«Нарід, творячи з якоїсь події легенду – а Крути, безсумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації, знає, що він робить»



Скачати 110.63 Kb.
Дата конвертації11.03.2016
Розмір110.63 Kb.
«Нарід, творячи з якоїсь події легенду – а Крути, безсумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації, знає , що він робить».

Є.Маланюк

Битва під Крутами — битва 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути за 130 кілометрів на північний-схід від Києва. Бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300-ми національно-свідомими київськими студентами, що захищали підступи до Києва. У перебігу військових дій битва вирішального значення не мала, — та у свідомості багатьох особливого значення набула завдяки героїзму української молоді, яка загинула в нерівному бою біля Крут. На похороні у Києві біля Аскольдової могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив їм вірш. Десятиліттями історія битви або замовчувалась, або обростала міфами і вигадками як в закордонній, так і у вітчизняній історіографії. Лише згодом, у 2006 році, на місці битви встановлено пам'ятник i у 80-ті роковини битви монетним двором випущено в обіг пам'ятну гривню.

Неоголошена війна Радянської Росії проти УНР розпочалася в половині грудня 1917 року, а з проголошенням Четвертим універсалом незалежності України Центральною Радою УНР 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. «Маніфестом до українського народу» Володимир Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, — та що більшовики передбачали поширення революції і на терени України. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в половині грудня надходила військова та інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20-30 тисяч більшовицьких загонів прямували на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Незважаючи на те, що загін звано Східним фронтом, він складався із більш шести тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту. З кінця грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією по здобуттю столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Тим часом із майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради, ще літом 1917 р. до січня 1918 р. кількість військ вірних УНР зменшилася до близько 15 тисяч чоловік по всій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їх стомленість війною - а передусім на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР. Іншою загрозою для УНР, до речі, була велика кількість більшовицьких прихильників по країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі битви під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі «Арсенал», яке успішно придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично настроєна студентська молодь Києва, яку і залучено на захист столиці України.

У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами, а вже 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студенства.

Всупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства міста. Києва. Таким чином вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка.

Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач з середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти наступаючих більшовицьких загонів, а вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидкосформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. А в додатку, вже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.

Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 р. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі існуючого вже там загону почала риття окопів і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь був поділений на чотири чоти (взводи) по 28-30 чол. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

Наступного ранку 29 січня 1918 р. близько 9-ї години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил наступаючому ворогові та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою також стримували наступ більшовиків. Втрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їх гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь по українських позиціях. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких понесли значні втрати. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл обороняючих з тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців, у студентів та юнкерів закінчувалися набої і не було снарядів для гармати. Наступаючі загони росіян почали обходити позиції обороняючих з лівого флангу — настала небезпека оточення. Юнкери зі студентами відходили в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити використовуючи потяг, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але отримавши звістку про повстання на заводі «Арсенал» Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку найбільша небезпека була якраз там.

Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня понесла втрати, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни, або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.

Коли близько 17-ї години зібралися усі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті битви в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 чоловік). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов дізнавшись, що втрати більшовиків складали 300 чоловік, наказав знищити полонених.. За свідченнями очевидців з 27 студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна» і всі інші студенти підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

Існувало багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацього кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Вже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 27 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих — від декількох до декількох сотень. Так Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам'яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був похований на Аскольдовій могилі: Сотник Андрій Омельченко, Володимир Шульгин, Лука Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський, Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик, Андрій Соколовський, Микола Корпан, М.Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський.

Подвиг українських юнаків під Крутами, що своєю кров’ю окропили святу землю в боротьбі за волю України, навічно залишиться в історії як символ національної честі. Студенти, курсанти, школярі виявилися в своєму патріотизмові вище за класові інтиреси і коли постала потреба, без вагань віддали молоде життя в ім’я волі свого народу. В масштабах всесвітньої історії ця битва незначна. Вона не є зразком військового мистецтва. Скоріше це символ нескореного духу нашої нації. Це пересторога тим, хто й нині сподівається поставити націю на коліна.

Історичні дати - не тільки пам’ять про минуле, а й ключ до того, щоб у майбутньому уникнути помилок минулого. Українські юнаки загинули і власною кров’ю вписали героїчну сторінку в історію визвольних змагань нашого народу. Адже коли на таку свідому самопожертву здатна молодь – нація незнищена.

Довгий час історія подій під Крутами залишалася поза увагою офіційної історіографії СРСР і обростала міфами і вигадками з обох сторін. Починаючи від твердження Муравйова, що він два дні відважно бився під Крутами проти відбірних військ УНР під проводом Петлюри, до збільшення кількості загиблих до 500 чоловік (або навіть до тисячі в деяких українських емігрантських колах). Насправді Муравйову знадобилося два дні, щоби відремонтувати залізницю і зорганізувати свої сили. Щодо точної кількості загиблих, то офіційного підтвердження їх кількості ще й досі немає — за свідченням учасників подій ймовірно вбито було близько 250—300 осіб з українського боку, але відомі імена тільки тих, що потрапили в полон і були поховані на Аскольдовій могилі в Києві.



В радянські часи полеглі в Крутах кваліфікувалися як зрадники чи просто замовчувалися. Студентські могили з Аскольдової гори забрали і спочатку розбили на тому місці парк. Пізніше, після Другої Світової Війни тут поховали радянських воїнів, полеглих при визволенні Києва. З часу подій вперше про увічнення пам'яті студентів згадали в 1990-х рр., коли Народний Рух України встановив тут дерев'яний хрест, який на початку 2012 року було замінено пам’ятником у формі гранітного козацького хреста, в центрі якого висічено тризуб із символічною цитатою зі Святого Письма : «Найбільша любов – життя покластим за друзів».Від того часу були плани звести більший, постійний монумент у самих Крутах. Тільки 2000 року архітектор Володимир Павленко серйозно почав займатися проектуванням пам'ятника. 2006 року Меморіал пам'яті героїв Крут на залізничній станції Крути нарешті відкрили за участі Президента Віктора Ющенка. Автор меморіалу Анатолій Гайдамака представив пам'ятник як насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського Університету, звідки були більшість студентів, що загинули під Крутами. Біля підніжжя пагорба побудована капличка, а поруч із пам'ятником викопане озеро у формі хреста.

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.
На кого посміла знятись

Зрадницька рука?

Квітне сонце, — грає вітер

І Дніпро-ріка...
На кого завзявся воїн?

Боже, покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.

На Аскольдовій Могилі

Поховали їх.
Павло Тичина, 1918 рік

Література:

Апанасенко Т. Вони загинули за Україну / Т. Апанасенко, Л. Сатевська // Позакласний час. – 2010. - № 12. – С. 11-12.
Битва під Крутами // Музеї України. – 2008. - № 1. – С. 4-6.

Бойко О. Бій під Крутами : правда і вигадки / О. Бойко // Військо України. – 2008. - № 1. – С. 30-33.

Бойко О. Бій під Крутами : історія вивчення / О. Бойко // Український історичний журнал. – 2008. - № 2. – С. 43-54.

Брухаль Г. Вітчизна збереже про Героїв Крут вдячну пам’ять на віки вічні! / Г. Брухаль, С. Коваленко, С. Павленко // Голос України. – 2013. – 30 січ. – С. 2.

Герої Крут : Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року [Текст] / упоряд. І. Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – 348с.

Героїка трагедії Крут [Текст] / упоряд. В.І. Сергійчук. – К. : Україна, 2008. – 464 с.

Демченко Т. Крути: гідна відповідь нащадків / Т. Демченко // День. – 2009. – 30 січ. – С. 22.

Дмитрук О. Зболена пам’ять про Крути / О. Дмитрук // Вінниц. газ. – 2006. – 2 лют. – С 2.

Зятьєв С. «Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути…» / С. Зятьєв // Народна Армія. – 2013. – 29 січ. – С. 6.

Історія війни і збройних конфліктів в Україні [Текст] : енциклопедичний довідник. – К., 2004. – С.263-264.

Кревська В. Трагедія Крутів болить до сьогодні / В. Кревська // Вінниччина. – 2011. – 2 лют.

Кресан А.О. Волі народної дзвін / А.О. Кресан // Классному керівнику усе для роботи : Науково-методичний журнал. – 20011. - № 12. – С. 19-23.

Крути. Січень 1918 року [Текст] : док., матеріали, дослідж., кіносценарій / упоряд. Я. Гаврилюк. – К. : Вид центр «Просвіта», 2008. – 840 с.

Крути : честь і трагедія України // Час. – 2002. – 25-31 січ. – С. 8.

Кулиняк Д. «Ми рушимо в Батурин через Крути, та станція для нас – дороговказ…» / Д. Кулиняк // Камуфляж. – 2008. - № 12. – С. 38-39.

Матящук В. Крок у безсмерття / В. Матящук // Віійсько України. – 2007. - № 1. – С. 38-40.

Музиченко Я. Крути : по іншій бік трагедії / Я. Музиченко // Україна молода. – 2012. – 27-28 січ. – С. 7.

Новий музей з’явився поруч з пам’ятником Героям Крут // Музеї України. – 2008. - № 5/6. – С. 11.

При станції Крути // Український декламатор. – К., 2006. – С. 167-181.

Прилюк В. Крути як символ / В. Прилюк // Україна молода. – 2013. – 29 січ. – С. 5.

Сергійчик В. Крути як відродження українства / В. Сергійчик // Уряд. кур’єр. – 2010. – 29 січ. – С. 8.

Солдатенков В. Ф. «І справжні не фальшиві фарби?». Крути : спроба історичної інтерпретації / В.Ф. Солдатенков // Дзеркало тижня . – 2006. – 28 січ. – С. 30.

Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис [Текст] : монографія / В. Солдатенко — К.: Либідь, 1999. — 976 с.

Степанченко О. «Ми не схилили сонячне знаменно…» : літературно-музична композиція присвячена героям Крут / О. Степанченко // Дивослово. – 2013. - № 1. – С. 26-28.

Травнева С. В ім’я найсвятішої любові до України / С. Травнева // Він. газ. – 2006. – 31 січ. – С. 5.

Трагедія і звитяга Крутів // День. – 2010. – 29-30 січ. – С. 1.

Українська Народна Енциклопедія [Текст] / під ред. І. Ходака. — Львів: «Червона Калина», 1996. — 643 с.



Файзулін Я. Після бою під Крутами українці вмилися кров’ю / Я. Файзулін // Мить істини. – 2013. - № 6. – С. 10.

Шаров І. 100 визначних місць України [Текст] : навч. посібник / І. Шаров. – К. : АртЕк, 2004. – С. 200-204.

Шибіко Т.І. На аскольдовій могилі поховали їх… Т.І. Шибіко // Позакласнтй час. – 2006. - № 23/24. – С. 25-28.

Юнацтво сповнене надії (до 90-річчя бою під Крутами) // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2008. – С. 33-38.

Яворський І. Крути : дотик болю / І. Яворський // Літ. Україна. – 2013. – 31 січ. – С. 14.




База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка