Наш край в період мирної відбудови та нової економічної політики



Сторінка2/10
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Колективізація сільського господарства. Голодомор.

Зросли і зміцніли державні підприємства, народились і набирали сили колгоспи. Праця, звільнена від експлуатації і приниження, перетворилась у першу необхідність людини, переросла в красу. Звільнена праця й стала джерелом трудового подвигу. Який здійснив 31 серпня 1935 року в Донбасі шахтар Олексій Стаханов. Рух за найвищу продуктивність праці, який став називатися стахановським, швидко охопив всю країну, всі галузі народного господарства.

В нашому районі його застрільниками стали колективи Романівського склозаводу і Миропільської паперової фабрики. Вже в свій перший рік стахановський рух дав разючі результати. Склороби план 1935 року виконали на 123, паперовики – на 107%.

Ще вищих результатів добивалися на склозаводі бригади Кар пеки, Курочкіна, Бруцького, Орловського, Холодніцького. Від чоловіків не відставали жіночі бригади Заводської, Волощук, Козлової.

На паперовій фабриці кращими стахановцями стали Кришталь, Назарук, Мардар, Талімонов. А ось красномовний факт: до розгортання стахановського руху підприємство виробляло за добу 22 тонни паперу, а коли впровадили методи новаторів – 25,3 тонни.

Зростання соціалістичної промисловості викликало необхідність розвитку колективних форм землекористування, сільськогосподарської кооперації.

Комуни, СОЗи, машинні товариства, які створювались в 20-ті роки були нечисленними, кількість їх була незначною.

Вони обробляли лише 0,60% орної землі. У всій Волинській губернії було всього 86 різних колективів. У нас в районі було лише 4.

В 1926 році на Житомирщині з’явилися перші машинно-тракторні товариства. Найближче до нас було у Високій Печі. А вже наступного року воно було створено в Камені. В 1932 році вийшли в поле трактори Романівської МТС, які надавали велику допомогу трударям полів.

В 1930-31 роках, крім створеної в 1924 на базі фільварку Ілінських комуни ім.10-ти річчя Жовтня, налічувалось 8 бідняцьких колективних господарств: «Комсомолець» (140 господарств), «Комуніст» (126 господарств), «Шлях Леніна» (60 господарств), «Більшовик» (114 господарств), «Червона Зірка» (52 господарства), ім. Літвінова (40 господарств).

7 листопада 1936 р. в районній газеті «Колективіст Дзержинщини» був надрукований нарис А. Сергієнко, в якому він розповідав: «За 12 років свого існування артіль «10-ти річчя Жовтня» пережила немало труднощів, але колгоспники подолали їх і зробили артіль економічно міцною, збільшили в декілька разів господарство. Збільшився і прибуток на трудодень. Колгоспники значно зміцнили трудову дисципліну.

12 років – невеликий час, але ж не порівняти теперішнього господарства з тим, що було в 1924 році в перший рік господарювання. 345 га зернових культур посіяли і зібрали колгоспники в цьому році, а в перший рік не змогли засіяти 20 га. Замість однієї конячки, що була в артілі в 1924 році, тепер є 82. Замість однієї корови – 176 голів рогатої худоби має артіль, та по 1-2 корови в кожного колгоспника. Крім того, є 272 свині, 128 овець, кури, гуси та інше. Зросла і чисельність артілі.

Тепер в ній 79 господарств, ця невеличка, але економічно міцна артіль нараховує 160 працездатних чоловік.

Замість убогого напівзруйнованого приміщення, що залишилося від фільварку Ілінських, красується 14 нових трьох-чотирьох квартирних та 21 – одноквартирних будинків, в яких світиться лампочка Ілліча власної електростанції. Стоять новозбудовані конюшня, корівник, телятник, свинарник, три магазини, гараж для ремонту, в якому охороняється куплена колгоспом півторатонна вантажна автомашина та весь сільськогосподарський реманент.

Будується звуковий кінотеатр на 230 місць, запроектовано в 1937 році збудувати потужну електростанцію та радіовузол.

Не чути більше слів, що «в комуні самі ледарі». Про колгоспників колгоспу ім.10-річчя Жовтня гримить по району слава, як про хороших господарів.

Навіть за межами району знають ім”я бригадира Сагірова Лазаря, що зібрав в цьому році 30 центнерів дорідної пшениці з гектара на площі 30 га.

Сягровська Марія, Добренька Орина, Приймаченко Тоня, Мельник Галя, Чистота Маруся, показують зразки стахановської роботи в колгоспі: щоденно нав’язують по 10-12 кіп пашні на полі. Їздові Петько Семен, Романчук Григор, Рудницький Цезар, Розвадовський Степан; свинарки Шимон Віра, Самчук Ганя по 50-60 трудоднів виробляють в місяць…»



(Райгазета «Колективіст Дзержинщини» № 153 (729)

від 7 лист. 1936 р.

Високої продуктивності праці досягли і інші трудівники.

Бригада П.Ф. Онуфрійчука вирощувала по 12-14 цнт. пшениці з гектара, ланкова Вакуленчук збирала з гектара по 375-400 цнт. цукрових буряків. По 2700 кг молока від кожної корови надоювала Г.Ф. Онищенко.

Зростають і розширяються і інші господарства району. Деякі з них створюють свої промислові об’єкти. Колгосп «Шлях Леніна» побудував свій гончарний і цегляний заводи, млин, крупорушку, завів парникове господарство.

Колективні форми господарюванні все ширше проникають у сільське господарство. Вже в другому році першої п’ятирічки в нашому районі були створені колгоспи ім. Ілліча (с. В.Козара), «Червоний Прапор» (с. Садки), ім. Кірова (с. Колодяжне). «12-річчя Жовтня» (с. Прутівка), а в наступні 1930-1931 роки було організовано решту колективних господарств.

Політика Сталіна щодо збільшення плану хлібозаготівель, збільшення податків на індивідуальне господарство напружувала становище на селі.

Заможні господарі відмовлялись виконувати збільшені плани по здачі хліба за низькими цінами. Класова боротьба набрала гострих форм. Від протестів і погроз багатії перейшли до шкідництва в колгоспах і вбивства представників влади та активістів.

В нашому районі серед тих, хто загинув від рук куркулів, уповноважений комсомолу по Великій Козарі Пленніков Іван, голова сільради цього ж села Калинчук, Чуднівський робітник Корольков, секретар комсомольського осередку с. Дертка Христин Олекса, секретар Карвинівського комсомольського осередку Русакевич Станіслав, голова Дзержинської селищної Ради Гончарук Г.М.

Поступово ліквідовувалась приватна власність в промисловості і сільському господарстві, удержавлювалась торгівля. Всіх тих, хто чинив навіть пасивний опір цим розпорядженням, засилали до концентраційних таборів.

З України було виселено сотні тисяч заможних селян до Сибіру або на Далеку Північ.

1932 рік був засушливим. Сьомого серпня 1932 р. був виданий жорстокий закон «Про охорону соціалістичної власності», який за «присвоєння» селянами навіть жмені зерна з колгоспного поля карав розстрілом або концтабором.

Після збору врожаю 1932 р. спеціально створені бригади ходили по хатах і збирали у селян хліб. Внаслідок цих репресій на Україні до нового урожаю 1933 року панував штучно створений голод.

В Україні хліба не було. За статистичними даними в Україні в 1930 р. валовий збір становив 22,9 млн. тон зернових, з яких державі заготовили 7,8 млн. тон зерна. В 1931 р. зібрано 17,6 млн. тон,при заготівлі 6,9 млн. тон. В 1932 р. 12,8 млн. тон при заготівлі 7 млн. тон зерна. В 1933 році на вимогу Москви відправлялось 100 вагонів зерна щоденно. Документи свідчать, що голод стався в результаті примусової масової колективізації, нереальних завдань хлібозаготівель, непродуманої політики знищення справжніх господарів землі. Репресіями в пошуках «ворогів народу».

В інформації секретаря райкому партії Ренчинського наводяться такі дані: «В комуні «10-річчя Жовтня» хліб є і комунари харчуються громадським харчуванням. Голод в сім’ях одноосібників заставляв їх вступати добровільно до комуни. За останній час (1932 р.) подано більше 200 заяв. Заяви подавались не тільки з Романова, а й з інших сіл, навіть з інших районів.Створюються інші колгоспи, але хлібних ресурсів вистачить на недовгий час, а тому райком просить виділити з ресурсів області харчову допомогу для новостворених колгоспів і для тих нужденних одноосібників, що увійдуть до колгоспу, а також для громадського харчування дітей в школах...

З 27 сільрад району по 12 сільрадах лісної частини району є випадки гострого недоїдання, опухання та вмирання на ґрунті цього. Господарства, що не мають хліба, картоплі, збирають картопляні лушпайки, жолуді, просяну полову, льон, зривають з дерев бруньки, мішають, мелють на жорнах, печуть хліб, коржі і їдять. На ґрунті недоїдання, в районі поширились крадіжки продовольства».

Примусове викачування хліба з села посилилось восени 1932 р., коли в Україні розпочала діяльність надзвичайна комісія по хлібозаготівлі на чолі з Молотовим. Діючи нелюдськими методами, ця комісія з листопада 1932 по лютий 1933 року додатково до вже зданих 132 мільйонів вилучила ще 104,6 мільйонів пудів зерна. Це призвело до того, що в Україні взимку 1932 і до осені 1933 року голод набув страхітливих масштабів і, в першу чергу, вражав він найбеззахисніших – дітей.

Навесні і влітку 1933 року голод досяг свого апогею. Вичерпувалися продовольчі товари для громадського харчування і гарячих сніданків у школах. Чекаючи продовольчої допомоги з області, громадськість на місцях робила спроби допомогти дітям. Так, Романівський єврейській семирічці було надано: 144 комплекти одягу, 126 пар взуття, 100 учнів безкоштовно харчувалося. Колгосп «Шлях Леніна» виділив п’ять підвід на вивезення дров для опалення школи. Колгосп ім.Демченко виділив 5 пудів зерна, «Нова громада» 5 пудів пшениці та 5 ячменю. Врожай з 1 га зернових було віддано школі на громадське харчування та ін. приклади. Як не виконавший плану хлібозаготівель, Романів був знятий з усіх видів постачання, а тому число тих, хто недоїдає почало різко збільшуватись, росла смертність. За 4 місяці вмерло 76 чоловік. (Ф-П-45 оп. 1 спр. 122 аркуш 46-47).

За неповних два роки населення Романівського району різко зменшилось. По даних перепису на 25.05.1932 р. було 47,1 тисячі жителів, а на 25 травня 1934 р. лишилося 35,5 тисяч. Наш район став одним з чотирьох в Вінницькій області ( до неї входила в ці роки Романівщина), які найбільше постраждали від голодомору.

Провал нереальних, непосильних для селян планів хлібозаготівлі був сприйнятий Сталіним як непокору, як опір побудові соціалізму і став приводом до масових репресій селянства.

Всього в нашому районі переслідуванням підлягло 1675 чоловік. Найбільшу групу складають заможні господарі, які відмовились вступити в колгоспи. Їм було доведено збільшене завдання продажу хліба державі, яке вони не виконали.

За рішенням місцевих органів влади у заможних господарів, відбирали прихований хліб і майно, а господаря і членів сім’ї виганяли з хати.

Якщо селяни виявляли опір - їх арештовували. Така доля спіткала Скорохода Микиту Максимовича 1900 р.н., Гусака Сергія Йосиповича, Кондратюка-Корнійчука Клима Івановича 1887 р.н., Ткачука Михайла Кузьмовича 1892 р.н., Матата Степана та ін. Ніякого суду і слідства, державного звинувачення, звертання про захист в цих справах не було.

Те, що в нашому районі проходила прикордонна зона, сприяло хвилі репресій до людей польської національності та німецького населення. І одні і другі мали родичів за кордоном, мали з ними зв’язки – і це особливо турбувало органи безпеки. Трухановський Климент Андрійович 1874 р. народження машиніст Романівської електростанції був виключений з партії і репресований за те, що два сини його знаходились в Польщі.

Працівник Дзержинського лісництва Лясківський Олександр Марцельович потрапив в поле зору тим, що народився в Польщі і по роду своєї діяльності бував в лісі, а отже «займався контрреволюційно-шпигунською діяльністю».

Багато випадків, коли «свої здавали своїх». Через багато років зі справи репресованого бригадира колгоспу Фелікса Кобилянського його донькам стало відомо, що їх батька арештували по брехливому доносу ланкової його бригади. Чимало людей загинуло через заздрощі і підступність своїх же земляків. Багато жителів району польської та німецької національностей попали під дію ЦККП(б)У від 23.01.1935 р. «Про виселення з прикордонних районів 8 300 господарств з поглядів оборонних» та постанови ЦККП (б)Увід 28.04.1936 року «Про виселення з Української РСР і розселення в Карагандинській області Казахської РСР 15000 господарств польських та німецьких»

Становище у сфері культури.

Кінець українізації

Найбільшими досягненнями на Україні були досягнення в галузі культури. В часи українізації народні маси жадібно потягнулись до опанування національної освіти і культури.

Починаючи з перших днів мирного післяреволюційного життя, створювались і відкривались національні школи. Індустріалізація і колективізація різко посилила потребу в грамотних національних кадрах. Відкриваються національні школи та різні освітні і просвітні заклади, курси, гуртки. Освіта стає безкоштовною, доступною для всіх категорій. Учнів на Україні стало до 2,1 млн. чоловік.

Одним з напрямків роботи по побудові соціалізму була ліквідація неписемності дорослого населення. Його в районі нараховувалося 4969 чол. Для навчання було мобілізовано все грамотне населення, в тому числі і старших школярів. Для так званих лікнепів (ліквідація неписемності) були виділені приміщення, видавався для освітлення дефіцитний в той час гас.

Розгорнулося змагання, вчителі і учні брали зобов’язання по навчанню неписемного населення.

Під шкільні приміщення були використані, крім будинків початкової земської школи, управа панської економії (так званий «кручений будинок»).

Народним методом навпроти приміщення військкомату будувалась нова середня школа. (Була зруйнована перед звільненням Дзержинська в 1943 р.).

В селах під початкові школи використовувались приміщення садиб репресованих або виселених до Казахстану жителів району. На свої кошти склозавод побудував типове приміщення семирічної школи, єврейська община на свої кошти побудувала типове цегляне приміщення неповної середньої школи (нині дитсадок №1).

В 1932 році в районі було 44 загальноосвітніх школи, 7 польських, 2 німецьких, 1 чеська, 2 єврейських. Обов’язковим навчанням було охоплено 6845 чоловік, тобто 98 процентів дітей дошкільного віку.

В передвоєнні роки в районі обов’язковим навчанням було охоплено 7430 чоловік. В 1940 році їх число зросло до 8 тис. В початкових школах навчалося 5011 школярів, в неповних середніх – 2204, в середніх – 215 школярів. В 1941 році в районі було 6 середніх шкіл, 11 неповних середніх(на території селища будувалась ще одна неповна середня школа) і 21 малокомплектна початкова школа. В райцентрі була 1 середня школа, 2 неповних середніх, 3 – початкових, 1 вечірня, в яких працювало 53 вчителі. Вони навчали 1422 учні українською, єврейською і польською мовами.

У нас в райцентрі середня школа стала працювати в 1936 році. Перший випуск 10-го класу відбувся в 1937 році. Збереглася фотографія цього випуску, а в Дзержинську і нині проживають кілька перших випускників.

В процесі українізації єврейська, польська та німецька школи були переведені на українську мову навчання. На утримання шкіл району перед війною держава витрачала 247 тис. крб.

На рівні з освоєнням наук, велика увага приділялась патріотичному, естетичному вихованню школярів. В школах працювали різноманітні гуртки. Так, середня школа славилась спортивними гуртками, драматичним і співочим колективами. В єврейській школі було багато талановитих музикантів та акторів.

Велика увага приділялася створенню в школах дитячих піонерських та юнацьких організацій. В 1932 році в школах району було 2045 піонерів та 73 комсомольці. Учні шкіл брали активну участь в громадській роботі, у житті села. Ось деякі приклади. Учень Буткевич Цезар взяв зобов’язання навчати дві групи неписьменних.

Велику допомогу надавали учні шкіл місцевим колгоспам на тваринницьких фермах та городніх бригадах. 18 піонерів одного загону зібрали 10 тонн попелу. Другий піонерський загін взяв шефство над тваринництвом Дзержинської сільгоспкомуни. Розбившись на ланки, вони допомагали в корівнику, на конюшні, на птахофермі.

Учні шкіл працювали в різних гуртках. У 1936 році особливо відзначилися хлопчики та дівчатка Станіславівської початкової школи, котрі власними руками виготовили велику модель аероплана та автомобіля, а ще вишили значок «Готовий до праці і оборони». Ясногородська школа славилася роботою хорового гуртка, музичного та військово-спортивного. Всього в школах району працювало 35 гуртків художньої самодіяльності, школи мали 14 піонерських кімнат. В районі було 2 Будинки піонерів.

В день відкриття районного Будинку культури 8 листопада 1937 року школярі виступили перед глядачами з різноманітною програмою художньої самодіяльності.

В райцентрі і на склозаводі працювали дитячі ясла-садки. Багато ясел-садків (деякі тимчасові, на період напружених сільськогосподарських робіт) було перед війною і в колгоспах.

Найкращим і найзабезпеченішим був дитячий ясла-садок при Романівському склозаводі. На його укомплектування дирекція і завком виділяли значні кошти.

Значно розширюється і починає в 1934 році працювати в новому приміщенні районна бібліотека. В передвоєнний час вона мала 560 читачів ( із них 202 учні), книжковий фонд складав 3220 книг. Бібліотеки були створені при робітничих клубах, будинках колгоспників (колбудах).

Для кращого обслуговування віддалених окраїн Дзержинська і були створені пересувні бібліотеки. Користувалася славою і бібліотека Романівського склозаводу. Щороку на придбання книг завком склозаводу асигнував 1000-2000 крб. Були створені невеликі бібліотеки при школах. Всі виробничі підприємства виписували газети і журнали. Зі зростанням добробуту народу значно зросла підписка на газети і журнали серед трудящих. Якщо до революції на село припадали одна-дві газети, то перед війною трудівники району одержували понад 9 тисяч примірників періодичних видань. З січня 1932 року почала виходити районна газета «Колективіст Дзержинщини». Велику роботу проводили клуби і Будинки культури , їх кількість щороку збільшувалась. Кожне виробниче підприємство мало свій клуб, в якому працювали різноманітні гуртки художньої самодіяльності.

В 1937 р. відкрився заново переобладнаний районний Будинок культури. В Дзержинську крім нього працювало 2 профспілкових клуби та 5 колгоспних. Найкращим був профспілковий клуб Романівського склозаводу та колгоспний клуб колгоспу ім.10-річчя Жовтня («Комуна»). На культурно-масову роботу для своїх працівників завод щорічно виділяв 27250 крб.

Заводський колектив славився своїм духовим оркестром, драматичним колективом, футбольною командою, яка неодноразово завойовувала призові місця в змаганнях всіх рангів. На заводі був кінотеатр. Крім районного та заводського , кінотеатр мав колгосп ім. 10-річчя Жовтня.

Майже в усіх оселях дзержинців перед війною засяяла лампочка Ілліча. Крім заводської електростанції запрацювали ще дві: районна і в колгоспі ім. 10-річчя Жовтня. На заводі, а потім і на вулицях Дзержинська з’явились електротрансляційні лінії. Успіхів досягла й справа охорони здоров’я. Напередодні війни в Дзержинську діяли лікарня на 75 ліжок, поліклініка, амбулаторія, дві аптеки. Працювала лікарня і в Мирополі. В селах відкривались фельдшерсько-акушерські пункти. Нового розвитку набула торгівля. Тільки в районному центрі налічувалось 34 магазини, вступили в дію хлібопекарні в Дзержинську і Мирополі. Успішно проходила радіофікація сіл.

Ростуть ряди передовиків і в сільському господарстві. Правофланговими тут стали коваль Драгокупел, слюсар Колесник, трактористи Слинявчук і Коцюбинський та ін. при цьому рух передовиків зростає якісно. Якщо перші ланкові по вирощуванню цукрових буряків, Олена Павлюк з Романівського колгоспу «Новий шлях», боролись за одержання з гектара по 190-200 центнерів солодких коренів, то вже Марія Шатківська з Кам’янки, О.Тимофієва, В.Кушнірук і Т.Макарчук з Шуляйок, Зінаїда Туз з Печанівка, Єлизавета Кравчук з Булдичева, Варвара Кадащук з Химрич вже прагнули одержати їх по 350-400 центнерів. А ланкова химрицького колгоспу Марія Антонівна Марцун взялася виростити 500-центнерний урожай.

В 1937 році, відбувся зліт стахановців району. Армія передовиків і новаторів налічувала на Дзержинщини сотні трудівників. Тільки на Романівському склозаводі їх було 335 чоловік, на Миропільській паперовій фабриці – майже 100. Стахановцями ставали не лише бригади, а й навіть цехи.

На виставці досягнень народного господарства в Москві в 1940 році від нашого району було 134 учасники з 18 колгоспів і ферм.

Особливо успішною була робота в Комуні «10-ти річчя Жовтня» (нині СТОВ «Прогрес»).



Напередодні Великої Вітчизняної війни…

Радянська Україна боролась за подальше зростання господарства, галузей промисловості, розвиток сільського господарства, піднесення матеріального і культурного рівня трудящих.

Перед вело місто, яке при політиці індустріалізації мало великий наплив робочої сили, яке при колективізації села дало в місто одного із трьох своїх жителів. В 1926 р. серед пролетарських міст українці складали 6% робітників, а в 1939 році їх було майже 30%. Зросло і населення Дзержинська, в 1939 році воно складало 7127 чоловік.

Найбільше виріс склозавод. В передвоєнні роки на заводі працювало до 1100 чол.

Житлове будівництво не встигало забезпечити всіх квартирами. Завод будував приміщення на декілька квартир, які мали лише одну кімнату і кухню.

Багато робітників заводу жили в навколишніх селах і щоденно ходили на роботу пішки. Робітників, які не втрачали зв’язків з селом називали напівпролетаріями.

Завод мав дві горшкові печі на 21 горшок, ємкістю на 650 кг. скломаси. План роботи за рік виконувався на 110-120,5%. За перші два місяці 1941 р. завод дав державі прибутку на 120000 крб. Серед працівників підприємства було 335 стахановців. Кращими були бригади Новікова (виконували план на 123,4%), Шиманського. В 1941р. Романівському склозаводу було вручено перехідний Червоний Прапор Укрсклотресту.

Добре працювали також меблева артіль «Комінтерн», артіль «Сукно праця», цегляний завод, держрадгосп ім. Дзержинського.

Піднялись на ноги і колгоспи. Напередодні війни Житомирщина мала 3893 трактори, 1849 вантажних автомашин, 850 комбайнів. Кращі досягнення представлялись на Всесоюзну сільськогосподарську виставку. З нашого району там були представлені 16 колгоспів, 8 бригад, 63 ланки, 34 передовики сільського господарства. Від Житомирщини на ВДНГ було 11 тис. учасників.

В Дзержинську найкращі показники були у бувшої комуни, яка стала колгоспом ім. 10-річчя Жовтня.

11 травня 1940 р. районна газета «Колективіст Дзержинщини писала: «Учасник Всесоюзної сільськогосподарської виставки від Дзержинського району – колгосп ім. 10—річчя Жовтня (смт. Дзержинськ), який одержав урожай картоплі в середньому за 3 роки по 118 центнера з га та конюшини на сіно по 32 центнера з га». Неодноразово відмічався працівник колгоспу Лазар Сапіров. Залишившись сиротою, він пас худобу у багатіїв. На своє виховання його забрала комуна, направила його на навчання. Так він став трактористом, потім бригадиром тракторної бригади. По призову в Червону Армію атестується на молодшого командира. Після мобілізації повертається у колгосп, обирається бригадиром польової бригади. За найвищі досягнення врожаю його було занесено на районну Дошку пошани, нагороджено грошовою премією обласного виставочного комітету та «Дипломом першого ступеню».

Висвітлюючи працю передовиків «Колективіст Дзержинщини» пише і про трудівницю Шилан Віру: «В колгоспі ім. 10-річчя Жовтня Шилан Віра четвертий рік працює на свинофермі. За час своєї роботи на фермі, вона домоглася гарних результатів, великого приросту молодняку. Віра любовно доглядає свиней, дбає, щоб вони гарно росли і були найкращої вгодованості. За добру роботу на фермі Шилан Віра щороку преміюється. Активна комсомолка-стахановка ударно працює і перевиконує норми виробітку на всіх сільськогосподарських роботах» («Колективіст Дзержинщини» № 124 від 17 липня 1938 р.)



Віроломний напад гітлерівської Німеччини. Оборонні бої і тимчасовий відступ Радянських військ

Міжнародна обстановка в цей час складнішає. Розгромлена першою світовою війною Німеччина швидко відновлювала свій військовий потенціал, а з приходом до влади Гітлера стала розробляти і здійснювати плани «перерозподілу світу» і панування німецької «арійської раси». Перед війною на кордоні з Польщею почалось будівництво укріпленої лінії, яка була розроблена відомим військовим інженером Д.М. Карбишевим. В нашому районі ці укріплення були розміщені на високому каменистому березі прикордонної річки Случ і входили до 99 Новоград-Волинського укріпленого району. На території нашого району від с. Вільха до с. Колодяжного було побудовано 22 добротні бетонно-броньовані вогневі споруди від одноповерхових до триповерхових!

Серед них було три артилерійські доти, які мали прикривати залізничний і пішохідний мости в районі Мирополя та залізничний вокзал. Решта були кулеметними, але мали і амбразури для гвинтівок. Обслуговувати ці оборонні споруди мали бійці Миропільської військової частини, але цього їм не прийшлося робити, бо частина була перебазована.

Гарнізоном її стали бійці запасу з прикордонних місцевих сіл, тобто ті, що відслужили свій строк в армії, але ще були призовного віку. Відомостей про них збереглося мало. Жителі нашого району були закріплені за дотами від Мирополя до Вільхи і далі до Баранівки. Доти були старанно замасковані, доступ до них був поганий, але й самі доти між собою зв'язок мали траншейний, лише частина була телефонізована.

Кулеметів не було, на артилерійських дотах № 214; 204 було по дві 76-міліметрових гармати. Бійці мали по 2-3 гвинтівки на гарнізон. В деяких бійців були гранати.

З оборонною метою перед війною будувалася широка для чотирирядного руху бетонована дорога Ленінград-Одеса, а в самому Дзержинську на фундаменті графського палацу в парку було збудовано приміщення для збору військових, так званий «воєнвєд». Між Дзержинськом – Корчівкою – Врублівкою був побудований військовий аеродром для сімнадцятого авіазагону. Пожвавилась також оборонна робота серед населення, особливо молоді. Створювались різні оборонні гуртки і товариства, особливо стрілецькі, було престижно мати значок «Ворошиловський стрілок».

На стадіоні склозаводу була побудована парашутна вишка, до неї з’їжджалась молодь з усього району…

В цей час проводилося переозброєння і переформування частин Червоної Армії, освоювалась сучасна нова зброя, яку постачала новостворена важка промисловість. Цей процес мав закінчитися в 1942 році. Керівництво держави намагалось будь-якою ціною уникнути воєнного конфлікту, або відтягнути війну на якомога пізніший час.

Готуючись до війни, Гітлер намагався дезінформувати наше керівництво. За його ініціативою 23 серпня 1939 р. був підписаний договір про ненапад (дружбу), за яким передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав. Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала увійти до складу СРСР.

17 вересня 1939 року частини Червоної Армії вступили в Західну Україну. В їх числі був і Миропільській 796 стрілецький полк 141 дивізії під командуванням командира полку Тихомирова та комісара Кожевникова.

В Мирополі залишилися господарські підрозділи та приписані до дотів мобілізовані місцеві бійці запасу (ополченці). Для нової оборонної лінії з дотів по старому кордону було знято обладнання, до початку війни його не встановили, бо нову лінію побудувати не встигли.

Новий кордон був висунутий вперед на 250-350 км, що дало виграти 2-3 тижні нашим військам на початку війни.

В грудні 1940 р. Гітлер затвердив директиву № 21 («План Барбаросса») про підготовку війни проти СРСР.

В прикордонній місцевості все частіше стали з’являтися в повітрі німецькі літаки. Кордон переходили шпигуни і диверсанти. Люди жили неспокійним і напруженим життям.

Як не намагався Сталін відтягнути початок війни з Німеччиною, сліпо вірячи в Пакт про ненапад, Гітлер посилено готувався до неї. На більш як тритисячокілометровому кордоні з СРСР було сконцентровано понад 190 добре озброєних дивізій, 5 тисяч літаків, 9 тисяч танків, 5,5, а за іншими джерелами – 7 мільйонів солдат. Радянські війська налічували 170 дивізій і 2 бригади. Лише деякі з них мали штати військового часу, в інших був великий недокомплект. На озброєнні – застаріла в переважній більшості, техніка, яка саме почала замінюватися на нову. В усіх військах налічувалося 2,9 мільйона чоловік.

На Україну німецьким командуванням було націлено групу армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта (57 дивізій і 13 бригад, І-й повітряний флот). На взяття Києва їй відводився тиждень.

Цій армії протистояли прикордонні війська та бійці Південно-Західного фронту під командуванням Героя Радянського Союзу генерала Кирпоноса. Наші війська в основному знаходилися за 40-70 кілометрів від кордону (56 дивізій і 2 бригади).

Під РАВУ РУСЬКУ було передислоковано і нашу миропільську військову частину, у складі якої перебувало чимало мешканців району. З початком війни воїни цієї частини п’ять днів відбивали наступ противника.

На Київському напрямі удар мала наносити ворожа група армій "Південь". На стратегічних картах німецького військового командування чорна жирна стріла навпіл перетинала територію Житомирщини.

І ось, у мирне життя увірвалося жахливе слово "війна". 22 червня 1941 року о 4-ій годині ранку фашистська Німеччина віроломно напала на нашу Батьківщину. Почалась Велика Вітчизняна війна радянського народу проти фашистських загарбників. Спочатку ворог мав тимчасову перевагу. Для раптового удару фашистська Німеччина направила проти Радянського Союзу 190 озброєних новітньою технікою дивізій, чисельністю 8,5 млн. чоловік, 5 000 літаків, 32 000 гармат, 9 тисяч танків, це становило понад 70% усіх збройних сил країн фашистського блоку.

Вже в перші дні рушився нацистський план "блискавичної" війни.

Наш район, який зі своїми укріпленнями по лінії старого державного кордону з Польщею входив до Новоград-Волинського укріпленого району, у перші ж дні було піддано бомбардуванню, засипано хвальковитими листівками про силу німецьких військ.

Всі сили було підпорядковано організації відсічі знахабнілому ворогові. Вже на початку липня в лавах Червоної армії героїчно билися 180 тисяч синів і дочок Житомирщини.

Гортаючи 3 том «Книги пам’яті України», знайдемо до півсотні прізвищ жителів Дзержинська, призваних в 1937-1941 роках, які загинули в прикордонних боях від Балтійського до Чорного моря. Це Атаманчуки Андрій та Іван, Бурчак Максим, Білінець Олександр, Бондарчук Михайло, Брильянт Давид, Вейштейн Михайло, Волощук Григор, Грищенко Петро, Гусак Никифор, Дяченко Іван, Івасюк Петро та багато інших. Серед захисників Брестської фортеці був М.І.Левченко. У дотах над Случчю стримували фашистів Г.І. Степанов та С.Г. Левченко.

З початку війни до лав Червоної армії було мобілізовано понад 2,5 тисячі жителів району. Населення активно допомагало діючим військам у спорудженні оборонних рубежів, збирало до фонду оборони країни кошти. Лише колгоспники Старого Мирополя в перший день війни внесли до фонду оборони 1355 карбованців.

28 червня 1941 року воєнні дії вже розгорнулися на підступах до Мирополя. Лінія оборони проходила по правому березі річки Случ. Майже дві доби гітлерівці не могли оволодіти переправою, яку стійко захищали воїни 19-го механізованого корпусу генерала М.В. Фекленка. Йому на допомогу було направлено частини 7-го стрілецького корпусу генерал-майора К.Л. Добросердова. Однак, знекровлені у важких боях в західних областях України радянські війська не змогли зупинити переважаючі сили німців, що під командуванням генерала Клейста рвались на Житомир і Київ. 5-го липня гітлерівці захопили с. Дертку, 6-го липня – села Кам´янку, Колодяжне, Паволочку, Новий Миропіль, Старий Миропіль, село і залізничну станцію Миропіль.

Два дні не стихаючи точився бій під Мирополем. Безуспішними були спроби ворога взяти дот, в якому тримали оборону наші земляки миропільчанин Іван Лук´янчук та колодяженець Адам Черняк. Марними були намагання фашистів умовити наших бійців здатися, обіцяючи зберегти їм життя. Гарнізон доту відповідав на це ще запеклішим вогнем. Коли закінчились боєприпаси у захисників доту, ворог підтягнув танки і почав впритул бити по ньому з гармат. А потім озвірілі гітлерівці увірвались в середину доту і розстріляли всіх захисників.

7 липня танкові і моторизовані дивізії першої танкової групи Клейста прорвали фронт 7-го стрілецького корпусу генерал-майора Добросердова і захопили села Булдичів, Врублівку, Гордіївку, Раці, Романівку. 8-го – Тевеліївку, Чеську колонію, 9-го липня – смт. Дзержинськ. 10-го липня практично весь район був окупований ворогом.

По дорозі на Чуднів поблизу Врублівки і Дзержинська в придорожніх канавах і хлібах загинули багато відступаючих воїнів від німецької авіації, яка панувала в повітрі. Сильні бомбові удари було завдано по відступаючих частинах Червоної Армії і біженцях на станціях Миропіль, Печанівка, Разіне.

Не обминув цієї долі і Дзержинськ (Романів). Імена полеглих невідомі. На околиці райцентру за браком пального було залишено 6 танкеток (територія «Комсомольця»), в інших місцях залишено військові вантажі, важке озброєння.

Відступаючи, червоноармійці вели жорстокі оборонні бої. Вони стояли на смерть на шляху, що веде до села Товща. Незважаючи на сильний артилерійський і кулеметний вогонь наші бійці відбили кілька танкових атак і тільки за наказом організовано залишили позиції. Після цього бою прутів чани поховали 50 воїнів, відомостей про яких і досі ще немає.

При виконанні землерийних робіт у Романові теж було знайдено останки воїнів з 1941 року, про яких ми нічого не знаємо.

Короткочасні, але люті сутички відбулися, окрім Романова, в Лісній Рудні, Садках, Карвинівці…

Бої велись і в повітрі. В районі Романова та Мирополя було збито більше 10 радянських літаків. З екіпажів мало хто залишився. Побіля Козари вийшов з бою і впав винищувач, з якого живим залишився льотчик-грузин В.К. Убілава, котрий невдовзі пішов у партизанський загін Степана Левченка, а по війні нерідко приїздив у село.

З шести літаків, які впали поблизу Мирополя з екіпажів живим, але скаліченим лишився льотчик В.М. Назаров. Саме від нього стало відомо, що він та його побратими належали до 91 винищувального полку17-ї авіадивізії. Загинули екіпажі літаків Богданова Слави, Ковтуна Дмитра, Семенова Павла, Ремезова Миколи. Імена інших невідомі, як нічого не відомо про пілотів двох бомбардувальників, що впали поблизу Романівки.

Оборонні бої 7-9 липня та контрудар 5-ї армії 10-14 липня дали змогу командуванню Південно-Західного фронту виграти час для посилення оборони Києва, зриву гітлерівських планів «блискавичної війни». На середину серпня 1941 року територія Житомирської області була окупована ворогом. Вводячи резерви, несучи великі втрати, німецька армія підійшла до столиці України. В тяжких оборонних боях за Київ брали участь і наші земляки : І.Баран, Г.Білінець, О. Бабков, М.Гулько, В.Зленченко, М.Кам’янецький, П.Карпенко, М.Петров та інші.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка