«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка12/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25

НАША МАЛЕНЬКА БАТЬКІВЩИНА - ОДРАДОВЕ
Гурток «Історичне краєзнавство»

Первомайського РБДЮТ

Первомайського району

Керівник: Комір С. М.,

керівник гуртка «Історичне краєзнавство»
Одрадовенаша маленька батьківщина. Для нас учнів ХХІ століття необхідною умовою повноцінного життя є вивчення основних моментів історичного розвитку саме своєї маленької батьківщини – рідного села. Наша пошукова робота присвячена дослідженню історії села Одрадове Первомайського району у ХХ столітті, у тому числі у роки Великої Вітчизняної війни.

Жахливим випробуванням для жителів села стала війна 1941-1945 років. Із перших днів війни почалася мобілізація в Червону Армію. Захищати Вітчизну пішли і одрадівці: Андрющенко І.І., Блінов С.М.,Бондаренко І.Т., Виставний І.М., Куропятник О.М., Куропятник В.А., Лілітко В.О., Лілітко М.О., Луцковський І.Н., Іванов Г.С., Нещенко В.П., Покойний Г.І., Половинко В.П., Половинко Г.Ф., Половинко І.Д., Шилін М.Т., Петров О.П., Рябуха Д.С., Сердюк В.В., Стародубцев А.С., Стороженко П.М., Слюсар П.І., Толмачов М.П., Ткаченко М.С., Половинко І.Г., Шилін В. Г., Ушаков М.П..

Німецькі війська швидко просувалися по території України. В село вони вступили 22 жовтня 1941 року. Захопивши село, фашисти відразу почали встановлювати свій порядок.

Німецькі війська захоплювали село Одрадове тричі: 22 жовтня 1941 року, 26 травня 1942 року, 1 березня 1943 року. З першого дня окупації мешканці села повинні були виконувати закони і розпорядження німецьких чиновників. Вони регламентували життя населення до найменших подробиць. Смертю каралися всі «порушники». Такий устрій мав на зву «новий порядок». У 1941-1942 роках для боротьби з окупантами з мешканців сіл Одрадове, Красиве, Максимівка був утворений партизанський загін, командиром якого був Золотарьов Михайло Іванович. Серед партизанів був Кобеняк І., Пальчик М. та Пальчик І. Під час окупації Кобеняк Марія Афанасіївна допомагала пораненим радянським солдатам, які переховувалися у її будинку.

Зі спогадів Гайдар Клавдії Степанівни, яка проживає у нашому селі: « Про те, що німці наступають на наше село, селяни вже знали. Над селами кружляли літаки і розкидали листівки. Мій батько збирав ці листівки та читав людям. У селі була жінка, яка підтримувала зв'язок із німцями. Вона і розповіла їм про мого батька. Це було жахливо. Німці забрали батька до штабу, що містився в Андріївці, і там його стратили. З маленькими дітьми німці поводилися по-звірячому – вбивали, кидали їх до колодязів. Коли німці зайшли до села, то вони все руйнували, ловили птицю, на місці їх різали, обжарювали, вбивали свиней та іншу худобу. Під час другої окупації німці поводилися більш жорстоко – взяли в полон багато людей, закрили їх у сараї і спалили».

З початку окупаційного режиму молодь села підлягала вивезенню на роботи в Німеччину. Примусова відправка проходила в умовах масового саботажу населення. Жителі ховалися, не з’являлися на вказаний пункт збору, тому органи окупаційної влади разом з поліцейськими проводили облави, які стали системою при наборі робочої сили. Всіх захоплених під час облави негайно вантажили в підготовлені машини. За саботаж німці розстріляли Виставну Ганну Микитівну.

Одрадівські остарбайтери: Портяна Марія Антонівна, Портяний Степан Прокопович, Прокопенко Пелагія Іллівна, Половинко Марія Пилипівна, Половинко Олександра Олексіївна, Пушкарьова Парасковія Силаївна, Павлова Євдокія.

Радянські війська тричі звільняли село Одрадове від німецько-фашистських загарбників: 23 січня 1942 року, 6 лютого 1943 року, остаточно звільнено село Одрадове від німецьких загарбників 13 вересня 1943 року силами двох батальйонів 795-го стрілкового полку 228-ї стрілкової дивізії Степового фронту.

В пам’ять про загиблих воїнів в селі побудовано пам’ятник. В братській могилі поховано 159 невідомих радянських воїнів, а також: Петров А., Блінов С.М., Воробйов Ф.О., Баламутов П.А., Дьяков Г.М., Симоненко М.І., Смальцуг І.Б., Чегринець М.П., Черепанов Д.П..
Г.С СКОВОРОДА І СЛОБОЖАНЩИНА: ЛИСТИ «С КУПЯНСКИХ СТЕПОВ»
Закопайло Артем, Ніколаєнко Світлана,

учні 11 класу Куп’янської ЗОШ № 6

Куп’янської міської ради

Керівники: Бондар М.В., учитель

української мови та літератури,

Книш В.В., учитель української

мови та літератури
- У тисячолітній історії української літератури Григорій Сковорода посідає особливе місце . Він був великим письменником XVIII століття, чиї «божественні пісні», байки, діалоги, трактати, притчі, листи завершують золоту добу українського бароко, а може, і барокову культуру всієї Європи.

- Коло знайомих Сковороди було досить великим. Його епістолярна спадщина, яка збереглася і відома нам, включає 125 листів.

- Листи Сковороди – чудові зразки епістолярного жанру, регламентованого давнім риторичними настановами. У них побутові деталі та біографічні моменти займають незначне місце. Основний їхній зміст становлять філософсько-етичні ідеї та повчання. Листи Г.С. Сковороди в багатьох випадках є важливим коментарем до його філософських творів, до встановлення місць його перебування.

- Із відомих 125-ти листів Г.С. Сковороди 23 написані, як зазначав сам автор, «С Купянских степов», «Из с. Гусинки», «Из Гусинской пустыни», «Из Маначиновки», «Из Гусинського леса», «Из пустини Маначиновскія», «Из Гусинскія Скрипницкія пустыні». Ці листи адресовані Михайлу Івановичу Ковалинському, Якову Правицькому, Артему Дорофійовичу Карпову, Василю Михайловичу Земборському, Йосипу Юрійовичу Сошальському, Степану Івановичу Тевяшову, Найману Петровичу, Івану Івановичу Єрмолову.

- Хто ці люди, про що писав їм Г.С. Сковорода ми й намагатимемося з’ясувати у своїй розвідці.

- Перечитуючи листи Г. Сковороди, доходимо висновку: вони сповнені глибоких філософських роздумів про способи досягнення щастя, про добро і зло, правду і кривду, красу і потворність.

- Живучи на Куп’янщині, бував Григорій Савич і в самому Куп’янську.

- Посвята Ф.І. Диському до притчі «Убогий Жаворонок», прагнення прищепити свій погляд на життя. З посвяти видно також, як ставився Григорій Савич до поміщиків Диських – Федора Івановича і батька його Івана Григоровича. Він любив їх і цінував за гостинність та добре ставлення до нього.

- Під час викладання Г.С.Сковороди в Харківському колегіумі серед його учнів були й куп’янчани - «Іяков Любарскій, мъстечка Купянки Покров ской церкви помершаго священника Феодора син, 19 лет от роду.»


  • Незважаючи на віддаленість у часі, моначинівці свято шанують пам’ять про видатного поета і філософа.

  • Височить посеред села дуб-красень, який, за переказами, посадив Г.С.Сковорода в 70-х роках ХVІІІ ст., з листопада 2001 року в школі діє літературно-краєзнавчий музей Г.С.Сковороди, оформлено діорами тих місць.

  • У с. Гусинка розчистили джерело, біля якого любив відпочивати Сковорода, поставили новий зруб, територію навколо впорядкували, належно оформили як сковородинівське місце.

  • Лише в місті Куп’янську, вулицями якого ходив Г.С.Сковорода, улюбленець народу, не вшановано його пам’яті: ні школа, ні бібліотека, ні вулиця, ні площа не носять його імені.

  • Хочеться вірити, що це буде виправлено, бо, як написав Максим Рильський:

Благословенні ви, сліди,

Не змиті вічності дощами,

Мандрівника Сковороди

З припорошілими саквами,

Що до цілющої води

Простує, занедбавши храми.


Афганістан в житті мого батька. Сторінки минулого
Кашиця Лариса, учениця 10 класу

Харківської гімназії №39

Харківської міської ради

Керівник: Ванятовська Р. С.,

учитель української мови та літератури
1.Поезія про війну в Афганістані

Злость прошла на своих врагов,

Боль притупилась старых ран...

Не успел я отдать долгов,

Только помню тебя, Афган.

2.Тема війни в Афганістані мене зацікавила тому,що мій батько Кашиця Сергій Володимирович, офіцер запасу, був учасником бойових дій у Демократичній Республіці Афганістан протягом 1982 -1983 років.

3.Батько закінчив Харківське танкове училище і проходив службу у лавах Радянської армії.

4.Тато був відмінником у навчанні й на службі, брав участь у військовому параді на Червоній площі в Москві з нагоди 60-ої річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції.

5.У 1982 році мій батько був направлений до Афганістану.

6.Причини виникнення війни в Афганістані. Обстановка в країні загострювалася,і тому уряд звернувся до уряду Радянського Союзу з проханням про допомогу, і політбюро Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу 12 грудня 1979 року прийняло рішення про введення Радянських військ в Афганістан.

7.Мій батько пам’ятає усі події того часу,називаючи цю війну жорстокою та кривавою. Вона забрала життя багатьох радянських солдатів.

Я не знаю, зачем,

И кому это нужно.

Кто послал их на смерть,

Недрожащей рукой…

8.Із розповідей тата я дізналася про бойові операції,які проводились нашими військовими на території Афганістану і безпосередньо про дії свого батька.

9.Спогади тата про виконувані задач: надання допомоги афганській армії військовою технікою та людьми, надання допомоги у проведенні ремонту обстріляної військової техніки(танків та БМП).

10.Тато пригадує ,як одного дня його направили для перевірки трьох кишлаків на наявність душманських банд. Коли вони в’їхали ,у перший кишлак,то виявили ,що село вщент розбите. Навколо - кров,багато крові,а також мерці,колишні мешканці кишлаку, а також наші, загиблі солдати:14-убитих,22-поранених.

11.Телефонограма по рації про те,що на командира другої роти Кашицю"відкрито полювання".За його голову душмани дають тридцять тисяч афгані.

12. Постріл із автомату, після якого убатька волосся "стало дибом", він тільки тоді усвідомив,що смерть була поряд,адже прямісінько на цого головою просвітили кулі.

13.Сержант,миттєво зосередившись,вистерив у відповідь, знищивши ворога,врятував життя тата.

14.Офіцеру Кашиці було присвоєно військове звання капітана та нагороджено Червоною Зіркою Афганської армії.

15.Моя робота вміщує багато спогадів батька про війну в Афганістані,вона написана на реальних подіях. І досі сняться татові ті далекі жахливі події,він пам’ятає всіх своїх товаришів,не може забути тих ,кому не судилося повернутися додому;він дякує Богу за те,що залишився живим.

16.Я пишаюсь своїм батьком,його мужністю та відвагою.

17.Давайте вшануємо пам’ять тих,хто не повернувся з війни…
НОВО-БОРИСОГЛЄБСЬКИЙ КАТОРЖНИЙ ЦЕНТРАЛ
Кінаш Наталія, учениця 9 класу

Андріївської ЗОШ І – ІІІ ступенів №1

Балаклійської районної ради

Керівник: Люта А. О.,

вчитель історії
Одним із пам’ятників архітектури селища Андріївка Балаклійського району Харківської області є колишня центральна в’язниця - Ново-Борисоглєбський каторжний централ (равелін), побудований у 1870-х роках.

З 1875 по 1880 рік в Андріївці в казармах колишнього Борисоглєбського полку розміщалася в'язниця для політичних ув'язнених. У ній якийсь час перебували народники А. В. Долгушин, А.Ф. Михайлов, М.П. Сажин, І.М. Мишкін, робітник Петро Алєксєєв, Я.О. Рибицький, С.Ф. Ковалик, Є.О. Заславський та інші.

Умови у в'язниці були нестерпними. Один з ув'язнених писав, що в будинку, розрахованому на 600 арештантів, утримувалося їх близько 900. Політичні каторжани були позбавлені будь-яких прав: їм не дозволялися побачення, часто заборонялися прогулянки. У 1880 році народник І. М. Мишкін, що перебував тут, ударив наглядача, за що йому загрожувала страта. На допиті він заявив, що зробив це для того, щоб привернути увагу громадськості до нелюдських умов у в'язниці.

В'язнями перших політичних каторжних централів у період 1875 - 1880 рр. були найбільш видатні революціонери того періоду, засуджені по політичним процесам 50-ти 1876 року, по процесу про демонстрації перед Казанським собором в 1876 році, по процесу "Южнороссийского союза рабочих" в 1877 році, по процесу 193-х в 1877 році. Серед в'язнів цих централів були, крім Долгушина і його товаришів, також робітник Петро Алексєєв, Іполит Мишкін, Сажин, Войнаральский, Ковалик, Рогачов, Муравский, Виташевский, студент Боголюбов, Бондарів, Чернявский, Кравченко, Рибицький та інші відомі діячі.

Деякі із цих ув'язнених залишили свої спогади про перебування в централах.

Докладний опис Ново-Борисоглєбського централу дав Сажин, засуджений по процесу 193-х:

«…Під в'язницю було зайняте приміщення колишньої казарми аракчеєвських військових поселеннь. Величезна площа була обнесена високою кам'яною стіною із всіх чотирьох сторін. В одній зі стін були ворота, а біля них зовні невеликий будинок для сторожі. Посередині площі усередині тюремних стін був великий будинок, у якому утримувалося близько 900 осіб, засуджених за карні злочини. На цьому ж тюремному дворі були інші кам'яні будинки, у яких були розміщені майстерні для лагодження арештантського плаття й взуття, кухня, лазня, лазарет. За головним центральним будинком, у правому куті, перебував двоповерховий корпус із одинадцятьома одиночними камерами в кожному поверсі. Цей корпус і був відведений для політичних каторжан. Карних злочинців містили сюди дуже рідко.

Камери були розташовані в коридорі з обох його сторін. Двері цих камер, однакових зовні й усередині, були окуті залізом. Ліжко й столик були на шарнірах і могли підніматися й опускатися. Невелике ж вікно під стелею становило частину колишньої великої рами, закладеної цеглою, від підвіконня до верхньої частини рами прямовисно так, що не було ніякої можливості, при відсутності підвіконня, утримуватися на похилій поверхні, закладеної цеглою».

В 1892 році Ново-Борисоглєбський каторжний централ (равелін) перейменували в Андріївську центральну в'язницю. В 1962 році на території колишнього централу розмістили швейну фабрику по пошиву одягу, яка діяла до кінця 90-х років ХХ ст.
Теорії виникнення держави Київська Русь
Комишанченко Владислав, учень 7 класу

Люботинської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5

Люботинської міської ради

Керівник: Чурілов Є. В.,

вчитель історії
До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували теорію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.

Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено таку методологічну засаду, як виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

Також існувала теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість врем'яних літ», який розпові¬дає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці.

Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1) русь отримала назву від «Руотси» (гребці). Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840—880) чітко називає русів слов'янським племенем;

4 )археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії.

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі.

На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Тому я вважаю, що найбільше історично справедливою є синтетична теорія. За якої на території Київської русі вже починався процес створення держави (перші князі Аскольд і Дір), а норманський фактор став каталізатором цього процесу. Тобто прискорив організаційний момент та вивів державу до політичного життя. Така теорія не вибивається з загальноєвропейського контексту створення держав (таким самими чином утворюється держава в Англії та деяких інших європейських державах). А най головніше, що така теорія допомагає відкинути всі слабкі сторони автохтонної та нормандської теорії, та зміцнити сильні сторони.


Герої подвигів на Балаклійщині
Конопелько Андрій, учень 11 класу

Чепільської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Балаклійського району

Керівник: Саблукова О. Г.,

учитель географії та Харківщинознавства
Героїв потрібно знати в обличчя, їх потрібно возвеличувати та шанувати пам’ять про них. Її подвигами пишався майбутній маршал Радянського Союзу Р.Я.Малиновський, вона була прикладом доблесті та честі і ім’я її - Тамара Пилипівна Аксьонкіна.

Восени сорок першого Тамара Пилипівна ще як боєць-доброволець (кадровим офіцером вона стане пізніше) була представлена командуванням своєї частини до нагороди медаллю «За бойові заслуги». Прочитавши представлення до нагороди, командарм-6 генерал-майор (згодом маршал Радянського Союзу) Р.Я.Малиновський та член Військової Ради 6-ї армії бригадний комісар І. Ларин виправили: «Достойна награждения орденом боевого Красного Знамени». В результаті наказом по військам Південно-Західного фронту № 1/н від 5 листопада 1941 року 21-літня червоноармієць-медсестра військ правопорядку та безпеки Тамара Аксьонкіна була нагороджена однією з найвищих бойових нагород своєї великої Батьківщини – орденом Червоного Прапора. Вищий по статусу на той час стояв тільки орден Леніна.

На жаль героїня не дожила до світлого дня Перемоги. Вона загинула 28 травня 1942 року, залишившись зі своїми співслужбовцями із зелених та волошкових кашкетів в тилу ворога, щоб в якості останнього ар’єргарду забезпечити прорив із сумно відомого Харківського «котла» залишкам розбитих ворогом військ Південно-Західного фронту. Її ім’я посмертно золотими буквами вписано в Аннали 90-річної історії Медицинської служби МВС Росії.

Але пам’ять про Тамару Пилипівну Аксьонкіну повинна жити вічно, адже вона загинула на нашій Балаклійській землі, її ім’я навіки викарбовано на гранітній плиті пам’ятника загиблим воїнам в боротьбі за звільнення села Чепіль.

30 квітня 2012 року село Чепіль відвідав син воєн-фельдшера Т.П.Аксьонкіної Адольф Петрович Аксьонкін та вклонився могилі своєї матері.

Більш ніж 500 кілометрів від Дону до Сіверського Донця пройшла з боями 115-та танкова бригада. В її авангарді знаходився 322-й танковий батальйон, яким командував лейтенант Іван Дмитрович Мерзляк. Неодноразово вів свій грізний Т-34 в стрімкі атаки поти гітлерівців і завжди виходив переможцем.

9 березня 1943 року І.Д.Мерзляк з групою танків Т-34 прикривали відступ військ 6-ї армії за Сіверський Донець. Поблизу села Вітрівка танкісти на протязі доби утримували свої позиції, відбиваючи люті атаки піхоти та танків противника. В цьому бою лейтенант Мерзляк знищив 4 танки та декілька десятків гітлерівців.

Під час однієї з контратак Івана Дмитровича було смертельно поранено і він помер у медсанбаті. Героя с почестями було поховано в селі Петрівка Куп’янського району. На бойовому рахунку мужнього командира було 40 знищених фашистських танків, 50 гармат, близько 200 кулеметів, більш ніж 1000 гітлерівців та 400 захоплених у полон ворожих солдат та офіцерів.

За особисту мужність та високу військову майстерність Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 19 липня 1943 року лейтенанту Мерзляку Івану Дмитровичу посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Березівка у Великій Вітчизняній війні
Косік Інна, учениця 10 класу

Березівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Харківської районної ради,

вихованка гуртка «Юні археологи»

Харківської обласної станції юних туристів

Керівник: Сахно А.Б., керівник гуртків

Харківської обласної станції юних туристів
22 червня 1941 почалася Велика Вітчизняна війна, що принесла світові несчислимі людські жертви, смерті, які вимірюються мільйонами. Для березовців, як і для громадян Радянського Союзу, вона стала періодом великих випробувань, втрат і одночасно трудових подвигів. Вже 23 червня 1941 року, згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 року, в селищі почалася мобілізація військовозобов'язаних.

Близько чотирьохсот чоловік пішли на фронти Великої Вітчизняної з селища Березівка в 1941 році. Вони підуть ще й у 1943.

Війна стрімко наближалася до селища. 23 жовтня 1941 фашистська армія увійшла в Березівку. Для жителів селища почалися трагічні дні окупації.

Вже в перші дні військова комендатура видала укази, вимагаючи від населення «слухняності новому порядку», виявлення і видачі владі комуністів, активістів, партизанів і людей, які допомагали їм.

Були в селищі і самовіддані люди. Наша односельчанка Мірошниченко (Курзіна) Євдокія Семенівна врятувала у 1943 році льотчика, літак якого був збитий в бою над небом Харкова. Про неї писали газети. Врятований льотчик залишився живий, і після війни разом з дружиною відвідав Євдокію Семенівну.

Після звільнення від німців у 1943 році селище виявилося сильно постраждалим. Хазяйство радгоспу і колгоспу знищено, зруйновано господарські будівлі. Ні тварин, ні техніки, ні посівного матеріалу. Приватні споруди теж постраждали від артилерійський снарядів, бомбардувань.

У цих важких умовах почалося відродження радгоспу «Березівка​​» і колгоспу «Більшовик». Червоної Армії був потрібен хліб, потрібні були продукти, потрібно було озброєння. Березівці трудилися для фронту, для перемоги, досягаючи високих показників у праці: відновлюючи зруйноване господарство, вирощуючи хліб, збираючи кошти для літако- і танкобудування, збираючи подарунки солдатам-фронтовикам. Основні трудові сили були жіночі, дитячі, старечі.

Доводилося орати особистими коровами, яких були одиниці, а боронувати-самими, запрягшись в оглоблі.

А потім, вже після війни, їздили в Німеччину за кіньми, стягувалися потихеньку на колективне господарство: хто насінням, хто тваринами.

Війна забрала мільйони життів, у тому числі в Березівку не повернулися більше 200 наших жителів. Вони загинули на полях битв, пропали без вісті в горнилі війни.

Щоб відновити населення СРСР, з метою заохочення материнства, багатодітства, Президія Верховної Ради СРСР видала Указ від 8 липня 1944 року «Про нагородження багатодітних матерів».

Березовська сел. Рада 1945-1946 роки представила до нагород 40 багатодітних матерів, які народили п'ятеро і більше дітей. Чоловіки майже всіх жінок були на фронті.

У країні почалася демобілізація. Поверталися в першу чергу інваліди, поранені з шпиталів, солдати старшого віку.

З призову 1943 року шість чоловік березівців потрапили на Японську війну і там ще залишалися до п'ятдесятих років. Багато наших солдат направили туди ж після закінчення війни з німецько-фашистськими загарбниками. Додому демобілізовані прибували щомісяця. Їм приділялася велика увага. Була створена спеціальна комісія з прийому прибуваючих солдатів. Згідно їхнім потребам видавалися позики на будівництво і ремонт житла, у великій кількості лісоматеріали. У 1945-1946 роках на засіданнях виконкому та сесіях постійно вирішувалися питання про допомогу демобілізованих, сім'ям загиблих солдатів. Та й усі наступні роки про учасників Великої Вітчизняної війни не забували, їм приділялася постійна увага, приділялась увага солдатським вдовам.

А солдати все прибували. Деякі виїжджали з Березівки, але велика і основна частина залишалася в селищі, і їх необхідно було в першу чергу працевлаштувати. Це було промислове виробництво, транспорт, радянська адміністрація, сільське господарство та інше виробництво. Райком партії вимагав від сел. Ради списки про щомісячне працевлаштування демобілізованих.

... Коли Кремльовські куранти пробили 10 годин вечора, диктор всесоюзного радіо Юрій Левітан проголосив: «Говорит Москва! Фашистская Германия разгромлена… В ознаменование этой героической Победы сегодня, в 22 часа, салютовать тридцатью залпами из 1000 пушек!»

Парад Перемоги, який відбувся 24 червня 1945 року на Красній площі в Москві, гідно увінчав подвиг радянського народу, його Збройних Сил.

Солдати поверталися додому, брязкаючи нагородами. Серед них були жителі нашої дорогої Березівки. Пройшли роки, все менше ветеранів залишається з нами. Але їх подвиг залишиться навічно у нашій пам'яті.

Дякуємо, наші дорогі ветерани, низький Вам уклін.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка