«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка5/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Пилипенко Альона, учениця 11 класу

Шатівського НВК, вихованка гуртка

«Юні екологи» БДЮТ,

Лозівської районної ради

Керівник: Калязіна Г. Г.,

учитель біології, керівник

гуртка «Юні екологи»
Мета роботи: вивчити структуру кам’яного кар’єру поблизу села Смирнівка Лозівського району Харківської області з метою охорони геологічної пам’ятки природи, і сприяння її практичного використання у безперервній біологічній, географічній і геологічній освіті і наукових дослідженнях, та як об’єкту зеленого туризму; проаналізувати ситуацію щодо стану забруднення твердими побутовими відходами території села Смирнівка та кам’яного кар’єру; зробити висновки та пропозиції про можливі шляхи вирішення даної проблеми.

Завдання: дослідження Смирнівського кам’яного родовища як «геосайта» Харківщини; вивчення екологічної ситуації на території села Смирнівка та Смирнівського кам’яного родовища; ознайомлення зі складом населення села та його зайнятістю; визначення рівня обізнаності місцевого населення з питань екології; визначення причин виникнення несанкціонованих сміттєзвалищ; аналіз відомих шляхів виходу з даної ситуації ; вибір методів вирішення проблеми, які задовольнять мешканців даної території.

План дій:

1. Вивчення Смирнівського кам’яного родовища як важливої геологічної пам’ятки Харківщини. 2. Вивчення екологічної ситуації території села Смирнівка та Смирнівського кам’яного кар’єру. 3. Активізація інформування місцевого населення з питань екології та можливого вкладу кожного у справу охорони природи рідного краю. 4. Внесення пропозицій до органів місцевого самоврядування, керівників органів виконавчої влади щодо використання і охорони геологічної пам’ятки природи Смирнівського кам’яного кар’єру і сприяння її практичного використання у безперервній біологічній, географічній і геологічній освіті і наукових дослідженнях, його використання як об’єкту зеленого туризму; виконання конкретних заходів для вирішення проблеми збору твердих побутових відходів на території села Смирнівка.



У першому розділі вивчалися питання розвитку тваринного світу на Землі; основних джерел антропогенного забруднення довкілля твердими побутовими відходами, вплив забруднень на здоров’я людей. Другий розділ присвячений вивченню еколого – географічної характеристики села Смирнівка та Смирнівського кам’яного кар’єру, складу населення села та його зайнятості, а також визначено матеріали та методи досліджень. У третьому розділі надано перевагу результатам проведених досліджень Смирнівського кам’яного родовища; аналізу причин виникнення несанкціонованих сміттєзвалищ; результатам анкетування мешканців села Смирнівка; а також запропоновано рекомендації щодо попередження виникнення несанкціонованих звалищ ТПВ на території села Смирнівка та Смирнівського кам’яного кар’єру.

В результаті наших досліджень було встановлено:

Смирнівське родовище є важливою геологічною пам’яткою (геосайтом) Харківщини. Характеристика Смирнівського родовища як ГПП відповідає практичним завданням охорони і використання у безперервній біологічній, географічній і геологічній освіті, в якості об’єктів наукових досліджень, геолого-географічного краєзнавства, зеленого туризму.

Наступним завданням у попередженні подальшого виникнення звалищ ТПВ на території села Смирнівка є створення на території Лозівського району санкціонованого звалища ТПВ та організація систематичного вивезення сміття від домоволодінь мешканців села.


АБРАЗИВНА СКУЛЬПТУРА АЗОВСЬКОГО УЗБЕРЕЖЖЯ
Яковлєва Анастасія, учениця 8 класу

Ульянівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Богодухівської районної ради,

гуртківка Харківської облСЮТур

Керівник: Астапова Т.М.,

керівник гуртків Харківської облСЮТур


Коли ми говоримо про Азовське море, то в уяві постає неозора гладь води і рівнинні безкраї піщані береги. Але це стосується переважно північних берегів моря. Влітку 2012 року ми здійснили степеневий похід по Керчинському півострову, і південне узбережжя Азова нас вразило своєю неповторною красою. Тут берег дуже порізаний: широкі відкриті бухти чергуються з рифовими вапняковими скелями. Дрібні бухточки дуже красиві часто дуже вкриті густими зарослями шипшини, терна, гльоду.

Готуючись до походу, ми звичайно ж ознайомилися з багатьма джерелами, що стосуються географії, геології, біології цього регіону: вивчили головні геоморфологічні елементи узбережжя (звичайно, тоді нас найбільше вабили пляжі, а не абразія, кліф чи бенч), намагалися за схемами в книгах зрозуміти складність та хаотичність структури хвильової поверхні і прибійних потоків, розглядали зразки мшанкових вапняків із шкільної геологічної колекції мінералів та гірських порід (нас дуже вразила інформація, що такі вапняки майже повністю складені скелетними залишками мшанок мембраніпор, які, скоріш за, все інкрустовані гілочками водоростей прадавнього Сарматського моря!). Але все це відбувалося на підготовчому етапі до походу.

Під час походу нас зачарували і безкраї степи, і ні з чим незрівнянна поверхня солоного Акташського озера, і колишня (так і недобудована) Кримська атомна електростанція, і видобування нафти на єдиному в Криму Семенівському родовищі. Але все таки найбільше нас вразила абразійна скульптура (процес руйнування берега хвилями та прибоєм), що найінтенсивніше проявилася у вузькій приурізовій частині від лінії берега до зони руйнування хвиль в бухтах Космонавтів та Зміїній. Ми вияснили, що важливою умовою поширення найхарактерніших форм абразійної скульптури є просторова неоднорідність властивостей корінних порід узбережжя, що зазнають абразії.

Абразія корінних порід на бенчі (тераса, що прилягає до берегового уступу, що вироблена хвилями та прибоєм) або на стінці кліфу (зазвичай крутий береговий уступ, який формується внаслідок руйнування корінних порід, що утворюють прибережну смугу суші) створює своєрідні форми мікро- і мезорельєфу, характер яких залежить від геологічного складу, густини, щільності, текстури та стійкості природи до абразії. Масивні скельні породи під такими ударами немовби шліфуються, виламуються, видовбуються. Якщо порода тріщинувата, то удари хвиль виламують від неї окремі шматки. Саме в бухтах Космонавтів і Зміїній ми і побачили різноманітні форми абразійної скульптури: хвилеприбійні ніші, гроти, абразійні останці («кекури») тощо.

Хвилеприбійні ніші тут мають переважно щілиноподібну вищерблену форму, що залежить від структури складу і умов залягання порід.

Також в результаті абразії у скельних породах сформувалися гроти – своєрідні печери біля підніжжя кліфу. Внутрішня поверхня цих гротів переважно згладжена і заокруглена в результаті дії ударів та шліфовки уламкового матеріалу.

У тріщинуватих породах сформувалися канали продування – вузькі тунелі, тріщини і, навіть, арки, що виникли під дією повітряного потоку який утворюється під час удару хвилі в обрив кліфу.

Найміцніші ділянки берегового обриву під дією абразії відокремилися від берега і виступили у вигляді окремих скель – абразійних останців. Це відбулося, коли швидкість руйнування основної породи значно перевищила швидкість руйнування останця. В результаті абразійного переформування кекурів (останців) вони досягають висоти в декілька десятків метрів і розміщуються поодинці або ж групами на деякій віддалі від берега у морі.

Порівняно рідкісне явище – морські ворота ми побачили у бухті Космонавтів. Лише жаль, що, як говорять науковці, згодом нестійке та недовговічне склепіння арки може обвалитися і на її місці можуть утворитися абразійні останці.

Отже, наш похід запам’ятався не лише важкими переходами, рюкзаками, наметами, а й цікавими геологічними об’єктами, з якими ми змогли ознайомитися та вивчити. І це дало змогу зробити висновок, що береги цієї частини півдня Азовського моря мають бухтовий тип і сформувалися під дією таких провідних факторів як: літологія та первинна структура корінних порід, що складають берег; характер сучасних геологічних процесів на зовнішніх схилах; інтенсивність дії хвиль.


НАПРЯМ: «ДУХОВНО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА МОГО НАРОДУ»
Музеї закладів освіти Дворічанського району
Баграй Яна, Селюта Олександра

учениці 10 класу Дворічанського ліцею,

члени ради музею ЦДЮТ

«Дитячий рух на Дворічанщині»

Керівник: Бабай Л. В.,

методист Дворічанського ЦДЮТ


Кожен етап суспільного життя залишає свій слід в історії. В наш час «виховання історією» набуває особливої актуальності.

Практично всі шкільні музеї є історичними, вони вивчають явища пов’язані з історією та природою рідного краю. Краєзнавство – це наука, яка вивчає особливості розвитку суспільства і природи певного регіону силами місцевих жителів. Таким чином, музеї при навчальних закладах будь-якого профілю можна вважати краєзнавчими.

В закладах освіти Дворічанського району на сьогоднішній день діє 12 музеїв, з них 7 історико-краєзнавчих, 4 бойової та трудової слави та один музей історії дитячого руху району. До кінця 2012 року готується до відкриття районний музей воїнів-афганців в Дворічанській ЗОШ I-III ст.

Історико-краєзнавчі музеї діють в:

- Мечниківському НВК з 1983 року, коли було створено «Музей хліба». Засновники Строєва Валентина Олександрівна, Строєв Василь Миколайович. З роками розширювались експозиції, додалось багато місцевого краєзнавчого матеріалу. Зараз експозиція розділена на три окремі частини: «Бойової слави», «Музей хліба» і етнографічний. Привертає увагу зал присвячений життю видатного земляка, лауреата Нобелівської премії мікробіолога І.І. Мечнікова. Про його дитячі роки і наукову діяльність багато знає і розповідає керівник музею, заступник директора з виховної роботи Строєва Ала Василівна.

- Топільській школі з 1985 року. Засновники Матвєєв Олексій Якович, Строєва Ірина Іванівна. Нині керує його роботою вчитель історії Базарний Олександр Олександрович. Тривалий час тут збирають історію навколишніх сіл Піски, ст. Тополі. Багато стендів розповідають про ветеранів 35 Гвардійської стрілкової дивізії. Привертає увагу стенд «Він дійшов до Перемоги» про ветерана війни і праці, вчителя, поета і художника Максимова Євгена Вікторовича.

- Вільшанській школі з 1985 року. Засновник Колісник Віра Михайлівна, зараз керує його роботою вчитель історії Колісник Ірина Іванівна. Милує око українська світлиця, де проходять вечорниці.

- Етнографічний музей Тавільжанської школи, відкрито в 1995 році. Засновники його Лісовіченко Любов Миколаївна, Шестакова Лідія Семенівна, Гарбузов Віктор Андрійович, Григоренко Надія Михайлівна, Білоус Людмила Миколаївна – перший директор музею. Постійно діють чотири експозиції. Протягом багатьох років учні записують фрагменти народних обрядів та звичаїв, збір предметів народного побуту. Силами школярів написана історія села. Юні історики цієї школи неодноразові переможці II-го етапу конкурсу-захисту робіт МАН в секції етнологія.

- Рідкодубській школі з 1996 року. Ініціатором його створення став директор Тягілєв Юрій Михайлович. Поповнюються розділи експозицій «З історії сіл Рідкодубської сільської ради», «Предмети побуту й праці старовини», «Бойові та трудові звершення земляків». Окрема експозиція присвячена випускнику школи Олександру Медянику, який загинув в Афганістані.

- Токарівській школі, в 1996 році було створено музей, засновник його Оранська Ольга Василівна. В центрі кімнати мирно погойдується плетена з лози колиска. Їй не один десяток літ, не одне покоління школярів гойдали її. А на стендах відображені трудові і бойові шляхи односельчан. Серед них Герой Радянського Союзу Ковальов Олексій Федорович. Зараз керує роботою музею вчитель української мови і літератури Ковальова Зоя Єгорівна.

- Пристанційній школі історико-краєзнавчий музей відкрито в травні 2012 року, керівник Сомова Юлія Миколаївна. Тут уже проводяться тематичні екскурсії, збирається та систематизується інформація про історію населених пунктів. Учні доглядають за могилами солдат, що загинули під час Великої Вітчизняної війни, приймають активну участь у військово-патріотичних акціях.



Музеї бойової та трудової слави:

II-Лиманській школі, дата створення 1983 рік, засновники Труфан Віра Василівна, Базарний Олександр Олександрович. Зараз керує музеєм Базарний Вадим Олександрович. Сюди часто запрошують ветеранів війни і праці, вітають їх з нагоди пам’ятних дат. Учні доглядають за братською могилою та за пам’ятником, відкритим під час походу місцями бойової слави району в травні 2011 року. Його назва символічна − «Ми пам’ятаємо». А в напівтемному залі музею серед інших експонатів лежить огризок хімічного олівця і невеличке дзеркальце, знайдені в окопі давно порослому лісом. Мабуть молодим був солдат… Чи встиг він дописати листа?

Кутьківська школа, 1983 рік заснування. Засновник вчитель історії, тривалий час директор школи Колісник Микола Васильович. Він піклувався про збереження історичної пам’яті, разом з членами краєзнавчого гуртка зібрав безцінні матеріали про далеке минуле, і зокрема, про період Великої Вітчизняної війни. Його роботу продовжує нове покоління, в школі працює група «Пошук» під керівництвом Крейдун Валентини Тихонівни.

Колодязненська школа, музей засновано в 1984 році за ініціативою Мухіної Асі Іванівни. В ньому зібрана історія навколишніх сіл, зокрема, періоду колективізації і голодомору. Проводяться зустрічі з воїнами-інтернаціоналістами. Вивчаються традиції рідного села, щороку учні беруть активну участь в святкуванні масляниці. Останні роки організовує роботу в музеї заступник директора з виховної роботи Полозенко Світлана Вікторівна.

Кам’янський НВК, музей створений в 1985 році. Засновник Ляшенко Петро Андрійович, «поет рідної землі», як говорили про нього в районі. Учні НВК – активні учасники обласної військово-патріотичної акції «Слобожанські дзвони Перемоги». Все нові покоління учнів досліджують історію бойового шляху 719-го авіаційного полку нічних бомбардувальників, який в роки війни знаходився неподалік. Зараз відповідає за роботу музею заступник директора з виховної роботи Юр’єва Інна Андріївна.

З метою залучення молоді до пошукової, науково-дослідницької, художньо-естетичної роботи, формування соціально-громадського досвіду на прикладах історичного минулого для проведення культурно-освітньої роботи серед молоді в 2009 році в ЦДЮТ було відкрито музей історії дитячого руху Дворічанщини. Ініціатором його створення стала вчитель історії, методист ЦДЮТ Бабай Людмила Василівна. Експонати для нашого музею збиралися в багатьох школах району. Активну допомогу нам надали колишні вихованці Будинку піонерів та керівники гуртків. Дерев’яна парта, чорнильниця і ручка з пером, горн, барабан, велика кількість фотоальбомів і, звичайно, творчість вихованців, тепер уже наших бабусів і дідусів. Це поки що єдиний в області музей такого напрямку.

Отже, шкільні музеї є однією з форм додаткової освіти, що розвиває співтворчість, активність, самостійність учнів у процесі збору дослідження, обробки матеріалів. Вони сприяють формуванню патріотизму, розширенню світогляду й вихованню пізнавальних інтересів і здібностей у пошуковій, дослідницькій діяльності.
Духовна спадщина мого роду
Бідулін Ярослав, учень

Зміївського ліцею №1

імені З. К. Слюсаренка

Зміївської районної ради

Керівник: Бутенко Ю. О.
Україна – християнська православна держава. І є толерантною до інших конфесій, що діють на її теренах: християнства католицького обряду, мусульманства, юдаїзму, протестантизму, буддизму, тощо. Про що свідчить кількость протестанських громад, яка вона сягає понад 8.000 і по більшості областей держави становить до 50% всіх церковних організацій.

Окремі християнські церковні громади і місії ченців діяли ще у ранньому періоді Київської Русі, ще до хрещення Русі князем Володимиром у 988 році.

У III ст. н.е. були згадки про Скіфську єпархію у складі єдиної вселенської кафолічної православної церкви, до складу якої входила значна частина земель майбутньої Київської Русі. В причорноморських грецьких колоніях існували церковні громади задовго до князя Олега. Навіть існує легенда про те, як апостол і учень Ісуса Христа, Андрій, що був братом апостола Петра, проповідавши у грецьких колоніях узбережжя і у Ольвії, піднявся вгору Дніпром і проповідував слово про Ісуса Христа в місцевості сучасного Києва.

Є відомості, що болгарин Михаїл (кін. 9 ст.) схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. За переказами, на могилі Аскольда мала бути збудована церква св. Миколи, що свідчило б, що він був християнином. Однак обмеженість Аскольда призвела до того, що у 882 р. новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ. Наступник Олега на київському столі Ігор I (913-945 рр.) сприяв дуалістичному, двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому проникненню в країні. Знову ж за Олега язичницька реакція придушила християнство, але воно не зникло зовсім, і є свідчення, що за кн. Ігоря існувала в Києві церква св. Іллі, бо при укладанні договору з греками 944 частина його посольства присягала на Євангеліє.

Християнство ширилось в Україні також з Заходу, з Моравії, де місійну працю провадили Кирило і Мефодій та їхні учні. Обидва слов. апостоли в дорозі до хозарів були в Криму і там найшли мощі папи Климентія І. З діяльністю Кирила і Мефодія традиція пов'язує проникнення християнства через Галичину на Волинь, де мали б бути у Володимирі єп. ще перед хрищенням Києва за Володимира Великого. Припускають, що за тих часів у Перемишлі вже було єпископство (М. Чубатий).

По смерті Ігоря у 945 р. на чолі держави стає його вдова – княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше в Києві у 955 р.) приймає хрещення. У своєму почті Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає Константин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії. Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства, що піднялося за Оттона І (936-973 рр.). За свідченням німецьких хроністів , посли від княгині Ольги у 959 р. “просили посвятити для цього народу єпископа і священників”. У відповідь він прислав на Русь посольство на чолі з єп. Адальберт. Проте вже у 962 р. він вернувся назад ні з чим. По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва.

Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег правдоподібно вже були християнами. Більше того, у 979 р. папа Бенедикт VII висилав послів до Ярополка.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Великому. Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

15 грудня 1596р. була укладена Берестейська унія, що мала на меті об’єднати католицьку і православну церкви. Але внаслідок того, що частина православного духовенства відкинула унію, фактичного об’єднання не відбулося, а виникла уніатська церква, що потім стала Українською Греко-Католицькою Церквою. У ХІХ-ХХ стт. єпископи та священики УГКЦ були безспосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Яскравим прикладом є автор музики гімну України священик Михайло Вербицький. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. «Головна Руська Рада», створена в 1848 році у Львові й очолювана єпископом Григорієм Яхимовичем (митрополит Галицький в 1860—1863 рр.), висунула австрійському урядові вимогу про автономію для Східної Галичини. В 1868 році греко-католицькі священики виступили засновниками культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях. У суспільному й громадському житті УГКЦ обстоювала і обстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства.
Духовна культура Валківщини в ХVІІ - ХІХ стОЛІТТЯ
Бондаренко Дмитро, учень 10 класу

Новомерчицького НВК

Валківської районної ради, член

історико-краєзнавчого гуртка

Валківського районного ЦТКЕУМ

Керівник: Корецька Н. П., вчитель

історії, керівник історико-краєзнавчого гуртка
На сучасному етапі історії нашої країни особливе місце серед соціальних, історичних, психологічних факторів наці­онально-духовного відродження зайняв фактор релігійний. В Україні, по суті, розпочався новий етап розвитку духовної культури.

Філософія свого часу розробила поняття "духовне виробництво" для характеристики виробни­цтва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Ймові­рно, саме продукти духовного виробництва в широ­кому розумінні й складають елементи духовної куль­тури.

В основі теологічних концепцій розуміння духов­ної культури лежить ідея щодо визначальної ролі ре­лігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно пра­вослав'я дану ідею на початку XX ст. розвивав росій­ський релігійний філософ П. Флоренський (1882— 1937 рр.), який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль.

Звертаючись сьогодні до історії рідного краю, ми натикаємось на багато так званих «білих плям», неточностей, особливо мало що пишеться про духовне життя краю. За часи радянської влади було втрачено багато цікавої інформації про храми і християнські обряди в наших церквах. Довго нас відвертали від церкви, а зараз, коли церква повертається, не всі сприймають це серйозно.

Наше сьогодення стрімко летить вперед, іноді випереджаючи людські думки і можливості. Час науково-технічного прогресу, нових відкриттів, високих стандартів, а людська душа – та ж… Шукає спокою, духовності, часто зазираючи до храму.

На території Валківщини перші храми почали з’являтися з першими поселенцями в ХVІІ столітті. Освоювались нові території, розорювались землі, з’являлись нові поселення, які ставали новим "муром" для Московії від нападів татар. Разом з поселеннями обов’язково будувались і церкви, а згодом при церквах відкривались і школи. Ми бачимо, що церква відігравала немалу роль. Завдяки відкриттю при церквах шкіл, люди ставали більш освіченішими. Саме в церкві люди знайомилися з художнім мистецтвом та живописом, бо найкращі художники завжди малювали ікони для церкви, а кращі композитори складали релігійні пісні для хору. Саме тут простий люд отримував ту невеличку частку знань, прилучався до культурного та духовного життя. Адже переважна частина населення була неписьменною.

З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі нагромаджених суспільством різ­номанітних цінностей і традицій, охоплює сферу ду­ховного виробництва, куди входять такі форми суспі­льної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т. ч. релігія. Духовній культурі властиві певні особливості: во­на має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і служить людству.
Таке містичне ремесло – гончарство. Побут і праця українських гончарів
Бугайчук Наталія, учениця 6 класу,

Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 76,

вихованка гуртка «Кераміка» ЦДЮТ № 2,

Харківської міської ради

Керівник: Подрєзова О. С.
1.«Я - гончар, я гончарюю. Мій круг, моє коло обертається від поштовху ноги. Мені потрібна глина, її повно у Фіяловому яру. Руки її вимісять, а душа карбує поезію форми: глечик, горщик, макітра - цього досить. Усе інше -спокуси.» Ці слова належать директору Валківської школи мистецтв Олександру Ковальову, який став спадкаємцєм видатних валківських керамістів Бориса Цибульника та Федора Гнідого та відроджує слобожанську кераміку.( На фото Олександр Ковальов та його роботи)

2.Гончарство – сивочоле рукомесництво наших предків – одна з найвеличніших книг мудрості українського народу. Супутником гончаря завжди була і є глина – земляна маса, яка в сукупності з водою стає пластичним тістом. вона після обпалювання стає твердіше за камінь, і вироби з неї залишаються такими на століття. Зріст керамічних виробів минувших епох можна встановити з точністю до 25 років, предмети гончарного виробництва – найбільш поширений матеріал археологічних досліджень.

3.На Україні вважалося, що як Бог вклав душу в людину, так і гончар вкладає душу у виготовлений ним посуд. Такі погляди відповідали міфологічній картині світо-утворення, де людина твориться із води і землі (глини), а душа із вогню і повітря. Професія гончаря вважалась спорідненою з ковальством і мала високе суспільне становище. Так було тому,що і гончар, і коваль мали справу с вогнем, приборкували його та в поєднанні з чарівними метаморфозами, що відбувався в горні під час випалювання, здавалися на чаклунів, близьких до бога. На фото – майстер-клас з ковальства на Фестивалі «Печенізьке поле»

4.Гончарі розрізняли багато сортів глини, властивості яких значно варіювалися. Харківщина дуже багата на глини різних сортів:

-на кар’эрі у с. Чорноглазівка Золочевського району по видобуванні зеленої та жовтої глини для виробництва цегли. Цікаво, що обидві кар’єри знаходяться поруч, а глина різна – на фото).

-Цікаві відслонення сірої глини у с. Тишки Дергачівського району, з неї виходить чудова ліпна іграшка, ця глина не потребує домішок.

- А глина з відслонення поблизу с. Водяне Зміївського району навпаки масна і потребує домішок піску, тому що дає велику усадку при висиханні.

- Також багаті на глини Валківський район, Нова Водолага – де гончарні промисли існують і зараз.

5. Гончарі жили і працювали вдома, частіше, на маючи окремого приміщення, іноді навіть харчувались за гончарним кругом.

Дворище та житло гончаря нічим на відрізнялося від традиційних селянських садиб. Поширеним типом сільської хати була так звана мазанка, конструктивну основу якої складали дерев’яні стовпи, з обох боків обмазанні товстим шаром глини. Традиційним було фарбування задньої стіни, призьби чи долівки хати жовтою або червоною глиною.( на фото) При основі хати, по її периметру, влаштовувалась призьба. Вона теж щільно набивалася глиною. Підлога, долівка, ретельно вбивалася довбнею і вимазувалась шаром глини.

6.Невіддільним атрибутом хати була глинобитна вариста піч. Печі для випалювання посуду гончарі прагнули збудувати якомога далі від хати, на задвірках, що диктувалося вимогами протипожежної безпеки.

7.У селі Мохнач Зміївського району ми поспілкувалися з майстром, який кладе печі, каміни, горна, знається на глині, тому що в роду у нього були майстри з ліпної іграшки. На фото Віктор Іванович за роботою

8.Основними інструментами гончарів були круг,ножик і горно, вони наділялися магічними властивостями, як і особа їх власника. У середовищі гончарів вважалося, що втративши інструменти або продавши їх, можна позбутися й благополуччя в професійній діяльності. Існував язичницький асоціативний зв’язок поміж гончарним Кругом і Сонцем. Традиційна гончарна піч на Лівобережжі, як і гончарний круг, теж мала круглу форму.(фото горно Олександри Селюченко, с.Опішне)., за аналогією форми із сонцем, виконувала функцію оберіга.

9.Як і в минулі століття гончарі торгують своїм товаром на ярмарках та базарах, може тільки по селах не їздять. Найвідоміші сучасні ярмарки:

- День гончаря в музеї архітектури і бита Пірогово, м. Київ

- Сорочинський ярмарок, с. Диканька, Полтавськаобл.

- Етно-фестиваль «Печенізьке поле», Харківська обл.

- День гончарства в Опішньому

10.Гончарна справа завжди приковувала до себе увагу лаконічними формами виробів, якістю чистих пропорцій, простотою розфарбування і прямим зв’язком за призначенням. Сучасні майстри відроджують традиції гончарства. Ведуть дослідження, проводять ярмарки та фестивалі, на яких збирають відомих і починаючих майстрів, проводять конкурси для дітей і молоді, збирають експонати для музеїв. Своєрідним центром, гончарною столицею Слобожанщини, став районний центр Валки, Харківської області - одне з найстаріших поселень Слобідського краю. Роботи учнів школи мистецтв, директор школи О.М. Ковальов.

Ще починаючи гончарі, з якими ми познайомились:

11.Художник – кераміст Ольга Торопенко з Красног Кута виготовляє посуд та керамічну іграшку близьку до Опішнянської

12. Різноманітна і яскраво-забарвлена глиняна іграшка сестер Алли та Галини

Хмель із Харкова.

13. Завдяки роботі організації Харківського обласного організаційно - методичного центру культури і мистецтва у місті проводиться відкритий фестиваль народних ремесел «Крокове коло», у якому я приймала участь (фото24,25). Його ціль – відродження народних ремесел України.

14. Умілі руки часто називають золотими. Проте мистецтво – це не лише руки. Майстерність мертва без людської душі. Дякуємо за увагу.
НАРОДНИЙ ТАНЕЦЬ ЯК СКЛАДОВА ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ
Волчукова Поліна, учениця 10 класу

Харківської СШ І-ІІІ ступенів №108

Харківської міської ради

Керівник:Тимофєєва С. М.,

вчитель української мови та літератури
Звернення до національних джерел, включення молодого покоління у культурне середовище шляхом відродження народних танцювальних традицій є провідним у сучасній системі освіти України. В умовах, коли в нашій державі дедалі більше поглиблюється криза духовних цінностей, молодь поступово втрачає традиції свого народу і дедалі більше відчувається вплив культурних традицій Заходу і Сходу. Певна частина молоді сьогодні не ідентифікує себе з українським народом, не має культурних ідеалів, почуттів обов’язку, гідності, честі, патріотизму, самоповаги, нехтує національними інтересами, що призводить до кризи духовної культури. Враховуючи вищезазначені аспекти, дослідження народного танцю як складової духовної культури українського народу є актуальним для виховання у підростаючого покоління національної ідеї.

Під духовною культурою розуміють рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства, особистості, а саме його душі, совісті, свідомості, почуттів, тощо. Важливою складовою духовної культури українського народу є народна художня творчість.Вона протягом тисячоліть була майже єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду, втіленням народної мудрості, світогляду, ідеалів. Народний танець є одним з найдавніших видів у структурі народної творчості.

Народний (етнічний) танець – танець окремого народу, який склався на основі народних танцювальних традицій. Українські народні танці дуже різноманітні за жанрами, формами, тематикою та сюжетами. Ґрунтом, на якому зростало і розвивалось хореографіч­не мистецтво українського народу, є харак­тер праці, побутові умови його життя, рідна природа і боротьба за соціальне і національне визволення.

Жанри народної хореографії відображають історію народу, харак­тер праці, побутові умови його життя, рідну природу, менталітет.

Танцювальна форма — це втілення певного ідейно-емо­ційного змісту хореографічними засобами, притаманними тому чи іншому народу, хореографічному різновиду.

Основними жанрами народних танців, які побутують на Україні є: обрядові, побутові та сюжетні.

Обрядові танці (хороводи). Хороводи — один з най­давніших видів народного танцювального мистецтва. Ви­конання їх колись пов'язувалося з традиційною зустріччю весни (весняний цикл танців), відзначенням літа (ку­пальський цикл танців), зустріччю Нового року.

Обрядові танці на Україні називають веснянками, гаїв­ками, танками. Для них прийнято загальну назву — хо­роводи.

За тематикою обрядові танці можна поділити на три гру­пи. До першої належать хороводи, в яких відображаються трудові процеси («А ми просо сіяли», «Мак», «Шевчи­ки», «Бондар», «Коваль» та ін.). До другої - ті, в яких відображаються родинно-побутові стосунки («Перепілка», «Ой гілля-гілочки», «Пташка» та ін.). До третьої — ті, в яких відображаються патріотизм, імітація рідної природи («А вже весна», «Марена»).

Побутові танці. В танцях, які належать до цього жанру, відображаються істотні риси характеру українського народу: волелюбність, героїзм, сміливість, спритність, завзяття, винахідливість, дотепність, нестримна веселість. Саме в побутових тан­цях сформувалися ті елементи танцювальних рухів, що характеризують національну своєрідність української на­родної хореографії і широко застосовуються в танцях ін­ших жанрів.

До жанру побутових танців належать наступні форми танцю: метелиці, го­паки, козачки, козаки, коломийки, гуцулки, верховини, польки і кадрилі. За стилістичними особливостями хореографії та музики їх можна розподілити на три групи. Перша — ме­телиці, гопаки, козачки; друга — коломийки, гуцулки, верховини; третя — польки та кадрилі.

Сюжетні танці. В сюжетних танцях засобами народної хореографії відображаються конкретні явища з навколишнього життя і природи. Назва танцю, як і його мелодії, визначається основним змістом.

За тематикою українські сюжетні танці можна розподілити на групи:

а) танці на трудову тематику («Шевчики», «Ковалі», «Косарі», «Лісоруби»);

б) танці на військову тематику («Гопак», «Опришки», «Аркан»);

в) на побутову тематику («Катерина», «Коханочка», «Волинянка»);

г) танці, в яких відображено навколишню природу – дерева, річки, озера, зміна пор року і зображення виробничих знарядь в дії, наприклад («Гонивітер», «Зіронька», «Віз», «Місяць»);

д) імітаційні (передача повадок птахів і тварин) («Гусак», «Козлик»).

У ході дослідження дійшли до наступних висновків:


  1. У танцювальному фольклорі знайшли відображення естетичні та етичні ідеали українського народу, історія, філософія, традиції, звичаї, старовинні обряди, ритуали, пісні.

  2. Виявлені характерні риси українського народного танцю - варіативність, колективність, народність.

  3. З’ясовано, що українські народні танці виконують певні функції: комунікативна, ритуальна, світоглядна, виховна, патріотична.

Уточнено класифікацію форм та жанрів українського народного танцю.

  1. Українська держава сприяє відродженню українського козацтва.

Військові танці українського козацтва висловлюють думки і сподівання, які близькі менталітету українського народу.
Аркадієвська Богородична пустиня
Гурток «Історичне краєзнавство»

Печенізького РЦДЮТ

Печенізької районної ради

Керівник: Сафронова Л.В.,

керівник гуртка

«Історики-краєзнавці»


Серед церковних пам’яток Печенізького краю особливе місце займає невеликий чоловічий монастир, котрий увійшов в історію під назвою Аркадієвська Богородична пустиня. Перша відома згадка про нього належить до 1653 р.

Аркадієвська Богородична пустиня була заснована монахами-втікачами, які не хотіли коритися католикам - уніатам – в 30-х рр. XVII ст. Дике поле – Печенізьке поле, було для них найкращим притулком. Довго поневіряючись, уникаючи зустрічей з загонами татар та польськими гайдуками, прибульці дійшли до річки Донець. Зупинилися на правому високому березі річки, вибравши невеликий рівний майданчик. Місце обране під монастир, було глухе і дике, але дуже мальовниче.

Перша відома на сьогодні письмова згадка про мешканців пустині і про саму пустиню датується 1653 роком і виявлена в грамоті російського царя Олексія Михайловича. В своїй грамоті він велів віддати Аркадіївську Богородичну пустиню Феодосія Лазурна і йому і декільком ченцям звелено було мешкати в пустині.

В 1660 році знову грамотою царя Олексія Михайловича, в зв’язку зі смертю тих старців, тобто монахів, велено було передати чорним старцям Іову Ястребову „с братне” з Чугуївського Успенського монастиря Аркадіївську пустиню.

У перші роки існування пустині її відвідували прихожани досить рідко і в незначній кількості.

У XVIII ст., після утворення значної кількості населених пунктів неподалік монастиря, бажаючих відвідати обитель значно збільшилась присутність прихожан стала майже постійною, особливо в дні значних православних свят.

Ченці з місцевим населенням жили в мирі. Допомагаючи селянам, які потерпали від голоду та хвороб. Бо за монастирем були закріплені величезні угіддя і вирощувалось все необхідне. В більш пізні часи, коли “для прокорма” за монастирем була закріплена земля і слобідка Троїцька, монахи теж не цуралися роботи і часто, заткнувши за пояс поли ряси, орали, сіяли, косили, молотили на рівні з підданими селянами.

В квітні 1786 р. маніфестом імператриці Катерини ІІ значна кількість монастирів Слобідської України була скасована, а їх земельні володіння вилучені в державний фонд. Така доля спіткала і Аркадієву пустинь в результаті чого мешканці слобідок і хуторів були передані у відання економії та перетворені на державних селян, землі секуляризовані. В 1722 р. Аркадієва пустинь була передана у володіння Курянського Преображенського монастиря. Але через деякий час, у 1730 р. пустиня була передана в управління Харківського Покровського монастиря і керівництво нею здійснював ректор Харківського колегіуму. У відомстві Покровського монастиря пустиня залишалася до її скасування в 1787 р. Після розформування монастиря його будівлі були продані поміщику Зарудному. Ікону Аркадіївської Божої Матері було передано в Мартівський Архангело-Михайлівських храм.


ЦЕРКВА В ЖИТТІ УКРАЇНЦІВ
Гурток «Історики-краєзнавці»

Зачепилівського РБДЮТ,

учні 11 класу Новомажарівської

ЗОШ І-ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради

Керівник: Овчаренко Т. С., учитель історії,



керівник гуртка «Історики-краєзнавці»
На початку ХХ століття на території сучасного Зачепилівського району діяло 13 церков:

з/п

Назва населеного пункту

Престол

1

Зачепилівка

Архангело-Михайлівська церква

2

Залінійне

Введенська церква

3

Руський Орчик

Миколаївська церква

4

Руновщина

Покровська церква

5

Орчикова Чернещина

Преображенська церква

6

Леб'яже

Воскресенська церква

7

Олександрівка

Преображенська церква

8

Нагірна Ігрушка

Покровська церква

9

Миколаївка

Миколаївська церква

10

Сомівка

Троїцька церква

11

Бердянка

Покровська церква

12

Старе Мажарове

Миколаївська церква

13

Улянівка

Різдво-Богородицька церква

В роки радянської влади уціліли не всі. Гортаючи сторінки історії, спілкуючись із старожилами нашого села Нове Мажарове, ми дізналися про десятиліття переслідування тих, хто сповідував християнство. Як переслідували церковнослужителів за Віру Христову.

Церкви в нашому селі не було ніколи. Найближчий церковний приход знаходився в сусідньому селі Старе Мажарове. Миколаївську церкву Московського патріархату збудували більше як 200 років тому. Її побудували майже одночасно із заселенням села. Будували добротно, з цегли. В роки війни в с. Бердянка вціліло лише три хати, тож не довго думаючи Старомажарівську церкву розібрали і з її цегли побудували Бердянську середню школу. Службу почали правити у хаті біля школи, а пізніше у хаті батюшки.

З 1942 року богослужіння проводив отець Микола Миколайович Тарасевич. Він частенько збирав жінок і влаштовував молебні. Іноді миряни йшли в поле, щоб вимолити дощу. Отець Микола не цурався сільської роботи, разом з усіма працював у полі, допомагаючи колгоспові. Після його смерті з 1953 року очолив церкву Олексій Романович. Він ревно оберігав Віру Христову. Свого часу, за віру, йому довелося бути ув’язненим. Тому, ставши священиком, отець Олексій збирав серед населення панахиди, сушив сухарі, пакував усе і відправляв тим, хто продовжував перебувати в місцях ув’язнення за віру в Господа. Щороку, у травні, у церкві збиралися священики із сусідніх приходів для того, щоб справити Храм на честь святого Миколая. Церква так була названа на честь отця Тарасевича Миколи Миколайовича. Одного разу злодії хотіли пограбувати церкву, але отець сміливо вчинив їм опір. Після цього, будучи побитим, він помер. З 1983 року священики почали часто змінювати один одного. Коли службу почав правити отець Олексій, який жив у с. Чернещина за 7 км. від церкви, влітку 2000 року в парку с. Нове Мажарове було закладено камінь, на місці якого колись мав піднятися храм. На його освячення приїхали настоятелі сусідніх храмів.

Вже тоді люди все частіше почали звертатися до Бога. Зараз у пристосованому приміщенні почала діяти церква і в нашому селі.

Отець Ігор приїхав у село чотири роки тому. До цього жителі села були прихожанами Миколаївської церкви сусіднього села. Більшість із них відвідували церкву на Вербну неділю, Великдень та Водохрещу. В інші дні і свята, за винятком 2-5 прихожан з двох сіл, церква пустувала. Знайшов молодий настоятель стежку до парафіян, умовив переобладнати занедбане приміщення під церкву і два роки тому відкрив у селі церкву ікони Божої Матері Спорительниці Хлібів. Місцеві майстрині вишили ікони, корогви, скатерті, рушники. На зібрані кошти купили необхідні церковні атрибути.

І потяглись у неї люди, щоб прилучитися до віри Христової. Особливо багато в церкві молодих мам з дітками. З материнським молоком вбирають в себе дітлахи Слово Боже. Частенько відвідують парафіяни і святі місця.

Щосуботи і неділі скликає церковний дзвін вірян до церкви. Поступово Слово Боже зцілює людські душі, робить нас добрішими і людянішими. Багато дітей шкільного віку почали відвідувати недільну школу, навчатися в художній школі при храмові. Не зачиняються двері до отця Ігоря. Разом з парафіянами він з нами у радості і горі. Разом правимо панахиду за загиблими в роки війни та померлими від голоду, разом святкуємо Миколая, вітаємо один одного з Різдвом Христовим. А щоб бути свідомими прихожанами ми разом з батьками вирішили, що в школі обов’язково має вивчатися курс «Православна культура Слобожанщини».

Нині в центрі села спільними зусиллями вже зведено стіни справжнього храму. До його будівництва прилучаються і дорослі і діти.

Незабаром і дзвіницю зведуть, щоб кликали дзвони нас до Слова Божого.

І в наше село прийшов час відродження, морального очищення. На наших очах завершується доба матеріалізму та його цінностей, і це невпинно веде нас до відродження духовності, національної гідності, загальнолюдської моралі. Війна проти Бога і людяності прямує до свого завершення.


Хрещення князя Володимира за «Корсунською легендою»
Гусарчук Катерина, учениця 7 класу

Харківської гімназії № 55,

гуртківець Школи мистецтв

Харківської міської ради

Керівник: Роменський О. О.

керівник гуртка Школи мистецтв


Проблема Хрещення Русі завжди була і є актуальною для вітчизняної історичної науки. Історичний та цивілізаційний вибір князя Володимира започаткував докорінні зміни в політиці, економіці та культурі Давньої Русі, а православ’я візантійського зразка стало домінантою в духовному житті українського народу. Об’єктом дослідження є «Корсунська легенда» - літописний текст під 986 – 988 рр., в котрому розповідається про навернення Володимира до християнства після зусиль візантійського проповідника, «випробування вір» послами князя, облоги та взяття міста Херсон (Корсунь) у Північному Причорномор’ї. Незважаючи на значну кількість праць, в яких досліджуються перипетії хрещення князя Володимира (зокрема, О. О. Шахматова, О. Л. Бертьє-Делагарда, Б. Д. Грекова, Б. О. Рибакова, В. М. Рички та інших науковців), протиріччя в джерелі ще не отримали цілком аргументованих пояснень, що й зумовлює актуальність нового звернення до теми.

Розповідь про релігійні місії до Києва в 986 р. є запозиченням поширеного в агіографії сюжету, паралелі до котрого простежуються в візантійській, іудейській, хозарській письмових традиціях. Незважаючи на легендарність подробиць, є підстави припускати, що релігійні контакти між Руссю та її сусідами активізувалися саме в 80-х рр. Х ст. Літописна розповідь дає змогу зрозуміти, як саме діяли візантійські проповідники задля навернення правителів «варварських держав».

Подальший опис «випробування віри» послами Володимира тривалий час вважався вставкою, вміщеною літописцем для того, щоб виправдати подальший похід війська русів на Корсунь. Проте вибір місця хрещення відігравав важливе місце для еліт раннього середньовіччя, і нарада Володимира з боярами та старцями дозволяє це зрозуміти.

Похід на Корсунь є кульмінацією розповіді літописної «Повісті про хрещення Володимира». Незважаючи на тривалу облогу, місто вдалося взяти лише за допомогою зрадника Анастаса Корсунянина, котрий виказав місцезнаходження корсунського водогону. Хрещення Володимира відбувається після зцілення від хвороби в купелі, що є поширеним агіографічним мотивом, вірогідно запозиченим з хроніки Геогрія Амартола. Царівна Анна, його майбутня дружина, відіграє вирішальну роль у наверненні свого чоловіка, а згодом і всієї країни.

Незважаючи на протиріччя з версіями окремих візантійських та давньоруських джерел, «Корсунська легенда» зберегла найбільш детальну та достовірну інформацію про доленосну подію в історії східного слов’янства. Саме хрещення в Корсуні започаткувало релігійні традиції Давньої Русі, і духовна спадщина, пов’язана з цією подією, зберігає значення і до наших днів.
ТВОРЧІСТЬ ХУДОЖНИКІВ КУП'ЯНЩИНИ
Демченко Олеся, учения 11 класу

Куп'янської гімназії №1

Куп’янської міської ради

Керівник: Карпичева Л. А.,

вчитель образотворчого мистецтва
Робота присвячена творчості двох художників Слобожанщини: Чорному Д.Ф., Рагуткіну В.І., чия діяльність була пов'язана з містом Куп'янськом. Це перше дослідження даної теми. Творчість вищеозначених художників обрана для аналізу по принципу визначності у мистецьких колах – картини всіх художників знаходяться не тільки в приватних колекціях, але і фондах великих музеїв як в Україні так і за кордоном.

Аналіз творів митців будується на формальних-стильових та змістовно-смислових характеристиках. Формальні характеристики творів художників подані у вигляді таблиць, змістовні інтерпретовані в текст для збереження поетичності та виразності.

У основній частині роботи розглядаються біографії та особливості творчості кожного із художників.

Чорний Д.Ф. – організатор першої дитячої студії образотворчого мистецтва на Куп'янщині. Творчість художника є характерним філософським сприйняттям та відображенням життя в пейзажах рідного краю. Художник передає стан своєї дущи через зображення картин природи. Творчість митця характерна деяка відчуженість, самодостатність у відображенні миттєвості природи у її пограничних станах (світанок, захід сонця, туман). Природа на картинах художника приваблює своєю загадковістю, непізнаність. Зовсім інше ставлення Чорного Д.Ф. до світу «мертвих» речей. У натюрмортах вони завеликі, як би рвуть картину, здається що ось-ось вои вийдуть із рами та заполонять людське життя.

Самобутність творчості художника Рагуткіна В.І. виявляється у незвичайній манері, в якій поєднується примітивське зображення з професійним колоритом. Різноманітна жанрова палітра митця – портрети, пейзажі та особливо улюблений сюжетний жанр. Митець цікавиться історією рідного краю, його легендами, обрядами, що знайшло відображення в його творчості. Полотнам художника притаманна декоративність, урочистість, дитяча безпосередність. Тематикою робіт Рагуткіна В.І. є розкриття зв'язку поколінь, людності, любов до рідного краю, всього того що пов'язане з поняттям загальнолюдських цінностей.

Цінність даного наукового дослідження, виконаного автором, полягає у тому що воно може бути на пригоді підготовки та проведенні уроків присвячених краєзнавству (образатворче мистецтво, харківщинознавство, проведення класних годин і т.ін.).


Візантійський стиль в церковній архітектурі Харкова
Єлагіна Вікторія, учениця 11 класу

Харківського ліцею №107,

гуртківка Школи мистецтв

Харківської міської ради

Керівник: Фомін І.О.,

керівник гуртка Школи мистецтв


Знайомство з церковною архітектурою Харкова, одного з найвеличніших міст України, навряд чи може залишити байдужим кого-небудь. Різноманіття архітектурних стилів і форм може вразити навіть мистетвознавців та архітекторів. Особливо це стосується візантійського стилю, який успішно і наполегливо застосовувався харківськими архітекторами і був вельми поширеним наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Розгляд впливу візантійського стилю на формування та оформлення церковної архітектури Харкова має велике значення не тільки з мистецтвознавчої точки зору. Можливо, що навіть його появлення було спробою звернення до першоджерел українського світогляду, витоків християнства. Спробою виразити у драматичні передреволюційні роки певних ідей через мистецтво, архітектуру. Слід визнати, що саме візантійській стиль храмових споруд сформував неповторний, унікальний образ нашого міста. Можна говорити, що дивовижним чином візантійський стиль архітектури церковних споруд було дуже вдало вписано у ландшафтну картину природного середовища нашого міста. Водночас його смислові акценти перекинули так би мовити місток до античної доби де відбувається народження, проповідь та хресні муки і воскресіння Спасителя людства; до середньовічча де народжується, діє, страждає і відроджується через хрещення Русі духовна візантійська культура. Найбільш яскравими прикладами проявів візантійського стилю в храмовій архітектурі Харкова стали: Свято-Благовіщенський собор, Свято-Озерянський храм Покровського монастиря, Озерянська церква на Холодній горі, Свято-Миколаївська церква, Казанський храм, церква св.Олени та Костянтина. Для нашого дослідження важливо усвідомити які саме і яким чином елементи візантійського стилю висловлювали задуми авторів архітектурних проектів харківської церковної архітектури. Незважаючи на втрату зруйнованого за радянських часів Свято-Миколаївського храму, Харків все-таки проніс через драматичні роки ХХ століття найважливіші риси художнього задуму, які знайшли своє відображення в елементах церковної архітектури розглянутих нами в роботі. Так використання візантійського стилю в церковній архітектурі Харкова заснування якого датується серединою XVII століття сформувало образ, який увібрав у себе глибинні сенси всієї нашої історії та культури від Різдва Христового, від Візантії, від Хрещення Русі. Однак читання архітектурної мови вимагає особливої підготовленості і знань. Тому результати даного дослідження були використані для проведення занять для школярів з краєзнавства, екскурсій тощо.

Підводячи підсумок дослідженню історії впливу візантійського архітектурного стилю на храмову архітектуру м. Харкова, необхідно відзначити, що саме візантійський стиль став невід'ємною рисою образу нашого міста, визначивши його архітектурні домінанти.

Архітектура Харкова - це колиска нашої історії, скарбниця культурно-історичної спадщини, завдяки якій ми залучені до незвичайної, казково багатої візантийської, а через неї - й до античної традиції людства. І від того, наскільки ми здатні її розуміти і відповідати ній в нашому повсякденному житті, залежить те, наскільки вона буде успішною, осмисленою, натхненною.

Візантізм в архітектурі є тим містком, який відновлює спадкоємність культурних процесів і залучає нас до традиційної культури. Наочно здійснюється єдність форми і змісту. Ідея єдності форми і змісту поширюється на все візантійське сакральне мистецтво. Поворот до невізантійських форм в ХХ-ХХ ст.ст., був обумовленим саме пошуком цієї єдності, яка була втрачена із проникненням західних стилів до храмової архітектури.


Духовне відродження Зміївського району
Кайдан Валерія, учениця 10 класу

Зміївської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2

Зміївської районної ради

Керівник: Бабич М. М.,

вчитель історії


  • Робота складається зі вступу, ІІ розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків (фото).

  • Мета роботи полягає у необхідності осмислення національної ідеї і релігії як одного з  факторів формування демократичної правової держави. Сприяння духовного відродження міста Змієва та розвитку православної релігії на території Зміївського району. Здійснення духовно-релігійоного виховання молоді. Аналізується роль релігії як невід'ємного чиннику розвитку нації, її взаємозв’язок  з національними устремліннями народу, його традиціями, побутом, культурою, що сприяє усвідомленню нацією своєї самоцінності і самодостатності.

  • Актуальність роботи полягає в тому,  що становлення України як демократичної і правової держави підтверджує необхідність осмислення ролі національної ідеї і релігії як вагомих факторів її формування. Національне відродження викликає закономірний інтерес до проблем  державності, національної культури, традицій, звичаїв.

  • І Розділ «Духовна історія Зміївського району» звертається увага на перші пам’ятки про монастирі та церкви на території Зміївського району. А також коротка розповідь про сучасні храми та їх відродження.

  • ІІ Розділ «Храми міста Змієва», де йде мова про Свято-Миколаївський храм та історію його розвитку та Свято-Троїцький храм, як храм, що відроджується.

  • Висновки. З відбудовою храмів в душах людей засяяла зірка віри, надії та любові. Народ повинен відродити та зміцнити віру своїх дідів та прадідів. Які оселилися у цих місцях, майже 400 років тому. І це буде найкращим вшануванням пам’яті їхніх предків, які будували храми та заповідали жити всім у мирі, дружбі і злагоді.


Свято-Іоанно-Усікновенський храм міста Харкова
Крючков Артем,

гуртківець Школи мистецтв

Харківської міської ради

Керівник: Фомін І. О.,

керівник гуртка Школи мистецтв
Свято-Іоанно-Усікновенський, на відміну від інших храмів Харкова не отримав широкої популярності. Вперше храм згадується в «Історичній хронологія Харківської губернії» К. П. Щелкова, яка побачила світ в 1882 р.  До 1917 р. відомості про храм дуже мізерні. У дореволюційній літературі храм практично неописаних. Такі корифеї харківської дореволюційної науки як проф. Д.І. Багалій та Є.К. Рєдін обходять храм повним мовчанням. Ймовірно для них цей храм, освячений в середині XIX в., Здавався надто новим та мало примітним. Лише деякі дореволюційні автори побіжно згадує про нього й то тільки про дати будівництва і обвалення купола. Свято-Іоанно-Усікновенський храм було зведено як цвинтарна церква Харківського міського (православного) кладовища. Кладовища є супутником будь-якого населеного пункту. Слободи, які потім органічно входили в межі міста, засновували свої кладовища, і таким чином до кінця XVIII - поч. XIX ст. практично у всіх напрямках від міського центру, утвореного обрисами колишньої фортеці, потягнулися кладовища. Кладовище Залопанських парафій розташовувалося поблизу Свято-Дмитрівської церкви і тягнулося у напрямку до Холодній Горі (територія поблизу Південного вокзалу). Кладовище парафій, утворених Свято-Воскресенським, Свято-Вознесенським, Свято-Архангело-Михайлівським храмами, засноване в 1772 р., розташовувалося біля Кінного ринку. Однак найбільша кількість кладовищ в різний час розташовувалося в північному напрямку, у районі Сумської та Пушкінської (Німецької) вулиць. Ця обставина може здивувати сучасних харків'ян, оскільки зараз це центральні і найбільш престижні райони міста, проте в кінці XVIII - поч. XIX ст. місто розвивалося не в напрямку Сумської вулиці, а в бік Холодної Гори і сучасного Московського проспекту.

Храми Російсько-Візантійського стилю в інтерпретації А.А.Тона відрізняються від аналогічних споруд: відмовою від позакомарного перекриття даху і заміною його скатним перекриттям. У декорі – елементи слобожанської храмової архітектури XVII ст. Будівництво цвинтарного Свято-Іоанно-Усікновенського храму почалося тільки 25 травня 1845, за проектом харківського губернського архітектора А.А. Тона. Будівництво храму затягнулося на довгих 12 років. У 1857 г Свято-Іоанно-Усікновенського храму було освячено св. Інокентієм (Борисовим) архієпископом Харківським і Охтирським. За радянських часів храм був закритий. Храм відкривався в 1943 р. і в 1970 р. З моменту останнього відкриття і до цього дня храм не закривався.


ТРАДИЦІЯ ВСТАНОВЛЕННЯ НАРОЧИТИХ ХРЕСТІВ В УКРАЇНІ
Ланько Дар’я, учениця 10 класу

Харківської гімназії №12

Харківської міської ради

Керівник: Пристюк Н. П.,

вчитель історії
З доісторичних часів хрест був на диво розповсюдженим символом у зовсім різних культурах світу. Але найбільше розповсюдження та відомість хрест набув як головний символ християнської релігії. Поява хреста у християнській традиції пов’язана з тим, що на ньому було страчено головну постать християнської релігії – Ісуса Христа.

Разом із запровадженням християнства на Русі на наші землі прийшли й традиції та вірування, пов’язані з шануванням хреста. Хрест глибоко вкоренився в культурі і побуті українців. Знак хреста часто кладуть на себе промовляючи молитви, вирушаючи в далеку дорогу, перед їжею. На правдивість слів хрестилися, роблячи рукою знак хреста благословляли. Хрести ставили на могилах, на перехрестях шляхів, вішали у помешканнях, вимальовували чи вирізьблювали на сволоках. У переказах розповідається про визволення знаком хреста з лиха, про те, як цього знаку боїться «нечиста сила».

Цікавим явищем народної християнської культури є традиція встановлення нарочитих хрестів. Нарочиті хрести – це нерухомі ландшафтні хрести які споруджують за певними особливими мотивами чи обставинами, але вони не є могильними. Є і інша, народна назва для таких хрестів – фігури. За мотивами встановлення хрестів можна виділити декілька їх видів: поклонні, охоронні, обітні, пам’ятні, подячні, спокутні, похвальні, позначальні, кенотафи. Звичай ставити нарочиті хрести існує у багатьох християнських народів. В Україні ця традиція бере початок з глибокої давнини.

Поклонний хрест сприймався як духовний щит від ворогів видимих і невидимих. З часів Древньої Русі їх встановлювали на пагорбках, поблизу в’їзду в місто чи село. Особливий зміст мала традиція ставити поклонні хрести на перехресті доріг. Прохожі і проїжджаючі, перебуваючи в дорозі, могли помолитись або ж просто перехреститись і попросити Бога про поміч і захист.

Охоронні хрести за метою встановлення схожі до поклонних. Головна їх функція – це захист населеного пункту від нечистої сили, пошесті, епідемій різних хвороб, засухи.

Обітні та подячні хрести ставилися в різних випадках. Є хрести як знак прохання допомоги у Бога. Інші хрести ставилися в подяку Богові за одужання після тяжкої хвороби, за щасливе повернення з війни, заробітків. Обітні хрести власноруч виготовляли і встановлювали біля власного помешкання.

Пам’ятні та позначальні хрести встановлювали з нагоди значущої події, у вічне нагадування про неї: побудова церкви, закінчення війни, закладення школи або на згадку якогось страшного мору або голоду, позначення місця якоїсь події.

Спокутні хрести ставили сподіваючись на прощення якоїсь провини.

Хрест-кенотаф – символічна могила, в якій нема небіжчика. Споруджується як спомин про людину, котра загинула на чужині.

За часів радянської влади в Україні встановлення хрестів було заборонено, але традиція збереглася до нашого часу, хоча подекуди забувся її головний сакральний сенс. Починаючи з 90-х рр. ХХ ст.. встановлюють новітні хрести з приводу сучасних подій та обставин, але при спорудженні таких хрестів часто невілюється мотивація встановлення. Інколи усвідомлення мотиву взагалі не має, а ставлять «про всяк випадок», або з міркувань престижу.

Отже, ми можемо сказати, що хрест мав велике значення для християнського населення України. Він супроводжував людину від народження до самої смерті, вважався головним символом та оберегом, «непереможною зброєю». Хрести в Україні встановлювалися у багатьох випадках, але всі цілі встановлення об’єднує єдине – бажання отримати захист, розраду, уникнути розпачу. Все це свідчить про те, що українці мали міцну віру в Бога та у силу святого хреста.


Духовна та політична спадщина Володимира Мономаха
Леонов Максим, учень 10 класу

Харківської гімназії № 55

гуртківець Школи мистецтв

Харківської міської ради

Керівник: Роменський О. О. ,

керівник гуртка Школи мистецтв


Епоха останньої третини XI – першої чверті XII ст. стала визначальною для історичної долі Київської Русі. Цей час ознаменований військовою та політичною діяльністю одного з найвидатніших князів доби середньовіччя – Володимира Всеволодовича Мономаха (1053 – 1125). Творчість Володимира Мономаха стала джерелом духовної наснаги для багатьох майбутніх поколінь, а його повсякденна діяльність – еталоном втілення на практиці євангельських заповідей, прикладом вміння пожертвувати особистими інтересами заради Батьківщини. Актуальність роботи визначається важливістю визначення ролі та місця творів Мономаха в давньоруській літературі і культурі, їх аналізу не лише як унікальних історичних свідчень, але і пам'яток філософської та релігійної думки, що не мають аналогів серед інших давньоруських джерел. Мета роботи полягає у вивченні духовної спадщини Володимира Мономаха, вираженої в його творчості, ролі релігійних переконань у житті князя та впровадженій ним політиці.

Історіографія питання є достатньо широкою: найбільш детальні наукові розвідки про Русь доби Мономаха належать В. А. Воскресенському, І. М. Івакіну, Н. В. Шлякову, М. М. Вороніну, В. А. Кучкіну, М. Ф. Котляру, О. В. Назаренку. Джерелознавчі дослідження творів Володимира Мономаха, вміщених в Лаврентіївському літописі під 1096 р., проводились з початків існування вітчизняної науки, проте аспект визначення саме духовної, релігійної складової творчості та діяльності князя ще не отримав належного висвітлення.

В «Повчанні дітям» міститься не лише багатий масив фактів щодо історії Русі й навколишніх народів, але й конкретні настанови, правила життя, яким повинен слідувати не лише князь, а й кожен християнин. Головним завданням Володимир Мономах вважає виконання приписів християнської доброчесності, сумлінну працю та доброзичливе ставлення до оточуючих. Поради щодо повсякденного читання Св. Письма, відвідування служби Божої, приклади з повсякденної практики управління князівством дозволяють зрозуміти роль духовних та релігійних чинників серед правлячої еліти Київської Русі. Теза про пріорітет моральних цінностей простежується і в інших творах князя-письменника – листі до Олега Святославича та молитві.

Військова та політична діяльність Володимира Мономаха також була підпорядкована перш за все обстоюванню християнських цінностей, ідеї захисту рідної землі. Завдяки зусиллям Володимира Мономаха вдалося на тривалий час ліквідувати половецьку загрозу та консолідувати сили руських князівств. Використання духовного потенціалу спадщини Київської Русі видається особливо необхідним в наші дні для відродження й розбудови духовності в українському суспільстві.


Православна культура в моєму селі Шарівка
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка