Наш край в період мирної відбудови та нової економічної політики



Сторінка4/10
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

(З книги В.П. Плотнніцького «Юність партизанська»)


Після визволення, Борис разом з батьками воював в партизанському загоні ім. Щорса : ходив в розвідку, брав участь в диверсіях та бойових операціях. Партизанська сім’я Лотишів нагорджена бойовими медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги», а батько Михайло Якович – ще й орденом Червоної Зірки.

Борис Михайлович Лотиш довгий час працював редактором газети « Червоний прапор». В останні роки свого життя він писав книгу про юного п’ятнадцятирічного героя двічі орденоносця Сашу Худзика з с. Вільха. Але підступна смерть в 51 рік не дала закінчити задумане.


Кубанська козачка, 18 річна Рая Оверченко, була радисткою в диверсійній групі Івана Барчука. Після звільнення Дзержинщини група діяла в глибокому тилу противника на території Західної України та Чехословаччини.

Десятки кілометрів по лісах та болотах, з рацією за плечима долала юна радистка.

Її витримці і мужності дивувалися чоловіки, загартовані буднями суворого партизанського життя.

Командир групи Іван Барчук згадує: “Розвідувально-диверсійна група у складі 20 чоловік була готова для десантної висадки в тилу ворога на території Чехословаччини.

З дня на день чекали радиста… І він прибув. «Рая Оверченко», так назвала себе ще зовсім молоденька дівчина, стоячи перед нами у великих кирзових чоботах, у не по розміру військовій гімнастерці, з погонами молодшого сержанта.

Всі в душі були стурбовані появою цієї юначки.

Бійці пройшли чималий і тяжкий шлях боротьби у тилу ворога. Тепер вилітали у незнану країну. Успіх виконання завдання і навіть доля кожного залежатиме від того, як буде працювати зв’язок з Великою Землею.

За кілька днів ми взнали про Раю багато. Родом з Кубані, з сім’ї потомственних козаків. Вже на другий місяць війни в хату Оверченків одночасно прийшли дві страшні звістки. І батько, і брат, військовий пілот, загинули в бою з ворогом.

Тоді Раї виповнилось 16. за клопотанням райкому комсомолу вона влаштувалась медсестрою у військовий госпіталь. Та не по ній була робота: Рая жадала помсти ворогу за брата і батька. Згодом вона добровільно вступила в школу військових радистів. Закінчивши її, попросилась на найважче завдання.

Так Рая стала бійцем розвідувально-диверсійної групи. До цього часу не знала парашутної справи, жодного разу не піднімалася в повітря.

…Темної червневої ночі 1944 року два транспортних літаки взяли курс на захід. Лінію фронту перелетіли на висоті 3600 метрів. Було холодно і тривожно. В небі ковзали світові стовпи ворожих прожекторів. І раптом спалахи розривів зенітних снарядів освітили обличчя. То зліва, то справа рвались снаряди. Всі відчували поштовхи в русі літака та дрібне цокотіння осколків об метал.

Вже відкритий люк, чуються приглушені команди пілотів, а ще за якусь мить все стихло. Так минула перша тривога. Попереду ціль – стрибок у безодню.

Стрибати в темряві на гори і ліс було небезпечно. Про це заздалегідь знали, і тому готували до цього Раю

Літак робить круг один, другий – і от вже забіліли куполи парашутів. Рая стрибнула другою – сміливо, без вагань, назустріч своїй невідомій долі.

На світанку один за одним сходились бійці на умовний сигнал.

А Раї немає. Вже кілька разів, обдираючись об каміння і кущі, обшукали ретельно сусідні гори і ліс. Тривога за дівчину і радіостанцію все більше і більше охоплювала кожного бійця.

І тільки десь після полудня, нарешті, вдалось натрапити на парашут, що повис на дереві.

Спроби перших сміливців добратися до верхівки не давали успіху. Товстелезний дуб, рівний без гілля, був неприступний. Пройшла ще з година, поки вдалось добратись до Раї і перекинути їй кінець довгої мотузки.

Змучене тіло, бліде обличчя говорили про те, що їй за весь цей час довелося пережити багато неприємного. Під вагою свого тіла і тяжкої радіостанції вона кілька разів втрачала свідомість. А вже ранком другого дня Рая чітко відбивала ключем першу радіограму на Велику Землю”.

В бригаді Ю.О. Старченка активно діяв диверсійно-підривний загін ім.Ворошилова, яким командував миропільський залізничник Василь Іванович Тимощук. Його бійці пустили під укіс 38 ворожих ешелонів. 17 з них записано на особистий рахунок командира. Йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Крім Тимощука в Молдавському з'єднанні воювали 50 жителів нашого району. Багато з них дожили до перемоги і повернулися в рідні краї з високими нагородами. Це – М. Олійник, П. Федорук, Є. Містюк та інші.

В партизанському з'єднанні Грабчака брав активну участь у бойових операціях командир диверсійної групи миропільчанин М. Суріков. Ряд рейдів ця група здійснила на території нашого району. Командир особисто пустив під укіс 6 ворожих ешелонів. В загоні ім. Дзержинського цього ж з'єднання добре проявили себе Д. Громов, О.Лещук…

В партизанській боротьбі активну участь брали довоєнний секретар райкому партії Оксана Остапівна Бондар, післявоєнний голова райвиконкому Олександр Йосипович Циндровський.

Партизанський рух допомагав діям регулярної армії в її визвольному поході на українські землі. До приходу радянських військ багато населених пунктів і навіть райцентрів було зайнято партизанами. Партизанський загін Андреєва з’єднання С.Ф.Маликова 18.11.1943 р. зайняв Дзержинськ, роззброївши поліцейський гарнізон, але змушений був відійти.

На Україні в роки війни налічувалось понад 100 тисяч підпільників і близько 500 тисяч партизанів. Українські партизани знищили близько 465 тисяч фашистських солдатів і офіцерів, пустили під укіс 4,958 ворожих ешелонів з військами і бойовою технікою, знищили 1,566 танків і бронемашин, 211 літаків і багато іншої бойової техніки. Протягом війни партизани України відвертали на себе значні сили ворога.

Багато підпільників і партизан Романівщини полягли в боях або загинули в фашистських застінках. За сприяння народного депутата Віктора Йосиповича Развадовського 8 травня 2000 року в центрі Романова був відкритий пам”ятник партизанам, підпільникам та активістам.

Учасниці урочистого мітингу, колишня партизанка М.П.Лук’янчук та партизанська зв”язкова К.Ф.Коцюбинська не приховували сліз радості, адже подвиг бойових побратимів нарешті увіковічено. Їх імена ожили у граніті.

“Серед сотні імен на гранітних плитах викарбовані імена мого діда Вакулюка Антона Дмитровича та його брата Йосипа Дмитровича з Гордіївки, які були закатовані у Житомирі в гестапо.

Ні дружина, ні п”ятеро дітей, ні ми онуки, не знали де могила нашого дідуся. За п”ятдесят п”ять років ніхто з нас не поклав жодної квіточки.

І ось тепер є на світі місце, куди можна прийти, вклонитися світлій пам”яті дорогої нам людини. Тож від усієї нашої родини хочу подякувати усім, хто вклав у цю справу душу, а насамперед народному депутату В.Й.Развадовському.

Галина Олександрівна Земик”.

“Романівський вісник” 8.05.2002 р.



Визволення нашої місцевості і всієї України від німецько-фашистської окупації

Сталінградська битва відіграла вирішальну роль у війні, вона була корінним переворотом, який створив умови початку вигнання німецьких загарбників з України.

Намагаючись взяти реванш, німецьке командування провело свою останню велику наступальну агресію під Курськом і Орлом. Перемога радянської армії закріпила корінний перелом, дала можливість приступити до визволення Лівобережної України та Донбасу. Курська битва була одна із самих жорстоких.

Житель Дзержинська Григорій Іванович Горковенко, учасник Орловсько-Курської битви, в своїх спогадах пише: «Взагалі неможливо словами передати, намалювати картину бою. Постріли, «Рвались снаряди», «Тріщали кулеметні та автоматні черги», «Гіркота в горлі». Все злилося в суцільний гуркіт. Попереду нас башта танка полетіла на кілька метрів вгору. Падають товариші… Але наші воїни наполегливо їдуть вперед, ведуть вогонь, відсікаючи піхоту німців від танків.

21 вересня 1943 року першими подолали водну перешкоду південніше Києва війська 13-тої армії.

Північніше Києва був створений Лютізький плацдарм. Учасник тих боїв (а в боях брали участь і наші земляки) житель Дзержинська Михайло Гуревич писав: …»На один з таких плацдармів – знаменитий Лютізький, що північніше Києва – одного жовтневого дня 43-го року висадилася наша рота, яка обслуговувала радіозв’язком велике військове з’єднання. Саме з цієї невеличкої за площею звільненої від гітлерівщини землі в перших числах листопада був завданий головний удар по ворогові, який будь-якою ціною намагався втримати місто Київ…»



(«Романівський вісник» від 5 листопада 1993 р. «Навічно в пам’яті народній» ст.2).

Після жорстоких триденних боїв війська Першого Українського фронту 6 листопада 1943 року зламали опір ворога і вступили в столицю України. Далі на шляху визволителів стали Овруч, Коростень, Житомир, Бердичів. Повністю і остаточно Житомирщина, а в її складі і наш район, була визволена від окупантів у ході двох наступальних операцій _ Київської та Житомирсько-Бердичівської.

Під час Київської операції 13-та армія, яка стояла на північному фланзі, розширювала фронт наступу форсувала річки Прип’ять та Уж. З’єднання 60-ї армії просувалися на Коростень і в середині листопада зайняли Житомир, вбивши широкий і глибокий клин в німецьку оборону. Це змусило вороже командування підтягнути резерви з Італії та заходу і силами 15 дивізій ( з них 7 танкових і 1 моторизована) 15 листопада 1943 перейти в контрнаступ. Йому вдалося потіснити наші війська і знову окупувати частину області. Вимотуючи сили противника, перший Український фронт готував нову – Житомирсько-Бердичівську операцію.

Надходило поповнення з резерву Ставки Верховного головнокомандування. Зокрема, прибула 1-ша Гвардійська і 18-та армія, 1-ша танкова армія, 4-тий Гвардійський Кантемирівський танковий корпус.

Операція розпочалася 24 грудня 1943 року. Рішучим штурмом ворожа оборона була прорвана, і 30 грудня бої вже розгорнулися на підступах до міста Житомира.

60-та армія генерала Черняхівського обійшла місто з північного заходу і перекрила залізницю і шосе Житомир-Новоград-Волинський. Приданий армії 4-й Гвардійський Кантемірівський танковий корпус Полубоярова вийшов у район Високої Печі, перегородивши дорогу на Чуднів.

З’єднання 3-ої танкової армії генерала Рибалка захопили залізницю і шосе Житомир-Бердичів, продовжуючи вести наступ на Троянів.

Перша гвардійська армія генерала Гречка та 18-та генерала Меселідзе після взяття Бердичева стрімко рухалась на Житомир. 31 грудня звільнила його. Розвиваючи наступ, радянські війська 1-3 січня взяли Бараші, 2-Троянів, 3- Новоград-Волинський. У ці дні було визволено 170 населених пунктів в тому числі й Дзержинськ. Його звільняла 322 Житомирська стрілецька дивізія, якою командував Герой Радянського Союзу Петро Миколайович Лащенко.

Під Дзержинськом полки дивізії з’явилися в перший день 1944 року. За задумом командира, селищем потрібно було оволодіти раптовим нічним боєм, який мали вести з трьох боків.

Із заходу на районний центр, через Булдичів наступав 1087 стрілецький полк під командуванням П.К. Тимофієва. З півдня містечко охоплював 1089 полк, який вів у бій Герой Радянського Союзу І.С. Харланов. Удар з фронту з виходом на Велику Козару завдав 1085 стрілецький полк, де командиром був Д.П. Фомичов.

Першим в Дзержинськ увірвалися бійці Д.П. Фомичова. Нічний бій супроводжувався пожежею: так фашисти освітлювали наступаючих бійців. Сутичка була гарячою.

В своїй книзі спогадів «З бою в бій» командир дивізії П.М. Лащенко згадує: «Нарешті ліси та драговина залишились позаду. 2 січня полки зав’язали бій на околицях районного центру Дзержинська. Ворог обороняв місто частинами 208 піхотної та підрозділами 7-ї танкової дивізії при підтримці великої кількості гармат. Не зважаючи на це ми мали намір штурмувати Дзержинськ з ходу, вважаючи, що раптовість примножить наші шанси на успіх. При підході провадилась інтенсивна розвідка оборони гітлерівців. З’ясувалось, що ворог надійно закріпився у східній частині міста, а на північній і південній у нього сил менше. Оцінивши ситуацію, я прийняв рішення підтягнути всі полки якомога ближче до райцентру, приготуватись, і з настанням ночі атакувати його з різних боків, роздроблюючи оборону ворога на частини....

На жаль, вивести всі частини на рубежі атаки в намічений строк не вдалося.

Лише 1085 полк вступив у бій завчасно. Підлеглі Харламова (1089 сл. полк), які оволоділи населеним пунктом Ясногород, підійшли до околиці Дзержинська з південно-східного боку дещо пізніше. Стрільці Фомичева (1085 полк), що наступали в центрі, також відстали від Тимофієва (1089 полк) внаслідок запеклого опору ворога на їхньому напрямку.

Загальній атаці передувала півгодинна артпідготовка. Незважаючи на слабку видимість, батареї досить ефективно поражали вогневі точки ворога. Найнадійніше вони були подавлені на північній та східних околицях містечка. З успіхом громили німецькі укріплення гармати важких калібрів, які стріляли з закритих позицій.

У призначений час стрілецькі полки підвелися в атаку. Нічну темряву освітили спалахи пострілів і вибухів, яскраві траси куль, відблиски пожеж. Щохвилини в какофонію звуків упліталися все нові ноти, виття та гуркотливі удари не злилися в одну лиховісну симфонію нічного бою, що не знає жалості і пощади. Швидко подолавши опір гітлерівців, Тимофієв (1087 полк) і Харланов (1089 полк) почали охоплювати місто з двох боків. Стрільці Фомичова (1085 полк) тим часом увірвалися на околиці Дзержинська з фронту. Внаслідок втрати гармат вогонь ворога стає досить безладним і наші бійці впевнено тіснили розгубленого противника до центру міста. Гітлерівці, мабуть не очікували такої могутньої атаки вночі і не зуміли використати своїх переваг. Їхня оборона розпалася на окремі вогнища опору, полегшуючи взаємодію нашим стрілецьким підрозділам.

На кожному кроці стрільців активно підтримували артилеристи. Командир однієї з гармат супроводу помітив башту танка, який маскувався за кам’яною огорожею. Випустивши кілька снарядів з місця, танк спробував змінити позицію – відійти назад. Та тільки-но він залишив свою схованку, як Гарякін упіймав його в приціл і ударив у борт підкаліберним снарядом. Танк спалахнув. Члени екіпажу хотіли залишити машину, але їх порішили наші автоматники.

Сміливо просувався вперед із своєю «сорокап’яткою» і сержант Микола Петренко.

З допомогою стрільців, які вказували цілі, він знищив у нічному бою німецьку гармату, подавив дві кулеметні точки і влучним пострілом розтрощив віз, на якому намагалася втекти група гітлерівців.

Не відставали від інших, очищаючи вулицю за вулицею і мінометники старшого лейтенанта Сергія Циби. Виявивши групу фашистів, які приготувались до контратаки, вони накрили їх масовим вогнем, знищивши одночасно два станкових кулемети і міномет ворога. Найміцніші вогнища опору ворога були остаточно розгромлені лише на світанку.

До рідного краю привела фронтова дорога командира артилерійського полку Т.Бондарчука. В спогадах про ті дні він писав: «Полк рушив на Дзержинськ. Велике то щастя – повертати людям радість і волю, в кожного солдата воно було втричі сильнішим, коли він звільняв від рабства своє село, в якому народився і виріс, своїх людей, які ростили його, дали путівку в життя. Так було і зі мною. Бійці бачили моє хвилювання. Вони говорили: «Попереду Дзержинськ – рідне місто командира. Не підведемо його....

Зі сльозами радості на очах, з хлібом-сіллю зустріли перші радянські танки мешканці робітничого селища склозаводу. І тут збулася моя довгождана мрія, заради якої я, як і тисячі інших бійців, йшли крізь вогонь і смерть на захід. Я зустрівся зі своєю ненькою»…

При визволенні Дзержинська в бою за склозавод був смертельно поранений і 4 січня 1944 року помер у військовому госпіталі в с. Соболівка зв’язківець 1087-го полку 322-ї стрілецької дивізії герой Радянського Союзу Василь Путилін. Високе звання героя йому було присвоєно указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року за мужність і героїзм, проявлені 22 вересня 1943 року. На підручних засобах Василь Путілін успішно форсував Дніпро біля села Нижні Жари Брамінського району Гомельської області, проклав кабельну лінію, встановив зв’язок між підрозділами на плацдармі і командним пунктом полку. В ході бою Василь Путилін підтримував стійкий зв’язок, чим сприяв утриманню плацдарму на правому березі ріки.

Свій подвиг росіянин з села Приозерне Добринського району Липецької області В.С.Путилін здійснив у 19 років. Його іменем названа вулиця в Дзержинську і школа в с.Соболівка. Похований В.С.Путилін на цвинтарі в с.Соболівка.

Продовжуючи наступ в ніч на 6 січня 1944 року воїни 322-ї та 280-ї стрілецьких дивізій при підтримці танкістів 4-го гвардійського Кантемирівського танкового корпусу атакували противника в районі Мирополя.

5 січня 1944 року з боку Булдичева рухалися засніженим полем до Мирополя 23 бійці – то була розвідка. Та коли до перших хат було рукою подати, з горища крайнього будинку вдарив кулемет. Бійці залягли і почали відстрілюватись. Навкруги ні кущика – тільки безкрає біле поле. Сніг заяснів кров’ю. Бійці відходили до скирт, що стояли серед поля та не могли ці скирти їх прикрити. Горіла солома, горіли люди. Лише одному воїну вдалося добігти до рову. 6 січня фашисти залишили село. Його жителі пішли на поле і перевезли на Старомиропільське кладовище останки 22-х солдатів, де й поховали усіх у братській могилі.

6 січня були визволені останні села району: Гордіївка, Колодяжне, Печанівка.

В боях за Гордіївку надзвичайний героїзм проявив екіпаж танка Т-34 під командуванням гвардії молодшого лейтенанта Івана Платоновича Голуба, який діяв у складі 13-ї гвардійської танкової бригади 4-го гвардійського Кантеміровського танкового корпусу.

31 грудня 1943 року танк Івана Голуба брав участь у жорстоких боях за важливий вузол шосейних доріг в населеному пункті Висока Піч, де знищив 3 танки „Тигр”, 2 самохідні гармати „Пантера”, 5 гармат і до роти противника.

6 січня 1944 року екіпаж танка Івана Голуба одним з перших вступив у бій з батареєю ворога біля села Гордіївки. Використавши весь боєзапас, відважний танкіст на граничній швидкості ввірвався на вогневі позиції батареї і роздушив її гусеницями танка, чим забезпечив визволення села і успішне просування свого батальйону вперед. В цьому бою за село Іван Голуб разом з екіпажем загинув.

Тривалий час вважалося, що загинули всі 4 члени екіпажу, і все ж механік водій Степан Андрійович Рожко залишився живим. Він ще довго воював і закінчив бойовий шлях у Празі.

Указом Президента Верховної Ради СРСР від 24 травня 1944 року І.П.Голубу присвоєно звання героя Радянського Союзу.

Народився Іван Голуб в с.Коломійці Покровського району Дніпропетровської області. Віддав своє молоде життя за село Гордіївку, де й похований разом з екіпажем біля школи.

В боях за визволення району полягло 1616 військовослужбовців, в тому числі 876 воїнів з інших республік СРСР. Вони поховані у 46-ти братських та 10-ти окремих могилах. В нерівній боротьбі з ворогом загинуло 75 партизанів і підпільників, які поховані в 7-ми могилах.

Під час війни на території району діяли 10 тимчасових госпіталів для прийому поранених. Від тяжких ран помер і похований у райцентрі командир 14-ї гвардійської танкової бригади підполковник В.А.Петров. у Вільсі визволена поліська земля прийняла до себе прах командира танкового батальйону О.І. Авраменка.

Війна завдала величезної шкоди економіці країни. Понад 27 мільйонів синів і дочок втратила Вітчизна. Половина з них – мирні жителі. Зруйновано 1710 міст і селищ, більше 70 тисяч сіл.

Німецька окупація за два з половиною роки нанесла Дзержинському району величезних матеріальних збитків. Не всі документи виявлені, не все зафіксовано. Але й того, що збереглося, більш ніж досить для висновків.

Колгоспи понесли збитків на 509704 тисячі карбованців (в старих цінах). Романівський склозавод – 1800000 тисяч. Не визначена вартість знищених шкіл, дитячих садків, закладів культури, торгівлі, підприємств, медичних установ, пошти, пекарень, військкомату, млинів, мостів, кооперативних артілей.

Прутівка мала 1400697 карбованців збитку. Загальні збитки, завдані підприємствам, організаціям та установам району склали 24 519 809 крб., медично-санітарним установам – 1 578 893 крб., торгівельній мережі – 3 181 657 крб., школам 5 444 470 крб., колгоспам 509 704 117 крб., сільським радам – 400 303 крб., а загальна сума збитків становила 602 490 681 крб.

Дуже постраждало і населення. У жителів Дзержинська, було забрано 440 голів рогатої худоби, спалено 219 житлових будинків. Вони сплатили 5572 карбованці всіляких штрафів та контрибуцій. Села були майже спустошені. Лише в райцентрі окупанти знищили більше 3-х тисяч мирних жителів та вивезли на каторжні роботи до Німеччини 448 чоловік. Всього з району було вивезено в Німеччину 2968 чоловік.

В селищі Миропіль фашисти розстріляли 51 радянського військовополоненого і знищили понад 1000 чоловік мирного населення, вигнали на німецьку каторгу 285 юнаків і дівчат, спалили громадські будівлі колгоспів та 22 хати колгоспників, вивезли все обладнання паперової фабрики, машини з МТС, худобу, хліб і реманент з колгоспів.

У вересні 1941 року на північно-східній околиці села Соболівка було розстріляно 40 чоловік єврейського населення. В селі Печанівка фашисти знищили 62 підпільника з міста Києва.

Всього на Дзержинщині німці розстріляли 4314 чоловік, повісили 6, закатували на смерть 142, а всього стратили 4486 чоловік. Крім того окупанти піддали арештам, побиттю та іншим насиллям 162 чоловіки і вигнали на каторжні роботи до Німеччини 2968 чоловік.

На фронтах Великої Вітчизняної війни та у ворожому тилу воювали 5,5 тисяч жителів району.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка