«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка13/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25

Спогади воєнних років
Лєгуша Олег, учень 10 класу

Сахновщинської гімназії

Сахновщинської районної ради,

вихованець Сахновщинського БДЮТ

Сахновщинської районної ради

Керівник: Легуша Р.М.,

керівник гуртків Сахновщинського БДЮТ
Я, Лєгуша Олег Юрійович, правнук Білоконя Андрія Семеновича, записав спогади мого прадідуся.

Народився мій прадідусь в бідній селянській сім’ї 6 вересня 1924 року в селищі Сахновщина Харківської області. Був третьою дитиною і старшим сином. Всього в сім’ї було 9 дітей. Жили бідно. В 1931 році йому виповнилося 7 років і він пішов навчатися до 1 класу. В 1941 році закінчив 9 класів. Йому не було ще 17 років, коли почалася війна. Всі хлопці його віку рвалися на фронт, та брали не кожного.

Німці вели наступ і бомбили селище. Українська молодь будувала бомбосховища, аеродроми. В жовтні німці підійшли до селища, але були затримані. Зима в цей рік була рання і холодна. Німці зайняли окраїну, жили в будинках, а люди – в погребах, сараях. Рядом за селищем, зі східного боку, стояли наші батареї. Іноді велася перестрілка.

В січні почалася відлига і німці розпочали наступ. Треба було йти на фронт, захищати Батьківщину. Андрій разом з батьком, як і багато інших, пішли на схід в бік станції Лозова. В польовому військкоматі батька – Білоконя Андрія Семеновича оформили в трудову армію, а Андрію запропонували їхати на схід в тил, йому тоді було лише 17 років. Та вмовляння допомогли, і його разом із кількома однолітками залишили. Їх повели в бік міста Ізюм. Перехід тривав 5 днів. Йти було нелегко, німці вели наступ, всюди чути було страшні вибухи. В м. Ізюм молодих хлопців зараховували в Запасний полк і видавали обмундирування. Андрія в полк не оформили і форми не видали, та він залишився зі своїми друзями і ходив на навчання з ними. В м. Ізюм йому вдалося зустрітися зі своїм батьком. І це була остання їх зустріч. Більше від батька не було ніяких вісточок. Додому повідомили, що Білокінь Семен Якович пропав безвісті.

Довго ще Андрію не видавали форму і не зараховували в полк. Але друзі по школі – Діденко Іван, Стадніченко Павло, Горбань Петро, Кущ Андрій постійно вмовляли командирів про зарахування Андрія в Запасний полк і їм це вдалося. Була дана команда підігнати по Андрію форму і зарахувати в полк.

Одного разу Андрія викликали на командний пункт, треба було налагодити зв'язок. Туди він добирався повзком по полю кукурудзи, таємно, тримаючи в руках телефонний провід і карабін. Шлях був небезпечним. Того ранку стояв туман, раптом він почув німецьку мову, зупинився, притих, звуки віддалилися. Він знайшов обірваний провід, з’єднав кінці. Попереду промайнули силуети німців, нарахував 11 чоловік. Ввечері він повернувся з розвідником назад.

За участь в боях під Сталінградом Білокінь Андрій отримав звання молодшого сержанта і був нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

Після боїв під Сталінградом дивізія була направлена на Західний фронт, в бік с. Касторне, Старий Оскол. По дорозі ешелон бомбардували німці. Та поїздна бригада і командири так маневрували, що втрат не було. А от на місці висадки багато отримали поранення, бо німці постійно слідкували, і в повітрі постійно висіли літаки-розвідники. Поранення отримав і Андрій. На цей раз поранення отримав майже весь командний склад, в тому числі і командир полку гвардії-майор Шведко – хороший командир, вимогливий і уважний, сміливий і хоробрий, досвідчений. Андрій відчув удар в ногу, спочатку не звернув на це уваги, та через певний час нога розпухла і прийшлося витримати операцію і певний час лікуватися в госпіталі м. Мічурінська. Після одужання Андрій і ще кілька чоловік повернулися своїм ходом у свій полк, на свою батарею. Там їм звичайно зраділи.

Андрій був сміливим і активним, він був комсоргом батареї, а потім дивізіону, а ще він на карті відмічав рух наших військ. За це його поважали, адже радіо не завжди можна було почути.

За бойові заслуги на Курській дузі Білокінь Андрій був нагороджений орденом «Красної Зірки».

Наш 1-ий Український фронт рушив у напрямі Берліну. Ним командував маршал Конєв. В цей час німецькі війська з півдня – сходу рушили на Чехословакію, намагаючись вийти до американців і знищити місто Прагу. Та наші війська, зокрема і 15-а Гвардійська стрілкова Харківська дивізія допомогли зберегти це місто. 3-го травня 1945 року було звільнено місто Дрезден. Потім звільнили Прагу. Дивізію найменували 15-а Гвардійська стрілкова Харківсько- Празька ордена Леніна двічі Краснознаменна ордена Суворова і ордена Кутузова дивізія.

Закінчив дідусь війну в званні старшого сержанта. Йому запропонували залишитися в армії , але він відмовився, так як мріяв поступити в інститут і стати інженером. За звільнення м. Праги Білокінь Андрій нагороджений орденом Слави. А також нагороджений грамотами за звільнення міст Ченстохова, Оппельна, Дрездена, Праги.

Білокінь Андрій прожив щасливе життя.

ЦЕ ПОТРІБНО НЕ МЕРТВИМ – ЦЕ ПОТРІБНО ЖИВИМ
Литвиненко Юлія, учениця 10 класу

Чемужівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Зміївського району

Керівник: Давидов Д. С.,

учитель української мови та літератури
1. Поставивши на меті вивчення внеску моїх односельців у Перемогу над фашизмом у Великій Вітчизняній війні, дослідження невідомих сторінок життя тих, хто боронив нашу землю від ворога, я спрямувала свою діяльність на збір матеріалів пов’язаних з воїнами-визволителями Чемужівки.

2. Історія подвигу Героя Радянського Союзу, водія-механіка Арсентія Єлисейовича Кришталя відкриває перед нами картину героїчного рейду екіпажу танку Т-34 в глибокий тил ворога.

3. Серед моїх односельців воїн - фронтовик Іван Тихонович Вітер, який служив у полку реактивних мінометів, славнозвісних «катюш». Його спогади відкривають нам історії героїчної та ризикованої щоденної праці звичайних воїнів-артилеристів.

4. Микола Гнатович Кришталь – яскравий приклад воїна-переможця, який і в мирний час продовжував боротьбу за краще життя.

5. На долю чемужанина Василя Івановича Сумця, інваліда І групи Великої Вітчизняної війни, випало чимало випробувань, а це: в голод, і війна. Хоча ці події вже залишилися в історії, та пам’ять про них не згасає. Яскраві спогади залишились у ветерана про війну.

6. Так вже розпорядилася доля, що Федір Борисович Черепаха, який до війни ніколи не бачив моря, здобував перемогу на Тихоокеанському флоті.

7. Чомусь, коли заходить мова про воєнні роки, ми в першу чергу згадуємо про чоловіки. Але солдатами Вітчизни були і жінки. До цього ніколи в жодній країні стільки жінок не брало участі у війні. Із Чемужівки на війну 16-річними дівчатами пішли Кришталь Віра Онисіївна, Висоцька Єлизавета Іллівна, Приймак Ольга Іванівна, Лещенко Наталія Михайлівна, Кришталь Векла Павлівна.

8. Імена відомих солдат і офіцерів навічно вписані на меморіальній дошці, яка є частиною меморіалу в центрі Чемужівки. Іменами Гусєва Георгія Михайловича та Курдяєва Леоніда Миколайовича, які захищали моє село, віддали життя за Чемужівку, поховані у братській могилі, названі вулиці Чемужівки.

9. Сотні і тисячі героїв тієї війни лежать не в братських могилах, а просто в землі, на якій немає ні меморіалу, ні пам’ятника. Вони, на жаль, залишилися без імен, але не без пам’яті, не без шани! Часткою данини полеглим за визволення нашого краю були урочистості з перепоховання невідомих солдатів Великої Вітчизняної, що відбулися 5 травня 2011 року.

10. Щорічно 9 травня в центрі Чемужівки, біля меморіалу героям війни, збираються мої односельці, колектив нашої школи та поважні гості свята. Ми вшановуємо пам’ять тих, хто віддав своє життя заради Перемоги.

11. Скільки б років не минуло, скільки б нових поколінь не прийшло у світ, пам’ять про величний, невмирущий подвиг захисників Вітчизни завтра промовлятиме до живих. Бо пам’ять ця потрібна не мертвим – вона потрібна живим!
УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Любінський Артем, учень 11 класу

Безлюдівського юридичного ліцею

ім. І.Я.Підкопая Харківської районної ради

Керівник: Павленко В. В., учитель історії


Українське національне питання та проблеми становлення вітчизняного парламентаризму в нашій молодій державі викликає цікавість як у політиків чи науковців, так і в пересічних громадян. Воно залишається не досить вивченим, бо ті події тривалий час замовчувалися, вважалися неактуальними, «націоналістичними»; їхні учасники, часто поколіннями, вважалися «ворогами народу» та були репресовані; матеріали, пов’язані з цією проблемою майже повністю знищені. Останнє складає чималу перешкоду у відтворенні історичної пам’яті.

В роки Першої світової війни українські землі по обидва боки австро-російського кордону були однією з причин і предметом військового протистояння. Український народ не мав власної держави, здатної захистити його національні інтереси. В умовах Першої світової війни територія України стала ареною кровопролитної братовбивчої війни.

Факт братовбивчої війни під час Першої світової – проблема українців, але вона тісно вплетена у вузол конфліктів між іншими народами, які формували території своїх держав на початку ХХ століття. Аналізуючи наслідки, хочеться виокремити думку, що війни взагалі не повинно бути як засобу вирішення яких би то не було питань.

Участь України у війні за чужі інтереси призвела до зниження продуктивності сільського господарства, зменшення кількості робочих рук. Положення робітничого класу було досить важким. Негативно відбивалося на становищі українського населення і постійне підвищення цін на продовольчі та промислові товари.

Перша світова війна підвели український народ до усвідомлення необхідності зміни свого національно-державного статусу. Одним із головних напрямків діяльності Центральної Ради в кінці 1917 р. стали заходи по встановленню перемир’я на фронтах та припиненню Першої світової війни.

Поведінка більшовиків викликала протидію Центральної Ради. Фактично з 6 грудня Радянська Росія та УНР перебували в стані війни. Кроки УНР щодо оборони краю від агресора виявилися недостатніми, і уряд почав шукати опори серед прихильних до України сил, якими стали Центральні держави.

УНР прийняла рішення взяти участь у мирних переговорах нарівні з іншими державами й послати делегацію у Брест. Це давало можливість Україні закріпити й легалізувати на міжнародній арені свою державність.

Під час переговорів у Бресті делегація УНР заявила, що бажає насамперед визнання України як самостійної держави, а умовою миру ставить приєднання до неї Холмщини, Підляшшя та проведення плебісциту в Східній Галичині, Буковині й Закарпатті.

Четвертий Універсал надав юридичної сили і міжнародного значення УНР. Відтепер українська делегація у Бресті отримала всі юридичні права самостійно заключати сепаратний мир. Це був перший серйозний акт УНР на міжнародній арені.

Окрім внутрішньої національної проблеми «східні – західні українці» історично ускладнилася проблема «поляки - українці». Ця проблема чіпляє мою родину, тому має місце особиста зацікавленість в дослідженні зазначеного питання. Договірні документи Брестських переговорів підписував рідний брат мого прадіда Любинський Микола Михайлович, якому виповнилося на той момент 26 років. Я гордий тим, що мій родич, поляк за походженням – українець за покликанням, долучився до цієї відповідальної акції.

У німців та австрійців були перш за все свої особисті інтереси в Україні. Нові союзники не давали конкретних відповідей на вимоги української сторони, часто висували заздалегідь неприйнятні умови договору. З іншого боку вони вимагали надходжень значної кількості продовольства до Центральних держав.

Через цілу низку причин, вищий законодавчий орган УНР втрачав вплив на маси. Найбільше ускладнювали ситуацію іноземні війська, статус яких не зовсім чітко був визначений, а поведінка викликала невдоволення як Центральної Ради, так і українського населення: німецько-австрійська присутність фактично перетворилася в окупацію.

Українська революція 1918 – 1920 рр. не завершилася за наміченим українськими політиками планом, але український національно-визвольний рух одержав певний досвід.

Немає жодної країни, де жили б представники тільки однієї народності, тож історія багата національними протиріччями, збройними сутичками. За цим стоїть страждання мільйонів. Сучасним політикам необхідно зважати на досвід попередніх державотворень, щоб проводити виважену політику в інтересах усього українського народу.

Хотілось би, щоб людство зробило висновки про причинно-наслідкові взаємозв’язки дій та подій і не допускало кровопролиття та братовбивства.

Забута підпільниця (Г.О. Нікітіна)
Малікова Олена, учениця 10 класу

Харківської спеціалізованої

школи І-ІІІ ступенів № 85

Харківської міської ради

Керівник: Антонюк Т.П.,

вчитель історії та правознавства


Поступово сторінки Великої Вітчизняної війни відступають у минуле. Вже виповнилося 70 років з дня загибелі мужніх комсомольців-підпільників О.Г.Зубарєва та Г.О.Нікітіної.

Ці молоді люди не стояли осторонь після окупації України. Вони рвалися до боротьби, до опору нацистам.

Опір харків'ян в часи окупації України Німеччиною в 1941-1943р.р. сприяв Великій Перемозі. Перший підпільний обком комсомолу був створений відповідно до рішення ЦК ЛКСМУ на початку жовтня 1941 року. До його складу увійшли Олександр Гордійович Зубарєв (Петро Коваль) – перший секретар обкому, Петро Артемович Глущенко (Терентій Климчук ) – другий секретар і Галина Олексіївна Нікітіна - член підпільного обкому.

Галя разом з мамою Ганною Іванівною жили у квартирі № 19 на вулиці Артема, 23. З початком підпільної діяльності з ними оселився О.Г.Зубарєв, який видавав себе за чоловіка Галі, а маму називав Мамою.Зараз на цьому будинку висить меморіальна дошка, яка нагадує перехожим про ці героічні події.Підпільний обком комсомолу, очолений О.Зубарєвим не встиг розгорнути активну діяльність.

Вони встановили зв'язки з Богодухівським, Дергачівським, Ізюмським підпільними райкомами комсомолу. Головною роботою комсомольців-підпільників був випуск і розповсюдження листівок, проведення диверсій. Унаслідок діяльності підпільних організацій у місті посилився терор з боку Гестапо та поліції, які не могли миритися з підривною діяльністю підпільників. 23 січня 1943 року О.Зубарєв і Г.Нікітіна були заарештовані. Після допитів та катувань у ніч на 15 лютого 1943 року їх розстріляли. Відновити діяльність підпілля не вдалося.

Недалеко від вул. Артема розташована вул. Мироносицька. Ця вулиця одержала свою назву від Мироносицької церкви, яку побудували у 1783 році. Церква була кам'яною будівлею, огородженою очеретяним, а потім і хворостяним тином.Біля церкви знаходився лазарет, а далі – давнє кладовище, яке було закрите у 1803 році. Вулицею вночі городяни боялися ходити, бо на кладовищі у давно покинутих і зруйнованих склепах збиралися злодії, волоцюги зайди, приблуди…

Зараз у дворі будинку № 44 на цій вулиці стоїть бюст Г.О.Нікітіній, спорудження якого було здійснено на кошти мешканців цього будинку.

Галина Нікітіна була єдиною донькою Ганни Іванівни Павленко. Вона віддала своє життя врятовані наступні покоління. Неможна забувати людей, мужніх борців, подвиги яких будемо завжди пам'ятати.

Алея героїв-комсомольців у сквері Перемоги, де встановлені бюсти героїв, буде завжди розповідати про молодь, яка ціною свого життя боролася і перемагала.

Бюсти О.Зубарєва і Г Нікітіної знаходяться один проти одного, напроти. Вони разом працювали, разом пішли на смерть і тепер назавжди разом…


МІЙ ПРАДІДУСЬ – УЧАСНИК НЮРНБЕРГЗЬКОГО ПРОЦЕСУ
Мамонтова Мілана, учениця 7 класу,

Куп’янського НВК № 2 Куп’янської міської ради,

член гуртка «Фольклорно-етнографічне краєзнавство»

Керівник: Мороз Т. С., засновник і керівник

народознавчого музею«Світлиця мого дідуся»,

керівник гуртка, учитель української

мови та літератури
Справжні герої про свої заслуги багато не говорять. Скромність – це їх перша й головна особливість.

Є в історії країни дні і дати, які серед життєвих негод та повсякденних справ раптом обпалюють серце й кожного з нас змушують згадати, чим живе душа наша, маленька часточка великої душі народної.

Мій прадідусь, Самойлов Павло Григорович, народився у 1925 році в селі Піщане, Куп'янського району, Харківської області. У 1937 році сім'я переїхала до м. Куп'янська, а в жахливому 1943 році 17-річним юнаком потрапив на фронт. Служив в артилерії командиром відділення «Катюші». Брав участь у звільненні міст Європи: Варшави, Будапешта, звільняв Бельгію, брав участь у штурмі і захопленні Берліна. Був двічі поранений. У результаті став інвалідом Великої Вітчизняної війни. Після війни ще до 1949 року служив у Німеччині і був очевидцем Нюрнберзького процесу – суду над фашистськими злочинцями. Він, як командир відділення, та його товариші по службі несли вахту в будинку суду. У присутності прадідуся було оголошено вирок фашистським злочинцям.

Павло Григорович розповідав: «Не знаю, скільки мені відміряно життя. Але твердо знаю: скільки б не жив – до кінця днів не забудеться війна. Траплялося, входили ми у звільнені міста й села і заставали на шибеницях ще не зняті тіла повішених фашистами патріотів. І досі та пам'ять охоплює серце полум'ям гніву і болю.

Не тільки я – весь світ пам'ятає крематорії концтаборів і душогубки гестапо, блокаду Ленінграда і попіл Хатині, сльози і кров ні в чому не винних людей.

За всі ці злочини верховодам фашистської Німеччини довелося відповідати перед судом народів. На що вже англійський прем'єр Уїнстон Черчель не був прихильником Радянського Союзу і на початку війни покладав надії, що гітлерівська Німеччина зітре з лиця землі першу соціалістичну державу, а й він у 1943 році висловився на адресу головних військових злочинців на чолі з фюрером:

Розстріляти їх без суду!

І ось Нюрнберг. Не дуже велике, не дуже шумливе місто. Та саме його пивнушки обирали колись для своїх збіговиськ фашистські верховоди. Історія справедлива. Місто, яке сприяло зародженню німецького фашизму, стало місцем суду над ним.

Майже одинадцять місяців у палаці правосуддя засідав Міжнародний Трибунал, розглядав справу найближчих гітлерівських помічників, визнав їх винними у злочинах проти миру, а також - проти людяності.

Герінга, Рібентропа, Кейтеля й інших, всього 12 чоловік (Бормана – заочно) Трибунал присудив до страти через повішення. Ще раніше Гітлер, страхаючись праведного гніву народів, сконав у підземній норі, напившись пацючої отрути. Загнав на той світ себе і всю свою сім'ю Гебельс.

Два дні – 30 вересня і 1 жовтня – зачитувався вирок Трибуналу. А через півмісяця (в ніч на 16 жовтня 1946 року) десять злочинців загойдалися на шибениці в нюрнберзькій в'язниці. Намиленої петлі вдалося уникнути Герингу: за кілька годин до страти витягнув ноги від якогось їдучого трунку, що невідомо як опинився в нього.

Всі дні, поки йшло засідання Міжнародного Трибуналу, я знаходився в Нюрнберзі. У складі невеликої групи радянських воїнів ніс караульну службу в палаці правосуддя.

Ніби їх на борону посадили, так неспокійно совалися підсудні на лаві, особливо коли виступали представники радянського звинувачення або наші свідки.

«В ім'я священної пам'яті мільйонів невинних жертв фашистського терору, в ім'я зміцнення миру в усьому світі, в ім,я безпеки народів у майбутньому ми пред'являємо підсудним повний, справедливий рахунок»,- ці слова головного обвинувача від Радянського Союзу Р.А.Руденка примушували їжачитися, мерзлякувато поводити плечима всіх, хто мусив відповісти за свої злочини. А як вони старалися заховати свої пики від холодних скляних очей фотоапаратів представників преси.

Та вже тоді відчувалося, що є сили, готові притушити вогонь пам'яті про злочини фашистських недолюдків.

Разом з нами, радянськими воїнами, караульну службу несли також американці, англійці та французи. Поки від американців, разом з нами, стояли на постах їхні фронтовики, ті, з якими довелося нашим солдатам і офіцерам зустрітися на Ельбі, все було гаразд. Та незабаром їх почав заміняти новий контингент. Від цих повіяло холодом недружелюбності, душком підступності. Якось одного нашого сержанта вони звинуватили у спробі викрасти американську військову техніку. Були й інші спроби.

Ось таким чином нам на собі довелося пізнавати віроломність командування наших недавніх союзників.

Різні спогади залишились у мене від нюрнберзьких зустрічей.

…Зачитується вирок. І в ньому, незважаючи на протести радянських обвинувачів та суддів, виправдовуються кілька гітлерівських злочинців, не визнаються злочинними організаціями штурмові фашистські загони СА, генштаб, верховне командування вермахту.

…Офіцер у формі військових сил США заводить з нашими солдатами і сержантами розмову про заокеанський «рай» і про труднощі, які нас чекають після повернення додому. І в улесливому тоні ми швидко пізнавали прихованість отрути, розрахованої на роз'їдання слабких душ. Таких серед нас не знайшлося.

Навчилися ми розпізнавати та цінувати й інше. Скільки разів і американські солдати, і місцеві жителі попереджали: проти радянських воїнів затівається провокація. І її удавалось уникати. Авторитет бійців, мужністю яких був переламаний хребет фашизму, чиєю кров'ю Європа була врятована від коричневої чуми, в очах простих людей був непохитним. Таким він і залишається.»

За свою мужність і відвагу нагороджений багатьма орденами та медалями: орден «Червоної Зірки»,орден «Вітчизняної війни», орден «Знак Пошани», медалі «За відвагу», «За взяття Берліна», «За звільнення Варшави» та багато інших, а також грамотами та подяками.

Помер мій прадідусь у віці 64 роки. Вдалися взнаки фронтові рани та відповідальне ставлення до дорученої справи.

Я горжуся своїм прадідусем і хочу бути схожою на нього!

Слава тобі і твоєму подвигу! Вічна пам'ять і земний уклін!
ВІЙНА В ЖИТТІ МОЄЇ РОДИНИ
Микитенко Ольга, учениця 8 класу

Зіньківщинської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради

Керівник: Микитенко М. М.,

учитель історії
Мій прадід – Кутицький Петро Гав­рилович, народився і виріс в селі Миколаївка, Зачепилівського району, Харківської області. Про нього мені розповіла моя бабуся – Кузнєцова Олександра Петрівна. Слухаючи її розповідь про бойовий шлях прадіда, мені захотілося взяти карту і провести лінію від Шепетівки до Білої Церкви, далі — до Василькова, Києва, Полтави, Харкова, Сталінграда, а потім від Сталінграда через Донбас на Сиваш, Севастополь, із Севастополя у Прибалтику, до Кенігсбергу, по тих місцях, де проліг бойовий шлях мого прадіда. Та і тут ця лінія ще не закінчується, перетявши усю країну із заходу на схід, дістанеться вона аж на Далекий Схід. Ось такий був бойовий шлях мого прадіда Петра Гавриловича Кутицького - гвардії капітана у від­ставці, комуніста з фрон­тового 45-го року, кава­лера бойових і трудових нагород. Народився мій прадід у далекому 1909 році, тож уже в той час відчув на собі, що таке війна, хоча і був ще дитиною, але в такий час важко всім. Думалося, що уже ніколи вона – війна – не перетне лінію його життя. Та сталося не так, як гадалося. Коли почалася війна, бригадиру Зачепилівської МТС було трид­цять два роки. Уже 27 червня по­прощався Петро Гаврило­вич із моєю бабусею - дев'ятирічною Шурою та іншими дітьми, з дружиною і матір'ю, наказав їм очей не виплакувати: «Фашиста розіб’ємо скоро». Та скоро рядовий Кутицький зрозумів, що війна триватиме довго. Не встигли прибути в Шепетівку, в перший же день довелося викону­вати наказ про відступ. Солдати ще й форми вій­ськової не встигли одягти. Петро Га­врилович, отримавши звання старши­ни, старався згуртувати своїх земляків: однофамильців Петра, Василя і Порфирія Кутицьких, Сергія Селезеня, Пилипа Нищету. І доки були вони разом, усі були жи­ві, а розформували під Полтавою — усі склали голови.

Коли у серпні 41-го Кутицький брав участь в обороні Києва, йому здавалося, що воює він не два місяці, а щонай­менше два роки. Чи не тому, що до Дніпра доводилось лише відступа­ти?У відступі дух воїна не піднімеш нічим. Та ще коли залишаєш рідні мі­сця, коли знаєш, що від­даєш на поталу фашисто­ві рідне село, матір, ді­тей, дружину. «Та коли ж цьому буде кінець?»— стискались кулаки і хо­тілося зубами вгризтися у землю і не відступати далі ні на крок. Цією ме­жею стали Дон і Волга. Допоки готувався великий наступ, який уже історія назве рішучим переломом у Великій Віт­чизняній, Петро Кутицький учився на курсах, одержав звання лейтенанта. Свій шлях на захід він починав разом із Другою ударною гвардійською армією, яка своє ім'я виправдовувала скрізь, куди б її не посила­ли. З нею Донбас звіль­няв, Крим, Севастополь, Прибалтику. У боях за м. Шауляй під гітлерівськими танками полягла майже вся його рота. Вбило командира. Мій прадід взяв на себе командування полком. За ті бої йо­го нагороджено орденом Богдана Хмельницького.

Останнє з трьох своїх поранень прадід Петро Гав­рилович дістав у Східній Прусії під Кенігсбергом. Потрапив до «чужого» медсанбату і це ще на кілька місяців вирішило його долю, бо після ліку­вання потрапив до іншої військової частини, шлях якої проліг на Далекий Схід. Правда, їдучи в ешелоні, бійці і офіцери не знали «станції призначення», чомусь їм усім здавалося, що їдуть у Підмосков'я. Думали, війна закінчилась. «Та попереду були Монголія, Корея, Китай».

Повернувся прадід з тієї війни живим. Довго, як згадка про ті далекі часи у родині моєї мами зберігався годинник незвичний, заморський, але, на жаль час не милує нічого, зараз від нього залишилася лише пам'ять у моєї мами. Прадідусь повернувся до мирного життя виховав своїх діточок, ще й за мирну працю хлібороба одержав нагороду - орден Трудового Червоного Прапора. Але та війна до самого останку не відпускала його. Бойова контузія все частіше і частіше давала про себе знати, боліла голова так нестерпно, що здавалося світ розірветься на часточки, приходилося лікуватися, але він не здавався. Прожив мій дідусь 92 роки і помер на своїй рідній землі, в оточенні дітей, внуків та правнуків у 2001 році. Але пам'ять про нього у нашій родині живе і буде жити допоки існуватиме рід.



1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка