Мова і суспільство. Соціолінгвістика



Скачати 253.82 Kb.
Дата конвертації21.03.2016
Розмір253.82 Kb.
Тема 2. Мова і суспільство. Соціолінгвістика.

  1. Історія питання.

  2. Функції мови.

  3. Форми існування мови.

  4. Літературна мова. Поняття норми.

  5. Соціальна варіативність мови: стратифікаційна і ситуативна.

  6. Мовна ситуація. Білінгвізм.

  7. Мовна політика.

  8. Соціальний статус мови. Функціональна типологія мов.

  9. Мови ООН, регіональні, міжнаціонального спілкування, штучні мови. Інформативні мовні коди.

  10. Білінгвізм: соціальний, психічний, мовний аспекти.

  11. Українське мовне законодавство.

Мова і суспільство - одна з центральних проблем сучасної лінгвістики, що умотивоване такими чинниками, як: громадський характер виникнення, розвитку та функціонування мови; природа її зв'язків з суспільством; соціальна диференціація мови відповідно з поділом суспільства на класи, верстви і групи; соціальні відмінності у використанні мови у зв'язку з різноманітними сферами її застосування; взаємовідносини мов у дво -і багатомовних суспільствах; умови набуття однією з мов функцій засобу міжнаціонального спілкування; форми свідомого впливу суспільства на мову і т. п.



Взаємозв’язок мови і суспільства вивчає соціолінгвістика як маргінальна галузь сучасного мовознавства, що виникла на теренах мовознавства, соціології, соціальної психології й етнографії у другій половині 20 ст. Проблеми впливу суспільства на мову почали розглядати ще античні філософи. Однак про становлення соціолінгвістики як науки можна говорити починаючи з XIX століття. Першим суто соціолінгвістичних дослідженням прийнято вважати книгу П. Лафарга "Мова і революція" ("Французька мова до і після революції", 1894 р.), в ній соціальні варіанти французької мови ("аристократичного Версаля" і "буржуазного Парижа") кінця XVIII - початку XIX в. пояснювалися соціальними і політичними причинами, що викликали французьку революцію 1789 року.
У кінці XIX - початку XX в. у Франції формується французька школа соціальної лінгвістики, найважливішим представником якої є учень і послідовник Ф. де Сосюра, видатний мовознавець А. Мейє. У Великобританії проблеми мови і суспільства вивчаються Лондонською школою під керівництвом Дж. Фьйорса, у США – Едуардом Сепіром, Бенджамином Уорфом і представниками антрополінгвістики,
Антуан Мейе шукав причини мовних змін в соціальних чинниках і бачив у прамові лише гіпотетичну систему відповідностей між спорідненими мовами. Його праці фокусуються на проблемі етногенезу, дослідження територіальних діалектів як свідоцтв історичного розвитку суспільства та соціальних діалектів як відображення класового та професійного розшарування суспільства, на взаємозв'язках діалектів з національною мовою. Ім'я А. Мейе зазвичай пов'язують з французькою соціологічною школою в мовознавстві, яка висуває на перший план комунікативну функцію мови поряд з визнанням її системності і знакової природи її одиниць. Звернення до соціологізму, який оформляється на рубежі 19 - 20 ст., було реакцією на натуралізм А. Шлайхера, індивідуалістичний психологізм младограмматиков. Соціологізм в мовознавстві сприяв розвитку діалектології і лінгвістичної географії. У його руслі ведуться дослідження історії мов і діалектів, співвідношення мови і культури, мовних і соціальних структур. Він пов'язаний із становленням в той же історичний період структурної антропології, вивчає співвідношення соціальних і мовних структур у процесі розвитку мислення на різних щаблях етногенезу (Клод Леві-Строс). Мейе показав зв'язок між розвитком цивілізації і змінами у складі словника, між інтелектуальним прогресом і переосмисленням або виникненням нових граматичних форм і категорій, прикладом чого може служити розвиток семантики граматичного роду або редукція флексій і спрощення морфологічної структури слова в історії західних європейських мов. У наш час ці положення звучать вже як аксіоми, але в перші десятиліття XX століття вони стали одкровенням для багатьох вчених. Розвиваючи ідеї А. Мейе, А. Соммерфельт у книзі «Мова і суспільство» (1938) поставив питання про те, чи існує залежність між типом мови, суспільним устроєм і типом людського мислення і, залучаючи для аналізу матеріали мови австралійського племені Аранта і мови деяких племен американських індіанців, спробував дати на нього позитивну відповідь.
Вітчизняне мовознавство, починаючи з М. В. Ломоносова, в особі своїх кращих представників завжди розглядало мову як соціальне явище, нерозривно пов'язане з суспільством. Федор Іванович Буслаєв розумів мову не тільки як вираз "народної мислітельності", а й усього побуту, звичаїв, переказів народу. Така традиція вивчення мови у зв'язку з історією народу була надалі розвинена Олександром Афанасевичем Потебнею, Олексієм Олександровичем Шахматовим та ін. Завдяки зазначеному підходу були закладені основи сучасної науки - лінгвокультурології.

Більш глибоке дослідження соціальної природи мови в мовознавстві пов'язується з ім'ям Івана Олександровича Бодуена де Куртене. Він не тільки вказував на соціальну природу індивідуальних мовних актів, але і в дуже оригінальній формі висунув ідею соціальної диференціації мови: до складу мовного матеріалу "слід віднести (...) розмовну мову всіх прошарків суспільства даного народу, не тільки тих, які ходять у сермягах, а й тих, що носять сюртуки (...), мову всіх без винятку станів (...), мову різного віку (дітей, дорослих, старих і т. п.) і відомих станів людини " . Таким чином було висунуто поняття різноманіття соціальних функцій мов.

Найсучаснішими зарубіжними школами і галузі соціолінгвістики є інтеракційна соціолінгвістика (Дж. Гумперц), конверсаційний аналіз (Харві Сакс, Іммануіл Щеглофф, Гейл Джефферсон), і теорія обличчя і ввічливості П. Браун і С. Левінсон.

Головними векторами досліджень сучасної соціолінгвістики є проблеми суспільних функцій мови, мовної ситуації, мовного колективу, форм існування мови в соціумі, соціальної диференціації мов залежно від різноманітності соціальних шарів (стратифікаційна) і соціальних ситуацій (ситуативна), двомовності, білінгвізму, мовної політики, норми; відбиття мовними структурами структур соціального порядку, конвенції інституційної поведінки «агентів» і «клієнтів» інститутів тощо.



Функції мови виявляють її суть, призначення, дію. Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так, основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний характер. Мислетворча функція мови - функція формування й формулювання думки. Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову "органом, який творить думку". Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні від головних, вони є ніби уточненням, детальнішою видовою класифікацією їх. Так, з комунікативною функцією пов'язані такі конкретні функції: фатична (від гр. phatos "розказане"), тобто контактоустановлювальна; репрезентативна (від фр. representation "представництво") - функція позначення світу речей; інтелектуально-інформативна (спрямована до розуму, до раціонального мислення; відправник інформує адресата о результатах свого раціонального мислення з метою вплинути на його систему цінностей, впровадити нову або додаткову інформацію про явища дійсності; абстрагована від емоцій. Пор. Це гидкий, підлий вчинок і Я вважаю, що цей вчинок протирічить нормам моралі); емотивна - функція вираження почуттів, емоцій; експресивна (від лат. expressio "вираження") - функція самовираження, створення образу мовця, автора; волюнтативна (від лат. voluntas "воля") - функція волевиявлення; прагматична (від гр. pragma "дія") -- функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого; естетична (від гр. aistetikos "такий, що стосується чуттєвого сприйняття") - функція вираження прекрасного, виховання естетичного смаку; метамовна (від гр. meta "після, за, між"; у сучасній термінології вживається для позначення таких систем, які використовують для дослідження чи опису інших систем) - функція використання мови для опису іншої мови, тобто спеціальної наукової мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).

Із мислетворчою функцією пов'язані когнітивна (від лат. cognitus "знання, пізнання"), або гносеологічна (від гр. gnosis "знання, пізнання"), тобто пізнавальна, й акумулятивна (від лат. accumulatio "нагромадження") функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відображено результати розумової діяльності людства, класифіковано і систематизовано весь навколишній світ. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.



Форма існування мови — це одна з конкретних форм його структурної організації і функціонування в людському колективі, різні іпостасі існування однієї і тієї ж мови (етномови). До основних форм існування мови належать: 1) літературна мова; 2) народно-розмовна мова; 3) койне (наддіалектна спільність, інтердіалект); 4) просторіччя; 5) мова-піджин; 6) креольська мова; 7) територіальні діалекти; 8) деякі типи соціальних діалектів. Другорядні форми існування мови — це деякі типи соціальних діалектів (зокрема, таємні арго торговців і робітників, групові жаргони), ритуальні мови, кастові мови, статеві варіанти „мови” (чоловічі й жіночі „потайні” мови) тощо. Їхнє головне призначення інше — не об’єднання, а відособлення певних соціальних, професійних і вікових груп, складових меншої частини народу.

Ядром мови є літературна мова в її книжній і розмовній формах.



Літературна мова визначається як загальнонародна, унормована і регламентована, культурно оброблена форма існування мови, що забезпечує певні сфери існування етносу і здебільшого отримує широку стилістичну диференціацію. Протиставлена діалектам, просторіччю, розмовній мові. ЇЇ призначення - об'єднувати членів соціальної спільноти (народності, нації, народу). Основні ознаки літературної мови як головного прояву норми такі: 1)  унормованість, наявність кодифікованої письмової форми, 2) загальнообов'язковість; 3) поліфункціональність, універсальність, тобто використання у всіх сферах життя суспільства, а тому наявність функціональних стилів, стилістична диференційованість; 4) обробленість; 5) стабільність; 6) наявність усного і письмового різновиду. Є динамічною системою, що має механізми збагачення і розвитку, зокрема, за рахунок демократизації – поповнення знаками народно-розмовної мови. Не є тотожною мові художньої літератури, має розгалужену систему стилів, писемний і усний способи репрезентації. Можуть існувати національні варіанти літературної мови (англійська в Великобританії, США, Канаді, Австралії).

В історії розвитку різних мов розповсюдженою тенденцією є літературна двомовність, коли для потреб релігії, науки, освіти застосовувався книжковий нормований варіант мови (зазвичай чужий), для повсякденних трудових, торговельних, побутових потреб, для усної словесної творчості - свій, що ще не мав письмової фіксації та літературної нормованої форми. Зазначена ситуація в період середньовіччя спостерігалася в багатьох країнах Європи та Азії: у Західній Європі літературною мовою була латинь, в багатьох країнах Азії - арабська мова, на Русі функції літературної мови виконував споріднений старослов'янський.


Ознакою літературної мови є мовна норма, хоч нормативність Л.м. є відносною внаслідок її динамічності.

До проблеми мовної норми зверталися ще давньогрецький софіст Протагор, Александрійська школа. Відповідно до сучасного усвідомлення цього явища, мовна норма визначається як: обрані в процесі комунікативної взаємодії з числа варіантів мовної реалізації, уніфіковані, свідомо фіксовані і найбільш поширені традиційні зразки (стандарти) репрезентації системи мови (засоби мови і правила їхнього вживання). Виявляється в шкалі оцінок правильності, доречності і естетичної гармонійності. Нерідко в мовленні співіснують варіанти мовної норми, один з яких згодом утрачає статус мовного стандарту. Визначення нормативності мовних одиниць здійснюється на підставі таких критеріїв: відповідності структурі мови, уживаності, суспільного схвалення. Наслідком визнання мовної норми є кодифікація у граматиках і словниках. Протиставлена узусу як аспекту реалізації мовної системи, сукупності всіх реальних вживань мови. Мовна норма диференціюється у писемній і усній літературній мові, різних сферах спілкування і формах існування мови, функціональних стилях і регіональних варіантах однієї мови (французька мова Канади та Франції). Ще зі школи ви пам’ятаєте, що існують різні типи мовних норм: лексичні, акцентологічні, орфоепічні, орфографічні, граматичні (морфологічні, синтаксичні).



Просторіччя – форма існування мови, що протиставлена, з одного боку, літературній розмовній мові, з іншого, – територіальним діалектам. У нього свій склад носіїв, або, за термінологією Е. Д. Поливанова, свій соціальний субстрат. „Три сфери сучасної усної мови – діалект, просторіччя, літературна розмовна мова – різні між собою, перш за все, за складом носіїв”. Дві-три фрази, що включають просторічні елементи, маркірують мову мовця й сигналізують про його соціальний і культурно-мовний статус. Термін „просторіччя” багатозначний. Ним позначаються: 1) загальнонародні (не діалектні) засоби мови, що залишилися поза літературною мовою (це позалітературне просторіччя), 2) знижені, грубуваті елементи в складі самої літературної мови (літературне просторіччя). Ознаками просторіччя визначено: 1) ненормованість мови; 2) стилістична недиференційованість (іманентна нейтральність з погляду стилістики); 3) факультативність вживання, необов’язковість для членів певного соціуму; 4) безписемність; 5) функціональна монотонність одиниць, поширеність повних синонімів (дублетів: ׀вештатис’а ‘бігати’). Просторіччя має відмінності від літературної нормованої мови на всіх мовних рівнях. Наведемо приклади: бу׀хикати ‘кашляти’, , воў׀тузиетис’а ‘довго щось робити’, ׀гузатис’а ‘марнувати час’, На фонетичному рівні: радіво, какаво, ризетка; сурйозний, чумадан, калідор На морфологічному рівні: У домі тепер жодного миша; Яка тюль красива; Шампунь-то моя де? Стулку постав на місце. (зміна роду); поганіше, гарніше, самий красивий (форми ступенів порівняння

Койне – грецьке слово ( загальний), що служило назвою спільної для носіїв різних діалектів старогрецької мови, яка склалася на території Аттики з центром в Афінах (приблизно у IV ст. до н. е.). У наш час це слово — широко поширений у лінгвістиці термін, що позначає узагальнений тип усної мови, – одну з форм існування мови. „Койне можна визначити як засіб міждіалектний, а іноді й міжнаціонального спілкування, що виникає спочатку з торгівельною, військовою або культурною метою на базі однієї з груп близьких діалектів, поступово вбирає в себе також і деякі специфічні особливості інших діалектів (іноді мов)”. Історично койне може передувати виникненню письмової мови. Нерідко воно стає базою літературної мови. Лондонське койне послужило базою англійської літературної мови, пекінське – основою китайської літературної мови, койне міста Едо – основою японської літературної мови. На основі полянського діалекту давньоруської мови утворилося київське койне, яке служило засобом спілкування для численних руських князівств, що утворювалися по мірі колонізації угрофінських та тюрських земель на європейській території сучасної Росії.

Піджин – редукована допоміжна мова, створена в результаті змішування мов на різномовній території, виконує обмежені функції (торговельні, бізнесові) і не є рідної для тих, хто нею користується. Піджин – різновид змішаної мови, що виникає в результаті необхідності спілкування на різномовній території. Спочатку поєднанням „пиджин інгліш” (англ. спотв. pidgin МФА: ['piʤin]) називали „ділову”, гранично спрощену мову, що мимоволі виникла в багатомовних портах Південного Китаю як допоміжний засіб спілкування. Його лексика – англійська, зазвичай спотворена в фонетичному плані й семантично, а граматика – китайська. Суттєва різниця між койне та піджинами полягає в тому, що піджинізація передбачає істотну структурну модифікацію мови-джерела, натомість койне здебільшого розвивається у бік збереження і збагачення мови або діалекту, що перетворюються на койне. Піджин формується в умовах контакту і взаємного впливу різних мов, а койне найчастіше (хоча й не завжди) утворюється на базі діалектів однієї мови або близько споріднених мов. Діловим, торговим за сферою виникнення і застосуванням був кяхтинский піджин (м. Кяхта — на межі Росії й Китаю), описаний в середині XIX ст. С. І. Черепановим. Його основа – російська мова з гранично спрощеною (на китайський зразок) граматикою – без відмін і без відмінювання слів. До кяхтинського піджину зверталися китайські торговці містечка Маймачень (поряд з Кяхтой) і росіяни „від взаємного незнання” мов. Росіянам така „мова” здавалася ламаною, користування нею позначалось висловом „говорити по-китайськи”.

Діалог кяхтинською китайця з дружиною російського купця:

Китаєць: – Илисандера за тиби кака подумаи за мои пришел еса

Росіянка: – Погули еса, господине Далай.

У перекладі цей мікродіалог звучить так:

– Олександро, як гадаєш, чому я прийшов?



  •  На гостину, пане Далай.

Креольська мова На креольських мовах говорить близько 10 млн. осіб. Більше за все креольська мова схожа на піджин. Але між креольською мовою і піджином є істотні відмінності. Піджин має тільки „соціальний субстрат” (контингент носіїв, пов’язаний з торгівлею, урбанізацією, міграцією), але не має етнічного, тобто для жодного народу він не є рідним, – „креольська мова, навпаки, має в першу чергу етнічний субстрат в особі нового етносу, дії певного етнічного процесу, що формується в результаті інтеграції, етнотрансформаційної консолідації або міксації”, об’єднання етносів. Креольська мова – це в принципі повноцінна мова, що має в своєму розпорядженні широку лексику й самостійно вироблену граматику, здатна розвиватися за своїми внутрішніми законами, подібно до будь-якої природної мови. Загальна кількість носіїв креольських мов у наш час постійно зростає.

Незважаючи на величезну територіальну роз’єднаність креольських мов, вони мають структурну схожість, пов’язану з механізмом їх утворення з піджинів і подальшого розвитку в більш-менш структурно самобутні мови. Стає рідною для другого покоління людей, що користувалися піджином. (мови островів тихого і Індійського океанів, сформовані на базі англомовних, франкомовних, іспаномовних піджинів).


Проблема соціальної варіативності мови: стратифікаційна і ситуативна.
На розвиток мови впливають як внутрішні (обумовлені системою мови), так і зовнішні (зокрема, соціальні) фактори. Соціальні фактори, як правило, впливають на мову не прямо, а опосередковано (найбільш безпосереднє відображення соціальні зміни одержують лише в лексиці).
Фактором, що впливає на стратифікаційну диференціацію мови, є соціальна неоднорідність суспільства. Це, зокрема, диференціація багатьох
сучасних розвинених національних мов на територіальні
і соціальні діалекти, виділення літературної мови як соціально і функціонально найбільш значимого мовного утворення, існування в деяких суспільствах "чоловічого" ​​і "жіночого "варіантів мови.

Ситуативна варіативність – це обумовленість використання мовних засобів соціальними характеристиками носіїв мови (віком, рівнем освіти, професією тощо), соціальними ролями учасників комунікації, ситуацією спілкування. Зокрема, будуть відрізнятися мовні / мовленнєві параметри ролей «викладач – студент». У сучасних дослідженнях з критичного дискурс-аналізу й інтеракційної соціолінгвістики ситуативна варіативность мови / мовлення розглядається в аспекті залежності соціальних ролей від інституційних вимог, від інституційного дискурсу, в якому мовлення учасників відбиває їх асиметричні права як агентів і клієнтів інститутів. Вчених цікавить, перш за все, дуалізм відносин між структурою і діячем: чи вільний суб'єкт у конструюванні власної мовленнєвої і соціальної ідентичності або таке конструювання залежить від інституційних структур влади, і суб'єкти насильно розміщуються в межах існуючого дискурсу (наприклад, клієнт і лікар у терапевтичному дискурсі). Визначальна роль домінантних дискурсів у соціорольовій ідентифікації (самоідентифікації) суб'єктів проілюстрована парадоксальним прикладом Н. Фейрклау, який продемонстрував, як у процесі медичного опитування пацієнт може позиціонуватися науковим медичним дискурсом не як «особистість», а як «випадок» (case), тобто «неістота», яка в певній соціальній ситуації взагалі позбавлена здатності мовлення.

Тобто у сучасних дослідженнях виявомситуативна варіативність обумовлена соціальними ролями учасників дискурса, які, у свою чергу, є похідними від інституційних обмежень, вимог.



Мовна ситуація – взаємоповязані форми існування однієї мови або сукупності мов або мовних варіантів у їх соціально-територіальному взаємовідношенні в межах певних географічних регіонів.

Критерії опису:

Кількісні (кількість мов у певній мовній ситуації, кількість мовців, що говорять певною мовою, кількість комунікативних сфер, які обслуговують певні мови)

Якісні: а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи


різні мови (одномовність і багатомовність);
б) структурно-генетичні відношення між мовами
(споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);
в) функціональна рівнозначність — нерівнознач-
ність мов;
г) характер панівної мови (місцева чи іноземна).
Оцінні: внутрішня і
зовнішня оцінку мов. Внутрішня оцінка — це
оцінка споконвічними носіями мови її комунікативної
придатності, естетичної престижності тощо, тобто
ступінь прихильності мовців до рідної мови. Зовнішня
оцінка — це характеристика названих параметрів
мови носіями інших мов. На основі цих критеріїв
будується типологія мовних ситуацій.

Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномовні) і складні (багатомовні), збалансовані і незбалансовані. Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзо-глосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець залежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами. Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомовність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіснують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях спілкування дві різні мовні системи, — двомовна (білінгв), а сукупність відповідних умінь — двомовність (білінгвізм). Дві мови не можуть бути функціонально тотожними. Це суперечило б чинному в мові законові економії мовних засобів. Через те двомовність, як правило, не є тривалою, а лише перехідним етапом на одномовність, де одна з мов усувається. Навіть на рівні індивідуального білінгвізму спостерігається тенденція до диференційованого вибору мови залежно від ситуації, теми тощо.

Крім двомовності, в сучасному світі трапляються непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п'ятимовність. Прикладом чотиримовної ситуації є мовна ситуація в Індії: у межах штату тут використовують місцеву офіційно визнану мову Індії і місцеву неофіційну мову, між штатами — англійську, а у вищих верствах населення — ще санскрит. Унікальною є виявлена в одному з поселень аборигенів Австралії одинадцятимовна ситуація, причому вживані тут мови належать аж до п'яти різних мовних сімей. Кожен мешканець цього поселення говорить двома-трьома мовами, а багато — шістьма-сімома.

Білінгвізм — рівноправне становище обох мов. Диглосія – нерівноправне становище двох мов, одна з яких доповнює функції іншої (наприклад, як давньоруська доповнювала колись функції старослов’янської). Є одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму. Диглосія — це одночасне існу¬вання в суспільстві двох мов або двох форм (варіантів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не залежить від етномовної належності мовців.

На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою «високий — низький». Компонентами диглосії є різні мови (наприклад, французька і російська в російських дворян XVIII ст.), різні варіанти однієї мови (літературна мова і діалект), різні стилі мови (книжний і розмовний). Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироблення правильної мовної політики.

Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на
меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її
застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних
заходів щодо розв’язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність
політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання
мовному розвитку бажаного спрямування.
Термін мовна політика має два значення:
1) мовна політика як сукупність заходів,
спрямованих на певний мовний розвиток (уведення нових або
збереження старих мовних норм, уніфікація і
стандартизація літературних форм, реформи в галузі
орфографії і пунктуації тощо);
2) мовна політика як частина національної
політики певної держави (зміна чи збереження наявного
функціонального розподілу мов у багатомовному
суспільстві). Щодо другого значення в мовознавстві і
політології вживають термін національно-мовна
політика.
Регіона́льні мо́ви  — мови, яка традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави

2003 року Україна ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин 1992 року видання і прийняла закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», який набув чинності 1 січня 2006 року. 6 квітня 2011 Кабмін України затвердив процедуру виділення коштів на підтримку регіональних мов України. Станом на 2011 рік, 33 % населення України є носіями регіональної мови. Тим не менше, тільки 14,1 % дітей України виховуються в дошкільних установах рідною регіональною мовою. Більш того, школи з викладанням регіональними мовами або мовами меншин в Україні закриваються в 8 разів частіше, ніж україномовні – попри те що середньостатистичні класи в них переповнені (російською та молдовською мовами — в 3 рази, кримськотатарською — в 1,5 рази в порівнянні з середнім україномовним класом).

Закон України «Про засади державної мовної політики», який вводить в українське законодавче поле поняття регіональної мови, був прийнятий Верховною Радою і 8 серпня 2012 підписаний Президентом країни.[ Законом декларується, що за умови, якщо кількість осіб — носіїв регіональної мови, що проживають на території розповсюдження цієї мови, становить 10 і більше % чисельності її населення, для цього регіональній мові на даній території вводиться цілий ряд преференцій: вона використовується на цій території в роботі місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя. Крім того, даний закон декларує вільне використання, поряд з державною мовою, регіональних мов в таких сферах, як економічна і соціальна діяльність підприємств, установ, організацій, приватних підприємців, об'єднань громадян; освіта, наука, культура, інформатика, ЗМІ та зв'язок, реклама.

Соціолінгвістична або функціональна типологія - порівняльне вивчення функціональних властивостей мов незалежно від характеру генетичних відносин між ними. Предметом Ф.Т. є мова як комунікативний засіб , що розглядається крізь призму його соціальних функцій і сфер вживання. Інше визначення Ф.т. - один з видів типологічної класифікації, при якій рубрикація ґрунтується на соціолінгвістичних параметрах мов. Існує кілька видів соціолінгвістичної класифікації мов, побудованих на різних підставах:
1) за наявності / відсутності писемності: писемні та неписьменні;
2 ) за часом створення писемності: давньописемні, старописемні, молодописемні, новописемні; 3 ) за юридичним статусом: державні, офіційні мови, мови корінних нечисленних народів, мови з невизначеним статусом;
4 ) за обсягом виконуваних суспільних функцій: багатофункціональні (мови міжнародного спілкування, мови міжнаціонального спілкування, мови народів) і монофункціональні (одноаульні мови); між багато і монофункціональними стоять проміжні різновиди: біфункціональні, три функціональні.

Для спілкування людей різних національностей на певній території функціонують мови міжнаціонального спілкування. Застосовуються у державах Із полілінгвокультурною сітуацією. Так, наприклад, на пострадянському просторі функцію мови міжнаціонального спілкування виконує російська мова: по-російськи говорять між собою державні діячі, вчені, артисти і т. п. в рамках СНД, вирішуючи проблеми , що стосуються різних країн і народів.




Міжнародні мови (мови ООН) і, зокрема, штучні мови як засіб спілкування народів світу вивчає інтерлінгвістика. Підгрунтям для формування І. була теорія лінгвопроектування, започаткована у 1629 році Р. Декартом. Це концепція створення штучної мови на кшталт математичної символічної системи (Декарт, Лейбніц), музики, філософської системи., які були покликані подолати недоліки і недосконалість природних мов. В емпіричному напряму лінгвопроектування (17-19 ст.) здійснюються спроби спрощення природних мов (спрощена латина, всеслов’янська мова Ю. Крижанича тощо). У другій половині 19 ст. створено інтернаціональне лінгвістичне товариство з метою розробки універсальних штучних мов: есперанто, ідо, інтерлінгви тощо. Із 60 –х р. інтерлінгвістика розглядається як галузь соціолінгвістики, оскільки її проблематика передбачає не лише розробку штучних мов, але й міжнародних мов і сфер їх застосування. Це високорозвинені мови, здатні висловити самий різноманітний зміст, цими мовами володіють мільйони людей, на них видаються документи міжнародних організацій. Так, офіціальними мовами ООН и міжнародних організацій (ЮНЕСКО, СОТ) є: англійська, російська, французька, іспанська, китайська, арабська.


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка