«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка18/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25

Роль традицій та звичаїв в українській культурі
Топоркова Катерина, учениця 6 класу

Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2,

вихованка гуртка «Юні історики-краєзнавці»

Харківської обласної станції юних туристів

Керівник: Сахно А.Б., керівник гуртків

Харківської обласної станції юних туристів


Традиції в Україні цікаві й самобутні, але при всьому дуже різноманітні і поширені! Українські традиції, жива та вельми цікава народна спадщина, формувалися багато століть. Ми вміємо берегти духовну наступність і добре знаємось на рідних неписаних законах, українських звичаях і традиціях.

«Звичай» та «звичка» в українській мові спільнокореневі. Це – складова нашого повсякдення, яку ми вбираємо з молоком матері, зі співом коханої бабусі або з легендами, котрими так багата наша земля. І ми завжди раді поділитися з гостями країни веселими українськими звичаями, запросити їх до народних святкувань на Масляну чи то на Купалу, подарувати неймовірно красиві весільні пісні, оберег чи вишитий рушник, піднести чарочку з короваєм або пригостити смачною обрядовою їжею – млинцями, кутею, пасками. І розділити з вами радість єднання. Країн, часів, людей.

Традиції в Україні тісно пов’язані з побутовим, календарним та релігійним життям. І це цілком природно. Адже безліч українських традицій і подій, як і у багатьох народів, були пов’язані із сільськогосподарським календарем. Обжинкові пісні, зимові колядки чи то радісні веснянки здавен супроводжували сезонні роботи. Неможливо було представити тяжку працю без господарських магічних ритуалів, а відпочинок без маскувань, розваг чи то ритуальних поздоровлень і обходів. Природна гостинність і життєрадісність передавалися з поколінь в покоління саме через ці повсякденні українські звичаї.

Сім’я для українців дуже важлива. І звичайно, що її народження та існування супроводжується багатьма українськими ритуалами та обрядами, українськими звичаями і традиціями. Засилання сватів і заручення, умовини і покривання (перехід із дівочості в заміжнє життя), дивіч-вечір чи весільний поїзд, запросини та весільний поход з багатьма викупами нареченої – майже всіх цих веселих складових із задоволенням дотримуються наші сучасники. До речі, наші дівчата дуже, як то зараз кажуть, толерантні: якщо їм не подобається майбутній чоловік, то вони, згідно з українським звичаєм, винесуть сватам гарбуза. А молоді так вшановують батьків, що тричі кланяються їм після підношення калача із сіллю. Одним словом, недарма обряд вступу до шлюбу в нас називають весіллям: це ж дійсно весело!

Українські звичаї, пов’язані із народженням дитини, насичені обереговою обрядністю. А ще – з забобонами, яких у нас немало. Наприклад, породіллям не можна зустрічатися з хворими, дивитися на змій або стригтися, шити чи різати, купувати щось майбутній дитині. І взагалі, чим менш людей знає про вагітність, тим краще. Провідувати новонародженого не можна чоловікам, та й не всім жінкам протягом 40 днів. Надзвичайно важливим є український обряд хрестин. Відмовитися від кумівства (тобто від статусу хрещеного) і донині більшість вважає за гріх. Традиційні українські пострижини – стриження волосся навхрест – проводять в річницю народження. І, звичайно, у цих обрядових діях народні українські повір’я тісно перетинаються з православними.

Традиції в Україні, безумовно, пов’язані із староукраїнською язичницькою атрибутикою. Наприклад, молодіжне і навіть бешкетне, поетичне й дуже старе свято Івана Купала (в ніч на 7 липня), як у багатьох слов’ян, колись було пов’язано із Днем сонцестояння. Ви на власні очі і зараз можете побачити, як дівчата водять таночки і пускають у воду віночки, а хлопці стрибають через вогнище та шукають квітучий папоротник. Ще одна давня українська традиція, пов’язана із поворотом сонця – 7 січня (зараз – Різдво Христове). Колись у ці зимові часи прийнято було ворожити на майбутнє, і тому зараз різдвяні українські звичаї – це гадання та заклик до природних сил. Напередодні Старого нового Року (13 січня) діти та підлітки і досі щедрують та «маланкують» (на честь преподобної Меланії). Ще одна українська традиція – святити воду у Водохрещення і віра в її чудові цілющі властивості у ніч напередодні. З самісінького рання вбираємось удома в Чистий четвер (напередодні Пасхи). Обов’язково фарбуємо яйця і випікаємо пасхальні калачі до Великодню. Вшановуємо померлих у поминальний день. Проводжаємо зиму та зустрічаймо весну на Масляну. Освячуємо поля і прикрашаємо дім квітами та травицею на Трійцю.

Традиції — ніби повітря для кожної нації. Мені здається, що поки вони живі, поки нові покоління пам’ятають про них і застосовують їх у своєму житті, живий сам народ. Кожен має плекати традиції своєї нації, передавати їх нащадкам, якщо поважає своє коріння.

Промисли та ремесла Слобожан
Халабуда Марина, учениця 10 класу

Бабаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів

імені Героя Радянського Союзу Потапенка П.О

Харківської районної ради

Керівник: Волкова К. В.,

вчитель історії


Початковий період розвитку промисловості при феодалізмі характеризувався значним поширенням дрібної промисловості, яка довгий час залишалася єдиною формою промислового виробництва. Вона стала базою для виникнення мануфактур, які поступово переростали у фабрики. Ремесло на Слобідській Україні поширювалося у містах, селах і в маєтках поміщиків. Ремісники створювали певні корпорації, які являли собою цехи, ще перебували під значним тиском феодалів і не мали змоги для широкого розвитку. І все ж серед цих майстрів з’являлися такі, що використовували своє становище і нагромаджували певні засоби, за допомогою яких ставали власниками дрібних підприємств. Поступово виникає поділ праці. На цій основі поширювались товарні відносини, створювались перші феодальні мануфактури, з’являлися скупники. Все сильніше діє закон вартості, на ,перетворювалися в наймитів, а краще пристосовані, звичайно скупники, ставали капіталістами. Капіталістичні відносини, що виникали на Слобідській Україні вже в кінці 17 ст., дедалі поширювалися, зміцнювались і боролись проти феодальних обмежень, які гальмували розвиток продуктивних сил. Промислові заклади на Слобідській Україні теж поступово набирали мануфактурної форми і закріплювалися. Поява ж мануфактур визначала не натуральний , а товарний характер виробництва, бо продукція їх в основному йшла для збуту. А тому, чим більшим було таке виробництво, тим тіснішим ставав зв’язок з ринком.

Феодальні мануфактури базувались на підневільній, кріпосній праці, капіталістичні ж – на вільнонайманій, на праці вільних від власності на умови праці юридичного поневолення робітників. Однак, у суспільстві існують не тільки чисті, а й, так би мовити, змішані, коли старе ще не зникло, а вже в ньому виникає нове, і старе несе в собі ознаки першого і другого, тобто переходить на нове, але на старій основі, яка певний час також зберегається. На Слобожанщині було дуже багато мануфактур і кустарно – корпоративних підприємств, де виробництво будувалося одноразово на кріпосницькій і вільнонайманій праці. Це були, очевидно, змішані підприємства, тобто підприємства перехідного характеру, хоч не рідко вони були феодальними, а кількість найманих робітників зовсім незначна. У 18 ст. наймана праця в початкових формах мануфактури була звичайним явищем. Робітники цеху, винокурень та підприємств інших галузей промисловості, що перебували на стадії початкових форм мануфактури , були у значній мірі з пролетаризованими і існували, головним чином, за рахунок продажу своєї робочої сили. Поглиблюється процес формування ринку робочої сили.

Подальший розвиток мануфактурної і фабрично – заводської промисловості, поширення капіталістичних відносин у міському ремеслі – все це створювало сприятливі умови для розвитку ярмаркової торгівлі, яка відігравала значну роль у економіці України, і була, однією з важливих ланок її внутрішньої торгівлі. У розвитку капіталістичного укладу можна виділити дві стадії. На першій стадії переважають початкові форми мануфактури ; для другої стадії характерно велике поширення розвинутих і як правило, крупних мануфактур. На Слобожанщині ця стадія починається лише у другій половині 18ст.

Друга половина 18 – перша половина 19 ст. – це період розквіту мануфактурного виробництва, який відповідав розвинутому капіталістичному укладові. Велике поширення розвинутих мануфактур і їх зростання свідчить не про початок мануфактурного періоду і формування капіталістичного укладу, а про підготовку умов для промислового перевороту.


У ТВОРАХ М.О. БАХМАТА – ЖИТТЯ НАРОДУ
Члени гуртка «Літературне краєзнавство»

Зачепилівського РБДЮТ,

учні Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради

Керівник: Чуб Т. М.,

вчитель української мови та літератури


Щасливі ми, що наш степовий край багатий на талановитих людей: Зачепилівщина дала державі дипломатів і військових, вчителів та артистів, майстрів вишивки та спортсменів, Героїв Соціалістичної Праці та Героїв Радянського Союзу. Щасливі, що благословенна зачепилівська земля давала творче натхнення видатному російському композитору П.І. Чайковському, письменникам М.Д. Рудю, Ф.Є Злидню, А.Ф. Хижняку. Впевнені, що ще не один наш земляк прославить рідний край своїми здобутками, бо живуть серед нас небайдужі і відверті люди, закохані в життя і красу. А своїх героїв ми повинні знати. Тож і хочемо розповісти про Миколу Остаповича Бахмата, ветерана журналістської справи, поета, художника, публіциста. Бо Зачепилівщина – його батьківщина. Тут він народився, тут навчався, сюди летять його спогади і думки, тут на сторінках районної газети зустрічаємо його ім’я. Довгий час підтримуючи зв’язки з М.О.Бахматом, ми переконалися в його талановитості, патріотизмі, вмінні в поезіях, малюнках та музичних творах відтворити чарівний світ природи рідного краю, позитивні та негативні сторони життя українського народу.

Ми ознайомилися зі збірками поета «Душі закоханої світ», «Пастка для себе» та «У селі над Оріллю», визначили основні теми творів, встановили, які негативні явища суспільно-політичного життя та риси людського характеру викриває М.Бахмат у своїх гумористично-сатиричних творах, дослідили мовностилістичні образотворчі засоби і тропи, які автор використовує для розкриття теми і основної думки своїх творів.

«Залиш себе хоч в одному рядку», -

Шепоче мені голос чийсь благально.

Де ж силу хисту взяти отаку,

Щоб той рядок був справді геніальним?

Це питання хвилює поета-громадянина М. Бахмата. Натхнення для створення своїх віршів дарує йому рідний край, його чарівна природа, його люди. Збірки митця – це плід пережитого, передуманого, виношеного в серці Ліричні вірші першої збірки М.О. Бахмата «Душі закоханої світ» – данина любові до рідного краю, його трудівників.

З віршів постає перед нами близький серцю поета край – Дніпропетровщина, якій віддана більша частина життя, і рідна Зачепилівщина. Тут він сформувався як особистість, виріс і змужнів як поет, досяг творчих успіхів як журналіст. Край, що став рідним для Миколи Остаповича, край, де зустрів і пізнав кохання, де народилися і виросли його діти, де зазнав щастя «сродної праці», любий йому будь-якої пори року, в будні і свята. Оспівуючи красу природи, автор змальовує і людей – чесних, працьовитих, щирих.

У гумористично-сатиричних збірках «Пастка для себе», «У селі над Оріллю» викриваються вади людського характеру та ганебні явища суспільного життя: кар’єризм, пияцтво, хабарництво, зниження якості навчання, безвідповідальність, сімейні проблеми і виховання, вплив зарубіжної культури на наше життя, людська байдужість, безробіття.

Твори М.Бахмата спонукають до роздумів, аналізу наших дій і вчинків, викликають бажання змінити життя і самих себе на краще. В них порушено найактуальніші проблеми сучасності.

Ознайомившись з творчістю нашого поета-земляка, ми можемо зробити такі висновки: поезія Бахмата щира і реалістична. Сприйняття дійсності у віршах природне, образи – близькі і зрозумілі. Твори однаково тонко передають і довколишній світ, і внутрішній світ людини. Гумор іде від самого життя, від народної творчості і має різні відтінки: від доброзичливого жарту до сатиричного сміху. М.Бахмат вимогливо і відповідально ставиться до вибору мовних засобів у своїх ліричних поезіях і гуморесках. Мова творів пересипана фразеологізмами, порівняннями, діалектними словами, синонімами. Вона багата на епітети, метафори, інверсію, уособлення та інші тропи. Творчість Миколи Остаповича Бахмата – самобутня сторінка української поезії, спрямована на викорінення негативних явищ у нашому житті, а сам поет - не сторонній спостерігач, а свідомий громадянин, який займає активну життєву позицію.

М.О.Бахмат - талановитий митець, твори якого і через багато років будуть знаходити свого читача і глядача. Він - патріот рідного краю, і ми маємо вчитися у нього любові до Батьківщини. Ми гордимося, що Микола Остапович – наш земляк.




МОВА І КУЛЬТУРА ЯК УМОВА ФОРМУВАННЯ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Шевченко Єлизавета, учениця 10 класу

Куп'янського НВК «Школа – гімназія №3»

Куп'янської міської ради

Керівник: Козирєва Л. М.,

вчитель української мови і літератури
Мова - то магічне дзеркало, невичерпний засіб спілкування. У ній відображено життєвий досвід, сприйнятий людством від давнини до сучасності. При цьому мова відображає не тільки матеріальний світ, а й внутрішній. "Заговори, щоб я тебе побачив!" - саме так наголошує народна мудрість. Наші моральні переконання формуються на основі моральних понять та ідей, що пізнаються завдяки мові. Чим краще ми опановуємо мову, тим досконалішим стає наше мислення, бо мова і мислення нероздільні.

Ментальність - це продукт історичного розвитку народу, його духовно-суспільний і культурно-психологічний феномен.

Щодня ми реалізовуємо себе, виявляючи своє ставлення до навколишнього світу, і найповніше, найглибше цей процес відбувається у мовленні під час повсякденного спілкування. Копи людина добре володіє мовою, вона має могутній засіб для впливу на інших людей. Як відомо, словом можна і вбити, і повернути до життя.

Слово матері, слово народної пісні, історія, закодована в думах, піснях, переказах, засвідчена в історичних пам'ятках, козацьких літописах, історія, яка повернулась до українців у страшних документах голодомору, духовного винародовлення, - все це формує мовно-національну свідомість, а вона, в свою чергу, впливає на всі сфери суспільного життя українців.

У кожного народу - своя мовна картина світу, тобто в мові виявляється ментальність, і водночас мова формує, забезпечує оригінальний, неповторний погляд на світ представників різних народностей.

Українська мова сьогодні - це лише засіб спілкування українського народу, через мову відбувається процес самоідентифікації українців.

Кожний індивід - це унікальний, неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше людина володіє мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постає перед іншими людьми як особистість. Адже мова е однією з першооснов формування національної ментальності.

За висловленням визначного українського вченого й громадського діяча Дмитра Чижевського "народний світогляд є національно зумовлене ставлення даного народу до світу та життя. Він виявляється і втому, що цей народ у світі любить, чого він уникає, що в людині вище оцінює, до чого ставиться негативно".

Без перебільшення можна сказати, що жодною мовою світу не створено стільки народних пісень, як українською. Адже, за свідченнями деяких дослідників, кількість лише тих, що були записані етнографами, становить 200 тисяч! Співучість та артистизм українців уславилися в усьому світі. Так само, як і їхній талант до художньої творчості.

Поряд з ліричністю має місце певна українська замкненість стосовно зовнішнього світу, настанова на іншу, вищу правду. Якщо українцеві доводиться емігрувати, він важко звикає до нового оточення.

Іноземці, що відвідували Україну в минулі часи, не завжди розуміли характер її народу. Вони вбачали в ньому чимало протилежностей: хитрість поряд з прямодушністю, заощадливість - зі щедрістю, зваженість і поміркованість - з нерішучістю. Це давало їм підстави стверджувати, що "звичаї у запоріжців дивні, вчинки хитрі, а мова й вигадки гострі й переважно схожі на глузування". Важко їм було зрозуміти соковитий народний гумор українців і прізвиська, що ними вони наділяли новачків, які приходили до Запорізької Січі. Втім, саме весела вдача та гостре слово, що були невід'ємними рисами народного характеру, допомагали їм у скрутну годину.

А українські емігранти виховували в своїх дітях любов до української мови. Прикладом цього є американка українського походження Квітка Цисік. Унікальний тембр голосу співачки, її на диво елегантна манера виконання, бездоганна мова, полонили й мільйони українців. Дивовижно, але не маючи, народної артистки України, вона буде володіти вічною народною любов'ю і повагою українців всього світу.

Українець дуже прив'язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні і надзвичайно близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися. Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною материнською опікою.

У народі казали: "Від родини йде життя людини", "Без сім'ї нема щастя на землі". Мир та згода між людьми, мир людини з Богом, зовнішня та внутрішня гармонія - таким уявлявся українцям ідеал людської моралі.

Кожен народ у своєму комплексі має всі чесноти й гідності. Але коли говорити про унікальність і неповторність українського народу, то йому присуща якась геніальна емоційність, котра давала йому змогу бути безмежно хоробрим у боротьбі за свободу, дарувала йому дивовижні пісні; котра зумовлювала і те, що він міг розгубитися перед грубою силою і через доброту свою навіть притихнути на деякий час.

За час свого існування українська нація неодноразово втрачала і державність, і мову, і національну культуру, не втративши, однак, своєї національної ідеї - ідеї суверенності. Саме тому, попри всі негаразди, вона знаходила в собі духовні сили для відродження.




НАПРЯМ: «КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ»
ІВАН СІРКО – СЛАВЕТНИЙ ЗАПОРОЗЬКИЙ ОТАМАН
Бобров Олексій, учень 11 класу

Зачепилівського ліцею

Зачепилівської районної ради

Керівник: Фартушна Г. Д.,

учитель української мови та літератури
Іван Дмитрович Сірко, якого німці звали Цірком, а росіяни Сєрком і Сєриком, був могутньою особистістю серед усіх низових козаків і за всіх часів історичного існування Запорожжя. Родом він був із козаць­кої слободи Мерефи Слобідської України, нинішньої Харківської гу­бернії, за 24 версти від Харкова. Але в якому році народився Сірко, хто були його батьки, як і коли виступив він на історичний терен - все це залишається для нас невідомим. Знаємо лише те, що на бать­ківщині, в слободі Мерефі, Сірко мав будинки, млин та іншу маєтність; була у нього дружина Софія, яка «вельми хворіла». Батьки возили її в один з київських печорських монастирів для зцілення, але одержала вона його в Лубенському Мгарському монастирі від святителя, па­тріарха Афанасія. Відомо також, що у Сірка було два зяті, один Іван Сербин, а другий Іван Артемів, перший - козак з лівої сторони Дніпра, а другий - козак харківського полку, обидва мешканці слободи Мере­фи. Дійшло до нас і те, що в Сірка були брат і сини, проте невідомо, як їх звали. А скільки всього синів було у Сірка, - джерела ніде на те не вказують; лише в народній думі мовиться, що у Сірка та його дружи­ни Сірчихи було двоє синів, Петро та Роман Сірченки. Перший заги­нув десь за річкою Тором, біля «трьох зелених байраків», другий по­мер дома на очах у матері. Нарешті, достеменно відомо, що Сірко був людиною неписьменною, і хоча історик Малої Росії Бантиш-Каменський наводить факсиміле Сірка, проте воно належало військовому пи­сарю, а не самому Сірку.

І свої й чужі, і друзі й недруги - всі однаково відгукувалися про Сірка як про людину видатного військового хисту. Польський король Ян III Собеський писав про нього: «Сірко - воїн славний і в ратній справі великий мастак». Українські літописці Самовидець, Грабянка, Величко називають його сильним і великим ватагом, славним кошо­вим отаманом, а інші історики прирівнюють його до Чингісхана або Тамерлана. Татари називали Сірка урус-шайтаном, тобто руським дияволом, а татарські матері лякали його іменем своїх дітей. Турець­кий султан, якому Сірко постійно дошкуляв то набігами, на Крим і в ногайські степи, то походами у Чорному морі, наказав, подейкують, молитися в мечетях про загибель козацького отамана. Будучи в душі й на ділі справжнім християнином, Сірко завжди боронив православну віру, відстоював волю руської людини; через це він постійно, з особли­вою заповзятливістю, піклувався про визволення з татарської і турець­кої неволі якомога більшого числа християн, незалежно, чи то велико­рос, малорос, поляк або литовець.

І за вдачею, і за своїми діями Сірко являв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, пристрасний, не завжди вірний своїм союзникам; він любив подеколи погуляти і добряче випи­ти і під чаркою показати своє козацьке завзяття; він схильний був блискавично захопитися новою думкою, новою справою, а потім відмо­витися од них і прийти до зовсім протилежного рішення» То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то він підтриму­вав Дорошенка, то переходив на бік його ворогів, Суховія та Ханенка, то виступав супроти двох останніх і знову захищав Дорошенка, то він допомагав російському цареві проти турецького султана й кримського хана, то йшов проти царя заодно із султаном і кримським ханом. «Нужда закон міняє», - часто говорив Сірко і, мабуть, часто діяв суголосно із своєю улюбленою приказкою.

Цілком зрозуміло, що на переходи Сірка від російського царя до польського короля і навпаки не можна дивитися як на зраду одному й відданість іншому: запорозькі козаки хоч і визнавали над собою про­текцію російського царя з часів Богдана Хмельницького, одначе все ще, за старою традицією, вважали себе людьми вільними і ні від кого не залежними - людьми, які залишали за собою право вирішувати питання миру й розмиру із сусідніми державами і самостійно налагод­жувати стосунки з ближніми й дальніми владарями.

З огляду на це Сірко був найтиповішою особистістю, що втілювала в собі найхарактерніші риси й особливості справдешнього запорожця. Тому запорожці й любили Сірка; вісім разів поспіль вони обирали його своїм кошовим отаманом і хоч дуже часто позбавляли його цього зван­ня, але потім знову зверталися до нього, як «притомлені діти до мо­гутнього орла». Запорожці говорили, що рівного Сірку в цілому світі не було, - сам Бог посприяв йому в цьому.

ЗБРОЯ КОЗАКІВ
Бондаренко Владислав, учень 9 класу

Зачепилівського ліцею

Зачепилівської районної ради

Керівник: Падалка В. Л.,

практичний психолог
Як відомо, запорозькі козаки були хоробрими і досвідченими воїнами, про які знали далеко за межами Східної Європи. Не останню роль у цьому зіграло і зброя, якою користувалися запорожці.

Перебували гармати на озброєнні в козаків. Частина цих гармат була захоплена в татарських та турецьких містах. Інші потрапили до козаків після захоплення замків під час повстань, а деякі надавалися правителями тих держав, які бажали залучити запорожців на свою службу. Кількість гармат, які перебували в козацькому війську, не перевищувала 20–30 штук, в переважній більшості була малокаліберною. Це пов'язано з тим, що козацьке військо відзначалося великою мобільністю і тому використовувало легкі гармати. Крім того, польський уряд намагався не озброювати козаків гарматами, а особливо гарматами великих калібрів.

Б.Хмельницький надав артилерії статусу окремого роду військ.

На Запорозькій Січі також була своя артилерія. Загальне керівництво січовою артилерією. здійснював військовий обозний. Військовий пушкар під керівництвом обозного завідував усією січовою артилерією і розпоряджався в січовій пушкарні, де зберігалися запасні гармати та боєприпаси (порох, свинець, ядра). До складу артилерійських команд на Січі входили виборні підпушкарі та гармаші. Частина гармат розміщувалась на січових укріпленнях, для охорони яких вони призначалися, а інші супроводжували козацькі команди в походах.

Найбільш поширеним видом холодної зброї у наших войовничих пращурів була шабля. Шабля - це окремий вид холодної зброї з кривим клинком, який призначався для рублячо-ріжучих і для колючих ударів.

Шаблі були найуживанішою та найповажнішою зброєю серед козаків, про що свідчили Гамберіні, Левассер де Боплан та інші сучасники запорозького козацтва. В українських історичних піснях і думах шабля навіть асоціювалася із жінками: «шабля-сестриця», «ненька рідненька» , «панночко наша шаблюка» і т. д. На думку Ю.Фігурного, таке ставлення козаків до шаблі і до зброї вцілому тісно пов’язане з традиціями первісних чоловічих військових громад, куди жінкам доступ був заборонений.

Протягом XVI-XVIII ст. українські козаки використовували різноманітні типи як східних так і європейських шабель.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка