«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка20/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Іван Сірко – кошовий отаман Запорізької Січі
Машкін Роман, учень 7 класу

Харківської ЗОШ І - ІІІ ступенів № 57

Харківської міської ради

Керівник: Андрющенко Н. Ю.,

вчитель початкових класів
Одним із справжніх героїв був наш земляк – Іван Дмитрович Сірко, який відігравав значну роль в історії України другої половини ХVІІ століття.

І свої і чужі, і друзі і недруги – всі однаково визнавали Сірка як обдарованого, завзятого вояку.

Іван Сірко був родом із села Мерефи, що на Харківщині. Він не мав освіти і навіть не вмів писати. Та це не завадило легендарному козацькому ватажку залишити яскравий слід в історії.

«Він являв собою велетенську особистість серед усіх низових козаків…» - так Сірка характеризував визначний знавець історії запорозького козацтва Дмитро Яворницький.

Мало про кого ще за життя ходили легенди, складалися думи й пісні. Сірко ж якраз був одним з таких героїв.

Завзятий козак Іван Сірко і гетьман Петро Дорошенко

Козацького ватажка добре знали і в Криму, і в Туреччині, і в Європі. Так, наприклад, в 1645 році він отримав запрошення з Франції служити в її військах під час війни з Іспанією.

Ім’я Сірка стало справжнім пострахом для турецько-татарських загарбників.

До зрадників отаман був суворим і навіть жорстоким.

Сірко увібрав найкращі риси тих, хто називав себе «запорожцями», або славними «низовими лицарями».

Тому запорожці й любили Сірка.

15 разів вони обирали його своїм кошовим отаманом, і хоча часто лишали цього звання, та потім знов звертались до нього, як «притаманні діти до могутнього орла». Запорожці казали, що рівного воїна в цілому світі немає. 30 січня 1667 року в селищі Андрусовому (поблизу сучасного Смоленська) між Польщею і Московською державами було підписано мирну угоду, згідно з якою Україну поділили навпіл по Дніпру: Правобережжя відійшло до Польщі, а Лівобережжя – до Москви. За цією угодою навіть Запорожжя, яке споконвіку було неділимим, повинно було підкорятися водночас владі царя і владі короля.

Андрусівська угода розбурхала українську людність і розлютувала запорожців, а Дорошенко у зв’язку з цими подіями укріпили в думці, що єдиний засіб повернути незалежність Україні – це угода з турецьким султаном.

Наприкінці 1667 року Дорошенко, заручившись підтримкою татар, пішов

на Поділля і вдало розгромив і вдало розгромив поляків під Підгайцями. Невідомо, як розгорнулись би події далі, та січовики, не узгодивши свої дії з гетьманом, під проводом полковника Сірка рушили на Крим.

Погляди Івана Сірка щодо можливих союзників щоразу змінювались.

У 1654 році (за часів Хмельницького у Переяславі) Сірко був одним з небагатьох, хто відмовився присягнути московському цареві. Пізніше він підтримує союз з Москвою і виступає проти Виговського і Тетері. У 1667 році після підписання Андрусівської угоди Сірко відвертається від Москви і протягом року бере участь у повстаннях проти москалів. Він яро відстоює незалежність рідного краю і підтримує всіх, хто на його погляд, щиро дбає про Україну. З 1668 року Сірко покладає надії на Дорошенка і приймає його бік.

1672 року відбулася подія, яка все перевернула в душі Сірка. 23 березня московський уряд несподівано скинув Дем’яна Многогрішного з гетьманства, звинувативши його у змові з Дорошенком і у зраді цареві. Його заарештували, закували в кайдани і разом із сім’єю та деякими його «спільниками» відправили до Москви, а після численних катувань і допитів заслали до Сибіру. Сірко не бачив гідного претендента на булаву, якому на його думку, можна було без сумніву довірити долю України.

Після довгих вагань він вирішує взяти гетьманську булаву у свої руки.

Звістка про наміри Сірка швидко долетіла до Москви. Воєнні здібності завзятого ватажка, його вплив на запорожців, «ненадійність» поглядів, прагнення бачити Україну цілком незалежною державою були добре відомі московському уряду. Тому москалі вирішили позбавитися небезпечної для них людини. І незабаром їм трапилася така нагода.

Сірка спершу відправили до Москви, а потім згідно з царським

указом заслали до Сибіру, а саме до Тобольська.

Про звільнення Сірка турбувався сам польський король Ян Собеський. Своє клопотання він пояснював тим, що, крім Сірка, ніхто не зможе захистити кордони від нападів турків.

7 жовтня 1672 року було підписано Бучацьку угоду, згідно з якою Польща відмовилась від Поділля, частини Галичини на користь Туреччини. Крім того, польський король був змушений зректися й іншої частини правобережних земель, визнавши їх за Дорошенком. Таким чином, Правобережна Україна стала незалежною від Польщі.

Після Переяславської ради Сірко, опинившись на волі, не вважав за потрібне брати участь у боротьбі Самойловича з Дорошенком. Невсипущий лицар продовжував водити запорожців на турецькі міста.

Король Ян Собеський дуже хотів «водити дружбу» з Сірком і запорожцями, щоб заручитися їхньою підтримкою. Він пропонував їм спільно з польським військом виступати проти ворогів Христа – бусурманів. З цією метою король кілька разів присилав на Січ коштовні подарунки, сподіваючись «купити» прихильність Сірка.

Знаючи про стосунки Сірка з польським королем, Самойлович вирішив скористатися цим, бо боявся втратити гетьманську булаву. Тому він став писати доноси царю, в яких лякав московський уряд тим, що Сірко прагне стати гетьманом усієї України і перейти під руку польського короля.

Але ніяка ворожнеча не спиняла славного Сірка боротися проти бусурманів, захищати неньку Україну від набігів турок. Він завжди дбав про свою державу, незважаючи ні на що.

Тому серед козаків Сірко мав великий вплив і непохитний авторитет.

Сум і туга за покривджену Україну привели до того, що Сірко важко занедужав.

Іван Дмитрович Сірко – щирий син своєї неньки України. Він беззавітно любив рідний край, за нього весь вік боровся, не знав ні спочинку, ні спокою, за нього легковажив життям. Сірко мріяв бачити незалежними і вільними не тільки Запорожжя, а й усю Україну і завжди був ворогом того, хто хотів накласти руки на волю людей або поступався його правами.

1 серпня 1680 року Іван Дмитрович Сірко помер. Військо Запорізьке, щиро оплакуючи свого улюбленого отамана, поховало його на січовому кладовищі.

Я вважаю, що пам’ять про таких видатних людей, які все своє життя присвятили своїй Батьківщині, боротьбі за її незалежність, повинна бути вшанована в віках.

В Мерефі вже встановлено пам’ятник Івану Дмитровичу Сірку, а в самому Харкові на Бурсацькому узвозі поруч із станцією метро «Історичний музей»на перехресті вулиці Римарська та Університетська пам’ятник славному кошовому отаманові встановлять в наступному році.



Козацькому роду нема переводу
Середа Юлія, учениця 9 класу

Ізюмської ЗОШ І-ІІІ ступеня №12

Ізюмської міської ради
В половині ХVІ ст. Україна була в тяжкому занепаді. Український народ вже не мав своєї держави, був розчленований на п’ять держав. Найбільше українців було під Литвою – до неї належала східна Україна. До Польщі належали, західноукраїнські землі. До Семигороду – Закарпатська Україна, під владою Молдовії була Буковина й Басарабія, Московщина зайняла Сіверщину.

На місці давньої візантійської держави була в той час розташована варварська Туреччина. І найважливіше – у Криму в ХV ст. зорганізувалася окрема татарська орда, яка стала дуже небезпечним сусідом України.

Почалася одна з найстрашніших сторінок історії східної України. Хижацька орда нападала часто, не раз кілька разів у році, на українські землі, що були під Литвою й Польщею, нищила людське добро, людей брала в тяжку неволю. Через те східна Україна сильно занепала і збідніла.

Але найгірше було те, що татарські напади йшли далі, й то не тільки у східній Україні, а й у Західній. Польща й Литва, що повинні були боронити цих земель, як боронили їх колись наші князі, не мали на це сили; з військового погляду не були до того добре зорганізовані.

Після зруйнування Києва татарами, вони ще проживали над Волгою, потім частина їх переселилася до Криму і тут заснувала свою державу. Столицею їх був Бахчисарай, де жив Кримський хан. З Криму татари безнастанно нападали на Україну. Щороку весною, як степи вкривалися травою, татари виходили в похід. Татарських шляхів було чотири: Чорний – між Дніпром і Бугом; Кучманський – між Бугом і Дністром; Покутський – між Дністром і Прутом та Муравський на лівобережній Україні. Татарська орда йшла балками і ярами, щоб ніхто її не доглянув. Коли татари були вже далеко в краю, вони ділилися на три частини: головний відділ, що звався, кіш, в бойовій готовності чекав ворога. Менші загони йшли на боки за здобиччю. Татари вели бій так: розбігалися на всі сторони і намагалися оточити противника з боків і ззаду, щоб знищити військо і взяти людей в неволю.

В ясирі нещасливих бранців татари брали на аркани, довгі шнури, й тягли за собою. Невільники йшли цілу дорогу. Гаряче степове сонце палило їм , спотикаючись, ранили собі ноги об колючий терен.

Плач і ридання неслися далеко. Татари вели своїх бранців до Криму. Там, у різних містах, найбільше в Кафі були великі торговиці де продавали невільники. Приходили туди купці з далеких сторін, здебільшого туки й араби, і купували бранців собі на невільників. Ще гірша доля була тих бранців, як траплялися до робіт на кораблях, що звалися галерами. Турки наклали на них кайдани і наказували гребти важкими веслами під наглядом жорстких дозорців. Дуже терпіли бідні невільники: залізо гризло їм руки й ноги, вів ударів нагаями кров заливала плечі.

Християнських дітей турки брали до своїх шкіл і виховували їх змалку в своїй вірі. Мала дитина скоро забувала своїх батьків, забувала рідне слово, вчилися турецької мови й турецьких звичаїв. Пізніше з таких хлопців виростали завзяті вороги християн, і турки творили з них військо, що звалося яничарами. Турки старалися перетягувати до своєї віри і старих людей. Часом траплявся такий чоловік, що приймав віру в Магомета, щоб не терпіти, нужди або, щоб зазнати розкошів та панування між турками, вони діставали від турків високі уряди і жорстоко переслідували християн. У нас таких зрадників називали ренегатами або відступниками.

Через татарські напади вся південна Україна була спустшена і знесилена. Хоч Запоріжжя було таке багате на всяке природне добро, мало хто відважувався іти туди, бо життя було в небезпеці від татар. Нерідко по полях люди ставили собі оборонні землянки зі стрільницями, вони втікали туди, коли на них несподівано напали татари.

Козаки – це слово татарське, воно означає – юнак, молодець. Тому, що козаки мешкали на Запоріжжі або Низу, називали їх запоріжцями, або низовими козаками. До козаків почала прилучатися шляхта, а далі йшли на Запоріжжя і могутні пани, що шукали небезпек і хотіли набути хоробрості і витривалості. Серед тих козаків був на Запоріжжі також князь Дмитро Вишневецький. На острові Малій Хортиці, не доступному місці, він заснував оборонний замок, що був обведений валами з землі і украплений дерев’яним частоколом. Цій твердині козаки дали назву Січ – від слова сікти, рубати, бо укріплення були з дерев’яних засіків.

На чолі всього запорізького війська був гетьман. Він був найвищий начальник козаків, давав накази війську, командував у воєнних походах, правив на Січі і на цілому Запоріжжі. Його відзнакою була булава – срібна палиця з кулею на кінці. При гетьмані був писар, що писав усі військові письма й гетьманські універсали, тобто оповіщення.

Нових козаків набирали на Січі весною. Хто мав охоту стати запорожцем, споряджав човен, набирав всяких припасів і їхав Дніпром на Низ. Придатних до воєнної служби записувано в реєстр, цебто список війська. Новобранця – він звався новиком або чурою – приділяли до котрого-небудь куреня, під владу отамана.

Славні були козацькі походи на Чорне море, на турецькі і татарські міста. Для такого походу козаки будували собі окремі дерев’яні човни, чайки, по 20 метрів завдовжки і 4 метри завширшки. Посередині стояв високий стовп, щогля, на яку вішали вітрила з полотна. Під проводом отамана чайки виїздили з Січі і плили вниз Дніпром. Турки пробували їх затримати, але козаки серед темної ночі тишком пробиралися попри турецькі галери і випливали на чисте море, де вони мали вже вільну дорогу: на Крим чи на Малу Азію.

Козацькі походи на турків і татар не раз втягали Польщу у війну. Тому польський король задумав взяти запорожців під свою руку. Він оголосив, що кожен козак може найнятися до королівського війська і дістане за це плату, одяг і ввесь прожиток. На королівський заклик прийшло менше 500 козаків. Їх записали до одного списку або реєстру і почали звати реєстровими. Ці козаки проживали в городах, і тому називали їх ще городовими. До реєстрового війська належала тільки невелика частина козаків. Так 1592 р. отаман Кшиштоф Косинський почав війну з князем Костянтином Острозьким, не зважаючи на те, що князь щиро працював для української культури.

В 1625 р. польське військо ударило на городових козаків, але на допомогу прийшли запорожці під проводом гетьмана Марка Жмайла і звели завзятий бій з поляками над Куруковим озером, коло Кремен куча, поляки мусили погодитись на мир.

В 1635 р. козацький полководець Іван Сулима добув польську твердиню Кодак, коло Дніпрових порогів, але поляки взяли його в полон і покарали смертю.

В 1637-1638 р. козаки ралом з селянами підняли нове повстання; старшинами були Павлюк, Отсранин і Гуня. До повстання пристало понад сорок тисяч народу.
Дворічна – козацька слобода
Тріщова Каміла, учениця 10-го класу

Дворічанського ліцею

Дворічанської районної ради

Керівник: Рудніченко К. С.,

вчитель історії
Моє селище називається Дворічна. Розташоване воно в межиріччі Оскола і його притоки Нижньої Дворічної. Заснована Дворічна у 1661р, селянами, що тікали з Правобережної України від гніту польських феодалів. Спочатку слобода була одним з прикордонних сторожових постів і входила в Харківський полк. Дворічна мала у той час укріплення, побудовані з дубових паль засічених і розташованих по колу більше 115 сажнів, з п’ятьма баштами і в’їзними комірами. Перед ровом завглибшки в півтора сажні встановлювали надовбні. Козаки, що несли службу, повинні були охороняти південні межі Російської держави в основному від татарських набігів. У 1668 році татари напали на Дворічну, але козаки успішно відбилися від грабіжників. Через десять років татарські орди знову з’явилися поблизу слободи, їм вдалося спалити Дворічну.

Основну частину населення слободи становили прості люди, козаки, які після знищення слободи, потрапили в залежність від якої тікали в Дике Поле. Але люди знову тікали на Дике Поле від свавілля феодалів, не звертаючи увагу на можливу загрозу. Отож, якщо в 1712 році тут проживало близько 520 чоловік, то в 1732 році населення сягало 587 душ чоловічої статі, козацької старшини і козаків – 84, підпомічників 433, підданих – 33 людини.

За даними 1755 року селище входило в Куп’янську сотню Ізюмського полку. Після ліквідації полкового устрою Дворічна стала військовою слободою, що входила в Куп’янське комісарство Ізюмської провінції Слобідсько-Української губернії. У 1773 році тут числилося 2677 чоловік.

Дворічній належало у той час 10324 десятин орної землі, 18357 десятин сінокосу і 1398 десятин дубового лісу. Основним заняттям дворічан у ті часи було землеробство, тваринництво, бджільництво і частково, рибальство. Серед місцевих промислів існували також такі як винокуріння, селітроваріння, виробництво дьогтю. Двічі на рік у січні та серпні у Дворічні проводилися ярмарки, де продавали домоткане сукно, дерев’яний посуд, полотно, вози, колеса, відра.

Становище населення було важким, вони платили подушні податки, виконували чисельні повинності. Низький життєвий рівень переважаючої частини населення, непосильна праця були сприятливим підґрунтям для спалаху і розповсюдження епідемій. Наприклад, у 1831 і 1848 роках від холери померло тут до 70 чоловік.

За відомостями 1732 року в селищі діяла одна початкова школа, яку відвідувало лише декілька дітей.

З 1797 року Дворічна стала волосним центром Куп’янського повіту. У середині XIX ст.. тут проживало вже 3682 чоловіка. Але згодом все більша кількість селян-бідняків потрапляла в залежність від заможних господарів. Щоб якось звести кінці з кінцями, багато селян вдавалися до різних промислів. Особливо розвинене було виготовлення предметів господарського і побутового призначення: возів, коліс, саней, дерев’яних меблів, різного посуду.

В кінці XIX – початку XX в. капіталістичні відносини все більше стали проникати в сільське господарство. Місцеві куркулі побудували два невеликі цегляні заводи, відкривали лавки.У слободі було декілька вітряних і один водяний млин, що належали також багатіям. У 1913 році два місцевих торгівців побудували паровий млин, а поблизу станції Дворічна – маслобійку.

Селянство піддавалося нещадній експлуатації з боку поміщиків, куркулів і торгівців. На землях поміщиків і куркулів гнули спину батраки. У сезон – від ранньої весни до пізньої осені – за свою важку працю вони одержували мізерну їжу, нічліг, деякий одяг та 5 крб. грошима. Поденники одержували і того менше: за день виснажливої праці – 10-15 копійок.

Убогість, безправ’я, жорстока експлуатація викликали незадоволеність і обурення селянських мас, що особливо яскраво виявилося в період революції 1905-1907рр. Влітку 1906 року дворічанські селяни виступили проти ненависного куркуля Оранського. Приводом для виступу послужило загарбання Оранським земель ним же розорених селян-бідняків. Селяни скосили його хліб і траву, забрали сіно. Для придушення виступу Харківське губернське жандармське управління направило в слободу військовий загін.

Після столипінської аграрної реформи ще більш посилилося класове розшарування. Основна маса селян, будучи не в змозі сплатити гроші за виділену землю, а також не маючи чим обробляти, за безцінь продавала її куркулям або здавала в оренду, а сама йшла на заробітки.

У пореформенний період продовжувалось збільшуватися населення Дворічної. До 1890 року воно досягло 3 тис. чоловік. Відкрите в 1835 році однокласне училище не могло охопити навчанням всіх дітей шкільного віку. Імперіалістична війна остаточно підірвала бідняцькі і середняцькі господарства. Переділ землі в Дворічній не проводився з 1861 по 1913 рік. Це привело до того, що збільшилася кількість малоземельних господарств. Багаторазові реквізиції худоби також підривали селянські господарства. До початку 1917 року з 1285 господарств Дворічанської волості 456 не мали землі, 662 – робочої худоби .

Після Лютневої революції замість волосного правління в Дворічній був створений орган Тимчасового уряду – волосний комітет. Під тиском селян влада вимушена були піти на створення земельного комітету. Проте більшість у ньому належала представникам заможних шарів селянства, тому земельне питання практично не вирішувалося. Тільки після перемоги Жовтневого озброєного повстання в Петрограді стало можливим його вирішення.

У грудні 1917 року у слободі була встановлена Радянська влада. Створені волосна Рада селянських депутатів і волосний земельний комітет. Всім цим змінам у соціальній сфері сприяла боротьба людей за покращення свого життя. Вони прагнули кращого, вони не зупинялися на досягнутому.

І зараз наше селище не стоїть у своєму розвитку на місці, і можливо в майбутньому ми будемо спостерігати за її розвитком і прогресом, який сягне висот!
Козацькому роду нема переводу
Харченко Анастасія , Феськова Анна

Шафоростова Діана , учениці 5 класу

Харківської гімназії № 152

Харківської міської ради

Керівник: Харченко О. В.,

вчитель історії та правознавства
Актуальність теми дослідження:

Козацтво на Україні — явище самобутнє, національне, суто народне. Воно

виникло і сформувалося в другій половині XV—XVI ст. як форма протесту

українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права. Соціальний склад козацтва був неоднорідний. Переважну його масу становили збіглі селяни, представники міських низів, а також шляхти. Воно поповнювалося вихідцями не лише з українських земель, а й з Білорусії, Росії, Молдавії.

Визнаючи розвиток на території вольностей Війська Запорозького відносин феодальної залежності, доречно поставити питання: в чому полягала притягальна сила Запорожжя для народних мас України протягом декількох століть його існування?

Мета дослідження: розглянути заняття, звичаї, побут, зброю козаків. З’ясувати значення козацтва для життя українського народу та зовнішніх відносин України.

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240р.) У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в латино-персидсько-кипчацькому рукописі «Codex cumanicus» (1303р.)

(Згідно з Куманським кодексом, слово козак означало сторож, вартовий) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Під 1308р. у Суґдеї (сучасний Судак) згадуються козаки, але вже як розбійники. За пізнішою фіксацією це слово в цілому ряді тюркських мов позначало вільних найманців, вояків, що покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому значенні — вигнанців, бездомних людей, авантюристів, нежонатих молодиків. Згадує про татарських козаків і тогочасний польський хроніст Ян Длуґош, визначаючи їх так: Втікачі, розбійники і вигнанці, що їхньою мовою звуться козаками. На Україні назва «козак» вперше вживається у 1492р.

У козаків природний був демократичний устрій. На Січі всі козаки вважалися рівними. Ніякого значіння не мав рід ні походження; не звертали уваги на це, хто чим бував і звідки приходив. У війську всі були товаришами, всі творили одне військове братство. Навіть знатні козаки, що походили зі шляхти і добували собі вищу освіту, не могли в ніякий спосіб зазначувати своєї вищості. На раді старшина складала низький поклін черні, на знак, що всі вийшли з рядового козацтва і тільки військовій ласці завдячують своє значіння. Кожний рядовий товариш міг стати старшиною.

Але рівночасно приналежність до запорозького війська вважалася за велику

шану й почесть. Всі козаки титулувалися запорозьким лицарством і дуже дорожили цим іменем.

Козаки були окремою соціально верствою населення, але звичайно, вони зберегли риси, притаманні українському народові.

З однієї сторони козаки були мужні, відважні, сміливі, самовіддані, дотепні, веселі, щедрі, безкорисні, винахідливі, прості у відносинах, справжні товариші та ін. З іншої вони любили похизуватись, були легковажні, ліниві, багато випивали (але ніяк не військових походах) та ін. Все це уособлює в козаках їхню неповторність.

З військової точки зору можна сміливо сказати, що вони були одними з найкращих військових формацій Європи того часу.
Використання козацьких традицій у вихованні
Ягодкін Артем, учень 8 класу

Іванчуківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Ізюмської районної ради

Керівник: Владикін В. П., вчитель історії


Останнім часом все більше педагогів звертають увагу на необхідність розв'язання проблем, пов'язаних з недосконалістю сучасної системи виховання. Сама логіка суспільного розвитку висуває цю проблему до числа пріоритетних. Це обумовлено тим, що без вирішення питання створення ефективної системи військово-патріотичного виховання неможливий подальший стійкий суспільний розвиток і забезпечення безпеки українського народу, держави та особистості в політичній, економічній, соціальній, духовній, військовій та інших сферах.

З початку 90-х років ХХ-го сторіччя в республіках колишнього СРСР, зокрема в Україні, достатньо ефективна, а тому результативна система виховної роботи серед дітей дошкільних закладів, школярів, студентів, загалом допризивної молоді пережила декілька етапів руйнації. Руйнівні процеси у виховній сфері були зумовлені змінами у політичному, економічному та соціальному стані суспільства і відносяться до переліку найбільш негативних явищ, спричинених вказаними змінами.

У наслідок політичних та соціально-економічних змін, що відбувалися в українському суспільстві протягом останніх десяти-п'ятнадцяти років була повністю зруйнована відбудована за радянських часів система виховання дітей та молоді, зокрема система військово-патріотичного виховання.

За відсутністю системної роботи у сфері ідейного, патріотичного та естетичного виховання на сьогодні чітко проглядаються певні негативни зміни у світоглядних пріоритетах молодого покоління, що створює пряму небезпеку існуванню українського держави, суспільства і нації.

Вирішення вказаної проблеми ми вбачаємо:

1. У визначенні ідеологічних засад сучасного військово-патріотичного виховання, формуванні нового ідеалу українця з урахуванням необхідності поєднання у виховних процесах індивідуального та суспільного елементів.

2. У формуванні спільного національного характеру та спільного національного духу.

3. У впровадженні ефективної, історично та ідеологічно перевіреної системи військово-патріотичного виховання, що відповідає перспективним інтересам українського народу, а також принципам біологічного та культурно-національного самозбереження.

Однією з вірогідніших таких систем може стати козацька педагогіка. Саме козацтво виховує і особистість, і члена дружнього, могутнього колективу, прищеплює любов до всього українського.

В Іванчуківській ЗОШ І-ІІІ ступенів тільки почався процес створення козацької дитячо-юнацької спілки, яка загальними отримала назву «Козацьке братство». Участь учнів у роботі даної організації повинне не тільки сприяти становленню молодих людей, їх фізичній, спортивній та військовій підготовці, але й вдосконялює їх знання з історії України, традицій та звичаїв українського народу. Особливо корисним і важливим у цьому напрямку є участь козаків нашої школи в конкурсі «Козацький гарт», турнір на кубок Отамана Окремого науково-освітнього центру Українського козацтва ім. Г.С. Сковороди в Харківській області, різноманітних змаганнях та конференціях.


1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка