На шляху до українського Відродження Розробки уроків, позакласних заходів та дитячі творчі роботи, присвячені



Сторінка7/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Література

  1. Арцишевський Р. А. Підручник учора, сьогодні, завтра [Текст] / Р.А. Арцишевський // Підручник ХХІ століття. – 2003. – № 1–4. – С. 22–28.

  2. Баханов К.О. Сучасні шкільні підручники з історії України проблема коректності та послідовності [Текст] / К.О. Баханов // Історія та правознавство (Вид. гр. «Основа»). – 2008. – № 25. – С. 5–19.

  3. Березівська Л. Д. К.Д. Ушинський про підходи до створення шкільних підручників [Текст] / Л. Д. Березівська // Підручник ХХІ століття. – 2003. – № 1–4. – С. 107–110.

  4. Глинчак В. Книга Присяги. Пересопницьке Євангеліє — відоме і невідоме [Текст] / Василь Глинчак // Дзеркало тижня. – 2005. – № 5. – С. 2.

  5. Дорошенко Д. Історія України з малюнками : для школи й родини [Текст] / Дмитро Дорошенко. – К. : Освіта, 1993. – 240 с.

  6. Когутенко С. П. Проблеми змісту освіти і необхідність створення підручника [Текст] / С. П. Когутенко // Проблеми сучасного підручника : [зб.наук.праць / редкол.]. – К. : Педагогічна думка, 2003. – Вип. 4. – С. 36–41.

  7. Кодлюк Я. П. Теорія і практика підручникотворення у галузі початкової освіти України (1960–2000 рр.): дис. ... доктора пед. наук : 13.00.01 / Кодлюк Ярослава Петрівна. – Київ, 2005. – 450 с.

  8. Об учебниках для начальной и средней школы : Постановление ЦК ВКП(б) 12 февраля 1933 г. // Народное образование в СССР. Общеобразовательная школа: сборник документов. 1917–1973 гг. – М. : Политиздат, 1974. – С. 170–172.

  9. Про Національну доктрину розвитку освіти : Указ Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347/2002 [Електронний ресурс] / Президент України. – Офіційне Інтернет-представництво Президента України, 2004. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/.

  10. Савченко О. Я. Нова доба шкільної освіти / О. Я. Савченко // Підручник ХХІ століття. – 2003. – № 1–4. – С. 30–39.

  11. Система навчального книговидання в Україні: можливості змін : матер. для обговор. на конф. [«Діалог про підручник: час говорити, час діяти»], (Київ, 10 грудня 2007 р.) / упоряд. : Г. В. Касьянов, С. Ф. Клепко, Т. Б. Харламова. – К. : Громадські платформи освітньої реформи в Україні, 2007. – 29 с.

  12. Сірополко С. Історія освіти в Україні [Текст] / Степан Сірополко. – К. : Наук. думка, 2001. – 912 с.



Розділ ІІ.

Хай світлим буде день твій, Україно!
(Краєзнавчі розвідки)





Л.А. Гайда,

завідуюча навчально-методичним кабінетом українознавства

та краєзнавства КОІППО

імені Василя Сухомлинського




У 2010 році громадськість України відзначила 130-річчя від дня народження Володимира Кириловича Винниченка. З цієї нагоди у місті Кіровограді відкрито перший в Україні пам’ятник видатному земляку, українському політичному і громадському діячу, письменнику, публіцисту, філософу, художнику. Пропонуємо педагогам використати краєзнавчо-методичні матеріали при підготовці до святкування 20-ї річниці незалежності України.
Екскурсія-прогулянка вулицями

Єлисаветграда-Кіровограда

«Володимир Винниченко і наше місто»
Працюючи упродовж багатьох років учителем та керівником краєзнавчого гуртка, я мала можливість спостерігати, як діти емоційно і значимо сприймають регіональну історію, на власні очі побачивши місця, з якими пов’язана та чи інша подія. Так закладаються основи почуття гордості за наших земляків, пробуджується глибокий інтерес до власної історії та культури, вибудовуються своєрідні паралелі між минулим і сучасністю.

Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951рр.) є постаттю, гідною уваги і пошани. У шкільних курсах української літератури (6, 10 клас) вивчається його життєвий і творчий шлях, громадсько-політична діяльність, а до навчальної програми з історії України (10 клас) включено питання про українську революцію та державотворчий процес (1917-1920рр.).

Незважаючи на це, для багатьох учнів, студентів та педагогів інформація про його дитинство і юність у Єлисаветграді маловідома. Тому метою цієї своєрідної прогулянки Кіровоградом є представлення пам’яток та історичних місць, пов’язаних із життєвим і творчим шляхом Володимира Винниченка; а також подій з увічнення місцевою громадою його пам’яті.

1-а зупинка – фортеця Св. Єлисавети (район готелю «Турист»). Насамперед вона цікавить нас у контексті опису місцевості з оповідання В.К.Винниченка «Федько-халамидник». Це надасть нам можливість розповісти про старі назви вулиць, а також пригадати деякі факти біографії Володимира Кириловича. У нагоді нам стане путівник «Старый Елисаветград. Центр города Кировограда» (1990), в основу якого покладено план міста, спроектований П.З.Рябковим у 1913 році. Бажано коротко охарактеризувати середовище міста Єлисаветграда, яке на той час, за спогадами жителів, було одним з найкультурніших міст Херсонщини.

На цій зупинці слід звернутись до матеріалів дискусії щодо місця народження Володимира Винниченка. На сьогодні доведено, що він народився 28 липня 1880 року у місті Єлисаветграді, яке було центром Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Хоча у більшості з відомих нам біографій місцем народження називають село Веселий Кут-Григорівка. Але 4 червня 1988 року газета «Кіровоградська правда» опублікувала результати багаторічних пошуків Миколи Кузьмовича Смоленчука – статтю «Помилки у жандармському циркулярі», у якій представлено запис з метричної книги церкви Володимирської Богоматері за 1980 рік: «счет родившегося – № 58, место и день рождения – 16 июля, день крещения – 17, родители – Елисаветградского уезда Бешбайракской волости деревни Веселого Кута-Григорьевки крестьянин-собственник Кирилл Васильев сын Винниченко и законная его жена Евдокия Онуфриева дочь, оба православные; восприемники – мещанин Иаков Андреев сын Шлянин и отставного унтер-офицера Симеона Студникова жена Мария Иоанова дочь. 1887 сент.12 выдано свидетельство, за ст. 135. Протоиерей Захария». Пошуки місця постоялого двору матері Винниченка тривають, адже вказано, що їх родина мешкала на вулиці Солдатській (сучасна назва вулиці – 20 років міліції).



2-а зупинка – місце хрещення В.К.Винниченка. Ця пам’ятка архітектури національного значеннякомплекс Грецької церкви Володимирівської ікони Божої Матері (Кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці) – включає 3 споруди: церкву Володимирівської ікони Божої Матері, дзвінницю, будинок настоятеля. Головний православний храм міста заснований у 1757 році греками, які поселились поблизу фортеці Св.Єлисавети. Церква була дерев’яною, мала три престоли: центральний – в ім’я Володимирівської Богоматері, праворуч – на честь великомучениці Катерини, ліворуч – праведнику Симеону Сербському. Грецькі купці, засновники церкви, очевидно прибули до нашого краю разом із сербами, чим і пояснюється престол на честь сербського святого. Храм же отримав назву від центрального престолу. У 1812 році на честь перемоги над Наполеоном замість дерев'яної було споруджено кам’яну церкву у стилі класицизму. Одночасно з храмом споруджено триярусну дзвіницю, що створило своєрідний архітектурний ансамбль. У 1898 році церкву суттєво добудували, її площа збільшилась майже вдвоє. З утворенням у 1947 році Кіровоградської єпархії Грецька церква була визначена її головним храмом, відтоді вона має назву Кафедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці. На сьогодні є місце для хрещення дітей у прибудові біля дзвіниці.

Далі проходимо провулком Василівським, де була колись розташована народна школа, у якій, за спогадами рідних та даними біографів, із семи років навчався Володя Винниченко (приміщення втрачене). До речі, саме вчителька цієї школи звернула увагу на його здібності та порадила батькам віддати дитину до середньої школи для подальшого навчання. Тому Володимира віддали до Єлисаветградської чоловічої гімназії.

Рекомендуємо окремо відвідати Кіровоградський літературно-меморіальний музей І.К.Карпенка-Карого, де сформовано фонд В.Винниченка (фотографії, ксерокопії документів, матеріали про премію Володимира Винниченка газети «Народне слово» та про дослідників його творчості).

Виходячи з провулку Василівського на місток через річку Інгул у напрямку площі Богдана Хмельницького, розповідаємо історію проспекту імені Володимира Винниченка. Рішенням виконавчого комітету Кіровоградської міської ради від 12 вересня 1990 року № 518 вулицю, яка з'єднує площу Декабристів та вулицю Жовтневої революції (раніше тут були розташовані городи до річки та частина провулку Банного), названо проспектом Володимира Винниченка («...зважаючи на клопотання обласної спілки письменників (лист від 24.04.1990р.), товариства охорони пам’яток історії та культури (лист від 29.06. 1990р.) та інших громадських організацій міста і області»). Таким чином, площа Богдана Хмельницького та проспект Володимира Винниченка тепер складають єдине ціле як у міському транспортному сполученні, так і в ідейно-духовному поєднанні двох великих українців.



3-я зупинка – вулиця В’ячеслава Чорновола (Луначарського), 46, біля редакції газети «Народне слово». Розкрити значення видання у процесі увічнення пам’яті Володимира Винниченка та популяризації відомостей про видатного земляка.

«Народне слово» за 17 грудня 1991 року повідомляє, що при редакції газети створено клуб Володимира Винниченка, мета якого згуртувати людей, котрі прагнуть зробити власний внесок у соціально-економічний, культурний розвиток незалежної України. Клуб сприятиме об'єднанню людей для втілення конкретних акцій, пропаганді і поширенню проектів, ідей, спрямованих на збагачення економіки та культурного життя, зокрема тих, які можуть бути реалізовані у Кіровоградській області. Передбачається, що він стане місцем зустрічі з цікавими людьми – гостями міста і краю. Започатковано премію імені Володимира Винниченка за публікації, які найбільше сприяли національно-духовному відродженню та соціально-економічному розвитку суспільства, відзначалися сміливістю ідей, глибокою аргументованістю і були надруковані протягом року у цій газеті. Премія присуджується 1 раз на рік до річниці проголошення Акту проголошення незалежності України – 24 серпня. 26 грудня 1991 року за рішенням редакційної колегії газети першими лауреатами премії стали: народний депутат України, письменник Володимир Панченко, викладач Кіровоградського інституту сільськогосподарського машинобудування, професор Леонід Фільштейн.

За відомостями Валерія М’ятовича, багаторічного головного редактора газети «Народне слово», за час існування премії її лауреатами стали 54 особи (станом на 1 січня 2010 року).

Українським фондом культури у 1990 році заснована Міжнародна премія імені Володимира Винниченка. Вона присуджується за особливі досягнення в літературі, мистецтві та за благодійницьку діяльність. З часу її заснування лауреатами стали 57 вітчизняних та зарубіжних діячів культури та доброчинців. У 1995 році премія була присуджена В.Є.Панченку.

Далі зупиняємось біля пам’ятної дошки (вул. Чорновола, 36), де вказано: «Чорновіл В’ячеслав Максимович. Голова Народного руху України. Герой України (1937-1999). У цьому будинку 25 березня 1999 року В.М.Чорновіл провів останній робочий день свого земного життя»; «Україна починається з тебе» (його слова). Розповідаємо про тісну співпрацю В.Чорновола з українською громадою Кіровоградщини, його внесок у державотворчий процес в Україні.

4-а зупинка – вулиця Шевченка. Спочатку робимо зупинку біля пам’ятника Тарасу Григоровичу. Є відомості, що у 1920 році у цьому сквері представники місцевої «Просвіти» встановили бюст Кобзаря. У 1958 році було споруджено пам’ятник, а у 1982 році його замінено на сучасну скульптуру (скульптори М.Вронський та А.Гончар).

Далі – приміщення Єлисаветградської чоловічої гімназії, на якому меморіальна дошка вказує: «Тут у колишній чоловічій гімназії з 1890 по 1899 рік навчався видатний український письменник Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951). Встановлено з нагоди 110-ї річниці з дня народження». Документи свідчать, що 16 серпня 1890 року Володимир Винниченко вступив до Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії, у якій провчився 9 років, у липні 1899 року був виключений (згодом складав екстерном випускні іспити у Златопільській гімназії). Єлисаветградська гімназія була заснована за рішенням міської Думи, розпочала працювати як прогімназія, далі набула статусу класичної чоловічої. Тут навчались переважно діти заможних родин, плата за навчання складала 60 рублів на рік. Вивчали предмети – Закон Божий, російську, латинську, грецьку, німецьку та французьку мови, історію, географію, фізику, логіку, космографію. У приміщенні була домова церква. Про історію гімназії та єлисаветградський період життя В.Винниченка розповідається у книзі «Єлисаветградська гімназія» / Відп. ред. В. Громовий. – Кіровоград: Видавництво «Українська гімназія», 1997. – 189 с.



5-а зупинка – Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка (вул. Шевченка,1). Старий корпус приміщення університету – у минулому Єлисаветградська жіноча гімназія. У різні часи тут працювали інститут народної освіти, педагогічний інститут ім. О.С. Пушкіна. Ім'я Володимира Винниченка інституту було присвоєно у 1993 році, а статус університета навчальний заклад набув у 1997.

На базі університету організовано і проведено 5 наукових конференцій, присвячених дослідженню життєвого та творчого шляху В.К .Винниченка: І Винниченківські читання (1990), І всеукраїнська наукова конференція «Літературна і політична спадщина В.Винниченка на тлі ХХ століття» (2000), наукова конференція «Володимир Винниченко і українська соціал-демократія» (2002), ІІ Всеукраїнська наукова конференція «Володимир Винниченко: політична та літературна діяльність» (2005), ІІІ Всеукраїнська наукова конференція «Творча спадщина Володимира Винниченка на тлі ХХ століття» (2010). Важливим є науковий доробок учених університету Г.Д.Клочека, Л.В.Куценка, С.П.Михиди, В.Є.Панченка, їх внесок у процес дослідження та популяризації творчості В.Винниченка.

До ювілею дня Святого Володимира – 15 липня 2010 року в обласному художньому музеї вперше було презентовано на батьківщині В.Винниченка частину його творчого доробку, художню спадщину. Представивши картини для широкого загалу, частково виконали його заповіт – повернути творчі надбання Україні, коли вона стане незалежною державою.

Цікава історія встановлення пам’ятника Володимиру Кириловичу Винниченку. Газета «Молодий комунар» за 13 жовтня 1990 року повідомляє: «10 жовтня 1990 року відбувся мітинг, який відкрив заступник голови міської ради А.Перевозник. У числі виступаючих були мистецтвознавець із Києва А.Мороз, голова міської організації Народного Руху України В.Бондар, голова правління обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Є.Чабаненко, український літературознавець із Австрії


Н. Вандерлоз та критик Г.Клочек». На мітингу було запропоновано оголосити республіканський конкурс на кращий проект пам’ятника. Історія збору коштів на пам’ятник була доволі складною. «Народне слово» за 20 листопада 1991 року інформує про заснування Фонду Володимира Винниченка, найперше завдання якого – збір коштів на пам’ятник у Кіровограді. За словами Василя Бондаря, до вказаного фонду Григорій Костюк передав тисячу доларів, які були витрачені для нагородження переможців конкурсу на створення проекту пам’ятника. Але проект не було реалізовано. Пам’ятний гранітний знак на місці майбутнього пам’ятника біля педагогічного університету був встановлений у 2002 році представниками партії СДПУ(о). В одному з навчальних корпусів встановлено бюст В.Винниченка роботи Віктора Френчка.

З нагоди 130-ї річниці від дня народження В.Винниченка у вересні 2010 року до Дня міста відбулось довгоочікуване відкриття першого в Україні пам’ятника (автор – львівський скульптор Володимир Цісарик) на оновленій площі біля університету.

Підсумовуючи екскурсію, варто обов’язково розповісти про унікальну колекцію – зібрання речей Володимира Кириловича, привезену В.Є.Панченком із його будинку у Мужені (Франція), яка зберігається в обласному краєзнавчому музеї.

Безперечно, ім'я Володимира Винниченка поступово повертається на Батьківщину, до цього процесу залучена значна кількість людей різних професій і віку. Під час ювілейних заходів обговорювались питання подальших наукових досліджень, заходів з увічнення його пам’яті, створення меморіального музею у приміщенні гімназії, де він у свій час навчався. Автентичність приміщення з домовою церквою, наявність унікальної колекції обласного краєзнавчого музею, зручне розташування, пам'ятник біля університету, який носить його ім’я – все це сприятиме туристичній привабливості Кіровограда, популяризації нашого інтелектуально-культурного ресурсу у світі.

Пропоновані матеріали можуть бути використані як для реальної екскурсії на місцевості, так і у формі заочної мандрівки.
Література


  1. Винниченко В. Щоденник. Т. 1 (1911-1920). – Едмонтон – Нью-Йорк: Видавництво канадського інституту українських студій, 1980. – 498 с.

  2. Володимир Винниченко – художник: Альбом / Упорядкув. та комент. С.Гальченко і Т.Маслянчук. – К.: Мистецтво, 2007. – 224 с.

  3. Михида С. Слідами його експериментів: Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії Володимира Винниченка. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2002. – 192 с.

  4. Панченко В.Є. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок і мандрівок. – К.: Твімінтер, 2004. – 288 с.

  5. Панченко В.Є. Магічний кристал. – Кіровоград: Народне слово, 1995. – 234 с.

  6. Смоленчук М. Помилки у жандармському циркулярі. // Кіровоградська правда. –1988. – 4 червня.

  7. Солдатенко В. Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка. – К.: Світогляд, 2005. – 349 с.

  8. Шевченко С.І. Лицарі українського степу: Збірка статей (1983- 2008). – Кіровоград: РВВ КДПУ імені Володимира Винниченка, 2008. – 279 с.





Н.Д. Кравченко,

журналіст газети «Народне слово»




Наталя Дмитрівна Кравченко народилася 28 лютого 1982 року на Рівненщині в сім’ї вчителів. У 1986-му родина переїхала до Новгородки на Кіровоградщину – батьківщину батька. Тут по закінченні Уманського педагогічного університету та Миколаївського інституту розвитку людини «Україна» Наталя зробила свої перші кроки в педагогіці, а згодом – у журналістиці. Працювала вчителем в Новгородківській загальноосвітній школі №3, культорганізатором Новгородківського районного будинку дитячої та юнацької творчості, кореспондентом і заступником редактора районної газети «Новгородківські вісті». З 2008 по 2011 рік обіймала посаду редактора відділу новин та міського життя Кіровоградської обласної газети «Народне слово».

Два герої – війни і науки
Пам’ятаю свій подив після перегляду сюжету одного з центральних телеканалів, коли на запитання «Хто такий Тарас Шевченко?» підлітки відповіли – «Футболіст». Намагання двох старшокласників на зупинці громадського транспорту з’ясувати, на честь кого назвали вулицю Попова в Кіровограді, мене також не потішили. «Какой-то писатель, наверное…», – з діловим виглядом припустив один із них. Решта припущень, навіть без специфічної вуличної лексики, що вживали ці молоді люди, швидше підходять для підручників із психіатрії, ніж для газетних шпальт. «Ось так великі люди, герої розчиняються в невігластві», – подумалося мені тоді. Тому з радістю підтримала пропозицію Лариси Гайди, керівника музейної кімнати з історії освіти Кіровоградщини, що ось уже другий рік діє при обласному інституті післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського, узагальнити зібрану спільними зусиллями інформацію і написати про батька й сина, Василя та Віктора Скопенків, чиї біографії тісно переплітаються з нашим краєм. Адже в області знайдеться не так уже й багато людей, хто достеменно знає, про кого йде мова. Решта ж, як ті хлопчиська, тільки здогадуються, у той час, як одного з них на знак пошани і вдячності мешканцями польського міста Сандомир увічнено в бронзі і назві вулиці, а іншого – в світовій науці.

Як зазначає в своїй книзі «Піщаний брід та його околиці» наш сучасник, відомий письменник, лауреат державної премії імені Т.Шевченка Григорій Гусейнов, у 1934 році поріг Верблюзької (Новгородківський район) середньої школи переступив випускник Криворізького інституту народної освіти Василь Скопенко. Автор вказує, що в цій десятирічці він працював до літа 1941 року – тут же директорував (у селі було сім початкових шкіл, але лише одна –десятирічна). «З останнім випуском у червні 1941-го Василь Скопенко пішов на фронт і вже більше в село не повернувся».

У 1944 році за подвиг, який він здійснив під час визволення польського міста Сандомир, йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У 1945 році під час Вісло-Одерської операції 33-річний Василь Скопенко був тяжко поранений і попросив похоронити його саме в Сандомирі, що полонило його серце своєю красою. Бойові товариші виконали його заповіт. Мешканці ж Сандомиру встановили пам’ятник відважному українцю і назвали на його честь одну з вулиць, бо вважають його рятівником свого міста. Ось що з цього приводу розповів «Укрінформу» заступник голови громадського товариства «Польща-Україна» Юзеф Бриль: «Як командир піхотного полку у серпні 1944 року Василь Федорович міг віддати наказ артилерії знищити бойові позиції гітлерівців вогнем і тим самим пришвидчити хід львівсько-сандомирської операції. Однак, оцінивши неймовірну архітектурну красу та історичну цінність міста, він віддав наказ здійснювати бойову операцію таким чином, щоб не зруйнувати жодної з історичних будівель міста».

На переконання польського діяча, мости дружби між народами, зокрема між Польщею та Україною, повинні будуватися на розумінні спільної історичної пам’яті. «У Польщі ніколи не забудуть подвиг українця Василя Скопенка і роль радянських і, зокрема, українських воїнів у визволенні Польщі від німецьких загарбників. Попри неоднозначне тлумачення цього складного періоду історії сучасниками, він повинен належно оцінюватися в польській історіографії. Це є даниною пам’яті 600 тисячам бійців, які у складі Червоної Армії віддали своє життя за визволення Польщі».

Одним із традиційних щорічних заходів, що покликаний зміцнювати польсько-українську дружбу, є молодіжний велопробіг «Шляхами Василя Скопенка», який проходить територіями України і Польщі. Минулого року пройшов 54-й, а нинішнього – відбудеться 55-ий ювілейний велопробіг. «Велопробіг не є символічною аматорською розвагою, а справжнім випробуванням для молодих спортсменів, які намагаються досягнути значних висот у спорті. У різні роки його учасники займали високі місця на чемпіонатах Європи, брали участь у найпрестижнішій велогонці світу «Тур де Франс», – наголошує поляк. У цій велогонці щороку беруть участь і кіровоградські велоспортсмени.

Завдяки колишньому директору Новгородківського музею історії району Надії Бондаренко я поспілкувалася з учнем Василя Федоровича – Павлом Мусієвичем Момотом. Надія Павлівна розповіла, що в музеї зберігається його атестат, підписаний Василем Скопенком, і що його господар сам є ветераном Великої Вітчизняної війни.

За словами Павла Момота, Василь Скопенко працював у Верблюзькій школі разом зі своєю дружиною Ганною Митрофанівною. Він викладав фізику і математику. Жила молода сім’я з двома дітьми в невеличкій квартирі для вчителів, яка розміщувалася в приміщенні школи. П.Момот навіть спромігся описати одного з синів, цілком ймовірно, що Віктора, який продовжив батьківський шлях у педагогіці і став ректором найвідомішого вищого навчального закладу країни – Київського національного університету імені Тараса Шевченка, і так, як батько – героєм – тільки в науці. Співбесідник указав на ще один цікавий збіг. Виявляється, що школу, директором якої був Василь Скопенко, в селі називали червоною, оскільки вона була побудована із червоної цегли. А історичний корпус університету, який очолював Віктор Скопенко, як відомо, також називають червоним. Щоправда червона школа в Верблюжці вже стала історією. Тепер середня школа розташовується в новому триповерховому приміщенні і носить ім’я Героя Радянського Союзу Василя Федоровича Скопенка. Судячи з того, що своєму учневі Василь Федорович запам’ятався у військовій формі і з орденом на грудях ще до того, як пішов на Велику Вітчизняну, він був учасником і радянсько-фінської війни. Підтвердженням цього служить і запис в архівних документах об’єднаного електронного банка даних «Меморіал», де вказано, що Василь Скопенко був призваний на військову службу Криворізьким райвійськкоматом в 1939 році. Отже, у Верблюжці він працював з перервою.

Віктор Скопенко народився 18 грудня 1935 року в селищі Новгородка Кіровоградської області. Всього декілька місяців він не дожив до свого 75-річчя. Не виключено, що на цьому позначилося й його скандально відоме звільнення з посади ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка президентом Ющенком у 2008 році. Та попри це, його ім’я назавжди залишиться у світовій науці, якій Віктор Скопенко присвятив все своє життя.

Сім класів навчався на Переяславщині, а закінчував середню школу у Києві. У 1953 році вступив на хімічний факультет Київського університету імені Т.Г.Шевченка. На четвертому курсі, у 1957 році, Віктор Скопенко одержує грамоту за кращу студентську наукову працю, присвячену дослідженням селеноціанатних комплексів металів. Згодом цю тему було досліджено ним значно глибше і результати роботи стали основою майбутніх кандидатської і докторської дисертацій. Студентом п’ятого курсу він почав працювати хіміком у Державній науково-дослідній реставраційній майстерні. Після закінчення університету, у 1958 році, один рік працював у Науково-дослідному санітарно-хімічному інституті.

У 1959 році Віктор Васильович вступає до аспірантури Київського університету імені Т.Г. Шевченка, де під керівництвом професора А.М. Голуба готує і у 1962 році успішно захищає кандидатську дисертацію на тему: «Селеноціанатні комплекси деяких металів». У 1962 році розпочинає викладацьку діяльність в Київському університеті імені Т.Г.Шевченка на посаді асистента кафедри неорганічної хімії. Упродовж чотирьох років він послідовно проходить шлях від асистента до старшого викладача й доцента. В 1966 році його призначають на посаду заступника декана хімічного факультету. Працюючи на адміністративній посаді продовжує плідно займатися наукою і вже у 1970 році (через вісім років після захисту кандидатської дисертації) захищає докторську дисертацію на тему: «Селеноціанати металів та їх властивості». У 1972 році Віктору Скопенку присвоєно вчене звання професора за спеціальністю «Неорганічна хімія». На той час під його керівництвом вже було захищено чотири кандидатські дисертації, почала формуватися наукова школа.

У 1970 році колектив університету обрав Віктора Васильовича на посаду голови профспілки. У 1974 році на кафедрі неорганічної хімії під керівництвом професора В.В.Скопенка започатковано новий науковий напрям – координаційної хімії поверхні. Він став інноваційним щодо одержання нових каталізаторів і пояснення механізмів їх дій із концентрування та розділення катіонів металів, з аналітичного визначення мікрокількостей хімічних елементів і сполук.

З 1975 року Віктор Васильович обіймає посаду проректора з навчальної роботи Київського державного університету, а через три роки його призначено на посаду першого проректора. У 1977 році В.В.Скопенка обрано завідувачем кафедри неорганічної хімії, незмінним керівником якої він був понад двадцять років.

Перебуваючи на посадах проректора і завідувача кафедри Віктор Васильович продовжував дослідницьку діяльність. Під його керівництвом на кафедрі проводилися фундаментальні роботи у галузі твердофазного синтезу та синтезу із розплавлених солей різноманітних функціональних матеріалів на основі фосфатів, оксидів і сульфідів одно- та полівалентних металів. Сполуки вказаного класу у вигляді монокристалів, а також спеціального скла та кераміки інтенсивно використовуються у світовій практиці як лазерні, сегнетоелектричні, а також матеріали із суперіонною провідністю. З ініціативи В.В.Скопенка активізовано роботи в галузі біонеорганічної та металоорганічної хімії.

У 1978 році Віктора Васильовича обирають член-кореспондентом АН УРСР.

Майже десятилітній досвід роботи на посаді проректора, обізнаність з усіма університетськими проблемами, визнання в академічних колах цілого світу, сприяли тому, що у січні 1985 року В.В.Скопенка призначають на посаду ректора Київського університету імені Т.Г.Шевченка. За його керівництва університет став національним зі статусом самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу.

В 1999 році Указом Президента України Леоніда Кучми Віктору Скопенку присвоєно звання Героя України. Він є почесним доктором Московського університету, Ростовського університету (Росія), Ягелонського університету (Польща), Братиславського університету (Словаччина), Університету імені Неофіта Рильського (Болгарія), Національного університету Узбекистану імені Мірзо Улугбека, Університету китайської культури (Тайвань), Чаотгунського національного університету (Тайвань), Цзінського університету (КНР), Чернівецького університету, академіком Міжнародної академії Платона. Почесний громадянин Києва і Сандомира (Польща). Заслужений діяч науки і техніки України, нагороджений багатьма державними та міжнародними відзнаками, лауреат державних премій України в галузі науки і техніки, премії імені Л.В.Писаржевського НАНУ, автор та співавтор понад 400 наукових робіт, зокрема 15 монографій і підручників, 30 винаходів, 60 авторських свідоцтв. Під його керівництвом захищено 38 кандидатських та 12 докторських дисертацій.








Ю.В. Мажаєв,

заступник директора з навчально-виховної роботи Будинку дитячої

та юнацької творчості Олександрійської міської ради


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка