«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка16/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25

НАПРЯМ: «ІЗ БАТЬКІВСЬКОЇ КРИНИЦІ»
Будинок піонерів святкує ювілей
Баграй Яна, Кузніченко Юлія,

Селюта Олександра, учениці 10 класу

Дворічанського ліцею, члени

історико-краєзнавчого гуртка

Дворічанського ЦДЮТ

Керівник: Бабай Л.В.,

методист Дворічанського ЦДЮТ


У 2010 році виповнилося 75 років із дня відкриття першого в світі Харківського обласного Палацу дитячої та юнацької творчості. Відразу після цього в районних центрах області почали створюватися районні Будинки піонерів. Відомостей про дату заснування такого центру в Дворічанському районі, на жаль, не збереглось, обласні архіви були знищені в період окупації.

Особливого поширення в перші роки становлення Радянської держави на Дворічанщині набули клуби. В цей період активним діячем на ниві народної освіти був Осєнін М.І. Завдяки йому в 1927 році в нашому районі уже працювали, крім семирічних і початкових, дві середні школи (Дворічанська та Вільшанська). Саме тоді в районі зародився піонерський рух. Наприклад, в Тавільжанській школі піонерська організація була створена в 1924 році, про що свідчать матеріали шкільного музею. А в нашому музеї дитячого руху на Дворічанщині зберігається копія з інструкції Народного комісаріату освіти за 1926 рік, отримана з Державного архіву Харківської області. В ній, зокрема, йдеться про створення піонерських загонів, розвиток клубної роботи. Піонерська організація повинна була зайняти своє місце в школі, як організатор дитячого колективу, як ініціатор всіх починань з покращення шкільного побуту, як активний помічник в побудові нової школи.

Зі свідчень очевидців ми знаємо, що в Дворічній весною 1936 року було зруйновано церкву, а церковну сторожку передали для Будинку піонерів. Отже, ймовірна дата заснування нашого Будинку піонерів − 1936 рік, коли з початком навчального року розпочалася його робота. В цьому приміщенні він знаходився до кінця 60-х років коли була збудована нова школа і Будинок піонерів перевели в так звану «червону» школу.

В церковній сторожці площею 90м2 працювало 17 гуртків (планерний, технічний, військової справи, драматичний, художньої творчості, хоровий, духовий, ляльковий, танцювальний, крою та шиття, фотогурток та інші).

Після визволення від фашистів, в лютому 1943 року почалось відродження Дворічанщини. В Харківському обласному архіві збереглися протоколи засідань Виконкому Дворічанської Районної Ради депутатів трудящих за цей рік. В них йшла мова про підготовку шкіл до нового 1943-1944 навчального року. В протоколі за березень 1943 року йшлося про побутово-матеріальні умови патронованих дітей та дітей-сиріт в Дворічанському дитячому будинку, який знаходився в приміщенні, де пізніше працювала типографія районної газети. Там проживало 58 дітей, які зовсім не мали взуття і одягу… Ще тривала війна, але держава думала про сиріт. Тоді ж було прийнято рішення про відновлення роботи районного Будинку піонерів. З 1944 року він знову відкрив свої двері для школярів.

Першими повоєнними директорами Будинку піонерів були Пономарьова Євгенія Георгіївна, Овчаренко Прасковія Павлівна, Плескач (Кутько) Ірина Федорівна, Польовий Володимир Трохимович.

Старожили районного центру та сіл району пам’ятають чудові вистави, спартакіади, концерти, що були організовані Будинком піонерів в довоєнні роки. Серед перших вихованців закладу був майбутній штурман-розвідник 8-ї повітряної армії, Герой Радянського Союзу Лялін В.К. Популярний в той час планерний гурток подарував йому мрію про небо.

Тривалий час планерним, а потім авіамодельним гуртком, керували Кутько Григорій Олексійович і Галець Сергій Миколайович. Багато років музичним акомпаніатором в Будинку піонерів працював Лєднєв Василь Вікторович, гурток народних танців вела Удовіченко Любов Антонівна, керівником популярного лялькового театру була Мельник Марія Кузьмівна.

За всі роки свого існування Будинок піонерів пройшов непростий шлях розвитку. В його долі у повній мірі відбилася багатогранна історія нашої області і району радянського і пострадянського періодів. Але у всі часи, з перших днів його створення, Будинок піонерів був, є і завжди буде унікальним освітнім, культурним дитячим центром. Саме тут працювали і продовжують самовіддано працювати досвідчені педагоги і методисти, вчителі з творчим підходом до справи. Саме в його стінах розвивалися нові напрямки позашкільної освіти та виховання, знаходили підтримку прогресивні форми роботи з молоддю, були створені відомі за межами області дитячі творчі колективи. Серед них лауреат республіканського, всесоюзного і дипломант міжнародного фестивалів фольклорний ансамбль Дворічанського Будинку піонерів «Сусідоньки» під керівництвом подружжя ентузіастів Спектор Є.П. та Спектора М.Ю., зразковий хореографічний колектив з Жовтневої школи «Сонечко», керівник Шишкунова В.М.

Щороку кращих піонерів Дворічанщини запрошували на районний зліт 19 травня. На стадіоні відбувалось велике свято з спортивними змаганнями, з запусками ракет і планерів. Завершувалось святкування Дня піонерів великим концертом біля вогнища.

Беззмінним директором Будинку піонерів з 1958 по 1984 рік була Мельник М.К., яка мала звання Відмінника народної освіти, мала урядові нагороди, була учасником Великої Вітчизняної війни. В роки її керівництва Будинок піонерів перебував у приміщенні старої школи, а потім − дитсадка, де знаходиться до теперішнього часу. Щороку проводилися огляди і змагання, кількість гуртків сягнула 72. Сотні дітей і молоді шкільного віку були їх вихованцями, проводилися цікаві семінари для вожатих, надавались практичні і методичні поради керівникам гуртків.

У 1984 році Будинок піонерів очолила Заслужена вчителька України Бабика Н.М. З 1985р. директором є Бервено О.М. В 1993 році Будинок піонерів перейменували в Центр позашкільної роботи, а в 2002 році   в Центр дитячої та юнацької творчості.

Сьогодні на базі ЦДЮТ працює 37 гуртків, які відвідують більше 700 учнів. Серед них − туристичні, історико-краєзнавчі, екологічні, шахові, вокальні, танцювальні, «Народні умільці», ізостудії та інші.

Особливих успіхів за останні роки досягли учасники організації «Екологічна варта», якими являються практично всі учні шкіл району.

ЦДЮТ був організатором участі учнівської молоді району у Всеукраїнському русі «Моя земля   земля моїх батьків», «Україна вишивана», «Славетні земляки у світовій культурі та у пам’яті нащадків». Зараз ми керуємо проведенням Всеукраїнських експедицій учнівської молоді «Моя Батьківщина   Україна», «Історія міст і сіл України», обласної військово-патріотичної акції «Слобожанські дзвони Перемоги». Традиційними стали травневі походи місцями бойової слави «Стежки, опалені війною». Успішно захищають в останні роки честь району наші старшокласники на Всеукраїнській філософській історико-краєзнавчій конференції учнівської молоді «Пізнай себе, свій рід, свій нарід».

ЦДЮТ керує організацією роботи Харківського територіального відділення Малої академії наук України.

В 2009 році створено і зареєстровано музей дитячого руху на Дворічаншині. Ми запрошуємо дітей ознайомитися з піонерським життям їхніх батьків і дідів, а ветерани педагогічної праці з задоволенням згадують про пережите. Такого за профілем музею в нашій області більше немає.
Масляна
Бобкова Єлизавета, учениця 9 класу

Харківської СЗОШ І-ІІІ ступенів № 93

Харківської міської ради

Керівник: Кондра Г. І.,

вчитель української мови та літератури
Наше сьогодення цікаве та різноманітне, воно заворожує усіх нас своєю красою та дивовижністю, яскравістю та неповторністю. Український народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей, надбаних багатьма поколіннями. З прадавніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, обрядах, фольклорі, адже в них - світовідчуття та світосприймання нашого народу. У них пояснюються та обґрунтовуються взаємини між людьми, цінність духовної культури окремої людини і народу взагалі. 
      Дуже тісно народна творчість пов'язана із звичаями, що являють собою закони, якими українці керувались щоденно.  Як і рідна мова, звичаї об'єднують людей в один народ.

Звичаї - це не відокремлене явище в житті народу , це - втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людьми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу.

Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя) - давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила Масляну у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого - початок березня за старим стилем), проте вона так і не набула релігійного змісту.

Святкування Масляної на Харківщині – не виключення. поступово українці починають відтворювати ті яскраві сторінки нашого національного життя, які колись для всіх біли дуже важливими та необхідними. Розглянемо, наприклад, святкування масляної у селищі дачне Зміївського району Харківської області. Щороку там проходить акція «Масляна збирає друзів» (додаток 1), що супроводжується виступами аніматорів, конкурсами, приготуванням польового кулешу та катанням на конях. Цього року Харківська спеціалізована школа І – ІІІ ступенів № 93 також проводила Масляну (додаток 2), кожен клас готував традиційні страви, оформлював кабінет у відповідному стилі та пригощав гостей, зустрічаючи їх віршами та піснями. Наступного дня колектив учні та вчителів узяв участь у районному заході з нагоди Масляної (додаток 3), а завершувалося святкування святкової ходою усіх районів міста Харкова (додаток 4) від Радянської до площі Свободи, де відбувалося святкове дійство. Кожен із етапів супроводжувався дотриманням звичай та традицій святкування Масляної, яскравими та колоритними національними костюмами та атрибутикою.

Участь українців у подібних заходах свідчить про те, що на даному етапі розвитку нашого суспільства у нас є потреба у відтворенні та збереженні національних традицій, повернення до витоків народної творчості та мудрості, адже наші предки були обізнаними у всьому, то ж переосмислення життєвих цінностей сьогодення є дуже важливим етапом і одним із найперших наших завдань до виконання.

КОСА – ДІВОЧА КРАСА
Богданова Тетяна, Богданова Дар’я,

Єрьоміна Вероніка,гуртківці

Чугуївського ЦТК

Чугуївської міської ради

Керівник: Логачова Н. В.,

методист, керівник гуртків-методист

Чугуївського ЦТК


Ми зробили спробу повернути до життя ще один із призабутих звичаїв нашого народу - вшанування дівочої коси. І хочеться вірити, що він оживе, наповниться новим змістом і передасться новим поколінням. Бо що б не казали і хоч би як не переконували нас про старомодність коси, а все-таки в довгій дівочий косі є своя принада, щось ніжне і близьке, щемливе і священне. Хоч, на жаль сьогодні це трапляється рідко, але коли йде дівчина з гарною косою, ніхто не обминає її увагою.

Народ нам мудрість передав свою,

Що живе в звичаях, обрядах і повір'ях:

«Ой, ти не ріж косу!» - благали матері

Доньок в калинових сузір'ях.

3 фізиологічної точки зору волосся виконує захисну функцію: захищає мозок як від тепла, так і від холоду. З часом люди усвідомили, що розпущене волосся може нести небезпеку в таких ситуаціях, як полювання, приготування їжі, перебування поруч із багаттям, у глибокій воді тощо. Тому почали прибирати волосся з міркувань самозбереження, практичності.

З давніх-давен в Україні символом дівочої честі, охайності була дівоча коса. В українському фольклорі ми зустрічаємо багато легенд, пісень, влучних прислів'їв та приказок, промовлянь, присвячених дівочій косі. Народні обряди, пов'язані з косою, супроводжували дівчину від народження.

Діти, як правило, народжуються з коротким волоссячком. Якщо траплялося, що дівчинка народилася з довгим волоссям, то казали, що в майбутньому на неї чекає життя в багатстві та розкоші. З моменту першої купелі починалася турбота батьків про коси дівчинки. Стригти дитя заборонялося до річного віку. Коли дівчинці виповнювався рік, влаштовували так званий «обряд перших пострижин» тоді, коли дитина починала вже ходити.

Здійснював його хрещений батько. Після перших пострижин волоссячко спалювали, а одне пасмо залишали як пам'ятку. Якщо хлопчиків стригли часто, то дівчаткам заборонялося після річного віку стригти коси. Матері ретельно стежили за ними: мили в пахучих травах, розчісували, прикрашали кіски стрічками. Згодом, коли дівчинка підростала, мама чи бабуся привчали її до самостійності. Це були чи не найперші уроки охайності і працелюбності.

Колись на Україні у всіх родинах існував непорушний звичай: вставши, дівчина мусила насамперед навести лад на своїй голові, а саме вмитися, розчесатися і заплести коси. Волосся, що залишилося на гребінці, обов'язково спалювали, бо вірили: якщо із нього зів'є гніздо ворона, то голова болітиме. Вважалося найбільшим нехлюйством братися за будь-яку роботу з розпущеними косами. Про таких казали: «У неї на голові сорока гніздо звила», або «У неї в косах сім чортів кублилося». Перш ніж з'явитися на людях, дівчина ретельно заплітала косу, бо знала основний народний закон: «Яка коса - така й краса», «Подивися на косу, та подумай про господиню».



Час летів, роки минали,

Наша дівчинка зростала.

Вже зробила перший крок,

«Мама» - проказала,

І у гарні дві коси

Стрічки заплітала.

Заплітали дівчинці кіску перший раз також у визначений звичаєм час. Як правило, це робили тоді, коли їй виповнювалось 5 років. Святкове заплітання кіс здійснювала хрещена мати, коли дівчинка йшла до першого причастя. Коси заплітали віночком, вплітали в них святкові білі стрічки, а зверху чіпляли віночок із білих квітів. Щоденні ж традиційні зачіски по всій Україні були найрізноманітнішими. Як правило, малих дівчаток заплітали в чотири коси, а старших - у дві. Викладали їх на голові віночком. У святкові дні волосся заплітали в одну або дві коси, що вільно спадали на плечі, із вплетеними святковими стрічками-кісниками.

Люди вірили, що підрізати волосся потрібно в певний визначений час, а саме на «молодик» чи повний місяць - особливо у травні, «щоб коса була повна». Підстригати косу повинен був хтось із родичів по чоловічій лінії. Ні в якому разі не можна було підрізати волосся собі самій.

З особливою поетичністю оспівана дівоча коса у весільному обряді. Отже, коли дівчина брала шлюб, коса втрачала свою символіку, а тому її розплітали. Скільки ніжності, шляхетного почуття у піснях, якими молода прощається з косою, символом свого дівування.

Виходячи заміж, назавжди прощалася дівчина зі своєю косою. Відтепер вона вже ніколи не чесатиме і не плестиме її. Очіпок та біла намітка були головним вбранням української молодиці і мали закривати короткі коси, що їх обрізали згідно зі стародавнім весільним обрядом, бо великим соромом для молодиці вважалося показували свої коси. На Україні, як писали у своїх спогадах мандрівники, легше було побачити оголене жіноче коліно, ніж коси молодиці. Сьогодні ритуал обрізання коси молодої відійшов у минуле. Натомість під кінець весілля свекруха зав'язує невістку хустиною або накидає хустину їй на плечі.

Коса символізувала дівоцтво. Жінки не мали права заплітати косу, щоб вона вільно спадала на спину, носити вінок із квітів, водити хороводи. Крім того, жінка не мала права виходити на вулицю з непокритою головою, а завжди одягала хустку. Якщо ж дівчина втрачала честь, то косу їй відрізали та покривали хусткою. Звідси і вираз пішов - «покритка». Ми впевнені, що молода на коси ще повернеться. В довгій косі до пояса завжди відчувається щось ніжне і прекрасне. Тож нехай у нас відроджується традиція носити довге волосся.


ВЕСІЛЛЯ: ВІД СИВОЇ ДАВНИНИ ДО СУЧАСНОСТІ
Войтенко Анна, учениця 11 класу

Куп’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11

Куп’янської міської ради

Керівники: Мартовицька О. М., учитель історії,

Лаптєва Н. І., учитель української мови та літератури
Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури.

Метою роботи було з’ясувати, яку роль весілля відіграє в житті сучасних українців, чи збереглися весільні обряди наших пращурів у наш час.

Весілля є важливим елементом духовного життя українського суспільства. Воно охоплює такі його форми як суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби, цінності, традиції.

Основне завдання весілля – показати, що нова сім’я формується в урочистій і радісній обстановці. Україна багата на розмаїті весільні обряди. У кожному регіоні цей обряд має свої відмінності. Його значення в тому, що він відбиває світогляд і мораль трудового народу, родинні та суспільні стосунки на кожному конкретному історичному етапі.

Молоді дуже тремтливо ставляться до дати свого весілля, особливо в перші роки свого життя. Сучасні українці надають перевагу відзначанню круглих дат створення сім’ї. Традиція ця сягає своїм корінням недалекого минулого – 60 –х років і доволі міцно ввійшла в наші звичаї. Природно, головне у весільних ювілеях – радість від спілкування з тими, хто розділяє щастя сімейної пари.

Сучасне життя не лише «втрачає» родзинки народної давнини, а і вносить свої корективи. Через матеріальну скруту й економічне становище молоді пари не в змозі влаштовувати справжнє українське весілля, тому більша частина молоді живе у громадянському шлюбі, хоча за проведеним опитуванням на питання: «Чи хотіли б ви, щоб у вашому житті відбулося справжнє весілля?» із 100% опитаних 78% відповіли: «Звичайно хотіли б».

За проведеним анкетуванням, етапи весілля наших пращурів збереглися, але не всі:сватання-100%, дівич-вечір (у сучасному вигляді)-98%, запросини-90%, циганщина-80%.

ІЗ НАРОДНОГО ДЖЕРЕЛА
Гарус Анна,учениця 10 класу

Андріївської ЗОШ І- ІІІ ступенів №2

Балаклійського району

Керівник: Устиченко Н. А.,

педагог-організатор

Підвладне все і злети і падіння,

Та хочеться щасливого буття

Ніколи не цурайсь свого коріння,

Шануй криницю власного життя!

Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство, дитинство з дивосвітом-казкою, з материнською ласкою у затишній батьківській хаті. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини. То її велике «Я», з якого починаються людина, родина, Батьківщина і вся наша велична й неповторна Україна.

Українська культура – унікальна і неповторна. В ній втілена мудрість поколінь, духовна сила народу. В ній – все, чим жили наші предки. Тому цю багату культурну спадщину українці повинні берегти.

Особливо яскравою і різнобарвною є побутова українська культура, яка відображає повсякденне життя стародавніх українців. Якими душевними були традиційні українські свята і обряди! Вони вражають своєю неповторністю, адже такого розмаху немає, по суті, в жодного народу світу. Традиційні обряди таких українських свят, як Свят-вечір, Великдень, Зелена неділя, Івана Купала, дійсно вражають людську уяву! Саме консервативність, повага до традицій свого народу та родини формують той свідомий та патріотичний тип українця, який відомий всім народам світу.

Батьківська хата – місце, куди хочеться повертатися завжди. Адже рідний край для кожного починається від батьківського порога, стежини, тополі стрункої біля хати, з барвінку, який ніжно стелиться в садочку. Кожен кут, кожна місцина тут має свою пам'ять. І кожна річ має своє призначення та виконує свою роль. Чи то це піч на покуті, чи вишивані рушники…

Кімната народознавства Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 є репродукцією української хати. В експозиції музею представлено багато експонатів: писанки, скриня, прядки, хліб, мисник, одяг – невід'ємних елементів справжнього українського житла. Також тут зібрано вишиванки з нашого селища, роботи учнів школи та випускників, учителів. Отже в ній ще й втілені старання нашого шкільного колективу, завдяки яким учні пізнають духовну спадщину нашого народу на народознавчих екскурсіях, фольклорно-етнографічних святах. Запрошуємо і Вас відвідати нашу шкільну кімнату та поринути у духовну культуру українського народу.

Вишиванка - наче слова забутої мови або ноти мелодії, якої ніхто не заграє. Та мова дуже складна й має безліч відтінків, довершена в своїй простоті й глибині. Але в наш час її поволі забувають. Але це неправильно, тому що як милує око ті дивні незвичайні візерунки на рушниках, орнамент українських сорочок! Вишиванка – це матеріальне втілення душі українського народу, до якої можна доторкнутися руками.

У нашому селищі Андріївка також є декілька народних майстринь, вироби яких вражають сучасне покоління. Кожна має свою техніку вишивання, привезену з різних куточків України. В селищі Андріївка є декілька рукодільниць, які дуже полюбляють вишивати. Їх вироби вражають сучасне покоління. Кожна має свою техніку вишивання, привезену з різних куточків України.

Одну з них звати Колотило Тетяна Ярославівна. Дивно, але любов до вишивки їй ніхто не прививав... Вона сама навчилася цьому ремеслу. Вишивати почала років з пятнадцяти. Вироби нікому не продає, адже вважає, що продавши свою вишивку, продасть частинку душі, яку в неї вклала. Щодо зображень, які полюбляє відображати на канві, можна сказати багато: пейзажі, різноманітні тварини, портрети, квіти, традиційні весільні рушники. Виріб вишиває в середньому за 1 - 3 місяці, в залежності від величини зображення.

«Такі прекрасні роботи не можуть довго знаходитися у автора. По-перше, їх не буває багато тому, що людина виконує їх з певним настроєм. Свого роду станом душі. Необхідно відчути, що це саме те, що ви хочете робити в цей час. В результаті вимальовуються справжні шедеври, які будуть випромінювати красу та гармонію. Адже, я неодноразово говорила, що кожна робота майстрині - це частинка її душі. А, по-друге, вони швидко знаходять своїх нових власників, як подарунки», - говорить Тетяна Ярославівна...

Також у нашому селищі є ще одна рукодільниця – Волошина Раїса Семенівна 1938 року народження. В Андріївці проживає все своє життя. Вишивати почала після того, як перенесла операцію на хребті. Саме цим ремеслом займається приблизно 14 років. Найбільше полюбляє вишивати ікони та мальовничу природу. «Але є одна річ про яку я безмежно жалкую - свою майстерність я не зможу передати дітям, адже маю трьох синів, а їх не дуже цікавлять вишивки», - говорить Раїса Семенівна.

Але на цьому перелік рукодільниць нашого селища не закінчується. Кисла Надія Тихонівна, яка народилася в лихий для країни час 2 липня 1941 року в селі Лісовицьке Балаклійського району в звичайній багатодітній селянській сім’ї. Братів і сестер було багато, але залишилось тільки четверо. Хоча її дитинство було важким і голодним , Надія Тихонівна любила все прекрасне. Замальовувала мала Надійка красиві квіти, яскравих метеликів, яких бачила на широких сільських просторах своєї рідної землі. Свою першу картинку вона вишила в 11 років. На превеликий жаль, картинка не збереглася, її вона подарувала своїй рідній школі, в якій і закінчила сім класів.

В чотирнадцять років Надія пішла працювати на ферму дояркою. Хоча працювати було важко, та дівчина знаходила час на вишивання рушників і картин. В ті часи у молоді не було дискотек, а ходили вони на вечорниці. Молоді дівчата збиралися у когось в хаті, здебільшого це були хати бездітних жінок, і при світлі каганця вони співали пісень й вишивали. Вишивали не тільки картини, а й сорочки, рушники, хустки, бо наша Україна завжди славилася своїми піснями і вишиванками. На превеликий жаль, зараз ми стали забувати наші традиції. В 1996 році Надія разом зі своєю сім’єю переїхала до нашого селища Андріївка, де вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Кислим Михайлом Савелійовичем. В шлюбі зі своїм чоловіком вона народила двох дітей. І все своє життя вона не покидала свою улюблену справу – вишивання. Коли діти її були ще школярами, вони любили вивішувати рушники і картини по всій хаті.

Коли настала пенсія, у Надії Тихонівни з’явивилося більше часу для вишивання. «У мене поганий зір, але я не покладаючи рук працюю, а у вільний час, хоч і повільно, але творю свої яскраві шедеври»,- каже майстриня.

Ці люди є прикладом для сучасного покоління, прикладом тих людей, які свято бережуть традиції свого краю та відтворюють їх у своїх роботах.

Отже, ми з гордістю можемо сказати, що з давніх-давен наша Україна славиться великими традиційними святами і обрядами. Кожен, хто відкритий душею, хто сповнений любові, доброти до української спадщини повертається до традицій свого народу та свято оберігає їх.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка