Наш край в період мирної відбудови та нової економічної політики



Сторінка3/10
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Кривавий фашистський окупаційний режим

З перших днів окупації фашисти запроваджували тактику терору, арештів, розстрілів, знущань. До цього вони готувалися ще задовго до війни. Директиви "зеленої папки" Геринга визначали створення концтаборів, фабрик смерті, розстріли населення, вивіз рабів для потреб "вищої арійської раси". Все це й називалося новим порядком, що насаджувався на тимчасово окупованій території.

За роки війни на новоокупованій території СРСР фашисти перетворили на руїни понад 70 тисяч радянських міст, селищ і сіл, 32 тисячі промислових підприємств, 98 тисяч колгоспів, 1,876 радгоспів. Вони підірвали 65 тисяч кілометрів залізниць, вивели з ладу або вивезли 16 тисяч паровозів, 428 тисяч вагонів.

Понад 20 мільйонів радянських людей загинуло на фронті, а також від бомб, розстріляно чи замучено в концтаборах.

У червні 1941 року Гітлер видав наказ "Про управління на території окупованих областей", за яким створювався генеральний округ "Житомир", що займав площу 64800 квадратних кілометрів з населенням 2916890 чоловік ( до нього входила частина Вінниччини і Білорусії).

Біля двох з половиною років німецько-фашистські загарбники терзали наш край. За цей період ( за неповними даними) вони замучили і розстріляли по області 170557 мирних жителів та 78595 військовополонених, спалили і знищили багато виробничих приміщень, закладів культури, шкіл, цілі села, разом з їх мешканцями.

Окупація завдала величезної матеріальної шкоди, яка в цілому по області становила майже 22 мільярди карбованців ( у довоєнному обчисленні).

За два з половиною роки окупації гітлерівці завдали величезних збитків і Дзержинському району.

Найбільше постраждав Дзержинськ. За час окупації тут закатовано і вбито більше трьох тисяч мирних жителів. В парку, піщаних та глиняних кар'єрах є не одна могила безневинно забитих людей. Такі ж масові розстріли проводилися в Мирополі, Печанівці, хуторі Сущевичі. Всього ж по району в значно менших, ніж тепер, довоєнних межах) окупанти вбили 4537 мирних жителів, 762 піддано катуванням.

Після катувань вмерло 24 мирних жителі, більше 100 загинуло в застінках фашистського гестапо та концтаборах, убито бомбами і снарядами 142 чоловіки, загинуло полонених червоноармійців – 51.

Не піддаються опису страхіття німецької "порядності та акуратності з перших днів окупації.

Свідок тих подій О.Роїк згадував: "Вночі арештували колишнього начальника міліції Голанковського, Івана Присяжнюка, Василя Константинова. Їх били шомполами, гумою, ламали пальці, суглоби, а на другий день всіх розстріляли в дворі міліції. 25 серпня 1941 р. поліцаї зігнали єврейське населення Дзержинська до приміщення старого військкомату ("воєнвєд") і групами по 70-80 чоловік, немовби на роботу, відправляли до парку. Давши в руки лопати їх заставили копати ями, а потім наказали роздягтись наголо, ставили їх на краю ями і розстрілювали. Дітей і поранених кидали до ями живими.

Присипані піском могили, ще довго ворушились, стогнали, підпливали кров’ю».

Для проведення масових розстрілів викликалися спеціальні каральні загони жандармерії та гестапо. Але звірствували і свої запроданці та зрадники. Поліцай Сягровський, пізніше страчений партизанами, особисто розстріляв більше 70 чоловік, одяг і білизну яких забрав собі.

Показовим був судовий процес над зрадниками-поліцаями Д.Гнатюком, І.Леськом, М.Рибаком, який відбувся у Дзержинську в січні 1987 року. Неможливо було слухати зізнання відщепенців у своїх жахливих злодіяннях.

Керував місцевою поліцією німець Мольц, його посібниками були Ткачук Степан і Лєднік Степан. Один з утікачів на суді так згадує розправу над безвинними жертвами: "Спочатку окремою колоною відвели жінок-матерів, потім повели дітей. Я йшов за Люсіком. Двоє дівчаток міцно вчепилися за його руку. Нас зупинили метрів за 4 від ями. Чи то набоїв пожаліли, чи то заради розваги, але по два поліцаї підходили до дітей, проколювали багнетами їм животи і ще живих кидали в рів. Крик, плач, жахливий стогін розносилися по усьому лісу". Людмила Давидівна Блехман 12-річною дівчинкою стояла на краю ями і непритомною впала раніше, ніж прозвучав поліцейський залп. Серед мертвих, облитих кров'ю трупів вона пролежала, поки вщухли постріли, а тоді виповзла і кинулась тікати.

Виявили справжній героїзм, мужність, християнське милосердя і доброту, ризикуючи своїм власним життям і життям своїх родин, рятуючи приречених на загибель євреїв громадяни Петро Мельничук з Дзержинська, Єва Зінчук з донькою Ольгою Шикун з Врублівки, Ганна Одарчи...., Лідія Конончук з Монастирка, сім”я Мельничуків: Мефодій Дмитрович, Віра Василівна та діти Антон, Степан та Іван, Марія Петрівна Береза з Садок, Ніна Макарчук, Франц Жмуцький з с.Гвоздярня, Степанида Михайлівна та Василь Іванович Кузьменки з Ясногорода, Віра Степанівна Бондарчук......., Олександр Дітківський з Монастирка, Павло Степанович та Ніна Моїсеївна Філіповичі з Дзержинська. Антоніна Вільгельмівна Дардалевич з хутора Сущевичі, Гнат Радзихівський, Марія Буліч, Софія Коротка, Віра та Софія Данилюки з Лісної Рудні.
Роман Войнаровський...
Викарбувані на стелі праведників миру в Єрусалимі імена Павла Степановича та Ніни Мойсеївни Філіпович,

Єви ........ Зінчук

Лідії... Конончук, Ніни ..... Макарчук , Марії .... Берези.
Мефодія Степановича та Віри Василівни Мельничуків їх син Антон.
Єврейською радою Фонду України “Пам”ять жертв фашизму в Україні” нагороджені дипломами “Праведник України” Мельничук Антон Мефодійович. Указом Президента Ющенка нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ст. за мужність, виявлену в роки Великої Вітчизняної війни у врятуванні осіб єврейської національності від фашистського геноциду.

Місцевий житель, краєзнавець і активіст єврейського відродження Г.Б. Фельдман зібрав спогади і архівні документи учасників цих подій, встановив зв'язки з вцілілими очевидцями цих трагічних подій і видав на основі цих матеріалів книжку "Забвению не подлежит" (Житомир "Полісся" 2000р.)

Встановивши суворий окупаційний режим, фашисти всі свої накази та розпорядження закінчували загрозою смерті. На вбивства радянських громадян і дозволу ніякого не треба було. Жителі позбавлялися будь-яких громадянських чи загальнолюдських прав. Були встановлені численні податки та платежі. Німецькі окупаційні власті вимагали від населення всього – хліба, молока, м’яса…

Зростаючий опір радянських військ на фронтах, великі втрати, постійна мобілізація все нових сил для діючої армії змусили окупантів для поповнення робочою силою завозити молодь із захоплених територій. З Дзержинського району на каторжні роботи було вивезено 17% жителів, а з райцентру – 448 чоловік.

Тільки з с.Годихи було вивезено в Німеччину на каторжні роботи 211чол. Із села Садок у фашистську Німеччину було забрано 76 чоловік, 19 з яких загинули. А це ж зовсім невеликий населений пункт.

15 грудня 1942 року декілька сот угорських солдатів оточили Дзержинськ. Угорці разом з місцевими поліцаями обходили будинок за будинком і забирали всіх чоловіків від 14 до 70 років та молодих дівчат і жінок. Цього дня гітлерівці заарештували кілька сот мирних жителів і відправили їх в концтабір в Шепетівку.

В таборі знаходились понад 5 тисяч мирних жителів, в тому числі жінки і діти. Від голоду люди стояли як тіні, і ледве пересували ноги. На початку січня гітлерівці погнали всіх ув'язнених на захід. Знесилені старики, жінки і діти відставали і не могли йти далі. Німці й угорці безжалісно били їх нагаями і прикладами, а зовсім знесилених розстрілювали на очах всієї колони…

Документи та спогади тих, хто побував у німецькому “раю”, свідчать про тяжке , голодне життя, насильства і муки, про боротьбу і смерть.

Жителька села Вільхи Яніна Райковська згадує: "Навесні 1942 року на підводах в село приїхали поліцаї. Ловили нас, повантажили як худобу і повезли у Новоград. Пробули ми там 4 дні. Пробували тікати, та куди там. Нас повертали і дуже карали. У Новограді запихали всіх у товарняк і повезли у Австрію. Звідти, разом з полоненими відправили у табір Вельценех.

Жили у бараках. Бараки були дерев´яні, зверху в чотири ряди обтягнуті колючим дротом. Дуже голодували, їли брукву. Одна хлібина на день ділилась на десятьох."

“Нас везли в товарних вагонах, їсти майже не давали. Спочатку привезли в Лібаузький табір, звідти відправили в Вольдорф на ткацьку фабрику. Їсти давали погано, по двісті грамів хліба і одному літру брукви. Працювати заставляли по 12-13 годин, за найменшу провину били. Мої подруги – Катя Кравченко і Марія Шаповаленко - не витримали, покінчили життя самогубством”, - згадує Ганна Мартинюк з Гордіївки.

У листі з Німеччини Марія Баліцька писала: “ Навіщо мені жити! Маю батька, маю матір, маю рідну домівку, але не бачу їх, не чую рідної мови. Бачу тільки одні знущання”.

У багатьох молодих людей трагічно обірвалося життя, як у Ніни Степанової з Романівського склозаводу та двох невідомих дівчат, розстріляних біля ешелону в Печанівці за спробу втекти.

Навіть в страшних умовах концтаборів наші земляки чинили опір, наближаючи нашу перемогу над фашизмом. Підпільник Степан Мельничук, вивезений на фашистську каторгу в передмістя Ессена на шахту разом з п'ятьма іншими невільниками був розстріляний фашистами навесні 1943 за те, що під час нальоту англійської авіації, шахтарськими лампами вони давали сигнали льотчикам куди скидати бомби.



Боротьба бійців невидимого фронту. Широке розгортання партизанського руху.

Від будь-якої війни завжди найбільше потерпає мирне населення. Особливою жорстокістю відзначалася Велика Вітчизняна війна радянського народу з німецько-фашистськими загарбниками. Вона мала два фронти бойових дій. Перша – це героїзм солдата з рушницею, другий, не менш героїчний – рух опору мирного населення, окупованих ворогом територій. Житомирська земля, в тому числі і наша Дзержинщина, - яскравий тому приклад. Ця боротьба здійснювалась в трьох головних формах: саботаж населенням економічних, політичних та військових заходів окупаційних властей; створення мережі керівних центрів, організацій і груп підпілля; розгортання масового партизанського руху. В тилу у ворога діяло понад 800 підпільних партійних і близько 300 комсомольських комітетів, тисячі первинних організацій і близько 3,500 партизанських загонів і груп.

Окупація нашої області зовсім не означала, що ворог підкорив її, став тут повноправним господарем. Радянські люди не вважали себе переможеними, навіть в умовах жахливого терору не припиняли напруженої боротьби.

Протягом липня і половини серпня 1941 року в Житомирській, Київській, Чернігівській, Одеській, Дніпропетровській, Запорізькій і Сумській областях було відібрано і залишено на підпільну роботу тисячі і тисячі радянських патріотів.

Ще до початку окупації на Житомирщині було створено 36 підпільних райкомів і міськкомів КП(б)У, 210 первинних організацій. Для їх керівництва на нелегальне становище перейшли 22 секретарі райкомів. Справа ця була нова, тож не обійшлося без помилок. Для підпільної роботи були залишені кращі комуністи, відомі широким колам громадськості. Більшість з них запроданці відразу ж видали фашистам.

В перші ж дні війни були арештовані редактор районної газети Дем’ян Переденко та відповідальний секретар Михайло Кузьмінчук, начальник міліції Голанковський, інспектор по заготівлях Госланківський, працівник РНК Фізанет, секретар РК комсомолу Іван Присяжнюк, активіст Василь Костянтинів, які після катувань були розстріляні.

Для організації підпільної роботи було створено основний і запасний підпільні обкоми партії. У липні 1941 року з документами на ім’я Г.І. Шумакова до Житомира прибув секретар підпільного обкому Г.І. Шелушков і зайнявся створенням підпільних груп спочатку в місті, а потім і в районах області.

Чинили опір фашистам радянські люди, навіть не будучи членами підпільних груп. За непокору в Печанівці були повішені фашистами машиніст паровозу Микола Чудій, за невихід на роботу – робітники Р. Рябченюк, В.Бистрицький.

Житомирський гебісткомісар доповідав своєму начальству: "В Печанівці, на залізничній колії застали кочегара паровоза в той момент, коли він знімав болти і шайби. На допиті він зізнався, що робив це для того, щоб вивести з ладу паровоз". Не встановлено, хто був цим сміливцем, який діяв майже у всіх на очах. Не відомо, яка доля спіткала його.

На початку війни в багатьох селах патріотичне підпілля створювалось стихійно, що свідчило про високий патріотизм людей.

В перші дні війни вчорашні випускники Печанівської середньої школи Григорій Олексійчук, Михайло Суріков, Юрій Трубійчук, Іван Барчук, Олексій та Олександр Лещуки, Мар’ян Вишнівський, Василь Долібець, Іван Федорук, Яків Бабич пішли до райвійськкомату. Хлопці марно вмовляли військового комісара взяти їх до армії. Засмученими вони поверталися додому, кожен у своє село.

Ще до появи німців молоді патріоти з сіл Паволочка, Пилипо-Кошара, Булдичів, Мала Козара та ін. були готові до боротьби з окупантами.

Після відступу наших військ Григорій Олексійчук разом з ровесниками почав збирати біля свого села Пилипо-Кошари та навколишніх сіл залишену зброю і ховати її в надійних місцях.

По селу ходили поширювані поліцаями чутки, ніби німці от-от візьмуть Москву. Треба було їх спростувати. З великими труднощами дістали радіоприймач і встановили його під піччю у хаті Григорія.

Відтоді в Олексійчуків не переводились "гості ". Схилившись над запічком, слухали зведення Радянського інформбюро. Розмножувати їх допомагала сестра Григорія Віра. На ранок мешканці Пилипо-Кошар читали правду про війну. "Не вірте фашистським гадам і їх прихвосням, - схвильовано закликали листівки, - радянські воїни дають гідну відсіч ворогові!".

Тим часом у селі Паволочці, де молодь так само, як пилипо-кошарська і булдичівська, ходила у Печанівську середню школу, теж гуртувалося молодіжне підпілля. Його очолили комсомолець Іван Барчук та Василь Порхун. Починали з того, що й пилипо-кошарці поширювали серед населення зведення Інформбюро, збирали зброю. А ще кожної ночі клали живі квіти на могили загиблих радянських воїнів. На паперових стрічках писали: "Смерть німецьким окупантам!".

Смерть чатувала на загарбників скрізь, навіть на вигоні, де, проїжджаючи селом, німці часто зупинялися на одному й тому ж місці, розкладали вогнища. Ця німецька акуратність добре послужила юним месникам. На місці зупинки німців вони неглибоко закопали на старому згарищі великокаліберний артилерійський снаряд. І не помилились. Незабаром тут фашисти розіклали багаття, почали потрошити набитих у Паволочці курей. Коли полум'я розігрілося на повну силу, повітря струсонув оглушливий вибух, розметавши у різні сторони з півдесятка вояк.

В Малій Козарі згуртувалась невелика група юних патріотів, в яку входили Володимир Романюк, Аналій Олексійчук, Микола Швирід, Антон та Юрій Трубійчуки, Онися та Влас Харчуки, Ольга Микитюк, Трифон Павлюк. Очолив підпільну групу Григорій Олексійчук.

…Морозяна ніч під Новий 1942 рік. В хаті жителя с.Булдичева Мар’яна Вишнівського зібралися хлопці відзначити новорічне свято. Як і годиться, на столі і пляшки з перваком і закуска відповідна.

Та не тости звучали в ту ніч у хаті Вишнівського. Замість келихів підняли юнаки вгору комсомольські квитки і поклялися мститися фашистам за смерть і руйнування, які ті принесли на нашу землю.

Так була створена невелика підпільна організація. Входили до неї Іван Федорук, Мар’ян Вишнівський, Василь Долібець, Федір Артемчик, Олексій Лещук, Олександр Лещук. Очолив організацію вчитель Василь Кирилюк.

На тому ж вечорі були розподілені обов’язки між молодими підпільниками. Головними завданнями було збирання зброї, боєприпасів, робота серед місцевого населення, агітація серед солдат-мад’ярів, що дислокувались на станції Печанівка, встановлення зв’язку з підпільними організаціями і групами інших сіл.

Молоді патріоти вже з перших днів своєї діяльності добились певних успіхів. Їм вдалося встановити контакти з деякими солдатами з числа мад’яр, від яких одержували гвинтівки і патрони. Особливо активно допомагав Андрій Ковач.

Поступово організація зростала. В сорок другому році до неї вступили Олександр Горбатюк, Іван Луцак, Яків Бабич. Молодь не могли залякати ні загроза смерті, ні тортури в застінках гестапо. Ті, хто потрапляв до рук фашистів, воліли за краще вмерти, ніж зрадити Батьківщину, своїх товаришів.

Спочатку вели війну з ворогом розрізнено. Кожна група в своєму селі. « Умнее стали работать, когда познакомились со Степаном Григорьевичем Левченко. Мы перестали в наших действиях быть детьми», - згадує в листі Миропільському краєзнавцю А.Д. Кухаруку бувший льотчик-винищувач Віктор Назаров.

Ще на початку війни літак Назарова був збитий фашистськими винищувачами на околиці лісу під Мирополем. Страшенно скаліченого льотчика Григорій Олексійчук з друзями приніс в село Пилипо-Кошари до оселі фельдшера Поліщука.

«Девять месяцев я не мог ходить. Жители села оживили меня»- згадує Назаров в тому ж листі. Льотчик Назаров добре володів німецькою мовою, згодом він став одним з найактивніших членів підпільної організації.

Не одне покоління людей буде захоплюватися нескореністю патріотів, які піднялися на боротьбу з ворогом у найважчому, 1941 році. Радіоінформбюро приносило невтішні вісті. Ворог несамовито рвався до Москви. Загарбницький чобіт топтав білоруську і українську землі. Дзержинські сміливці кинули виклик окупантам. Вони не знали й не могли знати про підпільні молодіжні організації Красно дона, Криму, Білорусії. Люди діяли так, як цього вимагав високий обов'язок громадянина і патріота рідного краю.

Зачувши про дії паволоцьких комсомольців, Григорій Олексійчук поспішив до них. Його добре знали по школі, але тепер у чоловікові з чорною бородою важко було впізнати Гришу, незмінного редактора усіх шкільних стінгазет.

Тоді від нього вперше почули ім'я Левченка.

Директора Малокозарської неповної середньої школи Степана Григоровича Левченка, як офіцера запасу, мобілізували в перший день війни. Та трапилося так, що його підрозділ опинився в оточенні. З оточення виходили через ліси, та дійшовши до Високої Печі, натрапили на ворожу колону.

У село Степан Григорович повертався разом з колишнім парторгом колгоспу Дмитром Романюком, який не встиг евакуюватися з Житомира. По дорозі зайшли в Дзержинськ. У райцентрі оточенці зустріли колишнього працівника фінвідділу Васильєва. Його та ще кількох чоловік було залишено для підпільної роботи. Тоді й домовилися працювати спільно.

Невдовзі Степану Левченку вдалося влаштуватися вчителем в Малокозарську школу.

Взнавши про ризиковані дії молодих і недосвідчених патріотів Малої Козари, Пилипо-Кошар, Паволочки і Булдичева Левченко взяв керівництво підпіллям в свої руки.

Василь Іванович Кирилюк очолив підпілля в Мирополі. 7 листопада в Малій Козарі відбулася перша рада, на якій було обрано підпільний комітет та розподілено обов’язки між його членами. До складу комітету увійшли керівники підпільних груп в селах Василь Кирилюк, Григорій Олексійчук, Олексій Лещук, Михайло Суриков, Василь Порхун, Іван Барчук. Очолив комітет Степан Григорович Левченко.

Коротенькі виступи на раді зводилися до одного: настав час діяти організовано, по наперед розробленому плану. Рукописних листівок не вистачало для всіх навколишніх сіл. Тоді Григорій Олексійчук запропонував друкувати їх на саморобному верстаті. Для цього використали знайдений в руїнах Дзержинської друкарні різнокаліберний шрифт. Люди читали листівки, в яких рядки нерідко розбігалися в усюбіч, і вірили в свою силу.

Ось листівка підпільного комітету: "Вам, селяни, з вашого ж хліба дають пайок напівголодного існування. Ви не маєте змоги їсти продукти, які самі виробляєте. Де ваші корови і свині? Все забрав фашистський загарбник. А де ваші діти? Їх погнали на смерть у Німеччину. Хто повернеться звідти? Ніхто і ніколи не повернеться. Тепер фашисти кинулись на останню здобич – хочуть вивезти в фашистське пекло всю молодь. Фашисти прагнуть знищити її, як євреїв, тільки іншим шляхом! Не слухайте зрадників-старост, не їдьте в Німеччину. Ні одного яйця, ні однієї склянки молока, ні одного шматка хліба! Кожна, хоч маленька ваша робота проти фашистів допоможе прискорити їх загибель!

Смерть фашистам!".

В кінці 1941 року в Дзержинськ приїжджає уповноважений підпільного обкому колишній старший агроном Любарської МТС Павло Петрович Вихованець. За завданням підпільного обкому П.П.Вихованець входить у довір'я ворогів, через сільгоспуправу одержує призначення на посаду директора Дзержинської машинно-тракторної станції і розпочинає роботу по створенню підпільної організації в Дзержинську і підпільних груп в селах району.

Робота в МТС була зручною для підпільника. Адже доводилось часто виїжджати в села, обласний центр зустрічатися з людьми. Незабаром підпільні групи були створені в багатьох селах району. Ядром підпільної організації в Дзержинську були П.П. Шикун, Ф.П. Містюк, П.Р. Суріков, М.П. Волтарніст, І.Г. Безруков, С.І. Губенко, В.В. Кузьмінчук. В Печанівці – П.В. Кадощук, І.З. Царенко, М.Я. Лук’янчук. В Корчівці вели антифашистську агітацію І.С. Савчук, М.О. Шарварчук, у Врубівці – С.О. Рудь, Д.І. Куцінський, П.К. Паренюк, в Соболівці – І.І. Гурський, П.Н. Табуровський, у Вільсі – С.П. Худзик, в Годисі – П.О. Сороколіт, С.П. Сороколіт, К.Ф. Коцюбинська, О.А. Гайдук, А.І. Просяний, в Карвинівці - С. Рещиков, З.Д. Кучер, в Мирополі - В. І. Кирилюк, О.А.Кухарський, З.А. Кухарська, А.Я. Кущенко, К.С. Альохін, в Камені – О.А. Пригонюк, З.О. Павленко, С.М. Царенко, в Червоних Хатках – А.К. Табуровський, в Сарнівці – Ф.К. Жарський, в Лісній Рудні – О.М. Сірик.

Підпільні групи були створені майже у всіх селах району, але найбільш вдало дзержинське підпілля діяло в восьми своїх філіях.

Коло діяльності Дзержинського підпілля розширилося. Невдовзі було налагоджено зв’язки з Чуднівською та Денишівською підпільними організаціями.

Керував Денишівським підпіллям з перших днів окупації вчитель фізики і математики миропільчанин Артем Кирилюк з дружиною Степанидою Артемівною Голеницькою.

Вони організовували втечі військовополонених з Богунського концтабору, збирали і передавали в концтабір продукти харчування. Степанида Артемівна брала німецькі прокламації, виправляла їх, вставляючи свій текст.

Підпільники проводили підривну роботу на підприємствах, саботували воєнні, політичні та господарські заходи окупантів, закликали населення не їхати на каторжні роботи до Німеччини, виводили з ладу сільськогосподарську техніку, в нічний час роздавали населенню намолочене зерно, переписували від руки і роздавали населенню зведення Радіо інформбюро, здійснювали диверсійні акти на залізницях, підприємствах і установах району, збирали зброю, боєприпаси і підбирали людей для партизанських загонів.

В 1942 році народні месники активізували свої дії. Були створені диверсійні загони, які здійснювали диверсії на залізниці, перешкоджали фашистам вивозити хліб з сіл. По завданню підпільного комітету, комсомолки Ольга Микитюк та Онися Харчук двічі виводили з ладу молотарки, пустивши в барабани залізні шворні.

У Малій Козарі та Пилипо-Кошарах знайшли притулок чимало бійців та офіцерів Радянської Армії, які втекли з таборів військовополонених. Не так-то просто було влаштувати їх на роботу чи приписати в селі. Нову людину добре бачили свої, а ще краще – прихвосні. І тут стали у пригоді золоті руки льотчика Віктора Назарова. Він підробив печатку. Бланки для довідок, навіть такі, де внизу зазначалося "Старостам надавати пред'явнику цього всебічну допомогу…", діставали за плату у місцевих поліцаїв. З цими довідками можна було вільно ходити від села до села. Тож капітану Клязміну, старшим лейтенантам Зуєву, Іващенку, рядовому Тимощуку вдалося перейти лінію фронту.

1942 видався сутужним для підпільної організації. Німецькі окупанти позакривали чимало шкіл, в тому числі й Малокозарську. Степану Григоровичу довелося перекваліфікуватися. Давня пристрасть – фотографія стала в нагоді. Тепер домівка вчителя була фотографією і явочною квартирою одночасно.

Кращої вивіски для підпільників годі було й шукати. Частіше почали навідуватися з відомостями Іван Барчук, Григорій Олексійчук. Іноді хлопці, про людське око, приводили з собою дівчат. Нерідко приходили похизуватися перед фотографом новісінькою формою поліцаї. Левченко "годив" їм.

Проте дедалі важче ставало присипляти пильність загарбників. Оскаженілі від поразок під Москвою, Тулою, Ростовом-на-Дону, вони нишпорили по селах, арештовували колишніх активістів, просто підозрілих. Із шкіри пнулися обертні, догоджуючи своїм хазяям. Колишній лісник Митрофан Якимчук, який тепер, одержавши посаду начальника лісодільниці хутора Круцява, переродився на фольксдойча Шульца, давно слідкував за підозрілою групою "біженців", котрі працювали в лісі. Що то були за "біженці", знав лише дехто з керівників підпілля, чекаючи слушного часу переправити їх до партизанів, чутки про яких доходили у Малу Козару. Група Альохіна (так називали себе бійці та офіцери-оточенці, що пробивалися до своїх від самого кордону) вичікувала. Та скільки їм доведеться отак сидіти під пильним поглядом фольксдойча, ніхто не знав.

І ось комітет приймає сміливе рішення: озброїти кількох чоловік з групи Альохіна і відправити шукати зв’язків із партизанами. Людей відправили, наділивши їх зброєю, харчами. Та жоден з них не подав про себе звістки.

Перша серйозна невдача не похитнула підпільників. На черговому засіданні комітету одноголосно прийняли рішення: розпочати підготовку по створенню бази для майбутнього партизанського загону і готувати людей до виходу в партизанські загони. На осінь 1942 року організація мала 17 гвинтівок, 40 тисяч патронів, 60 гранат, ручний кулемет і кілька пістолетів.

На деякий час ворогові вдалося сплутати плани підпільників... Несподівано німці схопили кількох товаришів, серед яких був і керівник Денишівського підпілля Артем Кирилюк. Коли Кирилюка затримали на Любарському мосту, він пристрелив вартового, але тут же його підкосила ворожа куля. Після жорстоких катувань в застінках гестапо Артем Кирилюк був розстріляний. Після знущань і катувань також була розстріляна його дружина Степанида Голеницька з новонародженою донечкою.

Староста з Пилипо-Кошари Петро Голубинець видав німцям льотчика Назарова, а Шульц-Якимчук – Кузьму Альохіна. Випитуючи імена підпільників, їх довго катували. Кузьма Альохін в бердичівській тюрмі був розстріляний, а Віктор Назаров пройшов муки пекла в застінках бердичівського і шепетівського гестапо і концтабору в Освенцимі. Чудом він залишився живим і після втечі з концтабору, ще продовжував боротьбу з ворогом.

Постійний зв’язок з дзержинцями мали члени керівної трійки обласного комітету Г.І. Шелушков, П.І. Шиманський, З.П. Музика.

В квітні 1942 р. до Дзержинська приїздив із спецзавданням П.І. Кондратюк (ПАЖО ф. 76 оп. За 91-л. 19).

Секретар обкому О.Д. Борадій особисто зустрічався з керівниками дзержинського підпілля і домовлявся про відправку перевірених людей до партизанських загонів. Антифашистський рух все поширювався. На початок 1943 року створилася чітка структура підпілля – обком, районна підпільна організація, комітети, групи, диверсійні загони. Житомирщина мала 75 підпільних організацій, в 12 районах були створені великі підпільні комітети, в т.ч. і в Дзержинську.

На Житомирщині в підпіллі нараховувалося біля 2500 чол.

З метою дальшого розгортання масової боротьби 10 квітня 1943 року підпільний обком скликав обласну партконференцію, на якій було 19 делегатів. Від Дзержинського району делегатом був Павло Петрович Вихованець. Її рішення прискорило створення партизанських загонів. На це окупанти відповіли жорстокими репресіями. В наказі житомирського управління говорилось про розстріл кожної людини, яку зустрінуть у лісі. Фашистами був спалений хутір Короленки. Жителів Корчівки поставили під розстріл над ямою, яку самі змушені були викопати. Від смерті їх врятувало лише те, що один із жителів, який в першу світову війну був у німецькому полоні, знав німецьку мову і зумів переконати німецького офіцера, що мирні жителі безневинні. На околиці Дзержинська, в лісі, німці повісили трьох чоловік, закатували 13-річного Франца Шепанського в Карвинівці, запідозривши їх в зв´язку з партизанами. Були привселюдно повішені Юрій Трубійчук та Віталій Рибачук з села Мала Козара.

В Мирополі була розстріляна 12-річна Ніна Гиндич, яка ввечері вийшла на вулицю. Без всяких підстав було розстріляно Івана Петрушка та Пилипа Степ´юка, які йшли з поля, Володю Крижанівського, що їхав з дровами, шляхових працівників Нілу Рожко, Трифона Цьомика, Ганну Цьомик, Ольгу Гуменюк, Ніну та Антоніну Баб´юк, Михайла Рожка, які поверталися з роботи.

У березні 1943 року на квартирі Степана Левченка відбулася нарада підпільників з участю делегатів від усіх сіл. Представником від підпільного обкому партії був Влас Харчук, через якого підтримувався зв’язок між житомирським, баранівським і дзержинським підпіллям. А з першим теплом у баранівські ліси вирушив невеликий загін, сформований з підпільників. До нього ввійшли Григорій Олексійчук, Сергій Рябчук, Михайло Лук’янчук з дружиною Марією, Анатолій Петраков, Григорій Чеканов, Петро Шикун, Іван Рудь, Федір Химич, Григорій Пилипчук, Микола Романюк. Командиром загону імені Кутузова (таку назву дали йому) було обрано Власа Харчука.

Загін швидко обростав людьми, а зброї бракувало. Самі й добували її. Старожили села і учасники підпілля, що залишися в живих, досі пам’ятають сміливу операцію, проведену під керівництвом Григорія Олексійчука.

Він довідався, що в одній з хат с. М.Козара розташувалися на постій 18 фашистів, озброєних гвинтівками, кулеметом, гранатами. З невеличкою групою сміливців Григорій оточив хату. На всіх був один пістолет і один обріз з вітчизняної трилінійки. Вперед послали комсомолку Олену Микитюк. Побачивши дівчину, фашисти замахали руками. Та, ввійшовши в кімнату, Олена вихопила з-під своєї кофточки пістолета і грізно наказала:


  • Руки в гору, ви оточені партизанами!

Перелякані вояки підняли руки, а тут і хлопці підоспіли, хто з ножем, а хто з сокирою у руках. У загін поверталися, згинаючись під важкою ношею здобутої зброї.

Менше ніж за місяць загін провів кілька операцій на станції Печанівка, розгромив сільську управу в Булдичеві та виробничу лісодільницю на хуторі Круцява. Партизани вислідили і розстріляли ката радянських військовополонених німця Макуса. Заворушилися гестапівці в Дзержинську. Як навіжені, гасали вони по селах, вишукуючи сліди партизанів. Даремно! Партизани безслідно зникали, бо в кожному селі мали надійний схов.

Не давали спокою ворогам диверсійні групи Григорія Олексійчук та Івана Автухова, які найбільш активно діяли на відділку залізниці Бердичів-Полонне. Багато героїчних справ на їх рахунку. Брати І.Я. та П.Я Рогожеви неподалік від ст.Разіно знищили німецьку охорону і врятували від вивезення в неволю 85 чоловік.

Керівник підпільної організації Мирополя В.І. Кирилюк знищив 25 тон пального і зіпсував 21 трактор.

Гітлерівці хотіли вивезти з окупованого району весь урожай. Вони створили «ударні» бригади в розпорядженні яких було 7-8 молотарок, їх встановлювали в селах до колоска обмолочували і забирали хліб. Одна з таких бригад завітала в Малу Козару. Наказ підпільного комітету був коротким: усіма засобами перешкодити проведенню жнив, не дати фашистам вивезти хліб.

І залунали вибухи. З 10 червня по 23 вересня 1943 року в Баранівському, Мархлевському, Ярунському і Дзержинському районах народні месники під командуванням Свиридова, Майорова, Лебедєва, Довженка, Захарчука, Лосєва, Хіміча знищили 27 тракторів, 24 молотарки, 38 жаток, 9 комбайнів, 6 двигунів, 4 механічні майстерні. Свій рахунок відкрила і диверсійна група Григорія Олексійчука. Всього за три дні вона знищила молотарки в 6-ти селах.

Фашисти пробували возити хліб у снопах, але швидко від цієї затії відмовилися, бо вагони з тим збіжжям горіли, як смолоскипи.

На початку серпня у Печанівку прибув ешелон з молотарками і нафтодвигунами. Сім молотарок, п’ять тракторів і двигунів завезли в Малу Козару. Охорона чимала – 10 німців і більше сотні поліцаїв. З усієї округи зігнали людей, зібрали всі підводи. Зерно після обмолоту зразу ж відправляли на станцію.

Розрахунок був простий: техніка сконцентрована в одному місці, організована посилена охорона, яку не здолати нечисленним групам патріотів. Закінчаться жнива у Малій Козарі – все це «господарство» переїде в Камінь чи Врублівку, а там ще важче буде впоратись з ним. Таким чином фашисти можуть вивезти з району весь хліб.

Іван Барчук згадує: «Григорій Олексійчук зажурився. Такий «горішок» був не під силу. 12 бійців з двома автоматами і гвинтівками проти сотні до зубів озброєних ворогів нічого не вдіють. Довелось посилати за підмогою у загін. За добу в розташування нашої групи прибув партизанський стрілецький взвод під командуванням лейтенанта Павла Захарчука.

З допомогою жителя Малої Козари Панаса Бардаша ми провели глибоку розвідку оборони ворога. Траншеї, кулемети і міномети охорона розташувала з боку лісу і села. А від Булдичева і Мирополя виставила лише окремі пости. Ворог почував себе безпечно. Поміж скиртами намолоченого хліба поліцаї зробили здоровенний курінь, на зразок казарми. Тут же зброя та боєприпаси і жодного вартового. Певно надіялися на виставлені оддалік пости. Це значно полегшило нашу атаку, тим більше, що напад планувався не від лісу, де нас чекали, а з чистого степу, який фашисти вважали своїм надійним тилом.

Розділились на дві групи. У темряві підповзли впритул.

З тріском злетіла червона ракета. Партизанів ніби пружиною відкинуло від землі. Розкотисте «Ура!» розірвало тишу. Черга трасуючих куль впилась в ожерет обмолоченої соломи і стало видно, як очманілі гітлерівці вихоплювалися з куренів прямо під кулі, металися, як загнані вовки між палаючими скиртами.

Ось в атаку повів групу Павло Захарчук. Від Мирополя ударили бійці Григорія Олексійчука. Автоматні і кулеметні черги злились у єдиний клекіт. За 15 хвилин все закінчилось. Підібравши зброю, обливши молотарки, трактори і хліб пальним, підібравши поранених, ми повернулися у Явненський ліс („Червоний прапор” 1980р. №29).

Пізніше зв’язківці розповідали, який переполох зчинився у ворожому стані.

Окупанти довго не могли натрапити на сліди підпільників і партизан, бо діяли вони обережно. І все ж запроданцю-провокатору Леоніду Савицькому вдалося ввійти в довіру до П.П. Вихованця. В Дзержинську Савицький жив ще до війни, видавав себе за активіста. Потім десь щез, а під час фашистської окупації знову появився, відкривши власну фотографію. Савицький знав багатьох людей з навколишніх сіл і при зустрічах вступав з ними у відверті розмови. Якимось чином довідався він про малокозарківське підпілля. І став шукати з ним зв’язків, пропонував свої послуги. Кілька разів передавав Левченку листівки, які нібито одержував у Чуднівській підпільній друкарні.

Показна сміливість Савицького, його зневажливе ставлення до конспірації насторожували. На черговій явці вирішили не говорити про своїх людей у його присутності . Однак попри пересторогу, Савицький проник у підпільну групу Дзержинська. Він вивідав прізвища дзержинських підпільників і керівників підпільних груп по селах. В червні 1943 року Савицький був присутній на нараді підпільного комітету, де П.П. Вихованець обговорював план операції по вивезенню продовольства і зібраної зброї на майбутню партизанську базу транспортом МТС.

С.Г. Левченко вже направив на базу чимало підпільників. У планах фашистів було за допомогою Савицького ще виявити місце знаходження партизанської бази і розгромити її. З цією метою запроданець почав шукати контактів з С.Г. Левченком, який формував партизанський загін і керував ним, хоча ще залишався в підпіллі.

І ось він несподівано захотів побачитися з Левченком. Зустрілися на квартирі у Савицького. Господар був надто збуджений і не приховував цього. Першим його запитанням було: хто вбив Макуса і розгромив лісництво. Ще довіряючи Савицькому, Степан Григорович розповів про загін партизан, зазначивши, що він нечисельний. Тоді гарячкуватий фотограф запропонував Левченкові спільну операцію по знищенню техніки для обмолоту хліба і зустріч своєї групи з партизанами Левченка в лісі біля розбитого танка, куди Савицький, мовляв, приведе своїх людей.

Але командир загону Влас Харчук та начальник штабу Іван Безруков спочатку вислали наперед лише трьох чоловік. Трапилося непередбачене: неподалік від розбитого танка зупинилося кілька машин, вщерть набитих німцями та поліцаями, які відразу позалягали в гущавині. По всьому було видно – вони на когось чатували. Дозорці негайно сповістили про це командування загону.

Тієї ж ночі про підступність Савицького дізнався Степан Левченко.

Через зв’язківців негайно розіслали наказ комітету: всі, хто хоч раз зустрічався з Савицьким, повинні йти в ліс. Там уже діяли партизанські загони з’єднання Маликова. За одну ніч партизанський загін поповнився кількома десятками озброєних і беззбройних людей – чоловіків, жінок. Покинув свою оселю і Степан Григорович Левченко.

Вранці в Малу Козару прибув загін добре озброєних фашистів та поліцаїв. Забрали підпільників Романюка, Швирида, Миронюка, Павлюка. По тому оточили квартиру Левченка. З хати якраз виходила дружина. Два дужі поліцаї, перегородивши їй дорогу, запитали господаря. Зметикувавши, жінка назвалася сусідкою, а на запитання, де господар, відповіла, що не знає. Поки запроданці нишпорили по хаті, вона метнулася у город.

Кілька днів лютували вороги по селах району. Почалися повальні обшуки і арешти. З допомогою зрадника Савицького було заарештовано 160 підпільників. Були арештовані майже всі підпільники в Дзержинську, керівники підпільних груп в Мирополі, Биківці, Соболівці, Малій Козарі, Пилипах. За Павлом Петровичем Вихованцем прийшли вночі.

Дружина П. Вихованця Лідія Василівна Вихованець згадує: «Чоловіка встигли попередити про арешти, але часу на те, щоб врятувати мене з 5-ма дітьми (наймолодшому було трохи більше трьох років) вже не було і він відмовився від втечі, боячись, що заарештують мене з дітьми і піддадуть катуванню… до цього часу пам’ятаю в деталях той чорний день: Савіцький сам привів гестапівців і поліцаїв на квартиру. Розлючені поліцаї вдерлися до оселі і накинулись на Павла, який тримав найменшого сина на руках. Дитину видерли із рук і кинули на підлогу. Володя закричав від болю. «За всяку ціну збережи дітей » - були останні його слова. Пішов мужній, спокійний, з гордо піднятою головою. Таким він залишився в моїй пам’яті назавжди. Останню волю я виконала. Дітям загинути не дала.

Більшість підпільників встигли врятуватися і піти в ліси. Розгромити партизанську базу і знищити партизан гітлерівцям не вдалося.

В липні 1943 року після жорстоких катувань у Бердичівському гестапо, Павло Петрович Вихованець був розстріляний.

Загинули в Бердичівському гестапо та в Люблінському концтаборі підпільники з Дзержинська Бобков Василь Васильович, Бондарчук Євген Іванович, Борисевич Степан Митрофанович разом із сином Михайлом, Волтарніст Михайло Петрович, Голубинець Герасим Трохимович разом із неповнолітнім сином Костянтином, Гузенко Степан Іванович, Коцюбинський Володимир Михайлович, Константинов Василь Іванович, Кузьмінчук Олександр Андрійович, Кузьмінчук Михайло Андрійович, Назаров Василь Якович, Нестерук Степан Андрійович, Матат Михайло Арсентійович, Мельничук Тодось Володимирович, Ткачук Петро Павлович, Суріков Павло Радіонович. Окрім них загинули також підпільники із сіл району: Мельник Олександр Федорович, Гнатюк Михайло Петрович, Гнатюк Семен Вікторович з села Старочуднівська Гута, Миронюк Володимир Степанович, Миронюк Степан Фокович, Романюк Дмитро Артемович із села Мала Козара, Годун Демид Кирилович з Великоі Козари, Табуровський Альфред Касперович з Червоних Хаток, Ковалюк Федір Євдокимович з Мирополя, Сірик Олександр Микитович з Лісноі Рудні, Жарський Франц Кайтанович з Сарнівки, Куцинський Домінік Іванович……., Березівський Микола Михайлович …….., Ожеревський Микола Олександрович з Кам’янки, Ейсмонт Анатолій Сергійович з Пилипо-Кошари.

А в баранівських лісах набирав сили партизанський рух. Понад 50 недавніх підпільників взяли до рук зброю, щоб у нерівному двобої засвідчити свою вірність Вітчизні. Душа підпілля Гриша Олексійчук очолив у партизанському загоні диверсійну групу. Тут його було прийнято кандидатом у члени партії, він очолив комсомольську організацію загону, в якій нараховувалося 200 чоловік.

Бойовий друг Григорія Олексійчука Іван Барчук згадує: «Гриша був улюбленцем партизанського загону, він виконував самі відповідальні операції.

На початку 1943 року Гриша вже був командиром диверсійної групи. Протягом 1943-44 років група пустила під укіс 22 фашистських військових ешелони, знищила 10 містків на дорогах, підірвала 15 автомашин. Гриша був не тільки хоробрим командиром, але і вмілим організатором найризикованіших операцій.

Одного разу в Малу Козару прибув ворожий загін. Нам було відрізано дорогу на вихід до залізниці. Гриша пропонує сміливий план – знищити гарнізон силами групи. 8 чоловік з гвинтівками і одним автоматом проти двох кулеметів і вдвічі більшої кількості людей. Наш напад був такий несподіваний, що вороги не зробили жодного пострілу, 14 фашистів ми враз обеззброїли. Тоді ми захопили 2 кулемети, 14 гвинтівок, біля двох десятків гранат.

В бою, як завжди, попереду ми бачили свого командира».

Багато з того, що робили підпільники, стерлося з пам’яті, розгубилося на нелегких партизанських стежках. Але в керівника малокозарського підпілля, пізніше командира партизанського загону Степана Григоровича Левченка збереглися рапорти про диверсії на залізниці, написані Григорієм Олексійчуком. Потерті на згинах, помережані вицвілими літерами папірці промовляють гучніше за слова. Ось лише деякі з цих рапортів, які пройшли важку дорогу війни.

«Командиру групи партизанського загону т.Левченку від командира диверсійної групи Олексічука Григорія Пилиповича.

РАПОРТ

Цим доповідаю, що завданням підпільного комітету зв’язковий станції Печанівка І.З. Царенко, який працює стрілочником, 23 червня 1943 року о 24 годині пустив поїзд з фронту у хвіст поїзда, що стояв. У цей час по другій колії йшов третій поїзд на фронт, який теж зазнав аварії від удару виштовхнутих вагонів. В результаті аварії зазнало три поїзди. Розбито паровоз, 34 вагони з автомашинами, інструментом, устаткуванням, зруйновано 220 метрів залізничної колії. Убито й поранено 12 німців. Затримано рух по обох коліях на 23 години. В операції брали участь І.З. Царенко, М. Кадощук, В. Печанюк, А. Костенко, І.Барчук, В.Порхун, С.Мислявчук».

«…25 серпня 1943 року на 98 кілометрі перегону Печанівка – Миропіль закладено міну. В результаті вибуху розбито паровоз і шість вагонів з автомашинами. Вбито й поранено 13 німецьких солдатів та офіцерів.

Мінер І.Барчук.

«…3 вересня 1943 року о першій годині 45 хвилин ночі, на 105 кілометрі перегону Миропіль–Полонне пущено під укіс поїзд з німецькими солдатами, який ішов на фронт. Убито і поранено 46 німців.

Мінер В.Порхун.

Брали участь: А. Костенко, І.Барчук, П.Громов, О.Павлюк, С.Рябчук.»

«…У ніч на 26 вересня1943 року на перегоні Разіно–Печанівка була закладена електроміна. О 10 годині ранку стався вибух. Розбито паровоз і 29 вагонів. Рух перервано на 19 годин.

Мінер Підкоритов.

Брали участь: Рожков і Громов».

«…26 жовтня 1943 року на вагоні поїзда, що йшов на фронт, була встановлена електроміна. На перегоні Миропіль–Полонне вона вибухнула. Вбито й поранено 62 німці, виведено з ладу два вагони з хлібом.

Мінер Царенко.

Брали участь: Омельянчук і Кадощук».

Навіть тоді, коли підпілля пішло в ліси, Іван Захарович Царенко з кількома товаришами залишився працювати на залізничній станції Печанівка стрілочником. У німців він був поза підозрою, користувався прихильністю місцевого начальства.

Отак і ходили вони на краю прірви, ризикуючи життям, куючи перемогу над ворогом.

Довго працював на станції Печанівка старий залізничник Іван Царенко – один з тих, хто з перших днів війни збирав для підпільників відомості про рух поїздів на фронт. Іван Захарович був шанованою людиною на відділку залізниці. Його «Пост №2» на станції Печанівка був одним з найкращих. Щодня проводжав Іван Захарович мирні поїзди.

…Доля звела їх у партизанському загоні – українця Григорія Олексійчука і росіянина з Челябінська Володимира Підкоритова. Вони стали нерозлучними друзями, бойовими побратимами. До війни Володимир працював годинникарем. Потім фронт, оточення.

Володимир Підкоритов вийшовши з оточення відразу ж увійшов до складу підпільної групи в Печанівці, яка згодом поповнила ряди месників в партизанському загоні. Він став там незамінною людиною. Колишній годинниковий майстер зразу очолив групу мінерів, яка вела диверсійні роботи на залізниці Шепетівка-Козятин.

Міни які спочатку виготовляли партизани, були не досконалими. Після того як заклали міну під рейку, треба було сидіти неподалік від неї, тримати в руках кінець мотузки від зривника. Володимир Підкоритов сам конструював, виготовляв годинникові міни. Приладнавши звичайнісінький будильник, встановлював взривні механізми, які діяли безвідмовно, від яких злітали в повітря поїзди з технікою і живою силою ворога. Підривники могли сидіти за кілька сот метрів від закладеної міни і лише спостерігати за наслідками операції. Вісім ешелонів Підкоритов підірвав особисто.

Партизани довідалися, що залізницею має пройти поїзд з боєприпасами. Треба було за всяку ціну висадити його в повітря. Виконати цю складну операцію взялися Підкоритов, Барчук, Порхун. Мінував сам Володимир. Розгрібаючи мерзлий грунт. Почав прилаштовувати міну. І тут підривників виявив ворожий патруль. Поїзди з боєприпасами охоронялися особливо пильно.



  • Швидше, Володю, - встиг крикнути Іван Барчук і кинувся під укіс.

Вороги напосідали. Наближався й поїзд. Коли до нього залишилося кілька метрів, Володимир вдарив по детонатору. 22 жовтня 1943 року страшний вибух сколихнув пізню осінню ніч, у якій перемішалися скрегіт заліза і зойки. Це був останній подвиг відважного мінера, який зірвав міну разом з фашистським ешелоном та собою. Похований мужній воїн біля села Гордіївка.
В середині листопада 1942 року на Житомирщину було перекинуто оперативну групу Українського штабу партизанського руху на чолі з С.Ф. Маликовим. Підпільники Дзержинського району, які зуміли вийти в ліси, поповнили ряд партизанських загонів з'єднання Маликова. Командиром одного з них став С.Г. Левченко, комісаром М.Я. Лук’янчук, начальником штабу І.Г. Безруков.

Про розгортання і ріст партизанського руху, втрату своєї влади в багатьох місцях краю говорили і вороги. Начальник Житомирської поліції Етлер, зокрема, доповів: «Тут тривожно. Партизани майже кожного дня з’являються то тут, то там. Ми вели з ними сильні бої і вже понесли великі втрати. Тільки вчора я втратив 6 офіцерів і біля 50 солдатів!!!»

Населення району постійно поповнювало ряди народних месників. Якщо на кінець 1942 року в загонах Маликова налічувалося 310 чоловік, то на 1 вересня 1943 в них уже було до 3 тисяч перевірених у сутичках бійців.

Для подальшого розгортання партизанського руху в Миропільський ліс з Великої землі було закинуто десант з 12 чоловік. Комісаром цієї групи став місцевий вчитель І.А. Гітуляр. Згодом партизанський загін району, який носив ім'я Щорса, виріс до 375 бійців.

В цей час на Житомирщині діяли чи проходили рейдами партизанські з'єднання Маликова, Сабурова, Ковпака, Федорова, Шукаєва, Наумова, Шитова, Грабчака, Андреєва. В більшості з них були жителі нашого району, побратими з різних куточків Батьківщини, воєнні грози закинули яких у наш край.
Партизанами і підпільниками було пущено під укіс 1640 ворожих ешелонів, підірвано 28 мостів, 136 автомашин. Найбільшим подвигом дзержинських підпільників і партизан були диверсії на залізниці.
Загін С.Г. Левченка, що входив до з’єднання Маликова, пройшов Україну, Білорусію. «29 березня 1944 року перед диверсійною групою Григорія Олексійчука було поставлено завдання висадити в повітря двадцятиметровий місток через річку Вижву, неподалік від Ковеля, або зупинити просування ворожих танків і дати змогу вийти з оточення. Коли пішли танки, Гриша дав команду… Страшенний вибух – і міст злетів у повітря. Завдання виконано – танки не пройшли. Але раптом поруч розірвався ворожий снаряд. Коли розсіявся дим, ми побачили Гришу на землі. Він був тяжко поранений», - згадує Іван Михайлович Барчук.
Ні медикаментів, ні медперсоналу. Три доби по весняному бездоріжжі через ріки, озера, непрохідні болота ми на руках несли його в свій тил.

Зі сльозами на очах ми прощалися з командиром. Кивком голови Григорій покликав мене до себе і стиха сказав:

- «Візьми, Ваню. Пам’ятай нашу дружбу, помстися ворогам. Це найдорожче, що у мене залишилося… Обіцяв Марійці, що вперше зодягну, як ворога розіб’ємо.» – і простягнув польову сумку. В ній лежав револьвер – подарунок командира за хоробрість – і шовкова вишиванка, яку вигаптувала Гриші його шкільна подруга Марія Лещук із села Булдичева. Похований Григорій Олексійчук на польській землі».

Голова Президії Верховної Ради УРСР Гречуха писав рідним: «Ваш син Олексійчук Григорій Пилипович у партизанській боротьбі за радянську Батьківщину загинув смертю хоробрих. За хоробрість і мужність, проявлені Вашим сином у боротьбі проти німецьких загарбників в тилу ворога Указом Президії Верховної Ради РСР від 8 травня 1945 року нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня».


Бойовий друг Григорія Олексійчука і Володимира Підкоритова Іван Михайлович Барчук, після звільнення українських земель, пройшовши відповідну підготовку, разом з диверсійною групою воював в тилу у ворога у Східній Словаччині.

На рахунку групи 10 знищених мостів, 25 пущених під укіс ешелонів, 8 з них Іван Михайлович підірвав особисто. Відважний партизан нагороджений Орденом Вітчизняної війни І ступеня, багатьма медалями. Його участь у визвольній боротьбі чехословацького народу відзначено двома орденами Чехословаччини.

Після війни Барчук І.М працював головою колгоспу, директором Печанівського комбінату хлібопродуктів, головою сільради. За сумлінну працю нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора.
Не стояли осторонь боротьби з німецько-фашистськими загарбниками юні герої. У взводі Г.С. Товкача з ворогом билися розвідники Володя Бурковський і Ваня Зикін, які загинули в нерівному бою і поховані в дворі Старочуднівськогутянської середньої школи.

В концтаборі Любліна загинули зв'язківець Дзержинського підпілля Борисевич Михайло Степанович та Голубинець Костянтин Герасимович, учні 6-го класу.

Не можна не загадати і про іншого юного героя – Сашу Худзика з села Вільха. Почувши про появу в Барановському лісі партизан з бригади Ю.О. Старченка, Саша домігся, щоб його взяли розвідником. В партизанському загоні ім. Суворова проявив себе сміливим, кмітливим, наполегливим. Всі любили і берегли Сашу і, коли при наближенні фронту з'єднання пішло рейдом в Молдавію, його пожаліли і на більшу небезпеку не взяли.

Та коли прийшли радянські війська, Саша зумів таки стати сином 288 стрілецького полку.

Про його солдатську службу писали матері побратими: "Зимой 1944 года на рубеже Рожище-Потарки на реке Стырь группа немецких войск стремилась выйти из окружения. В ходе боя Саша забросал гранатами бронетранспортер и уничтожил более десяти гитлеровцев.

Через несколько дней Саша идет в разведку и возвращается с "языком" – немецким офицером. За это он награжден орденом Красной Звезды. В числе первых он форсировал Вислу, ходил на ее левый берег в разведку, откуда принес ценные данные для командования. За этот подвиг он получил орден Славы ІІІ степени".

( З листа Мирона Михайловича Олійника).

За короткий час фронтового життя Саша був нагороджений ще двома медалями «За відвагу». В грудні 1944 року Саша загинув на польській землі, прикриваючи відступ своїх товаришів по розвідці.

Рятуючи товаришів, Саша поставив на карту останнє-своє життя...

З фронту прийшло корот­ке повідомлення: «Худзік Олександр Арсентійович, розвідник 288-го стрілецького полку загинув 4 грудня 1944 року і похований в Кельцекському воєводстві, Опатопському повіті, В. Шахув (Польща)».

Саші тоді було 15 років.

В післявоєнний час завжди відзначали разом свято Перемоги командир партизанського загону Степан Григорович Левченко, начальник штабу Іван Гаврилович Безруков, комісар Михайло Якович Лук’янчук. Частенько навідувалась до Дзержинська і хоробра підпільниця і партизанка Ольга Микитюк, яка жила в Білій Церкві.

Не раз згадували вони про сміливість Марійки Ткачук, яка була кур’єром між підпільниками Полонного та диверсійною групою Григорія Олексійчук з Малої Козари.

13-річна дівчинка, що крокувала з Мирополя до Полонного по шпалах з кошиком в руках не викликала ніякої підозри. А приносила вона в кошику з яблуками, пиріжками та іншим начинням, сама того не знаючи, цінні відомості про рух поїздів, які збирав її дядько Якобчук Лукаш Прокопович, що працював на станції Полонне.

Марія Михайлівна Короленко, що мешкає нині в Дзержинську про цю сторінку свого життя не розповідала своїм дітям і онукам, вважаючи, що не робила нічого героїчного. Але саме такі «не героїчні» справи тисяч юних патріотів щоденно теж кували майбутню перемогу над ворогом.

Чудом вдалося врятуватись від смерті племінниці керівника миропільсокго підпілля в Бердичівському гестапо Василі Івановича Кирилюка Вірі Кирилюк. На той час юній зв”язковій було лише 15 років.

Після порятунку пішла в партизанський загін. Смілива дівчина була розвідницею, брала участь в бойових операціях, доглядала ранених партизан.

Юна партизанка нагороджена медаллю “За бойові заслуги”.


Нарівні з чоловіками боролись з ворогом за свободу рідної землі і жінки. Особливо важко доводилось їм переносити труднощі партизанського життя.

Багато років працювала в Дзержинській 8-річній школі Кароліна Францівна Коцюбинська.

Дивлячись на цю милу і скромну жінку важко було уявити, що вона долала десятки кілометрів лісних доріг, передаючи партизанам цінні відомості. Наша «Зірка» - така була підпільна кличка юної розвідниці і зв’язкової.

Також відважною зв’язковою була в 1941 році Наталія Мусіївна Любарець в підпільній організації Дзержинська. Чудом вдалося їй уникнути арешту в 1943 році.


Слово «війна» ввірвалось в життя Марії Пилипівни Лук’янчук разом з першими фашистськими бомбами.

Чоловік Михайло Якович Лук’янчук, кадровий офіцер політпрацівник, перед війною був переведений на західний кордон.

З перших днів війни він зумів відправити молоду дружину з маленькою донькою на схід, але шлях колоні евакуйованих сімей прикордонників був перерізаний німецькими військами.

Пішки, з дитиною на руках, добралась Марія до дядька в рідне село під Лугинами. Туди ж після виходу з оточення прийшов і чоловік.

Але підлий зрадник доніс гестапівцям, що Чайковський переховує червоного комісара. Попереджений знайомим поліцаєм, дядько встиг вивезти племінницю з чоловіком і дитиною з села, але сам уникнути арешту не зміг. Після жорстоких тортур він був заживо спалений з сім’єю і односельчанами в колгоспній клуні.

Так сім’я Лук’янчуків опинилась в Печанівці, де в Михайла була тітка.

Михайло з Марією відразу ж включилися в підпільну боротьбу з ворогом.

Саме через Марію здійснювався зв’язок підпільників з степовою частиною району.

З дитиною на руках ходила вона по селах, міняючи одяг на продукти, а насправді, передаючи цінну інформацію Степану Левченку та Григорію Олексійчуку про рух поїздів по станції Печанівка.

Навесні 1943 року Марія з Михайлом разом з групою підпільників першими облаштували партизанську базу для загону ім. Хрущова.

Яку тільки роботу не виконувала Марія в партизанському загоні: ходила на зв”язок з підпільниками, друкувала і розповсюджувала листівки, перев”язувала рани, шила, прала одяг, пекла хліб, зі зброєю в руках брала участь в бойових операціях.

До осені 1943 року маленька донька Лук’янчуків Оленка була в лісі разом з батьками, а з настанням холодів її переправили в Полонне до підпільниці Ірини Смикун, яка всім говорила, що це донька її сестри.

Особливу увагу хочеться звернути на мужність і відвагу Ніни Стремігловської з Полонного.

Коли почалися масові арешти підпільників в Дзержинську, Мирополі, Полонному та інших населених пунктах, Ірину, яка пішла на другий кінець вулиці по молоко, залишивши Оленку з сусідськими дітьми гратись на подвір’ї, встигли попередити, що біля її дому вже чатують поліцаї. Ірина додому не повернулась. Трирічна дівчинка не дочекавшись мами Ірини, ввечері прийшла на сусідське подвір’я. Ніна Стремігловська згадувала: «Вийшовши на подвір’я, я побачила Оленку. Дівчинка сиділа на призьбі і тихенько схлипувала. « - Мама Марія мене покинула, мама Ірина теж покинула. Я буду тепер тебе звати мамою. Вона з такою надією дивилась мені в очі…». Тільки мить роздумувала жінка. Адже в сім’ї своїх семеро дітей. Потім підхопила дитину на руки. І до хати. Нагодувала, вклала спати. Так в сім’ї Стремігловських з’явилась восьма дитина.

Два місяці кожну ніч біля хати чатували поліцаї, очікуючи коли партизани прийдуть за дитиною.

Ніна і Володимир Стремігловські були попереджені про те, що якщо не повідомлять поліцаям про появу партизан, вся сім’я буде знищена.

Марії суворо було наказано і близько не з’являтися біля Полонного. Долаючи круг не в один десяток кілометрів, вона все ж не один раз навідувалась до оселі Стремігловських після зняття осади, щоб хоч глянути на сплячу дитину. Ризикуючи. Ризикуючи життям своєї сім’ї, життям своїх сімох дітей, господарі пускали Марію до хати глянути на сплячу дитину.

Виховувалась Оленка в сім’ї Стремігловських до звільнення Полонного від німецько-фашистських загарбників.


Подвиг Івана Сусаніна повторив 18-ти річний юнак з с.Цяберка Іван Мартинов

Воював Іван Мартинов в диверсійній групі партизанського загону ім.Щорса. Не раз дивився у вічі смерті відважний месник. Він сміливо ходив у розвідку, виконував найскладніші доручення. Взимку 43-го в загін проник провокатор. Він повідомив ворогів про місце його розташування. Потрібно було негайно перебазуватися. Стояли люті морози. У загоні чимало поранених.



  • Товаришу командир, я піду до фашистів, я відверну їх увагу.

  • Ти ідеш на вірну смерть, - з болем сказав командир.

  • Ні, я житиму, - твердо відповів Іван Мартинов.

…Запроданці по-звірячому били відважного партизана, вимагаючи інформацію про розташування загону. Іван Мартинов на папірці намалював карту. Та вороги так і не натрапили на слід партизан, які встигли перебазуватись. Направив їх Іван Мартинов в інший бік.

Смертю героя загинув Іван Мартинов. Сельчани поховали замордованого патріота. На його могилі височить обеліск.

В перші місяці війни включились в підпільну боротьбу з ворогом Олена Петрівна та Михайло Якович Лотиші.

З серпня місяця 1942 року був залучений до завдань і син Костянтин, який був зв”язковим між підпіллям та пратизанським загоном ім. Щорса.

В обійсті Лотишів переховувалась сім”я командира партизанського загону Цендровського.

Після того, як поліцаям стало відомо про зникнення Костянтина ( він пішов в партизанський загін) за сім”єю Лотишів почали слідкувати.

...Коли Костя Лотиш пішов до нашого партизансько­го загону, про це дізнались окупанти. Одного ранку дві машини, різко крипнувши гальмами, зупинились біля двору Лотишів. Михайло Якович, батько Кості, першим відчув лихо і кинувся до дружини:

— Олено, німці! Тікаймо!



  • А Боря де?

  • Не знаю, де він.

Та сина шукати вже не було часу. Есесівці, розси­павшись півдугою, оточували хату. Але високе кукуру­дзиння і зелені кущі врятували старших Лотишів. Борис, якому йшов чотирнадцятий рік, в ту хвилину ще спав у запашному сіні на піддашші, куди, не попередивши бать­ків, забрався увечері. Прокинувся від сильного удару кованим чоботом, а за годину, закривавлений, лежав у смердючій камері в підвалах гестапо у Житомирі.

Серед інших в'язнів у цій бетонній ямі був такий же, як і він, підліток, син лікаря з Малина Валентин Соснін. Обоє відразу зблизились. Борис не знав, що з батьками, та на допиті зрозумів: вони десь на волі. Гадав, що за нього помстяться, коли не вони, то старший брат Костя. А у Валентина гірше — рятуючи життя пораненому пар­тизану, батько і сестра Ніна, оточені в палаючому бу­динку, відстрілювались до останнього патрона і загину­ли як герої. Матір же Валентинову схопили разом з ним. Вона мучилась в одній із сусідніх камер, Переконані, що і Борис, і Валентин знають про зв'яз­ки своїх рідних з партизанами, слідчі чи не найбільших катувань завдавали саме цим, до невпізнання виснаже­ним і змученим "підліткам. Так нічого і не добившись, їх через деякий час перевезли в Бердичів, а звідти мали відправити до табору смерті Освенцім.

Борису в той час було 14 років. В сирому підвалі житомирського гестапо він сидів разом з братом Ніни Сосніної Валентином Сосніним.

З листа Валентина Сосніна Борису Лотишу : “ Мы разделяли с тобой темный и сырой угол камеры… Даже в том аду не было у тебя уныния и держался ты молодцом… После первого допроса, когда притащили тебя еле живого, помнишь свои слова : « А петь здесь можна?».

З житомирського гестапо Бориса перевели в бердичівське.

«Звістка про сина Лотишів тривогою докотилась у Туровець, а звідти в Буймирський ліс, до батьків. Борисова мати з трудом умовила командира і орлицею полетіла назустріч незнаному, її не спинила небезпека потрапити у пастку, ані те, що, можливо, вона востаннє дивиться на світ; була матір'ю, і обов'язок допомогти - синові взяв гору над здоровим глуздом, над усіма побоюваннями і страхами.

Щоправда, командир дав підводу і виділив супрово­джуючого — озброєного партизана.

Уже в Бердичеві, вагаючись, чи справді за вказаною адресою зарадять її лихові, наблизилась до потрібних дверей. Про всяк випадок поправила під кофтою грана­ту і, охоплена підступаючим холодом, постукала.

Всього чекала Олена Петрівна, та не такої зустрічі. Двері відчинив молодий підтягнутий поліцай. Він якусь мить допитливо і з усмішкою дивився на неї. Подумала: «Бач, зрадів, що так легко клюнула на приманку». І чо­мусь здалося їй, що то з неї сама доля насміхається: казав же Михайло, чоловік, щоб не їхала, бо схоплять. Не послухала... Але так просто не візьмуть. Чоловіку і командирові загону обіцяла: на випадок чого маю гра­нату. Пальці непомітно намацали біля серця кільце за­побіжника.


  • Вам до кого? — дивлячись на її суворе й поблідле
    обличчя, на диво лагідно мовив той, що стояв перед нею.

  • Я у справі Лотиша.

  • Ви — мама? Сміливиця ви! А я думав — не нава­житесь. Ходімте, все зроблю, але умова: я визволю Бо­риса, а ви мене. На форму не зважайте. Тижнів зо два, як надів, аби зброю дістати. Так ось. Я допоможу Бори­
    су, а ви мене — в партизани. Згода?

  • Так, так, я згодна.

  • Ви з підводою? Бо хлопець — не хлопець, а тінь.

  • Маю підводу.

  • Тоді чекайте за рогом вулиці.»


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка