Наш край в період мирної відбудови та нової економічної політики



Сторінка1/10
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.49 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Наш край в період мирної відбудови та нової економічної політики.

В роки інтервенції і громадянської війни радянська влада змушена була проводити економічну політику, яка дістала назву «воєнного комунізму». На Україні вона проходила з січня 1919 р. по весну 1921 р. З одержаної панської землі в селян на потребу держави бралось зерно по розкладці : на свої потреби, на насіння – рештки відбирали.

Поки йшли воєнні дії і була загроза повернення панів, власників землі, селяни мирились з таким становищем, бо не хотіли втрачати землю.

Наш сучасний Романівський район тоді поділявся на дві волості Миропільську і Романівську і відносився до Полонського укому. В Романівську волость входило 19 населених пунктів, в яких було створено 19 сільських революційних комітетів(сіль ревкомів), в яких було 132 працівника та 19 комітетів незаможних селян (комнезамів).

В складі Романівського волосного виконавчого комітету працювали Вівчарик С.Ф., Кучерук С.І., Корсун В.А. Пізніше в склад ради був рекомендований робітник склозаводу О.М. Білощук. Місцевий комітет незаможних селян очолював С.О. Климаш, а волосний - виконавчий комітет Кучерук С.І.Саме незаможні селяни стали господарями становища: на їх діяльність опиралась продовольча розкладка, вони контролювали новий розподіл землі і відведення землі на отруби і хутори, складали списки платників продовольчого податку по категоріях.

В Романівський волості було відкрито 14 шкіл, 3 просвіти, 8 читалень, 1 сільський будинок.

В Романові було 4830 чол. платників податку, гужовий податок платили 2698 чол. Податки бралися з землі, якої в Романові числилося:


  • присадибної – 151,43 дес.

  • орної – 1479,72 дес.

  • сінокісної – 1471,39 дес.

3 містечка в 1921 році зібрали продовольчого податку 5143 пудів зерна і 40 млн. крб. Основним завданням було засіяти 2790 десятин землі. Для цього навесні 1922 р. незаможники одержали такий початковий посівний матеріал: гречки – 100 пудів, проса – 100 пудів, восени - 162 пуди 20 фунтів жита. Як було озброєне сільське господарство видно з переліку інвентаря волості. В 1922 р. на 19 сіл було: плугів однолемішних – 668, дволемішних – 7, культиваторів – 171, рал – 138, борін – 1590, окучників – 2, катків – 3, сіялок – 1, сіялок рядових – 2; жаток – 1, молотарок – 4, віялок – 9, млинків – 52, соломорізок – 23, возів – 1040, коней – 2183, волів – 210, молодняку – 437 ( в Миропільській волості було 2663 коня). В Романові нараховувалось 963 сільських господарства, в яких чоловічого населення було 2084 і жіночого 2216. Це без промислових робітників, торговців і інтелігенції.

Великі зрушення відбулися в галузі народної освіти і медицини. В перші роки радянської влади в Миропільській волості нараховувалося 12 шкіл, з яких шість повністю утримувались за рахунок селян, 6 читалень, сільбудинок. У Романівській волості було 14 шкіл, 3 просвіти, 8 читалень, 1 сільбудинок, 4 робітничих клуби. В 1926 році в районі вже було 24 хат-читалень. Розпочалася успішна боротьба за ліквідацію неписьменності серед населення.

Були створені і перші медичні установи. В 1922 році в Романові та Мирополі були відкриті лікарні на 15 ліжок. Медперсонал складався з 8 чоловік – лікар, помічник лікаря, медсестра, акушерка, завгосп, санітарка, санітар-сторож, куховарка. За січень місяць було зроблено 10 операцій. На території склозаводу знаходився здравпункт, в якому працювали фельдшер і санітарка.

В цей час в Романові було дві українські школи, в яких працювало 5 вчителів. Школи польська, єврейська та чеська стали працювати пізніше.

Наш район був одним із густозаселених у Волинській окрузі – 93 чолов. на 1 кв. км. Кількість населення постійно збільшувалась , бо в наші краї переселялись сім’ї з голодуючих місць. Статистика показує, що в 1923 році тільки в Романів переселились 17 сімей із Одеси, Астрахані, Самари, Челябінська та ін. В селах району оселилось 58 сімей.

Волосний ЗАГС з І.ХІ по 1. ХІІ 1922 року зареєстрував 117 народжень, 42 шлюби, 53 смерті. Це цифри без даних по селах.

В торговців Романова Чудновського, Епкоя, Рубінштейна, Каумана, Єстера, Кицмана, Дерборимдекера, Швиндлера, Лапиди та ін. були націоналізовані будинки, котрі були розподілені під аптеку і лікарню, дитбудинок, клуб та деякі установи (райком комсомолу, відділення міліції, товариство взаємного кредиту та ін).

Майже в кожному протоколі діяльності радянських органів говориться про бандитизм та боротьбу з ним. В надрукованих спогадах оперативного працівника міліції Шець Петра Петровича розповідається про бандитські групи Ф. Дрозда, Соколовського, Соломинського, Хомчука, Голяндича, Гниди, Покотилюка, Прейзора, «Сака» (Чернятинського), Яндика та ін. в кількості від 6-ти до 40-ка чоловік («Романівський вісник від 5.10.1995р.). Бандити закатували і вбили заступника голови волосного виконавчого комітету Маклакова, голову волосного комітету незаможних селян Кравчука, начальника міліції Волинчука, міліціонера Королькова. Часто своїм жертвам бандити розпорювали животи, набивали зерном і так закопували. Багато працівників міліції від нанесених ран втрачали здоров’я, ставали інвалідами.

Так сталося з міліціонером Вольтером, якому після бою з бандою під Корчівкою ампутували праву руку і ліву ногу, поранено було начальника міліції Авдєєва, став інвалідом міліціонер Давид Камянецький. Крім політичних вбивств багаточисельні банди вбивали і грабували населення. В ніч з 22 на 23 лютого банда Соломинського в складі 20 чол. вбила 2-х селян; в ніч з 1 на 2 квітня був поранений і пограбований Гільман Давид. В ніч на 5 квітня 1922 року біля 50-ти бандитів напали на Романів, напад був відбитий міліцією. Постраждав лише З. Шварц. 3-4 травня 20 бандитів напали на потяг, знищили паровоз і 5 вагонів. Було багато вбитих і поранених.

Робітники склозаводу з уповноваженим міліції Невзглядовим відбили наліт бандів на склозавод. В донесеннях про боротьбу з бандитами в селах району відзначається хоробрість і відважність міліціонерів Мороза, Ружицького, Кондакова, Скворцова.

Не прийняли радянську владу заможні господарі, яким не дозволяли мати більше 10 га землі. Комітети незаможних селян слідкували за тим, щоб вони не оббирали своїх наймитів. Заможні господарі бідняків називали «босяками», бажали поразки радянській владі, жили з надією на війну.

Голод в країні був одним із фронтів боротьби. Хліб був мірилом усіх цінностей. Через відсутність грошових знаків влада взагалі ставила питання про платежі різних податків хлібом.

Ціни були високі. На ринку в 1921 р. зерно коштувало 80 тис крб. за пуд, фунт сала – 20 тис., цукру – 17тис., пуд солі – 200 тис. , мука пшенична - 200 тис. за пуд, фунт чаю – 60 тис., фунт коров’ячого масла – 32 тис., фунт олії – 26 тис. В нашій місцевості голоду не було, але багатії притримували хліб, приховували його.

Уряд і більшовики виступили з закликами допомогти голодуючим районам Поволжя і Південної України. «Голодна кампанія» в Романівський волості розпочалася 1 листопада 1921 р. Була створена Романівська волосна комісія по допомозі голодуючим. Керівником комісії став Вівчарик С.Ф., в комісію входили голова волкомнезаму Кучерук С.І., і замісник Демидюк Г.Р. Для ліквідації наслідків голоду вона збирала з кожного селянського господарства по 2 фунти зерна, а з кожного заможного – по 4 фунти. В 1922 р. це становило 3 496 п. 28 ф. за рік по Романову, а в 1923 р. складало 5 тис пудів зерна. На 25.02. було зібрано 1783 пудів 26 фунтів. Промислові підприємства здавали 2% виробленої ними продукції.

При аналізі сімейного стану радянських працівників, часто зустрічається запис, що на їхньому утриманні знаходяться діти із голодуючих міст.

Все більше люди впевнювалися, що пани не повернуться, отже землю в них ніхто не відбере. Для поєднання громадських і державних інтересів з інтересами робітників і селянства, держава прийшла до нової економічної політики (НЕПу), в основі якої був продподаток, вільна торгівля, здача в оренду дрібних державних підприємств приватним особам і колективам, було дозволено застосування найманої праці під контролем держави. Це було значне полегшення для робітників, які або взагалі не платили продподатку, або ж мали пільги. По Україні продподаток давав 117 млн пудів зернових, в той час як продрозкладкою збирали 160 млн. пудів. За продподатком з усіх видів платежів селяни платили з десятини 14 пудів, в той час, як до першої світової війни платили грішми селянської позики банкові 4 крб. 60 коп., земельних зборів – 2 крб 80 коп., державних зборів – 3 крб., на утримання волості – 4 крб., всього 15 крб. За розрахунками «Селянської бідноти» від 15.08.1923 р. податок в ці роки був значно меншим.

Завершується остаточний розподіл землі. При наділі були обмежені заможні селяни, яким залишали не більше 10 га на господарство. Комнезамівці особливо слідкували за тим, щоб багатіям не досталися кращі землі. Біднота, яка не була повністю забезпечена робочою худобою і реманентом з допомогою держави, утворювала кредитні сільськогосподарські товариства, каси взаємодопомоги, товариства по спільному обробітку землі, які потім переросли в комуни і сільськогосподарські колективні господарства.

Романівське товариство взаємодопомоги і комнезам особливу увагу звертали на діяльність Романівського радгоспу (керівник Урбанський, потім Крівінський). Розташований на базі фільварку Стецьких, він мав 100 десятин землі. В складі своїх земель мав парку 8 десятин, садка 12 десятин, ставків 45 десятин. Парк з його природними ландшафтами прибутку не давав, сіяти не було чим, тому 100 дес. землі, садок радгосп здавав заможним господарям в оренду. За оренду він заробив 620 пудів жита. Радгосп мав майно: 8 коней, 3 плуги сака,2 ключі борін залізних, борони дерев’яні, віялка «Успех», два вози, троє саней, одні санки врізні. Житлові і господарські будинки колишнього фільварку дуже постраждали за роки революції.

Для планового посіву треба було 20 пудів ярої пшениці і 40 пудів віки, якої в радгоспі не було. Озимини з тієї ж причини теж не було посіяно. Виорано на зяб тільки 15 десятин. А тому садок і земля навесні були роздані заможним з половини.

Радянська влада остаточно вирішила питання про користування землею народом. Для допомоги незаможникам держава тільки весною 1922 року виділила Романівській волості на насіння 100 пудів гречки, 100 – проса, 160 – жита. Бідняцькі господарства отримували поміч від кредитних і машинних товариств, їм надавали сприяння в створенні сільськогосподарських товариств.

В цей час в Мирополі в 1922 р. за сприяння голови комнезаму Юхима Бабича вже було створене перше сільськогосподарське товариство ім. Леніна, а в 1924 р. колгосп ім. 1-го травня. Губернська газета «Радянська Волинь» так писала тоді про ці колективи: « 12 сімей, об’єднавши свої 56 десятин землі, за два роки довели навколишньому селянству, що шлях виходу незаможника із злиденного становища – це колективне господарювання».

12 березня 1923 р. з Миропільської і Романівської волостей був утворений Миропілський район з центром в Мирополі.

26 березня 1924 р. на засіданні Миропільського райвиконкому було розглянуто прохання Романівського товариства взаємодопомоги про організацію сільськогосподарського товариства і передачі йому землі та майна Романівського радгоспу. На засіданні був затверджений новостворений колектив, якому передали землі і майно радгоспу. На час реєстрації 2 червня 1924 р. в артілі було 12 господарств, в яких було 25 працездатних: Іван Комкін, Михайло Паламарчук, Яків Касперський, Дяченко, Іван Литвинець, Павло Назаренко, Корній Лавренюк, Антип Якубцов, Мартин Раданович, Сигізмунд Раданович, Степан Клімаш. Головою став Олександр Семенюк. З урахуванням переданого майна з радгоспу і того, що внесли господарства незаможників, і демобілізованих червоноармійців, новоутворений колектив «Червона Зоря» мав: землі орної - 100 десятин, лугу – 3, садка – 12, городу – 2, ставка – 8, всього 125 га. Посів в господарстві був такий: озимого жита – 29,50; вівса – 18; ячменю – 14; гречки – 18; віки – 6; клеверу – 12,5; картоплі – 2,5 десятин. Було будівель житлових – 8, не житлових – 7; вуликів – 16; коней – 6, корів – 8, молодняка – 2; плугів – 2, борін – 4, возів – 2, культиватор – 1. Балансова вартість майна складала 5069 крб. 20 коп.

В 1925 році був прийнятий «Статут зразкової трудової сільськогосподарської (землеробської) артілі». Держава надала артілі кредит в 1000 крб., на які придбали коней, сільськогосподарський реманент, а 1927 р. третіми в Волинській губернії придбали трактор «Фордзон», пізніше молотарку. З 1927 р. артіль стала називатися імені 10-річчя Жовтня. В 1928 р. артіль продала державі 1992 пудів пшениці і 277 пудів жита. В ній було 32 працездатних чоловіка і 24 непрацездатних. Вони обробляли 100 десятин орної землі, луків – 3, лісу – 52 , саду – 12, садибної – 4 ставків – 8. Мали три житлових громадських будинки, четвертий будувався, корівник, клуню, загальну кухню, машинний сарай, свинарник, конюшню. Мали 13 коней, з них - 7 молодняку, 29 дійних корів, 2 бугаї, 74 свиней (в т.ч. 12 англійської йоркширської породи), трактор, 2 молотарки, жатку.

Приклад перших колективних господарів наслідувався повільно. Основна маса середняків залишалися приватними господарями, які на пайових началах створювали машинні товариства.

Першого січня 1925 року, по новому адміністративному поділу замість Миропільського району, був утворений Романівський район, в який увійшло 23 сільські ради з 70-ма населеними пунктами та хуторами. Всього налічувалось населення 43533 чол. Були створені (сільради: Фрідріхівська, Людвиківська, Чуднів-Гутянська, Сульжинівська, Годиська, Станіславівська, Ясногородська, Романівська містечкова, Романівська сільська, Котюжинська, Малокозарська, Пилипо-Кошарська, Великокозарська, Садківська, Борятинська, Врублівська, Камінська, Булдичівська, Старомиропільська, Новомиропільська, Кам’янська, Колодяженська, Карвинівська. В районі нараховувалось 99 безробітних, в сільській місцевості було 1010 наймитів. В сільській частині Романова в багатіїв тільки зареєстрованих було 83 наймити. Багато працювало в господарствах заможних «бідних родичів», яких (особливо неповнолітніх) не оформляли ніяким договором і за наймитів не рахували. Ось, наприклад, що писала газета «Юнацька правда» № 42 за 19 жовтня 1923 р. про наймита з с. Романів: «Йому 13 років, сирота,. Коли його запитали, де він живе, хлопчина відповів …: «Зараз без привілля, а раніше був у куркуля в наймах. Він обдурив, а обіцяв одежею забезпечити, а зараз мене не схотів, ще й до цього нічого не дав. Тепер я без приюту й одягу, а заступитись за мене немає кому, бо сам сирота».

Про експлуатацію найнятої робочої сили і збагачення за рахунок праці наймитів багато говорять і судові справи. В одній із них говориться: «Громадянин Франц Остринський систематично порушував трудове законодавство, як то: не складав писаної умови, харч давав наймиту один раз на день і такий, що ним кормив свиней та собак, не давав спецодягу, не давав днів відпочинку, заставляв працювати в свята і в особливі дні відпочинку (релігійні свята). Крім того наймит пас 30 штук худоби і змушений був працювати позачергово. Коли Зелінський звернувся до Остринського, щоб скласти письмову угоду, то господар побив наймита. Наймач Остринський не зробив розрахунку з наймитом Зелінським».

(ЖОДА ф.р-346 оп.1 од.збер.124).

Звичайно, не всі заможні господарі так відносилися до своїх наймитів, але за рахунок, постійних відробітків за робочу худобу, позичене насіння, взяття землі в оренду за більшу частину врожаю, вони багатіли. Знову йшов процес створення «маленьких поміщиків» і зубожіння незаможників, йшов процес протистояння бідних і багатих, ріст злоби і невдоволення. Влада, особливо комнезами, відкрито протистояла багатіям, організовували свої товариства та кооперації.

В сільському господарстві створювати такі товариства було важко, бо в незаможників не було робочої худоби для обробітку землі, а заможні господарі спільного господарювання не потребували. Держава не мала засобів допомогти всім потребуючим, тому виникло в Романові таке об’єднання лише одне – на базі радгоспу,

Кращі справи були в промисловості.

Наприкінці 1920 року склозавод, паперова фабрика, були націоналізовані. Переборюючи труднощі і нестатки, робітники власними силами відбудували їх. Уже 8 листопада 1922 року запрацював Романівський склозавод, якого на честь Великого Жовтня назвали «Червоний Жовтень». На кінець того ж року він досяг довоєнного рівня виробітку.

Паперова фабрика тоді виробляла 8 тисяч тонн продукції. Для поліпшення водопостачання було споруджено нову греблю, до підприємства підвели залізничну колію.

На Миропільській паперовій фабриці були встановлені дві гідротурбіни, три котли, парову машину потужністю 150 кінських сил, споруджено новий головний корпус.

Відбудували цехи і робітники Биківського склозаводу.

Виникають в районі і невеликі кооперативні підприємства по виробництву борошна, вин.

На базі колишніх шкіряних заводів в Романові один за одним виникають кооперативні майстерні. Найбільша з них «Обувна майстерня» при кооперативному кожоб’єднанні об’єднала 36 робітників. Підприємство було обладнано нафтовим двигуном, паровим локомобілем в 12 кінських сил. За місяць обробляли 900 кож, які закупляли в населення. Отримували за зерно: 1 фунт кожі продавався за 30 фунтів жита. Такими колективами, тільки меншої потужності, були шкіряні артілі на базі заводів власників Ратченка, Пекермана, Шпити та інших. Разом з заводами власників, які відкрилися в часи НЕПу, їх кількість складала до 20-25 %, на них працювало 120 робітників.

Статистика вказує на наявність кустарів-одиначок, хоч точних даних про них немає. Діяли й інші дрібні кустарні артілі і підприємства: млини, лісопильні , крупорушки та інші.

За пропозицією робітників склозаводу з нагоди 50-річчя з дня народження Ф.Е. Дзержинського, з’їзд рад району прийняв рішення називатися районом ім. Дзержинського. З 1927 р. повна назва району – Романівський район ім.Дзержинського з центром в Романові. Значно пізніше постановою ВУЦІК від 26 квітня 1933 р. Романів був перейменований у Дзержинськ.

НЕП сприяв поліпшенню життя робітників та частково реабілітував селянство. На Україні крім цих загальних змін, визначився ще й національний момент. В цей час ще нечисленна на той час більшовицька партія стала проводити заходи, щоб мати підтримку народу, особливо з боку неросійських народів. Ці заходи дали добрі наслідки. На Україні розпочався процес так званої українізації. Замість присланих в Романівський район службовців російської національності, на керівні посади були висунуті місцеві кадри. В Романові, і в деяких навколишніх селах, ними стали авторитетні робітники Романівського склозаводу.

Службовці повинні були користуватись місцевою мовою, поважати місцеві звичаї, підтримувати культурний і соціальний розвиток інших народів.

Про цей процес В.К. Винниченко писав: «В кожній сфері були українці і у кожній сфері вони хотіли, вони мусили виявити себе, як українці, затверджувати своє «я», поширювати його закріплювати певними нормами. Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти, прикажчики, урядовці, всі гартувались національно, всі домагались свою галузь діяльності українізувати…». В умовах національно-культурного піднесення для поступової більшовизації сфери освіти, культури і виховання «нової», радянської людини, для показу «вирішення національного питання в СРСР такі ж права на національну самобутність одержали і інші народи, які проживали на території України, насильницької «українізації» інших народів (поляків, німців, чехів та ін.) на Україні не було.

Щиро захоплювалися ідеєю українізації глава українського уряду Влас Чубар, О. Шумський, М. Скрипник. Популярність і авторитет цих діячів була великою серед всіх верств населення міста і села.

Вживання української мови привело до того, що вона стала урядовою мовою. Найбільш вражаючі успіхи були на ниві народної освіти. В Романові, поряд з українською школою була єврейська, польська, чеська, де діти навчалися рідною мовою.

Зросло видавництво україномовних газет, журналів, книг та передплата на них серед населення, культосвітніх установ.

Ось деякі дані. Романівський сільський будинок мав бібліотеку з 1104 прим. книг, 3 пересувні бібліотеки. Виписував 17 примірників газет та 9 примірників журналів.

Користувались попитом у робітників україномовні видання «Більшовик України», «Робітник», «Селянська правда», «Селянська біднота», «Правда незаможника», «Волинський пролетарій», «Бідняцька молодь», «Юнацька правда», «Вісті» та ін. з російськомовних в меншій кількості виписувались: «Правда», «Пролетарська правда», «Робочий – химик», «Труд», « Рабочая газета», «Украина», «Коммунист», «Хозяйство Волыни». Також користувалась популярністю і газета польською мовою «Серп».

Крім сільського будинку були ще 4 робітничих клуби, а по району було більше 20-ти сільбудинків та хат-читалень.

Про оснащення і діяльність клубу склозаводу уже згадувалось.

Національний склад Романова (без окраїн) по статистичних даних перепису населення в 1926 р. був таким: українців – 54,33%, євреїв – 42,5%; поляків – 2,05%; росіян – 0,88%; німців – 0,04%; чехів – 0,16%; інших національностей – 0,04%.

Після українського населення в Романові більшість становить єврейське населення. Як же йому жилося в той час, чим воно володіло ?

В центрі або по місцевому «в містечку» ( крім сільських окраїн Тартак, Мар’янівка, Глибока долина, Чеської колонії, склозаводу, Сущевичі) проживало 4078 чол. населення, із них єврейського 3390 чол. З 367 всіх будинків єврейське населення займало 328. Молоді віком від 14 до 23 років було 359 чоловік: чоловічого населення – 123, жіночого – 236, дітей до 14 років 369 чоловік, вдів – 79, сиріт – 127.

270 євреїв займалось кустарними промислами, 125 – торгівлею 59 були робітниками склозаводу, в лозоплетній артілі – 48 чоловік, в артілі «Древогвоздь» - 10 чол. «Червона цегла» - 6 чол., в кожартілях «Кожпром» і «Працьовик» - 148 чол., «Спільне виробництво» – 11 чол., взуттєвиків – 24 чол., кравців -32 чол. Учнями у кустарів – 29чол., на державній службі в різних установах було зайнято 47 чоловік.

На утримання єврейської школи тратилось 7000 крб., із яких 4860 давало населення. Плата за навчання складала від 1 крб. до 5 крб. 60 коп. в місяць. Шкільна бібліотека мала 500 книжок рідною мовою. Єврейська громада при допомозі держави приступила до будівництва типової двоповерхової неповної середньої школи. Був створений свій клуб, членами якого були 130 чоловік. Членські внески платили по 5 коп. в місяць. Кількість народжень переважала кількість смертей.

Третьою великою національною групою в Романові було польське населення. В грудні 1925 року член губернського бюро національних меншостей Цихович об’їжджав Романівський район з метою створення польських сільрад. В межах району сіл з компактним проживанням поляків не виявлено, хоча польського населення в районі було біля 7 тис. чол.. Польський національний район був створений по сусідству, в сучасному Довбиші і названо його Мархлевськом в честь Юліана Мархлевського, діяча польського і міжнародного комуністичного і робітничого руху.

Польське населення Романівського району проводило свої районні конференції, на яких обговорювались питання революційної законності, організації кооперативів, розширення сітки польських національних шкіл.

На території району також проживало 3224 чоловіки німецького населення та 291 – чеського.

Індустріалізація - здобутки і втрати.

Утвердження адміністративно-командної системи

в народному господарстві 1929-1938 років.

Основою переходу до нового суспільства повинно бути питання ліквідації приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, ліквідація експлуатації людини людиною, знищення найманої праці, створення суспільної власності.

Вирішальна роль в побудові соціалізму відводилась індустріалізації і колективізації країни.

ХV партійний з’їзд прийняв перший п’ятирічний план розвитку народного господарства, який став програмою розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту, але першим своїм завданням мав план побудови фундаменту соціалістичної економіки.

В галузі промисловості намічалось збільшити випуск продукції в 2,8 рази.

Місцевим органам влади ставилося завдання: «При складанні п’ятирічного плану мати на увазі розвиток дрібної місцевої промисловості, кустарної і ремісничої, яка, будучи цілком необхідним доповненням великої державної промисловості, сприяє ліквідації товарного дефіциту і пом’якшує безробіття».

Це особливо стосувалося нашого Полісся, яке до Жовтневої революції було відсталим краєм, з переважаючим кустарним виробництвом. Романів (без окраїн) мав всього 4078 чоловік населення, з яких дорослих чоловіків було 1883 і 2245 жінок. З них робітників було 244, службовців 273, кустарів 295, торгівців індивідуального сектора – 135. Інтелігенцію представляло 8 чоловік різних професій.

Поступово з місцевої промисловості витискається приватник, ліквідуються підприємства орендного фонду, зникає безробіття. Ведуче місце в промисловості нашого району займають державні підприємства – Миропільська паперова фабрика і Романівський склозавод. Вони в цей час значно розширились, поповнились сучасним обладнанням, що сприяло збільшенню випуску продукції, зростанню продуктивності праці.

Найбільшим промисловим підприємством був склозавод, на якому працювало 510 чоловік. Але в це число входили і «напівпролетарі» - селяни, які ходили на роботу з навколишніх сіл.

На околиці Романова, що звалась «кожевнею», було дві артілі кооперативних кожевників, в яких працювало 150 чоловік («Кожкоп», «Працьовик»). В артілі «Древогвоздь» працювало 10 чоловік, на лісопильні «Спільне виробництво» - 11 чоловік. В той же час в Романові було 106 безробітних, 83 наймити. В 27 сільрадах району було 1010 наймитів.

За планом п’ятирічки в районі, і, насамперед в райцентрі, було розгорнуто ряд галузей легкої промисловості, розширені і реконструйовані діючі.

В Романові це в першу чергу стосувалося державного Романівського склозаводу. На склозаводі будується нова піч на 14 горшків потужністю 6,2 тон скломаси на добу: завод електрифікується встановленими додатково двома енергогенераторами, які виробляли 80919 кіловат/год. електроенергії.

Будується обдувальна вентиляція; витяжні труби, здійснено багато протипожежних заходів, благоустроюється робітниче селище. Кількість робітників збільшується до 640. На кінець відбудовчого періоду на перебудову і реконструкцію Романівського склозаводу було витрачено 197,1 тисячі карбованців. Його продукція експонувалася на Харківській промислово-показовій виставці.

Вироби романівських склоробів користувались попитом у різних кінцях країни, експортувались в Єгипет та інші держави. За успіхи в праці колектив підприємства неодноразово нагороджувався перехідним Червоним прапором Укрсклотресту.

В Романові створюються нові кооперативні артілі: лозоплетна, «Червона цегла», чоботарів, шевців та інших. Більш ритмічно стали працювати млини, маслобійня. Безробіття було ліквідовано повністю, зросла заробітна плата робітників.

Виростає і міцнішає торгівля. По величині ринкового обігу (130 тис.крб) Романів займає ІІІ-тє місце в Волинській окрузі, а Миропіль - \/-те (100тис. крб.)

Творча енергія народу, який став користуватися позитивними результатами жовтневих змін, стала виливатись новим відношенням до праці: масовим рухом за виконання і перевиконання планів. Так виникло ударництво, стаханівський рух, соціалістичне змагання.

По-ударному працювали на склозаводі А. Мариніч, Б.Орловська, Н.Орловська, Е.Беник, С. Криницький, Г.Палевська, Ц. Міхайлевська, С.Семкіна та інші.

Бригада Новікова виконувала план на 123,4%, Шиманського Петра – 139%, Олексіюка Тодося – 110,8 %.

В 1936 році серед працівників склозаводу було 335 стахановців, що дало можливість виконати план на 123%.

Неодноразово за свою ударну працю відзначались бригадир, майстер гути Ілля Лукашевич, бригадир цеху обробітку шліфувальниця Шарова Катерина (була депутатом районної Ради), а майстер цеху виробітку Холодніцький Антон був нагороджений Орденом Трудового Червоного прапора.

В змаганні добилися успіхів і малі колективи. Артіль «Лозоплет», яка складалась з 75 жінок , виконала план на 130%. Кращими її ударницями були О. Захаревич, Г. Аксель, Е.Поташнік, Г. Скороход, Л. Ткачук.

Стахановка Вуглер за робочий день обплітала лозою замість 8 бутлів – 12, а Аксель Г. – 19. постійно обплітали по 12 і більше бутлів Канашук, Косянчук, Харитос.

Розвивалась енергетична база, в вересні 1927 року була пущена в експлуатацію Романівська електростанція.

Трудящі доклали всіх зусиль, щоб допомогти країні у нагромадженні коштів для індустріалізації. Трудові колективи влаштовували спеціальні недільники і плата за виконану в ці дні роботу йшла у фонд індустріалізації.

Зважена програма І-го п’ятирічного плану соціалістичного будівництва була виконана, а всі інші темпи зростання мали лише 15,7%, тобто менше передбачуваного. «Підхльостування країни», як висловився Сталін, не допомогло виконати плани п’ятирічок.

Перегини в політиці планування народного господарства, проведення індустріалізації за кошти села, фізичне знищення опозиції і технічної інтелігенції, шпигуноманія були основними недоліками сталінського стрибка в індустріалізації.

Щоб маскувати це, розгорталися кампанії по знищенню шкідників, диверсантів, шпигунів, взагалі «ворогів народу», які закінчувалися їх фізичним знищенням. Таких прикладів багато і в нашій місцевості. Тим більше, що вона прикордонна з недружелюбною панською Польщею.

Так, коли на Романівському склозаводі замість гасу на фітілі затопочної машини пішла вода, начальник зміни був звинувачений як шкідник і репресований, як ворог народу. Визнано шкідником і віддано до суду бригадира тракторної бригади А. Бабкова, який при ремонті трактора заклав старі деталі. І таких «ворогів народу» було багато. Були визнані ворогами і репресовані голова райвиконкому, директор склозаводу, вчитель Михайлов.

Така ж доля спіткала і голову комітету незаможних селян Юхима Бабича .

Напередодні першої світової війни булдичівлянин Юхим Бабич, як і багато його земляків, проходив школу життя в наймах у куркулів. Не встиг він привести в бідняцьку хату молоду дружину, як спалахнула кривава імперіалістична бійня.

Так опинився в окопах і 30-річний Ю.Ф. Бабич. Тямущий, жадібний до знань (встиг до війни закінчити екстерном чотирикласну школу), він виділявся із солдатської маси. Кмітливий, відважний боєць незабаром став фельдфебелем, а згодом йому було присвоєно чин підпрапорщика.

Був би Юхим Бабич і на барикадах революції, та доля солдатська розпорядилася інакше.

В одному з боїв Юхим потрапив у німецький полон, де й продовжував курс політичної науки. Довгими ночами марив Росією, де назрівали революційні події. Там, у полоні, він і зустрів звістку про перемогу Великого Жовтня.

На початку 1918 року в потертій шинелі, але з піднесеним настроєм повернувся Юхим Бабич у рідний Булдичів. З хвилюванням читав ленінський Декрет про землю і згадував свого земляка діда Микиту, який мріяв про власний клаптик поля.

Радісною була зустріч Юхима з другом юності Аврамом Лещуком, якого солдати фронтовики обрали головою ревкому.

Не встиг він оглядітися, поговорити з селянами про землю, як знову побачив ненависну форму кайзерівських вояк. Навкруги безчинствували банди гетьманців, місцевих бандитів. Осторонь Юхим Бабич не залишився. Він організував з місцевих жителів, бувших фронтовиків партизанський загін, який не давав спокою ворогам. Невдовзі він очолив штаб повстанських загонів, що діяли в Новоград-Волинському повіті. Разом з частинами Червоної Армії визволяв наші села, відновлював Радянську владу.

А коли вороги були вигнані з нашої місцевості, Юхимові Бабичу, як червоному командирові й політпрацівникові, доручили організацію ревкомів у семи волостях. У цей напружений і грізний час, коли кругом ще безчинствували банди, він з головою поринає в боротьбу за здійснення своєї давньої мрії: вся влада – трудящим, земля – селянам, заводи і фабрики – робітникам. У своїй Миропільській волості він працює в робітничо-селянській інспекції, завідує земельним сектором. За його безпосередньою участю було створено перше товариство спільного обробітку землі, назване ім’ям Леніна.

В 1923 році Ю.Ф. Бабича обрали головою президії райкомнезаму, пізніше – членом губернської президії комнезаму та членом Волинської губернської земельної комісії.

Колишній наймит швидко знаходив шлях до серця кожного трудівника. Його скрізь уважно слухали, з любов’ю й повагою зустрічали, радилися. А він, забувши про час і втому, об’їжджав село за селом, - вивчав, радив, допомагав. «Наш батько», «наш бородатий» - любовно називали його по селах – певне, за розкішну темну бороду, що обрамлювала обличчя. На виборах делегатів на ІІІ Всеукраїнський з’їзд комнезамів його ім’я назвали одностайно.

Був він також одностайно обраний делегатом у складі делегації від Волинської губернії, що поїхала до Москви на похорони В.І. Леніна.

За активну роботу Юхима Бабича нагородили орденом Трудового Червоного Прапора за № 17, він був першим орденоносцем у нашому краї в роки відбудови народного господарства після громадянської війни.

А потім був зловісний 1937 рік, коли продуманий механізм репресій винищував усе, що було в народі кращого. За Юхимом теж прийшли вночі…

«- Це помилка. Я скоро повернуся,» - такими були його останні слова. До кінця він вірив у справедливість. До рідної оселі він більше не повернувся. Лишилося тільки групове фото, де його завжди можна впізнати по густій темній бороді та по Ордену Трудового Червоного Прапора на військовій гімнастерці. Та ще – довідка про реабілітацію в місцевому краєзнавчому музеї: «…Кримінальна справа по звинуваченню Бабича Юхима Федотовича, 1883 року народження, заарештованого 16 листопада 1937 року, переглянута військовим трибуналом Прикарпатського військового округу 5.6.1958 року. Притягнення до кримінальної відповідальності громадянина Бабича Ю.Ф. визнано необґрунтованим. Громадянин Бабич за вказаною вище справою реабілітований посмертно…»

Повернувся до рідної домівки після реабілітації лише один вчитель Михайлов.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка