Міністерство внутрішніх справ харківський національний університет внутрішніх справ Кримінологічна асоціація України актуальні сучасні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції



Сторінка82/87
Дата конвертації08.03.2016
Розмір4.72 Mb.
1   ...   79   80   81   82   83   84   85   86   87

Черненко Олександр Олександрович


старший слідчий з особливо важливих справ Головного слідчого
управління МВС України

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор
Мартиненко Олег Анатолійович

ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНІВ СЛІДЧИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ОВС:
ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ


Питання визначення змісту слідчої профілактики, ґрунтовно відображені у роботах В.А.Журавель, А.Ф. Волобуєва, В.В. Голіни, Г.А. Матусовського, Ф.А. Лопушанського, М.В. Салтевського та інших вітчизняних вчених, в наступний час призвели до прийняття більшістю українських правників розуміння такої профілактики як спеціальної діяльності органів дізнання і попереднього слідства органів внутрішніх справ, Служби безпеки, прокуратури та інших суб'єктів, спрямованої на недопущення вчинення нових злочинів [1, с.71]. До набуття чинності нового Кримінального процесуального кодексу обсяг превентивних дій слідчого ОВС був окреслений виявленням причин та умов, що сприяли вчиненню злочину, а також вжиттям заходів щодо їх усунення шляхом внесення у відповідні державні органи, організації, до посадових осіб подання про вжиття заходів щодо усунення цих причин і умов. Нормативно цей обсяг закріплювався статтями 23 та 23-1 старого КПК України.

Зважаючи на відсутність закріплення зазначених обов’язків слідчих у тексті нового КПК, вважається актуальним поставити питання щодо необхідності визначення того, яким саме чином та в якому обсязі має наразі здійснюватися слідча профілактика підрозділами ОВС. Це обумовило й мету тез, що полягає в аналізі превентивних заходів, здійснюваних органами слідства на різних етапах їх розвитку.

Аналіз історичних документів свідчить, що слідча діяльність на території України до другої половини ХІХ ст. здійснювалася посадовими особами різних відомств, проте без виокремлення у системі державного управління спеціальної посади слідчого. При цьому й сама функція слідства цілком поглинаючись загальними функціями судочинства та призначення покарання в рамках поліцейської держави, якою тоді була Російська імперія. Своє законодавче закріплення слідча діяльність отримала після формування у 1835 році Зводу Законів Російської Імперії, а перші 993 посади слідчих були введені лише після 1860 р. [2]. Оскільки органи слідства були сформовані при судах та знаходилися під юрисдикцією Міністерстві юстиції, на слідчих покладалася лише функція загально-кримінальної превенції в рамках належного забезпечення процедур судочинства - встановлення факту вчинення злочину, особи злочинця, пом'якшуючі чи обтяжуючі провину обставини. Основне навантаження у запобіганні злочинним проявам традиційно припадало на поліцію.

Після Жовтневої революції слідча діяльність була відновлена не в межах судових органів та Наркомату внутрішніх справ, а в межах новостворених органів влади - Революційному трибуналі (ВЦВК), військових трибуналах та губернських виконкомів. Вочевидь, що в умовах збройного конфлікту діяльність слідчого апарату була об’єктивно обмежена каральними функціями встановлення винних осіб та призначення покарання [3]. Наступна передача функції слідства органам прокуратури, держбезпеки та міліції протягом тривалого часу практично звела нанівець профілактичну роботу слідчих, оскільки зміст слідчої діяльності обумовлювався функціями кримінального переслідування та контролю, покладеними на зазначені органи.

Коли ж після реформ 1963 р. більша частина слідчого апарату була підпорядкована міністерству внутрішніх справ, на слідчих поступово були покладені функції здійснення спеціальної профілактики злочинності, які до того виконувалися виключно органами міліції [4]. Спочатку ця функція виконувалася інститутом громадських помічників слідчих, тому Кримінально-процесуальний кодекс 1960 р. ще тривалий час вимагав від останніх лише виявлення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину. Лише у 1984 р. кодекс було доповнено статтею 23-1, яка розширювала спектр профілактичної діяльності слідчих, закріплюючи такий процесуальний засіб впливу слідчого на загальний стан злочинності, як внесення подання у відповідний державний орган, громадську організацію або посадовій особі стосовно прийняття заходів щодо усунення виявлених причин злочину.

У науковому плані зазначена інновація викликала низку прикладних розробок як з боку кримінологів, так й з боку криміналістів, що дозволило сформулювати профілактичну діяльність як окремий, самостійний та обов’язковий напрямок в роботі слід­чого на різних етапах розслідування злочинів, що включав як кримінально-процесуальні, так й непроцесуальні засоби попередження злочинів. Останні, наприклад, охоплювали досить широкий обсяг дій: постійне вивчення кримінологічної обстановки на підпорядкованій йому території; аналіз причин і умов учинення злочинів за групою справ; узагальнення практики реагування на подання слідчих; індивідуальні та колективні бесіди з окремим категоріями населення; висвітлення в ЗМІ значущої інформації за результатами роботи [1, c. 71-73].

Таке визначення змісту слідчої діяльності в процесі запобігання злочинів практично не змінилися протягом останнього періоду радянської епохи та продовжували зберігатися у вітчизняній науці України після отримання незалежності. Більш того, наукове розуміння профілактичної функції органів досудового слідства продовжувало вдосконалювати форми й методи слідчої діяльності у цій сфері.

Після набуття чинності нового Кримінального процесуального кодексу у нормативному закріпленні профілактичних функцій слідчих ОВС склалася суперечлива ситуація. З одного боку, положення нового кодексу не визначають обов’язки слідчих, пов’язані з виконанням загально-кримінологічної чи спеціальної профілактики. З іншого боку, Закон України «Про міліцію» та відомча нормативна база МВС України продовжують покладати традиційну функцію запобігання злочинам та іншим правопорушенням на усі підрозділи та служби ОВС України, в тому числі – на підрозділи Головного слідчого управління.

Відповідно до викладених суперечностей між законодавчим та відомчим рівнями регулювання діяльності слідчих в сфері запобігання злочинам потребує на своє подальше вивчення питання реального обсягу здійснюваних слідчим профілактичних дій та необхідності декларування спеціально-кримінологічної профілактики в якості самостійної компоненти діяльності. На нашу думку, подальша регламентація слідчої діяльності має бути визначена за результатами комплексної оцінки двох підходів до місця слідчого у системі запобігання злочинам. Перший підхід, традиційний для процесуального бачення слідчих підрозділів як складової судових органів, передбачає виконання слідчими виключно загально-профілактичних функцій. Другий підхід, розвинутий в ході тривалого перебування слідчих підрозділів під юрисдикцією органів виконавчої влади (ОВС України), вважає за необхідне покладати на органи слідства додаткову, самостійну функцію здійснення заходів спеціально-кримінологічної профілактики злочинів.

Отримані результати, окрім оптимізації регулювання діяльності слідчих, передбачають подальше вдосконалення положень КПК України та відомчої бази МВС України, актуальні з оглядом на процеси реформування системи кримінальної юстиції та органів внутрішніх справ зокрема.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

  1. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, М.Ю. Валуйська та ін.; за заг. ред. В.В. Голіни. - 2-ге вид. перероб. і доп. - Х.: Право, 2009. - 288 с.

  2. Министерство внутренних дел: 1802-1902. Исторический очерк. Издательство: Тип. Министерства внутренних дел. - СПб., 1901. - 335 стр. [Электронный ресурс] // http://www.runivers.ru/lib/book4743/

  3. Органы и войска МВД России. Краткий исторический очерк. Руководитель авторского коллектива В.Ф. Некрасов. - М.: Объединенная редакция МВД России, 1996. - 135 с.

  4. Лопушанский Ф. А. Следственная профилактика преступлений. Опыт, проблемы, решения / Ф. А. Лопушанский; отв. ред. И. П. Лановенко. – К.: Наук. думка, 1980. – 212 с.
1   ...   79   80   81   82   83   84   85   86   87


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка