«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка8/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

ДУХОВНА СВЯТИНЯ РІДНОГО КРАЮ
Яковенко Анастасія, учениця 11 класу

Зачепилівського ліцею,

вихованка гуртка «Юний ерудит»

Зачепилівського РБДЮТ

Зачепилівської районної ради

Керівник: Буланов Ю. І.,

методист Зачепилівського РБДЮТ
Людина не може жити не тільки без житла та їжі, а ще й без Бога в серці. Перша православна церква з’явилася у Зачепилівці 1783 року. З того часу це поселення стало селом. Минали роки, змінювалися покоління, а Віра Христова залишалася. Правда з приходом до влади більшовиків, які повели боротьбу з релігією, розпочалася ера руйнування Божих храмів. Не оминуло це лихо й зачепилівську церкву. 1936 року у Зачепилівці був знищений православний храм. Після Великої Вітчизняної війни церква відкрилася, правда, для потреб віруючих була відведена проста селянська хата, яку миряни переобладнали під молитвенний будинок.

І тільки за Божим велінням, керуючись Божою волею, за постійними проханнями членів церковної ради Архангело-Михайлівського храму у 1996 році органи місцевої влади прийняли рішення про будівництво нового храму в парку селища Зачепилівка. З цієї нагоди 19 вересня 1996 року зачепиляни чекали великих гостей: митрополита Харківського і Богодухівського Никодима, настоятелів інших храмів. Саме Владика Никодим повинен був освятити місце під будівництво нового Михайлівського храму.

Освячення місця під будівництво нового храму тривало довго, але люди ще довго не розходились. Душі багатьох наповнювались у цей день красним і досі незнаним почуттям. Адже кожний присутній відчував себе причетним до чогось незвичайного, що відбувалося на зачепилівській землі.

Це був початок творення справи людських рук, надихнутої Божою волею.

Плинув час, змінювались настоятелі нашого старого храму, але ніяких робіт по будівництву так і не відбувалося.

Лише 1999 року, коли настоятелем храму було призначено молодого, енергійного ієрея Бугіра Степана Івановича, справа зведення нового храму рушила з місця. Не дивлячись на всі незручності і негаразди, молодий настоятель розпочав велику працю.

На освяченому місці під новий храм він почав проводити розмітки по проекту, який був ним виготовлений. Зранку другого дня на місце будівництва прибула техніка. Почали копати траншеї під фундамент, везли пісок, щебінь та каміння, яке возили з кар’єру на Дніпропетровщині. До Богоугодної справи долучилося багато небайдужих людей: дякуючи тодішньому депутату Верховної Ради Діяку І. В., для будівництва храму було виділено цемент; керівник «Автодору» Сало С. А. дав від організації два вагони щебеню. При допомозі парафіян за три дні був залитий фундамент. Добре тут попрацювали працівники храму: Люкштейн Павло Володимирович – староста храму, Кицько Сергій Володимирович – паламар, робітник Бєлєвцов Віталій.

Будівництво храму ще тривало, та вже 21 листопада 2002 року при великій кількості духовенства в день престольного свята звершено першу святкову літургію в недобудованому храмі під головуванням старішого священика Протоієрея Дмитра Негера – настоятеля Смоленського храму м.Лозова. Брали участь у цьому святі благочинний протоієрей Микола Негер з м.Краснограда, протоієрей Василь з с. Варварівка Карлівського району, ієрей Іоанн з м. Карлівка, протоієрей отець Василь з Чернігівщини, ієрей Василь Фатич з с. Попівки, ієрей Петро з с. Руський Орчик, ієрей Іоанн Лоцко з сел. Сахновщина, ієрей Михайло з с.Піщанка, диякон Василь з м.Краснограда, ієрей Ігор Іванов з села Покотилівка, настоятель нашого храму ієрей Стефаній Бугір, благодійники в будівництві храму: депутат обласної ради Колесніков Олександр Олександрович, який подарував для храму Казанську ікону Божої Матері XIXст., Павлова Олександр Васильович, голова райдержадміністрації, який подарував ікону Божої Матері, депутат обласної ради Сердюк Олександр Іванович подарував ікону Святого Миколая. Через свого представника Шаповала Анатолія депутат Верховної Ради Гіршфельд Анатолій Мусійович подарував ікону Божої Матері. На цій історичній літургії була величезна кількість зачепилян.

24 листопада 2002 року було освячення храму у недільний день Преосвященнійшим вікарним епіскопом Онуфрієм з благословенням правлячого митрополита Никодима при великій кількості духовенства та парафіян і гостей.

Здійснилася літургія в ново освяченому ще не оздобленому храмі.

Під час святкової служби було нагороджено настоятеля храму ієрея Стефанія наперсним хрестом та грамотою предстоятеля Української Православної церкви блаженнішого Володимира митрополита Київського і всієї України.

Була висловлена подяка всім, хто приймав участь у будівництві храму від владики Онуфрія.

При допомозі і зусиллях багатьох людей з’явився на зачепилівський землі красень-храм. Творінням людських рук і добрих сердець виріс він на очах мешканців та гостей Зачепилівки, ставши окрасою селища.

Мрія не одного покоління зачепилян здійснилась!

Справжнє рукотворне диво!
МИНУЛЕ СЕЛИЩА СОЛОНИЦІВКА
Якушко Ангеліна, Ходарєва Вікторія,

Чернова Вікторія, Гульванська Анастасія,

учениці 6 класу

Солоницівського колегіуму

Дергачівського району

Керівник: Мархалюк Н. П.,

керівник гуртка «Географи-краєзнавці»


Солоницівка – це селище міського типу, центр селищної ради Дергачівського р-ну, засноване в другій половині ХVІІІ ст. (1650 р.). Давня Солоницівка на той час мала назву Синолицівка і являла собою козацьку слободу, в якій проживали «служиві люди», «вільні козаки» і «втікачі» -- переселенці з правобережної України.

Трансформація назви Сінолицівка у Солоницівку відбулася, як вважають, на початку ХІХ століття. Таке перетворення назви, очевидно, було викликане впливом гідронімічного найменування, а саме, назви річки Солонії та назв сіл – Вищесолоного та Нижчесолоного (Борівський район Харківської області).

Також існує ще одна версія щодо походження назви. Селище мало назву Сінолицівка (від лицювання сіна). На постоялих дворах люди приводили до належного вигляду товар, лицювали сіно, щоб вранці їхати на ярмарок до Харкова.

Наприкінці 20-х років ХХ століття Сінолицівка була переіменована на Солоницівку.

Першопоселенцями Сінолицівки вважаються хуторяни, які для своїх помешкань обрали лісовий високий берег річки Уди. Річка має назву тюркського походження.

Високий берег річки відрізнявся й тим, що з його ребер витікали струмки чистої джерельної води, які зливалися в один великий потік. На цьому місці у 60-х роках ХІХ ст. чех Вондрик почав будівництво пивоварного заводу. Це будівництво велося на місці колишньої конюшні. В цей час було побудовано дім, де на сьогодні знаходиться Селищна рада. Пиво мало назву «Гопак», розливалося в красиво оздоблені пляшки й було одним із найкращих у Харківській губернії.

На территорії сучасної Солоницівки 28 квітня 1663 г. Григорієм Єрофеєвичем Донець-Захаржевським заснований Куряжський монастир (в 8 верствах від Харкова, на узвишші, оточеної на той час дрімучим лісом).

На території Солоницівки була стара церква, яку розібрали в кінці 30-х років ХХ ст. Зараз на цьому місці збудували нову церкву Успення Пресвятої Богородиці, на території якої ще проходять будівельні роботи.

У кінці ХІХ ст. була побудована лісопилка, господарем якої був Попов.

Мешканці селища займалися різними ремеслами, виготовляли меблі, а саме: липові скрині, дубові шафи, дивани, бочки. Тут також мешкали кравці, майстри з пошиву чобіт, а також люди, які розводили птахів (вони постачали на ярмарок пух).

На початку 30-х років ХХ ст. на місці пивоварні був організований колгосп Червоної Армії, звідси й пішла назва вулиці Червоноармійська, а до цього часу вона не мала назви.

В 1936 році побудували велику та красиву конюшню на місці старої, де раніше знаходились коні пивоварного заводу. На садибі колгоспу збудували пожежну вежу. Посеред садиби колгоспу стояла молотарка, яка працювала від трактора. Це був центральний тік.

В церковно-приходській школі, організованій при церкві нашого селища, дяк навчав 8 – 9 дітей читати та писати. Тільки у 1893 році була побудована школа на три класи на тому місці, де на сьогодні знаходиться Солоницівський дитячий театр. В школі була одна кімната, а навчав учнів один вчитель. Діти вивчали закон Божий та інші церковні науки. За навчання дітей батьки сплачували по 50 копійок. Один раз на тиждень вів уроки піп. Пізніше в школі грамоті навчав учитель Микола Павлович Романов.

В 1910 році земство побудувало на околиці селища нову школу з 2-х корпусів. Комсомольська організація була створена в нашому селищі у 20-х роках.

У 1934 році відбувся перший випуск Солоницівської семилітки. В 1935 році шостий клас був визнаний кращим у районі і нагороджений Перехідним Червоним Прапором. Директором на той час був Клопотюк Іван Семенович. У 1939 році у школі відкрився восьмий клас.

Поступово до 1941 року у школі було відкрито 9-й і 10-й класи. У 1945 році був перший післявоєнний випуск школярів.

В 1951 році на території Солоницівки була відкрита десятирічна школа, в якій вже навчалося 440 учнів.

В 1959 році в селищі була збудована нова школа, а в 1977 р. був добудований новий корпус до будівлі, зведеної у 1959 році.

На південній околиці Дергачівського р-ну у селі Подвірки, на межі з Харковом, височить сіра споруда – дитяча трудова колонія імені А. С. Макаренка. Тут до 30-х років ХХ ст. був розташований Преображенський монастир. У 1663 р. монахи почали будувати монастир, який називали Курязький. До монастиря приїжджала Катерина ІІ, яка подарувала ікону. Після революції монастир мав назву Реформаториум, а потім була створена колонія ім. Горького.

На території Солоницівки знаходиться меморіальний комплекс «Висота маршала І. С. Конєва», який установлений на найвищій точці нашої місцевості – Харченковій горі, її висота 193,7 м. Саме звідси Іван Степанович Конєв у серпні 1943 р. дав наказ про штурм Харкова.


НАПРЯМ: «ЖИВИ І ВОЗРАДУЙСЯ, РОДЕ НАШ КРАСНИЙ»
МІЙ РОДОВІД
Абрашитов Рашид, учень 3 класу

Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

№ 127 імені Г. К. Жукова

Харківської міської ради

Керівник: Колтак Л. М.,

вчитель початкових класів


Я – Абрашитов Рашид Ренатович, учень 3 класу Харківської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 127 ім. Г.К. Жукова Харківської міської ради Харківської області, під керівництвом свого класного керівника – вчителя початкових класів, Колтак Людмили Миколаївни, брав участь у районному етапі Всеукраїнської експедиції учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина – Україна». В рамках цього проекту я, разом з батьками, розробляв напрямок «Живи і возрадуйся, роде наш красний», досліджуючи свій родовід.

Родина - це частина історії не лише роду, але й міста, країни, Всесвіту. Знання історії своєї сім’ї виховує в людині повагу до рідних, допомагає здобути певний досвід та вивчити своє коріння.

Більша частина моєї роботи охоплює історію та життєвий шлях родичів з боку матері. Я дізнався про героїчний шлях свого прадідуся – Котельнікова Олексія Петровича, чиї ордени та медалі зберігаються у нашій сім’ї протягом багатьох років, про короткий, але героїчний шлях його рідного брата – Віктора Петровича, який загинув під час Великої Вітчизняної війни під Ленінградом у 1943 році. Моя прабабуся також брала участь у Великій Вітчизняній війні, лейтенант медичної служби, має нагороди. Інший прадідусь – Савіков Сергій Ігнатович, працюючи чекістом, брав участь у складних операціях, ось чому його подвиги висвітлені у книзі «За особливим завданням: розповіді про чекістів» 1967 року видання.

Героїчний шлях прабабусі та прадідусів завжди нагадує мені про те, що вони воювали та перемогли задля того, щоб сучасні діти могли спокійно жити та навчатись у мирній країні.

Мої прапрадідусі Ігнат та Петро були майстрами своєї справи, їхню працю цінували та поважали. Раціоналізаторські винаходи прапрадідуся Петра завжди цінувались на заводі, а про його гарну пам’ять ходять майже легенди.

Мої прапрабабусі також були поважними людьми, які добре знали свою справу: чи то викладаючи білоруську мову, чи то працюючи на заводі. Усі спогади про них пронизані теплом та повагою.

Досліджуючи різні гілки мого родинного дерева, можна простежити характерні риси, які наслідують практично усі члени роду. Це наполегливість, гарна пам'ять , здатність до конструювання, творчі здібності, твердість характеру. Ці знання дозволяють краще пізнати себе та своїх рідних.

Основним джерелом здобуття інформації про родину були: перегляд фотографій, листів, спогади дідуся Володимира, публікації у пресі, фонди Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г.Короленка, сімейні архіви родичів, архіви місцевих заводів тощо.

Основною метою моєї роботи було дослідити історію свого роду, скласти для себе цілісну картину минулого моєї родини та ознайомитись із сімейним архівом. Ця дослідна діяльність дуже складна та цікава, ось чому наші дослідження тривають, розкриваючи нові грані та цікаві факти з історії не лише маминого роду, але й батьківського також.

Тема генеалогічних розшуків зараз дуже популярна серед людей різного віку та соціального становища. Кожен переслідує свої цілі - можливо, знайти заможних родичів, можливо, встановити дворянські корені або просто дізнатись докладніше історію свого роду. Але людина, яка знає свій родовід, поважає та зберігає пам’ять про своїх предків, завжди буде дбайливо відноситись і до історії своєї країни, своєї Батьківщини та передасть свою повагу нащадкам.


Антропоніміка Барвінківського краю
Бобух Аліна, вихованка

краєзнавчого гуртка

Барвінківського Будинку

творчості дітей та юнацтва

Барвінківської районної ради

Керівник: Л.М.Педенко,

керівник краєзнавчого гуртка
Антропоніміка (від грецького «антропос» – людина і «номіне» – ім`я) – наука про людські імена.

Наші давні предки, називаючи дітей, щиро вірили, що ім`я є не тільки засобом ідентифікації, а й оберегом від злих духів. Тайна імені зберігалася в племені, родові.

Слово «ім`я» походить від давньоруського «имати». Сучасною мовою його можна перекласти як «те, що людина має». Отже, ім`я є першою власністю людини.

Отже, потреба виділити особу серед собі подібних в племені (роді) викликала появу імені.

Із розвитком суспільства, зростанням і концентрацією населення, ім`я перестало відігравати роль єдиного засобу ідентифікації. З`явилася потреба розрізняти двійників, трійників і т .д. Так виникає другий рівень ідентифікації – по батькові або патронім (від латинського pater – батько).

Згодом і другий рівень ідентифікації - по батькові - виявився недостатнім. Тоді з`являється третій рівень – прізвище.

Прізвище (рос. – «прозвище») – походить від слова «прозивати». Людину прозивали за батьком або якоюсь характерною ознакою, яка влучно виражала її зовнішній чи внутрішній світ.

Прізвища походили від імен (патроніми), як найдавніших, так і сучасних, чоловічих і жіночих («матроніми»); від роду занять; від походження або місця проживання; від назв військових звань, цивільних посад, характеру занять тощо…



На відміну від просто імені, прізвища можуть нести важливу історичну інформацію про людину і місце її походження, проживання тощо. Інформація ця може мати цілком практичне значення. Ця інформація може заповнити лакуни – «білі плями» в цілих епохах.

В даній роботі наведені типові для Барвінківщини прізвища від часу заснування, подається тлумачення багатьох із них.

З копії виписки із Синодика Святогірського монастиря, зробленої в 1908 році, ми взнаємо прізвища першопоселенців Барвінкового, першим із яких стоїть прізвище Івана Барвінка

Інші прізвища, наведені у списку, такі: Морозенко, Осьмуха, Радько, Задорожній, Отченаш, Чайка, Шпак, Вареник, Підгорний, Вовк, Барабаш, Барабан, Залізняк, Каплювахський, Мацегора, Плис, Дорошко, Юрченко, Ворона, Рогаль, Прихода, Ляпун, Половинка, Куниця, Магда, Тимченко, Чорновіл.

Усі вони є українськими, більше того – в більшості з них суто запорізьке коріння, що свідчить про запорізький генезис Барвінкової Стінки. Більшість цих прізвищ представлена в Барвінковому і нині.

В кінці 18 століття населення міста зазнало ротації, і в розпорядженні дослідників є архівні дані, в яких іде перелік прізвищ його мешканців. Це лист казенних поселян слободи Барвінкової до херсонського архієпіскопа, датований 1773 роком, з проханням збудувати у поселенні церкву. З документа ми взнаємо, що населення слободи становило 1663 душі у більш як 200 дворах, стоять підписи близько сотні поселенців. Серед них священники Іоанн Александров, Іван Хоцинський, церковний староста Федір Головко, отаман Степан Зінченко та інші (65 прізвищ).

Після скасування кріпосного права, початку реформ Олександра ІІ, особливо з проведенням через Барвінкову залізниці, в слободу полився потік нових людей різних національностей. У роботі наведений перелік барвінківських землевласників, купців, підприємців, як великих, середньої руки, так і дрібних. Серед них такі прізвища як Горпинченко (Кукса), Мартинов, Біскупський, Іванов, Антонов, Пашков, Плєщеєв, Бородаєвський, Зарудній, Щедров, Рябінін, Запара, Квітка, Язиков, Малиновський, капніст...

Значне місце приділено також прізвищам колоністів, переважно німецьких: Классен, Фрез, Чіберт, Лепп, Ремпель та інші.

Саме від прізвищ чи імен землевласників найчастіше отримували назви села і хутори. Так, цілий ряд сіл на сході Барвінківського району зобов’язані своєю назвою роду Пашкових; від прізвища Запари пішла назва села Запаро – Мар`ївки, прізвище Малиновських дало назву Малинівці, братів Рябініних – хутору Рябинському; від імені Олександра Язикова отримало назву село Олександрівка і т.ін…

Протягом ХХ століття барвінківська антропоніміка зазнала значних змін, що пояснюється багатьма історичними причинами - революціями, війнами, економічними та соціальними кризами. В пізніші часи із пожвавленням міграційних процесів всередині СРСР барвінківська антропоніміка усе більше розмивається, втрачає свої неповторні риси.


Роде мій красний, роде мій прекрасний
Бугаєнко Олексій, вихованець гуртка

«Моделювання іграшок-сувенірів»

Красноградського РЦДЮТ

Красноградської районної ради

Керівник:Бугаєнко Т.О.,керівник гуртка
Хто ми? Які? Звідки? Ці запитання завжди з нами. Відповіді на них ми шукаємо всюди, всіх слухаємо і всіх запитуємо. А може, варто прислухатися до голосу, який то тихіше, то гучніше звучить у нас самих? „Людина хороша, коли на себе схожа", – кажуть у народі. Який він, наш національний характер? Що в ньому від дідів-прадідів? Усе велике починається з маленького. Тому, щоб осягнути історію свого народу, своєї держави, слід, передусім, відшукати власні корені, заглибитися у свій родовід, уявити, якими були далекі родичі, чим займалися.

Пошук родоводу – питання, яке цікавить, далеко, не всіх, але все-таки помітну частину українців. Можливо, ця частина була б суттєво більшою, якби всі знали, «як це робиться».

Я не належу до тих, хто може похвалитися вималюваним родовим деревом аж від Рюриковичів, або ж виписками з метричних книг своїх предків хоч би до сьомого коліна. Я типовий українець, який знає про свою родину з усних переказів.

Моє родове дерево складається з двох розгалужених гілок, одна з них Бугаєнки, по-батькові , та – Попови по мамі.

Свій рід по маминій лінії я знаю краще. Він складається з двох гілок родини Попових та родини Довженко.

Про родовід сім’ї Попових є усні перекази, які сягають кінця ХІХ століття. Свої знання про родину Попових я отримав від свого прадідуся Попова Григорія Івановича.

Споконвіку родина Попових мешкала в селі Леб’яже нинішнього Зачепилівського району Харківської області. Найдавніші згадки є про прадіда Гапона, який жив ще до Революції.

Його син Фалалей Гапонович Попов теж мешкав в с. Леб’яже , та керував в місцевій землегромаді. Починаючи з прадіда Фалалея Гапоновича відомостей про мій рід стає дедалі більше. Від нього народилося шестеро дітей, останнім був мій пра-прадід Іван, який помер у 1933 році, але від його шлюбу з Ксенією Федорівною Кудальцевою народився мій прадід Григорій.

Прабабуся Ксенія теж походила з багатодітної родини. Від Шлюбу прадідуся Григорія з прабабусею Любою народився мій дідусь Олексій.

Дідусь Олексій одружився з бабусею Зоєю , яка походить з родини Довженків, і в них народилася донька Тетяна (моя мама) та син Микола.

Бабуся Зоя походить з родини Довженків та Семихатів, що мешкали в с.Верхня Орілька Первомайського району Харківської області. Ці дві родини теж були багатодітними, тож у мене багато родичів по бабусиній лінії.

Мама Тетяна побралася з моїм батьком Романом Павловичем Бугаєнко і в них народився я – Олексій Романович Бугаєнко та мій братик Павло Романович Бугаєнко.

Про батькову родинну гілку Бугаєнків ще менше відомостей. Мій прадідусь Василь Ілліч Бугаєнко мав сестру Катерину, яка з родиною виїхала до Канади та брата Петра. В роки війни прадідусь Василь був забраний на роботу до Німеччини. Про що ніколи не розповідав. Після війни Василь Ілліч одружився з Бондаренко Олександрою Григорівною в них народилося два сина Павло (мій дідусь) та Володимир. Бондаренко Олександра Григорівна народилася від Григорія та Ганни Бондаренків. В родині окрім Олександри було ще п’ятеро дітей .
Постаті моєї родини
Глущенко Дарія, учениця 9 класу

Петро – Іванівської ЗОШ І – ІІ ступенів

Дворічанської районної ради

Керівник: Демченко Ю. В.,

вчитель української мови та літератури
Сім’я, родина, рідний край – для кожної людини ці поняття не просто слова, а те найважливіше, що цінують у житті.

Моя родина дуже велика. Першим її представником є мій рідний брат Глущенко Владислав Сергійович, який навчається в Куп’янськомуАвтотранспортному коледжі. Між нами 4 роки різниці, але ми дуже добре розуміємося. У мене є також 4 двоюрідних братів та сестер.

Наша сім’я проживає в селі Митрофанівка, Дворічанського району Харківської області. Це мій рідний край, тут жили з давніх давен мої пращури, вирощували хліб, виховували дітей, саджали сади, захищали свою Батьківщину від ворога. А ми їх нащадки.

Знайомтесь: мій тато – Глущенко Сергій Володимирович, народився в 1974 році в селі Ново – Василівка, в сім’ї колгоспників. По закінченню Петро – Іванівської восьмирічної школи, він навчався у Валуйському педучилищі. А вже працюючи учителем в рідній школі, закінчив Харківський педагогічний університет ім. Каразіна. Моя матуся – Глущенко Надія Григорівна, народилася у 1969 році в Дворічній. Багато років працювала бухгалтером у Дворічанському відділі освіти.

Батьки мого батька, мої дідусь і бабуся, проживають в селі Петро – Іванівка. Дідусь – Глущенко Володимир Пилипович, зараз на пенсії. Все життя працював механізатором в колгоспі. Спочатку шофером, а потім трактористом та комбайнером. Бабуся – Глущенко Любов Миколаївна, спочатку працювала агрономом, секретарем та головою сільської ради. Зараз вона також на пенсії. Мої дядьки – Глущенко Микола Володимирович, Глущенко Віктор Леонідович, Глущенко Олександр Леонідович, за фахом всі педагоги. Дядько Микола працював в нашій школі, а зараз проживає в місті Харкові. Дядьки – Віктор та Олександр, працюють в школі. Дядя Вітя – завгоспом, а дядько Сашко навчає учнів в початкових класах.

Батьки мого діда прожили все життя в селі Ново - Василівка, яке знаходиться поряд з Митрофанівкою. Мій прадід ? Глущенко Пилип Юхимович, воював в роки Великої Вітчизняної війни, потім був пасічником. Прабабуся – Глущенко Галина Василівна, все своє життя працювала вчителем української мови та літератури. Та серед її предків також були присутні педагоги. Це її батько та брат. Двоюрідний брат моєї прабабусі – Глущенко Михайло Григорович, працював дипломатом в різних країнах світу. Він знав вісім іноземних мов. Батьки моєї бабусі по лінії тата – Заіграєв Микола Васильович, Заіграєва Катерина Захарівна жили в будинку, в якому ми зараз проживаємо.

Мій прадід Микола народився в 1921 році. Був призваний до лав Радянської Армії в прикордонні війська, але його службу перервала Друга Світова війна. Він потрапив у полон. Перебував в Європі в фашистських таборах. Додому повернувся в 1943 році. Працював на тракторі в колгоспі. Помер в 1980 році. Його брат – Бабишев Іван Іванович, пройшов всю війну, був поранений під Вітебськом. Він мав велику кількість нагород, але його вже не має в живих, помер в 1998 році. Інший мій прадід – Казбан Дмитро Григорович, був льотчиком. Спочатку керував транспортними літаками на Далекому Сході, а потім пасажирськими. Також мав велику кількість нагород, звання полковника авіації, багато похвальних грамот. Проживав в місті Харкові.

Прабабуся – Заіграєва Катерина Захарівна народилася в 1928 році. Працювала бухгалтером в колгоспі, а потім кухарем в дитячому садку. Брат прабабусі – Заіграєва Олександр Савелійович народився в 1935 році. Проходив службу в Свердловську та Приморському краї. Все життя працював на фермі. Має нагороди: п’ятнадцять похвальних грамот, медалі, медаль «Трудової Слави» III ступеня, орден «Червоного Прапора». Зараз він проживає по сусідству з нами, ми допомогаємо йому по господарству.

Мама моєї мами – Гудь Віра Григорівна народилася в 1946 році в Донецькій області, а померла в 1999 році вже в Дворічній, куди переїхала разом з сім’єю у 1971 році і працювала в колгоспі імені Т. Г. Шевченка спочатку на фермі, а потім пташницею на інкубаторі 15 років.

Тато моєї мами, мій дідусь – Гудь Григорій Петрович народився в 1945 році, працював трактористом. Тепер він на пенсії, проживає в Дворічній з тіткою Аллою, маминою сестрою. Тітка Алла за фахом бібліотекар, а зараз працює в музеї. Ой, як там цікаво! Мамині сестри – Світлана та Тетяна працюють, одна в Москві, а інша в Барвінковому. Про батьків моєї бабусі Віри мені розповідала мама.

Прабабусю звали Уляна Павлівна, яка була з 1910 року народження, працювала в колгоспі, померла у 1994 році. Прадідусь – Прохоренко Григорій Данилович народився в 1908 році, брав участь у війні. Ще в 1941 році був тяжко поранений, залишився інвалідом, по війні працював завгоспом. А в місті Дніпропетровську проживає ще одна моя моя прабабуся – Прохоренко Матрона Данилівна, яка й досі дуже активна, хоч їй 96 років.

Ось якого я роду – племені. Коли я виросту, то матиму теж велику сім’ю, кількох синів та двох дочок!!! І ми прославимо нашу Україну!!!

Нашу рідну землю, що здобула нарешті незалежність, ми – молоде покоління – маємо берегти й любити.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка