіз літературних джерел дав нам змогу визначити головні критерії удосконалення навчального процесу у вищому закладі освіти:

  1. модернізація традиційного навчання, змінення його відповідно до ефективної організації засвоєння заданих зразків і досягнення чітко фіксованих еталонів;

  2. впровадження у навчальний процес інноваційного підходу, який передбачає цілеспрямоване формування творчого й критичного мислення, досвіду навчально-дослідної діяльності, вміння вивчати передовий досвід, опановувати його й запроваджувати у практику;

  3. застосування інформаційних технологій, які сприятимуть інтенсифікації та ефективності навчання.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка