Мистецтво в сучасній школі: проблеми, пошуки Збірник наукових праць За загальною редакцією професора М. В. Вовка Випуск V і івано-Франківськ 2012



Сторінка3/7
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Мистецькі традиції села Підвербці

в контексті етнографії Покуття
У статті окреслено мистецькі традиції покутського села Підвербці та інших придністровських сіл, що мають давні художні і культурні особливості розвитку й існування. Значну увагу автор приділяє творчості відомого художника-ілюстратора дитячих книжок Івана Пеника, родом з Підвербців, який більшу частину своїх творів виконав у народному стилі.

Ключові слова: народне мистецтво, етнографія Покуття, вишивка, танець, село Підвербці.
The article reveals art traditions of Pokuttia village of Pidverbtsi; opether with other Prydnistrovia villages shoring old art and cultural development and living pocutiarities. Considerable attention is paid to the famous duldten books artist-illustrater Ivan Penyk works. He was born in Pidverbtsi village and the majority of his works made in national stile.

Key words: Pidverbtsi village, national art, archeology, Pokutia ethnography, embrioidery, dance etc.
Село Підвербці Тлумацького району – одне з давніх сіл Прикарпаття, мальовничий куточок Покуття зі своєрідними мистецькими традиціями і звичаями. Його назву, за народною етимологією, виведено від слів «під» і «верба», тобто люди оселилися під вербами, ймовірно, в урочищі Попівці [7]. Територія Покуття – простір, що пролягає на північ від лінії гір до ріки Дністер та від Івано-Франківська – мало не до Чернівців. Це одвічні землі праслов’ян, які належали племенам білих хорватів і тиверців, а можливо, й уличів [3, с.27–28].

Підвербці розташовані на пагорбах Дністровського каньйону на висоті 200–300 м уздовж правого берега ріки Дністер, неподалік села Незвиська, де перехрещуються шляхи Тлумач – Городенка, Коломия – Бучач. Оточене глибокими ярами, родючими землями, багатими на рідкісні рослини. Дністровський каньйон – це своєрідний музей пам`яток, де у своїй незайманості, гармонійному поєднанні зібрані найкращі творіння живої й неживої природи. Ця місцевість багата геологічними, ботанічними, археологічними, гідрологічними пам`ятками, які формують неповторні ландшафти. Цінні чагарникові вікові й екзотичні дерева, унікальні травертинові скелі, карстові печери і гроти, пам’ятки природи, історії, архітектури, етнографії, дика і неповторна природа загалом дають чудову можливість зануритися у світ тиші, спокою і краси.

Першу письмову згадку про Підвербці датують 1375 роком, проте, як стверджує автор написання історії села вчитель Василь Бойцан [1], воно виникло значно раніше. Він брав участь в археологічних розкопках, які проводили археологи з м. Ленінграда (тепер Санкт-Петербург, Росія) в с. Незвиську Городенківського району, вивчав першоджерела, фактичний матеріал тощо. Частина знайдених тоді експонатів, які відносять до періоду неоліту, знаходиться в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, а частину вивезено до Росії. В. Бойцан припускає, що на землях села могли бути стоянки неандертальців, які виявили, приміром, у с. Буківна того ж Тлумацького району. На території села Підвербці та околицях залишили свої сліди кам’яні та мідні віки, про що свідчать знайдені плескаті й загострені крем’яні знаряддя праці (рубила, скребачки, зубила і сокири), уламки списів, глиняного посуду, монети тощо. Виявлені також численні поселення гальштатської культури племен раннього залізного віку (X–V тис. до н.е.). У сусідньому селі Незвиську виявлено п’ять пізньо-палеолітичних стоянок, поселення землеробів доби неоліту, трипільської та черняхівської культур, знахідки доби бронзи, часів Скіфії та Давньої Русі й інше. Археологи розкопали житла, вироби лінійно-стрічкової кераміки V тис. – кінця IV тис. до н.е. [4, с.36–37].

У середині I тис. до н. е. почали виникати городища (від слів «город», «загорода») – поселення ранніх слов’ян, які мали укріплення. Їх зводили у важкодоступних місцях: на крутих пагорбах, захищених глибокими ярами чи берегами річок. З південно-східного боку села Підвербці високо над стрімким берегом, неподалік від урочища Пічки, розташоване давнє городище, про яке згадує польський дослідник О. Кольберг в етнографічному нарисі про Покуття (1882 р.) [8]. За працею археолога А. Г. Кіркора «Покуття з етнографічного погляду» (1876 р.) він згадує печери біля сіл Ісакова, Чортівця, Хотимира, Жабокрук, кургани і могили в Живачеві, Обертині, Городниці, тамтешні замки тощо.

За матеріалами двотижневої етнографічної виставки в Коломиї, яка відкрилася 15 вересня 1880 р. і де були представлені Коломийський, Городенківський, Снятинський, Заліщицький та інші повіти, О. Кольберг описує вироби народних промислів і художні ремесла: вишивку, одяг, ткацтво, вироби з дерева і металу, кераміку, а також археологічні знахідки доісторичної доби та пізніше.

Що являє собою місцевість цього куточка України? Покуття як етнографічна територія багата різновидами народного мистецтва, яке розвинулося під впливом специфічних природно-кліматичних, географічних та історичних умов. Кожний район, група сіл одного куща чи окреме село мають свої неповторні локальні художні особливості, виявлені в архітектурі, вишивці, одязі, ткацтві, витинанках, писанкарстві, яких не знайти в жодному іншому місці. Не випадково Іван Франко називав «...Покуття одним з найкращих закутків, які ... доводилось бачити на широких просторах не лише нашого краю».

Гуцули на покутян кажуть: «О та там жиют “полюхи”»», тобто люди поля. З південно-східної частини Покуття межує з Поділлям, кордоном є річка Дністер. З північно-західної частини – Карпати (Гуцульщина). Тому не дивно, що діалект, говірка в цій місцевості зрозуміла між собою всім. Пісні, які народилися, або прижилися тут, по-особливому характерні виконанням; і танець, коріння якого сягає у найдавніші часи, теж уподібнений не тільки між сусідніми селами, а обширними територіями, наприклад, танець «Коломийка» в селах Городенківщини – це та ж «Гуцулка» на Гуцульщині (Косівщина чи Верховина Карпат).

Те ж саме можемо сказати і про танець «Голубка» на Покутті, а в гуцулів це танець «Решето». Танець «Аркан» – чоловічий танець гуцулів, а в деяких селах Покуття його виконують попарно переважно молоді ґазди зі своїми жінками. А що говорити про гаївки? Без сумніву, «Подоляночка» прийшла з Поділля і прижилася на Покутті та Гуцульщині. А такі гаївки, як «Жучок», «Горошок», «Брама» «Вербовая дощечка» чи «Кривий танець», хіба що в пісенному тексті мали відмінність між собою, а так вони, маючи давнє історичне підґрунтя, ішли до нас і своєю оригінальністю зацікавлювали не одне покоління, взаємозбагачуючи зміст і характер виконання. Відомими на Покутті танцями є також «Гордіянка», «Волох», «Цвєчок», «Сербен», «Каперуш» та інші.

Своєрідно танцюють «Сербена» на Великдень та в Провідну неділю в селі Чортовець Городенківського району. Спочатку збираються чоловіки в гурт біля воріт чи на подвір’ї церкви. Серед танцюючих поважні ґазди і молоді хлопці. Один з них, старійшина з багаторічним досвідом, тримаючи в лівій руці капелюх, прикрашений пір’ям та іншими оздобами, а в правій топірець, заводить танець. Незамінним лідером багато років був Іван Ганин. Танець супроводжується наспівуванням таких куплетів:

Ой на горі вівса много, половину дзеленого,

Ой йшли єго женці жат, та й забули серпи взяти,

Вернулисі за серпами та й забули хліб з торбами,

Серпи взяли, хліб забули, такі то-то женці були.

Далі, хлопці, далі наші! Наварили мама каші.

А якої? Пшоніної. Далі, хлопці, далі мої!

Ти дівчино чорнобрива, чим ти брови намастила?

Капервасву купувала, чорні брови малювала.

Волох косить, волох косить, а волошка їсти носит,

коби борше докосити, аби їсти не носити.

Сусід оре, сусід сіє, у сусіда зеленіє,

а у мене не орано, ще й нічого не сіяно.

Ой пішов я до крамниці купувати рукавиці,

рукавиці тонесенькі та й на ручки білесенькі.

Пішов сербен по горівку, за ним, за ним дівчє в вінку,

Ой, сербене, сербеночку, не смуть мою головочку.

Всі учасники дійства, тримаючись за руки, утворюють шеренгу. У 70-их роках минулого століття чоловіки були одягнені в національні місцеві святкові костюми, й танець супроводжувався грою на сопілці. Шеренга танцюючих зі співом проходила навколо церкви, обходила хрести, дерева та всі споруди, котрі були на подвір’ї. Сам рух танцюючих складався з погойдування та притупування, яке виконували у ритмі пісні. Обійшовши таким чином церкву кілька разів, учасники закінчували танець та тому самому місці, звідки починали, в спіралеподібному колі, в центрі якого був ведучий з піднятим топірцем та, як і всі, з піднятими руками. Всі вигукували «аркана!» і на кінець виконували рухи, близькі до танцю «аркан». У Чортівці нині є ще звичай завершувати Великодні свята проходом танцем від дерев’яної церкви до мурованої.

У селі Підвербці до 70-х років ХХ століття побутував танець «Каперуш», якого заводив старший парубок під акомпанемент гармонії. Команди старшого мусили виконувати всі танцюристи, особливо молодші хлопці, інакше були покарані дупаками або ременем. Подібні танці не тільки дисциплінували, екзаменували, виховували в молодих повагу до старших, але і сприяли росту особистості: кожний молодий хлопець мав за честь танцювати поряд з дорослим парубком. В очах глядачів, а особливо дівчат, він хотів виглядати дорослим. Тривалий час з «каперушами» ходив гармоніст Василь Маланчук. З малих років він засвоїв гру на цьому інструменті і довгими літніми вечорами награвав мелодії, які лунали на всю долину села. Виступав також на сцені зі зведеним ансамблем і хором як цимбаліст. Дід Василя по батькові, родом із с. Ісакова, у Першу світову війну був сурмачем. Другий дід Іван Франчук (Паньків) знаний цимбаліст та брат Михайло грали на весіллях. Від них він уперше почув народні мелодії, які лунали в нашому і навколишніх селах: Ісакові, Монастирку, Петрові, Возилові.

Особливо захоплюючою в цій місцевості є весільна обрядовість – латканки села Ісакова. Наприклад:



Ой файного любка маю, файного, файного,

Яке село великеє та й нема такого.

Що ти собі, молоденький, сподобав, сподобав,

Що ще кури недоїли, когут недодзьобав.

Ой ми до вас, люди добрі, ми до вас,

Залетіло наше гусі межи вас,

Наше гусі білесеньке, ще й з значком (2 рази),

Залетіло вчера ввечір з гусачком (2 рази),

Ой куда ж ти, молоденька, ходила (2 рази),

Що так твоя голівонька зацвила? (2 рази),

Ходила я, люди добрі, в вишневий сад (2 рази),

Там на мою головоньку весь цвіт спав (2 рази),

Іде Іван (ім’я хлопця) дорогою та й паличку струже,

Як Івана не любити, коли файний дуже.

Іде Іван дорогою та й паличку теше,

як Івана не любити, коли файно бреше.

Іде Іван дорогою, паличку карбує,

Як Івана не любити, як файно цілує.

На Тлумаччині відчутні впливи гуцульського, подільського мелосу, який у 70-х роках музики творчо використовували, запозичували одні в одних, змагалися у майстерності. У Петрові очолював капелу музикантів відомий на всю округу Ілько Цюрак (по вуличному Кермей). Також тоді популярними були музики з Монастирка під керівництвом Іванка Циганового. Багатьом поколінням людей запам’яталися їх традиційні коломийки та латканки. Все краще, що грали капели на Покутті, використовували у своєму репертуарі музики з Підвербець, які гуртувалися навколо В.Маланчука. Після закінчення Калуського культосвітнього училища він працював художнім керівником у Будинку культури в селі Палагичі, а невдовзі перевівся поближче додому – у сусіднє село Луку. Організована ним вокальна група виступала на різних оглядах. На відміну від Підвербців, будівлі яких у війну згоріли, в Луці до сьогодні збереглися місцеві строї: перемітки, кептарі, запаски, крайки, які одягають самодіяльні артисти на концертах. Нині там існує створений 1976 року фольклорно-етнографічний колектив «Перемітка» (керівник Ганна Кухна).

У багатьох селах Покуття ще у 80-х роках ХХ століття існували осередки народного мистецтва: вишивки, вбрання, ткацтва, писанкарства – особливо в Гарасимові, Тишківцях, Чортівці, Торговиці, Ясенові Пільному та інших селах. Проте нині вироби народних майстрів можна бачити хіба що на концертах чи в музеях. Їх та інші мистецькі скарби Покутського краю використовує у своїй творчості самобутній художник Іван Пеник з Підвербців. У нарисі «Крізь призму часу» мистецтвознавець Христина Саноцька [5] вперше розкрила його творчість, розвинуту на глибоких традиціях народного мистецтва й академічної школи.

Мальовнича природа Покуття свого часу надихала таких відомих вихідців з Товмаччини: скульпторів Григора Крука з Братишева, Михайла Бринського з Долини, живописця Дениса Іванціва з Делеви та інших. І.Пеник під впливом оточення почав малювати, як і майструвати й різьбити на дереві, дуже рано. Проте важливе значення у його становленні як художника мали вроджені здібності. Дід І.Пеника був відомим на всю округу скрипалем, а батько свого часу столярував. На початку 70-х Іван двічі пробував вступити до Косівського технікуму народних художніх промислів, але одного бажання виявилося замало. Пізніше поступив на навчання до Українського поліграфічного інституту імені І.Федорова на відділення книжкової графіки.

Після закінчення інституту І.Пеник працював художником у видавництві «Вища школа» Львівського університету ім. І.Франка, а невдовзі – у «Каменярі». Виконуючи ілюстрації до казок, він всебічно вивчав текст, видані раніше книги і на основі глибокого аналізу інформації, попереднього ескізування вибирав формат, розміщення і кількість ілюстрацій, заставки, кінцівки, обкладинку. Він часто використовував анімалістичний жанр, наділяв звірів у своїх малюнках людськими рисами і відповідними характерами, з етнографічною точністю «одягав» їх у гуцульсько-покутські однострої, вдало передав колорит та екзотику лісового життя, заклавши заразом у намальоване по-народному глибокий психолого-філософський зміст. В ілюстраціях відбилися і спостережливість, і тонкий гумор автора, і досконалі знання основ образотворчої грамоти, народного мистецтва, фольклору та індивідуальний графічний почерк. І як результат кількарічної праці у видавництві «Веселка» 400-тисячним накладом у 1984 році побачив світ ілюстрований «Фарбований лис». Загалом це був неабиякий успіх. Пошуки й мистецькі малюнки автора тоді позитивно відзначив такий авторитет книжкової графіки, як Георгій Якутович. Видання було подане на конкурс кращих книжок року, і як одне з його переможців експонувалося на відповідній республіканській виставці, звідки окремі ілюстрації були закуплені. У 1987 році кращі ілюстрації І.Пеника до казки Івана Франка опублікував журнал «Україна», який виходив англійською мовою й розповсюджувався за кордоном.

На перший погляд, все, здавалося, складається вдало, він уже знаний художник з нестандартним мисленням, широким світоглядом, який бездоганно володіє технічними навиками виконання малюнків, співпрацює із солідними видавництвами. Але про нього «чомусь забули» у словниках та альбомах, які виходили наприкінці 80–90-х років в Івано-Франківську та Львові. А тим часом І.Пеник вже працював над оповіданнями Ольги Кобилянської, Ірини Вільде, книгами «Жбан вина» Романа Федоріва, «Галицька брама» Степана Пушика, видав збірку віршів «Ясеновий мольберт», брав участь у виставках молодих художників. Про його роботи мистецтвознавець Ярослав Кравченко у каталозі писав, що І. Пеник прагне до поглиблення та розвитку національних традицій, розкриває внутрішній світ нашого сучасника [2]. Згодом він ілюструє книги видавництва «Веселка»: Юрія Федьковича «Бідолашко», Гунасени Вітани «Чарівна сопілка», Генри Сенкевич «Янко-музикант», Йова Крянге «П’ять хлібин», румунські та синегальські казки, що виходять українською мовою. Для видавництва «Червона калина» у Львові оформляє твори Б.Лепкого, А. Чайківського, до відкритої в 1990 році художньо-ремісничої школи в Галичі малює з десяток портретів українських художників. Пізніше виконує художнє оформлення вестибюлю новозбудованої Незвиської середньої школи та серію портретів українських композиторів, які зараз знаходяться в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника.



У великому роду Пеників умільців не бракувало. Сестра Галина також здобула мистецьку освіту у Вижницькому художньому училищі, яке закінчила з відзнакою. Вона зібрала значну колекцію покутських вишивок, провела їх наукову класифікацію і навчила своїх дочок по-справжньому розуміти красу.

Висновок. Отже, мистецькі традиції села Підвербці мають глибокі корені. Їх творчо розвинули родини музикантів Маланчуків, художників Пеників та багато інших безіменних самородків. Загалом народне мистецтво й етнографія Покуття – унікальне явище художньої і матеріальної культури українців.


  1. Бойцан В. Історія села Підвербці / В. Бойцан. – Коломия : Вік, 2009. – 80 с.

  2. Графіка молодих художників Львова. Каталог виставки. – Львів, 1987.

  3. Лащук Ю. П. Покутська кераміка. / Ю. Лащук. – Опішне : Українське Народознавство, 1998. – 160 с., іл.

  4. Рідний край – Прикарпаття. – Івано-Франківск : Плай, 2000. – 376 с.

  5. Саноцька Х. Крізь призму часу / Х. Саноцька // Жовтень. – 1988. – № 12. – С.128-129.

  6. Франко І. Фарбований лис : казка. для дошк. в. / І. Франко ; художник І. Г. Пеник. – К. : Веселка, 1984. – 23 с., іл.

  7. Худаш М. Українські Карпатські і Прикарпатські назви населених пунктів (відапелятивні утворення) / М. Худаш. – Львів : Інститут народознавства НАН України, 2006.

  8. Kolberg O. Pokutcie. Obraz etnograficzny / О. Kolberg – T. 1. – Kraków, 1982. – 356 s.



УДК 784.9 Ірина Жеребецька

Про деякі аспекти формування

виконавської майстерності музиканта
У статті досліджуються різноманітні прояви музично-творчої діяльності виконавця, що є складною системою знань, пов’язаних із пізнанням різних музичних явищ, внутрішніх закономірностей музики, її функціонуванням.

Ключові слова: виконавська майстерність, художня інтерпретація, натхненність, емоційно-естетичні чинники, індивідуально-образне тлумачення.
Various manifestations of musician’s activities are explored and discussed in the research paper, where these activities stand for the complex system of pieces of knowledge, closely linked with the acknowledgement and perception of diverse musical phenomena, music’s inner regularities and principles, as well as with the ways these principles function.

Key words: musical mastery, artistic interpretation, inspiration, emotionally-aesthetic causes, creative thinking and explanation
Виконавська майстерність музиканта передбачає його здатність до одухотворення музичного твору, наповнення його культурно-духовним та індивідуально-особистісним змістом. Відсутність емоційної складової виконання призводять до втрати цілісності твору, до беззмістовності художніх образів, власне, до знецінення авторського бачення і художньої інтерпретації [3, с.11–12].

Аналіз сучасного наукового підходу свідчить про формування виконавської майстерності як однієї із суттєвих проблем мистецтва педагогіки. Зокрема, врахування емоційно-естетичних чинників осягнення музичного мистецтва й акцентування на них у навчально-виховному процесі є необхідною умовою впливу на формування особистості виконавця, суттєвою формою збагачення виконавцем задуму автора [4, с.31–32].

Питання виконавської майстерності є важливою проблемою музичної педагогіки. Виконавська майстерність, на думку М.А.Давидова, є «вільним володінням інструменту і собою, емоційно яскравим, артистичним, співтворчим, технічно досконалим втіленням музичного твору в реальному звучанні» [2, с.19–20].

Розглядаючи завдання виконавської майстерності, сучасні науковці (В. М.Апатський, А.Т.Попов, Б.Л. Гутников, Ю.М.Бай, Н.Б.Брояко) [7, с.95–96] виходять з одних принципових позицій. Різниця у розумінні виконавської майстерності та її формування в роботах цих авторів характеризується не стільки суперечливістю, скільки широтою охоплення досліджуваних питань, зокрема:

- сфера взаємодії музиканта та інструмента, яка породжує засоби виразності твору;

- сфера взаємодії художнього і технічного у виконавській майстерності музиканта, вивчення творчих можливостей ігрового апарату;

- закономірності становлення, функціонування і вдосконалення структури музично-ігрових рухів;

- орієнтація процесу виховання музиканта на уявлення про культуру мелодичного інтонування;

- динаміка як першооснова виконання;

- вдосконалення тембрового слуху на основі використання темброво-акустичних особливостей інструмента.

Термін інтерпретація визначається як художнє тлумаченя музичного твору в процесі виконання, зокрема як:

- активний творчий процес, у якому воля композитора повинна стати власною волею інтерпретатора (С.Є.Фейнберг);

- виконавська або авторська концепція стосовно таких виражальних засобів, як темп, динаміка, артикуляція, фразування, акцентування (С.М.Мальцев);

- художнє тлумачення виконавцем авторської інформації, що зумовлює єдність об’єктивного і суб’єктивного (В.В.Бєліков, Н.П.Корихалова) [5, с.127–128].

Важливою ознакою виконавської інтерпретації є художність. Вона є сутністю ознак, властивостей, характеристик і структурних елементів, за допомогою яких музика виявляється як суспільна свідомість і мислення, як засіб пізнання і відображення дійсності, як художня форма і художній зміст, як художній процес і художній образ, що викликає у слухачів образні уявлення, інтелектуальну реакцію, асоціативне мислення, фантазію, уяву, натхненність, пробуджує почуття та емоції, естетичні переживання; несе конкретну образну інформацію, виступає об’єктом пізнання, приносить естетичну насолоду [7, с.78–79].

Невід’ємною складовою виконавського досвіду є уміння, що зумовлюють здатність належно виконувати певні дії. Виконавський досвід є сукупністю знань і навичок, що безпосередньо впливають на продуктивність процесу професійної діяльності. Знання – це особлива форма засвоєння результатів пізнання процесу відображення дійсності виконавця шляхом глибокого усвідомлення авторської концепції. Навички – це дії, складові частини яких у процесі формування виконавської інтерпретації стають автоматичними на основі застосування знань про відповідний спосіб дій шляхом цілеспрямованих вправлянь. На відміну від навичок, уміння характеризуються як готовність до свідомих і відточених виконавських дій.

Формування умінь художньої інтерпретації твору складається із:

- ознайомлення з музичним твором, усвідомлення його змісту;

- опанування драматургії твору;

- самостійного виконання музичної концепції;

- психологічної готовності до виконання твору.

Важливою складовою виконавської майстерності є художньо-інтерпретаційні уміння виконавця, що відображають рівень його образного сприйняття, культури почуттів, естетичних ідеалів і смаку, творчих здібностей. Зафіксований у нотному записі музичний твір, наділений відносною визначеністю, вимагає творчого тлумачення виконавцем. Коло образів, явищ, думок і почуттів, втілених у музиці, становить зміст музичного твору. Засобом втілення музичного змісту є музична форма, що розуміється як композиційний план, як певні закономірності структури музичного твору і, щонайважливіше, як цілий комплекс засобів музичної виразності та певної послідовності викладу музичного матеріалу [1, с.53–54].

Виступ на сцені музиканта-виконавця – це мобілізація зусиль, використання музично-теоретичних знань, практичних умінь і навичок, що становлять виконавську майстерність. Для мистецтва характерні велика гострота і сила, широкий розмах емоцій, розмаїтість емоційних барв. Музикантові важливо не тільки відчути художній образ, а сказати музикою так, щоб слухач був сповнений, пронизаний такими ж переживаннями і емоціями.

Основними компонентами структури виконавської майстерності є:

- ціннісний, що демонструє уміння виконавця узгодити музичну інтерпретацію з індивідуальними орієнтаціями й уподобаннями;

- емоційний, що відображає суб’єктивне сприйняття і безпосередню реакцію виконавця на музичний твір;

- нормативний, що передбачає наявність необхідних мистецьких знань, здатність до розкриття авторської концепції музичного твору, відтворення його жанрово-стильових та формотворчих ознак;

- технічний, що виражає міру володіння виконавцем інструментальною технікою (звуковидобування, біглість тощо);

- публічно-регулятивний, що відображає володіння собою виконавцем в умовах концертного виступу.

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка