«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка11/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25

Вустянова Юлія, учениця 11 класу

Харківської гімназії № 12

Харківської міської ради

Керівник: Ляхова Н. В.,


Я йду широкою стежкою долі

Наступний мій крок - у доросле життя...

Є на планеті дороге моєму серцю місце...

Рідна школо...Її історія є частиною історії нашої Батьківщини…

Район звався Заїківкою… Минуле лишило нам у спадок чимало таких найменувань приміських харківських слобідок – Верещаківка, Москалівка, Панасівка...

Саме тут, на харківській околиці,у 1918 р. було відкрито школу – трудову семирічку імені Т.Г.Шевченка.

Важкі 20-і роки. Громадянська війна. Голод... А в школі кипить робота. Створюються кабінети фізики, хімії, біології, образотворчого мистецтва. В майстерні учні виготовляли меблі для приймальної ВУЦИКа.

В школі кожного року урочисто святкували день народження Т.Г.Шевченка . Це було свято не тільки школи, а й усього району. До нього готувалися усі: директор, вчителі, учні та їх батьки – з великим бажанням, енергією та радістю.

Щорічним святом була й урочиста передача дітей з дитячого садочка в 1-й клас школи.

З моменту свого заснування школа мала назву 12 школа імені Т.Г.Шевченка. А з 1920р. це була Харківська семирічна трудова школа № 12 ім. Т.Г.Шевченка.

Першим директором школи був Микола Костянтинович Тесленко – ініціативний, енергійний, та вимогливий керівник, душа педагогічного колективу. За свою приверженість до української мови в 1933 р. він був репресований, його звинуватили у націоналізмі. І тільки минулого року пошуковій групі нашої гімназії вдалося знайти архівну довідку про реабілітацію М.К.Тесленка . З 1934 р. 12 школа стала десятирічною, а невдовзі до офіційної назви долучився титул – зразкова.

1941 р. У шкільному приміщенні госпіталь. Таня Васюренко, Катя Денисенко, Надя Бабич доглядають поранених. А загальний улюбленець, художник і заспівувач, комсорг Гриць Білокінь,одразу по закінченні школи подався до Ленінградської Військово-Морської академії. 23 серпня він вперше побував в бою. В боях минули 24,25,26 серпня. 26 його поранило осколком міни у правий бік.. Рана незначна...

Білокінь загинув через місяць. Із Самарканда від Олекси Котлярова, який готується стати танкістом надходить лист : “Коли я довідався, що ми втратили кращого друга, я зі сльозами на очах пішов у гори...Я жорстоко мститиму гітлерівським мерзотникам, зі ще більшою енергією вивчатиму грізну для ворога машину.” “За цю смерть ми з Юрком, - пише Євген Паточкін, - поклялися мститися до останньої краплі крові. Те саме й у листі Бориса Степанова. І ще – згадки про школу: “Вчуся я добре, можна сказати йду перший. Здобуте в школі допомагає здорово...Багато лишилось в пам’яті про нашу школу, про щасливий час, шкільні вечори...”

-...В окупованому Харкові лютував голод, - розповідає Валя Донцова. – Ми жили на околиці, мали клапоть городу, але і в нас харчі майже скінчилися. Хтось переказав що Оконевський голодує. Він ледве пересував ноги,був весь опухлий і тієї голодної зими він помер.А діти вижили і стали вчителями. Кожного року вони приходять до нашої школи, учні якої врятували їм життя.
У 1986 р. спільними зусиллями випускників повоєнних років, вчителів, учнів та їх батьків, на шкільному подвір’ї було споруджено стелу в пам’ять загиблих у роки війни.

У 70-і роки почалася забудова 8 м/р. Старого приміщення школи стало замало. І у 1972 р. було побудовано нове приміщення школи.

У 1999 р. школа стала навчально-виховним комплексом, а з 2006 р. – гімназією.

Все минає у цьому світі… Спливає час, змінюються покоління. Та залишаються незмінними загальнолюдські ідеали: любов до Батьківщини, до свого народу, мови.

Продовжується життя, а разом з ним і історія нашої школи. І кожен новий день дописує у її літопис все нові і нові сторінки.

Щасти тобі ,моя рідна школо!


П'ятигірське від минулого до сьогодення
Гапотченко Степан, учень 7 класу

П'ятигірської ЗОШ І - III ступенів

Балаклійського району

Керівник: Блудова О. І.,

вчитель географії
Об'єктом мого дослідження стала історія та економічний розвиток рідного села.

Метою моєї роботи було дослідити історію появи села, його найкращі часи і на жаль, роки занепаду,дослідити внесок людей у розбудову і процвітання села;узагальнити і систематизувати історичний, архівний,статистичний матеріал.

Робота складається з вступу, п'яти розділів і висновку. У вступі я намагався дослідити актуальність теми.

Кожний розділ моєї роботи - це певний етап розвитку села П'ятигірська, поданий в хронологічній послідовності.

В візитній картці я намагався зробити загальну характеристику села: охарактеризувати фізико-географічне положення села та описати вигляд села, яке воно має зараз.

В розділі «Про походження села і не тільки...» я намагався відновити події, які були в історичному минулому. Мені вдалося з'ясувати ім'я власника земель. Спілкуючись з місцевими старожилами була записана легенда про походження назви села П'ятигірське.

В розділі «Славетний літопис села» я розповів про події які відбувались з 1917 року, в роки громадянської війни(1918-1920 р.р.), створення комун, становлення господарства, про перших керівників, про П'ятигірське в роки війни (1941-1943 р.р.) Я з'ясував, що на війну, в партизанські загони проти німецько-фашистських загарбників пішло 70 жителів села, 65 із них за мужність та відвагу нагороджені орденами та медалями.

В розділі « Від «Кугранської птахофабрики до «Компанії Агромарс» я дослідив післявоєнне будівництво села та створення великого комплексу по вирощуванню м'яса птиці «Курганська птахофабрика.» Велику увагу я приділив людям які залишили свій внесок у розвиток села і радгоспу, доля яких була нерозривно поєднана з долею села і радгоспу.

Дослідивши роботу, я прийшов до висновку, що історія і розвиток мого села нерозривно поєднана з історією та розвитком нашої держави. Всі історичні процеси, що відбулись в нашій державі позначились на долі мого села. Це і колективізація, і війна, і післявоєнне будівництво, і соціалістичне змагання, і економічні проблеми пов'язані з становленням ринкової економіки в нашій державі, і з якими на жаль мої земляки в силу як об'активних так і суб'активних обставин не змогли вирішити. Отже історія і розвиток мого села є досить цікавою і-насиченою цікавими фактами. Мої земляки, особливо старше покоління, достойне поваги і гордості.

Я вважаю, що досліджувати історію, географію, господарство свого краю потрібно, для того щоб знати як і чим жили наші попередники, знати і пишатися їх іменами. Бо говорять, що той хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього.

Подані відомості і факти про село П'ятигірське підтверджені документами і фотографіями.

Після знайомства з матеріалами моєї роботи мої однокласники почали цікавитись історією села. В цьому я бачу її практичну цінність. Я сподіваюсь, що нею зацікавляться й інші учні і внесуть дещо нове в дослідження минулого мого села.

Зібраний матеріал стане корисним на уроках географії, історії, Харківщинознавства.
РОЛЬ УКРАЇНСЬКИХ МИРОТВОРЦІВ У МІЖНАРОДНІЙ ПОЛІТИЦІ ТА ЗБЕРЕЖЕННІ МИРУ У СВІТІ
Гранкін Артем, учень 7 класу

Південної ЗОШ І-ІІІ ступенів №2

Харківської районної ради

Керівник: Файда О.К.,

вчитель предмету «Захист Вітчизни»
Протягом XXI ст. геополітична ситуація в світі кардинально змінилася. Замість великих глобальних конфліктів прикладу «холодна війна», в останні роки зросла напруженість в окремих регіонах світу і як результат підвищилась роль та значимість миротворчої діяльності як засобу мирного врегулювання міжнародних конфліктів.

В останні роки миротворча діяльність стала головним методом, завдяки чому йде розбудова глобальної та регіональної системи безпеки. Все це певною мірою впливає на розвиток оборонної політики країн, втому числі України.

Участь України в миротворчій діяльності, разом з такими організаціями як ООН та НАТО, підвищує авторитет держави на міжнародній арені, дає змогу взяти участь в створенні колективної безпеки в світі, зробити свій внесок у підтримання міжнародного миру і стабільності. Миротворча діяльність є пріоритетною для української зовнішньої політики, яка веде до зміцнення зовнішніх гарантій національної безпеки, а поглиблення співробітництва з НАТО справляє істотний позитивний вплив на безпеку України і відповідає її національним інтересам.

Для України її миротворча діяльність має ключове значення, оскільки вона розглядається як засіб зміцнення її національної безпеки через створення стабільного зовнішньополітичного середовища і, водночас, як її внесок у зміцнення загальноєвропейської безпеки і побудову нової стабільної і безпечної Європи. Завдяки миротворчій діяльності Україна стверджує себе як повноправний суб’єкт міжнародних відносин, підвищує свій міжнародний авторитет та демонструє миролюбну політику.

В перспективі Україна продовжуватиме робити свій внесок у справу підтримки миру і стабільності на євроатлантичному просторі та поза його межами, братиме активну участь в операціях та місіях під егідою НАТО. Наша держава, як і інші країни-члени НАТО та країни-партнери, має велику користь від своєї участі в партнерстві, оскільки воно відповідає як національним, так і загальним інтересам цих країн. З політичної точки зору участь України в миротворчих операціях є винятково важливою для подальшого зміцнення міжнародного авторитету держави, її ролі в зусиллях міжнародного співтовариства, яка спрямована на підтримку міжнародного миру і стабільності, розвиток співробітництва з євроатлантичними структурами безпеки, створення додаткових сприятливих передумов для інтеграції в європейський простір. Така участь має вирішальне значення для здобуття Україною статусу впливового учасника врегулювання конфліктів, що у свою чергу, зіграє важливу роль в утвердженні нашої держави як впливового фактора європейської і світової політики.

За даними Міністерства Оборони України майже за 20 років миротворчої діяльності близько 37 тисяч військовослужбовців Збройних Сил України брали участь в міжнародних миротворчих операціях. Близько 50 не повернулися живими.

За цей період Українські миротворці встигли прийняти участь в міжнародних місіях ООН на території Лівану, Іраку, Афганістану, Анголи, Ліберії, Сьєрра-Леоне, Конго, Кот-Д’Івуара, Судану, Грузії, колишньої Югославії і інших країн. З одного боку десятки тисяч українських солдатів і офіцерів пройшли через косовські міни, пустелі Близького Сходу і тропічну малярію, з іншої - отримали унікальну можливість послужити пліч-о-пліч з іноземними військовими, познайомитися з їх побутом і традиціями, а також відчути колорит тих країн, де наводила лад ООН. У кожного залишилися свої спогади, фотографії, медаль "За службу в ім'я світу" і блакитний берет, що запорошився у шафі.

Л-19
Губицька Анастасія, учениця 10 класу

Першотравневої гімназії

Зміївської районної ради

Керівник: Мотроновська З.М.,

завідувач музею ім. Я.І.Красюка
Війна з фашизмом наближалася до кінця. Гітлеризм конав у своєму лігві. Але одночасно назрівала інша загроза мирові - імперіалістична Японія активізувала бойові дії на Тихому океані. Її збройні сили громили флот США і Англії, бомбили міста. В серпні 1945 року Радянський Союз, виконуючи рішення Тегеранської, Кримської та Потсдамської конференцій глав урядів країн антигітлерівського блоку, оголосив війну Японії.

Рішучий наступ радянських військ розпочався на фронті протяжністю більш як 5 тисяч кілометрів по суші і по воді. Бойові дії операції на Тихому океані носили жорстокий характер.

25 серпня 1945 року, на заключному етапі Великої Вітчизняної війни, виконуючи бойовий наказ далеко від рідних берегів, загинув підводний човен „Л - 19". В цей день від командира човна було одержано останнє радіо донесення: „Почав форсування мінного поля!".

Вірш - реквієм - „Вічний корабель" - героїчному екіпажу і його капітану 3-го рангу Анатолію Степановичу Кононенку, написаний петербурзьким поетом В'ячеславом Кузнєцовим, починається строками:

„ Они ушли в такие дали.
Нелегкий проложив маршрут,
Что день их ждали,
Месяц ждали -
Их на земле поныне ждут".

Наступне завдання підводникам поставили гранично чітко: пройти між островами Сахалін і Хоккайдо для того, щоб блокували японські морські сили біля її берегів.

При передислокації, на переході в новий район човен було атаковано, але він вміло уклонився від торпедного удару, а пізніше, форсуючи вузькості і мінні загородження загинув у протоці Лаперуза.

Щоразу після виконання завдання підводний човен „Л - 19" виходив на зв'язок з центром управління Тихоокеанського флоту. Востаннє такий зв'язок був 25 серпня 1945 року. Відтоді минуло 67 років. Підводний човен не повернувся на базу.

Є братські могили, на яких не ставлять обеліски... Море вміє зберігати свої таємниці. Але є у Владивостоці, в одній із бухт, звідки починалися бойові дороги в море, пам'ятник, який створили руки молодих підводників в честь подвигу героїчного екіпажу „Л - 19", посмертно нагородженого за бойові діла орденом Вітчизняної війни. В'ячеслав Кузнєцов пише:

В их честь

Матросы – одногодки,
Не забывая о былом,
Воздвигли монумент, а лодку
Назвали вечным кораблем..."

І він живе, цей „Вічний корабель", над яким уже 67 років віє вітер історії, він спрямований у майбутнє і кличе молодь до подвигу, нагадуючи про вірність обов'язку і присязі, про безмежну мужність підводників. Біля цього святого місця, у дні торжеств приймають клятву на вірність народу, йде нескінченний урок мужності, молодята кладуть квіти і схиляють голови у хвилині мовчання.

Пам'ять про командира та екіпаж „Л - 19" закарбовано в багатьох різних публікаціях, їх іменами названо вулиці, їм присвячені кімнати і куточки бойової слави. В честь їх в містах, селах і селищах - місцях народження і призову - встановлено обеліски. Наказом по Червонопрапорному Тихоокеанському флоту приблизні координати загибелі підводного човна об'явлено місцем віддання почестей.

Відзначаючи річниці Перемоги над фашистською Німеччиною і мілітаристською Японією, схилимо голови у хвилині мовчання, вшановуючи тих, хто до кінця виконав свій обов'язок перед Вітчизною і не повернувся з війни. Згадаємо і екіпаж „Л - 19". А їх, замурованих у сталеву обшивку підводного корабля і навічно похованих в глибинах Тихого океану - 64. Серед них і підводник з Першотравневого - Анатолій Трохимович Тоцький.

Народився він 20 березня 1918 року у сім'ї робітника. Закінчив 7 класів Першотравневої школи, навчався гарно. Потім було навчання у фабрично-заводському училищі при Харківському паровозоремонтному заводі. По закінченню навчання Анатолій працював на цьому заводі. Він був веселим хлопцем: грав на гітарі, співав і любив слухати, як співають інші. Анатолій був добрим і чуйним: чужу біду сприймав як свою. Дружив із ровесниками Вороньком Андрієм і Тоцьким Григорієм, які пізніше загинули на війні. У 1936 році Тоцького А. призвали до лав армії. Він потрапив на Тихоокеанський флот. Спочатку був простим матросом. Але незабаром оволодів спеціальністю машиніста трюмного підвалу і став спеціалістом першого класу. Пізніше одержав звання головного старшини. В числі найкращих був нагороджений значком „Відмінник Військово -Морського Флоту".

У знак глибокої вдячності і пам'яті одну з вулиць села Першотравневого перейменовано на вулицю Тоцького. На початку вулиці встановлено меморіальну дошку. А в шкільному музеї є експонати, які розповідають про коротке і яскраве життя Анатолія Трохимовича.

Є нелегке право молодших перед минулим - зберегти подарований їм спадок: героїчний і трудовий досвід старших поколінь, їх відданість Батьківщині, вміння переборювати труднощі, будувати власне життя по принципу: „Я за все відповідаю", бути мужнім і чесним.

Так велить час, співзвучно якому живуть у сьогоденні і в наших ділах героїчний екіпаж „Л - 19", який пішов у безсмертя.


Дідова Долина – долина пам’яті
Губська Наталія Віталіївна,

вчитель історії, спеціаліст ІІ категорії,

керівник Музею Бойової Слави

Валківського ліцею ім.О.Масельського

Валківської районної ради

Іллющенко Ольга Степанівна,

вчитель історії, спеціаліст вищої категорії,

«Старший вчитель»

Валківського ліцею ім.О.Масельського

Що таке пам'ять ?

По- різному можна трактувати це поняття. Ось , наприклад, тлумачний словник нам говорить так: «Пам'ять – це здатність запам’ятовувати, зберігати і відтворювати в свідомості минулі враження. Це запас вражень, згадка про кого-, що-небудь ».

Та простими словами можна сказати, що пам'ять – це спогади: радісні та трагічні, дитячі та дорослі, чіткі та фрагмент альні. Та й для кожного з нас вони різні і за статусом і за часом. І все ж є такі, що об’єднують нас усіх. Серед них : вічна пам'ять поколінь про трагічні роки Великої Вітчизняної війни, часи окупації, період локальних війн, у яких брали участь наші земляки.

Сучасна молодь трішки по - іншому сприймає світ і в тому не завжди є позитив. Бо інколи та атмосфера в якій вони існують зовсім далека від морально-духовної. Тим самим важливо саме зараз спробувати повернути їх внутрішній світ у правильне русло.

Кожного року у вересні місяці та у травні в нашому ліцеї проходять тижні пам’яті та патріотичного виховання, під час яких учні разом з учителями обов’язково відвідують священні місця нашого міста, проводять екскурсії до музею бойової слави в нашому ліцеї, відвідують уроки мужності тощо. Та є справи, які поєднують декілька поколінь валківчан задля збереження пам’яті.

Ще у квітні 2012 року в нашому районі розпочалися заходи пам’яті жертв Дідової долини. Трагічна історія Дідової долини – місця масових розстрілів жителів у пору фашистської окупації нашого району – добре відома всім валків чанам та мешканцям сусідніх районів.

Так от, одними з перших до районних заходів долучилися учні нашого ліцею ім.О.Масельського. Поминального понеділка 23 квітня 2012 року ми – вчителі історії ліцею - разом з учнями тодішнього 7-В, а нині вже 8-В класу побували в цьому меморіальному місці, де і провели виховну годину. Також ми вирішили зробити і свій внесок у збереження пам’яті про ті події 70-річної давнини і висадили біля монументу в Дідовій долині 15 саджанців сумаху ( оцтового дерева ). Обрано його було не випадково, адже колір його листя влітку нагадує пролиту кров, а восени - полум’я вічного вогню, що доречно на братській могилі.

На цьому заході були присутні не лише ми: на виховну годину до ліцеїстів прийшли й давні друзі ліцею - члени районної організації воїнів – інтернаціоналістів Олександр Голуб, Юрій Груба, Іван Гуцало та Олександр Кадигріб.

Разом і дерева висаджували. Це був справжній урок пам’яті, патріотичного та екологічного виховання, де спілкування з воїнами – інтернаціоналістами, які й самі пройшли війну, їх дружня налаштованість, спільна праця, особлива атмосфера цього меморіального місця залишили в дітей сильні позитивні враження.

І надалі наші учні разом з афганцями продовжують опікуватися висадженими деревами. Так, влітку, члени ради музею бойової слави, чергуючись з воїнами – інтернаціоналістами, приїздили на місце і поливали саджанці.

Не забули учні про «вихованців» і восени. На початку вересня цього року, напередодні 69-ї річниці з дня визволення міста Валки від німецько-фашистських загарбників, а саме 12 вересня, хлопці технологічного 10- В класу Ілюха Євгеній, Костенко Євгеній та Супрун Андрій провели «Трудовий десант» у Дідовій долині. Вони перевірили деревця, вилучили ті, що пропали і висадили на їх місця новенькі саджанці.

Не забудемо ми про деревця і навесні та, при потребі, підсадимо новеньких дерев.


ОСТРАБАЙТЕРСЬКІ ДОЛІ КРАСНОГРАДЦІВ
Гурток «Історики-краєзнавці»

Красноградського РЦДЮТ

на базі Добренського НВК

Красноградської районної ради

Керівник: Щербак О.О.
Остарбайтери (нім. Ostarbeiter — «східні робітники») — німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями з східних окупованих територій, переважно з Рейхскомісаріату Україна, протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини.

Не обійшла важка доля «остарбайтерів» жителів Красноградщини. У дні окупації велика кількість населення Красноградського району отримала повістки про вивіз на роботи в Німеччину.

На примусові роботи було вивезено 1037 жителів району, з них 388 чоловіків та 649 жінок. По Краснограду – 76 чоловіків та 87 жінок.

Антоніну Іванівну Дудлю з с.Петрівка забирали в 1942 році, для відправки в Німеччину, три рази, але їй пощастило втекти з міста Харкова. 7 травня 1943 року Антоніну і ще 16 чоловік оточили 40 жандармів і поліцаїв із собаками і направили в ешелон на станції Костянтиноград.

Жителька с. Попівка Софія Дейнега, одержавши повістку в березні 1943 року, протягом місяця переховувалася, але 4 травня 1943 року була заарештована поліцією. Крім того, за те, що Софія не хотіла їхати, був заарештований її батько. Незважаючи на те, що Софія була хвора, її тримали за колючою огорожею, під конвоєм хвору направили на вокзал для відправки в Німеччину.

У вересні 1942 року отримали повістку для відправлення в Німеччину мешканки села Наталине Приходько Марія та Козьма Віра. Віру мати намагалася сховати від відправки, за що жандарми заарештували її з маленькою дитиною. До матері застосовувалися жорсткі катування, для порятунку її життя Віра була змушена виїхати. Марія п’ятнадцять разів намагалися відправити в Німеччину, але вона всіма способами уникала мобілізації. Жителя села Попівка вісімнадцятирічного Ігнатенка Миколу за небажання їхати на каторгу розстріляли. 7 серпня 1943 року був відправлений у німецьке рабство Авілов Микола Федорович з с.Берестовенька. Перед цим він був викликаний у жандармерію, де його тяжко побили за те, що він раніше входив до складу винищувального батальйону міста Краснограда.

По Добренській сільській раді в Німеччину було відправлено 44 мешканці, з них 20 чоловіків і 24 жінки

2 листопада 1942 року були відправлені до Німеччини Шелєва Євгенія Олександрівна та Кривенко Ольга Савічна, мешканки с.Добренька. На станцію Красноград їх відправив особисто староста села та головний поліцай. В Харкові була медкомісія, після якої бранців було відправлено до Німеччини в місто Галле . Євгенія потрапила на роботу на фабрику «Телеункен» виготовляти лампочки. Проживали бранці в таборі в кімнатах на 16 чоловік. На день видавали по три поліна та два куска вугілля, тому в кімнаті було дуже холодно. Працювали з 6 годин ранку до 18 вечора один тиждень, а другий з 18 до 6 ранку.

Вранці, до 6 години, видавали хліб 2 кусочки (100-120 грам) і чай з трави без цукру. В обід і ввечері баланда з брюкви або шпинату, рідко взимку з кислої капусти. Фруктів чи овочів робітники не бачили.

12 квітня 1945 року Шелєва Євгенія була звільнена американськими військами, а 5 липня в товарному вагоні відправили на Україну. 28 липня вона уже була вдома, де на неї чекала мати, молодші сестра і брат.

Євгенія Олександрівна закінчила с/г технікум. Працювала на цілині, а перед виходом на пенсію економістом радгоспу «Дергачівський». Проживає в м. Дергачі Харківської області.

В селі Добренька проживає Кривенко Лідія Іванівна. Їй 90 років. Юні краєзнавці Добренського НВК часто відвідують Лідію Іванівну, допомагають по нехитрому господарству. В школі зберігаються спогади ветерана. Важке життя прожила бабуся Ліда та найбільше жахіття довелося пережити в німецькій неволі, куди вона потрапила в жовтні 1942 року.

Лідія Іванівна пригадує: «Потрапила я в місто Вісмер. Спочатку працювала хатньою робітницею в родині Йозефа Шулера. Господар був дуже жорстоким, грубим, а його дружина дуже доброю жінкою. Господиня дозволяла мені зустрічатися з землячкою, яка працювала в сусідньому будинку, у вихідний день ходити на каруселі. За час перебування в німецькій родині, я дуже здружилася з дітьми, які тягнулися до мене більше ніж до рідної матері».

Навесні 1943 року Лідію Іванівну перевезли до містечка Бад-Кляйнен. З цим містом у неї пов’язані найкращі спогади. Працювати довелося в готелі, який належав респектабельним німцям, які прийняли її як рідну дочку. Тут Ліда вперше написала листа додому. Та все хороше швидко закінчується.

Влітку 1943 року Лідія Іванівна була відправлена на військовий завод де і працювали в жахливих умовах до звільнення 30 квітня 1945 року. Робота на заводі була виснажливою і дівчат змушували тягати важкі рейки та шліфувати їх на станках по 10-12 годин на добу. Харчувалися чорною, як земля, юшкою з нечищеною картоплі або гнилої капусти.

Потім Лідію Іванівну перевили в інший табір, де вони копали окопи, бо радянські війська наступали. Там щонеділі, у вихідний день давали хлібину на 4 чоловіки, пачку маргарину на двох, 2 ложки цукру кожному на тиждень, а кип’яток та баланда щодня. Постійне відчуття голоду довго переслідувало дівчину й після визволення.

В Добреньку Лідія Іванівна повернулася лише восени 1945 року. Вдома застала батька й матір, брати загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Саме маминим молитвам на Батьківщині вона завдячує своїм життям.

Більше 40 років бабуся Лідія живе одна – помер чоловік, загинув єдиний син. Добрим словом і ділом допомагають сусіди, односельці. Дуже виручає соціальний працівник Ю.Кізіченко.

Гуртківці відвідали мешканця Добренька Василя Андрійовича Дирявого. Це людина з незвичайною біографією. В його паспорті в графі «місце народження» написано – 11 січня 1944, село Гільчендорф, Німеччина. Батьки Василя Андрійовича – Дирявий Андрій Вікторович та Семисал Варвара Пимонівна, були відправлені на роботу в Німеччину у 1942 році. На чужині одружилися. В молодій сім’ї народилися два сини. Жили і працювали добряни в бауера, виконували різні сільськогосподарські роботи. Після звільнення Андрій Вікторович був призваний в ряди Червоної Армії, а Варвара Пимонівна з дітьми повернулася в рідне село Добренька.

В Німеччині звела доля Курочку Марію Петрівну та Шепельова Івана Олексійовича, які після звільнення тривалий час проживали з сім’єю в с.Добренька.

Подібна доля і в Семисал Катерини Паньківни, яка повернулося в рідне село з обранцем Мироненком Максимом Пилиповичем. У Добренці вони збудували добротний будинок та міцну родину, в якій виховали трьох синів.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка