«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка24/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

Ветеран журналістики Чугуївщини Журавльова Євгенія Петрівна
Пошукова група 6 класу

Чугуївської гімназіі № 5

Чугуївської міської ради

Керівник: Токар Л.Ф.,

учитель української мови та літератури
Євгенія Петрівна Журавльова народилася в м.Чугуєві Харківської області і живе у рідному місті більше 80-ти років. Про себе Євгенія Петрівна говорить: «За фахом учитель, за покликанням - журналіст». Журналіст… Професія ця особлива. Бути справжнім журналістом може тільки людина з чистою совістю, безкомпромісна, відддана своїй справі до самозречення.»

Лист бумаги предо мною

Отливает белизною.

И никто пока не знает,

Что на лист бумаги ляжет.

Может, осень, может, лето,

Может, дальняя дорога,

Может, жуткая тревога…

«…Трое суток шагать, трое суток не спать ради нескольких строчек в газете…» - співається у відомій пісні. Ці слова стали сенсом життя чугуївської журналістки Євгенії Петрівни Журавльової.

Нашу пошукову групу зворушила зустріч з відомою журналісткою, вона розповіла про себе, відповідала на наші запитання, читала твори, а також подарувала свою книгу «Ваше слово, товарищ время», видану в місті Харкові. Ми перечитали примітки, дописи, статті, вірші цієї унікальної книги, перейнялися радощами і болями журналістки. Вражає благородство, працелюбність, невичерпний життєвий оптимізм немолодої жінки, Журналістки з великої літери.



«Професия газетчика В статьях Вы отражаете

Пиши, дерзай, суди: Различные дела

Работа, что в разведчика - И людям помогаете,

Всегда быть впереди. Чтоб жизнь на пользу шла.

Такой газетной личностью Как личность Вы отменная,

Приверженный правдист, Во всем у Вас совет.

Евгения Петровна Живая и степенная -

Достойный журналист И здесь Вам равных нет.»

Так писав про відому чугуївську журналістку Журавльову ветеран Великої Вітчизняної війни М.Соколов. Після закінчення Харківського Державного університету ім. М.Горького Євгенію Петрівну направили на роботу в сільську школу Чугуївського району. Була Євгенія активною людиною, вела цікаві гуртки та розповідала про роботу школи в районній газеті. Її статті із задоволенням друкували, потім їй стали давати певні завдання. З ними Євгенія впоралася прекрасно.

А потім – зустріч з редактором газети І. Посоховим, який запропонував працювати в «районці» - газеті «Красная звезда». У редакцію люди зверталися за підтримкою, їй довіряли, і Євгенія не розчаровувала їх. Часто доводилось виїжджати на місце подій. На ланах Чугуївщини, в польових умовах вона брала інтерв’ю у селян.

Писала про непересічних людей міста. І, розповідаючи, про кожного знаходила теплі, щирі слова, щоб знали про них чугуївці, пишались своїми земляками: «Земля чугуевская вдохновляет», «Под звуки музыки пера», «Пройди стихами по серцам» і багато-багато інших заміток-сповідей.

Улюбленою темою Євгенії Петрівни були розповіді про учасників Великої Вітчизняної Війни. Вона вміла викликати ветеранів на бесіду, спонукала згадати неймовірні факти з фронтового життя, підтримувала зв’язок із Харківською обласною радою ветеранів, разом з ними вела пошукову роботу.

Статті Євгенії Петрівни зберігалися в музеях Слави військових частин, училищ, а саму її запрошували на свята. Величезне враження справило на неї особисте знайомство з розвідницею Марією Фортус, про яку знято фільм «Альба Регія».

Закохана в літературу, вона створює при редакції «Красной звезды» літературний гурток. Працювала інструктором з пропаганди та агітації в Будинку офіцерів, де організовувала лекції, зустрічі з ученими, письменниками, завідуючою бібліотекою, звідки і пішла на пенсію.

Всі ці роки Євгенія Петрівна була позаштатним кореспондентом рідної газети. Вона активний учасник ветеранських клубів «Журавушка», «Рио-Рита», «Натали», поетичного клубу «Свеча». Невтомна Євгенія Петрівна бере участь в обговоренні творів поетів, пише рецензії на книги, іноді розповідає про забутих письменників, знаходячи інформацію у своїх записних книжечках.

Молодим журналістка заповідає:

Дорог на свете очень много.

Но ты меж них свою найди.

Пусть это трудная дорога,

А ты иди, а ты иди…

Професія журналіста – особлива: це робота серця. Євгенія Петрівна Журавльова служила людям, приходила на допомогу кожному, хто до неї звертався; на шпальтах газет розповідала про визначні події, що відбувалися у рідному краю, про славетних земляків, учила бачити прекрасне в житті, любити землю, Батьківщину.

Вона й сьогодні – активна учасниця громадського життя. Її оптимізм, цілеспрямованість, доброта передаються іншим людям.

Життя і трудовий подвиг Журавльової Євгенії Петрівни – приклад для підростаючого покоління.


Княгиня Ольга
Савінова Вікторія, учениця 8 класу

Покотилівського ліцею «Промінь»

Харківської районної ради

Керівник: Ганшина І. О.,

вчитель історії
Моя робота присвячена видатному історичному діячу – княгині Ользі. В даній роботі проаналізовані економічні та політичні реформи княгині Ольги. Стаття присвячена дослідженню доцільності хрещення княгині Ольги як найважливішої політичної реформи. Діяльність цієї історичної постаті впродовж багатьох століть не втратила свого величезного значіння. Залишившись вдовою після вбивства древлянами свого чоловіка, князя Ігоря, вона посіла на головному в Руської землі престолі, Київському.

Вона першою серед руських князів відчула необхідність впорядкування і нормування данин і повинностей, поширення адміністративної і судової системи на всі підвладні Києву землі. Цілеспрямовані дії Ольги сприяли «окняжінню» земель східних слов’ян, перетворенню її на державну територію.

Сучасна наука віддає належне державній діяльності Ольги. Вона провела на Русі реформи соціально – економічного й політичного характеру, що дозволило зміцнити державу.

Зміцнивши єдність Руської держави, Ольга повертається до розв’язання завдань зовнішній політики, що політично вплинуло на характер відносин Русі з іншими країнами, насамперед з Візантією.

На відміну від попередників, вона намагалася розв’язати непорозуміння, що виникали, а шляхом переговорів, не прагнула загарбувати чужих земель.

У справі зміцнення Руської держави Велика княгиня намагалася знайти опору у християнстві, охрестившись у Константинополі у 955 році Ольга зробила чимало для поширення християнства, готуючи ґрунт для його утвердження як державної релігії.

За словами Нестора Літописця, вона «була передвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона була, як місяць уночі…Вона бо першою увійшла в царство небеснеє із Русі, і її восхвалюють руські селяни яко зачинательку, бо й по смерті молилась вона Богові за Русь».

Саме її Православна церква канонізувала як Рівноапостольну, і прийнявши до лику Святих. Цій уславленій в піснях жінці після стількох воєн вдалося зберегти спокій у країні та зміцнити її міжнародне становище.


ГЕРОЇ ЖИВУТЬ ПОРУЧ
Стешенко Карина, учениця 11 класу

Харківської гімназії № 12

Харківської міської ради

Керівник: Ляхова Н. В.


Світлій пам'яті Б.Є. Гуду присвячено...

Іноді в житті зустрічаються люди, добрий слід від спілкування з якими залишається в твоїй душі на все життя. І ти вдячний долі, що вона подарувала тобі радість зустрічей з такими людьми. Одним з найяскравіших прикладів такого спілкування є Борис Єлисейович Гуд. Це дивовижна людина, яка поєднує в собі надзвичайну строгість і вимогливість з добротою і душевністю. Напевно, тому так тянуться до нього серця багатьох людей, із найвіддаленіших куточків йдуть листи від колишніх вихованців, які щиро люблять і вірять своєму настванику.

Борис Єлисейович - заслуженій вчитель школи України, Представник Ради ветеранів партизанського об'єднання Героя Радянського Союзу генерала А.Н. Сабурова, автор книги "Гримить брянський ліс".

Народився майбутній вчитель 1 травня 1914 року на Чернігівщині, в селі Мурав'ї Новгород-Сіверського району. Ще з дитинства Борис Єлисейович був цілеспрямованим та працьовитим юнаком. Через загибель батька, ще під час імперіалістичної війні, юнакові, який походив із бідної сільської сім'ї, прийшлось з 8 років тяжко працювати, щоб заробити хоча б не великі гроші і допомогти своїй родині. В 14 років його відправили вчитися в Краснохуторський лісовий технікум, що в Чернігівській області, де він отримав освіту семи класів. Але бажання навчатися спонукало його поступити в Глухівський педагогічний технікум і отримати омріяну професію вчителя. Зацікавившись багатьма різноманітними науками, хлопець задався ціллю внести в народ якийсь промінь знань. І вже через 3 роки, в 1932 році, Борис Єлисейович повернувся до рідного села з дипломом вчителя. Він з великою відповідальністю відносився до роботи та хотів передати якомога більше знань своїм вихованцям.

У тридцятих роках одружився із Любов'ю Миколаївною, вчителькою моложших класів, з якою йшов протягом усього життя. На їх долю випало надзвичайно складне випробування війною. З 22 серпня 1941 року Борис Єлисейович, в рядах партизанських загонів, які налічували понад 800 осіб, боровся з фашистськими загарбниками. За відвагу та мужність під час Великої Вітчизняної війни був нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоної зірки, медаллю "За відвагу", медаллю "Партизан Великої вітчизняної війни" 1 ступеня та іншими нагородами.

Після війни Борис Єлисейович продовжує займатися улюбленою справою - вчити дітей. Його подальший трудовий шлях пов'язаний з Харківщиною, де на протязі 20 років він очолював Харківське педагогічне училище, яке було визнано одним із кращих в Україні.

Всі ці роки, і в горі і в радості йому допомагала його дружина - Любов Миколаївна, з якою Борис Єлисейович в 1988 році відсвяткував "золоте весілля".

Нажаль, щастя не триває вічно - навесні 2001 року Любов Миколаївна померла. Дуже тяжко переживав цю подію Борис Єлисейович, але як і раніше із задоволенням ділився з нами своїми згадками і розповідями про минуле.

"Роками пам'ять не виміряти, але нащадки не повинні забувати про ту криваву війну" - вважає Борис Єлисейович. В його очах завжди горів вогник інтересу до життя.

Ще багато років його учні будуть згадувати настанови мудрого вчителя. Борис Єлисейович завжди буде служити прикладом для підростаючого покоління.


Дослідження діяльності поета та філософа другої половини

ІX століття Григорія Сковороди
Стовпак Єлизавета, учениця 9 класу

Ізюмської ЗОШ І – ІІІ ступенів №11

Ізюмської міської ради

Керівник: Горбачова Л. Р.,

учитель І категорії
Для кожної людини найкращім є те місце, де вона народилася, зросла, відкрила для себе світ краси та мистецтва. Для мене таке місце – Харківщина.

А найулюбленіша сторінка його історії та сучасності – література рідного краю.

Історія літературної традиції Харківщини своїм корінням сягабть у сиву давнину. Мабуть, чарівна природа нашого краю разом з трагічними подіями, що тут відбувалися,надихнули невідомого автора на створення “Слова о полку Ігоревім”. Адже похід князя Ігоря проходив саме нашими краями. Мало, хто з кращих письмеників Харківщини, є уродженцями нашого рідного краю. Більшість із них прожила тут менше десяти років, а дехто взагалі – лише півтора роки. Але саме на Харківській землі народжувалися їх головні твори, які згодом принесли авторам визнання та славу і в яких на віки залишилисяриси Слобідського краю. Їхніми іменами названі вулиці нашого міста. Будинки, де вони колись мешкали, прикрашають пам’ятні таблички “Тут жив і творив…”. Коли постало питання, з розповіді про кого мені починати, то відповідь прийшла миттєво – зі Сковороди. І справа тут навіть не стільки в тому, що він вважається першим українським філософом. Від його джерала почалося духовне піднесення нашого краю.

Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 року, село Чорнухи, Лубенський полк – український просвітитель – гуманіст, філософ, поет, педагог. Освіту здобув у Києво – Могилянській академії. Переслідуваний свіиськими та духовними властями, з 1770 – х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування – подвиг самопізнання. Мандрував Харківщиною і подовгу жив і працював у Харкові Григорій Сковорода. Першою батьківщиною Григорія Сковороди було село Чернухи, тоді ще Київської губернії. До Харкова письменник приїхав у 1759 році, коли його запросили читати курс поетики в харківському колегіумі. І саме тут,були написані його перші філософські роботи. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів:”Всяк должен узнать свой народ і в народі себе ”. Але сам Харків відбився вже в художній частині творчості Григорія Сковороди – у його відомих “Харківських байках”. Учень і перший біограф Сковороди Михайло Головлінський писав:”Він любив Харків”. Навіть ставши мандрівником на двадцять вісім років, письменник неодноразово повертався до нашого міста. А у 1794 році приїхав на Харківщину востаннє. Тоді він осилився у селі Пан – Іванівка. Помер 1972 році в селі Сковородинівка Золочівського району Харківської області заснований Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди – музей, присвячений життю та творчості Григорія Сковороди. Григорій Сковорода – видатний український гуманіст, що написав безлічь трактів по філософії та поезій, у пошуках правди, добра і щастя. На мою думку, його твори є корисними та актуальними для народів усіх часів, адже у них оспівано красу нашої природи, людські чесноти. Прикладом захоплення рідним краєм є рядки:

“А вербички шумлять низькі

Заколишуть мене в снах

Тут тече потічок близько,

Видно воду аж до дна.”

Сковорода начебто кличе поєднатися з природою, відкриваючи всі її чари та красу. Далеко не всі люди тих часів могли так поетично, благородно і чуттєво описати батьківщину, як робивце відомий філософ. Я вважаю, що саме щирість є найпомітнішою у позіях автора і кидахться в очі читачеві. У своїх дслідження, я можу зробити такий висновок, що твори Г. Сковороди містять у собі повчальний сенс і є актуальним для людуй усіх часів.
ВІКТОР ПЕТРОВИЧ ДЗЮБА: ЖИТТЯ - ЯК ПОДВИГ
Ткаченко Владислав,

Лазуренко Сергій,

учні 10 класу Куп’янської

ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1

Куп’янської міської ради

Керівник: Дєєва О.Ю., вчитель

української мови та літератури


Кожна людина у своєму житті намагається рівнятись на когось або ж створює собі ідеал і прагне відповідати йому. Для когось це співаки, для когось актори або спортсмени. І ми намагаємося бути схожим на них і дійти того, чого досягли вони. А чи можна відшукати більший скарб, ніж наші ветерани? Звичайно, ні! Вони боролися за наше з вами життя, віддаючи взамін своє.

А чим ми віддячуємо за це? Один раз на рік даруємо їм квіти? Цього замало! Таких людей на планеті залишилось зовсім обмаль, тому про них треба говорити і говорити, щоб почули всі! Розповідати про них своїм дітям, онукам, та так, щоб ті, в свою чергу, не змогли забути розповісти своїм про це! Те, що вони зробили, не повинно забуватись ніколи, бо все, що нас оточує, – це їхня заслуга, кожна радість, кожна дитяча посмішка виблискує завдяки їм!

Усе більше років минає з часів Великої Перемоги, та все менше людей пам’ятають ту мить, коли в душі вірвався велетенський камінь, під назвою “Війна”. Та зовсім скоро таких спогадів не залишиться, як і живої пам’яті про ті страшні часи. Будуть минати роки, та потроху почнуть забуватись люди, завдяки яким ми живемо на нашій землі, і до уваги вже будуть прикуті ті, хто бачив ветеранів, були з ними знайомі, спілкувалися...Ще живі спогади…

Та доки ця нитка часу не увірвалася, ми повинні ні на хвилину не забувати про наших дідів та прадідів, які відвоювали Батьківщину, бо, можливо, саме ця хвилина буде для них останньою...

Відвідавши його, ми відчули себе, мов у своїй родині, він дуже привітливо зустрів нас. Із хвилюванням та глибокою повагою говорили, говорили…

І слухали, бо для нас дійсно його слово дуже вартісне:



  • Вікторе Петровичу, розкажіть нам про своє дитинство?

  • “Ох... Дитинство в мене було як у всіх, от тільки іграшки були зовсім інші. Не було тоді іграшкових автоматів, як зараз, їх нам заміняли рогатки. Не було тоді спеціальних футбольних полів, грали просто на вулиці.

А от школа, це вже зовсім інша річ, там вже все було серйозно, не по- дитячому. Тоді старались учитися всі, навіть була певна конкуренція в цьому плані між учнями класу, щоб не поступитися одне одному. Конкуренція була не тільки в навчанні, а й у фізичній підготовці. Наприклад, якщо хтось із хлопців не міг зробити на турніку “підйом розгинанням”, то його на перервах ганяли за це. Жалкую я про те, що не змогли ми тоді ходити на танці, не встигли, бо почалася війна. Нам було всього по п’ятнадцять років, тож ми тільки думали, що колись підемо на танці... Завадила війна. На цьому дитинство закінчилось.

- Вікторе Петровичу, а школа того часу якою була?

-Мені здавалося,що школа в той час була особлива. Почав працювати в школі № 6, у своєму рідному місті, пройшов шлях від учителя до директора, з 1953 по 1986рік. («Напрацювався !»,- жартує Віктор Петрович.)

А один особливий наш випускник був, Євгеній Копіцин. Найцікавіше те, що він у школі зовсім не хотів займатися уроками, спортом. Не давалися йому, ані математика, ані фізика, не хотів займатися і фізичною культурою, був він «трійочником». Так одного разу ми надумали провести такий вечір у школі, щоб не тільки танці (вони були в нас кожної суботи), але й щось таке, щоб можна було посміятися. Понаписували частушок на легендарні мелодії. Малювали малюнки, і цього Женю зобразили повислим на перекладині, з напівопущеними штанями, з підтяжками. Виглядав він як глист. Уявіть: висить на перекладині якийсь глист. Кожен по-своєму сприймав ці речі. Це були просто дружні нариси. Хлопця ця карикатура дуже зачепила…

Минули роки, на двадцятиріччя того випуску зібралось багато учнів, і раптом з’являється цей Євген, і у військовій формі. Він став офіцером! Пішовши до армії, почав займатися спортом , став високим та підтягнутим, здобув звання капітана. Працював у військовій частині при Академії імені Фрунзе. Та серйозно зайнявся спортом. Волейболом. А він стрункий, височенний хлопець. І от зараз йому 71 рік, він став володарем Кубка Росії з волейболу серед ветеранів у складі команди міста Москви. Багаторазовий Чемпіон світу, майстер спорту, і все це всього лише через одну карикатуру про глиста. Потім він казав: «Знаєте, коли ви мене там намалювали, на перекладині, я не носив підтяжки. І після цього обходжу їх десятою дорогою. І тоді в мене з’явилося бажання всі свої недоліки якимось чином виправити . Я узяв та й зайнявся спортом серйозно.»

Євгеній Копіцин об’їздив півсвіту в тій збірній команді. Зараз ми тримаємо зв'язок.

Швидко минав час, а ми ще довго говорили. Нас вражали медалі. За кожною з них – подвиг, героїзм, бажання послужити людям, Батьківщині. Ми розглядали старі, потемнілі від десятиліть світлини, пили чай з бубликами та слухали ветеранські спогади. Дух перехоплювало, а з душі лунало: «Велике спасибі Вам, дорогий Вікторе Петровичу, за подвиг, за життя, віддане іншим, нам. За Перемогу! За силу духу, яку випромінюєте на дев’ятому десятку. За уроки оптимізму, честі, совісті. За мудрість! І нехай вам Бог дарує здоров’я .»

P.S…Ми живемо з Віктором Петровичем у одному багатоповерховому будинку, часто бачимося, спілкуємося, буквально рік тому він навчив нас,

п‘ятнадцятилітніх, різних гімнастичних трюків на перекладині…
ЧУГУЕВСКАЯ ПОЭТЕССА – ЛЮБОВЬ СУРКОВА
Учащиеся 6-А класса

Чугуевской гимназии №5

Чугуевского городского совета

Руководитель: Старикова О. А.,

учитель химии
Любовь Ивановна Суркова – известная чугуевская поэтесса. Ученики 6-А класса изучали творчество поэтессы, ее жизненный путь. О чем поэзия ее? Если коротко сказать – о любви к жизни, к людям, природе и, конечно же, к ее Величеству Музе. И пела она об этом. И в этом был смысл ее жизни, естественное состояние души. В лирике всегда виден человек, открывается сложная душевная жизнь современницы – поэта, женщины. В лирике Любовь Суркова передаёт свою любовь к родному краю, к близким ей людям, делиться своими размышлениями о жизни, открывает переполненную душу, ожидания весны и новых чувств. Как и все женщины Л. И. Суркова искала своё счастье, исполнения своих надежд, и как пишет она сама, мечтала «відшукати у вечірнім небі свою зіроньку».

В поэзии Л. Сурковой чётко определена её гражданская позиция. Она успела это увидеть, успела об этом сказать точно и впечатляюще в стихотворении «ХХ век»:

Нынче правду взяли под прицел,

А в чести заигрыванья с веком

Всё трудней, всё недоступней цель

Оставаться просто человеком.

Читатели знают и любят стихи и песни нашей землячки Л. И. Сурковой не только на её родине, но и далеко за пределами Украины.

Помнят Л. Суркову и в нашей гимназии. Мы, ученики 6-А, стали её настоящими поклонниками и низко ей кланяемся до самой земли за её человечность, честность, гражданскую позицию. Многими её стихами можно причаститься, как тайной святости и молитвы, поучиться терпению и умению, примерить свои личные проблемы к общечеловеческим, сопоставить, дать оценку и выплеснуть факелом стиха.

На встрече с членами Национального союза журналистов Украины М. И. Даниловой, А. И. Мрачковской, журналистом и редактором газеты «Красная звезда» Гончаровой С. С. мы узнали, что судьба не всегда была благосклонна к поэтессе. Но жизнь Любови Ивановны всегда была наполнена трудом. Поэзия захватила её с детства и не отпускала всю жизнь. Прошли школьные годы. Люба пошла работать, вышла замуж за Ивана Кондратенко. Молодая семья по зову сердца и души уехала в Казахстан на освоение целинных земель. Там родились дочки – Ирина и Лариса. В своей книге «Причастие» она посвятит этому событию свои стихи:

Всё, что безвременно ушло,

Не причисляю я к потерям –

На дочерей смотрю светло

И в радость будущую верю.

Но Украина звала, манила, своими полями, лесами, нивами. Любовь Суркова возвращается в родные края, к матери, которая живет в поселке Эсхар и работает овощеводом. В её кармане были блокнот и ручка, чтобы сразу перенести на бумагу мелодию слов, которые рождались в её сердце – про небо, солнце, землю, отношения. Вскоре Любовь Ивановна стала трудиться на заводе ЧЗТА.

Работая в коллективе она постоянно учится: поступает в литературный институт города Харькова, в Харьковский педагогический институт. Читателям чугуевской земли со страниц газеты «Красная звезда» печатаются первые стихи, в которых поэтесса делится своими мыслями о жизни, передаёт любовь к родному краю, близким людям, делится своими новыми ощущениями. Поэтесса очень грамотно относится к стихосложению. Люди любили её поэзию, потому что стихи её просты, и всё, что написано, всё сказано душой, сердцем.

Любовь Суркова вошла в историю Чугуевщины и всей Слобожанщины двумя своими сборниками: «Опять меня позвали зори» (1976) и «Причастие» (1996). Книги небольшого формата, но в них видны «мозоли» поэтессы, и поэтому они были тепло встречены почитателями её таланта.

За стихами последовали песни на слова Любови Сурковой. Своё время творческое содружество поэтессы и композитора Юрия Беседы было весьма плодотворным – родилась серия песен лирических, мелодичных, берущих за сердце.

Будучи хорошим журналистом, Любовь Ивановна редактировала на чугуевском заводе топливной аппаратуры заводскую газету «Рабочая честь».

В редакции городской газеты её очень любили, любили её поэзию. По-доброму и с благодарностью она говорила о людях, заводе. Никогда не была равнодушной к проблемам современности, много стихов посвящала ветеранам и всегда находила для них нужные слова. Жизнь Л. Сурковой наполнена трудом в поле, за верстаком, в редакции заводской газеты. Вышел третий сборник поэтессы «В житті багато не збулося», в котором стихи написаны украинским языком. К сожалению, сборник увидел свет без участия автора. Случилось неповторимое – Л. И. Суркова трагично погибла 1 апреля 1999 года. Книга «В житті багато не збулося…» - это признание великого таланта нашей землячки, её трудом над словом и рифмой. Этому она учила и тех, кто только пробовал своё перо.

Любовь Суркова была инициатором открытия в г. Чугуеве поэтического клуба «Свеча». К юбилею поэтессы вышел обобщенный сборник её стихов «Я всегда буду с вами».

Мы, учащиеся гимназии, почитатели её таланта, время от времени будем перечитывать стихи поэтессы, поклонимся ей низко до земли за её честность, гражданскую позицию, человечность. А иногда посмотрим в вечернее небо, где потерялась в звездах наша талантливая землячка.

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка