Міністерство внутрішніх справ харківський національний університет внутрішніх справ Кримінологічна асоціація України актуальні сучасні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції



Сторінка76/87
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.72 Mb.
1   ...   72   73   74   75   76   77   78   79   ...   87

Торбєєв Микола Олександрович


аспірант кафедри кримінального права Інститут
імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор
Денисов Сергій Федорович

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВІКТИМОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОЇ КОНЦЕПЦІЇ БЕЗПЕКИ ЛЮДИНИ


Проблема безпеки людини з’явилася відносно нещодавно. До цього часу безпека пов’язувалася здебільшого з державою, стурбованість існувала лише безпекою держави [1, с. 5]. І вже з перших її проявів набула концептуального свого розуміння.

Розуміння людиною поняття власної безпеки повністю характеризується станом непорушності нормальних умов її життєдіяльності. В загальні концепції безпеки людини її розмежовують на наявність певних захищених станів людського співіснування, зокрема щодо правої безпеки людини, що в свою чергу відокремлюється на безпечний стан від протиправних зазіхань. Для забезпечення такого стану необхідним залишається перш за все виявлення причин та умов, що сприяють злочинам. Однак, недопустимо залишати поза увагою саму особу потерпілого, як потенційний об’єкт злочинних посягань, в розумінні її безпеки віктимологічної. Вагомого значення цьому надано в роботах відомого російського кримінолога Г.А. Аванесова, який наголошував, що без дослідження особи потерпілого профілактика не зможе вийти за рамки раніше існуючих, в значному ступені, і, розглядаючи форми та види профілактики, пропонував звернути особливу увагу на віктимологічні аспекти в боротьбі зі злочинністю [2, с. 466–468]. Якщо в загальному розумінні під безпекою мається на увазі постійний та непорушний стан захищеності людини від будь-яких загроз, без визначення їх особливого характеру, то виходячи з самого визначення віктимології, як вчення про жертву злочину, про потерпілого, який має індивідуальну здатність стати жертвою злочинного насильства [3, с. 524-525] під віктимологічною безпекою розуміється нормальне та стабільне існування людини без зазіхань з боку будь-якого злочинного прояву. Зроблений акцент саме на цьому визначенні віктимології, як науки, наводиться з цією метою, що особливої ознаки йому надає наявність здатності самому потерпілому стати жертвою від злочину. Тобто, сама людина є першопричиною розвитку подій навколо себе і можливі несприятливі наслідки у зв’язку із чим взаємопов’язані з індивідуальною її поведінкою. Варто зазначити, що наявність злочинності в суспільстві неможливо ставити в пряму залежність від тієї чи іншої поведінки самих її жертв. Доречним в цьому випадку є уявний закон Е. Феррі, суть якого являє порівняльний аналіз суспільства і злочинності в ньому з розчином води з хімічним елементом, розчиненим в ній. Так, він вивів, що подібно до того, як у певній кількості води за даної температури розчиняється певна кількість хімічної речовини, так само і в даному соціальному середовищі, з даними індивідуальними та фізичними умовами, вчиняється певна кількість злочинів, ні менше, ні більше [4, с. 240]. Якщо продовжувати його теорію, то допустимо прийти до висновку, про залежність суспільної безпеки в цілому, так і безпеки кожного прямо пов’язано із внутрішніми особливостями самого суспільства, яке само і визначає правила та порядок існування в ньому кожного індивіда. Е. Феррі змоделював віктимологічну безпеку на прикладі води та хімічної речовини і наслідок їх взаємодії поставив у пряму залежність як від об’єктивних факторів, так і від індивідуальних, провівши паралелі між кількістю та якістю, що виразилося у самої кількості води та її температурі.

Питання віктимологічної безпеки потребує досить детального дослідження, як і дослідження питання кримінологічної безпеки в цілому, що з огляду на акцентування об’єму кримінологічної безпеки на суспільстві та суспільних відносинах створюється можливість оцінювати й приховані (латентні) форми загроз та виявляти детермінаційні зв’язки між ними [5].
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:


  1. Тер-Акопов А.А. Моральність і право / А.А. Тер-Акопов // «Російський військово-правовий збірник». – М. : «Блок», 2005. - № 6(3) – 60 с.

  2. Аванесов Г.А. Кримінологія та соціальна профілактика. – М.: Вид-во Акад. МВД СРСР, 1980. – 526 с.

  3. Кулик О.Г. Злочинність в Україні: тенденції, закономірності, методи пізнання/ О.Г. Кулик : Монографія. – К. : Юрінком Інтер, 2011. – 288 с.

  4. Ферри Е. Кримінальна соціологія / Е. Феррі ; скл. та предс. В.С. Овчинського. – М. : ІНФА-М, 2005. – 658 с.

  5. Мельничук Т.В. Елементи концепції кримінологічної безпеки / Т.В. Мельничук // Науковий вісник міжнародного гуманітарного університету», 2011. - № 1. – с. 53.

Трапезніков Едуард Миколайович


курсант 3-го курсу навчально-наукового інституту підготовки фахівців кримінальної міліції Харківського національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: кандидат юридичних наук
Шевченко Ольга Вікторівна

ЕВТАНАЗІЯ


Розвиток науково-технічного прогресу ставить перед наукою і суспільством нові проблеми і, як наслідок, необхідність розробки механізмів по їх вирішенню. Останнім часом перед Україною і світом у цілому, постала така проблема, як кримінально-правова оцінка евтаназії.

Взагалі термін евтаназія з’явився в 16 столітті, але тільки наприкінці 19, початку 20 століття досягнення медицини, а також правової системи досягли такого рівня, щоб світ почав говорити про заподіяння смерті з мотивів співчуття та позбавлення особи страждань, як про проблему суспільної думки та моральності. Після другої світової війни, а саме після дій нацистів, умертвіння людини сприймалось тільки як негативне явище. Але на сьогодні у всьому світі переглядається відношення до права людини на смерть.

Евтана́зія (грец. Ев — добре + грец. танатос — смерть) — практика припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань[8].

У сучасному світі у деяких державах застосування евтаназії відбувається на законних підставах. Причому з року в рік кількість проявів евтаназії збільшується . Є статистика, офіційно опублікована Федральним статистичним управлінням Швейцарії, так у 1998році до допомоги евтаназії звернулось 43 швейцарця, а у 2008 році ця цифра зросла до 300 осіб[9].

Один з перших відомих випадків евтаназії відноситься до 1989 року і пов'язаний з іменем Т. Бленда, що здійснив евтаназію 17-річному футбольному фанатові, який отримав важку травму головного мозку під час тісняви на стадіоні м. Хілсборо у Великобританії. Того ж року у Відні (Австрія) закінчився судовий процес над чотирма медичними сестрами, які в період з 1983 до 1989 року завдали смерті 50 хворим за допомогою сильнодіючих снодійних препаратів. У 1991 році доктора Н. Кокса було засуджено за введення смертельної ін’єкції Л. Бойєз, яка помирала від важкого ревматичного артриту. Чи не найбільш резонансною можна вважати справу Д. Кеворкяна (США), який особисто здійснив евтаназію понад 130 громадянам США, за що заслужив прізвисько «Доктор Смерть»[5, с.111].

На сьогодні заподіяння людині смерті з мотивів співчуття та позбавлення особи страждань узаконене у Швейцарії, Нідерландах, Люксембурзі, Бельгії, а також в американському штаті Орегон[9].

Розрізняють два види евтаназії: пасивна евтаназія, тобто умисне припинення медиками підтримуючої терапії хворого, і активна, суть якої полягає у введенні помираючому ліків або інші дії, котрі викликають швидку та безболісну смерть. Останній може мати дві форми:


  1. Вбивство з милосердя, тобто вбивство безнадійно хворої та страждаючої людини, як прояв нетерпимості спостереження за нестерпним фізичним болем.

  2. Самогубство асистоване фахівцем – має місце коли фахівець у певній галузі своїми діями, а саме порадами, вказівками, наданням засобів сприяє невиліковно хворій і страждаючій особі у здійсненні акту суїциду.

Також потрібно розділяти евтаназію за ознакою самостійного волевиявлення особи. За цією ознакою вона поділяється на добровільну та недобровільну.

Добровільне позбавлення життя особи з мотивів співчуття відбувається тоді, коли особа, що є тяжко хворою і зазнає нестерпного болю усвідомлює характер свого діяння, яке виражається у прийнятті рішення про евтаназію, та бажає настання наслідків, тобто власної смерті. Також не менш важливою є така складова добровільності, як усвідомлення особою своїх дій та можливість ними керувати. Це важливо бо загальновідомим є той факт, що при деяких хворобах людина втрачає контроль над своїми діями і розумінням їх значення, прикладом може служити хвороба Альцгеймера. Добровільне прийняття рішення про заподіяння собі смерті можливе не лише у формі прохання особи тоді, коли вона переживає страждання, а й у формі попередньо виказаної згоди особи на проходження евтаназії, наприклад в США поширена практика заздалегідь і в юридично достовірній формі виражати свою волю на випадок незворотної коми.

Недобровільна евтаназія – має місце коли особа не здатна прийняти рішення про заподіяння собі смерті, тому що, як правило, знаходиться у непритомному стані, або ж не може усвідомлювати свої дії і керувати ними внаслідок хвороби або внаслідок дії лікарських засобів, що пригнічують нестерпний біль. Таке рішення за неї приймається родичами, опікунами та іншими особами, які мають подібні права і обов’язки щодо особи хворого.

А чи має людина взагалі право на смерть? У ст. 27 Конституції України, а також у ст. 3 Загальної Декларації прав людини вказано, що у людини є право на життя, а отже, можна припустити, що у неї є і право на смерть. З цього випливає, що якщо людина вирішила припинити своє життя то ніхто, ані лікар, ані закон не повинні її позбавляти цього права[8]. Але у ст. 3 Конституції України зазначено, що: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»[1, c. 4] тобто захищаються державою. І дійсно, при здійсненні активної евтаназії особа-фахівець, який асистує або особа, яка заподіює своїми діями смерть особі хворого з мотивів співчуття та позбавлення особи страждань несе кримінальну відповідальність за відповідною частиною статті 115 КК України. Але я підтримую думку доктора юридичних наук, професора М. Малеїну, на її думку найвищою цінністю повинно бути реальне благополуччя людини, а не її життя у розумінні існування.[6, с. 57]

Проявом пасивної евтаназії в Україні є безліч фактів смертей осіб, які є тяжко хворими, але у яких немає можливості вилікуватись внаслідок відсутності коштів на медикаменти та процедури, або внаслідок відсутності обладнання потрібного для лікування. Також смерті осіб, які є невиліковно хворими але немає коштів на їх утримання і забезпечення життєдіяльності. В практиці іноземних країн ця проблема вирішується за допомогою відкриття хоспісів, але в нашій державі присутній такий вагомий чинник, як брак коштів на їх утримання, тому хоспісів у нашій країні вкрай мало. Директор Інституту паліативної та хоспісної медицини Ю. І. Губський говорить що з 860 тис. українців 450 тис. йдуть з життя не отримуючи тієї вкрай необхідної допомоги для полегшення страждань[10].

З точки зору етики існують багато аргументів на підтримку і на недопустимість евтаназії. Але з цієї позиції переважає все ж таки позиція недопустимості процесу заподіяння смерті з мотивів співчуття.

В цій ситуації держава повинна визначити, що є для неї пріоритетом: етична оцінка суспільства, яка є неоднаковою, або практична потреба у законодавчому закріпленні та легалізації евтаназії.

Я вважаю, що життя можна вважати благом тільки коли воно має людську форму, існує в полі культури та моральних відносин. І Україні потрібно розробити чітку процесуальну форму забезпечення евтаназії, щоб не відбулося фактичного визнання права на самогубство. «Право на самогубство» повинно визнаватися тільки за категорією осіб, що є тяжко хворими і переживають нестерпні фізичні страждання, або невиліковно хворими особами. Вони повинні добровільно прийняти рішення про здійснення евтаназії, або у разі неможливості таке рішення повинно прийматись родичами та особами, які мають відповідні права та обов’язки щодо хворого. Рішення про проведення евтаназії повинно проголошуватись судом, який розглядає справу про визнання права на евтаназію у особи хворого. Рішення повинно бути мотивованим і ґрунтуватись на обставинах, що повинні бути доказані у процессі судочинства. Такими обставинами, наприклад, можуть бути фізичні страждання, добровільність волевиявлення, бажання особи прийняти рішення, яке полягає у заподіянні собі смерті, усвідомлення своїх дій та керування ними а також інші вагомі обставини.

На мою думку, судовий контроль за наданням права на смерть є найбільш ефективним видом контролю, тому що він повинен забезпечити законність, індивідуальний підхід та обґрунтованість кожного випадку застосування евтаназії.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:


  1. Конституція України. – Х.: Одісей, 2012. – 56с.

  2. Загальна декларація прав людини [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015

  3. Юридичний Вісник України. - №16(720). – 2009. – С.4

  4. Право України. - №10. – 2002. – С.122-125

  5. Право України. - №9. – 2010. – С.111-119

  6. Вісник прокуратури. - №7(97). – 2009. – С.55-59

  7. Вісник ХНУВС. - №19. – 2002. – С.101-106

  8. Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki

  9. В Швейцарии впервые опубликовали статистику по эвтаназии // Газета «Независимая» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ng.ru/health/2012-04-03/8_evtanasia.html

  10. Інститут паліативної та хоспісної медицини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://palliativecare.gov.ua/

1   ...   72   73   74   75   76   77   78   79   ...   87


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка