«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка6/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Маслянцева Дарія, учениця 11 класу


Шарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

вихованка літературно-краєзнавчого гуртка

Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради

Керівник: Войтенко Н. М.,

практичний психолог, керівник

літературно-краєзнавчого гуртка
Православна церква споконвіку мала велике значення в житті українців. В давнину церква, крім культових відправлень, слугувала головним осередком громадського спілкування та святкового дозвілля.

У 1862 році у Валківському повіті було тридцять дві церкви, в 1920 році – п'ятдесят дві. З початком радянської влади більшовики починають активний наступ на церкву. Протягом тридцятих років всі культові організації на Валківщині були закриті, а самі церкви були перебудовані під колбуди (Ков'яги, Черемушна, Новий Мерчик, Огульці). В середині тридцятих років починається масове знищення церковних споруд. Були розібрані або підірвані всі шість церков у Валках, Черемушній, Михайлівці, Сніжкові, Старому Мерчику. Нищення культових споруд продовжувалося й пізніше. Чудом збереглася лише єдина церква у Високопіллі

Шарівка – село, яке зараз є центром Шарівської сільської ради. Хутір, яким було наше село раніше, був заснований у кінці вісімнадцятого сторіччя. Перша згадка про хутір датується 1785 роком.

Серед найстаріших церков Валківського повіту був Огульцівський храм Покрова Богородиці, який у 1711 році був спалений татарами. Нова дерев'яна Покровська церква в Огульцях була збудована в 1733 році, а білокам'яна –у 1889 році.

Але релігійне життя вирувало і в Шарівці. З переказів старожилів відомо, що жив у Шарівці священик Золочевський Костянтин Миколайович.

У роки встановлення радянської влади церква зазнала гоніння. Церкви або руйнувалися, або перетворювалися на комори, клуби та інші громадянські споруди. Та й людей, які мислили або діяли не так, як потрібно було новоспеченій владі це так не обійшло. Їх заарештовували, засуджували, страчували…

Не минула ця доля й Золочевського Костянтина Миколайовича. У роки масових репресій та колективізації радянська влада зачепила і його. Під час колективізації Золочевського було розкуркулено. А якже, адже дах його будинку був під залізом, а не під соломою чи очеретом, як в інших. Деякий час священика в селі не було. Люди дивувалися і не могли зрозуміти, де ж він подівся. Він на три роки був висланий до Сибіру. Незважаючи ні на що, батюшка все одно повертається на Батьківщину. Люди радо зустрічають його.

Кожного року на три найбільші релігійні свята – Різдво, Богоявлення та Великдень – священик був бажаним гостем у багатьох оселях. Віра в це змінювала дух людей, укріплювала їх сподівання на краще життя.

Після смерті Костянтина Миколайовича багато чого змінилося в житті села. Молодь в той час виховувалася в дусі атеїзму. Старі люди, які відчували в собі потребу духовного очищення, їздили до церков Люботина або Харкова. У 1993 році до Шарівки з Харкова переїхала сім'я Вакал. Г.Д, та його дружина Любов Петрівна, були постійними прихожанами Свято-Миколаївської церкви міста Харкова. Тож в селі вони почали залучати людей до віри в Бога. В цьому ж році за їх ініціативи та з підтримки та розуміння тодішнього директора школи Коваленко Л.О. почали проводитися в школі відкриті виховні години.

В тому ж році на сільському стадіоні Шарівки отець Іоанн з Ков'яг вперше освятив воду шарівчанам. Це відбулося 19 січня на Богоявлення. Ці зустрічі на стадіоні відбувалися два рази на рік: на Водохрещення та на Великдень. А ще 1994 рік став першим роком, який поклав традиційні Богоявленські окунання в ополонці. Першого року бажаючими пірнути в ополонку виявилося подружжя Вакалів. Але вже наступного року пірнало сім чоловік. Знаючи про цілющі властивості Хрещенської води, не дивно, що ніхто з пірнаючих не захворів не те що на запалення легенів, а й на звичайний нежить. Кожного року все більше було бажаючих очистися і зцілитися під діями святої води. Хрещенські окунання зміцнюють дух людини, її віру в Бога, її здоров'я

А тим часом все більше людей збиралося на стадіоні під час приїзду батюшки.

Громада Шарівки рішенням зборів від 27.05.1995 року ухвалила утворити релігійну громаду. Рішенням загальних зборів СП ім. Комінтерну релігійній громаді передано аварійне приміщення колишнього клубу. Під опікою і під безпосереднім керівництвом директора підприємства Войтенка Івана Івановича та головного інженера Гриня Володимира Миколайовича закипіла робота. В цей період отець Стефан Бугір освятив приміщення храму. Храм отримав назву Свято-Богоявленського, престольне свято православних жителів Шарівки – Богоявлення Господнє.

Зараз храм діє постійно. В будь-яку погоду запрошує на службу до церкви отець Олексій.

Останнім часом спостерігається повернення шарівчан до православних традицій предків. Все частіше молодь, створюючи свою сім’ю прагне скріпити свій шлюбний союз перед Богом, оформляючи не тільки цивільний, а й церковний шлюб. Також в Шарівці зросла кількість хрещень новонароджених немовлят.

В школі стали доброю традицією зустрічі школярів зі священником. Перед початком нового навчального року всі бажаючі учні отримують благословення від отця Олексія на успішне навчання. А перед випускним вечором одинадцятикласники ідуть до Свято – Богоявленського храму на спеціальний молебень. Батюшка благословляє випускників перед виходом в самостійне доросле життя.

Зараз у Шарівці продовжується споруджуватися нова будівля Свято – Богоявленського храму на пожертвування жителів села, місцевих підприємців, благодійників, людей, небайдужих до православної віри.

Храм - це духовна лазня. Саме він зміцнює дух людини і віру в себе, очищує думки, зцілює. Але все це відбувається за умови щирої віри людини в Бога і лише молитвою досягаються ці жадані духовні спокій та рівновага. Тож ми самі можемо коригувати своє духовне і фізичне здоров'я. А для цього лише необхідно з чистим серцем і щирими думками відвідувати церкву.
Образ Г. С. Сковороды в творчестве украинских художников и в народном сознании

(на примере дизайна денежных знаков)
Пирогова Татьяна, ученица 9 класса

Зеленогайской ООШ I-III ступеней

Харьковского района

Руководитель: Никитин А. А.,

учитель истории

Малькова Л. И.,

учитель мировой литературы


  1. Изучение прошлого составляет важную задачу исторической науки и
    научного краеведения, под которым принято понимать всестороннее
    изучение сравнительно небольшой территории (края, области, района,
    населенного пункта).

  2. Краеведческие исследования предполагают изучение историко-
    биографических сюжетов, в том числе влияния деятелей прошлого на
    последующие поколения и проявление интереса потомков к
    историческим фигурам. Таким образом, исследуется важная сторона
    формирования исторической памяти народа, его самосознания.

3. К наиболее ярким историческим фигурам, которые превратились в
образы-символы Украины, принадлежит Г. С. Сковорода (1722-1794) -
великий мыслитель, поэт, странствующий философ и педагог. Его жизнь
и деятельность связана со Слобожанщиной. Сковородиновские места
расположены и вблизи пос. Высокий.

4. Словесно-фольклорный и художественно-графический образы великого


философа сформировались в народном представлении в конце XVIII- XIX

веках. В XX веке складывается скульптурно-пластический образ Г.С. Сковороды, в том числе, в монетно-медальерном искусстве.

5. В ХХ в. образ Г. С. Сковороды нашел своё воплощение в дизайне

бумажных денежных знаков Украины. Это делает необходимым

привлечение данных бонистики, а также искусствоведения в интересах историко-краеведческих исследований.


  1. Следует отметить особую роль визуального образа Г. С. Сковороды в дизайне денежных знаков. Впервые при разработке проекта банкноты 100 гривень (1918 г.) это сделал Г. И. Нарбут. Такое использование образа великого философа было вызвано рядом причин политического, агитационно-пропагандистского характера, а также из эстетико-стилевых соображений. В современном Украинском государстве разработана и введена в обращение банкнота достоинством 500 гривень с портретом Сковороды.

7. Проблема бытования образа Г.С. Сковороды народном сознании и художественно-культурной традиции нуждается в дальнейшем изучении путем привлечения новых источников и расширения информационной базы.
Монументально-декоративне мистецтво візантійського Херсона
Приймак Аліна, учениця 9 класу

Харківської гімназії № 55,

гуртківка Школи мистецтв

Харківської міської ради

Керівник: Літовченко А. М.

керівник гуртка Школи мистецтв


Фрагменти мозаїчних підлог та стінної мозаїки є видами монументально-декоративного мистецтва середньовічного Херсона. Вивчаючи разом ці дві групи пам’ятників можливо аналізувати всебічно розвиток, рівень та стан монументально-декоративного мистецтва даного хронологічного періоду. Хронологічні рамки даної роботи охоплюють період з IV-V вв. по XI ст. Розписні склепи датуються IV-V століттями. Після XI в. використання такого дорогого прикраси, як мозаїки,в декорі базилік не застосовується.

Мозаїки відігравали важливу роль в оздобленні ранньосередньовічного храму візантійського Херсонеса. Про це свідчать численні археологічні знахідки мозаїк стін та підлоги, які зустрічаються майже в кожному великому храмі.

Розвитком мозаїчного мистецтва в Херсонесі-Херсоні ми зобов'язані візантійським майстрам, які досягли вершини в передачі сюжетної лінії, сенсу мозаїчних полотен, гами кольорів користувалися дрібним шматочками смальти, скла різних відтінків, форми і розмірів. Яскравим прикладом майстерності візантійських майстрів являються мозаїки, розміщені в апсиді храму Сан Вітале, із зображенням імператора Юстиніана і його свити. Або ж мозаїка із зображенням імператриці Феодори зі свитою, розташованої також в апсиді храму Сан Вітале. Мозаїки відрізняються точністю портретів.

Сюжети настінних мозаїк виявилися фактично втрачені. Наявні фрагменти смальти дозволяють лише припускати про можливі сюжети. Так, найчастіше могло зображуватися небо і зірки. На тлі неба, міг зображуватися золотий хрест. Могли бути присутні й зображення святих. На відміну від столиці і великих імперських центрів, що зберегли настінні мозаїки, у візантійському Херсоні вони зустрічалися як частина стінного розпису, у вигляді вставок. Мозаїки могли прикрашати вівтар, купол. В цілому, можна говорити, що в оздобленні храмів вони відігравали важливу але й самостійну роль, разом з фресковим розписом складали взаємодоповнюючу барвисту композицію

 Із зображень мозаїчних панно можна виділити найбільш поширені: орнаментальні та геометричні мотиви (зигзагоподібні чергуються смуги, квадрати, круги, ромби, складні зірки тощо), зображення чаш, посудин (килики, канфар, кувшини), птахів (голуби, орли, чаплі , качки), тварин (коні, жаби). Виноградна лоза з листям і гронами, в основному застосовувалася як обрамлення, а також кола, що перехрещуються на світлому тлі застосовуються в більшості базилік Херсона VI - XI ст.

Гамма кольорів представлена досить різноманітними віддтінками, з переважанням білого, червоного, жовтого, чорного кольорів.

Дослідження пам'яток мозаїчного мистецтва та фрескового живопису Херсонеса триває і можливо з часом дозволить більш повно відновити внутрішнє оздоблення ранньовізантійских храмів, а також простежити особливості впливу інших центрів імперії на культуру ранньосередньовічного міста.
ГОЛОВНА СВЯТИНЯ ХАРКІВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ
Ситник Карина, Сердюк Анна

Вихованці гуртка «історики-краєзнавці»

КЗ «Станція юних техніків №4

Харківської міської ради».

Керівник: Коптєлова Л. І.,

керівник гуртка


Наше рідне місто Харків – центр Слобожанщини. Ми, як і всі люди на землі, любимо свій рідний край і пишаємося його самобутньою історією та культурою, яка є невід’ємною частиною історії України. Погляди багатьох людей повернуті зараз до релігії, до православної віри, невід’ємною частиною якої став іконопис, який «висловлює собою найглибше з того, що є в давньоруській культурі». Особливою пошаною в нашому краї користуються ікони Божої Матері, яку шанували ще за життя. «Когда Елизавета услышала приветствие Марии, взыгрался младенец во чреве ее и исполнилась Святого Духа…, и сказала: благословенна Ты между женами и благословен Плод чрева Твоего!.. И сказала Мария: величит душа моя Господа…, ибо отныне будут ублажать Меня все роды (Лк.1.41-43)». Головна святиня нашого краю – Озерянська ікона Божої Матері. Наша станція юних техніків, як розповіли нам в Свято-Озерянському храмі на Холодній Горі,знаходиться в приміщенні, в якому мешкали священики цього храму. Крім того, як з’ясувалось, з Озерянською іконою пов’язана історія не тільки нашого району, а і селища Залютино, де ми мешкаємо і вчимося. В нашому селищі ніколи не було церкви і залютинці складали значну частину парафіян саме цього Свято-Озерянського храму. До радянських часів існував звичай, « в силу которого каждый житель города Харькова считал своим священным долгом и особым подвигом благочестия непременно раз в год посетить Куряжскую обитель, для поклонения чудотворней иконе Божьей Матери». Біля джерела, розташованого неподалік від Залютино, паломники зупинялись напитись та перепочити, бо, як правило, йшли пішки. Джерело отримало назву «Всесвятське», бо на пагорбі Залютино до подій 1917 року була Архієрейська дача з церквою на честь «Всіх святих». А ще ми з’ясували, що двічі на рік саме повздовж нашого селища Залютино по вулиці Катеринославській (нині Полтавський Шлях) проходили хресні ходи з головною святинею нашого краю. Все це і визначило тему даного дослідження, яка актуальна, бо нещодавно Харківська єпархія відсвяткувала 300-річчя заснування на місці чудодійного явлення Озерянської ікони Божої Матері Різдва-Богородичної чоловічої пустині; в 2011 році Свято-Озерянському храму на території Покровського монастиря виповнилось 115 років, Свято-Озерянському храму на Холодній Горі – 110 років, а Свято-Озерянському храму в с. Буди – 20 років. Саме цим ювілеям, а також світлій пам’яті Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима, який багато років очолював нашу Єпархію, а в 2011 році Господь призвав його на Небеса, - присвячується наша робота. Під час написання роботи було використано багато джерел та літератури дореволюційного, радянського і пострадянського періоду. Були використані спогади очевидців. Серед них - мешканки Нижньої Озеряни Надії Хазової. Це допомогло нам скласти план-схему ймовірного вигляду пустині в Озерянах та схему місць, пов’язаних з історією Озерянської ікони Божої Матері. Початок іконопису Божої Матері поклав Апостол і Євангеліст Лука, який за Церковним Преданням, перший написав ікону Божої Матері на дошці від стола, за котрим обідала Свята сім’я. Іконографія ікон Божої Матері поділяється на типи. Озерянська ікона Божої Матері відноситься до одного з основних- «Одигитрия». На честь Озерянської ікони Божої Матері, головної святині нашого краю, названо чотири храми Харківської Єпархії. В кожному храмі Харківщини обов’язково є ця ікона Божої Матері. «Икона Озерянская явилась в ХУІІ столетии на месте , называемом Озерянкою, в 35 верстах от Харькова», де в 1711 році було побудовано чоловічий монастир. Біля ікони з’явилось цілюще джерело, яке існує і зараз. «…Ікона була накладена на кипарисну дошку, висотою 40 см і шириною 34 см.». Характерною рисою зображення Озерянської ікони Божої Матері є прикраси з зірочок навколо німба Іісуса Христа та Богоматері. Чудотворна ікона була явлена в той період, коли на нашу землю нападали татари, як надія та захист українським та російським переселенцям, які селились в ХУІІ ст. тут, на «Дикому полі», рятуючись від польського гніту. Було багато зцілень, особливо в 1833, 1848 та в 1871 рр. , коли в Харкові «свирепствовала холера и икону носили от дома к дому». На іконі «Собору Слобожанських Святих», яка була написана в 1993 році за благословенням Митрополита Харківського та Богодухівського Никодима і відображає життя Харківщини з ХУІІ до ХХ століття, саме Озерянська ікона Божої Матері очолює сонм Святих Слобожанщини. Як же склалась історія ікони після її чудодійного явлення? Виявляється, що історія ікони пов’язана з життям Білгородської Єпархії, до складу якої входили на той час храми Харківщини, а самостійна Харківська Єпархія була заснована тільки в 1799 році. Також історія ікони і монастиря в Озерянці пов’язана з історією Святогірської Свято-Успенської лаври, яка після подій 1917 року перейшла з Харківської, до складу Донецької Єпархії. Тісно пов’язана історія ікони з життям Куряжського Преображенського та Харківського Покровського монастирів, де вона перебувала після закриття Озерянської пустині в 1787 році. Саме в Куряжському монастирі отримав в дитинстві зцілення від сліпоти після молитов перед чудотворним образом видатний український письменник Г.Ф. Квітка-Основ’яненко. Перший хресний хід з чудотворною іконою з Куряжа до Харкова відбувся 30 вересня 1844 року. «Установление крестных ходов вызвало необходимость устройства на Холодной Горе часовни, превратившейся со временем в приходскую церковь». На честь Озерянської ікони Божої Матері було побудовано храм на території Свято-Покровського монастиря, де ікона перебувала взимку з 1896 року. Від ікони, де б вона не перебувала, було багато зцілень і допомоги… На жаль, про долю чудотворної Озерянської ікони в радянські часи майже нічого не відомо. Ікона зникла! Одна з версій, що її викрали із-за надзвичайно коштовного окладу на початку 30-х років ХХ ст.. Куряжський монастир було закрито в 1925 році. В Озерянському храмі Свято- Покровського монастиря радянська влада заснувала архів. В Озерянці все було зруйновано, намагались, навіть, знищити джерело… Пройшло понад три століття з тих пір, як Озерянська ікона Божої Матері чудодійно явилась в нашому краї… На жаль, не збереглась чудодійна ікона, але збереглися два списки (точні копії) Озерянської ікони Божої Матері. Один з них встановлено в кафедральному Свято-Благовіщенському соборі міста Харкова над Царськими воротами. Другий, точно такий, встановлено у Свято-Озерянському храмі на Холодній Горі. На початку 90-х років ХХ ст. відроджено до життя Свято-Озерянський храм Свято-Покровського монастиря нашого міста. В 1991 році, в рік 20- річчя Незалежності України, було освячено Свято-Озерянський храм в с. Буди. В Озерянці ( нині Нижня Озеряна) в 1995 році було освячено новий храм-каплицю, а на місці колишнього храму на честь Іоанна Хрестителя стоїть «Пам’ятний» хрест, нагадуючи про забуті сторінки історії, та про невмирущу віру народу Слобожанщини в допомогу Божої Матері. Джерело, яке в радянський період неодноразово засипали та рівняли з землею, «вижило», над ним піднялась капличка, а неподалік зробили купальню для віруючих. Багато потрудився у відродженні святого міста ігумен Никодим (Силко), нині настоятель Свято-Озерянського храму на Холодній Горі. В храмі-каплиці ліворуч на іконостасі знаходиться ікона Божої Матері Озерянської з молитвою, якою обов’язково моляться багато чисельні паломники, які їдуть до Божої Матері не тільки з усієї України, а і з інших держав . В центрі храму на аналої знаходиться старовинна Озерянська ікона, яка «благоухает». Цю ікону в 1995 році передав настоятель Свято-Озерянського, сусіднього з нашим СЮТ №4, храму протоієрей Микола Бараненко, на жаль, нині покійний.

Таким чином, в результаті роботи над даною темою, ми дізнались багато нового з історії Слобожанщини та її духовного життя періоду ХУІІ – ХХІ ст.ст., яке тісно пов’язане з історією головної святині Харківської Єпархії Озерянської ікони Божої Матері, на честь якої відбуваються свята, багатотисячні хресні ходи, будуються храми, відроджуються і продовжують жити багатовікові традиції нашого рідного краю…


Співала ж дзвінко, дуже, незрівнянно!

Творчий шлях Оксани Петрусенко
Слєпцова Катерина, учениця 9 класу

Балаклійської ЗОШ І-ІІІ ступенів №3

Балаклійського району

Керівник: Вороновська О.І.,



учитель географії
Балаклія – одне з найстаріших міст північно-східної України. З історією міста пов’язані імена Г.П.Данилевського, М.В. Дукіна, видатного полководця Г.К.Жукова, талановитих художників В.Г.Аверіна, І.А.Тихого, І.І.Христищева, соловейка української пісні Оксани Петрусенко .

Великий вплив на розвиток культури Балаклійщини мав той факт, що ще в 1936 році в інтерв’ю московській газеті «Пролетарська правда» Оксана Андріївна Петрусенко повідомила, що народилася 1900 р. в с. Балаклія Харківської губернії і в театрі святкувала день народження 5 лютого. Багато років дата і місце народження Петрусенко були поза сумнівами настільки, що й питання не виникало, чому в Балаклії створено меморіальний зал в історико-краєзнавчому музеї.

Експозиція „О.Петрусенко – видатна українська співачка” розповідає про життєвий та творчий шлях відомої української співачки 1930-х років. О.Петрусенко – явище унікальне на українській оперній та концертній сцені. З особливим успіхом вона виконувала партії в українських операх: Наталка („Наталка Полтавка” М.Лисенка), Одарка та Оксана („Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського”), в операх російських та зарубіжних класиків. Вона також виступала як концертна співачка, блискуче виконувала українські та російські народні пісні і романси.

У музеї можна ознайомитися з особистими речами співачки, прослухати платівки з записом голосу О.Петрусенко, побачити численні фотографії співачки та афіші, які запрошують на спектаклі та концерти з участю О.А.Петрусенко.

Велика співачка вважала Балаклію своєю. Колишня вчителька Галина Колоколова згадувала:« Було це влітку 1938 року. Колектив художньої самодіяльності учнів середніх шкіл Балаклії воював першість на обласній олімпіаді. Дійшла до нас радісна звістка про те, що ми їдемо на республіканську олімпіаду.

Як сьогодні пригадую святково прикрашений великий зал театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка. букети квітів, прапори, гасла. Тут і проходила республіканська олімпіада самодіяльних колективів в Україні. Найрадіснішою звісткою була для нас зустріч із землячкою Оксаною Андріївною Петрусенко. Коли вона довідалась, що на олімпіаді будуть виступати посланці її рідної Балаклії, сама піднялася на сцену, де йшли приготування до виступу. Пригадую, як тепло вона стискала наші руки, розпитувала про рідне місто, про наш чарівний Донець…». Мій щирий привіт передайте балаклійцям, - говорила Оксана Андріївна, - любіть пісню, вона вам допоможе в житті».

Оксана Петрусенко народилася 5 лютого (за новим стилем) 1900 року в Балаклаві біля Севастополя. Микола Кагарлицький віднайшов в Севастополі архівні матеріали, які дозволяють точно сказати, де і коли вона народилася. Батько, Андрій Оліфірович Бородавка був родом з Балаклії, Харьковской губернии Змиевского уезда, мав чудовий голос, служив на Чорноморському флоті матросом, саме там його прізвище військовим писарчуком переробили на Бородавкіна. Мати, Марія Іванівна Кулєшова, була родом з Орловської губернії. В книзі про шлюб Олександро-Нєвської церкви м. Севастополя зберігся запис про шлюб "крестьян А.Е.Бородавкина 25 лет и М.И.Кулешовой 18 лет".

Оксана Петрусенко прожила життя одночасно високе й трагічне. Біографію мала радянську. Була однією з тих, кому радянська влада дала все. Але несподівана і несвоєчасна смерть породила багато чуток, і досі таємниці її життя турбують людей.

Балаклійці надзвичайно пишаються спільним із Оксаною Андріївною корінням, а отже, й започаткували фестиваль її пам‘яті. «Цьогоріч фестивалю виповнюється 40 років», - зауважив у вітальному зверненні до учасників творчого дійства голова Балаклійської районної ради Степан Масельський. Саме стільки років доля відміряла Оксані Петрусенко – видатна співачка, яку називали голосом епохи, пішла з життя на піку творчих можливостей».
ЛЕОНІД ПЕРВОМАЙСЬКИЙ – ЗІРКА В СУЗІР’Ї ПОЕЗІЇ
Стойчан Анастасія, учениця 11 класу

Зачепилівського ліцею

Зачепилівського району

Керівник: Омельченко Л. Я.,

учитель історії
Леонід Соломонович Первомайський (Ілля Шльомович Гуревич) народився 17 травня 1908 року в родині ремісника-палітурника в місті Костянтинограді (тепер Красноград) на Полтавщині.

Учився скрізь потроху: в початковій школі, потім у гімназії, а з 1920 року — в семирічній трудшколі. Однак бурхливий пореволюційний час, розруха, нестатки в сім'ї не сприяли подальшому навчанню. Багато й жадібно читав — ця пристрасть залишилась у нього на все життя, і саме завдяки читанню він, формально більш ні в яких школах не навчаючись, самотужки здобув грунтівну освіту. (Обізнаність Первомайського з світовою літературою і фольклором часом дивувала навіть спеціалістів). У 14 років почав працювати — на Карлівському цукрозаводі, потім завідував бібліотекою районного Будинку селянина в Зачепилівці. А в 1925 р. після переїзду в Лубни, виконував технічні обв’язки в окружкомах партії і комсомолу. Він рано почав писати, а робота в редакції газети «Червона Лубенщина» прилучила його майже до всіх жанрів газетної прози і поезії. Незабаром Л. Первомайський, уже автор друкованих віршів і оповідань.

Почавши свій письменницький шлях з газетних шпальт Л. Первомайський і надалі не поривав зв’язків з пресою, друкував свої вірші в газеті «Комсомолець України», працював у виїзних редакція на будівництві та селі. Різноманітність, багатство життєвих вражень позитивно впливали на творчість поета. Вірші його несли на собі відбиток кипучої, вируючої дійсності. На історичні рубежі Великої Вітчизняної війни Л. Первомайський прийшов уже цілком сформованим і відомим письменником.

Леонід Первомайський належить до письменників комсомольського призову, комсомольських активістів, які стали заспівувачами навої теми в літературі: боротьбі комсомолу в роки революції, громадянської війни і мирного будівництва.

Та в своєму “комсомольському ентузіазмі” він почав сумніватися ще в 1930-х, коли комуністи-сталінці розкрутили маховик репресій. Ці злочини чинилися під гаслами, в які поет-романтик іще вчора щиро вірив. Первомайський тоді спробував накласти на себе руки — лікарі врятували. Але відтоді він зневажав бездумний ентузіазм. В перший день війни, подавши заяву про вступ до комуністичної партії, Л. Первомайський добровільно пішов на фронт, хоча через вроджену короткозорість він навіть не був на військовому обліку і міг евакуюватися в тил. З червня 1941 року працював військовим кореспондентом фронтового радіомовлення, а з березня 1943 і до кінця війни – кореспондентом «Правди». Він пройшов з армійськими частинами бойовий шлях від України до Сталінграду, а звідти до Берліну і Праги. На його очах відбувалися найважливіші події священної боротьби радянського народу проти німецько-фашистських загарбників.

«…День Перемоги Леонід зустрів не виснажений, не заморений важчезними випробами, а ще глибший у думах своїх, ще дужчий в своїх почуттях, ще вимогливіший щодо місткості і виразності свого слова і як поет, і як чудовий прозаїк, і як досконалий майстер художнього перекладу…» - писав у спогадах Микола Бажан, який пройшов з Первомайським майже обруч дорогами війни. Повоєнні роки були для Первомайського несприятливими. Його творчість піддавали несправедливої критиці.

На той час поет проживав з своєю Дружиною Докією (Дунею). Він завжди дбав про неї, хоча не вважав себе найкращим для неї чоловіком. Деякий час Первомайські проживали в Києві, на вул. Коцюбинського. Але потім переїхали в Ірпінь. Жили Первомайські тут усамітнено. З Москви приїздила дочка Сусанна з онуком, гості з’являлись не часто. Донька, Сусанна Пархомовська, філолог, жила в Москві. Теж була перекладачем. Часто навідувалася до батьків с своїм сином Сергієм Пархомовським, онуком поета.

Та через деякий час після кількох відносно благополучних років, тяжко захворіла дружина, і життя Леоніда Самойловича круто змінилося. Знаючи, що хвороба невиліковна, чоловік повністю присвятив себе служінню хворої. Закінчилися поїздки, широке спілкування з людьми. Залишилася робота і листування з друзями. Протягом останніх п’ятнадцяти років свого життя поет майже невідривно знаходиться біля ліжка хворої дружини, виконуючи всі домашні обов’язки. Саме в цей час він багато і плідно працює, створюючи свої кращі книги «Дикий мед», «Уроки поезії», Древо пізнання», блискучі переклади Франсуа Війона. Первомайський залишив після себе величезну епістолярну спадщину – сотні листів до друзів і однодумців.

Останні роки життя Л. Первомайський тяжко хворів. Коли його виписували після операції з лікарні, поет поселився у своєму любимому Ірпені. Та всупереч призначенням лікарів, знаючи що приречений, і що вийшов з лікарні ненадовго, Л. Первомайський багато працює, намагаючись завершити нову книгу віршів. За таки обставини була створена завершальна книга «Вчора і завтра» - книга-підсумок, в якій поет намагався осмислити свій життєвий і творчий шлях. В останні тижні свого земного буття поет створював нові строфи, скорботні, світлі, мудрі. Доля подарувала завершальний зліт, йому вдалося, не зважаючи на фізичні страждання, закінчити свій поетичний подвиг і залишитися в пам’яті прийдешніх поколінь.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка