«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка22/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Сергій Борзенко – фронтовий кореспондент


Житеньова Валерія, учениця 9 класу

Харківської гімназії № 86

Харківської міської ради

Керівник: Сіра А. М.,

вчитель української мови та літератури
За годы войны погибло более 1500 военных корреспондентов. Это была одна из самый опасных военных профессий. Выполняя свой долг, военные корреспонденты старались запечатлеть подвиги советских солдат на самых опасных участках, в партизанском тылу. Они смотрели на врага не через прицел автомата, а через визир фото и кинокамеры. В руке у них была не граната, а карандаш и ручка. Но их заслуги неоценимы. Благодаря их тяжелому труду мы можем читать о событиях того времени, видеть фотографии людей, помнить о них. Их информация повышала боевое дух народа, обеспечивая Победу. Мы, харьковчане, можем гордится подвигами героев.

Сергей Борзенко – первый из журналистов удостоен звания Героя Советского Союза. Он также награждён орденом Ленина, двумя орденами Отечественной войны 1-й степени, орденом Трудового Красного Знамени, тремя орденами Красной Звезды, медалями, а также иностранными орденами.

Сергей Александрович Борзенко родился в июне 1909 года в Харькове. После школы он поступил в фабрично - заводское училище, по окончании которого слесарил на харьковских заводах «Свет шахтера», «Серп и молот», затем в трамвайном депо. Потом он поступил в вечерний университет. Работая и учась, он находил в себе силы и время еще и для подготовки заметок, репортажей и статей о заводской жизни, передовых рабочих и трамвайщиках. Вскоре С. Борзенко был приглашен на штатную работу в областную газету «Соцiалiстична Харкiвщина». Но с первых дней войны, не дописав очередного очерка о Днепрогэсе, он в составе редакции армейской газеты «Знамя Родины» незамедлительно отправился на фронт.

Он стремился бывать там, где трудно, где решались наиболее важные боевые задачи, например, в захвате под Новороссийском в феврале 1943 года небольшого плацдарма, известного в оперативных сводках как «Малая Земля». Осенью того же года вместе с первым десантом морских пехотинцев принимал участие в форсировании Керченского пролива в районе Эльтигена, за что и получил звание Героя Советского Союза.

В конце 1943 года С. Борзенко был назначен спецкором газеты «За честь Родины» 1-го Украинского фронта. Но долго там не задержался. В начале 44-го года он стал корреспондентом «Правды», в которой потом проработал 28 лет. Так с пером и блокнотом, а где нужно и с автоматом майор С. Борзенко прошел по дорогам войны через Румынию, Венгрию, Югославию, Польшу, участвовал в штурме Берлина и освобождении Праги. Событиям на войне С.А. Борзенко посвятил рассказы и очерки "Десант в Крым" (1944 год), "Храбрость" (1948 год), повести "Повинуясь законам Отечества" (1950 год), "Жизнь на войне" (1958 год) и др. Будучи непосредственным участником боёв, Борзенко сумел ярко показать, как в горниле войны, в самые тяжёлые и трагические её моменты проявлялись истинные черты советского человека - любовь к Родине, готовность к подвигу, отвага. Как специальный корреспондент "Правды" написал цикл очерков о борющейся Корее - "Корея в огне" (1951 год), "Мужество Кореи" (1953 год). Теме Октябрьской революции и становления новой жизни на Украине посвящён роман "Какой простор!" (книги 1-2, 1958-63 годы). В качестве военного корреспондента освещал события на советско-китайской границе в период вооружённого конфликта в районе острова Даманский 2-15 марта 1969 года.

В послевоенные годы С. Борзенко с удостоверением корреспондента «Правды» побывал в Корее, Индии, Италии, Египте, Сирии, Ливане, Англии и в ряде других стран. Был первым журналистом, который встречался с Юрием Гагариным и помогал ему написать книгу «Дорога в космос». Скончался 19 февраля 1972 года в городе -герое Москве, где и похоронен на Новодевичьем кладбище.


ПІДКОРЮВАЧ “ДАХУ СВІТУ”
Жупійов Василь, учень 10 класу

Мереф’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 6

Харківської районної ради

Керівники: Буйнова Я.В., педагог-організатор,



Жупійова М. Є., вчитель фізкультури


  • Альпініст Сергій Бершов – єдиний українець, який тричі побував на найвищому піку планети – Евересті (8 848 м).

  • Професіонал, який заслужив похвалу з вуст першого підкорювача всіх "восьмитисячників" планети, легендарного Рейнхольда Месснера.

  • На рахунку Сергія Бершова двадцять сходжень на вершини більше 7 000 м. За підкорення всіх "семитисячників" СРСР нагороджений знаком "Сніжний барс".

  • Здійснив тринадцять сходжень на сім вершин вище 8 000 м.

  • У 1982 році у складі першої радянської експедиції став учасником єдиного в історії нічного сходження на "дах світу" Еверест.

  • У 1989 році здійснив перше і єдине проходження траверсом чотирьох "восьмитисячників" Канченджанга (8 586 м), в 1990 році вперше підкорив південну стіну Лхоцзе (8 516 м), найскладніший у світі високогірний маршрут.

  • Народився 31 березня 1947 року в с. Біла Глина Верхотурського району Свердловської області, потім з батьками переїхав до України.

  • Ріс Сергій Ігорович на Харківщині в невеликому містечку Мерефі. Зі слів Сергія Бершова, назва вулиці визначила його долю (виріс він на вулиці Спортивній).

  • Після восьмого класу пішов працювати на завод.

  • Випускник Харківського політехнічного інституту Володя Підберезовський, ентузіаст альпінізму, організував секцію. Ази альпінізму пізнавали на руїнах старого крематорію. Потім стали виїжджати в кам'яний кар'єр, потім – у Крим. А там гори, море, багаття, романтика ...

  • У 1965 році Сергію Ігоровичу дають безкоштовну путівку на Кавказ, де він здійснює своє перше сходження на вершину Віа-тау (3 820м). Цим сходженням він виконав норматив на значок «Альпініст СРСР».

  • У 1969 році закінчує Харківську міську школу інструкторів з альпінізму. Багато років працював інструктором в альптаборі Кавказу, тренером в експедиціях і при підготовці команд до чемпіонатів Радянського Союзу, України, ВЦРПС.

  • Бершов п'ятнадцять разів вигравав змагання зі скелелазіння в СРСР, шість разів ставав чемпіоном і призером міжнародних змагань. Тричі був чемпіоном СРСР з альпінізму: в 1973, 1974, 1986 роках у технічному і скельному класах, вісім разів – призером чемпіонату СРСР.

  • На початку 80-х років стає майстром спорту, чемпіоном СРСР, призером міжнародних змагань.

  • У 1982 році – один з учасників першої радянської експедиції на Еверест (уночі 4 травня 1982 року в зв'язці з Михайлом Туркевичем). Це було перше нічне сходження на вершину світу. За підсумками роботи першої радянської гімалайської експедиції йому, як й іншим членам команди, було присвоєно звання «Заслужений майстер спорту» і «Майстер спорту міжнародного класу».

  • У 1989 році – участь у гімалайській радянській експедиції-траверсі всіх чотирьох вершин Канченджанга. За мужність і героїзм при підкоренні Канченджанга нагороджений орденом «Дружби народів».

  • 16 жовтня 1990 року в зв'язці з Володимиром Каратаєвим здійснює у важких погодних умовах першопроходження Південної стіни Лхоцзе (8 516м), яку безуспішно намагалися пройти багато альпіністи світу. Сходження Бершова – Каратаєва стало найвищим спортивним досягненням світового альпінізму.

  • 20 листопада 1996 року в зв'язці з Ігорем Свергуном сходить на Аннапурну (8 091м), по Південній стіні, за маршрутом Бонінгтон.

  • 31 липня 1997 року здійснює сходження на Нанга-Парбат (8 125м), м-т Кінгстофера, в двійці з В.Терзеулом.

  • 1 травня 1998 року здійснює сходження на Шиша-Пангма (8 012м), за класикою, в альпійському стилі, з А.Боковим і І.Свергуном.

  • 17 травня 2000 року – Еверест, С. В. гребінь. Повторює сходження на Еверест з експедицією краснодарських альпіністів у якості тренера-консультанта. Гімалайський досвід сприяв тому, що весь спортивний склад експедиції (12 осіб) досягли вершини.

  • Не тільки брав участь у сходженнях, але і багато разів брав участь у рятувальних роботах: на Ушбе, Ельбрусі (5 642 м), п. Вільної Іспанії (4 200 м), Міжіргі (5 025 м), Чатин-тау (4 368 м), п. Клари Цеткін (6 641 м), пік Комунізму (7 495 м), Хан-Тенгрі (6 995 м), Нанга-Парбат (8 125 м) і на Евересті (8 848 м).

  • Автор газетних і журнальних публікацій, у співавторстві з журналісткою Олександрою Порохоней видав три книги: «Кроки по вертикалі» (1985), «Та обійдуть тебе лавини» (1992) і «Південна стіна Лхоцзе» (2012).

  • Сергій Бершов любить повторювати: «Я не камікадзе. Жодна гора не варта того, щоб заради неї втрачати навіть мізинець. Якби я знав, що відморожу кінчик пальця – ні за що не пішов би».

  • Займається альпінізмом з 18 років, тобто вже три з половиною десятиліття, і альпінізм для нього – більше ніж романтика. Альпінізм – його любов, спосіб життя, професія.


Почетный гражданин города Мерефы - Бершов Сергей Игоревич
Иванов Александр, Дмитриев Станислав,

ученики 8 класса Мерефянской ООШ І-ІІІ

ступеней №6 Харьковского районного совета

Руководители:Терещенко Е. Л., учитель истории,

Кукленко Е. С., учитель русского языка

и мировой литературы


За плечами Сергея Бершова – покорение горных вершин Италии, Швейцарии, США и других стран. У него в активе шесть покоренных «восьмитысячников». Но мало кто знает, Бершов вырос в небольшом городке Мерефа на Харьковщине. И единственное, что связывало будущего альпиниста со спортом – улица Спортивная.

Бершов Сергей Игоревич родился 31 марта 1947 году в селе Белая Глина, Верхотурского р-на, Свердловской области в семье рабочих. В 1955 году поступил в Мерефянскую СШ № 47 (сейчас Мерефянская общеобразовательная школа І-ІІІ ступеней № 6 Харьковской районного совета Харьковской области). В 1962 году после 7 класса поступил электриком на завод х/ф ОКБЛ, и учился в комаровской вечерней школе рабочей молодежи. В 1966 году окончил 11 классов вечерней школы. С 1965 года начал заниматься альпинизмом и спортивным скалолазанием. С 1972 года в составе сборной команды СССР и Украине по альпинизму и скалолазанию. В 1984 году окончил заочное отделение киевского государственного института физкультуры. Шесть раз был чемпионом и призером международных соревнований, 35 раз был чемпионом Украины, 16 раз был чемпионом и призером чемпионатов СССР. В 1982 году совершил восхождение на вершину мира Эверест 8848 м. по новому, очень сложному маршруту.

В 1989 году совершил первый траверс четырех вершин Канчендванчи 8586 м. В 1990 году совершил первопрохождение Южной стены вершины Лхогое 8511-м. Этот маршрут называют «маршрутом XXI века». На сегодняшний день совершил восхождение на десять вершин выше 8000 м.

Работал электриком, монтером-телефонистом, монтером высотником, старшим тренером штатной команды (сборной Украины). В последнее время инструктор-спортсмен штатной сборной команды Украины. Заслуженный мастер спорта, заслуженный тренер Украины, мастер спорта международного класса. Награжден орденом «Трудового красного знамени» в 1982, орденом «Дружбы народов» в 1989, орденом «За мужество» в 1999 году.

Сегодня Сергей Игоревич Бершов – заслуженный тренер Украины, доцент Харьковской академии физической культуры. Его коллеги считают, что Сергей сильнейший среди бывших и нынешних альпинистов Украины. Многоплановый альпинист, способен пройти стену какой-либо сложности и подняться на самую высокую гору. После 1999 года Сергея Бершова исключили из сборной Украины под формальным поводом 50 лет – граничный срок. Но многим молодым альпинистам до него далеко. Поэтому несмотря не на что в настоящее время он действующий спортсмен и тренер. По спортивному рейтингу один из лидеров Украинского альпинизма.
Святой человек - Леонард Леопольдович Гиршман
Кель Владислава, ученица 10 класса,

член клуба «Поиск» музея истории

КУ «ХС УВК имени В.Г.Короленко»

Харьковського обласного совета

Руководитель: Воробьева М. А.,

учитель русского языка и мировой литературы


Более ста лет отделяет нас от того времени, когда на медицинском небосклоне России вспыхнула звезда Л.Л. Гиршмана, а его имя мы и сегодня вcтречаем на страницах газет и журналов, в названии улицы, больницы, библиотеки. Память о нем жива в мемориальной доске, установленной на доме, где жил Л.Л. Гиршман, и в бронзовых фигурах памятника доктора и его пациентки, слепой девочки, расположенных во дворе 14 городской офтальмологической больницы.

Кем же был этот «святой», по словам А.П.Чехова человек, Почетный гражданин города, какими деяниями он создал славу Харькову?

Получив в 1860 году звание доктора медицины на медицинском факультете Харьковского университета и отточив свои знания у знаменитых ученых-офтальмологов в клиниках Парижа. Лейпцига, Вены, Мюнхена, он возвратился в родной город Харьков, с которым будет связана вся его дальнейшая жизнь. Когда харьковчане жаловались, что в городе нет достопримечательностей, им говорили: «Но ведь у вас есть Гиршман».

Гуманное отношение к больным, бескорыстие, любовь к делу, высокое понимание врачебного долга – вот те качества, которые прославили его имя. Доктора отличало крайнее бескорыстие: он не только бесплатно лечил бедных, но и материально помогал нуждающимся. Л.Л. Гиршман строго придерживался собственного принципа: «У меня нет последнего часа работы, а есть последний больной».

За свою жизнь Л. Л. Гиршман принял около миллиона больных. Это ли не лучший итог жизни и деятельности Врача с большой буквы! Он неизменно следовал девизу: «Primum humanitas, alterum scientia» («Прежде всего человечность, затем наука»).

У истоков создания нашего учебного заведения тоже стоял Л.Л. Гиршман.

18 мая 1886 года на благотворительные взносы жителей Харькова было открыто училище для слепых мальчиков, о чем сообщала газета «Харьковские губернские ведомости», а затем построено здание учебного заведения по улице Сумской. Цель создания училища - приготовить из беспомощных детей тружеников, способных своим трудом зарабатывать на хлеб насущный. С 1894 по 1905 год Гиршман Л. Л. исполнял обязанности председателя Попечительского совета.

На празднование 35-летия научной, практической, педагогической и общественной деятельности Л.Л. Гиршмана воспитанница Харьковского училища слепых, Ольга Иванова, написала такие строки:

Приветствую тебя, великий, дивный гений!

Могучею рукой, как в древности Христос,

Ты многим возвратил потерянное зренье

И много осушил потоков горьких слез.

Когда Л.Л. Гиршман вынужден был покинуть университет, горожане не смогли смириться с этим, был объявлен сбор средств, и в1908г.специально для профессора Л.Л. Гиршмана была открыта больница, а 1812 году построено новое большое здание. В этой клинике Гиршман работал до конца своей жизни.

Умер Л.Л. Гиршман 3 января 1921 г. Последними его словами были: «Любовь – все, только любовью держится и движется мир». В последний путь его провожал весь город.

Сейчас потомки Л.Л. Гиршмана живут во Франции. Правнуки, Виктория Комес-Гиршман и Джорж Гиршман вместе со своими детьми и внуками приезжают в Харьков на торжества, связанные с памятью об их выдающемся прадеде, обязательно приходят и в наше учебное заведение, встречаются с учащимися, учителями. В музее истории школы Виктория Комес-Гиршман и Джорж Гиршман оставили свои отзывы, передали в дар ценные материалы и фотографии. Они благодарны тому, что харьковчане чтут память об их предке, великом докторе, нашем земляке.

Но для наших ребят имя Л.Л. Гиршмана – это не просто страницы истории. Его дело да и он сам оживает в школьных театральных постановках, в исследовательской работе, на эскурсиях в школьном музее, на линейках.

81 год жизни, 60 лет работы, 1 миллион больных, десятки тысяч операций… Выдающегося врача-офтальмолога, гуманиста нет, но он живет в том, что он создал. Живет его школа, которую возглавляют его ученики, врачи. Его имя сияет особым блеском в истории учебных заведений, где он был попечителем, в памяти горожан.

Однако все видимые памятники переживут невидимый, который Гиршман Леонард Леопольдович сам себе поставил в сердцах людей. Воистину: «Любовь никогда не кончается».


ДОБРО НЕ ПОВИННО ВІДСТУПАТИ....” ВОЛОДИМИР ДУДІНЦЕВ
Ківшарь Дмитро, учень 11 класу

Куп’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Куп’янської міської ради

вихованець гуртка „Стань творцем свого

життя” Куп’янського ЦДЮТ

Керівник: Каменюка Л. А.,керівник гуртка ,

Ківшарь В. М., вчитель біології
Цього літа я прочитав цікаву і незвичайну книгу під назвою „Білі одежі”, автором якої є Володимир Дудінцев. Виявилось, що він народився в. Куп’янську, але пізніше переїхав до Москви.

Життя і творчість В.Д.Дудінцева яскраві і багатогранні, потребують детального вивчення. „Червоною ниткою” через всі його твори проходять ідеї добра, справедливості, те, що добро обов’язково переможе.

Найвідомішими творами В.Дудінцева є романи "Не хлібом єдиним" і "Білі одежі", які вписані в історію не тільки російської літератури, а й усього суспільства і держави. Вони зіграли абсолютно різні ролі і відповідали по-різному начебто на одне і те ж питання: взаємодія особистості і соціальної системи. Перший роман - дзвінкий і відчайдушний твір.
Другий - значно глибший, ніж перший. "Білі одежі" - це найкращий, точний і тонкий твір Дудінцева. Але його творчість знаходилася в якомусь протиріччі, яке було закладено його життям і долею.

Між двома романами відстань більше 30 років. Твори В.Дудінцева вивчають російські школярі і студенти, за його романами знято два фільми, які викликали великий відгук в середовищі інтелігенції і творчої молоді. Але на жаль його не знають в Куп’янську. У нашому місті немає ні музею, ні вулиці, ні провулочків, що носить ім'я видатного письменника і гуманіста, справжнього інтелігента та патріота, ні пам'ятної дошки, зате прізвища катів рясніють на кожному кроці.



ЯНЧЕНКО МАРІЯ ПАНАСІВНА. ІСТОРІЯ МОГО ГЕРОЯ
Книш Вікторія, учениця 10 класу

Куп’янської ЗОШ І – ІІІ ступенів № 1

Куп’янської міської ради

Керівник: Дєєва О. Ю.,

вчитель української мови та літератури
Осінній ліс! Хто з нас не гуляв в осінньому лісі, не милувався красою опалого листя, золотавим килимом, що укутав землю. Саме восени в лісі все стає казковим і незвичайним. Свіже і прозоре повітря. Голубіє небо. Сонце пестить. Але ось налетів раптово вітерець, і зашумів ліс, зашепотіли берізки, заскрипіли своїми могутніми верхівками сосни. Аж раптом почувся чоловічий бас, дитячий клекіт і, мабуть, жіноча сварка… Усе зрозуміло! Це ти потрапив до села Синьківка, що на Куп’янщині! Восени всі там прибирають город. Усі, крім однієї старенької жіночки, що сидить на лаві біля хати і когось виглядає. У кого не спитай, то всі в селі тобі скажуть, що то сидить Янчинщиха (справжнє ім’я тієї жіночки - Янченко Марія Панасівна (дівоче прізвище Безродна, то її в селі так прозвали).

Ця жіночка не рятувала світ, як супергерой із комп’ютерної гри, від злих потворних істот, не виносила із палаючої хати дітей, не знешкоджувала особливу небезпечну банду. Моя прабабуся просто до безтями любила землю, вирощувала хліб, доглядала за худобою, повністю віддавала себе улюбленій справі. Саме за це Янченко Марії Панасівні, уродженці села Синьківка Куп’янського району, було присвоєно медаль «Ветеран праці», медаль «За освоєння цілинних земель» та інші. Тому, на мою думку, така людина гідна нашої уваги.

Народилася вона у квітні 1936 року у невеликому селі Синьківка Куп’янcького району, де й провела майже все своє життя. Зростала Марія Панасівна у хаті своїх батьків – Безрідного Панаса Денисовича та Безрідної Олександри Іванівни. Вони жили у невеликому одноповерховому будинку. Навколо будинку подвір'я з літньою кухнею, садком, городом.
У садку й зараз ростуть яблуні, груші, черешні і чудові вишні, які, коли вже стиглі, майже чорні й дуже солодкі та соковиті. Ростуть у садку і кущі смородини, і багато – багато малини, і це все мій прапрадід виростив своїми руками.

Але дитинство У Марії Панасівни було важке… Вона зі страхом згадує те 22 червня 1941 року. Хоч і була вона тоді лише дитиною, але цей день вона не забуде ніколи. Я вперше зустріла таку людину, що пам’ятає усі дрібниці минулого протягом багатьох десятиліть. А виявилось, що 22 червня 1941 року вона втратила батька, і залишилася із вагітною матір’ю вдвох. «А батько так хотів хоча б побачити свою ненароджену дитину…», - проговорила бабуся, і у неї полилися з очей сльози. У жовтні 1941 року народилася сестра Марії Панасівни – Катерина Панасівна Безродна.

З 1944 по 1951 роки навчалась в Кулагівській школі. Навчалась вона гарно, любила читати, тому закінчила 7 класів добре. Потім ще два роки провчилась заочно в Петропавлівській школі.

Після школи Марія Панасівна 2 роки працювала на швейній фабриці в місті Куп’янську. Згодом вона записалася до списку на «Освоєння цілинних земель». І в 1953 році відправилася до Казахстану.

Цей період життя був найкращий у житті прабабусі, тут вона зустріла і покохала свого чоловіка, мого прадіда – Янченка Василя Тимофійовича. Сам він народився 12 березня 1929 року, в Сумській області, Білопільський район, село Мороча. Після «Освоєння цілинних земель» прабабуся повернулася додому, взяла необхідні речі і поїхала до села Мороча, до мого прадіда. Згодом вони вдвох поїхали жити на Куп’янщину. Але довго їм тут жити не довелося. Через місяць вони знову вирушили до Казахстану. Тут вони проживали в Східно – Казахстанській області, Таврійський район, село Актюба. Василь Тимофійович разом з Марією Панасівною працювали в колгоспі, а прабабуся ще працювала в лікарні кухарем.

Уже в 1954 році Марія Панасівна і Василь Тимофійович зіграли довгоочікуване весілля.

У 1955 році у них народилася перша дитина – Сашко – мій дідусь.

У 1959 році народилася друга дитина – Ольга.

А вже 1961 року вони повернулися на Україну, на Куп’янщину разом із дітьми. І тут у них народилася третя дитина – Наталя.

Прабабуся з прадідом працювали тут у колгоспі, а потім бабуся працювала в телятниках.

1991 року Марія Панасівна пішла на пенсію (про це навіть написали в газеті) і почала більше часу проводити зі своїми онуками. Вона була дуже щасливою жінкою. Але в 2003 році у неї помер чоловік, і для неї життя ніби закінчилось. Вона вже не та молоденька весела жіночка, онуки повиростали, переїхали жити у великі міста, уже навіть правнуки дорослі. А вона сидить кожного вечора і виглядає, можливо, до неї хтось приїде.

Я дуже рада, що ми з прабабусею не розминулися в часі і змогли хоч трішки поговорити. Адже її історії не передати словами, їх треба тільки пережити. І коли вона говорить, розказує про своє життя, то серце замирає, а на очах сльози… Я пишаюся нею, її медаллю «За освоєння цілинних земель», медаллю «Ветеран праці», її натрудженими руками.


Життєвий шлях танкобудівника Т-34 Кучеренка Миколи Олексійовича
Корпан Олена, учениця 9 класу

Катеринівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Лозівської районної ради

Керівник: Крайник С. Л.


З давніх-давен людство звикло увічнювати своїх героїв та видатні події в мармурі, бронзі, граніті. Згодом з’явилася традиція зводити на п’єдесталі знамениті витвори розуму і рук людських: паровози, автомобілі, літаки, танки. Безперечним рекордсменом у цьому виді став Т-34 – кращий танк Великої Вітчизняної війни. Більше чотирьохсот «тридцять четвірок» встановлено на постаменті від Тихого океану до Атлантичного як символ Перемоги над фашизмом. Виняткові заслуги Т-34 на полях битв Другої світової визнавали як переможці, так і переможені.

Це було схоже на справжнє диво: країна, що тільки-но створила вітчизняне танкобудування, змогла за декілька років перевершити рівень бронетанкової техніки могутніх західних держав. Тому моєю науковою роботою є збір інформації про життєвий шлях і працю нашого співвітчизника Кучеренка Миколу Олексійовича, його величезний вклад у конструювання танка Перемоги Т-34.

Ми можемо пишатися тим, що серед творців цього дива був наш земляк. Він народився 6 січня 1908 року в сім’ї паровозного машиніста станції Лозова Олексія Марковича Кучеренка. Питання «Ким бути?» не стояло. Як і батько, Микола мріяв працювати залізничником. Восени 1923р. він вступив до Харківського механічного залізничного технікуму. З липня 1928р. по жовтень 1929р. працював у паровозному депо станції Лозова помічником машиніста, машиністом товарних і пасажирських поїздів, техніком з ремонту та експлуатації паровозів. Згодом Микола Олексійович пішов працювати у конструкторське бюро Харківського паровозобудівного заводу. Здібному спеціалісту запропонували переключитися на роботу зі створення танків. Вітчизняне танкобудування робило тоді перші кроки.

Головний конструктор швидко помітив неабиякі здібності М.О.Кучеренка й у 1933 році призначив його ведучим конструктором, потім – своїм заступником. Вперше у світі під керівництвом М.О.Кучеренка було зроблено оснащення радянських танків БТ-5, БТ-7 дизельними двигунами В-2.

У вересні 1940 року М.О.Кучеренко став начальником конструкторського бюро. Немало зусиль доклав Микола Олексійович, щоб налагодити серійне виробництво Т-34, часто днював і ночував на заводі та домігся поліпшення ситуації. У квітні 1942 року танкобудівники досягли довоєнного рівня виробництва, тоді ж було опубліковано постанову Радянського уряду про присудження Державної (Сталінської) премії СРСР за створення танка Т-34 М.І.Кошкіну (посмертно), О.О.Морозову та М.О.Кучеренку.

Танк Т-34 безперервно вдосконалювався, покращувався. Під керівництвом О.О.Морозова та М.О.Кучеренка велися роботи зі спрощення конструкції, зменшення трудомісткості виготовлення «тридцять четвірки». Всього за роки війни радянські танкобудівники надили фронту більше 50 тисяч танків Т- 34. Відмітимо, що ця бойова машина виявилася рекордсменом із тривалості перебування на військовій службі. Після Великої Перемоги Микола Олексійович Кучеренко продовжував конструювати бойові машини нового покоління, брав участь у створенні танків Т-54, Т-55. Творчі успіхи М.О.Кучеренка у повоєнні роки двічі були відзначені Державною премією СРСР. З 1947 до 1949рр. він працював головним конструктором танкобудування Радянського Союзу.

У 1952 році М.О.Кучеренка було призначено начальником Головного управління танкової промисловості СРСР. За його сприяння освоїли виробництво танка Т-64, Т-62, готувався до серійного виробництва Т-72 та інші зразки бронетанкової техніки.

У 1969р. Миколу Олексійовича відправили на пенсію, його ім’я практично перестали згадувати. У 1976р. М.О.Кучеренко помер і був похований на Новодівочому кладовищі. Лише в середині 80-х років ХХ століття, коли впливові недоброзичливці самі пішли в інший світ, ім’я Миколи Олексійовича Кучеренка знову яскраво засяяло у сузір’ї творців зброї Великої Перемоги.

На малій Батьківщині у центрі села Катеринівка на Меморіалі пам’яті і слави гордо і величаво застиг на постаменті танк Т-54, «Старший брат» легендарної «тридцять четвірки». На постаменті викарбовано: «Миколі Олексійовичу Кучеренку, нашому земляку, одному з творців танка Т-34».

За висновками спеціалістів різних країн радянський середній танк Т-34 визнано шедевром світового танкобудування. Після Другої світової війни Т-34 отримав іншу «спеціальність» – став наймасовішим пам’ятником військової доблесті. І ось що цікаво: як свідчить телехроніка, простоявши на постаменті понад шість десятиліть, «тридцять четвірка», як і раніше, легко заводиться і здатна самостійно пересуватися! Ще один факт: у знаменитій книзі – альбомі Стівена Біта «Incredible cross- sections!», яка була видана у Лондоні, Нью-Йорку, Сіднеї, Делі, Парижі, Мюнхені, Москві, Йоганнесбурзі розповідається про найзнаменніші творіння людства всіх часів і народів. Їх всього 18, і серед них – танк Т-34! Ми пишаємось нашим земляком! Він – слава і національна гордість!

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка