«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка10/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25

ЛЮБОВ'Ю НАПИСАНІ РЯДКИ
Снісаренко Юлія,

гуртківка Богодухівського ЦДЮТ

Богодухівської районної ради

Керівник Соловйова О.О.,

методист Богодухівського ЦДЮТ
«Нашого цвіту - по всьому світу» - говорить народна мудрість. Сини і дочки нашого краю проповідують материнське слова, щирість і любов до отчого дому, куди б їх не занесла доля.

Серед видатних людей, які народилися і виросли в нашому краї, але решту життя провели далеко від своєї батьківщини є Пилип Прокопович Вакуленко, уродженець села Новософіївка, що на Богодухівщині.

Пилип Прокопович Вакуленко незмінний голова Товариства української мови імені Т.Шевченка Південної Австралії. Автор книжок «В джунглях Нової Гвінеї», «Весела кукабура», «Мої австралійські сороки», «У царстві коралів», «Папуа Нова Гвінея», «Романтика та дикі квіти», «Ця дика Австралія», «З-під евкаліптів», «Мореплавці і відкривачі Terra Австраліс» та численних публікацій у періодичних виданнях.

Народився Пилип Вакуленко 1923 року в селянській родині. Початкову школу закінчив у рідному селі. У 1940 році закінчив школу №3 в місті Богодухові. Вирішив стати вчителем. Тож після закінчення трьохмісячних вчительських курсів вже восени вчителював у початковій школі.

У 1942 році фашисти вислали його на примусові роботи до Німеччини. Там він перебував до кінця війни, а потім за допомогою комісії ООН у справах біженців виїхав до Австралії. Обрав країну сам, бо хотів виїхати подалі від Європи, а також мріяв побачити далеку екзотичну Австралію. До того ж Австралія була однією з перших країн, котра почала брати до себе переміщених осіб з Європи. Про свою довгу мандрівку до Зеленого континенту Пилип Вакуленко написав у своїх спогадах «Світ за очі в далеку Австралію».

Після місячного курсу вивчення англійської мови Пилип Вакуленко пішов працювати на залізницю. Поступово наші українці завойовували симпатії австралійців і оселялися в містах.

Сьогодні Пилип Прокопович займається літературною діяльність, має власне видавництво. Видає книжки і журнали для української громади рідною мовою. Однак не вважає це «видатною діяльністю», бо робить це для самозадоволення, адже з того, як він пише: « у нас ніхто і ніколи не заробив собі на хліб і на масло». Книжки українці видають на власний кошт і потім самі ж їх продають.

В родинах вихідців з України і по сьогоднішній день дотримуються звичаїв і відзначають всі українські свята.

Наш земляк – прихильник і ревний захисник рідної мови. Про це він пише і у своїх віршах.

Так легко стане на душі

Як на папір впадуть вірші:

Чіткими рівними рядами,

Своїми втішними думками,

Неначе з глибини перлини,

Неначе ягоди калини

Красою серце наповняють,

цілющим трунком наливають

Порожню спраглу в серці чашу

Як не любить ту мову нашу!

Пилип Вакуленко редагує часописи: «Як тепер живе австралійська Україна», «Як тепер живе Україна». Для читачів України в Черкасах у 1993 році вийшла книга нашого земляка про відкриття Зеленого континенту «Мореплавці і відкривачі Терра Австраліс», а також цікава ілюстрована книга у співавторстві з Лідією Ростек «Микола Миклуха-Маклай. 150 років з дня народження» - у 1996 році в Аделаїді.

Член спілки письменників України Пилип Вакуленко, крім красного письма, має ще дві пристрасті. Він – заповзятий мандрівник та оригінальний майстер художнього об'єктива. Саме останнє захоплення допомогло йому стати досить респектабельним бізнесменом.

Не шкодує наш земляк власних коштів, щоб наблизити до України обрії далекої Австралії. Завдяки йому там, в українській громаді, побували відомі письменники, художники, митці. Зусиллями його та відомих австралійських меценатів виходять у світ твори українців. Так побачила світ збірка творів літстудійців Гнідинської середньої школи на Київщині.

Роки летять, змінюється життя, та незмінним залишається в серці Пилипа Прокоповича почуття ностальгії за батьківщиною. У саду письменника і громадського діяча є куточок природи, де росте калина з рідного краю, а величава мальва серед австралійської екзотики здається йому вершиною витонченості, досконалості природи.
РОДОВІД АРХІТЕКТОРА О.М. БЕКЕТОВА
Шило Катерина, учениця 11 класу

Харківської СШ І-ІІІ ступенів № 108

Харківської районної ради

Керівник: Тесленко Т. О.,

вчитель світової літератури
Кожний будинок має фундамент, кожне дерево має коріння, так і людина має своє коріння, свій родовід, свою історію.

Так само і я давно зацікавлена темою: «Родовід у житті кожної людини». Я вважаю, що родина – це велика сила, надійний тил для кожного.

Знаючи історію своєї родини впродовж п’яти поколінь, я зацікавилась родоводом видатного архітектора, нашого земляка О.М. Бекетова.

Почнемо з далекого ХVIII століття. У ті часи жив найдавніший, відомий нам предок Олексія Миколайовича Бекетова – Бекетов Матвій Никифорович. Це був прапрадідусь Олексія Миколайовича, титулярний радник та поручик. Його батько Никифор Андрійович та дідусь Андрій Федорович виховували його. Народився він у селі Богородське, яке зараз перейменоване на село Бекетовка. Одружившись, у 1757 році в нього народжується син Олексій. Він служив у лейб-гвардії Преображенського полку. Згодом, у 1777 році вийшов у відставку поручиком.

Олексій одружився та мав велику родину. В нього з’явилося чотири сини та три доньки. Нам, нажаль, відомо лише про чотирьох дітей: Бекетову Катерину Олексіївну (1788-1822), Бекетова Петра Олексійовича (1784-1822), Бекетова Дмитра Олексійовича (1797-1845) та Бекетова Миколу Олексійовича (1794-1866).

Але найбільшу славу зазнав Микола Олексійович.

Коли Микола виріс, став військовим, як колись батько. Згодом став мічманом у відставці, вченим сільського господарства. Згодом Микола одружився, в нього народилося троє синів та донька. Зараз нічого не відомо про їх доньку, але сини були відомі на всю Росію. Їх звали Олексій (1824-1898), Андрій (1825-1902) та Микола (1827-1911).

Олексій був першим головою Пензенської губернської земельної управи, член багатьох благодійних товариств.

Андрій зазнав ще більшої слави. Він був ботаніком-еволюціоністом, професором і ректором Петербурзького університету, видатним ученим і діячем з розповсюдження освіти. Саме він написав перший оригінальний підручник з географії рослин (1896). Створив велику школу руських ботаніко-географів.

Він ще був примірним сім’янином. Він одружився на Кареліній Єлизаветі Григорівні У Андрія та Єлизавети було троє доньок: Катерина, Марія та Олександра. Майже всі, як і їх мати, знали багато мов та займалися літературними перекладами.

Коли вони стали дорослими, в них з’явилися власні родини. Найвідомішою з них була родина середньої доньки Олександри. Вона вийшла заміж за юриста Олександра Львовича Блока (1852-1909). В них народився відомий на всю Європу син - російський поет, драматург та перекладач Олександр Олександрович Блок.

Був ще один брат, якого звали Микола Бекетов. Микола Миколайович був видатним українським та російським фізико-хіміком, членом Петербурзької академії наук (з 1886 року).

У 1849 році він закінчив Казанський університет. З 1855 по 1887 роки працював у Харківському університеті, а з 1887 – у Петербурзькій академії.

Микола також, незважаючи на свою блискучу наукову кар’єру знайшов своє кохання. Найцікавіше те, що і досі залишається невідомим ім’я тієї жінки, котра зуміла підкорити серце цього вченого.

Через деякий час після одруження в нього з’являється син, яким пишається не тільки Харків, а й вся Росія. Це відомий архітектор Олексій Миколайович Бекетов.

Дитячі роки пройшли у Харкові. Здобувши вищу освіту у Петербурзі, він повертається до Харкова та починає працювати.

Олексій Миколайович Бекетов запам’ятався нам як відомий російський та український радянський архітектор, художник-пейзажист, академік архітектури, професор Харківського будівельного інституту, доктор архітектури.

Саме завдяки йому сформувався архітектурний вигляд міста Харкова, особливо Нагорного району, Пушкінської, Садово-Куликівської та Мироносицької вулиці. Близько 60 будинків також побудовані в Криму (Сімферополь, Алушта), Києві, Ростові-на-Дону, Катеринославі, Лубнах, Новочеркаську, Бєлгороді, Баку, Донецьку та інших містах Донбасу.

Він одружився на художниці Ганні Алчевській (1868-1931), дочці українського гірничопромисловця й мецената Олексія Алчевського. Згодом у щасливого подружжя з’явилися три доньки та син: найстарша Христина, на рік молодший від неї Микола, та дві молодші доньки Марія та Олена. Помер Бекетов 23 листопада 1941 року.

Про їх дітей ми мало що знаємо, але відомо, що і досі живі два онуки Олексія Миколайовича та Ганни Олексіївни – Володимир Семенович Рофе-Бекетов та Федір Семенович Рофе-Бекетов – сини доньки Олени.

Онук академіка архітектури Олексія Миколайовича Бекетова Федір Семенович – це професор, доктор фізико-математичних наук. Працює у Харкові, у фізико-технічному інституті низьких температур НАН України.

У нього є дружина Валентина Іванівна та онуки Андрій та Микола. Федір Семенович розповідав, що потомки Олексія Миколайовича живуть і за кордоном.

Олексій Миколайович Бекетов прожив яскраве та наповнене життя, його творіннями захоплюються вже багато поколінь. Ми пишаємося таким видатним земляком. Поряд з архітектурними досягненнями він залишив велике родинне дерево.
НАПРЯМ: «З ПОПЕЛУ ЗАБУТТЯ»
Стежками війни
Баграй Яна, Селюта Олександра

учениці 10 класу

Дворічанського ліцею

Дворічанської районної ради

Керівник: Бабай Л.В.,

методист Дворічанського ЦДЮТ


Вже п’ять років Дворічанський ЦДЮТ організовує походи місцями бойової слави району. Цього року маршрут походу учнівської молоді в рамках обласної військово-патріотичної акції «Слобожанські дзвони Перемоги» пролягав з Дворічної до Кутьківки. Там відбувалися великі бої в 1942 році.

Біля районного краєзнавчого музею зібралося близько 150 представників майже з всіх шкіл району. Ознайомившись з експонатами періоду Великої Вітчизняної війни, учні з квітами в руках завмерли біля Братської могили в центрі селища. Від імені учасників походу виступила учениця Дворічанського ліцею, староста історико-краєзнавчого гуртка ЦДЮТ, переможець обласної акції «Слобожанські дзвони Перемоги», Баграй Яна. Напередодні Дня Перемоги зі святом учнів привітали голова районної державної адміністрації С.М. Радьков, голова районної ради Г.Г. Турбаба, ветеран праці, який належить до категорії «діти війни» І.Г. Бабика. Головним змістом їхніх виступів було переконання в тому, що поки живе пам’ять – живе народ. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять загиблих воїнів. Урочистості цій хвилині додала почесна варта, яка завмерла біля Вічного вогню.

Далі колона рушила мимо приміщення старої школи, в якій в роки війни розміщувалися евакогоспіталі. Поруч колись стояв будинок, в якому народився і жив до війни Герой Радянського Союзу Лялін Василь Костянтинович.

Зустріч з ветераном війни і праці Коппою Ганною Онисимівною зворушила всіх. Чотири роки і сім місяців випускниця Куп’янського медучилища віддала війні, лікуючи хворих і поранених, в тому числі і японських військовополонених. Як сумувала вона за домівкою! Якими важкими були для дівчини кирзові чоботи! Додому повернулася з сивими скронями, як говорила сама про себе «вижата, як лимон». Дивлячись на Ганну Онисимівну, не скажеш, що їй незабаром виповниться 92 роки. За плечима велике життя, нелегкі дороги війни. На згадку про зустріч вона подарувала власноруч вишитий рушник, який дуже подібний до долі людської. Діти вручили квіти і невеличкі подаруночки цій життєрадісній жінці з великим серцем. А на прощання ще і співали для неї «Катюшу»…

Далі дорога була нелегкою. Вона проходила місцями колишніх боїв. Йшли полем, потім лісом. Перша зустріч з членами групи «Пошук» Кутьківської школи відбулася біля залишків зруйнованих бліндажів, в яких розміщався запасний полк.

Від юного краєзнавця Колісника Валерія ми дізналися про те, що з 22 по 25 червня 1942 року в повітряних боях над Кутьківкою було збито кілька радянських винищувачів. Один із них приземлився на горі Середній шпиль, а другий – сів на Крейдах. Підбиті літаки були навантажені на автомашини і разом з пілотами відправлені в військову частину. 25 червня був збитий ще один радянський літак. Пілот на парашуті приземлився на західній стороні соснового бору, а літак упав на луках Майбороди Семена.

24 червня 1942 року німцям вдалося потиснути правий фланг радянських військ на 5-7 кілометрів і захопити Лозову Першу і Лозову Другу. Протягом 24 червня з Касянівки фашисти намагалися декілька разів атакувати, але кожного разу були відкинуті на попередні позиції, несучи великі втрати. За цей день німці втратили близько 300 солдат.

Рано-вранці 25 червня німці розпочали наступ на лівий фланг радянських військ, прорвали оборону воїнів 31 саперного полку, продовжили наступ на Кутьківку і до кінця дня вийшли на південну сторону села. Наші війська відбили 3 атаки фашистів, завдали їм великих втрат: підбито 2 танки, знищено близько 400 фашистів.

Фашисти розпочали атаку з метою прорвати оборону радянських військ. Тричі наші війська відкидали противника, але під вечір німецькі танки з десантом автоматників проникли в Кутьківку. На вулицях, в дворах і на городах зав’язалися ближні бої. Командири з групою бійців-саперів і автоматників вперто билися протягом години.

Вночі з 25 на 26 червня 1942 року наші війська залишили Кутьківку.

При захисті сіл Кутьківської сільської ради загинуло і пропало безвісти 118 чоловік.

В селі діяла партизанська група. В серпні 1942 року поліцаї заарештували Мариніна Павла Петровича Куценка Іллю Прокоповича, Коляду Івана Іларіоновича та Білоуса Олексія Фроловича. Вони були перевезені до міста Куп’янськ і розстріляні.

Німецько-фашистські загарбники завдали колгоспові «Хвиля революції» збитків на суму 150 тисяч карбованців, вивезли хліб, зерно, спалили 15 хат колгоспників, забрали 15 голів корів.

2 лютого 194З року о 16 годині село Кутьківка і інші села Кутьківської сільської ради – Касянівку, Довгеньке, Лозову-II, Лозову-І були звільнені частинами 7-го кавалерійського корпусу. При звільненні території Кутьківської сільської ради боїв не було. Німці спішили відступити, щоб не потрапити в оточення.

Більше про історію села, школи, про період окупації ми дізналися в шкільному музеї, яким керує вчитель історії Крейдун В.Т. І знову квіти до Братської могили… Однієї з 18-ти, які є на території нашого району.

Учасники походу привітали зі святом Перемоги ветерана війни Герасименко Івана Прокоповича, груди якого прикрашає велика кількість бойових та ювілейних нагород. Як на музейні експонати дивилися учні на численні пожовтілі листи подяк Івану Прокоповичу за бойові заслуги в воєнні роки. Група «Пошук» збирає матеріал про його бойовий і трудовий шлях. Зустріч з молодим поколінням, як сказав сам ветеран, додала йому здоров’я. Він задоволений тим, що пам’ять про подвиг народу живе в серцях молоді.

Потім була запашна каша, в ніжно-зеленому березовому лісі, змагання на імпровізованій волейбольній площадці, фото на пам’ять. Не тільки хлопцям сподобався майстер-клас по збиранню автомата, який провів начальник автоматизованої охорони відділення прикордонного контролю «Тополі» старший лейтенант Осадчий Едуард.

Втома пройде, в пам’яті залишаться спогади про події далекої війни. Майбутнє є у того народу, який знає і цінує свою історію.

Ми навчаємося у ветеранів твердості і мужності, людяності і вірності, любові до Батьківщини. Ваша доля і ваш подвиг – найкраща школа життя для нас, приклад для тих, хто підіймає нашу молоду державу. Як би не змінювались за останні роки факти нашої історії, 9 травня – День Перемоги – це свято із сльозами на очах, найпрекрасніше і зворушливе.
То була неволя…
Бєсєдіна Злата, учениця 7 класу

Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №67

Харківської міської ради

Керівник: Павленко Ю. А.,

учитель української мови та літератури
Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження та хвороб, а значна частина остарбайтерів, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину.

На сьогоднішній день залишилось небагато українських громадян, які ще можуть розповісти про свої страждання часів юності.

Живе на Дніпропетровщині в селі Богуславі старенька жіночка, добра, працьовита, щедра душею. Зі сльозами на очах згадує вона воєнні роки. Перед очима постають гіркі спогади…

До Німеччини Безкровну (Самарську) Катерину Корніївну, 1925 року народження, було вивезено 25 травня 1943 року. Її ж долю розділили й інші богуславські дівчата: Марченко Анастасія та Сорока Марфа. На той час їй тільки-но виповнилось 18 років. Стояв погожий весняний ранок… Цвів бузок, щебетали солов’ї… Ніщо не віщувало біди. Раптом двері хати відчинилися, зайшов староста села Іващенко Федір і повідомив, що її будуть вивозити на примусові роботи до Німеччини, тому необхідно негайно зібратись і прибути на залізничну станцію в Павлограді. До місця призначення добирались пішки, а це 25 кілометрів. На станції вже зібралось багато молоді. Повантажили, як поросят, у товарні вагони, застелені соломою, і повезли. Хлопці й дівчата були в одному вагоні. Їхали декілька діб, на зупинках стояли мало, давали час лише для того, щоб сходити до туалету. Охоронці постійно вартували. Ніхто не розумів, що на нас чекає, відчували єдине – щось страшне.

Привезли до Польщі, почали проводити медичне обстеження. Спочатку наказали помитися в лазні, потім перевіряли стан шкіри: чи немає висипів, корости, виразок. Німці дуже боялися завезти до своєї країни якоїсь зарази. У душі було боляче, щеміло серце від приниження. Оглядали, немов корів чи коней на торзі. Медичний огляд полягав у визначенні придатності кожного для того чи іншого виду робіт. Відбувалося своєрідне сортування майбутніх каторжан за фізичними даними. Сильніші чоловіки та юнаки відбирались для роботи на підприємствах з важкими умовами праці, більш слабші – для інших потреб. На медичній комісії безцеремонно цікавилися не лише міцністю м'язів, але навіть станом зубів вибраної "робсили". Серед молоді поширилась чутка, якщо намазати тіло часником, а потім почухати ці місця, то буде сильне подразнення, яке злякає членів медичної комісії, і вони повернуть назад «заразних». Деякі сміливці так і зробили, серед них була і Катерина, але їх через «невідому хворобу» лише залишили ще на три дні в ізоляторі, а потім усе одно відправили до Німеччини. Навколо було все чуже. Згадували батьків, рідну домівку, відчували себе сиротами.

Аж ось і триклята Німеччина. Привезли до міста Вайсенфельс, що неподалік Лейпцига, на вугільну брикетну фабрику «Тайзен». Жили в бараках, розміщених на території фабрики, по шістдесят чоловік в кожному. Ліжка стояли в два ряди. У кожному бараку було по одному перекладачеві. Окремі бараки були для французів, українців, італійців, поляків… Спілкуватись з мешканцями інших бараків не дозволялось. Усім прибулим видали білизну, спецодяг з нашивками та взуття, що мало назву «шуги». Це такі гумові черевики з дерев’яною підошвою, точніше - калоші на підборах, дуже-дуже незручні. Довго звикали і вчилися ходити у такому взутті. Нехай би Гітлера в домовину відправили в таких шугах! Ну ми хоч охоронців ними дратували: пізно ввечері, коли повертались з роботи, стукали підборами по бруківці, а собаки гавкали і вартовим не давали спати.

На фабриці виготовляли брикети вугілля, робітники повинні були їх штабелювати і потім завантажувати у вагони. До вагонів брикети підвозили візками чи тачками. Робочий день тривав 12 годин, півгодини була перерва. За роботу платили 12 марок на місяць, але за них дозволяли купити лише солодкі напої, ґудзики, голки, нитки та шпильки для волосся. Годували двічі на день, і то таким, що й собаки б не їли. На сніданок давали баланду: очистки з картоплі, потовчені або перемелені й запарені окропом. В обід годували кислою сумішшю: пошаткованою капустою, звареною у воді й загущеною борошном. Радувало одне - хоч густеньке. Давали по 200 грамів хліба на день. Половину пайка хліба Катерина залишала на вечерю, бо більше не годували, а їсти ж хотілось і ввечері. Мало того, що від важкої роботи упродовж дня нило все тіло, так ще й ссало нестерпно під ложечкою від голоду. Тривали такі нелюдські муки аж до того часу, доки їх не звільнили американці. Після визволення ще деякий час перебували в цьому ж місті Вайсенфельс на території фабрики. Деякі квартири місцевих жителів були розбиті, і остарбайтери брали собі одяг, взуття, бо була вже зима, а теплого одягу не було. Дехто брав собі з порожніх квартир подушки чи перини в бараки.

Назад до України повернулися 6 січня 1946 року знову в товарних вагонах, але вже на м’яких трофеях. На залізничній станції зустрічала вантажівка, якою їх привезли до села.

Після повернення з Німеччини Катерина пішла працювати до колгоспу, спочатку це була кооперативна організація, а пізніше – колгосп «Ілліча».

У 2010 році нагороджена медаллю «65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні».

Ще довго Катерина Корніївна вдивляється в обличчя двох молодих дівчат, що посміхаються зі старенької фотокартки. Це вони двадцятирічні: Катерина та Настя у тяжкі роки юності. Звичайно ті, хто пережив те страшне рабство, згадують про нього неохоче. Як не намагаєшся, але знову й знову до горла підступає клубок, і серце знову втрачає спокій, коли пригадуєш той час, коли на кожному кроці була смерть, страшні муки, голод, приниження людської гідності і чорна невідомість.
Люботин – столиця незалежної Люботинської

республіки
Василенко Владислав, Нечипоренко Єлизавета,

Сайко Вікторія, учні 7 класу Люботинської ЗОШ

І-ІІІступенів № 6 Люботинської міської ради

Керівники: Кривега Д.С., вчитель історії,

Гела Л.А., педагог-організатор


Історичне краєзнавство - один з елементів історичної освіти та одна з найважливіших галузей шкільного краєзнавства. Воно є важливим засобом зв'язку школи з життям. Виховання патріота передбачає вивчення історії рідного міста, знайомство з людьми, які своє життя віддали за щасливе майбутнє мешканців міста. Значення краєзнавчої роботи важко переоцінити, оскільки вона дає можливість учням прилучитися до суспільно-корисної діяльності, пов'язаної зі збором історичного матеріалу в самих захоплюючих для дітей формах - екскурсіях, походах, зустрічах з відомими людьми.

Актуальність даної теми визначається всезростаючим інтересом до історичних витоків своєї малої батьківщини, усвідомленням того, що історія кожного міста, села тісно пов’язана з історією всієї країни. А головне дає змогу відчути причетність до неї кожної родини і визнати своїм обов'язком, честю стати гідним спадкоємцем кращих традицій рідного краю.

Об'єктом даної дослідницької роботи є вивчення важливих історичних подій, які відбулися в місті Люботині в 1905 та 1917рр.

Мета дослідження – вивчаючи історичні події, дізнатися про розвиток робітничого та селянського руху в Люботині наприкінці XIX — на початку XX століття.

Вивчення історичних документів, відвідування Люботинського краєзнавчого музею, спілкування з мешканцями селища допомогло з’ясувати хронологію подій 1905 року, коли залізничники захватили станцію Люботин Харьківсько-Миколаївської залізничної дороги і оголосили про створення Люботинської республіки. Серед повстанців велику роль відіграв Олександр Радченко. Він та його товариші діяли відверто, героїчно, піднімаючи робітників на боротьбу із царським гнітом. Десять днів влада знаходилася в руках люботинських залізничників. В кінці грудня 1917 року був створений Люботинський пролетарський загін. Бойове хрещення загін прийняв в районі Бахмача.

7 квітня1918 року Люботинський загін бронепоїзд був підбитий і оточений німцями на станції Люботин.




12-та зразкова імені Т.Г.Шевченка
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка