«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка23/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Прізвища мешканців селища Зідьки Зміївського району

Харківської області
Костенко Ірина, учениця 9 класу

Зміївської ЗОШ I – II ступенів

Зміївського району

Керівник: Грабар В. О.,

вчитель української мови та літератури
Тема нашої науково – дослідницької роботи – «Прізвища мешканців селища Зідьки Зміївського району Харківської області».

Мета нашої роботи – дослідження словотвору і семантики антропооснов прізвищ.

Усі досліджені прізвища утворені лексико – семантичним способом.

Матеріал зібраний у польових умовах: на цвинтарі, з телефонного довідника, зі списків виборців та зі списків учнів у школі.

Робота складається зі вступу, основної частини , висновків, бібліографії.

У вступній частині ми зазначили, що об’єкт антропоніміки – іменування людей – був предметом зацікавлень ще античних філософів. Як окрема наукова галузь антропоніміка почала формуватись в останні десятиліття. Нами було розглянуто декілька праць українських мовознавців, зокрема праці Редько Ю. К., Гафурова А., Свашенко А. О.

Нам вдалося опрацювати 144 антропоніма селища Зідьки Зміївського району Харківської області.

В основній частині розглядаються прізвища, утворені лексико – семантичним способом. У цій групі найбільшу кількість, а саме 27 одиниць, що складають 19 % від загальної кількості антропонімів, становлять прізвища, що вказують на ремесло, професію, вид заняття першоносія. Наведемо цікаві, на наш погляд, приклади: Гаптар – від апелятива гаптар «золотошвець»; Грабар – від апелятива грабар «той, хто копає землю, могили»; Котляр – від апелятива котляр «мідник».

Велика кількість прізвищ, в основі яких лежать назви людей за професією чи родом діяльності, зумовлена різноманітністю промислів, якими займалися переселенці.

Значну кількість у цій групі, а саме 12 %, становлять прізвища, в основі яких лежать власні імена людей: Арсик – від імені Арсеній, Матяш – від імені Матвій, Єврах – від Юрій, Шендрик – від мадьярського імені Шандор «Олександр».

Цікавими є прізвища, які характеризували людей за особливостями її дій – 10 % ( Брехачка – від апелятива брехачка « брехун»; Дробун – від апелятива дробун «людина, яка ходить повільною ходою»; Смішко – від апелятива смішко «жартівник») та за зовнішністю – 6% (Дзюба – від апелятива дзюба «людина з лицем, що постраждало від віспи»; Папуша – від апелятива папуша «беззуба людина»; Чмир – від апелятива чмир «замурзаний»).

Людина отримувала таке прізвисько, бо якась особлива риса у її зовнішності, діях або поведінці виділяла її серед інших.

Не менш цікавими є й метафоричні прізвища, що походили від назв тварин – 4% (Бовкун – від апелятива бовкун «запряжений віл», Вовк, Гадючка, Черепаха), птахів – 4% (Ворона, Голуб, Горобець), рослин – 7% (Кравник, Калина, Капуста, Лепеха).

Такі прізвиська надавалися людям, які були схожі на якусь тварину чи птаха. Але можна припуститися і тієї версії, що дітей називали іменами, утвореними від назв тварин, щоб захистити від «нечистої сили», від хвороб. А якщо дитині давали ім’я, утворене від назв рослин чи дерев, то хотіли, щоб вона була сильною, здоровою, гарною, вродливою.

Таким чином, характеристикою особи для її ідентифікації в колективі були назви осіб за професією чи постійним заняттям, за посадою, етнічною приналежністю, місцем проживання чи якоюсь іншою характерною ознакою. Це спаричинило до появи прізвищ, які становлять суттєву частку в сучасній антропонімійній системі Харківщини.
ОЛЕКСАНДРА СТЕФАНІВНА ПРОКОПЕНКО
Маковецька Дар’я, учениця 9 класу

Андріївської ЗОШ І – ІІІ ступенів №1

Балаклійської районної ради

Керівник: Люта А.О.,

вчитель історії
До святкування Дня незалежності України в Балаклійському районному історико-краєзнавчому музеї   була відкрита виставка під назвою  «На узорах українських килимів – доля нашого народу». На виставці були представлені чарівні коци – унікальні килими і рушники ручної роботи, які створила наша землячка, уродженка селища Андріївка, Заслужений майстер народної творчості України з 2009 року, лауреат премії ім. Данила Щербаківського, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Олександра Стефанівна Прокопенко, яка нині мешкає на Київщині.

Олександра Прокопенко відома в Україні та за кордоном як одна з небагатьох народних майстринь, що володіють унікальною технікою ткацтва – коцарством.

«Коци» – ворсові килими з характерними малюнками і фактурою, які відрізняються від звичайних килимів більш довгою ворсою. Коцарський промисел в Харківській губернії був найбільш поширеним на початку ХІХ ст.

    Олександра Стефанівна пам’ятає свій перший коц: наприкінці 50-х років вона закінчувала Львівське училище прикладного мистецтва і це була її дипломна робота. Мама Олександри Стефанівни допомогла їй з матеріалом. Люди обстригли баранчика, а вона купила вовну, потім випрала і виткала її, а Олександра вже зробила килим. Він вийшов дуже цікавим, мав особливу фактуру, по ньому йшли цікаві вузлики. Це сподобалося викладачам. Олександра Стефанівна пригадувала, вони ще дивувалися, з якого матеріалу зроблений вузол. 

Вона побувала в багатьох куточках України: народилися у 1937 році в селищі Андріївка на Балаклійщині, жила у Львові, Москві, Херсоні. Другою її Батьківщиною стала Київщина.

Однак Олександру Стефанівну завжди тягнуло на її історичну Батьківщину, до Андріївки, на землю її батьків, де вона народилась і виросла, де босими ногами сходила чимало стежок, де нині живуть її родичі.

 У своїх творах майстриня демонструє велику різноманітність сюжетів і багатство художніх засобів, втілюючи у всій повноті знання народної традиції, композиційну, образотворчу і колористичну майстерність. Килими художниці є неповторними, оригінальними, приваблюють нас глибокою емоційністю. На основі вишивки народних рушників Олександра Стефанівна вигадує власні мотиви, яким властивий лаконічний виразний малюнок.

 Крім килимів, Олександра Стефанівна тче й рушники.

 Відвідувачі виставок  у захваті від колориту та візерунків рушників та килимів.

Нині Олександра Стефанівна Прокопенко живе в селі Літки, що на Київщині. Її роботи зберігаються у багатьох відомих музеях України, експонуються за кордоном. Майстриня активно працює, має ідеї й натхнення. Підтримує та надихає Олександру Стефанівну чоловік, який народився та виріс у Яворі Балаклійського району Харківської області, а також троє синів, невістки та онуки.

 Учні та вчителі нашої школи відвідали Балаклійський районний історико-краєзнавчий музей і побували на виставці талановитої землячки О.С. Прокопенко.

Усі отримали велике задоволення від побаченого. Пишаємося тим, що маємо таку видатну землячку, і вдячні долі за те, що подарувала зустріч з прадавнім мистецтвом.



КАЛИНОВА ДОЛЯ

(Про життєвий і творчий шлях Коваленко Клавдії Миколаївни)
Миргород Софія, учениця 10 класу,

Соколівської ЗОШ І – ІІІ ступенів

Зміївської районної ради

Керівник: Трофименко Л. М.,

вчитель світової літератури
В калиновому слобожанському краї, серед верб і тополь, де гніздилися вільні, горді, красиві птиці соколи ( село тому так і назване Соколів), в родині селянина Нечипоренка Миколи Івановича 31 серпня 1940 року народилася дівчинка Клава, яка в сім'ї була п’ятою дитиною. У 1942 році, (Клаві виповнилося буквально рік) прийшла додому похоронка. Так вона залишилися без батька. Життя таких родин безбатченків, яким довелося пережити і голод, і холод, і лихоліття воєнні і післявоєнні, було особливо важким, «бо були без захисника, без господаря, і після війни, коли «по усіх дворах захрокало, закукурікало, а ми з самого малечку гол, босі, не наїдаючись і хліба, - згадує Коваленко К.М.,- Діти хліб намазаний смальцем їдять, а ти дивишся тільки слиною давишся. Так важко було! З маминих спогадів та слів односельчан знаю, що батько був роботящим, дуже любив коней і був великим трудівником. А ще згадують однополчани, як на війні годував їх втомлених, знайденою самотужки в мерзлій землі торішньою картоплею. Вистачало в нього сили на турботу за інших».

Так як «ні в що було вдітися і вбутися», то Клава пішла до школи з восьми років. Найкращі спогади залишилися про першу вчительку Анастасію Макарівну Крамарчук: «Це була чуйна, я навіть не можу підібрати слів, щоб дати характеристику цій людині – одне слово, педагог з великої літери або учитель від Бога.

Закінчивши десять класів, залишилася Клавдія Миколаївна працювати піонервожатою. Будучи ученицею, потрапила вона до газети«Піонерської правди».

Ще в шкільні роки Клава приймає активну участь у пошуковій та науково – дослідницькій роботі, що сприяє відкриттю в школі музею. До 15-річчя бою в Соколові стало питання про відкриття сільського музею історії села, який був відкритий 10 вересня 1958 року, де Коваленко К.М. працює на громадських засадах разом з учнями – екскурсоводами.

Та життя робило свої корективи. І волею долі на п’ять років Клава залишає село бо в 1959 році, вийшовши заміж змушена була з чоловіком поїхати на Донбас. Повернулася до села аж в 1964 році з двома дітьми: Наташею, яка народилася 8 червня 1960року та Анатолієм – 10 жовтня 1961року народження. Продовжує працювати в школі: спочатку бібліотекарем, потім бухгалтером та лаборантом.

Після відкриття Музею радянсько-чехословацької дружби в 1968 році призначають її директором даного закладу директором. Її - « пані Клаву» (так називали іноземні друзі), знають, і до цього часу пам’ятають багато цікавих людей зі всього світу. Вона зустрічалася і вела екскурсії від Президента і керівників країн до космонавтів, артистів кіно й театру, академіків, Героїв Радянського Союзу, міністрів…

Так уже склалося, що чимало років довелося пропрацювати Клавдії Миколаївні, поки вона стала працівником Харківського історичного музею, філією якого був Соколівський музей.

Клавдія Миколаївна друкувалася в радянській і чехословацькій пресі, зі статтями, присвяченими бойовій співдружності радянських і чехословацьких воїнів. В 1980 році разом з воєнно-історичним інститутом в Празі прийняла участь у написанні книги «Sokolovo». Вона приклала багато зусиль для пошуку і збереженню історичних матеріалів, пов’язаних з історією рідного краю, що лягли в основу книги «Соколів і соколяни» (2008р.), написаної разом з Хименко Л.П., де ній використано документи і спогади безпосередніх учасників подій.

Несподівано 11 серпня 2008року пішла із життя Коваленко Клавдія Миколаївна. Вдячні соколяни увіковічили свою землячку меморіальною дошкою, що була відкрита 10 жовтня 2008 року на честь 50 – річчя створення Музею радянсько-чехословацької дружби (нині Музей Бойового братерства). Скромний надпис: «В цьому музеї працювала керівником з 1968 по 2002 рік Коваленко Клавдія Миколаївна», для багатьох з нас, що знали і пам’ятають її досі, багато значить і тепліє іскрою в серці.
УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК АНТОН ХИЖНЯК – НАШ ЗЕМЛЯК
Пашкова Ганна, учениця 9 класу

Зачепилівського ліцею

Зачепилівського району,

вихованка гуртка «Юний ерудит»

Зачепилівського РБДЮТ

Керівник: Буланова В. М.,

учитель Зачепилівського ліцею
Хижняк Антон Федорович народився 8 грудня 1907 року в селі Зачепилівці, яка тоді була Полтавської губернії, а тепер - Харківської області, в родині селянина-бідняка.

Батьки письменника в минулому були наймитами і людьми неписьменними, що було звичайним явищем у сільській місцевості Російської імперії. Але свого сина хотіли бачити грамотною людиною. І восени 1914 року Антон Карпович одвів свого онука в перший клас земської школи. (В селі була ще церковно-приходська школа). Дідусь сказав: «Учися, внучку, бо я так і виріс, ні однієї букви тієї не знаю. А з тебе, може, й люди вийдуть, розбирайся в тому, що ото у газетах та книгах надруковано». Це стало першим кроком у грамоту.

Перша світова війна (1914 -1918 років) вимагала все більше людських ресурсів, залишаючи в російських селах в основному жінок, підлітків, стариків. Як людини письменна Антон часто писав листи на фронт чоловікам від імені неписьменних солдаток. Хлопець ніколи не відмовлявся від подібних прохань, та й мама просила: «Зробити людям приємне!» Цю діяльність А. Хижняк вважав своїм «Літературним університетом», і він прагнув «модернізувати» стиль тогочасних селянських листів з їхніми поклонами і привітами від половини села (з обов’язковим переліком всіх осіб), прагнув, щоб при читанні на солдата повіяло домашнім теплом.

Важко приходилось Хижнякам. Щоб якось покращити становище, старший брат Григорій пішов найминувати до економії герцогів Макленбург-Стрілецьких. Та це мало допомагало, сім’я жила в злиднях.

Жовтень 1917-го… Можна по різному ставитися до цього факту історії, але не треба закривати очі на ті події, які сталися в суспільному житті колишньої Російської імперії в перші роки після Жовтневого повстання в Петрограді. Такого бажання жити і змінювати життя на краще не переживатиме, мабуть, жодне покоління.

На початку січня 1920 року мати привела Антона до голови сільревкому Никифора Сергійовича Колесника. Так А. Хижняк став працівником ревкому. (Про цей епізод із свого підліткового життя згадуватиме Антон Федорович в одному із своїх творів – книзі нарисів «Слово сучасника».)

У 1924 році з ініціативи п’яти сімнадцятирічних юнаків народилась перша в районі комсомольська організація. Тоді, на початку двадцятих років, молодь побоювалася вступати до комсомолу, бо вороги тодішньої радянської розпускали про комсомольців всілякі нісенітниці. До комсомольської організації входив і Антон Хижняк.

У цьому ж році в Полтавській губернській газеті «Голос труда» вийшов перший друкований «твір» Антона Хижняка – двадцятирядковий допис «Утворіть червоний куток». Згодом майбутній письменник друкував свої дописи не тільки в республіканській газеті «Червоний юнак», а й в московському журналі, органі ЦК РКП(б) «Деревенский коммунист», а згодом – у полтавській газеті «Червоне село», в республіканській – «Комсомолець України», в журналі «Огонек».

Антон Хижняк продовжував подавати кореспонденції в періодичну пресу і без відриву від виробництва закінчив курси підготовки до вступу у вуз. На початку вересня (тоді навчальний рік починався з першого жовтня) одержав повідомлення про зарахування на перший курс Київського сільськогосподарського інституту в Голосієві.

Але поїхати на навчання не вдалося. Молодого письменника викликали в райком партії (а Зачепилівка тоді входила до Красноградського району) і на засіданні бюро затвердили секретарем редакції новостворюваної в ті дні районної газети «Соціалістична перебудова». У 1938 році обком партії призначив його на посаду відповідального секретаря редакції вже обласної газети «Соціалістична Харківщина».

Перед самою війною Хижняка затвердили відповідальним редактором обласної газети «Придунайская правда» (Ізмаїльська область).

У 1941 році Антон Федорович закінчив Харківський педінститут, в якому навчався заочно.

У роки Великої Вітчизняної війни письменник працював редактором газети «Соціалістична Харківщина», а потім редактором львівської газети «Вільна Україна».

З 1950-го року по 1961 рік Антон Хижняк працює головним редактором «Літературної газети».

Він говорив: «Як письменник, я виріс з газети, звідси коріння моїх творів - романів, повістей, оповідань, п’єс, публіцистики. У моїй письменницькій біографії газета відіграла вирішальну роль».

Навідувався письменник на батьківщину, де пройшла його юність. Останній раз він приїжджав в рідні краї в жовтні 1978 року.

Помер український письменник Антон Федорович Хижняк у жовтні 1993 року, залишивши нам у спадок такі твори, як «Львівські оповідання», «Килимок», «Краса життя», п’єсу «На велику землю», повісті «Тамара», «Невгамовна», «Онуки спитають», «Нільська легенда», «Київська прелюдія», книжки нарисів «Шведські враження», «Київська унікальна», «Іменем Леніна єдині», «Слово сучасника», «Крізь століття» та інші.
ОТЕЦЬ ВАСИЛЬ. ОБІТНИЦЯ, ЯКА ЗМІНИЛА ЖИТТЯ
Піщик Ганна, учениця 10 класу

Куп'янської ЗОШ I-III ступенів

Куп'янської міської ради

Керівник: Дєєва О. Ю.,

учитель української мови та літератури
Свою роботу я вирішила присвятити настоятелю Свято-Миколаївського храму - Людині з великої літери, яка зробила дуже багато користі для нашого міста, зокрема для його духовного відродження. Саме він сіє у наших душах добро, повчає нас та наставляє на правильне життя.

Коли я пришла брати інтерв'ю та дозвіл на написання роботи в отця Василя, то дуже хвилювалася, мені здавалося, що у мене нічого не вийде, я не зможу, але, коли я побачила його добрі очі та лагідну посмішку, моє хвилювання одразу зникло, і я зрозуміла, що зможу і у мене все вийде. Отець Василь зустрів мене дуже добре і з радістю дав відповіді на всі мої запитання. Я була у захваті від щирості та відкритості цієї людини.

Отець Василь народився в селі Теребля Тячівського району Закарпатської області в християнській родині. Батько був псаломщиком у церкві, співав і читав. У сім'ї було шестеро дітей: троє хлопчиків та двоє дівчат. Старші – Анна, Михайло і Марія у школі не навчались, бо у той час, коли Закарпаття було під Угорщиною, школа була не обов'язковою. Хоча отець Василь народився у той самий час, але у 1945 році Закарпатська область приєдналася до Радянського Союзу.

У 1950 році отець Василь поступив до семирічної школи в селі Олександрівка Хустського району. Навчання у першому класі давалося дуже важко, бо і мати і старші в сім'ї були неграмотними. Тільки батько умів писати і читати. Хлопчик змалку ріс кмітливим та серйозно ставився до навчання.

Після закінчення середньої школи довелося допомагати батькам, щоб якось прожити. Доводилось пасти колгоспних овець, щоб якось вижити у ті скрутні часи.

Виганяв овець у гори, на так звані полонини, на все літо. Там пасли їх, доїли молоко, з якого робили сир, варили урду (урда – другий сорт, сир - перший). Більшість ночей доводилось не спати, а стерегти овець від хижих звірів. Але, як сказав отець Василь, для нього це було і не страшно, і посильно.

У 1966 році отець Василь оженився: його дружина Марія на той час працювала на фермі дояркою. Нелегко тоді було їм, молодятам: щодня вставати о 3-4 годині і бігти на ферму. А зарплата тоді яка була – 35 карбованців на місяць.

У 1976 році отець Василь працював бригадиром на будівництві в Волгоградській області, коли прийшло страшне повідомлення, слова якого на все життя закарбувалися у пам'яті: «терміново приїжджай, Марія в тяжкому стані». Коли отець Василь приїхав, виявилось, що його дружина Марія попала в автодорожню катастрофу разом із подругою. Подруга її, Христина, якій лікарі давали 50% гарантії на виживання, померла через 5 годин, а Марії давали гарантії – 30%. Але, як каже отець Василь: «На все воля Божа». Коли він їхав додому поїздом, то просто плакав і вірив, вірив у краще.

Отець Василь надіявся тільки на Бога, бо все було у його руках, і саме тоді він пообіцяв Йому: якщо Марія залишиться живою, то він обере дорогу священика. На той час у родині було двоє дітей. І Господь врятував Марію від смерті, і дітей від сирітства. Не міг і він не виконати своєї обітниці і пішов за Господом. І знайшов Його в Харківській єпархії, хоча, як каже отець Василь Він завжди був з ним.

Отець Василь закінчив Московську духовну семінарію і 26 липня 1978 року отець Василь був призначений настоятелем Свято-Троїцького молитовного дому в селі Михайлівка Первомайського району Харківської області. Та недовго прийшлося там служити – всього три місяці.

У жовтні місяці отця Василя призначили настоятелем Свято-Вознесенського молитовного дому в селі Піски Радьківські Борівського району Харківської області.

Але, на прохання і клопотання церковної влади міста Куп'янська, отець Василь був призначений настоятелем Свято-Миколаївського храму в місті Куп'янську Харківської області, у якому він служить уже 29 років.

Отець Василь служить не тільки Богу, а й людям, живе в миру, серед людей. По можливості, тим прихожанам храму і жителям Куп'янська, які звертаються до нього, старається допомагати в їх потребах. З усіма людьми старається жити мирно, в любові і повазі до всіх. 14 серпня 2009 року було присвоєно знання «Почесний громадянин міста Куп'янська».

І на завершення о. Василь сказав: «Хто не трудиться – той не живе, і я у своєму 70-річному віці не перестаю трудитися во славу Божу і думаю і надалі служити, поки серце буде битися в грудях. Трудіться, любіть і поважайте одне одного, любіть і шануйте Матір-Церкву і тоді Господь воздасть кожному те, що ви у нього просите, во Славу Божу і в життя вічне».


ВІКТОРОВІ ІВАНОВИЧУ КОШЕЛЄВУ ВІД ОНУКІВ ІЗ ВДЯЧНІСТЮ
Позігун Софія, учениця 10 класу

Куп'янської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Куп'янської міської ради

Керівник: Дєєва О.Ю.,

учитель української мови та літератури.
Наша родина дружня, міцна. Ми свято шануємо пам'ять мого двоюрідного дідуся – людини, яка залишила помітний слід в історії Куп'янщини. І хоч зараз не кожен знає, що він був довгий час прекрасним директором Куп'янського ливарного заводу, але те, що Палац культури у Ківшарівці носить його ім'я – знає кожен. Я пишаюсь тим, що мене пов'язують сімейні стосунки з цією легендарною людиною. На жаль, я особисто не була знайома з Віктором Івановичем, він пішов з життя достроково, коли моїй матусі було лише сімнадцять років. Двадцять три роки його вже немає з нами, але пам'ять про нього постійно жива.

А розпочиналося все так...

Зі слів моєї бабусі, Кошелєвої Галини Іванівни, я дізналась про наступне . Віктор народився 11 листопада 1927 року в селі Старовірівка Куп'янського району. Його мати, Катерина Митрофанівна, була домогосподаркою, надзвичайно доброю, працелюбною, справедливою і безкорисливою людиною. Батько, Іван Михайлович, все життя працював на залізниці, а ще, був найкращим пічником. Моя матуся пам'ятає його як турботливого, мудрого, врівноваженого, розсудливого, люблячого порядок у всьому, готового завжди допомогти кожному, дідуся. Хіба ж у таких батьків могли б бути погані діти?

На початку Великої Вітчизняної війни Віктор з іншими підлітками працювали в тилу, копали протитанкові окопи в районі селища Щенячого (нині селище Гроза) до селища Краснотроїцького (нині селище Первомайське Шевченківського району). З лютого 1943 року після звільнення від фашистських загарбників селища Старовірівка були направлені до Куп'янськ - Вузлового для відбудування залізниці та вокзалу.

Після закінчення семи класів, Віктор поїхав навчатися до Харківського ФЗУ ( фабрично – заводського училища ) , яке пізніше було перейменоване в Харківський машинобудівний технікум, який він і закінчив з відзнакою.

1970 року доля міцно пов'язує Віктора Івановича Кошелєва з Куп'янськом, його призначають директором Куп'янського ливарного заводу. Під його керівництвом завод набув своєї найбільшої виробничої потужності. Було побудовано нові цехи, освоєно нові технології литва, встановлено новітнє обладнання. На заводі співпрацювали фахівці з Німеччини. Для ливарників побудували житлове селище з розвинутою інфраструктурою – Ківшарівка. Завдяки заводу отримало новий поштовх у своєму розвитку й місто Куп'янськ.

Віктор Іванович – автор більше 30 винаходів і 50 друкованих праць. Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, медалями, удостоєний звання „Заслужений машинобудівник Української РСР”.

Кошелєв Віктор Іванович передчасно помер 23 лютого 1989 року. Його ім'ям названо Палац культури в селищі Ківшарівка.

Почесний громадянин міста Куп'янська з 15 липня 2005 року.

У нашій родині є така традиція: щорічно 11 листопада усі родичі та друзі приходять на кладовище ушанувати його пам'ять. У цьому році Віктору Кошелєву виповнилося б 85 років.

В 2007 році у селищі Ківшарівка відбувся грандіозний мітинг, присвячений 80 – річчю з дня народження Віктора Івановича. Колишні ливарники КЛЗ (Куп'янського ливарного заводу) та багато куп'янчан, відклавши всі свої термінові справи, були присутні на цьому заході. Такого підйому духу, такого душевного пориву не було з часів демонстрації – посмішки, радість, обійми, змішані зі сльозами. Люди відверто браталися, усміхалися і не збиралися розходитися, не звертаючи увагу на холодну погоду. Мітинг тривав близько трьох годин, а люди все виступали – гучно, щиро, ділившись спогадами та думками. Люди відповідали високому духу і високим вимогам Віктора Івановича Кошелєва, як тільки могли. На мітингу було присутньо декілька тисяч.

Багато теплих і добрих слів було сказано про видатного директора.

Зарано пішов із життя легендарний керівник, але найбільша його заслуга полягає в тому, що він виростив і виховав цілу плеяду командирів, котрі займали і займають ключеві пости у нашому місті і не тільки.

Саме ці люди понесуть і далі у справах ту пам'ять Почесного громадянина міста, життя, якого варте наслідування!

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка