«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка17/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25

НАРОД СКАЖЕ, ЯК ЗАВ'ЯЖЕ
Гурток «Історичне краєзнавство»

Чугуївського РЦТКЕУМ у

Великобабчанському НВК

Чугуївської районної ради

Керівник: Кабак О.Є.,

вчитель історії, керівник гуртка

«Історичне краєзнавство»
Слобожанщина – один з кількох регіонів України, що утворився на роздоріжжі Дикого степу між непевними політичними кордонами трьох держав – Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. Тут, приблизно з ХVІІ ст., українці та росіяни активно заселяли і відстоювали вже свою спільну територію в жорстокій боротьбі з сусідніми державами. Утворена ними духовна і матеріальна культура увібрала в себе найрізноманітніші прояви обох культурно-національних стихій.

Залюднена територія поділялась на повіти, у яких поряд із селами великоруських служилих поселенців, висланих на кордони Московської держави урядом, засновувались українські слободи. Найбільш залюдненим на той час вважався Чугуївський повіт, до якого належало й село Велика Бабка. Назва села вперше згадується у Чугуївському переписі у 1674 та 1676 роках. Якщо вважати 1674 рік датою народження села, то зараз йому 338 років. Значна дата, чи неправда? Тому і виникло у нас бажання якнайбільше пізнати живу історію свого краю, яка ще існує в устах наших бабусь та дідів.

Історичні факти, узяті з праць відомих дослідників Слобожанщини Д.І. Багалія, М.Ф.Сумцова, Єпископа Харківської єпархії Філарета (Гумілевського) та інших, допомогли нам зрозуміти, чому мешканцям села притаманна змішана україно-російська мова, а розмаїття старовинних топографічних назв, що й досі у нас використовуються, наштовхнули на пошук відповіді до питання «Чому саме так, а не інакше?». Бо ще й досі селяни похилого віку кажуть: «Піду на слободу по хліб», тобто в основну частину села. Вони часто називають вулиці сотнями і пишаються тим, що є в них своя Москва, є Сотницька, Рижкова, Мальована, Халіна, Кураксіна гори, є Гремячий та Сорокін хутори, Пасіка, Новоселівка, Раківка.

Досліджуючи історію свого села, ми зустрічалися із старожилами села, з’ясовували, звідкіля пішли назви вулиць, пам’ятних місць, разом із бабусями співали старих пісень, розучували частівки, забавки, вивчали місцевий діалект, на якому спілкуються старі мешканці і який є синтезом російської і української мов. Вони все рідше, але ще кажуть: «Посмотрєв (посмотрел), взяв (взял), прийняв (принял); дєсь там (где-то там), лєтась (прошлым летом), калі хочеш (если хочеш), калісь (когда-то); цабєрка (ведро), чувал (мешок), хата (дом), писклята (курчата)» тощо, а чого тільки варте славнозвісне слобожанське «шо».

У даній роботі нами представлені цікаві версії заснування села Велика Бабка та деякі факти історії краю через місцевий фольклор. Наприклад, про походження назви села розповідається у складеному місцевою жителькою вірші:


- Здоров Іване! Не забув?

- Агов Петро! Де був, що чув?

- За сіллю я ходив до моря,

Ой та й зазнали ж ми там горя.

То віл помер, то сіль погана.

Ох, краще б я робив на пана,

Воно б спокійніше було.

А тут іще така причина:

Не знаю де і відпочину:

Одні ліси, яри, байраки,

А в них такі є розбишаки,


що ледве ноги унести.

Де б нам тут дух перевести?

- Та знаю я одне тут місце.

Там за рікою на горбку

Побачиш бабу от – таааку!

(показує руками).

То – господарка добра , йдіте,

У неї можна відпочити.

Усе на світі їй вдається,

Тому великою зоветься



Старожили села допомогли нам скласти карту-схему Великої Бабки та її околиць із старовинними назвами, джерельцями-колодязями, пам’ятними місцями. Ці місця ще з далекого минулого мають народні назви: «Ріпне», «Глиниця», «Орловка», «Ріжок», «Габаєве поле», «Березове», «Миколаєве» та інші. Поля з’єднані урвищами «Штани», «Плутавка», «Пристін», де й досі збереглися джерельця, які теж мають свої назви і помічені на карті: Жолобок, Головище, Сорочинське. На карті позначені й пам’ятні місця, що мають зв'язок з історією нашого краю, села. Так, за селом, на пагорбі, знаходиться можливе поховання засновниці села. А, наприклад, про невеличкий пагорб «Святогорка» існує легенда, «буцім-то тут поховано військового, можливо полководця, князя часів монголо-татарської навали». Інші вважають це місце давнім слов’янським капищем, яке на жаль, зовсім зруйноване. До речі, поблизу Святогорки було знайдено дві «кам’яні баби», які зараз знаходяться на території Природничого музею в місті Харкові.

Результати своєї роботи декілька років поспіль активно застосовували під час фольклорно-етнографічного фестивалю «Весілля у Малинівці», краєзнавчих зльотів в районі та області, на святі День народження села.

Дана робота є результатом 5 років наших досліджень. Вона побудована у стилі нарису з історії рідного села Велика Бабка з метою подальшого використання на уроках Харківщинознавства в місцевій школі, а також для підняття інтересу до історії та виховання любові у молодших школярів до рідного краю.


Обереги для оселі
Гурток «Фольклорна лялька»

Золочівського РБДЮТ

Золочівської районної ради

Керівник: Броннікова Н. В.



«Наш оберег ішов з землі,

Коли нас скіфами ще звали.

І талісман той берегли,

І щастя в доленьці шукали…»

О.Онищенко

Оберегами прийнято називати магічні засоби, які охороняють людину та її найближче довкілля від усякої небезпеки: нечистої сили, хвороб, тощо.

Від початку віків український народ мав обереги – предмети, які вважалися охоронцями від хвороб, неврожаю, блискавки, інших напастей. Найголовнішими оберегами, найбільшими святинями були хліб, вишивана сорочка, рушник – символ нашої життєвої дороги. Піч, горщик, Великодня крашанка, обручка, пучечок лікарських трав, віник цибулі чи часнику – ці речі теж вважалися оберегами. А ще були словесні обереги – „Добрий день!”, „Доброго вам здоров’я!”, „Щасливої дороги ”, які завжди мали неабияку силу.

Найперші обереги з’явилися ще в час язичництва, коли люди вклонялися богам, вірили в домових і в захисні сили простих і звичних речей – підков, віників, духмяних трав, які приносять здоров’я, вдачу і способи вберегтися від бід і хвороб.

Віра наших предків в магічні сили речей, які нас оточують, збереглася і в наш час. Сьогодні ми звертаємось до давніх традицій культури та символіки.

На протязі тисячоліть жоден дім на Русі не обходився без оберегу. Люди вірили, що обереги захистять їх від хвороб, «дурного ока», хижих звірів, стихійних лих та інших напастей. Вже в самій назві криється весь зміст. Збираючись в дальню путь, людина брала з собою оберіг, щоб покладені в його основу добро, віра і любов зігрівали душу, нагадували про рідний дім і зберегли.

В наш час обереги не втратили свою актуальність, напевне, тому, що бажання захистити рідних, близьких, дітей ніколи не згасне.

Існують правила створення оберегів, але в основі всіх секретів лежить любов. Якщо до всього, що нас оточує, до чого ми доторкаємось, звертатися з любов’ю, то від наших усмішок і тепла сердець, життя наших близьких стане чистішим і світліше, будинки – затишними. Відроджується нерозривний зв'язок майбутнього і минулого.

Всі вироби обов’язково оздоблені насінням та різними прикрашаючи ми елементами. Всі предмети, якими оздоблені вироби мають своє значення.

Традиційно, на оберезі повинно знаходитись 12 предметів-символів, не більше і не менше.

Для виготовлення оберегів використовуються тільки природні, натуральні матеріали. Здавна збір трав і заготівля рослинного матеріалу для ремесел окутані повір’ям і легендами. Про це складались пісні, прислів’я, казки, які зберігались і передавались з покоління в покоління

Якщо вкласти в оберіг позитивну енергію, бажання добра, то він обов’язково набуде чудодійної сили. Щоб діти стали творцями своєї долі, необхідно аби вони міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко перейнялися його національним духом, способом життя і мислення.


КАЛЕНДАРНІ СВЯТА УКРАЇНЦІВ
Єрьомченко Карина, учениця 7 класу

Кам’яноярузького НВК

Чугуївської районної ради

вихованка гуртка «Географи-краєзнавці»

Харківської облСЮТур

Керівник: Мисюкевич А.В.,

керівник гуртків, методист облСЮТур
Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди.

Календарні свята - це найдавніша обрядовість, яка корінням сягає первісних, язичницьких вірувань, та поєднує у собі раціональний досвід і релігійно-магічні вірування наших предків. Лиш значно пізніше церква визнала існуючу систему землеробських свят та надала їй християнського забарвлення: календарні звичаї формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою мали трудовий сільськогосподарський календар. До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами: зимова обрядовість поступово переходила у весняну, весняна - у літню тощо. Кожен цикл свят ніс своє смислове навантаження та був насичений безліччю ритуалів і прикмет, які зв'язували між собою пори року.

Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина — виробничу, суспільну, сімейну. Їхня головна мета та завдання відповідали корінним прагненням хлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай та плодючість худоби, відвести всіляке зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього.

У 1917 р., коли вся народна календарна звичаєвість була віднесена до розряду пережиткових, ворожих соціалізму явищ, було втрачено чимало позитивних народних традицій. Найбільш стійкими виявилися ті форми календарної обрядовості, що втратили тісний зв'язок із релігією і трансформувалися в явище народного мистецтва, святкової розваги. Сьогодні все більше традиційних народних свят відроджуються та чимдалі активніше входять у систему сучасної культури українського народу. А Різдво, Великдень та Зелені свята рішенням Верховної Ради України від 1990 року проголошені офіційними державними святами.


Алкогольні напої в традиційній культурі слобожан

(за експедиційними дослідженнями)
Народний художній фольклорно-етнографічний

колектив «Вербиченька»

(гурток юних етнологів)

Нововодолазького БДЮТ

Нововодолазької районної ради

Керівники: Коваль Т. П., Коваль О. В.,

Заслужений працівник культури України,

відмінник освіти України
За часів Київської Русі тверезість як одна із моральних цінностей була національною рисою нашого народу. З початку ІХ століття по 1640 рік було прийнято 2344 різних антиалкогольних законодавчих актів. Сімейне і християнське виховання із покоління в покоління передавало стійку традицію тверезості серед населення.

Вчений І. Г. Прижов підкреслював, що «…пияцтва в домосковській Русі не було, не було його як пороку, що роз’їдає народний організм».

Вже у Х столітті стали завозити з Візантії вина До середини ХVІ століття надавалась перевага алкогольним виробам домашнього виробництва.

Одним із древніх напоїв була медовуха. З часом традиції питного меду втратились. Тепер лише в казках зустрічаємо «я там був, мед, пиво пив…» та пісенна творчість зберігає згадку про традиційний напій з меду.

Ой гості ж мої різдвянії,

Ой гості ж мої та зазванії,

Коли з вами я та й зійдуся,

Мед – горілочки та й нап’юся?.

Горілка як міцний алкогольний напій стала відомою в Україні у ХVІ столітті. З появою горілки стали робити варенуху – напій з узвару сушених груш, прянощів, гіркого перцю і звичайно ж меду та хмелю. Деякі горілчані напої виготовлялись з використанням лікарських рослин, як-то чебрець, звіробій, шафран, коріння калгану, звідси й популярна калганівка. Її вживали переважно на великі свята.

Розповсюдження горілчаних напоїв сприяло утворенню громадських питних закладів, які отримали назву: корчми та шинки. Академік М. Ф. Сумцов зазначає, що «біля корчми часто-густо збирались старі й молоді на гулянку; для молоді це було приємне місце».

Видатний історик і дослідник слобідського краю Д. І. Багалій зазначав, що одним із найважливіших промислів тут із ХVІІ ст. було викурювання горілки, «слобожане користувалися правом вільного винокурення».

«Горілку любили і уживали її з малих літ, але більш для бесіди ніж для п’янства: п’ятеро чоловік могли в компанії просидіти і випити якусь півосьмушку горілки: пили потроху, а більш балакали поміж себе…».

В середині ХІХ ст. архієпископ Філарет (Гумілевський) зазначав, що українці Слобожанщини пили горілку, але майже ніколи не доходили при цьому до безтями. Про це свідчать і респонденти-слобожани у наш час, згадуючи 20-30-ті роки минулого століття: «Раніше скіки горілки не пили, як щас» . «Не випивали хлопці, тоді п’яних ми не бачили, Боже сохрани!» . У повсякденному вжитку було виноградне вино та безалкогольні напої: пиво, різноманітні наливки (тернівка, слив’янка, вишнівка тощо).

Поступово місцева казна від питних закладів збагачувалась, горілка ставала дорогою та кріпкою. Таким чином пияцтво в Україні поширювалось.

Від понеділка до понеділка,

Ой куме, куме, добра горілка .

Випадки надмірного вживання алкоголю траплялися й серед українських козаків. Цей факт передано у поширеній на Слобожанщині пісні про Байду (гетьмана князя Дмитра Вишневецького).

Ох п’є ж Байда, п’є ж горілочку

Та не день, не нічку та й не годиночку.

Але загалом пияцтво дуже засуджувалося козацькою громадою. Відомо, що під час військового походу вживання алкоголю каралось смертною карою.

У народній творчості традиційна алкогольна культура широко представлена, як одна із сторінок соціально-побутового життя слобожан, які уміли і випити «та розуму не пропити», і вправно повеселитись.

Народна творчість, особливо пісенний жанр, має яскраві приклади пагубного впливу спиртних напоїв. Згадаймо, як чумак «пропив воли, пропив вози, пропив ярма ще й занози, - все чумацьке добро» ; «як шинкарочка Настя одібрала у чумака Грицька щастя, «бо горілочку давала»; як мати благала сина, щоб той покинув «горілочку пити, бо проп’єш коня»; як донька питає матері: «За що ж ти мене скарала, за п’яниченьку віддала?». Але такі випадки були поодинокі і чужі українському менталітету, вони засуджувались громадою.

У ХХ ст. стало популярним виготовлення горілки в домашніх умовах, яка отримала назву самогон. «Самогон гнали з буряків («буряковка»), з пшениці, з маслини».

Жартівливі приспівки весільного обряду вражають різноманітністю не лише страв, а й напоїв.

А де ж наша весільная мати,

Обіцяла по чарочці дати

Та солодкого медочку

За хорошую дочку .

Час вносить свої корективи й у народну творчість. Візьмемо за приклад пісні різдвяного циклу. У давніх колядках напої оспівані величаво, з піднесеним пафосом, на честь народження Христа вони подаються у трьох кубках (приклад експедиційного запису із с. Боромля, Сумська обл.).

А у тії світличечці та три кубочки стоїть…

Шо крепльоноє вино для хазяїна цього.

Шо зельоноє вино для хазяєчки його.

Шо медок -солодок задля його діток.

У ХХ ст. відбувається заміна позитивної форми світобачення, і це пов’язано з вільнішими норовами етнічної свідомості. Це явище не могло не позначитися у народній культурі, як матеріальній, так і духовній. Пісенна традиція спаплюжилась новими текстами. Їй на зміну прийшло нове, але вже без успадкованих якостей, а отже, чуже абсолютно .

Коляд, коляд, колядниця,

Добра з медом паляниця.

А без меду не така

Дайте, дядьку, п’ятака.

А в п’ятакові дві дірочки,

Дайте, дядьку, ще й горілочки .

Респонденти свідчать, що за часів радянської влади «стали пити більше, як стали колхози», і що це явище прийшло в Україну з Росії. Популярним напоєм у сільському середовищі став самогон з буряків - «бурячанка».

Шось у горлі деренчить,

Треба його промочить.

А чим? Самогоном.

А де він береться?

Із колхозних буряків

По трубочці ллється.

…Сама дрожді підкладала,

Бурячанка моя грала…

…Самогону нагонила,

Все правління напоїла (приклад експедиційного запису від гурту жінок с. Малий Бобрик Краснопільського р-ну Сумської обл.).

У 80-ті роки минулого століття керівництво радянської держави в рамках так званої «перестройки» намагалося боротися з пияцтвом, розробивши протиалкогольну програму. У цей же час трапилась страшна трагедія на Чорнобильській атомній станції. Ці події зробили свій відбиток як у свідомості народу України, так і його творчості.

Перестройка, перестройка,

До чого ж ти довела:

Ні горілки, ні вина,

Радіація одна

У народі про заядлого п’яницю кажуть: «У колхозі ще й коней не напували, а він уже п’яний». Негативне ставлення до любителів «зеленого змія», зневага до «оковитої» знайшли чільне місце у народних прислів’ях та приказках:


  • Де пияцтво, там і ледацтво;

  • Допився до ручки;

  • П’яному море по коліна, а калюжа по вуха та ін.

Український народ виплекав самобутні застільні тости і заздравиці. Це короткі, небагатослівні лаконічні тексти, які широко побутують й нині під час застілля.

  • Пий, куме, тут, бо на тім світі не дадуть;

  • Пийте до дна, щоб очі не западали;

  • Хто п’є, той кривиться, кому не дають, той дивиться, а ми будем пить і Бога хвалить.

Сьогодні традиція алкогольної культури серед слобожан зазнала суттєвих змін. Поширене вживання спиртних напоїв, особливо серед молоді, стало негативним суспільним явищем. Отож, настав час згадати, що надмірне вживання алкоголю не притаманне українському менталітету, і що тверезість колись була національною рисою наших пращурів.
Дослідження власних імен
Орленко Валерія, учениця 8 класу

Роганської гімназії

Харківської районної ради

Керівник: Носкова Л. І.,

учитель української мови та літератури
Людина має ім’я, яке супроводжує її протягом усього життя. Імена людей – це часточка історії кожного народу. У них відображається побут , вірування , сподівання , фантазія , художня творчість народу, його історичні , господарські і культурні зв’язки .

У різних народів існують свої традиції найменування людей, свої системи іменувань , специфіка вибору й оцінки імені .

Своїм іменам людина пов’язується з певною епохою.За родового ладу імена кожного роду були його власністю і не могли вживатися в інших родах того ж племені . Число імен обмежене. Якщо ж їх не вистачало, то можна було позичити ім’я в іншого роду.

За походженням система українських імен, яка формувалась протягом багатьох століть, є давньоруського, скандинавського, грецького, давньоєврейського, латинського, тюркського, монгольського, чеського, перського, німецького, англійського, французького, румунського, молдавського, польського .

Прізвище – це оформлена офіційними документами родова назва людини , яка приєднується до її імені. Своє прізвище людина одержує після народження або в шлюбі і, як правило , передає своїм нащадкам.

У художньому творі ім’я виступає яскравим засобом образотворчості, є засобом виділення певного об’єкта із групи однорідних.

Естетичне ставлення до того чи іншого імені встановлюється внаслідок його поширення в певному соціальному середовищі. Особливо виразно це проявляється у 18 столітті, коли остаточно відділяються імена ченців від світських імен, спостерігається поступове розмежування імен між класами і станами.
РОСЛИННІ СИМВОЛИ ЛЕГЕНД КУП'ЯНЩИНИ
Остапенко Олександра, учениця 11 класу

НВК «Школа - гімназія №3»

Куп’янської міської ради

Керівник: Козирєва Л. М.,

вчитель української мови та літератури
Серед символіки, яку широко використовував український народ у повсякденному житті, а нині несправедливо призабутої, є символіка квітів і рослин. Квіти, які зараз ми розуміємо, не більше як вияв приязні й поваги, у давні часи мали ритуальну значущість.

Світ природи багатий і дивовижний. Споконвіку народ складав багато повір’їв, легенд, казок та пісень про різноманітні рослини. Але ж скільки живе людина на землі, стільки намагається збагнути її таємниці. Метою нашої роботи було дослідження рослинних символів легенд рідного краю.

Я зібрала легенди Куп’янщини, провела їх наукову систематизацію, опис. Ці скарби, на мій погляд, ще можна врятувати від забуття, повернути до життя, ліквідувати білі плями в історії краю, фольклористиці і етнографії.

Рослинна символіка легенд батьківської землі – це актуальна тема в наш час. Мої земляки добре знають цінність кожної рослини. Треба лише прикласти трохи зусиль і наші духовні джерела обов’язково будуть відроджуватися.

Новизна моєї праці полягає в тому, що в роботі на широкому і фактичному матеріалі аналізуються і систематизуються види легенд та рослинних символів, про які згадується у цих легендах.

Наша робота пов’язана з історичним минулим міста Куп’янська. Нами досліджене народне тлумачення до назв сіл Куп’янського району та рослинна символіка цих сіл. У легендах Куп’янщини згадується про такі рослинні символи, як кропива – символ болі, хрін, як благословенна Богом рослина, часник, як рослина, яка виникла із зубів баби-чаклунки, осина, як прокляте дерево, суниця, як символ допомоги. Також на Куп’янщині є міфологічні легенди про лілію, червону калину та сосну.


Народна медицина мого краю
Рибалко Ірина, учениця 9 класу

Тавільжанської ЗОШ I-III ступенів

Дворічанської районної ради

Керівник: Білоус Л. М.,

вчитель історії
Тема моєї роботи – народна медицина мого краю – є актуальною.

Становлення народно-традиційної культури України тривало довгі століття. Щоб по справжньому пізнати свій народ необхідно вивчати не лише мову, звичаї, обряди, але й етномедицину, яка займає одне з чільних місць. Інтерес до цієї ділянки народної культури викликаний перш за все широкими можливостями використання багатовікового та надзвичайно багатогранного досвіду українського народу в галузі медичних знань. В останні роки значно зросло зацікавлення природними лікувальними засобами. Причини цього слід шукати в кризовому стані офіційної медицини, яка іноді не спроможна вилікувати людей від різноманітних захворювань. Тому зрозуміла активізація зацікавлення народними лікувальними засобами, доцільність яких очевидна. Наукова медицина завжди збагачувалася і збагачується за рахунок народної. Сьогодні можна назвати цілий ряд методів та засобів лікування, які увійшли в наукову медицину з традиційної народної.

Саме об’єднання всіх явищ в житті народу дає можливість нам пізнати духовну спадщину і відчути себе частинкою такого великого і самобутнього народу, як українці.

Сучасні медичні засоби не могли витіснили повністю народну медицину, яка були характерною для українців. Відтак набуває актуальності ґрунтовне і всебічне вивчення цієї теми. Етнографічний регіон Слобожанщини від кінця ХVІІІ століття активно вивчався у плані фольклору, родинної та календарної обрядовості, матеріальної культури, а також дослідження лікувальних засобів . Увага до вивчення традиційно-побутової культури народу дедалі посилюється, бо виростає інтерес до вивчення населенням свого історичного минулого. Мета роботи полягає у дослідженні та висвітленні регіональної специфіки народної медицини українців Слобожанщини на прикладі Дворічанського району.

Досягнення означеної мети здійснювалось шляхом вирішення таких завдань:

- на основі опрацювання наукового доробку попередніх дослідників та матеріалів власних польових досліджень, охарактеризувати народну медицину українців Слобожанщини на прикладі Дворічанського району, показати її роль в житті народу, узагальнити багатий досвід, набутий в галузі народних медичних знань;

- розкрити її самобутній характер та природно-кліматичні реалії;

- розкрити регіональні специфічні риси, етнокультурні взаємозв’язки та взаємовпливи у народних лікувальних засобах.

Об’єктом дослідження є традиційно-народні лікувальні засоби українців Слобожанщини. Предметом дослідження є лікарські рослини та лікувальні засоби тваринного походження, а також обряди пов’язані з лікуванням хворого.

Дослідження здійснено із застосуванням таких методів: польового спостереження та інтерв’ювання – для розширення фактологічної бази та аналізу окремих явищ; порівняльно-історичного для визначення висвітленності та актуальності даного питання в науковій літературі; проблемно-хронологічного – для розкриття використання засобів у різні періоди етнологічних досліджень. Хронологічні межі дослідження - ХХ ст, але в разі можливості ми намагатимемось опустити їх до ХVІІІ, навіть ХVІІ ст. Географічні межі дослідження: Слобожанський край, особливо населені пункти Дворічанського району. Під час написання роботи, було використано велику кількість науково - історичної літератури.

Дворічанський район знаходиться на порубіжжі лісу та степу. У нас дуже велика кількість річок, ставків. І в зв’язку з такою багатогранністю природних умов ми спостерігаємо різноманіття рослинного світу. Майже кожна рослина має лікарські властивості і про це з давніх часів відали у народі. Застосування різних зел при лікуванні хворого користувалося популярністю у різні періоди нашого суспільства. Особливо лікування травами ставало у нагоді у скрутні часи та у разі воїн, коли звичайні ліки були недоступні.

З трав робили настої, узвари, мазі, чаї. Їх просто прикладали до тіла цілим листом чи в подрібненому вигляді з метою заживання ран чи усунення високої температури тіла та інших симптомів захворювання

Користувалися і ліками тваринного походження. Використовували жири тварин для створення мазі, бджіл та продукти бджолиного походження.

Під час сеансу лікування читали молитви, магічні примовки, різні заговори.

Отже, дослідження народної медицини населення Слобожанщини дає підстави стверджувати, що етномедицина краю має загальноукраїнські риси та позначена регіональною специфікою.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка