«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка14/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25

РОЗПОВІДЬ ПРО МОГО ПРАДІДА
Навроцький Станіслав, учень 10 класу

Зачепилівського ліцею, вихованець гуртка

«Юний стрілок» Зачепилівського РБДЮТ

Зачепилівської районної ради

Керівник: Падалка В. Л.,

практичний психолог


Полянський Іван Іларіонович народився в 1910 році в родині бідняків в с. Орчик Костянтиноградського повіту Харківської області, але з часом родина Івана Іларіоновича переїхала в с. Попова Балка радгосп №1 Дніпропетровського району Дніпропетровської області. З 1930 року розпочатий виробничий стаж робітника овочевого радгоспу.

В 1934 році Іван Іларіонович вступив в профспілковий союз робітників овочевих радгоспів.

Керівництвом радгоспу І.І. Полянський був направлений на курси технічного мінімуму конюхів при радгоспі №4 заводу Петровського. З 11.12.1936 по 13.04.1937 курси засвоїв добре і продовжив працювати в своєму радгоспі конюхом.

Під час мобілізації був призваний Філовським РВК №7 м. Дніпропетровська і проходив службу в Придніпровській флотилії (номер частини 293 окремого артилерійсько-зенітного дивізіону; найменування підрозділу – зенітна батарея 1072) старшиною II статті, командиром гармати.

В 1941 році по жовтень місяць проходив службу в екіпажі чорноморського флоту. Отримав контузію та був евакуйований на Велику землю. Був нагороджений медаллю «За оборону Севастополя». За героїчну оборону Сталінграда 22.12.1942 був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда» /вручена 22.09.1944 року №25128/

30.11.1943 р.: Командуючий ДВФ наказом довів до частин та з’єднань флотилії наступні пункти зимового базування:

На місто Севастополь повинен базуватися штаб та відділи флотилії, Дніпровський флотський екіпаж, 1-й загін мінних саперів, 4-й гвардійський загін катерів, плаваюча батарея №1220, 2-й загін пів глісерів, 9-а дільниця служби спостереження та зв’язку та 293-й окремий артилерійський зенітний дивізіон (ОЗАД);

в місті Києві – Київська маневрова база;

в селі Пироговка – Пироговська маневрова база.

19.12.1943 р.: Начальник Головного морського штабу наказав до 15 січня 1944р. відправити 293-й окремий зенітний артилерійський дивізіон в село Пироговка для прикриття кораблів Франції, які зимували в цьому районі. Склад дивізіону – чотирьох гарматна 85-мм зенітна батарея №1031, чотирьох гарматна 45-мм зенітна батарея №1072

05.02.1944 р.: В село Пироговка прибув ешелон з штабом та особовим складом 293-го окремого зенітного артилерійського дивізіону.

11.02.1944 р.: Для виконання наказу народного комісара ВМФ за №0038 від 1944р. Командуючий флотилією в наказі №0040 встановив дислокацію частин та з’єднань:

293-й окремий зенітний артилерійський дивізіон в селі Пироговка (після виходу кораблів з Пироговки передислокується в Київ).

08.03.1944 р.: В 12 г.04 хв. ворожий літак ХЕ-111 вів розвідку в районі села Пироговка; батарея 292-го окремого зенітного артилерійського дивізіону вела артилерійський вогонь по літаку.

16.03.1944 р.: В 23г. 10хв. В районі Пироговки було здійснено збройний напад на головного батареї №1031(292 ОЗАД). Відбулася перестрілка, загиблих не було.

23.03.1944 р.: В районі села Пироговка мали місце три випадки групового обстрілу чатових біля складу боєприпасів 293-го окремого зенітного артилерійського дивізіону. Один червонофлотець був поранений. Затримані три німецьких шпигуна.

28.03.1944 р.: В зв’язку з відірваністю села від штабу та тилу флотилії, що ускладнювало керівництво та постачання сформованих частин, командуючий флотилією запросив дозвіл Головного морського штабу здійснити формування 2-ї бригади річкових кораблів, 293-й ОЗАД перебазували в Київ з наступним переводом в Пінськ, весь корабельний склад 2-ї бригади річних кораблів та 3-ї бригади трасування направили в Київ.

06.04.1944 р.: Начальник штабу флотилії директивою №3/099 розформував керівництво Пироговською маневровою базою.

Для виконання циркуляра начальника Головного морського штабу №0295 від 1944 р. командуючий флотилією наказав при дислокувати 293-й ОЗАД з села Пироговка в місто Київ.

Хронологічний опис складено за матеріалами:

Архіву бібліотеки Київської суспільної організації «Товариство ветеранів розвідки ВМФ»

У подальшому Іван Іларіонович Полянський брав участь у боях за визволення сіл і міст Прибалтики, Польщі, Німеччини.

За зразкове виконання бойових завдань командування на фронті був нагороджений медаллю «Адмірала Ушакова» № 1340 та «За перемогу над Німеччиною в ВВВ 1941-1945 років»

Полянський І.І. помер 24 січня 1946 року.


Меннонітська громада на Барвінківщині
Пісковська Ірина, вихованка краєзнавчого

гуртка Барвінківського БТДЮ

Барвінківської районної ради

Керівник: С.І.Дудко, керівник

краєзнавчого гуртка
Дана робота присвячена ролі меннонітської громади в соціально-економічному житті Барвінківщини в кінці 19 – на початку 20 століть.

Менноніти – представники однієї з протестантських течій християнства, що виникла і розвинулась в Європі в часи релігійних війн. Своєю назвою вони зобов’язані засновнику – голландському релігійному реформатору початку 16 століття Менно Сімонсу. В ході численних переселень внаслідок переслідувань, менноніти в 16 -18 століттях опинилися в Німеччині, а в кінці 18 століття частина меннонітів переселилась на запрошення імператриці Катерини ІІ до Російської імперії, зокрема на територію тільки-но знищеної Запорізької Січі.

Вже з середини 19 століття поселенці стикаються із земельною проблемою. Через перенаселення старих колоній виникла потреба у заснуванні нових. Серед нових колоній декілька розташовувались на території нинішнього Барвінківського і суміжних з ним районів (Близнюківського Харківської та Слов‘янського і Олександрівського Донецької областей).

Прибулі до Барвінківщини менноніти спочатку займалися майже виключно сільським господарством. Систему їхнього економічного, громадського життя і побуту можна дослідити на прикладі Григорівки.

У 1889 році перша група переселенців прибула сюди навесні 1889 року, щоб одразу приступити до весняної сівби. Землі громади були поділені на 41 «віртшафтен» (ферм), кожна площею близько 70 десятин.

Григорівка являла собою ретельно сплановане поселення на високому плато у південно-західному куту земель громади. Село пролягало із заходу на схід однією рівною вулицею довжиною близько 1,5 кілометра.

Головним заняттям григорівчан були вирощування зернових і тваринництво. Майже вся увага зосереджувалась на вирощуванні ярової пшениці сорту «Улька» і особливо ячменю. В городництві важливе місце займали баштанні культури. Тваринництво григорівчан мало чим відрізнялося від традиційного для краю: розводили велику рогату худобу, коней, овець, свиней, птицю. Особливої уваги заслуговує німецька порода коней-ваговозів, що вирізнялися силою і великим зростом.

Працелюбність, ощадливість, здоровий спосіб життя меннонітів привели до того, що вже на межі століть Григорівка і інші меннонітські села стали одними з найзаможніших в окрузі.

Якщо сільськогосподарський розвиток Барвінківщини був результатом невтомної праці і меннонітів в тому числі (поряд з іншими), то у промисловому розвитку Барвінкового вони зіграли виняткову роль.

В кінці 19 століття південь України охопила «мельнична лихоманка», яка була складовою стрімкої індустріалізації. Менноніти відіграли в ній важливу роль. Барвінкове стає одним з найбільших центрів цієї галузі на Лівобережжі. Цим зростанням воно зобов‘язане перш за все братам Фрезам та А. Леппу, які збудували тут два парові млини в 1894 і 1904 роках. На початку 20 століття на млинах Фрезів і Леппа перероблялося на борошно щодобово до 72 тонн пшениці.

Борошномельна промисловість і торгівля були тими двома основними галузями, яким Барвінкове зобов‘язане своїм процвітанням на початку минулого століття. Серед чисельних торгових підприємств того часу були й такі, що належали меннонітам, зокрема, універсальний магазин Д.Унру. В 1909-1910 роках у будинку А.Леппа відкривається філія Петербурзького банку. Таким чином, барвінківські менноніти беруть активну участь у розвитку усіх матеріальних сфер регіону.

У 1910 році в Барвінковому за ініціативи і з безпосередньою участю меннонітів починає роботу завод сільськогосподарських машин «Луч». Засновниками підприємства були Й. Классен, Й. Фрез і Б. Дік. Перед революцією 1917 року на заводі працювало до 200 робітників. Це було найбільше промислове підприємство міста. Воно випускало і ремонтувало різноманітну сільгосптехніку, а в роки війни виконувало військові замовлення.

Отже, в розвиток торгівлі, сільського господарства і особливо промисловості Барвінківщини менноніти зробили величезний внесок.

Не підлягає сумніву і значний внесок їхньої громади у розвиток освіти регіону. Менноніти в питанні освіти не замикалися всередині своєї громади. Прикладом може служити відкриття в 1909 році в Барвінковому вищої школи комерції і освіти, більше відомої як комерційне училище. В обговоренні проекту і будівництві активну участь взяла і німецька громада, в тому числі менноніти.

Курс навчання в училищі складав три роки. В 1912 році збудовано нове велике приміщення училища з електричним освітленням і паровим опаленням, в якому було тринадцять класних кімнат, службові приміщення і велика актова зала.

Незважаючи на те, що менноніти були громадянами Російської імперії вже більш як півтора століття – і громадянами лояльними і законослухняними, а значна кількість їх, особливо молоді, асимілювалися, ставлення до них було не завжди толерантним.

Відносини між владою і етнічними німцями ( в тому числі і меннонітами) загострилися з початком першої світової війни, коли імперію охопила германофобія.

Ситуація для етнічних німців значно погіршилась із приходом до влади більшовиків. Тому керівництво громад прийшло до висновку про необхідність еміграції. Масовий виїзд меннонітів з СРСР почався в 1923 році. 17 липня 1924 року із с.Григорівки зі станції Барвінкова виїхало 175 осіб. 1 жовтня 1925 року Барвінкове покинула родина Классенів. Виїзд німців з СРСР продовжувався до кінця 20-х років, аж поки в 1930-1931 роках кордон тоталітарної країни не був закритий.



ШЛЯХИ-ДОРОГИ ФРОНТОВІ
Пошуковий загін учнів

Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №67

Харківської міської ради

Керівник: Дацко Ю. В.,


керівник шкільного музеюМи слухали спогади ветеранів... Їх залишилося так мало, тих хто пережив війну і багато горя. Але вони вистояли. Це літні люди - дідусі і бабусі,- яким уже важко рухатися, розмовляти. Їх часто турбують хвороби, рани, отримані в боях, чи підірване на тяжких роботах здоров´я.

Пройшло багато років. Багато чогось пішло з пам´яті, забулося, змішалось у часі. Вони задумаються надовго, мабуть, згадуючи свою юність. А потім поллються спогади і очі затуманюють сльози від згадки про рідних і знайомих, яких забрала з собою та проклята Богом і людьми війна.



Кравець Софія Іонівна про війну довідалася, зустрічаючи світанок після шкільного балу. В 1942 році добровільно пішла в армію. Спочатку це був Приволзький округ, 99 окремий стрілецький батальйон МОС, а потім потрапила в розпорядження фронту Московської армії і там продовжувала службу в зенітно-кулеметній частині. Ця частина стояла на охороні шлюзів Москви - ріки. За участь у боях по відбиттю масованих нальотів на місто Малий Ярославець була нагороджена медаллю « За відвагу». З Смоленським фронтом, який влився в 2-й Білоруський, Софія Іонівна дійшла до міста Бєлостока, кордону Білорусії і Польщі. Там 4 листопада 1944 року вона була важко контужена. Має нагороди: медаль «За відвагу», «За бойові заслуги», орден «За мужність», орден «Вітчизняної війни» ІІ ст.

Запара Євгенія Михайлівна. Війна раптово обірвала безхмарну юність. В травні 1942 року Євгенія Михайлівна за комсомольським закликом була мобілізована до Радянської Армії і 7 травня виїхала спочатку в Туапсе, а потім у м.Курсавка Ставропольського краю. Це був 982 винищувальний авіаційний полк 298 дивізії, 3-я ескадрилья, який входив в систему ППО Закавказького Військового округу. У цьому полку і проходила її військова служба. Завданням дивізії була охорона повітряного простору Чорноморського берега від Батумі до Новоросійська, а також акваторії Чорного моря та охорона морського транспорту Ставропольського і Краснодарського країв. Патрулювання було цілодобове. У неї була 1 ланка з 3-х літаків. У Євгенії Михайлівни в підпорядкуванні були ще 2 солдати. Вони відповідали за озброєння наших літаків. Типи літаків - винищувачів були різні, відповідно і різнилося стрілецьке озброєння. Вони заряджали гармати і кулемети перед вильотом, а після повернення замінювали відстріляні стрічки новими. За зразкову службу в 1943 році Євгенія Михайлівна була нагороджена грамотою ЦК ВЛКСМ.

Штепа Олена Яківна відразу після визволення Харкова в 1943 році добровільно вступила до будівельного батальйону Другого Українського Фронту в званні рядової. В армії вона виконувала різну роботу: працювала писарем при штабі, кухарем на кухні. Разом з армією визволяла міста України: Полтаву, Кременчук. Потім місто Рибницю в Молдавії, Будапешт, Братиславу. Останній рік війни знаходилась в Маркерському лісі в Австрії, де й закінчила війну. За участь у Великій Вітчизняній війні має нагороди: орден «Вітчизняної війни», медалі: «За мужність», «Фронтовик 1941-1945», «За взяття Будапешта», «За перемогу над Німеччиною в Великій Вітчизняній війні», ювілейні медалі.

Калінін Володимир Петрович у листопаді 1943 року, додавши в метриці 2 роки, пішов в 335 запасний стрілецький полк. У квітні 1945 року в складі 144 стрілецької дивізії 785 полка брав участь у взятті м. Кенігсберга. 10 квітня місто було взяте. Там Володимир Петрович отримав поранення – осколок в правому передпліччі, який залишився на все життя. Має нагороди орден «Вітчизнянлї війни» І ст., медалі: «За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною», «30 років Радянської Армії і флоту», «50 років Збройних сил СРСР».

Нікітін Іван Семенович, одержавши атестат, наступного ж дня разом з однолітками вирушив пішки в місто Горький до артилерійського училища. В грудні курсантів терміново відправили на Сталінградський фронт, де командування фронту зарахувало їх до артилерії. За форсування Дніпра був нагороджений медаллю „За відвагу”. Має нагороди: орден „Бойового Червоного прапора”, медаль «За перемогу над Німеччиною», ювілейні медалі.

Зіменко Андрій Григорович брав участь у боях. У 1942–1943 роках на Західному та Південно-західному фронтах у званні сержанта був наводчиком в 11 мотострілковій бригаді. Був на 2-ому та 3-ому Прибалтійському і Білоруському фронтах. У 1943–1945 роках - командир гармати на Воронезькому фронті. Має нагороди: орден Слави, орден «Вітчизняної війни», медалІ: «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною», «За взяття Кенігсберга». Демобілізувався в 1946 році в званні сержанта, командира взводу.

Тесленко Іван Павлович 1 серпня 1941 року був направлений до військово-технічного училища і в березні 1942 року закінчив його, отримавши звання лейтенанта. Став командиром мінометного взводу. У квітні 1943 року їхню дивізію перекинули у Забайкалля, тому що на сході до кордону Радянського Союзу, захопивши Китай, зібрала великі сили імперіалістична Японія. Вона була готова в будь-який момент порушити кордон на Далекому Сході. У складі Забайкальського фронту частина з боями пройшла пустелями і горами Малого Хінгана. Запам’ятались міста Хайлар, Цицикар, дійшов до Харбіну. Скрізь японці чинили запеклий опір, але їхня доля була вирішена. Не допомогли і камікадзе (смертники). У полоні опинились десятки тисяч японських солдат. За участь у бойових діях у Великій Вітчизняній війні отримав орден «Вітчизняної війни» ІІ ступеня і медаль «За перемогу над Японією».
СПОГАДИ ОЧЕВИДЦЯ
Селезень Ігор, учень 11 класу

Зачепилівського ліцею,

вихованець гуртка «Юний ерудит»

Зачепилівського РБДЮТ

Зачепилівської районної ради

Керівник: Буланов Ю. І.,

методист Зачепилівського РБДЮТ
Незабаром наша країна святкуватиме 70-ту річницю від того дня, коли над рейхстагом, в столиці гітлерівської Німеччини було піднято Прапор Перемоги. Повним розгромом фашистського агресора, який прагнув підкорити увесь світ, закінчилася найкровопролитніша і найжорстокіша війна в історії людства. Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років стала для українського народу, як і для всього тодішнього Радянського Союзу, грізним випробуванням на міць, патріотизм, прагнення жити у вільній країні.

Ось як про ті часи згадує жителька селища Зачепилівка, нині пенсіонерка Катерина Яківна Хижняк.



Катерина Яківна Хижняк (Ільченко) народилася 25 березня 1925 року у Зачепилвці Харківської області.

- Мені вже 88-й рік, - згадує старенька. - Пролетіли вони як один день. На мою долю випали і роки жахливого голодомору, і кривавої війни з німцями. Зараз, через стільки років, часто сходять на думку роки Великої Вітчизняної війни. До її початку я працювала на різних роботах в колгоспі «Червоний партизан». Довелося орати кіньми, в'язати снопи вручну, працювала біля телят. Коли в червні 1941 році повідомили про початок війни, то ми, селяни, все одно продовжували працювати, бо фронт ще був від нас далеко.

І ось, мирну працю зачепилян порушило повідомлення про наступ німців на наш район. Все це було як грім серед ясного неба. Пам`ятаю, коли два німці увірвалися до хати і почали кричати до мами «Матка, яйки, млеко, хлеб». Хапають курей, рвуть на їх пір`я. Неначе курка так і дасть йому яйця. Розселялися німці по хатах. Спершу на постої були офіцери, а потім залишили тільки невеликий загін солдатів. Для селянина при «новій владі» мало що змінилося, заставляли мирне населення працювати на німців, як до цього у колгоспах. Мені тоді було 17 років.

А з 1942 року дівчат і хлопців мого віку почали відправляти до Німеччини. Німцям допомагали в цьому місцеві поліцаї. Довелося мені переховуватися і по погребах, і дахах у сусідів, і в кукурудзі. Багатьох поліцаї забрали на ту німецьку каторгу. Прикро, що свої ж люди, до війни жили на одній майже вулиці, а з приходом німців стали їхніми прислужниками. Правда, один раз спіймали нас з Марією Петренко і відправили вже до поїзда, та добрі люди допомогли втекти. А тут через кілька тижнів радянські війська звільнили Зачепилівку від німців – окупація для нас закінчилася.

Молодих хлопців та чоловіків, які залишилися, забрали в армію і при форсуванні Дніпра багато з них полягли від німецьких куль та снарядів.

Настали мирні дні. Чоловічої сили не вистачало, бо в селі залишилися тільки старики, інваліди після поранення та жінки з дітьми. І тоді жінки взялися за відбудову села. Як це було важко. Техніка відсутня, навіть коней не було. Своїми коровами орали. А настав час збирати врожай, то носили вручну, знову в`язали снопи, зводили докупи і ціпами молотили. Саме в жнива робочий день розпочинався рано-вранці, а закінчувався пізно ввечері. Тоді працювало в колгоспі багато молоді. І як би не натрудилися за день, після роботи - відпочинок. Співали всі. Ще було їдемо з найдальшого поля, а пісня лунає аж до села.

Починаючи з листопада, підвозами відвозили гній, а взимку санями. Ввечері в конторі підводили підсумки - хто скільки перевіз за день. Тоді за день кіньми вивозили по 8 тонн, биками по 6 тонн. Взимку очищали насіння. Тоді вже появилися сівалки, борони, плуги. Хлопці лагодили їх. Відремонтувавши інвентар, бралися за ремонт бричок. Ми ж, жінки, збирали попіл і пташиний послід. Пам`ятаю, що переможцем визнали Шуру Сипало з колгоспу «17 партз`їзд» і навіть нагородили медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р.». Наша ланка трішки не дотягла до першості. Повільно, але ж організували городню бригаду. На той час землі під городні культури виділяли небагато, але врожай радував. До речі, славилися вирощуванням овочевих культур ще й у 70-і роки.

До об`єднання колгоспів були у «Червоному партизані» птахоферма, свиноферма, молочна ферма. Вони були не великі, але ж все доглянуте. Тобто було де працювати людям, зокрема, молоді. У полі не вистачало техніки - на оранці використовували своїх корів аж до 47-ого року. Бо в МТС ще не було такої кількості тракторів, щоб вистачило всім колгоспам. А їх було чимало. В самій Зачепилівці тільки 5 .

Часто пригадую, як працювала з жінками на бурячному та хлібоприймальному пунктах. Прополювали соняшник, буряки.

Після закінчення війни почали ходити поїзда пасажирські: Дніпропетровськ - Харків через день і Харків - Зачепилівка, Дніпропетровськ - Москва, Дніпропетровськ - Леб'яже.

З'явилися нові галузі місцевої промисловості - чоботарська, швейна, художньої вишивки і харчовий комбінат.

У 1946 році очистили і ввели в експлуатацію двоповерховий будинок середньої школи в с. Зачепилівці, бо вона була спалена німцями. Будували будинок для вчителів. І все робилося нашими руками. Важко було. Та втоми не відчували.

Слухаю я свою бабусю, переживаю за прожиті нею роки, які не завжди були щасливими, і думаю, що лаючи наше покоління, вони тим самим дещо підносять себе, дещо ідеалізуючи свою епоху. Та цими оповіданнями з власного життя, прищеплюють своїм онукам, правнукам любов до рідної Батьківщини, землі, де народилися і зростають, яка буде рідною й для наступних поколінь.
Вони стали на захист Батьківщини
Сідєльнікова Анна, учениця 9 класу

Зачепилівського ліцею,

вихованка гуртка «Юний ерудит»

Зачепилівського РБДЮТ

Зачепилівської районної ради

Керівник: Буланова В. М.,

методист РБДЮТ
Важким випробуванням для українського народу, як і для всіх народів колишнього Радянського Союзу, стала Велика Вітчизняна війна проти німецько-фашистських загарбників.

Героїчний літопис Великої Вітчизняної – це не тільки історія, що розповідає про героїчне минуле, але й жива пам'ять, котра звернена до сучасного та наступних поколінь. Ми повинні пам’ятати про тих героїв, які ціною свого життя не дали здійснити нацистам та їх союзникам людиноненависницькі плани. Ми повинні пам’ятати про тих, хто із зброєю в руках знищував ворога на фронтах, не шкодуючи власного життя завойовував Перемогу. Ми повинні пам’ятати про тих, хто в тилу в надзвичайно важких умовах виготовляв зброю і вирощував хліб, наближаючи світлий день Перемоги. Ми повинні пам’ятати про мирних громадян – стариків, жінок, дітей, безжально знищених ворогом – розстріляних, повішених, задушених у газових камерах, спалених живцем…

Кожний, хто став на захист своєї Батьківщини, гідний того, щоб про нього пам’ятали!

Ковтуненко Михайло до початку Великої Вітчизняної війни разом із сім’єю мешкав у селі Леб’яжому, Зачепилівського району, Харківської області.

Коли німці вступили у село і розпочали запроваджувати свій «новий порядок», молодь села організувалася у групу юних месників, які, правда, ніяких активних дій не робили – збирали зброю на місцях боїв, продовольство, одяг у місцевих жителів та передавали його партизанам. Щоб не потрапляти ворогам на очі, переховувалися подалі від села, тільки іноді вночі провідували рідні домівки.

Поліцаї забороняли світити каганці у домівках.

На той час мати Мишка (баба Домаха) була хвора, і хлопець вирішив уночі її провідати. А це вже було восени 1942 року. Зайшов у хату, засвітив каганець, а в цей час проходив охоронець, побачив світло, і цим Мишко себе видав – його схопили. На ранок поліцаї повиганяли всіх селян із своїх домівок, щоб вони дивилися на Мишка, якого вели селом із зав’язаними за спиною руками у Зачепилівку, де йому готували шибеницю. Таким чином вони залякували людей, щоб ті не мали й думки противитися новій владі.

Для залякування місцевого населення на площу у центрі Зачепилівки зігнали жителів навколишніх сіл, щоб показати їм страту М. Ковтуненка. Перед шибеницею, під яку використали сухий бересток, кати поставили його матір та меншого брата Григорія, якому тоді було чотири роки. Декілька днів тіло юнака з табличкою на грудях «Партизан» поліцаї не дозволяли зняти з деревини.

Колодочка Шура (Олександр) родом із села Йосипівки, Котовського району, Дніпропетровської області, народився у 1928 році. Його батько, Степан Йосипович Колодочка, довгий час працював стрілочником, і сім’я жила у залізничному будинку на станції Бузівка.

У 1933 році батька перевели працювати черговим по станції Зачепилівка. Сім’я переїхала сюди жити. 1 вересня 1935 року Шура пішов навчатися в перший клас Зачепилівської середньої школи і до початку війни закінчив шість класів.

У тому ж, 1941-му, році сім’я переїхала у Бузівку. У 1943 році, коли Червона Армія взимку вела бої з гітлерівцями на Харківщині та Дніпропетровщині, Шура допоміг вийти радянським бійцям з оточення. Умовив командира зарахувати його до особового складу військової частини. Потім не раз ходив з ними в розвідку і приносив звідти цінні відомості. Служив він у розвідувальній роті 845 артилерійського полку 267 дивізії. За мужність і відвагу, виявлені в боротьбі з окупантами, нагороджений медаллю «За відвагу».

16 серпня 1943 року під час нальоту ворожої авіації осколки авіабомби смертельно поранили Шуру. Похований він у гаю північніше села Довгеньке, Ізюмського району, Харківської області.


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка