Н. М. Герасимчук деонтологія в медицині



Сторінка2/13
Дата конвертації08.03.2016
Розмір3.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Тема 3. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ ЛІКАРЯ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
І. Міжнародні документи правового забезпечення професійної діяльності лікаря.

1. «Нюрнберзький кодекс» (1947 р.). Найважливішим історичним етапом правового забезпечення професійної діяльності лікаря в сучасному суспільстві стало створення «Нюрнберзького кодексу». У 1947 році в м. Нюрнбергг (Німеччина) відбувся судовий процес над фашистськими злочинцями. На лаві підсудних опинилися 23 нацистських лікаря, які проводили жорстокі й цинічні експерименти на людях. У тексті вироку нацистам-медикам були сформульовані юридичні й етичні умови допустимості медичних експериментів на людях. Це і є «Нюрнберзький кодекс», положення якого до теперішнього часу враховуються при складанні всіх подальших етичних кодексів, регулюючих медично-біологічні дослідження на людях і тваринах. Фашистські медично-біологічні експерименти на всі часи залишаться наочним прикладом антимедицини проти людства, оскільки вони кричущим чином фальсифікували не тільки благородну медичну професію, але і гуманістичну природу науки. У фашистських експериментах люди були зведені до рівня просто об'єктів. Їх прирікали або на смерть, або на важкі каліцтва. Пам'ять тисяч людей, що прийняли жорстокі муки, загиблих в ході цих експериментів, наче волає до того, щоб сьогодні медики суворо дотримувалися вимог соціально-етичного контролю при проведенні медично-біологічних досліджень на людях. «Нюрнберзький кодекс» був сформульований як складова частина вироку медикам-фашистам.



Основні принципи «Нюрнберзького кодексу»:

– обов'язкова добровільна згода об'єкту досліджень;

– ретельне обґрунтування необхідності проведення експерименту;

– експеримент повинен лише підтвердити результати дослідів на тваринах;

– захист досліджуваного від будь-яких фізичних і психологічних травм;

– виключення тяжких ушкоджень або летального наслідку об'єкту досліджень в ході експерименту;

– виключення перевищення ступеня ризику вище допустимого рівня;

проведення експерименту висококваліфікованими фахівцями;

– надання виконавцем морально-етичних прав досліджуваному на час проведення експерименту, а також право припинити участь в експерименті на будь-якій стадії.

2. «Женевська декларація» (1948 р.). У 1948 році Всесвітня Медична Асоціація (ВМА) прийняла «Женевську декларацію». У основу Женевської декларації покладена «Клятва Гіппократа», але в ній знайшли віддзеркалення і найбільш гострі соціальні проблеми ХХ століття. Так, до декларації внесені фрази: «Я не дозволю, щоб релігія, націоналізм, расизм, політика або соціальне положення впливали на виконання мого обов´язку... Навіть під загрозою я не використаю мої знання в області медицини на противагу законам людяності». Остання фраза, відображаючи досвід другої світової війни, закріплює положення «Десяти Нюрнберзьких правил» (Нюрнберзький кодекс, 1947), в яких підкреслюється неприпустимість злочинних дослідів на людях.

Женевська декларація світового лікарського товариства

У цей час будучи прийнятим у члени лікарської професії:



  • я урочисто зобов’язуюсь присвятити своє життя службі людству;

  • я віддам моїм вчителям належну повагу і подяку;

  • я працюватиму в своїй професії сумлінно і з гідністю;

  • здоров’я мого хворого буде моєю першою турботою;

  • я поважатиму таємниці, які довіряють мені, навіть після того, як хворий помер;

  • я підтримуватиму всіма засобами, які в моїх силах, честь і шляхетні традиції лікарської професії;

  • мої колеги будуть моїми сестрами та братами;

  • я не дозволятиму міркуванням віку, хвороби або інвалідності, віросповідання, етнічного походження, статі, громадянства, політичних переконань, раси, статевої орієнтації або суспільного становища чи будь-якого іншого чинника втрутитися між моїм обов’язком і моїм хворим;

  • я підтримуватиму всю можливу повагу до людського життя;

  • я не використовуватиму свої лікарські знання для порушення прав людини і громадянських свобод, навіть під загрозою;

  • я роблю ці обіцянки урочисто, добровільно і з честю (лікарська професія) були вільні визначати стандарти лікарської освіти і лікарської практики

Сьогодні, вступаючи в співтовариство лікарів, кожний лікар приймає «Клятву» і урочисто присягає:

– присвятити своє життя службі на благо людини;

– з повагою і подякою відноситися до моїх вчителів;

– сумлінно і гідно виконувати свій професійний обов'язок;

– піклуватися, перш за все, про здоров'я мого пацієнта;

– зберігати довірені мені таємниці, навіть після смерті пацієнта;

– всіма доступними мені засобами затверджувати чесні та благородні традиції професії лікаря;

– відноситися до моїх колег, як до братів і сестер;

– не дозволяти обставинам, пов'язаним з віком, станом здоров'я, віросповіданням, расовою приналежністю, статтю, національністю, політичними переконаннями, сексуальною орієнтацією або соціальним положенням, перешкоджати виконанню мого обов´язку перед пацієнтом;

– незважаючи ні на що, затверджувати людське життя з самого його початку як найвищу цінність, і не використовувати свої знання лікаря всупереч законам гуманності;

– цю урочисту присягу я приймаю добровільно і присягаюся честю слідувати їй.

Женевська декларація вперше була прийнята ІІ Генеральною Асамблеєю Всесвітньої Медичної Асоціації (ВМА), Женева, Швейцарія, вересень 1948 року, переглянута ХLVI Генеральною асамблеєю ВМА, Стокгольм, Швейцарія, вересень 1994 року.
3. Міжнародний кодекс медичної етики (1949 р.).

На додаток до «Женевської декларації» розроблений Міжнародний кодекс медичної етики. Прийнятий 3-ю Генеральною асамблеєю ВМА (Лондон, Англія, жовтень 1949 р.) Міжнародний кодекс медичної етики (Міжнародний кодекс з деонтології, що конкретизував ряд положень Женевської декларації, схвалений генеральним директором ВООЗ) і є найбільш поширеним документом, на який посилаються багато дослідників проблем медичної деонтології. В ньому звертається увага на питання оплати лікарської допомоги, на неприпустимість переманювання пацієнтів, самореклами і т. п.



Загальні обов'язки лікаря. Лікар повинен:

  • завжди затверджувати найвищі стандарти професійної діяльності;

  • незважаючи на вид медичної практики, самовіддано надавати компетентну медичну допомогу з повною технічною і моральною незалежністю, із співчуттям і пошаною до людської гідності;

  • бути чесний з пацієнтами і колегами, повинен боротися з професійними і особистими недоліками інших лікарів, повинен викривати обман і шахрайство;

  • поважати права пацієнта, колег, іншого медичного персоналу і повинен дотримуватись конфіденційності відносно пацієнта;

  • діяти тільки на користь пацієнта в тих випадках, коли він застосовує такі види медичної допомоги, які можуть ослабити фізичний або психічний стан пацієнта;

  • дотримуватися найбільшої обережності, поширюючи відомості про відкриття, нову техніку, або лікувальні методики, з непрофесійних каналів;

  • засвідчувати тільки те, що він сам перевірив;


Лікар не повинен дозволяти фінансовим інтересам впливати на вільне і незалежне виконання професійних рішень на користь пацієнтів.

Неетичними визнаються випадки видів діяльності:

– самореклама лікаря, окрім тих випадків, коли це дозволено законом даної країни і Міжнародний кодексом медичної етики Національної Медичної Асоціації;

– оплата або отримання будь-якої винагороди тільки за передачу чиїхось рекомендацій і рекомендацій будь-якого характеру.
Обов'язки лікаря по відношенню до хворих.


  • Лікар завжди повинен розуміти зобов'язання зберігати людське життя.

  • Лікар повинен надавати пацієнтові всі ресурси своєї науки. Якщо лікар не має можливості провести обстеження або лікування, він повинен привернути іншого лікаря, у якого такі можливості є.

  • Лікар повинен утримувати в абсолютній таємниці все, що він знає про свого пацієнта, навіть після смерті останнього.

  • Лікар повинен поводитися по відношенню до своїх колег так, як він хотів би, щоб вони поводилися по відношенню до нього.

  • Лікар не повинен переманювати пацієнтів у своїх колег.

  • Лікар повинен дотримувати принципи Женевської декларації, прийнятої Генеральною асамблеєю ВМА.


4. Гельсінська декларація (1964 р.). У липні 1964 р. ВМА на своїй ХІХ Асамблеї в Гельсінкі прийняла Декларацію, де доповнюється і поглиблюється «Нюрнберзький кодекс». Суперечності, що виникають в умовах бурхливого науково-технічного прогресу, в медицині між традиційно клінічними, терапевтичними цілями і суто науковими завданнями і відобразила Гельсінська декларація: «Для розвитку науки і на користь стражденного людства абсолютно необхідно, щоб результати лабораторних експериментів застосовувалися до людини».

ВМА підготувала рекомендації по проведенню клінічних випробувань на людині. Такий кодекс повинен лягти в основу моралі медиків всього світу. Це не виключає відповідальності лікарів згідно юридичним, цивільним і моральним нормам своєї країни.

Основні рекомендації Гельсінської декларації неодноразово оновлювалися: Токіо (Японія, 1975); Венеція (Італія, 1983); Гонконг (Китай, 1989); Сомерсет Уест (Південно-Африканська Республіка, 1996); Единбург (Шотландія, 2000); Вашингтон (США, 2002). Декларація містить вимоги, що пред'являються до лікарів, які беруть участь в біомедичних дослідженнях. Декларація містить конкретні рекомендації щодо клінічних випробувань, які проводяться з метою діагностичних і лікувальних втручань на користь хворого, і неклінічних досліджень, які проводяться з науковою метою і не мають прямого діагностичного або лікувального значення для пацієнта.

Чітке розмежування в одних випадках поняття «хворий», а в інших – поняття «досліджуваний» – основоположний момент Гельсінської декларації. Власне морально-етичні рекомендації Декларації складаються з трьох розділів. У першому розділі «Основні принципи» підкреслюється однакова важливість наукового обґрунтування клінічних випробувань та їх моральне виправдання. Особлива увага приділяється оцінці передбачуваного ризику для хворого або досліджуваного, заходам профілактики передбаченої і непередбачуваної шкоди для людини – об'єкту клінічних досліджень.

Другий розділ «Дослідження терапевтичного характеру» перш за все підкреслює право лікаря на застосування нових терапевтичних засобів з метою врятування життя, відновлення здоров'я або полегшення страждань хворого.

Далі в Гельсінській декларації слідує положення про «добровільну згоду» як неодмінну умову клінічних випробувань: «З урахуванням психічних особливостей хворого лікареві слід заручитися згодою хворого на випробування, якщо це юридично або фізично неможливо, то згодою законних опікунів хворого». Тут враховується найважливіша вимога моралі – відноситися до людини (хворого, досліджуваного) як до суб'єкта вільного морального вибору, тим самим лікар, медицина в цілому виражають пошану до особи хворого, суверенності його свідомості, законності його прав.

Одним з важливих принципів Гельсінської декларації є те, що «лікар має право поєднувати випробування з лікуванням для отримання нових даних в тій мірі, в якій це виправдано користю для хворого» і далі «…при проведенні на людині випробування з суто науковою метою лікар повинен весь час залишатися в ролі захисника життя і здоров'я досліджуваного». Іншими словами, терапевтична користь для хворого – первинна, нові наукові дані завжди вторинні.

5. Міжнародна Конвенція Генеральної Асамблеї ООН з цивільних і політичних прав (1966 р.) визначила принципи проведення всіх досліджень із залученням людини. У відмінності від Гельсінської декларації, вона регламентує морально-етичні принципи медичної практики. Основні положення Конвенції розглядають:

– пріоритет інтересів і благ конкретної людини в порівнянні з інтересами науки і суспільства;

проведення медичних втручань можливе тільки після отримання інформованої згоди від пацієнта;

– дотримання принципу недоторканності особистого життя і прав людини знати або не знати інформацію про стан свого здоров'я;

– заборона втручань в геном людини з метою зміни генома його спадкоємців і неприпустимість дискримінації, заснованої на генетичних характеристиках людини;

– вилучення органів і тканин у живого донора з метою трансплантації можливо тільки з його згоди і проводиться тільки з терапевтичною метою;

– заборона створення людської істоти, генетично ідентичної іншій людині (живої або мертвої), а також створення ембріонів людини з дослідницькою метою;

– пошана прав учених на дослідження при дотриманні правил Гельсінської декларації.



6. Токійська декларація (1975 р). На ХХІХ Асамблеї ВМА, що проходила в 1975 р. у Токіо, був переглянутий і доповнений етичний кодекс медично-біологічних досліджень. У першому розділі Токійської декларації детально розглядаються різні аспекти проблеми ризику при проведенні допустимих медично-біологічних досліджень на людях. Пункт 4-й, зокрема, передбачає необхідність розумної рівноваги «між важливістю поставлених завдань і можливим ризиком для досліджуваних». Пункт 5-й наказує ретельно оцінювати очікуваний ризик «порівняно з передбачуваною користю». Тут же сформульований наступний імператив: «Інтереси досліджуваних повинні завжди превалювати над інтересами науки і суспільства». Пункт 7-й, зокрема, свідчить: «Лікарі зобов'язані утримуватися від проведення досліджень, що включають досліди на людях, поки вони не переконаються, що пов'язаний з цим ризик можна передбачити». Заслуговує пильної уваги новий, порівняно з Гельсінською декларацією, пункт 8-й: «Розголошуючи результати свого дослідження, лікар зобов'язаний бути впевненим в їх точності. Звіти про експерименти, виконані в обхід принципів справжньої декларації, не повинні прийматися для публікації».

Розділи II і III Токійської декларації цікаві вже в термінологічному відношенні: «Медичні дослідження, що поєднуються з професійним обслуговуванням хворих (клінічні випробування)» і «Не терапевтичні медично-біологічні дослідження, що включають досліди на людях (неклінічні медично-біологічні випробування)». Тут точніше, хоча і в декілька ускладненому вигляді, розмежовані два види медично-біологічних досліджень на людях, що фундаментально розрізняються, тоді як в Гельсінській декларації і терапевтичні, і не терапевтичні дослідження іменувалися «клінічними».

У II розділі Токійської декларації всесторонньо аналізується стародавній медико-етичний принцип «Не нашкодь!» в умовах застосування лікарем клінічних нововведень. Згідно вимогам Декларації, порівняння характеристик нових терапевтичних методів слід проводити з відповідними характеристиками кращих методів, що вже застосовуються в медичній практиці. Застосування терапевтичних методів, свідомо гірших, до кого б то не було з хворих-досліджуваних – неетично. Коментуючи III розділ Токійської декларації, звернемо увагу на наступні два положення. У пункті 2-му дається визначення поняття «досліджуваний»: «досліджувані повинні бути добровольці, або здорові особи, або пацієнти, до хвороби яких експериментальний задум відношення не має». У пункті 4-му освітлено розповсюдження регулюючої ролі етичного принципу «Не нашкодь!» при проведенні медично-біологічних експериментів на людях з суто науковою метою: «При проведенні досліджень на людях інтереси науки або суспільства не повинні переважати над міркуваннями про благополуччя досліджуваних». На практиці останнє положення породжує морально-етичні дилеми і викликає суперечки.

Згідно з цими документами, інтереси досліджуваних повинні завжди переважати над інтересами науки і практики. Гуманістична спрямованість документів, що стосуються експериментів на людях, безумовно, заслуговує позитивної оцінки. Проте ніякий документ не може передбачити всього, що пов'язане з такими дослідженнями, зокрема індивідуальну неприпустимість, ступінь добровільності згоди досліджуваного та ін. Тому необхідна конкретизація і розробка моральних норм стосовно нових типів експериментів, що з'являються. Практичним рішенням цієї задачі займаються національні та міжнародні організації, в деяких випадках з участю не тільки медиків, але і представників громадськості.


ІІ. Правове забезпечення професійної діяльності лікаря в Україні.

1. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я»

Права медичного працівника за законодавством України. Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

У даному розділі будуть розкриті деякі права медичних працівників, гарантовані їм законодавством України, реалізація яких, на нашу думку, викликає найбільше питань серед медичних працівників при виконанні ними професійної діяльності.

Право на відмову від подальшого ведення пацієнта

Окрім ст. 34 Закони України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», в якій чітко визначено право лікаря на відмову від надання медичної допомоги, є ст. 38 цього ж Закону, в якій передбачено, що пацієнт має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги. У Законі не передбачені випадки, в яких лікар має право відмовити пацієнтові бо, не може запропонувати свої послуги. Пропонується заповнити правовий пропуск за допомогою деонтологічної норми (п. 3.4. Етичного кодексу лікаря України: «лікар має право відмовитися від лікування хворого, якщо упевнений, що між ним і пацієнтом відсутня необхідна взаємна довіра, коли відчуває себе недостатньо компетентним або не має в своєму розпорядженні необхідних для проведення лікування можливостей і в інших випадках, якщо це не суперечить Клятві лікаря України»).

Ще одна законна підстава для відмови в наданні медичної допомоги закріплена в нормі ч. 2 ст. 38 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я». З цієї норми виходить, що за винятком невідкладного стану пацієнтові можна відмовити в наданні допомоги, якщо заклад, вибраний хворим, не має можливості забезпечити відповідне лікування (наприклад, відсутнє необхідне устаткування, профільні фахівці, відділення).
Право на передачу інформації про пацієнта

Медичні працівники та інші особи , яким у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків (ст. 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я»).



2. Випадки правомірного розголошення медичної таємниці, передбачені у таких нормативно-правових актах:

  • Конституція України, ч. 2 статті 32, ч. 3 статті 34;

  • Цивільний кодекс України, ч. 2, 4 ст. 285

  • Сімейний кодекс України, ст. 30;

  • Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 р., ст. 7;

  • Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2001 р., ст. 9;

  • Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19.11.1992 р., ч. 2, 5 ст. 39, ст. 39-1, 40, ч. 1 ст. 43;

  • Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 р., ст. 4;

  • Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД ) та соціальний захист населення» від 12.12.1991 р., ч. 2 ст. 8, ч. 2 ст. 9;

  • Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними» від 15.02.1995 р., ч. 5 ст. 14;

  • Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 р., ч. 2 ст. 26;

  • Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 05.07.2001 р. ч. 2 ст. 17.


3. Кримінальний кодекс України. Кримінальна відповідальність медичних працівників за вчинення професійних злочинів.

Відповідно до законодавства кримінальна відповідальність настає за злочин – вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину, що передбачений Кримінальним кодексом України. Щодо медичної діяльності, незважаючи на суттєві особливості, які відрізняють цю сферу, принципи кримінальної відповідальності медичних працівників мають загальний характер. Медики відповідальні за вчинення злочинів на загальних засадах, до того ж у Кримінальному кодексі України 2002 р. (далі - ККУ) є ряд складів злочинів, які мають відношення саме до професійної діяльності лікарів (додаток 5).

Необхідно зазначити, що проблеми злочинів та кримінальної відповідальності медиків є однією з найбільш дискусійних тем у медико-правовій літературі. Комплексні дослідження питань правового регулювання медичної діяльності в значній мірі зачіпають кримінально-правові проблеми, аналізуючи ті чи інші аспекти. Ці чи інші зазначені причини обумовлюють необхідність вивчення кримінально-правової відповідальності медичних працівників у рамках медичного права.

Під професійним медичним злочином слід розуміти умисне або необережне діяння, вчинене медичним працівником при виконанні професійних обов'язків, заборонене кримінальним законом під загрозою покарання.

У діяльності медичних працівників умисні злочини зустрічаються рідше, ніж необережні. Серед злочинів першої групи (умисні) найбільш суспільно небезпечним є ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ККУ). Водночас серед необережних злочинів найбільш актуальними є неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 ККУ), вбивство через необережність (ст. 119 ККУ) і необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 ККУ).
Контрольні питання


  1. Основні принципи «Нюрнберзького кодексу» (1947);

  2. «Женевська декларація» (1948, 1994), як клятва Гіппократа ХХ століття;

  3. «Міжнародний кодекс медичної етики» (1949);

  4. «Гельсінська декларація прав людини» (1964) ВМА (Етичні принципи медичних досліджень за участю людей) 1975 (Токіо), 1983 (Італія), 1989 (Гонконг), 1996 (ЮАР), 2000 (Шотландія), 2002 (США);

  5. Токійська декларація (1975) – доповнений етичний кодекс медично-біологічних досліджень.

  6. Права медичного працівника за законодавством України.


Тестові завдання для контролю початкового рівня знань
1. Який документ регламентує права і обов'язки лікаря і права пацієнта в Україні?

А. Конституція України.

В. Закон України "Про охорону здоров'я".

С.Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я".

Д. Кримінальний кодекс України.

Е. "Декларація прав людини і питання свободи медичних працівників".



2. Коли і де був прийнятий "Міжнародний кодекс медичної етики"?

А. Женева, 1948.

В. Лондон, 1949.

С. Гельсінкі, 1964.

Д. Нюрнбергг, 1947.

Е. Токіо, 1975.



3. Який з перерахованих документів гарантує права пацієнта?

А. Нюрнберзький кодекс.

В. Женевська декларація.

С. Гельсінська декларація.

Д. Лісабонська декларація.

Е. Токійська декларація.



4. Яка стаття Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» чітко визначає право лікаря на відмову від надання медичної допомоги?

А. № 35


В. № 44.

С. № 34


Д. № 24.

Е. № 40


5. В якій статті Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» передбачено, що пацієнт має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги?

А. № 35


В. № 34

С. № 36


Д. № 44.

Е. № 38.


6. Яка стаття Конституції України гарантує право на охорону здоров'я, меддопомогу і медичне страхування?

А. № 27.


В. № 28.

С. № 43.


Д. № 45.

Е. №49.


7. Яка стаття Кримінального Кодексу України регламентує відповідальність за незаконну лікувальну діяльність?

А. № 133.

В. № 136.

С. № 138.

Д. № 140.

Е. № 145.



8. Яка дія медичного працівника може класифікуватися як навмисний злочин?

А. Ненадання допомоги хворому.

В. Незаконний аборт.

С. Порушення правил боротьби з епідемією.

Д. Порушення правил зберігання і видачі наркотичних препаратів.

Е. Все перераховане вище.



9. Яка стаття Кримінального Кодексу України регламентує відповідальність за ненадання допомоги хворому медичним працівником?

А. 138.


В. 139

С. 141.


Д. 145.

Е. 367.


10. Яка стаття Кримінального Кодексу України регламентує відповідальність за незаконну видачу рецепта на право отримання наркотичних засобів?

А. № 319


В. № 145.

С. № 141


Д. № 364.

Е. № 365.



Тема 4. «КЛЯТВА ГІППОКРАТА»: ІСТОРІЯ

ВИНИКНЕННЯ І ПОДАЛЬША МОДИФІКАЦІЯ
Гіппократ (Hippocrates) (460-377 рр. до н.е.) – великий старогрецький лікар, реформатор античної медицини, основоположник принципу індивідуального підходу до хворого. Розробив систему лікування, в основі якої лежать принципи: 1) приносити користь і не завдати шкоди; 2) протилежне лікують протилежним; 3) допомагати природі, погоджувати свої дії з її зусиллями позбавитися від хвороби; 4) дотримуватися обережності, берегти сили хворого; не міняти раптово ліків, застосовувати активніші засоби тоді, коли менш активні не надають дію. Виявив основні типи темпераментів (сангвінік, холерик, флегматик, меланхолік) та їх схильність до певних хвороб. З ім'ям Гіппократа пов'язано уявлення про високу моральну зовнішність лікаря і етику його поведінки – Клятва Гіппократа.
1. Історія виникнення «Клятви Гіппократа»

Клятва Гіппократа — лікарська клятва, що виражає основоположні морально-етичні принципи поведінки лікаря, а також загальновживану назву клятви, принесена кожним, хто збирається стати медиком. Клятви, що формулюють моральні норми поведінки лікаря, існували ще в Єгипті. Виникнення клятви значно давніше за час життя Гіппократа: згідно переказу, клятва йде від прямих нащадків Асклепія, вона переходила в усному вигляді, як сімейна традиція, з роду в рід. Вперше клятва була написана Гіппократом в V столітті до н.е. на іонійському діалекті старогрецької мови. Пізніше Гіппократом клятва була записана в Александрії при Герофілі (близ. 335 –280 до н.е.) й Еразистраті (близ. 300 – 240 до н.е.) і стала документом з III століття до н.е. З того часу текст клятви багато разів перекладався на нові мови, піддавався редагуванню, що істотно міняє його сенс. Для свого часу вона була дуже великим досягненням, задаючи високу етичну планку. Тому не випадково, що в християнському світі вона все-таки була прийнята з поправками і змінами. Змінився її початок: «Та буде благословенний Бог, Отець Господа нашого Ісуса Христа, який благословенний на віки, бо я не брешу».

Гіппократ, що жив в Елладі дві з половиною тисячі років тому, в творах, що дійшли до нашого часу, привів клятву, відзначивши, що «...медицина справді є найблагородніше зі всіх мистецтв. Але, невігласи ті, які займаються нею, і ті, які з легковажною поблажливістю судять їх, вона далеко тепер нижче за всі мистецтва». Ним написані статті: «Про лікаря», «Про благопристойну поведінку». На думку Гіппократа, лікар – єдина професія, яка повинна починатися з присяги суспільству, оскільки людина, що вибрала собі цю професію, вчилася багато років, щоб допомагати людині, страждаючій особі, природно, повинна давати обіцянку бути гідною вибраної справи.

«Клятва» містить 9 етичних принципів або зобов'язань:

– зобов'язання перед вчителями, колегами і учнями;

– принцип не спричинення шкоди;

– зобов'язання надання допомоги хворому (принцип милосердя);

– принцип турботи про користь хворого і домінанти інтересів хворого;

– принцип пошани до життя і негативного відношення до евтаназії;

– принцип пошани до життя і негативного відношення до абортів;

– зобов'язання про відмову від інтимних зв'язків з пацієнтами;

– зобов'язання особистого вдосконалення;

– лікарська таємниця (принцип конфіденційності).



2. Текст «Клятви Гіппократа» в перекладі українською мовою

Гіппократ вважав, що лікарська клятва має особливе значення. Будучи одним із засновників медицини, Гіппократ просив лікарів присягнути:

«Присягаюся Аполлоном-лікарем, Асклепієм, Гігією і Панагією і всіма богами і богинями, беручи їх в свідки, виконувати чесно, відповідно моїм силам і моєму розумінню, наступну присягу і письмове зобов'язання: вважати того, хто навчив мене лікарському мистецтву нарівні з моїми батьками, ділитися з ним своїми достатками і у разі потреби допомагати йому в його потребах; його потомство вважати своїми братами, і це мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм безоплатно і без жодного договору; повчання усні уроки і все останнє в ученні повідомляти своїх синів, синів свого вчителя і учнів, зв'язаних зобов'язанням і клятвою згідно із законом медичним, але нікому іншому. Я направляю режим хворих до їх вигоди згідно з моїми силами і моїм розумінням, утримуючись від спричинення всякої шкоди і несправедливості. Я не дам нікому просимого у мене смертельного засобу і не покажу шляху для подібного задуму; точно так же я не вручу ніякій жінці абортивного пессарія. Чисто і непорочно буду я проводити своє життя і своє мистецтво. Я у жодному випадку не робитиму перетин у страждаючих кам'яною хворобою, надавши це людям, що займаються цією справою. До якого б будинку я не увійшов, я увійду туди для користі хворого, будучи далекий від всього того, що має намір, неправедного і згубного, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, вільними і рабами.

Що б при лікуванні – а також і без лікування – я не побачив або не почув відносно життя людського з того, що не слід коли-небудь розголошувати, я умовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею. Мені, який непорушно виконує клятву, та буде дано щастя в житті і в мистецтві і слава у всіх людей на вічні часи; тому ж, хто переступає і дає помилкову клятву та буде зворотне цьому».

Якщо відкинути неодмінних початкових свідків царюючих міфів того часу, ця клятва і понині сучасна. Вона з'явилася, коли ще не було відомо десять заповідей Мойсея, не було Нагірної проповіді Христа, але рівень моральності Гіппократа нітрохи не поступається рівню моральності сьогоднішніх праведників.

3. Сучасні редакції «Клятви Гіппократа» і подальша модифікація

Ну і про що говорить "Клятва Гіппократа"? Та зовсім не про те, щоб – "...світячи іншим згоріти самому, і, перетворитися на недогарок". Ще раз перечитайте "Клятву". І погодьтесь, що навіть в цьому «причесаному» тексті, мова йде тільки про зобов'язання перед вчителями, колегами і учнями, про гарантії не спричинення шкоди, про негативне відношення до евтаназії, абортів, про відмову медичних працівників від інтимних зв'язків з пацієнтами, про лікарську таємницю. Ніде не написано, що лікар повинен лікувати безкоштовно і безсловесно терпіти байдуже відношення суспільства до себе.

У Стародавній Греції, підданим якої і був Гіппократ, основна маса лікарів безбідно жила за рахунок гонорарів, отримуваних від пацієнтів. Їх працю оплачували високо (краще, наприклад, ніж працю архітекторів). Хоча і лікарі не цурались добродійності. Той же Гіппократ в своїх "Повчаннях" радить своєму учневі, коли справа йде про гонорар, диференційовано підходити до різних пацієнтів – "І я раджу, щоб ти не дуже не гуманно поводився, але щоб звертав увагу і на велику кількість коштів (у хворого) і на їх помірність, а іноді лікував би і дарма, вважаючи вдячну пам'ять вище за хвилинну славу". Відмітимо, що дарма Гіппократ радить лікувати лиш іноді.

Спроба вирішити одвічну дилему про те, що, з одного боку, праця лікаря (як і всяка інша суспільно-корисна праця) повинна бути справедливо оплачена, а з іншої – гуманна природа медичної професії припускає надання допомоги неімущим співгромадянам без оплати? А може все простіше? Можливо, Гіппократ вже розумів важливість добродійності для реклами? Так, в тих же "Повчаннях" він радить своєму учневі – "Якщо ти поведеш спочатку справу про винагороду, то, звичайно, наведеш хворого на думку, що, якщо не буде зроблено договору, ти залишиш його або недбало відноситимешся до нього, і не даси йому зараз ради. Про встановлення винагороди не слід піклуватися, оскільки ми вважаємо, що звертати на це увагу шкідливо для хворого, особливо при гострому захворюванні – швидкість хвороби, що не дає випадку до зволікання, примушує хорошого лікаря шукати не вигоди, а швидше придбання слави. Краще дорікати врятованим, ніж наперед оббирати тих, хто знаходяться в небезпеці". Значить, невдячність врятованих по відношенню до лікаря заслуговує докору навіть з погляду Гіппократа?

Головним принципом етики Гіппократа завжди вважали "Non nocere" – не нашкодь. Прихильником і переконаним пропагандистом гуманних принципів Гіппократа в Росії був основоположник вітчизняної клінічної медицини М.Я. Мудров. У жовтні 1813 р. у Московському університеті він виголосив промову «Слово про благочестя і моральні якості Гіппократова лікаря», яка згодом мала великий вплив на розвиток лікарської етики в Росії. М.Я. Мудров вважав за необхідне виховувати медиків у дусі гуманізму, чесності й безкорисливості. Мудров підкреслював, що придбання лікарської професії повинно бути справою не випадку, а покликання.

Клятва, запропонована Гіппократом, в своїй основі збереглася до наших днів. З невеликими змінами вона і сьогодні вимовляється вступаючим на цей терен. У 1949 Генеральна Асамблея прийняла Міжнародний кодекс медичної етики, що включає і Женевську декларацію.

Проте, в багатьох країнах є і свої «Клятви Гіппократа». За повідомленнями преси, в Північній Америці і Європі в 2006 р. текст клятви замінений «професійним кодексом». На думку авторів нового документа, текст, запропонований грецьким лікарем ще дві з половиною тисячі років назад, абсолютно не відображає реалій сьогоднішнього дня. «В часи Гіппократа не було таких важливих принципів роботи медиків, як пошана до інших фахівців і право пацієнта на власний вибір. Крім того, лікарі того часу не стикалися з постійними підозрами в непрофесіоналізмі з боку суспільства, властей і журналістів». У новому тексті виключені вимоги з неучасті в абортах, хірургічному лікуванні кам'яної хвороби і коректному поводженню з рабами.

У Росії «Присяга врача Советского Союза», затверджена в 1971 р., в середині 1990-х змінилася на «Клятву російського лікаря», а в 1999-у Держдумою був прийнятий і президентом Б. Єльциним підписаний новий текст «Клятви лікаря Росії», яку лікарі читають в урочистій обстановці при отриманні диплому.

У Ізраїлі лікарі приносять не клятву Гіппократа, а клятву єврейського лікаря. Це пов'язано з тим, що в традиційному тексті клятви Гіппократа згадуються боги старогрецького пантеону, що йде врозріз з іудаїзмом, де Бог один, і приносити клятви Його ім'ям не можна. Оскільки в Ізраїлі релігія не відокремлена від держави, у всіх єврейських вузах, що готують лікарів, клятва Гіппократа не використовується. Клятва єврейського лікаря відрізняється від клятви Гіппократа тільки в дрібних деталях, на зразок тих же самих посилань на богів.

В даний час на території США дія Клятви Гіппократа обмежена судовим прецедентом, заснованим на Homeland Security Act. Відповідно до цього прецеденту, лікарська допомога терористам і потенційним терористам визнана незаконною експертною допомогою на їх адресу і є кримінально караною.

У ряді випадків традиційна Клятва Гіппократа вступає в суперечність з вимогами частини суспільства, зокрема деяких медичних працівників. Зокрема, все частіше обговорюється можливість узаконити евтаназію, яка в корені суперечить традиційній клятві Гіппократа.
Контрольні питання

1. Історія виникнення «Клятви Гіппократа».

2. «Клятва Гіппократа» в перекладі українською мовою.

3. Сучасна редакція «Клятви Гіппократа» та її подальша модифікація.


Тестові завдання для контролю початкового рівня знань
1. Який з перерахованих документів називають "Клятвою Гіппократа" ХХ століття?

А. Женевська декларація.

В. Лісабонська декларація.

С. Гельсінська декларація.

Д. Міжнародний кодекс медичної етики.

Е. Токійська декларація.



2. Яке з вказаних джерел учить лікаря почитати вчителів, які навчили його лікарському мистецтву, нарівні з батьками?

А. "Аюр-веда" ("Книги життя")

В. Клятва Гіппократа

С. "Канон лікарської науки" Авіценни

Д. Міжнародний кодекс медичної етики

Е. Женевська декларація



3. Яка з робіт Гіппократа мала найбільший вплив на розвиток медичної етики?

А. "Клятва".

В. "Про лікаря".

С. "Закон".

Д. "Прогностика".

Е. "Повчання".


4. Яка з моделей лікарської етики базується на принципі "Не нашкодь"?

А. Гіппократа.

В. Парацельса.

С. Авіценни.

Д. Канта.

Е. Всі перелічені вище.



5. Основні положення медичної етики Гіппократа:

А. Все перераховане вірно.

В. Повага життя і професії пацієнта.

С. Не нашкодь хворому.

Д. Повага особи хворого.

Е. Дотримання лікарської таємниці.



6. У 1813 році М.Я. Мудров виступив із знаменитою Актовою промовою "Слово про благочестя і моральні якості Гіппократова лікаря". Про виховання яких якостей лікаря наголосив М. Мудров?

А. Гуманізм, чесність й безкорисливість.

В. Гуманізм, професіоналізм, висока відповідальність.

С. Спостережливість, співчуття, гуманізм.

Д. Відповідальність, безкорисливість, професіоналізм.

Е. Гуманізм, безкорисливість, самопожертвування.



7. У якій роботі викладені морально-етичні норми взаємин в медичному колективі між колегами?

А. "Повчання" Гіппократа.

В. "Аюр-веда" ("Книги життя").

С. Клятва Гіппократа.

Д. "Канон лікарської науки".

Е. Міжнародний кодекс медичної етики.



8. Особливостями сучасного лікаря є все, окрім:

А. Захоплення інструменталізмом.

В. Тенденція до дегуманізації.

С. Зростання освіченості

Д. Спрощений підхід до лікування

Е. Психічні, фізичні і моральні навантаження.



9. Основним принципом моделі Гіппократа є:

А. Не нашкодь.

В. Не убий.

С. Пріоритет інтересів науки.

Д. Принцип автономії особи.

Е. Пріоритет держави.



10. Основною характеристикою сучасної моделі професійної моралі є:

А. Принцип пріоритету прав і пошана гідності пацієнта.

В. Принцип «дотримання обов'язків».

С. Принцип «не нашкодь».

Д. Принцип пріоритету науки.

Е. Принцип невтручання.



Тема 5. ОСНОВНІ МОДЕЛІ ВЗАЄМИН В СИСТЕМІ

ЛІКАР-ХВОРИЙ. МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ,

ЩО РЕГЛАМЕНТУЮТЬ ПРАВА ПАЦІЄНТА
Взаємини між лікарем і його пацієнтом є одним з найбільш важливих складових лікарської діяльності, а саме: в цих відносинах реалізується сенс призначення лікаря – лікування людини. Від того, як відбуваються взаємини між лікарем і хворим, як медичний працівник їх будує, залежить і успіх лікування.

1. Основні моделі взаємин в системі лікар-хворий. Можна по-різному, за різними принципами класифікувати взаємини між лікарем і хворим. Існує такий набір моделей взаємин: сакральна (патерналістська), технічна, колегіальна, контрактна.

Перша модель – патерналістська (лікар-опікун).

Міжособові відносини між лікарем і пацієнтом подібні до відносин священика і прихожанина або батька і дитини, наставника і підопічного. Основні принципи відношення до пацієнта – любов, милосердя, турбота, благодіяння і справедливість. Вони були відбиті в клятві Гіппократа. Патерналістська модель панувала в християнській європейській культурі впродовж багатьох сторіч. Материнська, батьківська турбота медичного працівника про свого пацієнта дала підставу назвати таку модель взаємин між ними паренталізмом (від англ. "батьки"), або патерналізмом (від латин. pater – батько). Основний моральний принцип, який виражає традицію сакральної моделі, свідчить: «надаючи пацієнтові допомогу, не нанеси йому шкоди».


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка