«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка7/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25

Зародження сучасних культурних традицій міста Харкова
Столяренко Ірина, учениця

Мереф’янської ЗОШ І – ІІІ ступенів № 4

Харківської районної ради

Керівник: Швайченко І. В.,

вчитель історії
Метою даної роботи є розглянути історію появи та поширення таких сучасних культурних традицій міста Харкова як кінематограф та аерошоу та визначити їх вагу у культурному житті населення міста.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’являються раніше небачені, видовища для харків’ян: повітроплавання на кулях та літаках, а також кінотеатри.

Уперше харків’яни змогли побачити кіно 7 липня 1896 р. в саду Комерційного клубу.

Починаючи з 1906 р. сеанси кінематографа в Харкові набувають систематичного характеру. Демонстратори орендують приміщення й пристосовують їх для показу фільмів. Тепер відвідування кінематографа для харків’ян стає звичайною справою.

У березні 1908 р. в Харкові відкрився перший кінотеатр, побудований за спеціальним проектом. Власники кінотеатру вирішили назвати його своїм іменем – «Брати Боммер».

Піонером кінозйомок у Харкові став відомий харківський фотохудожник Альфред Костянтинович Федецький. Він і здійснив першу кінозйомку в Росії 30 вересня 1896 р. Кіносеанс Федецького, влаштований 2 грудня 1896 р., викликав захоплені відгуки в пресі.

Проте зацікавити харків’ян було не так просто, про що свідчить такий приклад. Перший ігровий фільм, знятий у Харкові, вийшов на екрани 18 жовтня 1907 р. Комедія «Харьковская прислуга» була випущена силами кінотеатру «Еден-театр». Проте, цей фільм, був низької якості й не користувався успіхом у публіки.

У 1908 – 1910 рр. кінематографічний бізнес у Харкові розвивався досить інтенсивно. Харків’янам вже було досить важко орієнтуватись у величезному потоці фільмів, тому власники кінотеатрів стали використовувати різноманітні хитрощі, щоб залучити якомога більше публіки.

Слід відмітити, що місця в більшості кінотеатрів Харкова не мали нумерації. Тому відвідувачі намагались якнайшвидше зайняти кращі місця, створюючи при цьому велику тисняву біля входу до зали. При цьому траплялись і нещасні випадки.

Виникнення кіно у Харкові супроводжувалося й появою негативних аспектів цієї масової розваги, зокрема на напівлегальних нічних сеансах демонструвалися «фільми для чоловіків», які засуджувалися загалом.

Окрім кінематографу у Харкові наприкінці ХІХ ст. виникають й інші види модерних масових розваг. Особливе місце в житті харків’ян займало повітроплавання на кулях та літаках, причому це була розвага для чисельної публіки. Польоти на повітряних кулях із самого початку свого існування носили характер шоу.

Першим харківським аеронавтом став селянин Михайло Тихонович Лаврентьєв, який здійснив перший політ 1 травня 1874 р.

Як правило, польоти мали публічний характер й розпочинались у місцевих садах, збираючи масу публіки. Польоти починались зазвичай о п’ятій годині вечора.

При польотах авіаторів Уточкіна, Карабаєва та Пшановського, незважаючи на велику кількість глядачів, жодних заворушень не спостерігалось. Не останню роль у цьому відігравали неозброєні охоронці у якості глядачів, що розміщались в одну шеренгу на одній ділянці іподрому і полегшували дії поліції на інших ділянках.

Оскільки у Харкові відбувалась така велика кількість польотів, і вони стали популярними серед населення, тому не дивно, що у місті в 1911 – 1912 рр. почав видаватися журнал «Тяжелее воздуха». Крім того, було відкрито школу пілотів і організовано перший в Україні аероклуб. Але як форма організації авіаторів аероклуби були на той час слабкими, у тому числі й молодий харківський.

Виставка першого харківського аероплана, якого зібрав молодий механік з ремонту паровозів С.В. Грізодубов, тривала два тижні і викликала у харків’ян великий інтерес.

20 травня 1909 р. на засіданні студентського технічного товариства Харківського технологічного інституту було піднято питання про створення при товаристві аеросекції. 6 листопада 1909 р. Учбовий комітет затвердив її статут.

Секція мала на меті розвиток інтересу молоді до аерографії, аеронавтики й аеротехніки. З цією метою секція влаштовувала відкриті та закриті засідання та аерографічні вечори, навчала своїх членів польотам на аеропланах, аеростатах і планерах, мала організовувати експедиції, влаштовувати виставки й публічні польоти.

Харківську аеровиставку, відкриту у 1911 р. відвідувала велика кількість робітників, ремісників, студентів, офіцерів, гімназистів. Деякі шанувальники авіації ходили на виставку щодня. Приїздили глядачі й з інших міст, були навіть відвідувачі з Сибіру.

Кінематограф та авіація стали насправді масовими, приваблюючи мешканців міста Харкова, які належали до різних станів і національностей, а також гостей міста. Зумовлені розвитком науки і техніки вони стали яскравою рисою нового, сучасного Харкова.

Демократичний характер цих розваг руйнував станові та національні бар’єри між мешканцями міста, сприяючи інтеграції суспільства.
Перлина духовності Валківщини – церква Всіх святих
Ткаченко Андрій , учень 11 класу

Новомерчицького НВК

Валківської районної ради,

член історико-краєзнавчого гуртка

Валківського районного ЦТКЕУМ

Керівник: Корецька Н. П., вчитель історії,

керівник історико-краєзнавчого гуртка
Селище Старий Мерчик на своїй території розмістив одну із перлин духовності Валківщини – церкву Всіх Святих, про історію існування якої мало було що відомо. Сьогодні це прекрасне творіння ожило, відродилось і запрацювало, а скільки ж випало церкві за минулі роки…

Церква Всіх Святих з’явилась 1680 року і обумовила виникнення слобідки Всесвятської. Церкву вважають однією з найстаріших повіту. Спочатку приміщення храму було дерев҆яне, а згодом, коли селом заволодів російський полковник Шидловський, її було перебудовано в кам҆яну в 1778 році. В 1894-1895 рр. за сприянням іншого господаря села Є.М.Духівського, були побудовані кам҆яна дзвіниця і трапезна. Архітектура церкви була проста. Всередині церква не мала шедеврів, була простою і доступною. У великі свята всього люду в собі церква не могла вмістити, тому стояли і слухали службу на дворі.

В 1906-1907 роках при церкві була побудована і школа, знову таки, не без допомоги Є.М.Духівського, який завжди сприяв вирішенню будь-яких церковних питань. Церква в селі відігравала немалу роль. Йдучи до церкви, люди знайомились з архітектурою, мистецтвом, музикою та збагачувались духовно.

1 січня 1928 року – введено Адміністративний кодекс України, котрий поміж інших містив розділ про «Правила про культи». Церкви одну за одною закривали, перетворюючи на клуби, миловарні, склади… Не минула лиха година і храм в Старому Мерчику. Разом із нищенням церкви знищувалась віра у вічні духовні цінності. На місці саду духовного життя українського народу утворилося страшне попелище, яке поглинуло мораль, традиції, таланти народу, його віру і надію на добро.

В роки війни, церква відновила свою роботу. Всіляко допомагала людям, змученим голодом, холодом, сиротам, пораненим радянським бійцям. Як могла підтримувала змучений війною народ. Але після війни знову була закрита.

Відродження храму розпочалося з 1995 року. Довгий тернистий шлях пройшли, поки відновили, відбудували церкву Всіх Святих. Хоч відбудували і не в тому вигляді, яка вона була, але ще одна архітектурна спадщина, духовна перлина з минулого милує сьогодні око жителям селища. Викладачі недільної школи радо приймають маленьких жителів, віддають їм свою любов, ласку, знання і вміння.

Відбудована архітектурна споруда храму є прикладом тому, що якщо дуже захотіти, прикласти зусиль, то можна зберегти і вдихнути життя в уже зруйноване приміщення. Адже поряд з храмом знаходиться ще одна архітектурна споруда ХУІІІ ст. – палац Шидловських, який будувався разом із храмом. Можливо, населення, коли побачать, що ми мали, що отримали, що можна зробити, хтось прикладе зусиль і до відновлення палацу.

Населення повинно знати свою історію. Без цього не можна вважати себе культурною людиною, не можна й виховувати культурну людину, яка любить свою землю і відчуває особисту відповідальність за неї.


Духовна спадщина мого краю
Фурман Наталя, учениця 11 класу

Дворічанської ЗОШ I-III ступенів

Дворічанської районної ради

Керівник: Інягіна Н.В.,

вчитель історії
Мій рідний край! Для кожного рідний край – це колиска мрій та серця; це – тиха пристань всіх думок та сподівань; це - щасливе дитинство та перші розчарування, рідний край – це все!А в кого ж серце не болить за рідний край? Хто ж не хоче бачити його вічно процвітаючим та величним? Хто не хоче внести свій вклад у неповторну та невмирущу спадщину свого краю, у його історію? Мабуть, кожен бачить це все перед собою, як певне завдання та частину життєвого плану. Але ж, як відомо, все нове базується на старому. Тобто, щоб творити нову спадщину, потрібно пам’ятати про стару, ту, що виношена роками.

Дворічанщина, мій рідний край, абсолютно унікальна та неповторна місцинка. Його історія усіяна моментами падіння та піднесення, моментами радості та печалі… А ще Дворічанщина наповнена людьми, роботящими та тими, хто вміють любити рідний край. Саме ці люди жили, живуть і будуть жити на Дворічанщині. Саме ці люди творять нову історію та ніколи не забувають старої. Саме ці люди створюють та виношують спадщину рідного краю, його надбання. Однин з таких людей, а точніше Печеніжський Микола

Іванович– корінний дворічанин, член спілки письменників СРСР та істинний патріот малої батьківщини, колись сказав, що сутність нації полягає в її духовності та вмінні любити бога і рідний край. Отже, самі дворі чани визнають свою духовність, як найбільше надбання рідного краю.

Перш за все, хочу сказати, що духовність, а отже і сама духовна спадщина базується на повністю розвиненій особистості, на налагоджених та повноцінних сімейних стосунках, ненапружених взаємовідносинах у суспільстві, і , насамкінець, на силі та багатстві держави.

На мою думку, все ж головним чином, духовність створює саме релігія. Адже, у будь-якій проблемі ми звертаємося до Бога, будь-яка радість – дякуємо Богові, та навіть у повсякденній розмові ми все ж часто згадуємо Бога. Хіба не він творить в результаті і нашу душу? Отже, саме релігія і є вся наша духовність.

Від самого початку заселення Дворічанщини, тут жили виключно віруючі люди, які залишили за собою величезний слід, а , отже, і невичерпну спадщину. Ці люди несли крізь злигодні та невдачі одну ціль – нести духовність у маси, та розвивати її у собі. Саме ці люди і створили низку духовних надбань Дворічанщини. Перш за все, до списку духовних надбань мого краю входить єдиний у своєму роді та взагалі єдиний у краї храм святого великомученика та Побідоносця Георгія у селі Миколаївка.

Його історія є прикладом мужності та незламності як народу, так і духовної вісі людей. Також, на мою думку, духовним надбанням являється будинок, в якому жив отець Астерій. Ну от глянувши на цей будиночок, на очі находять сльози. Ну як така велика сім'я могла жити в такому малесенькому будиночку? І не просто жити, а й проповідувати людям релігію, існувати для бога та з богом. На мою думку, сама сутність цього будинку вже є духовною спадщиною Дворічни.

Та все ж, на мою думку, та на думку самих дворічан, найбільшим духовним надбанням є ідея. Ідея будувати церкви, каплиці, молитовні будинки. Ідея нести в маси релігію, вірування, Бога. Ідея, вона , була, як орієнтир, ніби маленький ліхтарик, що освічував душі прочан, той, що задавав ритм серцю та життю, той, що казав : « Вперед! Тільки вперед!» Це справжня спадщина! Це те, що предки хотіли привити нам, наступному поколінню, це та спадщина, що незрівнянна з іншими, це щира та справжня.

І на кінець хочу сказати, що значимою та , мабуть, незамінною духовною спадщиною мого краю є ще й пам’ять. Нетлінна пам’ять поколінь, яка несе в собі віхи славетної історії дворічанщини. Пам’ять, яка є відбитком минулого життя, яке б воно не було – щасливе чи не дуже, але все це залишилося в пам’яті, душі, духовності всієї громади.

А зараз ми – молоде покоління творимо нову спадщину. Творимо зі сльозами на очах та біллю в серці, бо нажаль не всі люди цінують минуле. Не кожен зрозуміє особливість тієї церквички чи будиночку, не кожен згадає про отця Астерія. Але кожен повинен бути не байдужим до історії краю та його духовного життя, бо без духовності немає віри, без віри немає релігії, без релігії немає душі, а без душі немає і народу. Тож цінувати потрібно кожну мить, як минувшу , так і сучасну.


Духовна спадщина мого краю
Хабарова Анна, учениця 11 класу

Краснопавлівського багатопрофільного

ліцею Лозівської районної ради

Керівник: Громадко Н.Г.


Осягаючи вагомі здобутки у житті та побуті краснопавлівців, можна віднести їх вікові надбання до унікального літопису історії нашої України як яскраве свідчення неперервності пам’яті минулих поколінь.

Сьогодні, в умовах всезростаючого інтересу до історико-культурного скарбу людства в цілому і кожного населеного пункту зокрема, осмисленого погляду на минуле і сучасне, «необхідно повернутися чесним обличчям до своєї історії та культури до своїх витоків».

Усвідомлюючи важливість збереження духовної спадщини як всенародного надбання, причетність до історії свого краю, маємо плекати не тільки почуття гордості за цю спадщину, а й, передусім, високу міру стурбованості за її збереження, донесення до майбутніх поколінь.

Отже, досліджувана тема розкриває зміст, етнос звичаїв і традицій моїх земляків. Не знати їх не маємо права, оскільки вони – історія, культура рідного краю. Не потрібно боятися звертатися до традицій, і це зовсім не означає, що треба нехтувати сьогоденням. Але тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури і історії, можна й чіткіше зрозуміти сьогодення й уявити майбутнє. Кожен народ, кожна нація тримається саме на прадідівських традиціях, звичаях, символах, віруваннях. І тільки, вивчаючи і знаючи їх, ми зможемо передати культурну спадщину свого народу, набуту віками, нащадками. Цьому сприяють такі шляхи і засоби: рідна мова, історія краю, родовід, фольклор, народний календар, символіка, народні прикмети, вірування, релігійні виховні традиції, родинно-побутова культура, національні традиції, звичаї, обряди.

Матеріали даної роботи, як живі свідки минулого. Особливого значення тут набирає хронологічний аспект, тобто часова дистанція, з якої можна оцінити ту чи іншу історичну пам’ятку. Визначити її вагомість і масштабність. Отже, нема і не може бути пам’яток майбутнього і сучасного, оскільки останнє ще не перейшло в орбіту пам’яті.

Обряди та звичаї календарного циклу представлені із уст жителів Краснопавлівки.

В цілому, робота несе в собі духовно-виховне значення, бо формування творчої особистості молодого покоління нерозривно пов’язане з відродженням нації, демократизацією та гуманізацію суспільства, поглибленням самоуправління народу, котре передбачає висунення молоді на керівну роботу в різних сферах управління і виробництва. Це обумовлює новий підхід до виховання сучасної молоді. Виникла соціальна потреба у формуванні творчої особистості, яка змогла б розв’язувати як щоденні, так і масштабні завдання, що забезпечуватиме не просто виживання, а прогрес всієї української нації.

Виховання такої особистості вимагає удосконалення патріотичного виховання з урахуванням особливостей розвитку суверенної України, її потреб у відродженні нації, використання традиційного вміння і бажання українського народу працювати для процвітання своєї держави.

Таким чином, кожному з нас потрібно мати систему функціональних знань про свій народ, особливості його побуту і трудової діяльності, національний характер, психологію, історико-культурний досвід, які допоможуть передати багатющий скарб звичаїв нашого народу та зберегти його нічого не втримавши. Щоб не перервався зв’язок поколінь, а з ним – і пам’ять нашого народу.
Археологічні пам’ятки м.Люботин
Хлівняк Євген, учень 9 класу

Люботинської ЗОШ І-ІІІ ст. № 5

Люботинської міської ради

Керівник: Чурілов Є. В.,

вчитель історії
На території басейну Сіверського Дінця перетиналися важливі торговельні шляхи — Муравський Шлях та Геродотівський шлях у країну аргіпеїв.

На Муравському шляху, існувало декілька городищ, поселень та могильників. Якщо нанести на карту місце знаходження городищ Сіверського Дінця то ми отримаємо чітку лінію. Деякі вчені вважають що саме цією лінією пролягав Муравський шлях. Бо якщо продовжити його він проходить по усіх стародавніх переправах, або оминає ріки. Тобто утворює чіткий тракт з найменшою вірогідність водної перешкоди.

Протягом кількох років, починаючи з 1925 р., група археологів під керівництвом професора О.С. Федоровського проводила систематичне дослідження городищ на території Харківської області. Було проведено детальне розвідку понад сорока городищ, яке дало можливість цілком переконливо виділити з усієї маси городищ Харківщини скіфські та слов'янські, а також з'ясувати деякі типові і для першої, і для другої категорії селищ спільні риси. Г. Фукс, який входив у цю групу археологів, у своїй статті дає лише поверховий, в основному топографічний огляд п'ятнадцяти городищ, "скіфське походження яких більш-менш встановлений". Відмічені М. Фуксом і городища біля Люботина: два відомих раніше (Шейермановское і Закозаровское) і одне нове - городище біля с. Караван. Але, на жаль, в статті зовсім не наведено малюнків, креслень, а речовий матеріал характеризується вельми в загальному, в двох-трьох словах, що знижує цінність цієї роботи.

Люботинське городище розташоване серед залишків старовинного масиву лісів у глибині центральної групи городищ скіфської епохи Дніпро-Донецького межиріччя, що знаходиться на правих притоках Сіверського Дінця. У працях деяких дослідників Люботинське городище ще зустрічається під назвою Шейєрманівського. У Люботинському могильнику (що поряд з Шейєрманівським городищем) за даними Багалія Д.І., налічувалося 10 курганів. Хоча насправді їх значно більше.

Городище Караван розташоване на мисі невеликої височини біля ставків, із яких бере початок р. Мерефа. Загальна площа городища 3,2 га. З трьох сторін його територія обмежена ярами, а зі сторони поля захищена земляним валом і ровом із проходом у середній частині. Був ще і внутрішній вал і рів.

Караванський могильник займав площу 17826 кв. г і налічував 450 курганів. Зовнішній вигляд могильника являв собою горб, покритий багатьма курганами від 0,5 до 2,5 м заввишки. Археологи розкопали два кургану. В основній масі знахідок були залишки скіфської кераміки, намистина синього скла і глиняний посуд, який цілком зберігся, - висотою 11,2 см, діаметр дна - 6,2 см, діаметр віночка - 9,2 см, без орнаменту, грубої ручної роботи по глині ​​з домішками піску.

Після розкопок 1962 року Караванський курганний могильник вважається археологами не перспективним, пограбованим ще в давнину, і його розкопки на довгий час зовсім припиняються.

Дослідження цих та інших знахідок з розкопаних до 1950 р. Люботинський курганів, проведені Б.А. Шрамко, дають можливість віднести їх до архаїчного часу раннього залізного віку.

Місто Люботин багате археологічними комплексами, серед яких городища, курганні могильники, поселення та інше. Але ретельно досліджене лише Люботининське городище, Караванське досліджено не повністю, а курганні могильники лише на 20-30%.
КУП’ЯНСЬКИЙ СВЯТО-ПОКРОВСЬКИЙ ХРАМ
Цмоканич Уляна, учениця 10 класу

Куп’янського НВК «Школа-гімназія №3»

Куп’янської міської ради

Керівник: Зіненко С. А.,



вчитель історії, правознавства
Пробудження духовності , наповнення свідомості глибинними поняттями та почуттями закладеними тисячолітньою історією українського народу є одним з головних завдань Української держави. Однією із найважливіших складових у формуванні духовності, усвідомленні єдності, глибокої поваги до культурної спадщини власного народу є релігія. Особливістю сучасного релігійного життя в світі є боротьба за вплив на свідомість людей, в тому числі і за поширення різноманітних релігій світу. З моменту проголошення незалежності України відбувається своєрідне відродження релігійного життя. Помітно зростає кількість релігійних громад, будуються храми, відроджуються монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи. Тому я звернулася до яскравого прикладу відродження духовності в селищі Куп’янськ-Вузловий, де мешкає моя родина. Я провела дослідження історії будівництва Свято-Покровського храму, настоятелем якого є мій батько -Цмоканич Ярослав Миколайович. Будучи настоятелем Івано-Богословського храму села Курилівка отець Ярослав не раз завдавав собі питання «Чому в такому великому селищі Куп’янськ-Вузловому немає церкви?» У далекі часи ще до революції 1917 року, на хуторі Локтіоновка, таку назву мало тоді наше селище, була побудована церква. Після революції, коли більшовики оголосили, що «Бога немає», ця церква була переобладнана під кінотеатр. У той час це був новий вид духовного життя. Пізніше в 1947-1948 роках, звільнена церковна будівля була передана в розпорядження відділу робітничого постачання . У ній тоді зробили товарну базу. Духовне життя в селищі Куп'янськ-Вузловий завмерло. І завмерло не на роки, а на десятиліття. Йшли роки. Про відродження церков не було й мови, не те, що про будівництво. Але віра жила не дивлячись ні на що. Від того, що сильні були православні традиції на Куп'янщині, невикорінна духовність багатьох поколінь, які виросли з вірою в Бога, незнищенна душа, дана нам Отцем нашим. І ось по Божому провидінню у 2005 році отець Ярослав закладає пам'ятну капсулу, сповіщаючи всім мешканцям міста Куп’янськ-Вузлового про те, що на зазначеному місці буде побудований храм. І дивовижним чином це місце виявилося тим самим, де колись стояла стара дерев'яна церква в забутому хуторі Локтіонівка, що зазнала стільки бід і натуги і чудесним чином раптом набула надію на воскресіння!. Два роки! Довгих чи коротких, але таких непростих для отця Ярослава, два роки від першої цеглини до позолоченого хреста! І ось тоді, натхненні безкорисливим прикладом священика, потягнулися потроху до новобудови люди. Спершу ті, хто знав його по храму Іоанна Богослова, потім чутка людська рознесла навкруги звістку про споруджуваний храм. «Світ не без добрих людей». Це стара, як світ істина, яка іноді викликає посмішку, іноді залишається і зовсім без уваги. А дарма - світ дійсно не без добрих людей. Саме в цьому контексті хочеться говорити і говорити про велике Людське Серце. Про людину, про справжнього християнина Остапчука Віктора Миколайовича, начальника Південної залізниці, Героя України. З перших днів будівництва і до його завершення Віктор Миколайович невпинно, незважаючи на його колосальну зайнятість, брав живу участь у зведенні храму. За словами архієпископа Онуфрія, найголовніше, що в цей складний час ми продовжуємо будувати храми. «Нехай цей храм стане своєрідним маяком для тих душ, які ще не визначилися в цьому світі», - сказав він під час відкриття храму. Храм розміром 18х12 метрів, площа його становить 396 м2. Дзвони і хрести, які виблискують на куполах було придбано у Києві. Всього дзвонів дев’ять. Найбільший вагою у 360кг., а найменший 3кг. В храмі написано дуже багато ікон, є також всі ікони дванадцятих свят та багато різних ікон пресвятої Богородиці. Одна ікона «Неупиваемая Чаша» привезена із м. Серпухові Московської області. До храму привозили мощі Святої Матрони із Росії, та Благодатний вогонь на Великдень із Єрусалиму. Є також велика ікона Георгія Побідоносця, подарована на Різдвяні свята, начальником дороги Остапчуком В.М.. Ця ікона символізує перемогу над чудовищем, і за мужність серед страшних мук святий Георгій називається Побідоносцем і почитається захисниками військових. А Куп’янською лінійною міліцією, храму була подарована ікона Великомученика Пантелеймона І всі хто з вірою приходить за допомогою до цього святого і просить у нього зцілення від різних хвороб, то він завжди допомагає і дарує їм здоров’я. Здавалося б, ось вони, збулися мрії, які так очевидні, ось він, храм - красень золотоверхий і парк з брукованими доріжками, кованою огорожею і такого ж стилю лавки і ліхтарі на газонах із зеленою травою і квітами. Можна тепер перепочити і як говориться, спочивати на лаврах. Але це не для нашого отця Ярослава. У нього знову горять очі. На території розміщений дитячий майданчик. Він мріє про недільну школу, відкриття якої планується 14 жовтня 2012 року, про кухні - їдальні для незаможних і про багато-багато іншого.

Незважаючи на десятиріччя гонінь релігія і церква зуміли зберегти своє місце в суспільстві та вплив на нього. Двадцять століть ми вірили і не вірили, боялися, сумнівалися, чекали чудес,і тільки віра вічно жива і прекрасна, тому, що вона благословенна. Таким чином, попри існуючи проблеми громадяни України, живучи в умовах свободи, не тільки шукають матеріального, а і прагнуть жити з Богом, хочуть відродити духовність у власних серцях.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка