«Моя Батьківщина Україна» Харків 2012



Сторінка9/25
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.64 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25

Скарби родоводу родини Кременецьких
Кременецька Радміла, учениця 9 класу

Ізюмської гімназії №3

Ізюмської міської ради

Керівник: Вишневська Г.О.,

вчитель української мови та літератури
Хто ми? Які? Звідки? Ці запитання завжди з нами. Відповіді на них ми шукаємо всюди, всіх слухаємо і всіх запитуємо. А, може варто прислухатися насамперед до голосу, який то тихіше, то гучніше звучить в нас самих? Можливо, в нас це відлуння, а сам голос із далекої-далекої давнини?

Наддніпрянські легенди стверджують, що перші люди–велетні з'явилися на берегах могутньої річки, що несла свої води крізь болота, ліси, гори і степи ще до створення сонця. Жили вони в темряві і почували себе досить впевнено у безмежному чорному просторі. Коли ж на небі народилося світло і сполошилися люди. Так у народних переказах. А як насправді? Хто він, наш далекий предок?

Праукраїна – це батьківщина землеробів-рільників. Праця на хлібній ниві зумовила осідлий спосіб життя землеробів, усвідомлення ними того, що вони є краянами – мешканцями певної, визначеної у просторі і часі, території, краю-країни. Сталося це у V-III тисячоліттях до н. е., в добу так званої трипільської культури. Потім, як це часто буває в історії, довгі темні віки кочового розладу, занепаду, застою. Але зв'язок не перервався. Нащадки землеробів і ті, що залишилися на берегах Дніпра, і ті, що з різних причин їх покинули, а потім знову повернулися до свого краю – країни, змішувалися з кочівними скотарськими племенами і продовжували камінь за каменем будувати храм української культури.

Наше українське дерево в нашій традиції означає рід український. Воно нагадує нам, що у нас одне коріння. Дерево Життя – це родовід нашої нації, того самого козацького роду, якому як відомо, немає переводу. Разом із тим для кожної людини це дерево означає її родовід – її скарб. Для мене це скарб, який я можу передати своїм нащадкам, скарб, який я отримала по частинкам від своїх предків і несу в кожній своїй клітинці. Недаремно ж графічну історію сім'ї в науці називають «генеалогічним деревом» і схематично креслять їх у вигляді стилізованого стовбура з гілками. Кожна гілочка означає когось із родичів. Пізнаючи свій рід, пізнаємо цілком український родовід, принаймні наближаємося до цього. І якщо кожен досконало знатиме своє родинне дерево, то теоретично ми матимемо велике Дерево Життя, родовід усього українського народу, адже на даному етапі ми всі є хранителями родоводу.

Для людини немає цікавішого предмету розмови, ніж вона сама. Врешті, приватний інтерес до себе як до представника роду здатен спровокувати інтерес до історії країни. Хто я? Хто були мої прадіди? Чим вони займалися?

Моє родове дерево складається з чотирьох гілок: Кременецькі та Лазаренко – по батькові, Марюхіни та Ковалевські – по мамі. Глибше я знаю свій рід по Кременецькім; у цьому дереві я – дев’яте коліно.

Кременецькі – мої предки, були православними. Перший документ, який був знайдений це свідоцтво про брак прадіда – Кременецького Миколая Федоровича . Із цього документа було встановлено місце народження – село Гайворон, на той момент Аткарського уїзду Саратовської губернії. Народився він у сім'ї селянина. Через деякий час знайшлось свідоцтво про шлюб його батька – Кременецького Федора Андрійович. Виявилось, що місце народження Федора Андрійовича село Петрашовка Сквирського уїзду Київської губернії. Це село і є «родовим гніздом» усіх Кременецьких.

Відомо про Петрашовку того часу, що Петрашовка, село на лівій стороні річці Березняки, в 3-х верстах нижче Антонова. Мешканців обох статей: православних 701, до римсько-католиків відноситься тільки родина поміщика. Михайло Вишневецький продав Петрашовку у 1785 році графу Вислоцькому; той у 1792 році перепродав Адаму Езерському. З 1834 року Петрашовка разом з Токаровкой та 2581 десятинами землі належить Іосіфу Адамовичу Старшинському, одруженому на дочці Езерського. Церква дерев’яна, на честь Богоявлення Господнього, збудована прихожанами на місці стародавній у 1779 році. У 1835 році вона розширена та відремонтована.

Найстарішим моїми предками (що вдалося знайти), які мешкали у Петрашовці приблизно з 1758 по 1830 рр., були Кременецький Трохим Іванович та Марина (Марія) Василівна . Відомо, що вони мали семеро дітей: Марію, Іллю, Романа, Петра, Ігната, Тетяну, Федора (Федота). Всі вони постійно мешкали у Петрашовці. Вдалося знайти відомості про їх дітей.

Після прийняття закону про землю, приблизно у 1902-1903 рр., Андрій Авксентійович Кременецький з родиною купує через селянський поземельний банк землю та переселяється до Саратовської губернії. Земля в той час в середньому коштувала 25 рублів за десятину. Землю можна було придбати «пайкою» (комплектом, часткою) у вісім десятин. Відразу треба було сплатити 20-25% готівкою, залишок брали в кредит на 55,5 років під 7,5% річних. При цьому переселенці звільнялися на 8 років від армії, на 5 років від уплати державних податків та місцевих повинностей. Перед тим, як придбати землю, вибирали ходаків. Ходаками були найрозумніші та досвідчені селяни. Їх засилали дивитися землю. Нашим ходокам давали такі напутні побажання: «Землі повинні обов’язково бути чорноземні, без балок та ярів. Вода повинна бути тільки проточною». Українці не силилися на річках та озерах. Гайворон ідеально підходив під ці умови.

14 квітня 1902 року у вихідній точці – місті Василькові, зібралося 62 родини ( 455 дорослих людей, з них 245 чоловіків та 210 жінок). Йшли вони по 15-18 верст на добу волами. Пройшли понад 960 верст. Основним гальмом були корови. Вони повільно йшли та не хотіли постися вночі. Весна була ранньою, а літо було спекотним. Нарешті, 10 червня 1902 року переселенці, або як їх називали «саратуни» дісталися до необхідного місця, яке пізніше стало мати назву Гайвороном на честь далекої української батьківщини (поряд з Петрашевкою було місто Гайварон). Переселенці були з Сквирського та Васильківського уїздів Київської губернії. Всього в дорозі переселенці були 57 діб. Маршрут руху переселенців: Васильків, Київ, Бориспіль, Ягодин, Пирятин, Лубни, Миргород, Богодухів, Харків, Бєлгород, Старий Оскіл, Вороніж, Борисоглібськ, Балашов, Широкий Уступ, Вяжля, Гайворон. Після прибуття, землеміри почали переміряти землю. Таким землеміром був Радзилович А.К., він саме і міряв землі Гайворона. Потім починали тягнути жребій кому яка ділянка буде належати. Так почали будувати нове село. К 1928 року село розквітло, з 62 господарств стало 81 господарство.

Далі для села настали часи колективізації, а також «голодні часи». Мешканці стали переїжджати з села. У 1930-1935 рр. Кременецький Федір Андрійович з дружиною Кременецькою (Бабенко) Лукерією Родіонівною та своїми дітьми: Любов’ю, Марією, Віктором та Миколою вирушають до північного Кавказу в місто Георгіївськ. В наш час села Гайворон не існує, воно вимерло.

На новому місці родина моїх предків гарно улаштувалася. Вони були гарними працелюбними робітниками і побудували великий будинок. Родина тримала багато худоби та вирощувала коноплю, махорку, овес та саджали городи.

Йшли роки, почалася Велика Вітчизняна війна. Кременецького Миколу Федоровича (мого прадіда), в перші дні призвали на фронт. Там він опиняється в «м’ясорубці» перших днів, де потрапив в полон. Він пережив п’ять довгих років фашистської неволі в таборах, та йому вдалося вижити. На прикінці війни він вертається в Георгіївськ. Як згадує його син (мій дід), Микола Федорович не любив розповідати про страшні муки в таборах, але все ж деякі моменти згадував. (Одного разу, коли полонених перевозили з табору в табір, то по–перше заганяли людей в спеціальні загони. Загони були малі, а людей там було дуже багато і всі стояли на ногах дуже щільно один до одного. Людей було так багато, що поворухнуться було неможливо. Фашисти поливали їх крижаною водою на ніч, а це був початок зими. Їсти і пити не давали. Так їх тримали три доби. Багато людей губили свідомість та помирали. Він згадував, як він та його товариш тримали молодого хлопця три доби своїми плечима, щільно притискаючись один до одного.)

Після повернення в Георгіївськ, Микола Федорович влаштовується в райфінвідділ, бо мав економічну освіту. Там він зустрічає мою прабабусю – Таїсію Георгіївну Чапліну.

Батьками Таїсії Георгіївни Чаплиної були Чаплін Георгій Власович та Орлова Домнікія Матвіївна. Чаплін Георгій Власович народився на території нинішній Чечні. За сімейним легендам він був із тюркських козаків. Прапрадід приїздить на побивку до Георгіївська (нині Ставропольський край) і там знайомиться з моєю прапрабабусею, тоді Орловою Домнікією Матвіївною. Як любив згадувати прапрадід: «Ну як я міг пройти мимо такої гарної кралі у великій шляпі?!». Домнікія Матвіївна була велика модниця, вона працювала модельєром та гарно шила. Потім вони одружилися і жили якийсь час у Воронцовці (нині Зеленокумськ), в Краснокумці, а потім оселилися у Георгіївську. Коли почалася Перша світова війна Георгій Власович пішов до армії. Закінчив школу фельдшерів у П’ятигорську та був направлений до війська. Проходив службу він у 84 піхотному Шерванському полку. На війні отримав три Георгіївських хреста та дві Георгіївські медалі (Хрести скоріш за все 1-ї або 2-ї ступенів, бо, як пам’ятають у родині, коли був воєнний голод, віднесли їх разом з коштовностями Орлових до ломбарду, там вони виявилися золотими).

Вдалося знайти інформацію про один з хрестів: ГКЗ № 108907 (цим хрестом його нагородили повторно).

Кременецький Микола Федорович та Чапліна Таїсія Георгіївна одружилися і у них народився син Володимир (мій дід). Закінчивши десятирічну школу в Георгієвську, Володимир Миколайович вступає до Астраханської мореходної школи. Після закінчення його направляють у Красноводськ (тоді Туркменської республіки). Там Володимир Миколайович починає працювати в порту і зустрічає мою бабусю – Лазаренко Тетяну Тимофіївну (дочку директора порту). Вони одружуються та в них народжується син – Дмитро (мій батько). Шість років родина живе у Красноводську, та потім тяжко хворіє батько Микола і родина переїжджає жити до Георгіївська. У Георгіївську родина купує будинок у центрі. Кременецький Дмитро Володимирович (мій батько), закінчує десятирічну школу з золотою медаллю та поступає навчатися до Харківського інституту радіоелектроніки. Закінчує його з червоним дипломом та вступає до аспірантури. У Харкові він зустрічає та одружується на Марюхіній Ірині Олександрівні (моєї матері), яка на той час закінчує навчання у Харківському педагогічному інституті ім.. Г.С. Сковороди на фізико-математичному факультеті. Разом з студентськими друзями мої батьки починають займатися підприємницькою діяльністю у Харкові.

8 жовтня 1998 року у Ірини та Дмитра Кременецьких народилася донька – Радміла (я). Мої батьки деякий час працювали за кордоном, тому я з чотирьох років мешкаю в Ізюмі. У п'ять років я вступила до школи. Зараз я навчаюсь у дев’ятому класу Ізюмської гімназії №3.

Школа та мої батьки допомогли мені відчути гордість за свій рід та зрозуміти, що для мене є найціннішим скарбом. Щодалі – то менше я можу дізнатися про те, ким були мої діди – прадіди. Навіть якщо дуже захочу. Архіви, на жаль, горять, а інформація втрачається. Завдяки моєму татові, Кременецькому Дмитру Володимировичу, частина інформації, на щастя, була записана від тоді ще живих свідків історії нашої родини. Історія родини – це нитка, яка тягнеться вздовж хронології подій, що і складають історію країни. Власне, історія країни – це і є, фактично, узагальнення історій окремих людей та окремих родин. Власну історію неможливо «перекрутити». Чим краще її знаєш – тим менше шансів, що ти дозволиш комусь нею маніпулювати. Щоб людина відчувала причетність до історії власної країни, треба зробити так, щоб історія сприймалася як її власна. Це має бути таким же звичайним атрибутом сучасного українця, як скажемо, мати мобільний телефон, – знати свій родовід.

Знати життя своєї родини, знати своїх пращурів, тих від кого ми з'явилися на світ, необхідно. Родовід нагадує нам про цю необхідність. Корені – це наші пращури. Якщо не знатимемо коренів, що станеться з нами? Те ж саме, що і з деревом без коріння.
Сонячний художник – Сергій Васильківський
Лимаренко Анна, учениця 11 класу

Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 67

Харківської міської ради

Керівник: Носатюк В. В.

вчитель української мови та літератури
В академічному живописі Західної Європи, Росії, України ХІХ століття відбулися суттєві зміни, художники звернулися до образу звичайної, «негероїчної» людини, і цілком природно, що на перший план вийшов пейзажний жанр. Провідним майстром харківської пейзажної школи ХІХ століття був Сергій Васильківський. Слід відзначити зв'язок цієї школи з більш широким контекстом російського та європейського мистецтва. Головною стала тема єдності людини та природи, яка була зумовлена романтичним світосприйняттям. З’явилася цікавість до світлоповітряного середовища, до передачі тонкої гри і нюансів кольорових рефлексів, зафіксованих свіжим поглядом, на відкритому повітряному просторі.

Головним стимулом розквіту українського живопису було усвідомлення української національної самобутності. Українські живописці відображували в своїх творах народні типи та етнографічні особливості сільського або козацького побуту і одягу, народної архітектури тощо. Звернення до такої тематики було своєрідною боротьбою за розвиток українського мистецтва та утвердження суспільної та національної гідності свого народу. Сучасні дослідники називають Сергія Івановича Васильківського сином свого часу.

Харків – старовинний центр торгівлі та ремесел Слобожанщини, з яким було пов’язане майже все життя С.Васильківського, довго зберігав статус тихого провінційного міста. Але в кінці ХІХ – початку ХХ століття і тут відбулися великі зміни. На місцевому ґрунті стилістика модерну отримала явно виражений національний, ліричний і «земний» характер, віддаючи перевагу природній красі української природи і традиціям народної творчості. Перехідний характер часу і сама суть модерну, яка спрямована з рівним успіхом і до традицій минулого, і до перспектив майбутнього, своєрідно відбилися в творчості С.І.Васильківського – визнаного «поета сільської природи».

Сергія Івановича відрізняли ерудиція, знання загальної історії та історії мистецтва, життєвий оптимізм і працелюбність. Його творча спадщина склала близько 3500 творів, більша частина з яких була відписана його рідному Харкову. Хоча перевага художника була віддана пейзажу, він залишив після себе також картини побутового та історичного жанру, портрети, орнаментальні композиції та карикатури на друзів-художників, артистів і місцеву знать. В наш час його мистецтво сприймається як уособлення нев’янучих «канонів» харківської пейзажної школи.

Дитячі роки Сергія Васильківського пройшли в Ізюмі, де він народився 7\19 жовтня 1854 року. Тонка, поетична натура дитини формувалася на лоні прекрасної слобожанської природи, в розміреній атмосфері тихого містечка. Його родина була дворянського походження, але не багата. Дід Федір замолоду служив в Ізюмському козачому полку. До високих звань не дослужився через запальний характер – не міг терпіти несправедливості: побив офіцера і пішов чумакувати. Батько теж був військовим, дослужився до звання прапорщика і вийшов у відставку. Пізніше працював писарем в Ізюмській окружній лікарні.

Перші кроки на шляху до великого мистецтва Васильківський зробив у Харкові, після переїзду сюди всієї родини Васильківських у 1861 році. Навчався Сергій Іванович у Другій Харківській гімназії, саме тут він познайомився з талановитим педагогом і живописцем Д. І. Безперчим. Саме ця людина відкрила юнакові ті прості істини, без яких не відбувся б справжній майстер, спостережливий та емоційний. Пізніше успішно склав іспити і був зарахований до Академії мистецтв. На основі багатьох вражень періоду навчання в академічній школі, у Васильківського складався власний стиль. Дві картини «Ранок. Отара в степу» (1884 р.) та «На Дінці» (1885 р.), які були створені за мотивами літніх українських етюдів, були відзначені малою і великою золотими медалями. Ця нагорода дала йому право на звання класного художника першого ступеню та одержання чину титулярного радника. Основним життєвим принципом майстра була праця, але не задля фінансового добробуту, оскільки в побуті і одязі він був невибагливим. Творчість художника говорить про те, що він був гармонійним і цурався позиції стороннього спостерігача, захопленого лише ідилічними картинами народного побуту. Об’єктами його натхнення були околиці Харкова, ближні і дальні села, річка Донець, чепурні хатки-мазанки, в них не було нічого екзотичного. Але саме в цих простих мотивах він знаходив відраду для душі й свій ідеал гармонії. Саме в харківський період були створені картини, які отримали статус класичних зразків українського пейзажу – «Козачий пікет», «Козача левада», «Залишки вікового лісу», «Ловлять снігура», «Коробів хутір», «На сторожі», варіант картини «Чумацький Ромадановський Шлях», «Перед грозою. Отара в степу» тощо. Більшість з цих робіт – свого роду мініатюри.

Сергій Іванович прожив небагато років, але встиг написати такий обсяг творів, якого вистачило б на два життя, був меценатом, громадським діячем.

В наші дні роботи майстра експонуються в музеях і картинних галереях багатьох країн, незмінно цікавлять глядачів, допомагають краще зрозуміти історію України та відчути неповторну красу її природи.


Родина Моісеєвих - від минулого до сьогодення
Моісеєв Дмитро, учень 9 класу

Правдинського НВК

Первомайської районної

державної адміністрації

Керівник: Орєхова З. П.,

вчитель історії та правознавства


У житті кожної людини сім’я посідає особливе місце. У сім’ї зростає дитина, із перших кроків життя вона засвоює норми людських стосунків, все те, що притаманне її родині. Родинна мудрість, багатовіковий досвід і культура, втілені у знаннях, у моральних цінностях, передаються від покоління до покоління.

Завдячуючи зусиллям мого дідуся з боку тата, Моісеєва Анатолія Івановича, створено сімейний архів двох родин - Шиліних та Моісеєвих. Історія мого роду - це історія моєї країни з її трагічними та радісними сторінками.

Я вважаю, що кожна людина повинна знати своє коріння. Це дуже захоплююче заняття - поринати в глибину століть, щоб більше дізнатися про своїх пращурів. І не варто засмучуватись, якщо є ще білі плями у біографіях моїх віддалених часом родичів. Я сподіваюся, що згодом ці білі плями зникнуть і з’являться нові прізвища, імена, по батькові. По батькові - як кінчик нитки, згорнутої в моток. Потягнеш за кінець - до самого центру мотка дістанешся. Назвеш своє ім’я, по батькові - згадаєш батька. Назвеш ім’я, по батькові діда - згадаєш прадіда. Назвеш прадіда - згадаєш прапрадіда. Нитки без відриву, довжиною у цілу вічність…

На мою думку, ця робота має сенс. Адже колись і мої нащадки згадають про мене, гортаючи сторінки родинної книги. З розповідей свого дідуся Моісеєва Анатолія Івановича та бабусі з маминої сторони, Шиліної Валентини Олександрівни, я зрозумів, що мої предки були переважно селянами. Більшість із них мешкали на території Харківщини.

Мій прапрапрадідусь Моісеєв Митрофан Трохимович народився близько 1866 року в селі Бабинівка Одрадівської волості Зміївського повіту Харківської губернії. Відомо, що він приймав участь у Першій світовій війні. Отримав поранення в ногу. Помер близько 1916 року. Його дружина Сорокіна Ганна Фомінічна народила 5 дітей. Троє з них продовжили рід Моісеєвих. Більше 70 осіб на сьогоднішній день вважають її своєю бабусею, прапрапрабабусею.

Приблизно в ті часи жили мої предки з маминого боку. Прапрапрадід Вискребцев Григорій Абрамович народився в селі Олексіївка Харківської губернії. Дати народження та смерті невідомі. До війни та після працював прорабом. Він був першим головою Олексіївської сільської ради. Григорій Абрамович та його дружина Наталія були довгожителями і поховані на цвинтарі в селі Правда. А взагалі, виходить, що у мене аж 16 прапрапрадідусів і стільки ж прапрабабусь.

Великим випробуванням для моїх пращурів стала Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років. Воювали на її фронтах мої прапрадіди Моісеєв Василь Митрофанович та Вискребцев Гнат Григорович. А прадідусь Шилін Володимир Іванович перший бій прийняв у 1942 році на річці Сіверський Донець. Йому було лише 18 років. Він був поранений і потрапив в оточення. Попав у полон, працював трактористом у німецького поміщика. Після визволення воював у діючій армії. Повернувся в село Правда у 1947 році.

Була в евакуації моя прапрабабуся Пушкар Єлизавета Григорівна. Втратила здоров’я і, повернувшись додому, померла від астми у 1946 році. Єсипову Марію Єпіфанівну було відправлено до Німеччини, де вона працювала на важких роботах. Це моя прабабуся з боку тата.

Прабабусю з боку мами Перцеву Антоніну Іванівну у 1943 році вивезли до Німеччини через те, що вона відмовилася прати німцям білизну. Працювала у місті Гуперталь на заводі токарем. Була звільнена американськими військами. Вийшла заміж у 1949 році і виїхала з прадідом Вискребцевим Олексадром Гнатовичем до Росії, в Новокузнецьк, де жила до смерті в 1990 році.

У 1943 році мою прабабусю по мамі Скрипай Олександру Павлівну німці вивезли до міста Перемишль, потім до міста Кам'янець-Подільський, де й зазимували. Везли у відкритих вагонах. Весною 1944 року пішли працювати у місцеве господарство. І лише в березні 1945 року вона повернулася до рідного села. Це велика трудівниця. Працювала в садівничій бригаді радгоспу «Комсомольська правда» Первомайського району Харківської області, з 1979 року на пенсії. Нагороджена бронзовою медаллю ВДНГ СРСР у 1976 році, медалями «50 років Великої Вітчизняної війни», «Ветеран праці». Не один раз була переможцем соціалістичного змагання.

Пушкар Тетяна Кузьмівна, моя прабабуся по маминій лінії, була родом з багатодітної родини. Пережила Голодомор 1932-1933 років (працювала в той час телятницею в радгоспі «Комсомольська правда»), вижила у страшну війну. Перед святом Трійці в червні 1945 року планувала: «Напечу мандриків і завтра поїдемо в ліс». В селі Цибиха Киселівської сільської ради трактор наїхав на міну і стався вибух. Загинули 1 чоловік і 3 жінки, в тому числі і Тетяна Кузьмівна.

Дитячі та юнацькі роки мого прадідуся Моісеєва Івана Васильовича (1928 р.н.) також прийшлися на роки війни. Працював на заводі Крупа в Німеччині. Після війни - в Челябінську на металургійному заводі. З 1950 року живе в селі Правда Первомайського району Харківської області. Одружився з моєю прабабусею Двініною Валентиною Олександрівною. У 1951 році у них народився син Моісеєв Анатолій Іванович - мій дорогий дідусь, яким я пишаюся.

Пройшли роки… Вже немає моїх стареньких пращурів. Невпинний час забрав їх в інший світ. Та поки ми згадуємо їх, відвідуємо могилки, пам’ять про них живе. А, значить,вони повторюються у своїх нащадках.

Я щасливий тим, що мене оточують чудові люди. Наприклад, мій дідусь, Моісеєв Анатолій Іванович, якого я багато разів згадував у цій роботі.

Дідусь - людина неабиякої вдачі, він користується повагою у своїх односельців. Після закінчення Олексіївської середньої школи Первомайського району Харківської області працював у радгоспі «Комсомольська правда». Перед службою в армії закінчив курси водіїв. З 1970 по 1972 рік проходив військову службу на державному кордоні біля с. Серахс Туркменської РСР.

Після закінчення служби 18 серпня 1973 року одружився з моєю бабусею Половинко Надією Миколаївною, 1953 року народження, родом із села Шевченкове Первомайського району Харківської області. Дідусь заочно навчався у Красноградському технікумі механізації сільського господарства, потім був Харківський інститут механізації та електрифікації сільського господарства за спеціальністю інженер-механік. Протягом 23-х років Анатолій Іванович працював у Правдинській загальноосвітній школі, де зараз навчаюсь і я. Він був викладачем автосправи, тобто готував учнів до отримання посвідчення водія. Також дідусь вів у школі гурток юних інспекторів дорожнього руху. Його гуртківці неодноразово виступали на обласних змаганнях у місті Харків, гідно представляючи Первомайський район, та займали призові місця.

Своїй бабусі, Моісеєвій Надії Миколаївні, я вдячний за те, що виховувала мене до вступу в школу (вона за професією - вихователь дитячого садку), і зараз піклується про мене. Моя бабуся дуже працьовита людина. Зараз вона на заслуженому відпочинку, але не сидить склавши руки. У неї велике господарство, з яким вона вдало справляється і мене привчає до праці.

Дідусь і бабуся з маминого боку також мої кращі друзі. З ними я спілкуюся майже щодня. Шилін Валентин Володимирович (1948 р.н.) та Вискребцева Валентина Олександрівна (1950 р.н.) побралися у 1968 році. Обоє мають вищу освіту. Жили спочатку у Новокузнецьку, де мешкали батьки Валентини Олександрівни, а з 1979 року сім’я переїхала до села Правда Первомайського району Харківської області. Моїй мамі на той час було 2 роки, а її братикові - дяді Володі - 4.

Дідусь Валентин тривалий час був фермером: мав 50 гектарів землі, трактори, сівалки, комбайн, автомобіль. Але зараз, у зв’язку із хворобою, він вже не займається землею, а його справу продовжує син - Шилін Володимир Валентинович.

Я дуже люблю своїх батьків, які для мене є взірцем. Тато з мамою одружилися 2 вересня 1995 року, коли батько, Моісеєв Іван Анатолійович (1975 р.н.), був студентом Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства, а мама, Шиліна Ольга Валентинівна (1977 р.н.), навчалася в Ізюмському медичному училищі. Деякий час жили у студентському гуртожитку міста Харкова, а після закінчення навчання приїхали жити в село Правда.

Я народився 24 лютого 1998 року. В цей самий день моєму татові виповнилося 24 роки. Мій тато дуже захоплюється технікою і сам її ремонтує (У нас є трактор Т-40, 2 машини, плуг, сівалки). Може так статися, що в недалекому майбутньому доведеться і мені відчути нелегку працю хлібороба. Я перегорнув останню сторінку родинної книги. Та історія мого роду на цьому не завершується, а має своє продовження!

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка