«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка21/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

НАПРЯМ: «СЛАВНІ ІМЕНА ЗЕМЛЯКІВ»
Марія Шкарлетова – символ милосердя і самопожертви
Банделет Катерина, учениця 10 класу

Куп’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1

Куп’янської міської ради

Керівник: Дєєва О. Ю.,

вчитель української мови та літератури
Погони знявши, пішли в запас солдати,

Коли настав той довгожданий час.

А ви не скинули халати

І не відправились в запас.

Вам бути у строю наказано навіки,

Безцінну зберігати висоту,

На варті мирного життя людини

Стоять беззмінно на посту…

Світ…Такий великий та неосяжний! Високе небо охоплює наш Всесвіт, поглинає всі думки та переживання. Мирне небо… Воно краще від сонця та теплого літа. Білі хмаринки летять і розвіюють сіре минуле. Що для мене минуле? Минуле – це не вчорашній день і навіть не рік… Для мене – це події, які породили мирне небо, ласкаве сонце, радість кожного дня. Мирний світ – це дитина, а весь тернистий, пролитий кров’ю шлях – це мати, яка дає життя…

Життя…Усі ми проживаємо його по-різному. Один прагне пізнання наук, інший – удосконалення себе. Але доля підносить удари людству, коли світ ділиться немовбито на дві частини, коли кожна з «частин» хоче зберегти свою країну та сім’ю, коли народ проживає одне на всіх життя. Війна – це саме такий удар. Тисячі, мільйони, мільярди героїчних, трагічних історій…

Юність… У цей період життя відкриваються двері у світ самопізнання. Це немов весна, коли все розквітає. Але коли перед тобою стоїть таке жахливе слово, як ВІЙНА, то юність поступається обов’язку.

Мільйони юних хлопчаків та дівчат, вистрибнувши з сімейних гнізд, пішли на фронт. Фронт…Так тяжко промовляється це слово, але уявіть, як тяжко промовляють його ті, хто дивився на жахи 1941-1945 років. З веселих, безтурботних хлопчаків війна зробила сміливих, сильних, безстрашних чоловіків, а з дівчаток – жінок, які переживали втрати, могли взяти зброю і кинутися в бій проти фашизму.

Теперішнє покоління розуміє, якою ціною була завойована перемога. Але чи згадуємо ми про тих солдат і офіцерів, у яких поверх мундирів були одягнені білі халати. Великий внесок в перемогу над фашизмом внесли медичні сестри – солдати милосердя, для яких рідною домівкою стали передова та воєнні госпіталі. Учасники минулої війни з особливою подякою пригадують медсестер, санінструкторів, які на передовій і в тилу рятували поранених і хворих, не жаліючи ні крові, ні сил, ні життя.

Зростаючи у сім’ї медичних працівників, я неодноразово чула ім’я Марії Савеліївни Шкарлетової. Мене зацікавила доля цієї сміливої жінки. Коли випала можливість, ми – учні 10-Б класу Куп’янської ЗОШ №1, відвідали Куп’янський медичний коледж ім. Марії Савеліївни Шкарлетової, де відкрито музей історії коледжу. Там зібрано документи, фотографії від дня заснування коледжу до сьогодення. Одна з експозицій музею розповідає про уславлену жінку, Героя Радянського Союзу, випускницю коледжу (фельдшерсько-акушерської школи на той час), Шкарлетову Марію Савеліївну, яка присвятила все своє життя медицині.

На 1941 рік Марії було 18 років, і було в неї дві дороги – у тил або на фронт. Серцем вона обрала другу. Перед фронтом вона пройшла курси медичних сестер у місту Міллерово.

Лютий 1944 року. Щоб знищити ворожі укріплення, потрібно було форсувати річку Інгулець. Ведуться запеклі бої, ворог вперто тримається за залізорудний район. Марія, під прикриттям крутих берегів, рятує бійців. Вона винесла з поля бою 45 солдат і надала їм медичну допомогу. Командування високо оцінило її подвиг, нагородивши орденом Червоної зірки. «У пороховому диму під розривами куль, між воронками і розривами знарядів, я без спочинку, переповзала від одного пораненого до іншого, робила йому перев’язки, ховала у воронки та інші укриття…» У донесенні командування про цей бій з гітлерівцями говориться: «Саніструктор Марія Шкарлетова винесла з поля бою понад 100 поранених, доставила їх до берега Вісли, а потім евакуювала в тил». Так пройшов цей фронтовий день, а їх у Марії було понад 700. Марія Савеліївна дійшла до Берліна. Вона врятувала життя сотням поранених, коли було необхідно, брала до рук автомат і разом з бійцями йшла в атаку.

В День Перемоги в травні 1945 підійшла вона до стін Рейхстагу, піднялася в середину, витягла складний ніж із чобота, надряпала надпис: «Тут була Марія з Кислівки». Тепер тільки вона збагнула, що війна закінчилася.

Санітарний інструктор стала медичною сестрою. З 1949 року і до виходу на пенсію працювала в Куп’янській центральній районній лікарні. Двадцять років післявоєнної праці були для Марії Савеліївни продовженням тієї відповідальності за життя людей.

У 1965 році М.Шкарлетовій було вручено високу міжнародну нагороду, Міжнародний комітет Червоного Хреста відзначив її медаллю ім. Флоренс Найтінгейл – нагородою, заснованою Лігою Міжнародного Червоного Хреста в 1912 році, призначеною для дипломованих медсестер і добровільних санітарок. Долетіла звістка про подвиги відважної патріотки до багатьох країн світу. Людей підкорила безмежна самовідданість дівчини-воїна, стійкість, чуйність. У музеях Європи є експозиції, які розповідають про подвиги дівчини-куп’янчанки Марії Шкарлетової.

2 листопада 2003 року Марія Савеліївна Шкарлетова померла…

Уся Куп’янщина віддає дань пам’яті цій героїчній жінці. 1 вересня 2004 року на території Куп’янського медичного коледжу відкрито перший в Україні пам’ятник медичним сестрам, який присвячено Марії Савеліївні Шкарлетовій.


Йду вулицями нашого міста, і в моїй уяві розгортаються події 1941-1945 років. Наші солдати звільняють місто від фашистів, і зовсім юна Марія рятує життя нашим дідам та прадідам. Я пишаюся тим, що живу на батьківщині цієї легендарної жінки. Зараз вона дивиться з небес на мирне життя її Куп’янська та радіє, як і ми, мирному небу…
Ректор Харківського університету Тарапов І.Є.
Баранова Тетяна, учениця 11 класу

Харківської гімназії № 65

Харківської міської ради

Керівник: Оксьом О. Г.,

вчитель математики
Після створення в Харкові університету одним з головних його підрозділів стало відділення фізичних і математичних наук. О.М.Ляпунов, В.Г. Імшенецький, В.А.Стеклов, С.Н. Бернштейн та інші відомі вчені й почали формувати образ Харкова як міста високої математичної культури.

Продовжуючи традиції видатних вчених, імена яких пов’язані з Харковом, Іван Євгенович Тарапов внес великий вклад у розвиток сучасної математичної науки.

Іван Євгенович Тарапов – людина, з ім'ям якого пов'язана ціла епоха для міста Харкова та Харківського національного університету
ім. В.Н. Каразіна: тридцять три роки керівництва кафедрою теоретичної механіки механіко-математичного факультету, вісімнадцять років на посаді ректора університету. Іван Євгенович Тарапов - відомий вчений у галузі механіки суцільних середовищ, прекрасний педагог, видатний фахівець проблем вищої освіти і вузівської науки, доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений працівник вищої школи УРСР, засновник і перший головний редактор Всеукраїнського науково-популярного журналу «UNIVERSITATES. Наука і освіта», автор великої кількості книг та наукових статей. Іван Євгенович Тарапов створив в університеті перший в місті Харкові обчислювальний центр, він і став його першим начальником.

І.Е.Тарапов поставив і розглянув задачі теорії мастила провідної рідини в магнітному полі, також вченим була розроблена математична модель гомогенної ізотропного середовища. Результати проведених ним досліджень відіграли важливу роль у становленні і розвитку нових областей механіки суцільних середовищ - ферогідродинаміки і електрогідродінаміки. Роботи Тарапова останніх років присвячені питанням механіки суцільних середовищ з розподіленими джерелами маси, імпульсу і енергії.

Заслуги Івана Євгеновича Тарапова не забуваються, як не забувається ім'я професора його колегами та учнями. Пам'ять вченого увіковічена у Харківському національному університеті: щорічно проводиться олімпіада з механіки для учнів, найкращі студенти отримують стипендію імені І.Є. Тарапова, ім’ям науковця названа його улюблена аудиторія.

Міжнародна громадськість високо оцінила працю Івана Євгеновича і включила його в число символічних 500 самих відомих діячів Європи ХХ століття.



КОХАНА ПРАБАБУСЯ, ТЯЖКЕ І ВОДНОЧАС ЩАСЛИВЕ ЖИТТЯ ФЕОДОСІЇ МАРКІВНИ
Бедей Аліна, учениця 10 класу

Куп’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1

Куп’янської міської ради

Керівник: Дєєва О. Ю.,

вчитель української мови та літератури
Багато на нашій Батьківщині славетних людей,а я хочу розповісти про свою прабабусю Рябих Феодосію Марківну. У неї було нелегке життя.

У маленькому квітучому українському селі, що на Харківщині, жила собі сім’я зі звичайним прізвищем Ріпка. А звичайне воно тому, що сусід зліва Ріпка, сусід справа – Ріпка, та й сусід сусіда також Ріпка, тому й село було Ріпківка. Сім’я складалася з господаря Марка (він був доброю, роботящою людиною) та його дружини Пелагеї. Дуже красива жінка, весела, моторна, хазяйновита. Подружжя мало на той час вже четверо діточок. Старшій донечці Мар’яні пішов дев’ятий рік, Катерині – сьомий, Ганні – шостий , а молодшенькому, Микитці, ось-ось виповнилося три рочки. Марк дуже кохав свою Пелагею, поважав її, між ними не було ніякої лайки. Сім’я була віруючою, щодень хвалили Бога за його милість. Прийшла золотава осінь 1925року, Пелагея чекала на п’яту дитину. І ось сонячного ранку 8 жотня народилася маленька красива дівчинка, яку назвали Феодосією. Згодом в сім’ї з’явилася ще одна сестричка – Ольга. Недовго продовжувалося щасливе дитинство. 1929 року помирає мати і діти залишаються з батьком. Марк сильно сумує за своєю прекрасною дружиною, починає тяжко хворіти .У 1932 році починається голодомор. Жахливий час. Старшій сестрі Ганні та брату Микиті доводиться їхати до Росії, міняти мамині речі (які були найцінніші в світі) на їжу: буряк,картоплю, бо треба було годувати своїх молодших братів та сестер. Брат повертається додому без сестри Ганни. Вона загубилася, і по цей день ніхто про неї не чув. Батько ще сильніше захворів, маленька Феня дуже його любила, доглядала за татусем. Він любив їм розповідати про Бога, навчив молитися, а донечка Феня любила йому співати. Але в 1934 році помер батько. Діти залишилися сиротами.

Восени 1943 року Феодосію забирають до Сталінграду. Там вона працювала на заводі. Привезли їх на площу Тракторного заводу. Їхали на потязі три доби. На дорогу дали по два хліба. У Сталінграді майже все було розвалене, бо йшли тяжкі бої. Жили вони у будинку на заводі. Однієї стіни у цьому будинку можна сказати,що не було, одну стіну загородили залізним листом. Надворі стояла холодна осінь, а в кімнатах не було навіть опалення. Їм дали трофейні ліжка, два метри тканини на подушку та на матрац. В подушки та матраци люди набивали солому, яку привозили спеціально для цього. Посеред кімнати поставили піч. У підвалі готували їжу. Годували людей 2 рази на день. На заводі прабабуся переносила цеглини, каміння.

У Сталінграді у 1945 році вона зустріла своє кохання - мого прадідуся Рябих Івана Васильовича. Його також направили на розбудову Сталінграду. Одного разу на Різдво дівчата гадали, Феня також вирішила: «Суджений-ряжений, переведи мене через місточок». А вранці дівчата почали розповідати, хто кого переводив через місточок, а Феодосія сказала: « А мені ніхто не приснився, один Ванька Рябих». У 1949 році вони одружились. У 1950 році на світ з’явилася моя бабуся Ольга. І їм дали окрему маленьку кімнату. Звичайно, прабабуся сумувала за Батьківщиною, за своєю ріднею, за вишневим садком. І у 1956 році родина повертається додому.

У моєї прабабусі п’ятеро дітей, одинадцять онуків та семеро правнуків. Усіх дітей вона дуже добре виховала, виняньчила всіх онуків, зокрема мою маму, а мене вона навчила вишивати, любити Бога та розуміти молитву «Отче наш», як колись її вчив батько.Я знаю її з п’яти років.

Незабаром у прадідуся з прабабусею буде річниця весілля. Наступного місяця з моменту їхнього одруження буде 63 роки. Я люблю, коли збирається вся родина: діти, онуки, правнуки. Коли ми всі збираємося разом, то не помічаємо, як летить час.

Моя бабуся є членом організації ветеранів України, вона має такі нагороди:

«Медаль материнства» (яку вона одержала 17 жовтня 1960 року);

медаль «Ветеран труда» (одержала в 1978 р.);

Пам’ятний знак «50 років визволення України»;

медаль «Захисник Вітчизни»;

медаль «50 лет Победы в Великой Отечественной войне»;

медаль«60 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 рр.»;

медаль«65 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 рр.».

Не кожна людина на своєму шляху зустрічає таких прекрасних, цікавих, добрих, лагідних та працьовитих людей, як Феодосія Марківна. А я щаслива, тому що моє дитинство пройшло поряд з нею. Я пишаюся своєю прабабусею!
ПЕВИЦА НА ВСЕ ВРЕМЕНА.

Новые страницы в жизни и творчестве К.И. Шульженко
Безуглая Виктория, ученица 10 класса

Харьковской ООШ I-III ступеней № 41

Харьковского городского совета

Руководитель: Вирченко И. Н.,

учитель музыкального искусства
Объектом исследования в данной работе является жизнь и творчество, малоизученные архивные данные великой Харьковской певицы Клавдии Ивановны Шульженко.

Актуальность работы состоит в том, что бы привлечь внимание краеведов к страничкам из жизни К.И. Шульженко, которые стираются из памяти и теряются их документальные подтверждения, а также показать, что молодёжи III-го тысячелетия интересно творчество К.И. Шульженко – певицы на все времена.

Цель нашей работы - попытаться не только узнать о К.И.Шульженко, которая стала символом эпохи ХХ века, но и заглянуть в прошлое, представить ту среду, в которой наша знаменитая землячка начала свой творческий путь, исследовать Шульженковские места в Харькове, а также установить влияние её творчества на духовное становление молодежи XXI века.

Теоретическое и практическое значение исследования заключается в том, чтобы использовать результаты для формирования мировоззрения современной молодежи, а также для увековеченья в нашем городе памяти, связанной с харьковским периодом жизни К.И. Шульженко. Исследования литературы показали, что некоторые факты из жизни, связанные с Харьковом уже не представляется возможным установить.

В работе сделана попытка дать свои предположения по вопросам, которые на сегодняшний день не до конца раскрыты, а именно:

- в какой Харьковской школе начинала обучение К.И. Шульженко;

- сколько лет К.И. Шульженко провела в гимназии Драшковской, о которой сохранила теплые воспоминания;

- как К.И. Шульженко начинала первые артистические пробы в театральной студии и драматическом театре Харькова.

Исследуя тему, мы изучили не только известные источники, такие как автобиографическая книга Клавдии Шульженко "Когда вы спросите меня", но и познакомились с архивом музея К.И. Шульженко, где просмотрели книгу отзывов и неопубликованные материалы. В работе использовали воспоминания харьковчан, которые встречались с известной певицей в разные годы. Одной из них является харьковская поэтесса - Арефьева Инна Александровна. Познакомились и записали воспоминания единственной харьковской родственницы певицы – ее племянницы, Горячевой Евгении Александровны.


МАЙСТЕР СВОЄЇ СПРАВИ
Білоусова Марія, учениця 11 класу,

Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №70

Харківської міської ради

Керівник: Третяк Л О,

вчитель української мови та літератури
Щоб збулись чарівні мрії

І щоб був політ увись,

То не скній у безнадії,

А трудись, трудись, трудись

Н.Красоткіна

Майстер своєї справи.

Харківщина – це унікальна за своїм духовним наповненням перлина України, важливий діловий і науковий центр, земля людей працьовитих, сильних духом і щирих серцем, відкритих миру та добру. Ми по праву можемо пишатися не лише славним історичним минулим, а й примноженням легендарної спадщини. Я вклоняюся всім, хто змусив держави світу дізнатися про нашу країну. В першу чергу – це наші спортсмени. Харківські спортсмени представляли нашу країну на всіх чемпіонатах світу, олімпіадах. Вони завойовували першість та славу і повертались переможцями. Прекрасно, коли після завершення спортивної кар’єри, чемпіони змогли знайти застосування своєї майстерності, продовжити справу всього свого життя. Про одну таку людину, випускника Харківської загальноосвітньої школи №70, Костянтина Володимировича Ананченка, я хочу розповісти. Він з честю виправдав сподівання і прагнення своїх наставників, заслужених тренерів України Маханькова Г.І. та Наливайченка В.В., які працювали з дітьми за принципом: «Ми не готуємо чемпіонів – ми готуємо майстрів».

Як досягти вершин і бути першим у спорті чи навчанні? Як примусити себе працювати над собою? Як правильно обрати свою єдину стежку в житті? Такі запитання зараз тривожать більшість моїх однокласників, котрі закінчують одинадцятий клас. Тому й хочеться зараз розповісти про людину, котра змогла реалізувати себе, досягти успіхів, стати майстром своєї справи.

Шкільні роки такі звичайні і незвичайні, веселі і радісні. Тебе оточують друзі, вимогливі педагоги прагнуть вкласти тобі в голову всі премудрості наук, батьки хочуть, щоб ти став кращим учнем. На сімейній нараді Ананченки одностайно вирішили віддати сина до музичної школи. Хотілося батькам бачити сина визначним музикантом. Музична школа за чотири роки навчання грі на акордеоні привила любов до музики, але не змогла більше втримувати в своїх стінах надзвичайно активного, непосидючого учня. Відвідував Костя і секцію юних шахістів У школі Костянтин Ананченко стояв передостаннім на фізкультурі, але мав неабияку силу, яку іноді доводилося демонструвати. Дехто помилково вважав, що тільки зростом можна перемогти. Маленький, надмірно худий учень був найсильнішим серед своїх однолітків

Одного разу батько відвів сина до спортивного клубу «Слобожанець» на базі палацу спорту «Зміна». Хлопцеві припало до душі заняття спортом. Не пропускав жодного тренування, працював над собою, уважно дослухався до порад тренера. Будь-яка медаль дається важко, а особливо перша. Надовго залишився в пам’яті спаринг, що приніс першу нагороду. Тренування, змагання, перемоги, поразки… Життя непосидючого учня докорінно змінилося. Юнак прагнув перемог і докладав всіх зусиль, щоб досягти цього. Доля дарувала йому все нові й нові враження, зустрічі, поєдинки. Костянтин став лідером класу, брав активну участь у позашкільному житті школи. У пам’яті спливають спогади про яскраве шкільне життя: екскурсії культпоходи, конкурси. На одному з концертів Костя з Посохом Віталієм показували фокуси. І цей виступ хлопців запам’ятався однокласникам надовго. Та все ж таки спортивне життя для Кості найяскравіше. Традиційні конкурси огляду строю та пісні, змагання «Хлопці-слобожани», змагання зі спортивних ігор стали для непосидючого учня не менш важливими, ніж виступи на чемпіонатах Європи.

Кожний рік ставав напруженішим, але таким бажаним. Перемігши на чемпіонатах України, виступав на чемпіонатах Європи. З нетерпінням чекав на поїздку до Франції, країни, яка славиться своєю красою та модою. Повернувся з перемогою, купою сувенірів і незабутніми враженнями, якими поспішав поділитися з однокласниками, вчителями.

Після школи став студентом Харківської державної академії фізичної культури. Студентські роки – роки напружених тренувань, поїздок, сесій. Для Костянтина Ананченка стало звичним переборювати труднощі на кожному кроці у досягненні своєї мети. Найбільшим бажанням юнака була перемога на чемпіонаті світу, участь в олімпійських іграх, закінчити навчальний заклад, захистити дисертацію. У досягненні мети допомагало завжди життєве кредо : «Ставити перед собою мету і досягати її – це може тільки наполегливий». Ось перший крок зроблено: закінчив магістратуру з відзнакою. А далі служба у Збройних силах України. Служив в Академії внутрішніх військ МВС України. У складі збірної команди Академії з боротьби самбо і дзюдо став чемпіоном України серед силових структур. Звільнився з лав внутрішніх військ у званні прапорщика. Після звільнення Костянтин Ананченко стає аспірантом Харківської державної академії фізичної культури, працює викладачем. Зараз Костянтин Володимирович – проректор зі спортивної роботи у рідному вузі, доцент кафедри єдиноборств, майстер спорту міжнародного класу. Не зважаючи на всі звання, він не припиняє брати участь у всеукраїнських та міжнародних турнірах по дзюдо. Нещодавно у відбірних змаганнях на олімпіаду в Лондоні продемонстрував на татамі неабияку майстерність, силу, досвід, але цього разу доля відвернулася від спортсмена.

Накопичений спортивний досвід Ананченко виклав у дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за фахом «Олімпійський та професійний спорт». У дисертації, яка стала останнім кроком у досягненні юнацької мети, розкрив основні напрямки змагальної техніки борців світового класу. Ця творча робота знайшла практичне застосування в підготовці харківських спортсменів до військово-спортивних змагань зі СВІМу «Крізь вогонь і воду», що кожного року навесні проводяться у Львові. Згідно з правилами змагань команда у складі 8 людей повинна подолати перешкоди на своєму шляху

Підготувати команду до таких випробувань – нелегка справа, але не для Ананченка, досвід якого шліфувався на спортивних змаганнях різних рівнів, що дало можливість побачити чимало країн Європи, Азії.

Людина, віддана справі, виконує не тільки свої прямі обов’язки на роботі, а бере активну участь в громадському житті. Життєве кредо спонукає Костянтина Володимировича до нових цілей. Так у 2010 році він був кандидатом в депутати міської ради від соціал-демократичної партії. На сьогоднішній день все, чим займається Костянтин Володимирович – це важлива справа, як для наших дітей, молоді, так і для педагогіки.

Приклад К.В. Ананченка яскраво підтверджує той факт, що тільки наполеглива, багаторічна праця, всупереч усіляким обставинам, приводить людину до бажаних результатів. Мені б теж хотілося обрати професію і стати майстром своєї справи. Я теж живу яскравим шкільним життям, є президентом шкільного самоврядування, учасницею Малої академії наук, поруч зі мною люблячі батьки, мудрі педагоги, які підтримують, допомогають. Сподіваюсь, що так буде і надалі. А школа стане справжнім дороговказом, що піднесе до найвищих життєвих вершин. Адже моїм життєвим кредо є слова мудреця Сковороди: «Бери вершину – і матимеш середину!»
РОДИНИ КАНТЕМИР І ПАССЕКів в історії рогані
Бородич Олександр, учень 11 класу

Роганської гімназії

Харківської районної ради

Керівник: Максимова О. В.,

вчитель історії
Кожна людина завжди з трепетом і любов’ю згадує те місце, де вона народилась, де промайнуло її босоноге дитинство з дивосвітом-казкою в затишній батьківській оселі. То – родинне вогнище, маленька батьківщина наша. Для мене такою маленькою батьківщиною є селище Рогань.

Рогань – селище міського типу, центр Селищної Ради Харківського району, розташоване обабіч річки Роганки (басейн Сіверського Дінця). За цими короткими рядками довідника – історія рідного краю, життя багатьох поколінь.

На території сучасної Харківщини люди жили з давніх-давен. Ці землі входили до складу Скіфської держави. Потім сюди прийшли сармати. Уже в роки нашої ери тут жили слов’янські племена сіверян. Поруч з ними кочували половці, хазари. Після навали монголо-татар в X столітті цей край довгий час був малозаселений і його називали Диким полем.

Протягом XV - XV століть відбувається заселення краю. Заселяється він переважно селянами, які тікали сюди з України, що страждала від польського панування, а також з центральних районів Росії. Російський уряд, намагаючись захистити свої південні кордони від спустошливих набігів кримських татар, створює на Слобожанщині регулярну сторожову службу й будує укріплені фортеці. Серед них – Харків, який було засновано в 1654 році. Цього ж року гетьман України Богдан Хмельницький заключив договір з Росією про возз’єднання. Україні надавались широкі автономні права. У 1660 році створюються слобідські полки козаків. Спочатку козаки користувалися широкими привілеями. Та за часів Петра  права України й козацтва значно зменшились або й зовсім забулись, особливо після Полтавської битви. Проводиться активне переселення в ці райони російських селян. А українські землі Петро  роздає своїм прибічникам. Серед них був і Д.К.Кантемір, молдавський господар, князь (див. додаток).

У 1710 р. турецький султан призначив Д.К.Кантеміра господарем Молдавії, яка в той час перебувала в залежності від Туреччини. У квітні 1711 року Кантемір уклав з Петром  договір про спільну боротьбу Росії та Молдовії проти Туреччини, про звільнення Молдовії від турецького панування та входження її до складу Росії на правах автономії. Похід Петра  в Молдовію був невдалим, і Кантемір, рятуючись від помсти турок, у липні 1711 р. з сім’єю переїхав до Росії. Разом з ним пішли близько чотирьох тисяч молдаван. Спеціальним наказом Петра  Д.К.Кантеміра відзначили титулом „светлейшего князя Российского”. Для нього та його нащадків, а також для прибувших з ним в Росію молдаван були виділені землі в Харківській губернії. Так роганські землі стали власністю родини Кантемірів.
Юрій Герасименко – поет і педагог. До 85 річниці від дня народження поета
Бочка Анастасія, учениця 9 класу,

Нагорний Іван, учень 10 класу,

Тесленко Андрій, учень 10 класу,

Харківського ліцею № 161 «Імпульс»

Харківської міської ради

Керівник: Бутенко О. С.,

вчитель географії
Вивчаючи творчість харківських поетів і письменників радянського періоду в рамках курсу Харківщинознавство ми звернули увагу на те, що в біографії Юрія Георгійовича Герасименка майже всі джерела подають такий текст: «Викладав українську мову й літературу в сільській школі на Харківщині». Як і де саме працював поет і педагог ми спробували з’ясувати.

В жовтні 2012 року виповнюється вісімдесят п’ять років від дня народження одного із найяскравіших харківських поетів повоєнного періоду, талановитого педагога Юрія Георгійовича Герасименка.

Є в світі землі, в яких народжуються полководці і композитори, мандрівники і банкіри. А чим же славна наша Слобожанщина? Це земля, де народжуються найкращі педагоги, власне ті люди, які потім дадуть путівку в життя полководцям і композиторам, космонавтам і фінансистам.

Ми маємо назвати імена тих, хто педагогічний талант свій поєднав із мистецьким талантом: Григорій Сковорода, Антоній Погорєльський Євген Тичина, Алла Свашенко, Пана́с Луньо́в, Лілія Собкота інші.



То ж розпочнемо своє знайомство з мистецько-педагогічним Харковом із загальновідомих сторінок біографії Юрія Герасименка. Український радянський поет, прозаїк, перекладач, фантаст, критик. Він народився 20 жовтня 1927, в м. Харків, в сім'ї службовця. З 1947 по 1952 навчався на філологічному факультеті Харківського університету. Викладав українську мову й літературу в сільській школі в селі Мурафа на Харківщині. Член КПРС. Друкувати вірші почав з 1944 р. Перша збірка «Повноліття» вийшла 1952р. Автор збірок «Напровесні», «Круті дороги», «Людина на шляху», «Лірика», «Запах хліба», «Поезії», «Березень»,повістей ,оповідань. У центрі творів Юрія Герасименка – рідна земля, людина праці. Писав українською мовою. Член СП СРСР з 1956 року. Юрієві Герасименку ще на світанні його творчості поталанило на увагу з боку визнаних майстрів поезії, критиків і читачів. Він був серед тих, хто одержав напутнє слово Павла Тичини. Першу книжку автора «Повноліття» редагував Ігор Муратов . У листопаді 1958 року на Всеукраїнський нараді поетів Андрій Малишко у своїй доповіді тепло відгукнувся про поему Юрія Герасименка «Людина на шляху», відзначивши, що вона написана «темпераментно, з піднесенням, на доброму матеріалі. Він, тоді студент філологічного факультету Харківського університету , зі щирим залюбленим серцем звертався до рідного міста, в якому народився, оспівував життя завтрашніх учителів і лікарів. У всіх його творах домінує лірик , це навіть виявляється певною мірою прозі.

Юрій Герасименко щемливо відчуває життєву нероздільність міста і села – оту гармонійну «межу голубого бетону і квіту» , колоскову свіжість степових вітрів , що залітають у Харків , смолянистий дух «соснових лісів дитинства» , красу і велич отчої землі, невмирущість свого трудівничого роду. Тому поет так задушевно називає рідний Харків своїм «другом суворим» , «наставником у житті» , «однодумцем».

Місто, друже суворий,наставнику мій у житті

На проспектах твоїх, на твоїх многошумних заводах.

Голос чується твій, твого серця удари, твій подих.

У полярній пітьмі, у задусі тропічних гаїв,

У глибинах підземних, у синяві мирного неба

Це про тебе гудуть роботящі машини твої,

Це лунає по світу високая слава про тебе,

Я до тебе прийду, а для тебе лишу без жалю

Моря теплого шир, дивовижні міста екзотичні.

І усе, що задумаю, все, що на світі зроблю,-

Це во славу тобі, однодуме, трудяго мій вічний

Воєнне пожарище опалила ранню юність поета. Підлітком він вдихав запахи «першого снігу і пороху» , чув « у смутнім світанні над Харковом перші постріли із горищ». Пережите, незабутнє органічно ввійшло в його поезію. Свого часу воно лірично забриніло в згаданій поемі «Людина на шляху», присвяченій світлій пам’яті героїні підпілля, комсомолки Галини Нікітіної. Фрагмент з поеми – «Віхола», що починається сильно, афористично : «Вільному – воля, ходячому – путь!»

Юрія Герасименка приваблює героїчне в радянській людині. Це видно не тільки з його творів про Велику Вітчизняну війну, але із поезій про мирний час. Поет славить подвиг – скромний, звичайний, малопомітний в повсякденному житті , у буденній самовідданій праці на благо Вітчизни.

Пригадаємо вірш «Над книгою» з першої збірки автора : студенці, майбутній медичці, ввижаються засніжені північні скелі, в далекому стійбищі тяжко хвора дитина, яку лікар мусить врятувати від смерті. Нелегка дорога в снігах… Вірш цікавий тим поетичним зерном, яке проросло і розвинулося потім у поезії «Черговий лікар», в якому вдалося передати напружену атмосферу буднів звичайного лікаря. До цього твору примикає вірш «Перед світанком», в якому вчувається тривога за людину. Літературознавці стверджують, починаючи з третьої своєї збірки «Круті дороги» поет поступово позбавляється рожевих, ідилічних фарб, у його творчості все більше місця посідають роздуми над життям, над долею людей із складними біографіями.

Лірика Юрія Герасименка сповнена мажорними мотивами («Яке це щастя рубати дрова…», «Після трудового дня», «Спочивають грузовики», «Щось минеться, перемелеться…» тощо).Пахощами хлібного поля і заводського металу оповита поезія автора. Добре сказано в одному з віршів «Падає втомленим, теплим металом». У творах поета передано щастя праці, замилування простими картинами життя, опоетизовано його буденні прояви. Та Юрій Герасименко не цурається і трагічних колізій в людському житті. Позитивні герої Герасименкових віршів – чесні, непримиренні до фальші і несправедливості трудівники. Поет з любов’ю малює характер старої колгоспниці Макарівни, вміло користуючись засобами мовної характеристики. Мова Макарівни – це мова сільської бабусі, яка добре знає українські пісні, казки, прислів’я. Це приємно відзначити на свідчення того, що поет вчиться мови в народу, уважно прислухається до того, як говорить народ. Здається, що Юрій Герасименко протягом чверті віку писав одну книгу, осяяну любов’ю до рідної землі та її майстрів. Будучи вже досвідченим майстром слова, уважно ставився до молодих літераторів, вбачаючи в них своїх учнів, як колись, на початку кар’єри ставились до нього метри українського поетичного слова. Помер17 січня 1985, в м. Харків залишивши по собі чудові вірші і спогади своїх учнів.

СПОГАДИ УЧНІВ ДЕРГАЧІВСЬКОЇ ШКОЛИ № 5



Шевченко Раїса. Я в дитинстві жила в Малій Данилівці Дергачівського району Харківської області. На початку п’ятдесятих років лужанські діти щодня ішли у школу в Дергачі в тіні могутніх красенів дубів, а потім звертали на луки і йшли навпростець до школи №5. Це були нелегкі післявоєнні роки. Діти, пережили окупацію, і сама можливість ходити до школи сприймалась як подарунок долі. Аж ось у восьмому класі до нас у школу прийшли два нових вчителя Юрій Георгійович та Аліна Петрівна. Вродливі, добре одягнені, розумні випускники філфаку Харківського університету. Діти із захопленням ходили на уроки і мріяли бути схожими на своїх улюблених вчителів. І не тільки на уроках, а і після їх закінчення ми були в школі. В ту пору велика увага приділялась художній самодіяльності. До хору ходили переважно дівчата, а хопці відвідували гурток виразного читання. Гурток художнього читання очолив наш класний керівник, учитель української мови та літератури Юрій Георгійович Герасименко. Він навчав хлопців виразному читанню і любові до літератури, художнього слова, виховував добрий смак. Особлива мода була на читання Маяковського і Шевченка. Хлопці захоплено читали вірші, а дівчата підглядали як це у них виходить. Звичайно, жоден шкільний концерт починався і закінчувався читанням віршів. Наша школа завдяки Юрію Георгійовичу завжди займала перше місце на районних олімпіадах з художньої самодіяльності. Так ми познайомились з нашим вчителем, він дивував нас ерудицією і своїми численними талантами. Поступово ми дізнались про його поетичний дар, і всі без виключення захоплювались його віршами. Його світосприйняття, його особливе бачення життя, навіть його закоханість ставали нашими. Створено було надзвичайно поетичну атмосферу, яка зігрівала дитячі душі обпалені вогнем війни. Він і зараз постає в моїй пам’яті усміхнений, завжди чемний, русявий, з модною тоді красивою зачіскою. Він навчив нас добру, розумінню краси поетичного слова, завжди вимагав від нас сумлінного навчання. Закінчивши 10 класів ми пішли кожен своєю дорогою, але жоден не став поганою людиною

Куксова Тамара. Юрій Георгієвич вів літературу лише в стрших 9 і 10 класах, а я навчалась в цій школі лише до 8. Та все ж його поява в школі стала справжньою подією для всіх учнів. У нас перехоплювало подих, коли він і Аліна Петріна заходили до школи, привітно віталися з учнями. Не було в їхньому погляді тієї печатки гордовитості, яка часто притаманна вчителям. Він був іконою стилю. Хлопці стали виглядати інакше, зявилась в школі мода на читання.

Валентина Логвінова. Так, звичайно, я одразу згадала свого улюбленого вчителя. Коли в юності зустрічаєш людину яка здатна бути взірцем, це велика удача. Коли я чую слово учиель, перший образ, що стає переді мною, це образ Юрія Георгійовича. Моя донька теж учитель, я все життя мимовоі порівнюю її зі своїми вчителми, і завжди раджу залишатись людяною і справжньою, такою, як вчителі мого дитинства.

ВИСНОВКИ

У творчості кожного поета своєрідно пробивається джерелом біографічне начало. Сплав особисто пережитого мимоволі видзвонює в слові митця. І суспільна значимість цього самовираження залежить від того , на скільки воно виражає думки , почуття і прагнення народу.

Нам не судилося дізнатися про мурафський період роботи Юрія Георгійовича, та все ж ми з’ясували, що в період з 1952-по 1955 роки він працював в селищі Дергачі ( містом воно стало лише в 1976 році) в школі №5. Будова школи зображена на фотографіях того часу( пізніше в цьому будинку був розташований Дергачівський інтернат).

Ми зазирнули в очі його учнів-школярів повоєнних п’ятдесятих. Спробували зрозуміти іх, іхні ідеали, мрії і сподівання. І зрозуміли, що вогник дитинства можна прочитати в очах наших вже бабусь, і як результат, порозумітись поколінням, незважаючи на 60 років різниці у віці.
Дослідженя історії діяльності та біографії поета – сучасника Анатолія Дімарова
Гунько Аліна, учениця 9 класу

Ізюмської ЗОШ І – ІІІ ступенів №11

Ізюмської міської ради

Керівник: Горбачова Л.Р.,

учитель І категорії
1. Харківщина багата на славетні імена. Мене завжди цікавила історія життя та творчості поета – сучасника Дімарова Анатолія Андрійовича.

2. Учасник війни, нагороджений орденами і медалями, воював на Південно – Західному фронт, побував в окупації, був командиром партизанського загону, мав кількапоранень і кантузій.

3.Друкуватися А. Дімаров почав з 1944 року, а першу книжку – повість”Гості з Волині” видав 1949 року, а 1951 р. – нарис “Дві Марії”.

4. Творчий доробок письменика складає кілька дисятків томів. Важливіші з них: “Зінське щеня (1969)”,”На коні і під конем”

5. У свої творах письменик не боявся замальовуавти часи примусової колективізації, голодомору 1932-1933рр., масові репресії- відрізки історії, на які було накладено суворе табу.

6. Протягом десяти років письменик створив цикли оповідань “Сільські історії ”(1988). Великий інтерес у читачів викликав двотомник спогадів “Прожити й розповісти”(1997-1999).

7.За повістю Дімарова “Акраїнська вендета” знято одноімену стрічку, за повістю “Симон різник” – художній фільм.

8.”исати все, як було воно було, показати так, як Бог намалював” – творче кредо письменика, якому він слідував усе своє життя.


Лесь Курбас та театральне мистецтво Харкова 20-30-х років ХХ століття
Гурток «Юні екскурсоводи»

КЗ «Харківського санаторного НВК № 1»

Харківської обласної ради

Керівник : Водяха Л. В., викладач географії,

Тишевська-Шапошник О. В.,керівник гуртка:

керівник гуртка «Юні екскурсоводи»


Актуальність теми. Початок українського Відродження ознаменувався піднесенням всіх культурних сфер життя. В 20-х роках, в умовах політичних перетворень в Харкові починає створюватися новий театр. Велику роль в цьому процесі відіграла особистість Леся Курбаса, якого вважають реформатором театрального життя. Він розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початку XX століття, бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні нової драми, і вивів український театр широку світову арену. Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спрямував свої зусилля у бік «естетичного театру» — від шаблонів акторського виконання, від гри «нутром». З цієї студії швидко виріс «Молодий театр», який виголосив у своєму «маніфесті» про «поворот до Європи. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі.

Український театр «Березіль», під керівництвом Леся Курбаса - одна з найславетніших сторінок нашої історії. Саме за життя цього славетного митця на нашій Батьківщині почав формуватися незалежний, дійсно новаторський театр. Нові нестандартні сюжети вистав, а також цікаво поставлені вже знайомі глядачу твори, дивні декорації - все це надавало «Березілю» неповторності і цікавості. Можливо, у ті часи люди не дуже добре розуміли деякі задумки діячів цього театру, бо це була настільки нова практика, навіяна бурхливим, неспокійним життям, але вистави кожен раз проходили з аншлагом.

Лесь Курбас, видатний митець XX століття і заснував цей театр. Взагалі, спочатку був створений «Молодий театр» , а потім у 1922 році, він був переформований у «Березіль». Назва походить від місяця переродження театру - березня. Тоді був оновлений репертуар театру і трошки змінений акторський склад. Але залишалося головне - нестандартне бачення цього світу, прагнення донести до глядача щось дійсно істинне.

Лесь Курбас, разом із колегами експериментували, шукали нової стежини для свого мистецтва. Усім відомо, що часи тоді були неспокійні, головним чином це було зумовлено нестабільною політичною ситуацією. Усе мистецтво було пронизано напруженістю, певною стихією почуттів, а потім навіть відчаєм, тож у виставах «Березілю» чітко простежуються естетика авангарду, експресіонізму.

Лесь, Курбас суттєво відійшов від попередньої традиції українського театру, він не хотів акцентувати увагу саме на побуті українського народу, як це зазвичай робилося, а прагнув показати «Я» кожного героя, побут при цьому слугував, можна сказати фоном, який також відігравав свою певну роль.

Леся Курбаса з його ідеями зупинили, розстріляли «в честь 20-летия Великой Октябрьской социалистической революции», але театр «Березіль» вже зумів підкорити глядача своєю неповторністю і щирістю.

Людина землі Бурлуцької – актор Валентин Черняк
Данілова Ганна, учениця 11 класу

Великобурлуцької ЗОШ І-ІІІ ступенів

Великобурлуцького району

Керівник: Реп’єва О. С.,

учитель біології
У вересні весь український кінематограф відзначає своє професійне свято. Хочу розповісти про актора нашого краю, який залишив в історії кіно яскравий слід.

Кіноактор Валентин Олександрович Черняк народився 02 березня 1932 року на Великобурлуччині.

Великобурлуччина – це наш край, наш рідний край. Дорогий кожному, хто прикипів серцем до нього.

Син сільського вчителя Валентин Олександрович Черняк навчався з великою насолодою, легко освоював всі науки. До сьомого класу, який він, до речі, закінчив із похвальною грамотою, хлопець проживав у селі Дягтерне разом із батьками. Далі обставини примусили їх переїхати, як-то кажуть, у пошуках кращої долі. Деякий час батько Валентина працював директором Чорнянської восьмирічної школи. Односельці з повагою говорять про нього як добру, вимогливу до себе та своїх 3-х дітей - двох синів і доньки, витриману та працелюбну людину. Ці риси вдачі і передалися Валентину.

У 1949 році майбутній актор вступає до Харківського театрального інституту на акторський факультет, який успішно закінчує у 1953 році.

Творчий шлях розпочав у Харківському театрі ім. Т.Г.Шевченка (з 1953 по 1954 рр.), а потім служив у лавах Радянської Армії (до1957 р.)

Зі спогадів Валентина Олександровича: «Першу роль в кіно мені запропонували, коли я служив в армії, в Бєлгороді. Якось до нас приїхав з концертом «Таврический ансамбль песни и пляски». Через деякий час з нього демобілізувався читець. Запросили мене. В ансамблі я оголошував номери, читав уривки, співав у хорі. Хтось порадив режисеру Швачко взяти мене на роль Прокопа Конзюби. Задумав зняти «Кривавий світанок» за М.Коцюбинським, при цьому зібрав прекрасний творчий колектив. Я несподівано для себе появився поміж талановитих акторів – Вертинського, Лілії Олімпіївни Грищенко. Моєю партнершею була Ада Роговцева – тоді ще студентка. Я по фільму їй освідчився у коханні, а в житті не встиг запропонувати руку і серце.

На жаль, нам не довелося більше разом грати. Пізніше ми зустрічались на дубляжах. Залишилися світлі спогади про юнацьке кохання».

Відслуживши три роки, перегорнув нову сторінку у своїй творчості.

Отже, в кіно Валентин Черняк з 1955 року.

В 1957 році він зарахований до театру-студії кіноактора при Київській кіностудії ім. О.П.Довженка.

Говорячи зі журналісткою Л.Журавльовою («Факти» 25.04.2002 року) про свої стосунки зі знаменитостями, актор згадує в інтерв'ю цікавий випадок з Переверзевим.

«Після армії у мене не було пристойного одягу. За копійки він запропонував мені один із своїх костюмів. Розмір підійшов. Це був перший в моєму житті костюм. Але радів я не довго. Через тиждень приїхала його дружина Надія Чередніченко, почала шукати де костюм. Як пізніше з'ясувалося, що його шили у відомого закрійника Затирки і коштував він не малих коштів. Довелося віддати.»

У Київській кіностудії імені О.П.Довженка почав зніматися з 1957 року.

Був задіяний у жанрах мелодрами, комедії, драми, військовому жанрі. Фільми «Кривавий світанок», «Ластівка», «Правда», «Небо кличе», «Повість наших днів», «Вулиця молодшого сина», «Кров людська – не водиця», «Зачарована Десна», «Іду до вас», «Юнга зі шхуни «Колумб»» - такий був початок акторського життя мого героя.

Звичайно, ці фільми пригадують люди старшого покоління.

Як і у кожної людини, у Валентина Черняка були свої кумири, про яких він любив розповідати.

«Поталанило мені грати з Крючковим у фільмі «Я іду до вас» про моряків-рятівників. «Мене зачарував Петро Алейников якоюсь не радянською розкутістю. Але коли мені довелось з ним працювати, це був уже інший Алейников. Його запросили на зйомки «Повісті наших днів».

«Про зустріч з Вертинським я пригадую зі злістю на себе. Тоді б записати все, що він мені розповідав за ніч, про його подорожі по світу, при цьому описував особливості побуту та культури. Як спогад про нього залишилась фотографія з підписом: «На пам'ять Вам про благородно проведену ніч».

Валентин Олександрович викладав у Київському державному інституті Театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. В цей час йшли зйомки фільму «Овод» - знаменитого Євгена Матвєєва. Ось що згадує актор «У фільмі «Овод» я почав грати єпископа. Без гриму приміряв костюм і ніяк не почував себе єпископом. Вирішив пройти по старому Львову. На одній із вуличок до мене підійшло декілька літніх чоловіків, і звернулись до мене українською мовою з сильним акцентом з проханням щось освятити. Я намагався їм пояснити ситуацію, але ми один одного не зрозуміли. Наступного дня вони прийшли подивитись на знімальний майданчик і повторили своє запрошення уже в присутності знімальної групи. Мені здається, що, навіть, після пояснення, вони до кінця не повірили, дивились якось з образою.

На головну роль, Овода, студента Андрія Харитонова Мащенко, й запропонував Черняк, який на той момент був деканом Театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Жителі села Чорне, де деякий час жила сім'я і батько був директором школи, та селище Великий Бурлук зі захватом розповідають про перегляд таких фільмів як «Любов земна», «Королева бензоколонки», де один із акторів у цих відомих всім стрічках наш земляк.

Тривалий час вела переписку з Валентином Ольга Степанівна Задорожня, яка працювала у районній дитячій бібліотеці. А познайомились вони на зустрічі у Великому Бурлуку з того моменту з актором і почали листуватися. Нині пенсіонерка з гордістю та трепетом пригадує ті далекі часи, коли вона проводжала гостя до готелю та їх розмову. Вичитала цитату з одного з листів Валентина Ольга Степанівна: «Украинский язык, один из лучших, багатейших, поэтических языков. В мире, как говориться, «позабыт-позаброшен» усилиями врагов или обыкновенных глупцов. Господи, как же везет языку Сковороды, Шевченко, Леси Украинки, Коцюбинскому, Франка…»

В листах актор прохав її дізнатись про долю деяких сіл району, де він жив, так як «…у мене немає письмового зв’язку зі старими друзями, а рідних у цих місцях не залишилось».

«Как бы ни было, а я продолжаю мечтать о поездке в село моего детства!»

«Старею, и все чаще вспоминается деревенское детство, и уж как меня тянет в те хутора и села – ну, хотя бы на часок туда заскочить!»

«Сейчас раннее утро, разгорается жаркий солнечный день – ох, как бы я хотел перенестись в милое село моего детства.»

Це уривки з листів 70-літнього актора, який мешкав в м. Києві, який намагався не звертати увагу на болі в суглобах, печінці, серці, а жив спогадами цікавої, різнобарвної юності та молодості.

Останній фільм Валентина Олександровича Черняка побачив світ у 1997 році і мав назву «Святе сімейство»

Як підсумок його діяльності: серед серйозних ролей були і комедії. Так, силами акторів Театру-студії кіноактора ім. Довженко створено веселу виставу «Сільські бувалиці» (1992 р.), в основу якої було покладено три водевілі. Валентин Черняк виконував в ній роль автора ведучого.

Займався Валентин Черняк і викладацькою діяльністю у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

Валентин Олександрович працював і на радіо. Зі спогадів записаних Задорожньою О.С. в цьому можна переконатися. Ось що вона занотувала: «Вірші Павла Грабовського «Козак повінчаний з журбою» та інші читав Валентин Черняк 11 вересня 1984 року о 9 годині 20 хвилин по радіо».

ФІЛЬМОГРАФІЯ
Грав у фільмах:


  • «Кривавий світанок» (Прокіп),

  • «Правда» (Коцюбинський),

  • «Повість наших днів» (Варрава),

  • «Ластівка» (Алексєєв),

  • «Небо кличе» (Сомов),

  • «Іду до вас» (Романенко),

  • «Кров людська – не водиця» (Марков),

  • «Радість моя» (голова колгоспу),

  • «Поштовий роман» (Антоненко),

  • «Сеспель» (Краснов),

  • «Право на любов» (лікар),

  • «Женці» (комбайнер),

  • «Червоні погони» (комполку),

  • «Вигідний контракт» (співробітник ЧК),

  • «Овід» (єпископ),

  • «Живі чи мертві…ми будемо» (партизан),

А також в епізодах картин:

  • «Повість полум’яних літ»,

  • «Зачарована Десна»,

  • «Здраствуй, Гнате!»,

  • «Острів Вовчий»,

  • «Втікач з Янтарного»,

  • «Лють»,

  • «Гадюка»,

  • «Бур'ян»,

  • «В тридев'ятому царстві»,

  • «Королева бензоколонки»,

  • «Скарби палаючих скель»,

  • «Берег надій»,

  • «Біле коло»,

  • «Рибки захотілось»,

  • «Юнга зі шхуни ,,Колумбʻʻ»,

  • «Сумка, повна сердець»,

  • «Небо-земля-небо»,

  • «Розвідники»,

  • «Хвилі Чорного моря»,

  • «Все перемагає любов»,

  • «Прелюдія долі» та ін.

Валентин Олександрович Черняк – це наша гордість, це – наша слава, це наш земляк! Нетлінна наша пам'ять про нього!

Ми молоде покоління, маємо шанувати і пам’ятати людей, які лишили добрий слід на нашій землі, землі бурлуцькій, прославили і возвеличили наш край.



Видатний філософ – Г.С. Сковорода
Дорошкевич Анастасія, учениця 10 класу

Харківської ЗОШ І - ІІІ ступенів № 57

Харківської міської ради

Керівники: Ісламова С. І.,

вчитель початкових класів;

Онуфрієнко В.О.,

вчитель української мови та літератури
Значну половину свого життя Сковорода провів на Слобожанщині – в Харківській губернії, в сусідніх російських містах: Білгороді, Курську, Орлі. А тим часом сучасники Сковороди, мешканці Харкова, містечок, сіл і хуторів Слобідської України вважали і вважають мандрівного просвітителя своїм земляком.

На межі двох періодів історії українського письменства - давнього й нового - височить постать Григорія Савича Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок,- це цілюще, життєдайне джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки нових поколінь.

В 1753 році Г.С.Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики.

Пізніше Білгородський єпископ Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, зухвало відповів: "Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво - в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської".

Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром - ізолювати його від людей.

Приручити Сковороду робила спробу сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. У відповідь знову виклик: "Я не покину Батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця".

Двісті років не було навіть відомо, в якому місяці і якого числа він народився. Тільки в рік ювілею(200-річчя з дня народження) перекладач Петро Пелех віднайшов у листі до М. І. Ковалинського від 22 листопада 1763 року розповідь про те, як провів день свого народження Г. С. Сковорода. Ця автобіографічна вказівка є досі єдиним документом, що засвідчує дату народження Григорія Савича Сковороди - 3 грудня 1722-року.

Григорій мав від природи чудовий голос і неабиякий музичний хист. Пізніше вільно грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У Чорнуській школі був солістом у церковному хорі, що разом із винятковими здібностями до навчання відкривало йому дорогу до підготовчого класу Київської академії.

Київська академія вабила кожного, вчитися в ній – було мрією багатьох. Перед її брамою зупинився зачудовано в 1738 році 16-літній Григорій Сковорода.

Київська академія була першим вищим учбовим закладом на Україні. 1615 рік, рік відкриття Київської братської школи, вважається початком вищої освіти на Україні.

Сковорода застав в Академії ще багато добрих традицій і кинувся у вир багатогранного студентського життя. Соліст академічного хору і початкуючий композитор, Сковорода відзначався в науках і впевнено йшов до мети. Але згідно царського указу від 10 серпня 1742 року "Про набір співаків у двірську капелу"... дев'ятнадцятирічний студент із Києва стає "придворним уставщиком", тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень.

Співаки й музиканти набиралися з України. Талановитих чекали нагороди, багатство. Але інтереси Сковороди були іншими. Він тужив за рідним краєм, життя царського двору викликало у нього гнів і відразу, пізніше він згадував його з осудом та зневагою.

1744 року цариця Єлизавета перебувала в Києві, а з нею і двірський хор. Сковорода не побажав знову їхати до Петербурга і повернувся в Київську академію.

Незабаром до Угорщини за токайськими винами для царського двору виїхало з Москви російське посольство. Як людина високої освіти і знавець музики, співу та мов, Сковорода був запрошений супроводжувати посольство.

Та досить було дістатися за кордон, як Григорій Савич узяв до рук ціпка, за плечі - сакви зі скромними пожитками - пішов вивчати Європу: "Старався знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями добре відомими тоді". Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії, Північній Італії. Слухав лекції знаменитих німецьких професорів, вивчав різні філософські системи, придивлявся до життя, зіставляючи його з життям на Україні, і, домандрувавшись до ностальгії - туги за батьківщиною,- через два з половиною роки повернувся у затінок рідних верб.

Сковороді йшов тоді 31-й рік. Це вже була людина зі сталими переконаннями і великим запасом знань, хоч і без найменших засобів до життя.

Його єдине багатство – знання, що дало змогу говорити про нього, як про одного з найерудованіших людей не тільки України, але й усієї Російської імперії, як про нового Сократа, як про українського Ломоносова.

І він сміливо вирушив у плавбу по житейському морю. Він попрощався з дорогими батьківськими могилами, взяв знову до рук ціпок і сміливо та бадьоро пішов із рідного села в широкий світ, несучи певність, що всюди знайде шматок хліба у людей, воду дасть йому земля без плати, а все інше зайве...

Коли справа з офіційним учителюванням скінчилась, його запросив домашнім учителем до свого сина вельможний дідич Степан Томара.

Переяславський період (1753-1758 рр.) - окрема сторінка життя Сковороди. Весь вільний час любив він проводити в полях і гаях. На сон залишав не більше чотирьох годин, а з першими променями сонця був на ногах, надівав свій простий одяг, брав сопілку, торбу з книгами, до рук ціпок і йшов, куди хотів. Був суворим вегетаріанцем: їв лише овочі, молоко, сир, та й то лише раз на день по заході сонця. Але ніколи не втрачав доброго настрою, веселості і доброзичливості, за що всі його любили і завжди шукали товариства з ним.

З 1759 року Григорій Савич починає викладати піїтику у Харківській духовній колегії.

Рік минув щасливо, але вже на канікулах епіскоп зробив спробу схилити Сковороду до чернецтва, що відкривало б йому дорогу до керівництва колегіумом. Та Сковорода вбачав істинне буття не в кар'єризмі, а в незахланнім житті, у вдоволенні малим, у відмові від усього непотрібного, у погамуванні самолюбства, щоб зберегти моральну чистоту. Сказав про це епіскопові. Відчувши його незадоволення, одразу попросив благословення на дорогу і пішов з міста.

У Харкові Сковорода познайомився з учнем колегіуму - Михайлом Ковалинським. Між ними на все життя зав'язалась щира дружба. Часто-густо заради свого вихованця з'являвся він у Харкові. Допомагав вивчати мови, музику, античну літературу, філософію. Повертався в село - брався викладати на папері свої повчання, записувати думки, народжені у розмовах з юним другом. Іноді влаштовував з вихованцем пізно ввечері прогулянки за місто, приводив на цвинтар і, гуляючи поміж могилами, навчав не боятися ні життя, ні смерті.

Разом з Ковалинським улітку 1764 року Сковорода їде до Києва. Він дивував свого учня глибоким знанням історії України, історичних пам'яток. Але з Києва швидко вернувся на Слобожанщину. З огидою відкинув запросини "стати стовпом церкви" і щасливо повернувся до гаряче люблених садів, осель, балок і полів Харківщини.

Педагогічна справа, очевидно, була покликанням філософа, бо коли 1766 року йому знову запропонували викладати в Харківському колегіумі нововведений предмет - основи доброчинності, він охоче погодився і написав з цією метою посібник "Вхідні двері до християнської доброчинності для молодого шляхетства Харківської губернії".

Своєю діяльністю Г. С. Сковорода прискорив відкриття першого університету на Україні. Коли Василь Назарович Каразін, молодий тридцятирічний дворянин, узявся за організацію Харківського університету, його заходи закінчилися в 1803 році удачею саме тому, що більшість із дворян, які внесли нечувану на той час суму в 618 тисяч карбованців сріблом, вже були підготовлені до цього. Це все були або учні, або знайомі, або друзі Григорія Савича Сковороди.

В губернському Харкові місце, де Сковорода перебуває повсякчас, живе постійно, де подвижницький дух його панує безроздільно, не розсіюючись молекулярно в часі і просторі. Сьогоднішня назва цього благословенного місця – Харківський державний університет імені Григорія Сковороди.

Ще від Сковородинівських «Вступних дверей до християнської добронравності» протяглася духовна, професійна ниточка через педагогічний інститут до нинішнього освітянського храму – Харківського педуніверситету імені Г.С.Сковороди. Бронзовий Сковорода біля головного входу вітає нас словами на всю широчінь стіни: «Мы сотворим світ получший, созиждем день веселейший». Кращий світ Сковорода творив своєю щоденною піввіковою працею, і підсумок його життя у Слобідській Україні такий: 18 філософських творів, 7 перекладів з латини Плутарха, Ціцерона та інших авторів, осмислення й розробка філософської концепції «двох натур» (видимої та невидимої) і трьох світів: макрокосму – Всесвіту, мікрокосму – Людини і світу символічного – Біблії, розробка етичного вчення – «філософії серця», закладання педагогічної теорії «спорідненої праці» й успішна перевірка її вчительською практикою.

Останні 25 років свого життя Григорій Сковорода був мандрівним учителем, заживши слави справжнього народного любомудра. За цей час він створює збірку "Байки харківські", пише основні свої філософські твори: "Наркіс. Розмова про те: взнай себе", "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті", "Розмова, що зветься алфавіт, або буквар світу", "Діалог. Ім'я йому - потоп зміїний" тощо.

Своєю творчістю Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. В його творчій постаті виразно виявилися риси новочасного письменника зі своїми власними поглядами на життя. За словами Івана Франка, він є найвидатнішим за своєю індивідуальністю поетом у староруській і давній українській літературі на величезному просторі часу – від автора "Слова о полку Ігоревім" до Котляревського і Шевченка.

Сковорода активно вводив живу народну мову в літературу.

Філософію Григорій Сковорода вважав тією міфічною провідною ниткою Аріадни, що допомагає людині вийти із найскладнішого становища в житті. За ним "філософія чи любомудріє спрямовує усе коло справ своїх до того, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, якість думкам, яко голові всього".

Український філософ був на рівні свого часу і кращих його мислителів. В оді "De Libertate" він привітав збройну національно-визвольну боротьбу рідного народу на чолі з Хмельницьким. Його суспільний ідеал - республіка, країна і царство любові, де нема ворогування і розбрату, а закони "зовсім противні тиранським".

Давня українська література була невичерпним духовним джерелом для наступних поколінь, а Сковорода – золотим мостом між давнім і новим українським письменством. І хоч правда, що Сковорода "тікав від людей", але робив це заради людей, щоб постати перед рідним народом у високому найменні справжньої людини. "Ми створимо світ кращий, - говорив філософ. – В Горній Русі (майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове творіння і нову славу.

Сковорода не вірив у можливість служіння людям поза своєю батьківщиною. На цьому принципі зростав його полум'яний патріотизм. Григорій Сковорода був сам патріот, прищеплював і виховував у народу священне почуття любові до своєї батьківщини. У кожному селі, яке він залишав, з'являлися його послідовники. І якщо загальновизнаним є твердження, що "не зшитки його творів, які пересилалися від автора до мирних парафіяльних священиків і друзів його – поміщиків, а життя й усне слово Сковороди сильно діяли", то ще ніхто не вивчив, який зв'язок існує між мандрами Сковороди і низкою народних виступів.

Коли Григорій Савич відчув, що вже годі топтати ряст, востаннє пішов він у далеку мандрівку до свого друга і учня М. І. Ковалинського в село Хотетове поблизу Орла. Йому заповів усі свої рукописи. Останню зупинку зробив у селі Іванівка (нині Сковородинівка), в маєтку дідича А.І.Ковалівського.

І нині у Сковородинівці діє музей-дім Ковалівських, у якому жив останні місяці Сковорода, де заплющились очі мандрівного філософа.

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка