Наш край в період мирної відбудови та нової економічної політики



Сторінка8/10
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Господарства високої культури землеробства
Звання»Господарство високої культури землеробства» було присвоєно колгоспам ім.Чкалова, ім.Леніна, ім. Б.Хмельниць-кого, ім.М.Марцун, «Зоря».

В музеї села Химрич є стара фотографія. На ній спрацьована конячина з останніх сил тягне дерев’яну соху. Нужденний селянин важко переступає постолами у ріллі. А на лиці його – одна турбота; будь-що запорати ниву, дотягти до нового врожаю.

Убогі хатини, вгрузлі в землю, покриті соломою або очеретом, такими були села колгоспу ім.М.Марцун. Невпізнанно змінились села за 70 років радянської влади. На центральній садибі будується новий адміністративний корпус, вулиці сіл вдяглися в асфальт. До послуг селян промтоварний та продтоварний магазини. Працює філіал районного будинку побуту. В центрі села гарний будинок культури, поряд типова школа, дитячий садок, дільнична лікарня. Колгоспники живуть в добротних просторих будинках. Чудові клуби в селах Химрич та Булдичеві. За сприяння Юхима Бабича першого орденоносця нашого краю, в 1928 році організувалось товариство спільного обробітку землі.

В листопаді 1930 року було створено колгосп. В 1931 році від об’єднував 191 господарство. Ще в довоєнні роки колгосп був відомий своїми працелюбами. Прославилася п’ятсотцентнерними врожаями цукрових буряків Марія Антонівна Марцун, яка згодом стала двічі Героєм Соціалістичної праці. В часи окупації жителі активно включилися в боротьбу проти загарбників. 237 жителів села відважно воювали на фронті. Багато камінчан поповнили ряди месників в партизанських загонах.

Села були звільнені частинами 322 стрілецької дивізії. Радісно стрічали жителі визволителів. Старожили піднесли хліб-сіль В.Д. Шапошникову, командиру роти 1087 стр.полку, яка ранком 4 січня 1944 року першою вступила в село.

Війна завдала великої шкоди. Плугами, десятком коней та корів відроджували своє господарство камін чани.

Вже на початку 50-х років було відновлено господарство, почали оброблятись довоєнні посівні площі.

В 1950 році до складу камінського колгоспу ввійшов колгосп с.Химрич, яке стало бригадним селом.

З 1945 року об’єднаний колгосп очолив фронтовик-орденоносець Ф.Д. Долібець, який до війни був головою колгоспу с. Химрич. Федір Данилович багато сил віддав розвитку сільського господарства, оновленню села. Він був чудовим організатором. За сумлінну багаторічну працю Ф. Долібець був нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Трудового Червоного прапора. В 1976 р. йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.

За післявоєнні роки в господарстві виросли чотири Герої Соціалістичної праці, а Марія Антонівна Марцун удостоєна цього звання двічі. І як увічнення її пам’яті, ім’я славної буряківниці п’ятисотенниці сьогодні носить колгосп в с. Химрич, де вона народилася, відкрито народний музей хліборобської династії Марцунів. За високий врожаї картоплі та зернових було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці і сину М.А. Марцун Д. Марцуну.

Дочка Марії Антонівни Анастасія теж буряківниця нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, Антоніна за високі надої молока має орден Трудового Червоного Прапора. В селі цілі династії хліборобів. З перших днів в колгоспі Йосип Гордійович Годулевич. Був і бригадиром і головою колгоспу. Його шляхом пішли і діти. Ганна – свинарка, Федір – конюх, Марія – буряківниця, Люба – доярка, Микола – шофер.

Дояркою стала і найменша дочка Лідія. За високі надої молока Бабійчук Лідія Йосипівна нагороджена орденом Леніна та орденом Жовтневої революції. Такий же працелюб і її чоловік Анатолій Арсентійович Бабійчук, механізатор. За сумлінну працю удостоєний медалі «За трудову доблесть».

Високі врожаї цукрових буряків вирощувала ланка Світлани Григорівни Полупан.

Естафету Марії Антонівни підхопило молодше покоління. Ланку славетної буряківниці очолювала Людмила Григорівна Полупан, якій в 1976 році теж було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Вона стала лауреатом Державної премії СРСР. Ланка Л.Г. Полупан накопувала на круг 650-670 центнерів. В рівень з нею трудився й колектив депутата Верховної Ради Української РСР Марії Григорівни Долібець кавалера орденів Леніна й Трудового Червоного Прапора. Хороших врожаїв добивалась ланка буряківниці Тамари Іванівни Луцик.

Колгосп займав в районі провідне місце по виробництву і продажу державі зерна, цукрових буряків, картоплі та інших культур, а взагалі – це багатогалузеве господарство. До п’ятисот корів тут молочне стадо, а на відгодівлі великої рогатої худоби – більше півтори тисячі. Вівцеферма нараховувала 1380 голів, птахоферма – 2800 курок-несучок, а молодняку – більше семи тисяч. У господарстві біля трьох тисяч свиней.

На розлогих полях колгоспу, котрий носить ім’я славетної трудівниці, двічі Героя Соціалістичної праці Марії Антонівни Марцун, працювало 40 з лишком тракторів, 18 комбайнів, більше двох десятків автомобілів снували впорядкованими шляхами, понад 400 електродвигунів полегшують труд.

У колгоспі дві тракторні бригади були розділені на 10 механізованих колективів, в яких 70 механізаторів уславляли себе високими врожаями зернових, картоплі, цукрових буряків, кукурудзи. Неперевершеними майстрами своєї справи були механізатори Леонід Якович Нестерук, Василь Гнатович Гринчук, Василь Іванович Барчук, Іван Михайлович Мамінчук, Іван Данилович Мусіяшко, Олександр Степанович Беркута, Микола Михайлович Проскурін, Петро Шилюк, Петро Скородуб, Микола Данилевич, Олексій Демчук.

Високих надоїв добивалися від кожної корови майстри машинного доїння Таїсія Василівна Левків, Галина Захарівна Поліщук, Надія Антонівна Шимон, Валентина Олександрівна Смирнова, Ольга Павлівна Горбатюк.

Добивалися гарного приросту живої ваги доглядачі великої рогатої худоби Павлина Соловеївна Матвійчук, Марія Михайлівна Бабич, свинарка Фросина Амбросіївна Гринчук.

Гарні врожаї у городниці Лідії Макарівни Годулевич. Самовіддано працюють в господарстві водії Микола Несторович Ткачук, Іван Петрович Поліщук, Володимир Кирилович Нестерук.

В колгоспі постійно велося будівництво. Лише за кілька останніх років тут зведено молочний комплекс, сховище для кормів, упорядкований свинокомплекс. Тракторні парки щорічно поповнювали новою технікою. Колгосп мав свій автобус ЛАЗ. В господарстві впроваджувалися прогресивні методи організації та оплати праці (колективний підряд), використовувалася потужна матеріально-технічна база. Гордість села – його люди. Сто п’ять камінчан мають високі урядові нагороди, з них більше п’ятидесяти нагороджені орденами за самовіддану працю і великі досягнення на колгоспних полях і фермах.

В період найвищого розквіту після Ф.Д. Долібця керували колгоспом Юрій Федорович Монастирський, Леонід Петрович Барабаш.


Колгосп ім. Леніна (с.Печанівка, Гордіївка) – одне з передових господарств району, якому присвоєно звання «господарство високої культури землеробства». Щорічно тут збирали високі врожаї зернових, цукрових буряків. По 4000 кг молока надоювали з кожної корови.

Успіхові сприяло те, що в колгоспі було добре організовано виробничий процес, вчасно і якісно ремонтувалася вся техніка. Основною рушійною силою були комплексні механізовані загони, в яких добре прижився колективний підряд, прогресивні форми організації та оплати праці. Тут був найвищий виробіток на еталонний трактор.

Гордість печанівців – самовіддані трударі.

Колектив механізованої ланки Андрія Івановича Лопуха в 1976 році став переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання по вирощуванню зернових. Зібрав на круг по 46,1 цнт пшениці з 1га.

Кожен із 790 га видав на круг більше 42 цнт зернових з гектара.

Заслуженим авторитетом користується у сельчан механізований загін, яким керує Петро Якович Дереженко. В загоні працюють 15 механізаторів. Ядром його стали механізатори-ветерани Леонід Парфенович Прокопчук та Борис Ілліч Порхун, Михайло Тимофійович Карпанюк, Борис Ілліч Порхун, Борис Іванович Вознюк, Борис Іванович Сидорчук. Не відстають від них молоді механізатори Віталій Олександрук, Василь Талько, Віктор Якимчук, Монтій Дубик. Став лідером серед молодих жниварів і прославився на всю Житомирщину Борис Метліцький. 35 років трудився на тракторі Михайло Кирилович Пасічник, який всю війну пройшов з боями і на трудовому фронті завжди був попереду, показував зразки самовідданої праці молодому поколінню. Велику шану і авторитет заслужив у односельчан Павло Михайлович Гуменюк. Бригадир сміливо впроваджував у виробництво все нове і прогресивне. З успіхом освоїв він інтенсивну технологію вирощування зернових. За самовіддану працю поле віддячувало сторицею – шістдесят центнерів з гектара одержували врожаю пшениці.

За успіхи у вирощуванні високих врожаїв П.М. Гуменюк занесений до обласної дошки пошани. А груди його прикрашають ордени Трудового Червоного прапора та орден Жовтневої революції.

Більше 30 років очолював к-п ім.Леніна в с.Печанівка Олег Степанович Оксаніч. За самовіддану працю нагороджений багато численними грамотами, орденом «Знак пошани».

Колгосп ім. Леніна неодноразово був учасником ВДНГ в Москві. Завоював золоті і срібні медалі.

Був премійований автомобілями: УАЗ бортовий і УАЗ легковий.

В 1989-90 роках почалась газифікація села. Був побудований Будинок культури, медпункт, адмінбудинок. Для молодих колгоспників зведено цілу вулицю будинків. Названа вона іменем загиблого в Афганістані односельчанина Анатолія П’ясківського.

Всі вулиці села заасфальтовані.



Багатогалузевим господарством був колгосп «Зоря» с.Врублівка. Основною його спеціалізацією було тваринництво. Відповідно до потреб, кожного року тут переобладнувались і споруджувались нові виробничі і побутові приміщення, розширювалась механізація, застосовувались прогресивні методи утримання і годівлі тварин.

Ветеран колгоспу В.Ц. Данилевич згадує: «В нашому колгоспі справи пішли на лад, коли його в 1960 р. очолив Василь Якович Мовчан. Він зумів налагодити дисципліну, згуртувати колектив. Саме завдяки йому стала зростати врожайність і особливо показники по тваринництву. В колгоспі було до 8 тисяч свиней, майже півтори тисячі голів великої рогатої худоби, з них більше 400 молочних корів, було більше двох тисяч овець. За його керівництва були добудовані тваринницькі ферми, споруджений свинокомплекс”.

В селі був побудований Будинок культури, лазня, їдальня, прокладені мостові дороги. Вирощувались в колгоспі високі врожаї цукрових буряків та зернових культур, на високому рівні було городництво. Крім вирощування овочів на відкритому ґрунті, гарний прибуток давало теплично-парникове господарство.

Подальшого розвитку набуло господарство за керівництва А.А. Годованого та Георгія Дмитровича Кирилюка.

В кінці 80-тих на початку 90-х років були побудовані кормоцехи, зерносушильний комплекс, який просушував 25 тон зерна в годину. Був також збудований комплекс по кормопереробці. В господарстві з’явилось і допоміжне промислове виробництво: пекарня, столярний, швейний, ковбасний, консервний цехи.

Змінилося і обличчя села: заасфальтовані всі вулиці села, внутрішньо-господарські дороги, зерноплощадки, в оселях врублівчан з’явилось блакитне паливо.

Славився високими врожаями зернових, цукрових буряків, овочів, високими надоями молока і колгосп ім.Б.Хмельницького (с.Романівка). Ветеран праці Захар Гордійович Павлюк згадував: «В далекому 1929 році заснували ми колгосп. Назву йому дали «Новий Шлях». Весною проклали першу колективну борозну – саме з неї почали ми свій родовід».

Батьковою борозною пішов син Гнат. Дочка Марія працювала в буряківничій ланці. Син Василь – на фермі. Механізатор Гнат Захарович на тракторі Т-74 виробляв понад 1000 га умовної оранки. Продовжував дідову справу і онук Василь, який на конкурсі молодих механізаторів зайняв перше місце.

Колгосп села Романівка постійно виконував план продажу державі зернових, овочів, цукрових буряків. Так, в 1983 р. картоплярі здали на приймальний пункт 5360 цнт картоплі. Бригада П.В. Кальчука зібрала по 140 цнт бульби з гектара. Рясний урожай у буряківників – кожний з 435 га видав по 397 цнт. з гектара, а бригада О.І. Гончарука виростила 510 цнт на 1 га.

450-500 цнт – врожай цукрових буряків у ланках Н.П. Менчинської, О.П. Рудник, Н.О. Гилюк.

Подолали намічені рубежі тваринники. На маслозавод відправлено 9500 цнт молока. План виконано на 140%.

В 1985р. зібрано 30647 цнт зерна, 9 491 цнт картоплі, 2 198 цнт овочів, 11 109 цнт кормових буряків, 73 850 цнт цукрових буряків. В колгоспі 4 404 голови великої рогатої худоби, з них 410 корів – молочне стадо, овець – 1281, біля 3000 свиней, птиці з молодняком – 13 526 штук. Бджолиних сімей – 280.

Високими нагородами відзначена праця трудівників Романівки. Нагороджені: орденом Леніна механізатор Кушнір Михайло Антонович, орденом Жовтневої революції – бригадир Гончарук Олександр Іванович.

Ковалик Зінаїда Миколаївна, Ткачук Лідія Семенівна, Яцюк Ніна Петрівна, доярка Гончарук Людмила Родіонівна, тваринниця Знайдюк Ніна Левівна нагороджені орденом Трудової Слави ІІІ ступеню, а доярка Матат Зінаїда Калениківна – орденом «Знак пошани».

Колгосп ім.Б.Хмельницького нагороджено бронзовою медаллю ВДНГ.

В часи розквіту і найбільших досягнень очолював господарство Вітюк Анатолій Семенович, в кінці 80-х – 90-х років – Степанюк Олексій Якович.

Господарством високої культури землеробства був і колгосп ім. Чкалова (голова Польовий Володимир Мефодійович).

Колгосп був багатогалузевим господарством. Добивався високих показників у вирощуванні зернових, цукрових буряків, у тваринництві. В 1976 році з кожного гектара зібрав по 450-510 цнт. цукрових буряків, 187 – картоплі, 196 – овочів, 40 цнт. Зернових.

За високі досягнення по виробництву і продажу державі сільськогосподарських продуктів тільки в 1976 році нагороджені високими урядовими нагородами 7 трудівників. 11 – удостоєні срібних і бронзових медалей ВДНГ. Колгосп був нагороджений дипломом ІІ ступеня та автомашиною УАЗ-469 орденом Жовтневої революції нагороджено голову колгоспу Польового Володимира Мефодійовича, доярку – Бабич Євгенію Сергіївну, бригадира – Улановського Миколу Петровича, ланкового – Кукільова Бориса Михайловича, доярку – Рожко Віру Улянівну, орденом „Знак Пошани”- комбайнера Карасюка Дмитра Антоновича, зоотехніка – Богуцьку Ніну Артемівну.

В 1985 році відзначив ювілейну дату – 60 років з дня прийняття статуту сільськогосподарської артілі колгосп ім.Ілліча, створений на базі першої сільськогосподарської комуни ще в 1920 році.

Не був колгосп господарством високої культури землеробства, але і, як кажуть, не пас задніх.

В господарстві було дві бригади, в яких працювало більше 200-сот чоловік .

Чисельність працюючих в колгоспі разом з управлінським апаратом становила 350 чоловік.

Найбільшого розквіту, технічного оснащення господарство набуло при керівництві Веніаміна Станіславовича Юхимовича.

Вмілий організатор, досвідчений керівник зробив непізнаним колгоспне господарство з 1970-1985 рр.

Були побудовані великі приміщення для ремонту і зберігання техніки, авто гараж, великі складські приміщення для обробки та зберігання зерна, льоносушилка, побудовані і оснащені необхідним устаткуванням тваринницькі ферми. Господарство спеціалізується тваринництву та вирощенню зернових культур.

В господарстві 48 тракторів і комбайнів, 32 автомобілі, 1627 чолів рогатої худоби.

З’явились на території заводу і допоміжне промислове виробництво. Столярний цех, який надавав послуги населенню по виробництву вікон, дверей. Гончарний цех виробляв облицьовочну плитку, глиняний посуд. Пізніше став діяти цегельний завод. Було побудовано двоповерхове адміністративне приміщення, гуртожиток, чудова їдальня.

Для молодих сімей колгосп побудував не один десяток добротних будинків по вулиці 50-років Жовтня та Парковій, яка за проханням вдячних громадян селища зараз носить ім’я В.Юхимовича.

Багато зроблено колгоспом по газифікації вулиць селища. Більше 9 км вулиць, територія к-пу асфальтовані.

Гордість колгоспу – його трудівники.

Показували зразки самовідданої праці, продовжуючи традиції своїх батьків – перших в Романівському краї комунарів - десятки колгоспників.

Орденом Жовтневої революції відзначена праця тваринника Іванчука Олександра Павловича, орденом Слави ІІІ ступеня



  • тваринницю Василюк Єву Дмитрівну, орденом «Знак Пошани».

  • Чумак Євгенію Василівну.

Продовжували справу свого батька Добренького Івана Петровича, який поліг смертю хоробрих, боронячи рідну землю від фашистської навали, його сини Володимир та Анатолій Добренькі.

Самовіддано трудились на колгоспних полях механізатори Леонід та Петро Ліхові, Віктор Метельський, Олександр Браморщик, Іван Сягровський, Микола Скосарев, Микола Козловський, Микола Зброжик, Аркадій Бондарчук, Петро Корнійчук, Костянтин Кусківський, Петро Паламарчук, Микола, Місюра Олександр Клочко, Фелікс Коржовський .

Тримали лідерство серед доярок Тетяна Кусін, Олександра Кульбакова, Ольга Прокопчукк, Галина Зброжик, Галина Столяр, Ольга Федорук, Ніна Годун, Антоніна Бондарчук, Лідія Кусківська, доглядач тварин Степан Косов.

Хлібороби господарства збирали по 30 ц зерна з гектара, вирощували гарні врожаї льону, картоплі, цукрових буряків.

Великих досягнень добились трудівники в колгоспі ім. Кірова після відокремлення с. Колодяжного в окреме господарство та з приходом на роботу молодих, ділових, енергійних керівників та спеціалістів: голови колгоспу Олексія Герасимовича Мимрука, голови сільської ради Володимира Анатолійовича Самофалова, Леоніда Антоновича Глинського. Під їх керівництвом колгосп ім.Кірова с. Колодяжного прославився високими врожаями. По 62 цнт зернових з гектара збирали трудівники полів.

За високі досягнення у вирощуванні і збиранні зернових колгосп ім.Кірова було нагороджено перехідним Червоним прапором Верховної Ради СРСР та грошовою премією.

Ветеран праці, бувший механізатор нагороджений за самовіддану працю орденом Трудової Слави Момотюк Володимир Макарович згадує: «Після того, як наше господарство стало самостійним і його очолив Олексій Герасимович Мимрук наше село ожило. В колгоспі стало багато техніки, мали 21 трактор, більше 10 автомашин, 7 комбайнів, а різної сільськогосподарської техніки було стільки, що не було на тракторному стані де ставити».

В селі інтенсивно проводилось будівництво. За три роки обсяг будівельно-монтажних робіт склав 2,2 мільйонів карбованців. З 1987 року було побудовано піднавіс для сільськогосподарської техніки, корівник та телятник, склад для матеріалів, літній тваринницький табір, піднавіс для зберігання зерна та сіна, пилораму, силосну траншею, вагу, хім.склад, артезіанську свердловину, встановлено сушильний комплекс та агрегат по виготовленню вітамінного борошна, проведено реконструкцію свинарника, заасфальтовано під’їзди до тваринницьких приміщень і тракторного парку, зведено будинок тваринника, заготівельний пункт, проведено реконструкцію сільського клубу, виготовлено проектну документацію на будівництво нової школи. Велося будівництво асфальтного заводу, проводилася робота по будівництву цегельного заводу. Колгосп ім. Кірова першим в районі почав проводити повну газифікацію села.

Багато уваги керівництво колгоспу на чолі з Мимруком О.Г. звертало на вирішення соціальних проблем села. Відповідно до комплексної соціальної програми «Турбота» престарілим жителям Колодяжного, ветеранам війни і праці надавалася велика допомога в безпосередньому наданні послуг на присадибних ділянках, в ремонті та опаленні житла. Надавалась допомога в забезпеченні продовольчими товарами. Усім пенсіонерам колгосп щорічно виділяв зерно на карбованець одержуваної пенсії, а інвалідам, учасникам Великої Вітчизняної війни, одиноким і престарілим громадянам, багатодітним сім’ям, воїнам-інтернаціоналістам щомісячно - по три кілограми м’яса на чоловіка. Крім того дві одинокі жінки похилого віку повністю перебували на утриманні колгоспу.

Керівництво колгоспу приділяло велику увагу молоді, дбало про її закріплення на селі. За три роки п’яти молодим сім’ям надано житло. Дві сім’ї отримали кредити по 10тис. крб на будівництво. П’ять юнаків і дівчат навчались у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах за кошти господарства, всі вони діти батьків, які мешкають у Колодяжному. Молоді доручалися важливі ділянки сільськогосподарського виробництва. Створюювалися усі умови для дозвілля і відпочинку. На організацію футбольної команди та проведення спортивно-масової роботи колгосп виділив дві з половиною тисячі карбованців, закупив музичну апаратуру для вокально-інструментального ансамблю на суму 10 тис.крб.

Ще в 50-ті роки славився високими врожаями зернових, овочів, ягід радгосп ім. Дзержинського с.Карвинівка). Неодноразово радгосп та його трударі були учасниками ВДНГ, нагороджувалися Дипломами ІІ ступеня та срібними і бронзовими медалями.

В 70-80 роки радгосп спеціалізувався по тваринництву.

Поголів’я великої рогатої худоби налічувало більше 3 тисяч.

З них молочне стадо було від 400 до 600 голів.

Вирощував радгосп також на 70 га хміль, була відновлена площа полуниці.

Бувший директор радгоспу В.Я. Ясінський згадує: «Самий високий вал (зібрано 1560 цнт. зернових) був в 1990 році. В цьому році також вперше господарство було забезпечено своїми кормами”.

В післявоєнні роки село невпізнано змінилось. Господарським методом було побудовано 9 житлових будинків, школу в с.Станіславівка, дитячий садок.

В радгоспі працювало 2 дитсадка. Був зроблений капітальний ремонт Будинку культури, в якому був вокально-інструментальний оркестр, працював драматичний гурток.

В радгоспі був свій виноцех. Після його закриття цех виробляв сировину для виробництва цукерок та кормові дріжджі.

Приємно здивував жителів району голова колгоспу “За врожай» (с.Червоні Хатки) Михайло Михайлович Михайлюк. Господарство завжди славилось високими врожаями овочів. Також постійно виконувався план по здачі льонотрести. У 1988 році М.М. Михайлюка захопила нова ідея: спробувати розводити звірів на хутро. Закупивши в Білорусії маточне поголів’я керівник господарства став розводити чорно-бурих лисиць та голубих соболів. Справи пішли добре. Через пару років рентабельність звіроферми складала 200%. Працювало на звірофермі 12 чоловік, а доходи за продукцію були не меншими від доходів по тваринництву і рослинництву разом взятих.



До кришталевих вершин.
В Дзержинському районі було 6 промислових підприємств: Романівський склозавод, Биківський склозавод, Дзержинський маслозавод Миропільська паперова фабрика, Печанівський консервно-сушильний завод, меблева фабрика “Берізка”. Роботою в них було зайнято біля 3000-х тисяч чоловік.

Гордістю нашого поліського краю був Романівський склозавод “Червоний Жотень”. Найбільшого розквіту і слави підприємство набуло в роки радянської влади.

Про заснування заводу та його роботу в дореволюційний час розповідалось в нарисі «Романівська гута».

26 жовтня 1917 року в Романів прийшла звістка про перемогу в Петрограді соціалістичної революції. На початку січня 1918 року почали повертатися додому фронтовики. Одним з перших прийшов Микола Холодницький.

Та знову настали важкі часи. На Україну вдерлася кайзерівська армія. На грабунки, розстріли народ відповів збройною боротьбою. Очоливши партизанський загін, романівських робітників Микола Холодницький разом з колишніми фронтовиками Федіром Врублевським, Казимиром та Володимиром Дадосами, Валерієм Кручинським пішов у Новоград-Волинські ліси. Пізніше вони стали бійцями легендарної щорсівської дивізії.

За сміливість і відважність у боях Валерій Петрович Кручинський був нагороджений іменною зброєю і орденом Червоного Прапора.

У квітні 1918 року бійці-щорсівці встановили в Романові радянську владу. Був створений волосний революційний комітет, який очолив робітник склозаводу В.А. Корсун.

Тривожний то був час. В навколишніх селах та лісах діяли різноманітні банди. Під час одного із нальотів бандитів на Романів повністю загинув місцевий ревком.

В 1920 році в селищі деякий час хазяйнувала польська шляхта, але її владі скоро прийшов кінець. Бійці Першої Кінної армії і 45-ї стрілецької дивізії, якою командував Якір, звільнили Поліський край від білополяків.

Революційний комітет незабаром був реорганізований у волосний виконавчий комітет. Його головою став склороб Степан Федорович Вівчарик. Робітник склозаводу В.Л. Волощук був обраний першим головою сільської ради.

Важко було в ті буремні роки зберегти завод, але робітники і члени їх сімей, здійснивши справжній подвиг, зуміли зробити це. Щоб якось існувати, вони тимчасово пристосували парову машину для помолу зерна селянам навколишніх сіл і все робили для того, щоб оживити підприємство. Нерідко робітники платили за це своїм життям. Загинув на бойовому посту в боротьбі з бандитами начальник охорони заводу Володимир Костянтинович Карпеко.

Ще в листопаді 1920 року Український раднаргосп видав постанову про націоналізацію підприємств хімічної промисловості.

В опублікованому списку значився й Романівський склозавод. Невдовзі старий співвласник і управитель заводу Гольдберг здав справи першому народному директору Терешко Степану Сидоровичу.

Коштів для відбудови і пуску підприємства, який намічався на 1921 рік у держави не вистачало. Тоді на допомогу прийшли робітники. Недоїдаючи, не одержуючи своєчасно заробітної плати, яка до того ж видавалася натурою, склороби своїми силами взялися за відбудову заводу. Свій талант народних умільців, добросовісність і відданість справі проявили заводські майстри В.Гудвіч, Г. Шлаковський, механік заводу М. Васильєв та ін. В ході робіт виникало багато труднощів: було обмаль сировини і матеріалів, не налагоджено постачання і збут.

І ось він настав, урочистий день пуску відродженого заводу на повну потужність. Відбулася ця подія в день святкування 5-ї річниці Жовтневої революції – 8 листопада 1922 року. З того часу підприємство крім назви «Романівський склозавод» стало називатися «Червоний Жовтень». Було ще багато виробничих, культурних, побутових проблем, але ріс завод, зростав його колектив, росла його слава, покращувалося життя.

В травні 1923 року була створена виробнича партійна організація. Першим її секретарем став Юхим Федорович Никитюк. Заводська молодь була організатором першого волосного комсомольського осередку. День його народження – 5 серпня 1920 року.

Очолив осередок Іван Захарович Бондарчук, а згодом – А.І. Бовсунівський, який пізніше став заслуженим агрономом України, Героєм Соціалістичної праці.

Виробничий комсомольський осередок очолив Кецельман. Молодь особливо активно будувала нове життя.

Колектив заводу в 1922 р. нараховував 442 робітники, 18 службовців, а в кінці відбудовчого періоду було 505 робітників і 27 службовців. Працюючи на себе, робітники показали нові зразки праці. Так, робітник С. Ільїн за одну зміну виробив 667 обрізних стаканів. М.Курочкін – 662 шт. Д. Шпатиковський за зміну виробив 1481 шт. капсових стаканів, К. Кутасевич – 1500 шт., А. Шиманський 1271 шт., Ю. Орловський – 1339.

На пресовому станку Г. Степанов зробив 1366 штук скловиробів, Ткачук – 1344. Великої економії палива досягнув кочегар Борисевич.

Грошова одиниця стабілізувалася, але грошової маси було мало. «Відомість про заробітну плату з 1.09.1924 р. по 1.03.1925 р.» вказує, що робітники склозаводу заробляли від 162 крб. до 364 крб., тобто середньорічна мала лише 64% довоєнної. Збільшення заробітної плати повинне було йти разом зі збільшенням продуктивності праці. На Романівському склозаводі вона складала 60% , при рості продуктивності праці 63,1%. В травні 1925 р. завод виробив сортової посуди на 57065 крб. в оптових відпускних цінах того часу. Реалізовано за травень на 71795 крб. посуду, залишилось не реалізовано на 33122 крб. скловиробів.

В 1925-26 р. р. по плану повинно бути вироблено скловиробів на 3806 тис. крб., фактично виконано 4800 тис. крб. Таким чином тільки завод, виробляючи виключно якісні вироби, зумів перевищити свою вагову норму виробітку. Заводу були виділені значні кошти, за які була перебудована гута і скловарні печі в ній, побудоване нове приміщення шліфовні, силова станція, машини якої складали 85 кінських сил. Завод був повністю електрифікований. Виробничий план виконувався колективом на 112,8 %. На заводі розпочалось будівництво квартир для робітників. Змінились умови життя робітників. Була побудована заводська медична амбулаторія, заводський клуб, заведено своє підсобне господарство («ферма»).

В 1924/25р. р. завод досягнув 78,8% довоєнного випуску продукції, а в 1927 р. і перевищив його.

Зросла і стала активним борцем за нове життя заводська комсомолія. Її очолювали Окунь, Курочкін, Баньков, Жлобіцький. У 1923 році в комсомольському осередку нараховувалося вже 26 чоловік. Вони випускали стіннівки, керували гуртками художньої самодіяльності, працювали на курсах політграмоти і ліквідації неписемності. І одночасно міцно тримали в руках гвинтівки, будучи членами загонів ЧОНу по підтриманню порядку і боротьбі з бандитизмом.

При сприянні голови ВДНГ Ф.Е. Дзержинського на ремонт склозаводу було виділено 197106 крб. На заводі вже стала до ладу нова склоплавильна піч на 14 горшків, перебудовано газогенератор і всю мережу газових каналів, відремонтовано приміщення, машинне відділення, парові машини устаткування. Все це дало можливість підвищити продуктивність праці на 85 процентів. Вже в 1924 році з конвеєра сходило двадцять вісім найменувань виробів.

Виробничу програму 1925 року завод виконав на 112 процентів, перевищивши довоєнну норму виробітку.

Розгорнулася боротьба за режим економії. Першим відкрив її кочегар Роман Борисевич. А незабаром вже 20 робітників були відзначені за це грошовими преміями. Серед них найстаріший скловар, відомий заводський умілець і трудівник Володимир Гудвич.

У 1926 році на заводі було створене міцне підсобне господарство, налагоджене робітниче постачання. В цей час не вистачало грошових знаків і на цьому гріли руки місцеві торгаші – непмани. Заробітну плату доводилось видавати частково ордерами до приватних торгівельників, а частково продуктами з заводської лавки. Ось, наприклад, оплата праці робітників у травні 1925 р.:

Готівкою – 1898 крб. 78 коп.

Дровами 73 крб. 49 коп.

Продуктами з заводської лавки – 927 крб. 04 коп.

Житом – 72 крб. 25 коп.

Різними видачами до приватної торгівлі – 9319 крб. 80 коп.

В творчому труді виростала нова людина, росли його культура, духовні запити, створювався новий побут. При заводі працювали загальноосвітні вечірні курси, в яких уже в 1925 році ліквідували безграмотність 75 чоловік. В групах шкіл соціального виховання вчилося 82 слухачі. Парторганізація приділяє велику увагу політичній освіті людей, кращі одержують направлення у радпартшколи і робітфаки. Так, комсомолець Володимир Блінов був відряджений до Московського хіміко-технологічного інституту ім. Менделєєва, комсомолець Мільгром – до губрадпартшколи, на робітфак був зарахований комсомолець Баньков.

З ентузіазмом працювали у вільний час робітники заводу на будівництві свого клубу. В клубі було 5 кімнат для гурткової роботи, організовані гуртки: хоровий (35 ч.), музичний (30ч.), драматичний (32 ч.), футбольний (30 ч.), крокетний , політгурток, діяли загальноосвітні вечірні курси (36 ч.), курси по ліквідації неписемності (40ч.). Було декілька випусків їх слухачів. Великим успіхом користувався у глядачів драматичний гурток. Ставились п’єси: «Великий комунар», «Бурсаки», «Таміла», « В старій роті», «Бомба» та інші. Заводська бібліотека виросла з 200 примірників до 900, в середньому за день вона мала 20 книговидач. Придбали для клубу і свою кіноапаратуру.

Робітники і службовці виписували біля 300 примірників газет і 16 журналів, до 60 газет і журналів виписував завком і дирекція заводу.

Дирекція і завком турбувалися про оздоровлення працівників. Тільки в 1925 році 9 робітників були в санаторіях, 10 в будинках відпочинку. На навчання в різних формах (інститут, рабфак, довготривалі курси) були відправлені Холодніцький, Мільгрот, Баньков, Карасев, Діамід, Дадос, Блінов.

З робітників склозаводу обирались керівні кадри містечка і волості, зокрема: Корсун, Вівчарик, Холодницький, Волощук, Гончарук.

Ряд працівників склозаводу були рекомендовані на роботу в трест та на інші заводи – Терешко С.С., Микитюк Е.Ф. та інші).

Робітничий колектив шефствував над багатьма селами району. Робітники агітатори проводили пропагандистську роботу, навчали селян грамоти, допомагали облаштовувати хати-читальні, будинки колгоспників.

Люди потяглися до знань. Місцева бібліотека, маючи 900 книг, налічувала 212 читачів. Популярною стала стінна газета "Красный стекольщик", навколо якої згуртувався робкорівський актив. А в 30-тих роках стала виходити багатотиражка "Червоний гутник".

Розгорнулася фізкультурна робота. Було збудовано цілий гімнастичний комплекс, з´явилася футбольна команда. Змістовним відпочинком стали маївки, масові гуляння, екскурсії на заводи Токарівки, Баранівки, Довбиша.

Кіномеханік Левицький продемонстрував на стаціонарній установці перший фільм.

Поліпшилось медичне обслуговування робітників і їх сімей. В 1925 році було відкрито амбулаторію, а в санаторіях побувало 10 робітників. В 1930 році почалося будівництво семирічної школи.

Реконструкція заводу дала могутній імпульс творчому піднесенню мас.

Було чого радіти. У 1931 році завод виконав план на 108.5 %, у 1932 – на 118. Почався випуск сортового посуду. І вже не тільки в країні, а й за рубежем славиться продукція заводу. Його вироби експортуються в Єгипет. Так молоде соціалістичне підприємство вийшло на світовий ринок і щомісяця експортувало посуд на значні суми. У 1935 році на заводі не було жодної бригади, яка б не виконувала норм виробітку. Жіноча бригада Домки Сніцар, колективи, які очолювали Карпеко, Курочкін, Збруцький, Орловський, Холодницький, Корсун, Ярош, Ковальчук, Лиманець, Шиманський були правофланговими змагання. Кращій бригаді щоденно вручався перехідний Червоний прапор.

Незабаром колектив заводу завоював і закріпив за собою перехідний Червоний прапор Укрсклотресту, почав одержувати поздоровлення від наркома легкої промисловості. І вже стало традицією: Романівський склозавод "Червоний Жовтень" щорічно виконує свою виробничу програму до 7 листопада. Так, у 1939 р. річний план було виконано ще 29 жовтня, реалізовано продукції на суму 2,352 тис. крб.

Зросла, зміцніла робітнича родина. Передовик виробництва Холодницький Антон був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. На сторінках газет, на дошці пошани - портрети робітників Непарка, Волощука, Корсуна, Матата, Шарова, Єрмакова, Самчука, Лукашевича, Лемешика, Скорохода, Коника, Волощука.

Змінилося і виросло робітниче селище. Шосейна дорога зв'язала його з райцентром і станцією Разіне. Обабіч бруківки протяглися лінії електропередач і радіо. Із-за зелені дерев видніються нові цегляні будинки робітників. На голубому фоні неба чітко виділяються не тільки заводський димар, а й парашутна вежа. Біля клубу, де сріблястими цівками б'є фонтан – літня танцювальна площадка з естрадою.

Грізний сорок перший рік. Порожніми цехами, німотним мовчанням зустрів завод фашистських зайд. На захист рідної Вітчизни стали кращі робітники підприємства. Частина робітників і їх сім'ї евакуйовуються.

Завод протестував, ставав до боротьби.

Лютували вороги. Використовуючи військовополонених і зігнаних з околиць селян, місцева окупаційна верхівка робила відчайдушні зусилля пустити завод. Та їй вдалося запустити лише малу ванну піч. Вручну почався випуск віконного скла і інших примітивних виробів. І це на підприємстві, яке раніше славилося на світовому ринку!

Заводчани активно включались у підпільну боротьбу проти фашистських загарбників.

Робітникам Борисевичу, Холодницькому, Добровольському, Руднику, Янушевському, Гончаруку, Дубенюку, Лапшину, Лук´янчуку, Свиридюку та багатьом іншим вдалося уникнути арешту і вони поповнили партизанський загін ім. Хрущова.

Багато заводської молоді було відправлено в Німеччину на каторжні роботи. Під час облави загинув робітник заводу Юзеф Мрукфер і інші.

А тим часом зростав опір патріотів. Часті поломки, простої, неякісна робота, недостатня температура – все це призводило до браку.

Сонце свободи засяяло над Дзержинськом на початку 1944 року. 3 січня на території заводу з'явилися червонозорі радянські танки. Стихійний мітинг, сльози радості. Хліб-сіль визволителям піднесла робітниця Лукашевич.

З сумом оглядали люди свою багатостраждальну гуту – почорнілу, продірявлену, вгрузлу в землю. І ось уже 9 січня створено перші ремонтні бригади, визначена інвентаризаційна комісія на чолі з головним інженером Холодницьким. Підписано гіркотний акт списання принесеного фашистами лиха: спалено, розібрано на дрова більшу частину цехів, клуб, магазин, школу, частину житлових будинків, приміщення підсобного господарства. Всього – на суму 1,800 000 крб.

У лютому бригади Лебедєва, Бруцького і Шедивця приступили до заготівлі дров, торфу. З кожним місяцем росла робітнича сім'я – люди поспішали повернутися на рідний завод. У травні тут вже працювало понад 200 чоловік. Стала до ладу мала піч, пішли віконне скло, сортовий посуд. - "Все для фронту, все для перемоги!" – під таким лозунгом працювали склороби. Крім скловиробів виконувалися замовлення із фронту. Цим займалися слюсарний цех, кузня. Завод направив на фронт Банькова, Маслюківського, Матата, Білінця, Шпоту, Гаврилюка, Лещенка, Твардовського, Духновського, Лукашевича, Єгерського, Туза, Сніцара, Мишкевича, Мулерта, Бондарчука та багато інших.

Радісною подією стало повернення з німецької каторги заводської молоді Зої Шоти, Василя Воло щука, Юзефа Беника, Стасі Мрукфер, Софії Лукашевич, Вацлава Акінчиця, Ніни Лемешик і багатьох інших. Та не всім судилося побачити рідні краї. Трагічно загинула на чужині Ніна Степанова.

Зростала трудова активність людей. Протягом року було випущено 240 тисяч скловиробів. Партійна і профспілкова організації зосередили свою увагу й на поліпшенні житлово-побутових умов робітників. У селищі відновили роботу їдальня, початкова школа, дитячі ясла. Для матеріальної підтримки родин фронтовиків створили підсобне господарство.

Та йшла війна, багато чого не вистачало. Була гостра потреба в паливі, транспорті, техніці, робочій силі. Завод задихався. В середині грудня 1944 року завод довелося зупинити.

Самовіддано взялися за капітальний ремонт гутники. Кадрові робітники – пенсіонери Холодницький і Лукашевич з помічниками Степановою, Курочкіною і Луценко розібрали ванну піч і склали нову. Золоті руки механіка Бистрицького, слюсарів Дардалевича і Гладиша дали нове життя силовій станції. Прийшла підмога від "Укрсклотресту" – заводу виділили 4 автомашини і 36 коней. Комуністи і комсомольці очолили найбільш важливу ділянку роботи – заготівлю палива.

15 вересня 1945 року знову задиміли труби заводу. За успішний пуск підприємства, активну допомогу фронту 12 кращих робітників були нагороджені медалями "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р" 49 робітникам було оголошено подяки. Ставилося завдання: негайно розпочати випуск віконного скла, в якому мало велику потребу народне господарство країни.

Відгриміли останні бої. На згарищах, полишених важкою війною, зацвітали сади. А земля зранена, пошматована осколками, заліковувала рани. Мов лелеки з теплих країв, поверталися до рідних осель обпалені порохом воїни, які здолали найстрашнішого ворога – фашизм.

В День Перемоги 9 травня 1946 зібрався на мітинг тисячний колектив заводу. Кожному із 77-ми колишніх фронтовиків піонери піднесли букети живих квітів, сказали найтепліші слова подяки, а потім у скорботному мовчанні схилили люди голови, згадуючи загиблих батьків, чоловіків, синів, братів. Вони сплять вічним сном: Василь Барелюк, Володимир, Олександр і Павло Лукашевичі, Борис та Іван Нипаркови, Іван Курочкін, Леонід Баньков, Іван Ільїн, Павло і Володимир Янушевські, Болеслав Шиманський, Франц Стибель, Леонід Шпатиковський, Едуард Костевський, Дмитро Степанов.

Осиротілою вдовою зустрічала славних витязів старенька гута. Люди поспішали до верстатів, до землі, щоб творити достаток.

Романівські склороби відбудовували напівзруйнований, пограбований завод. Запрацював малопотужний локомобіль. Але ця машина не змогла задовольнити потреби виробництва. Підприємство залишилось без транспортних засобів, не вистачало робочих рук.

Родина склоробів не зупинилась перед труднощами. Люди працювали з подвоєною енергією. Разом з чоловіками після зміни заготовляли паливо жінки. Приклади трудового героїзму показували шліфувальниці А. Нестерук, О. Волощук, В. Жданівська.

Склороби взяли зобов’язання за п’ятирічку виробити продукції на суму 3350 тисяч карбованців, виготовити 5560 тисяч штук чайних склянок, побудувати і ввести в дію нову піч, перевести цех виробітку скла на двозмінну роботу, укомплектувати бригади за рахунок підготовки нових фахівців.

З ініціативи комсомольської організації у цехах створювались комсомольсько-молодіжні бригади. Ініціаторами цінних починань виступили молоді виробничники А. Лебедєв, Н. Лебедєва, В.Акінчиць, В. Лемешик, А. Катериніч, М. Хмільовська, А. Саюк, А. Галес, Л. Шантора.

Комсомольці взяли на себе підвищені зобов’язання: виконати річне завдання на 120 %, значно знизити бій і брак склопосуду. Почин підхопив весь колектив.

Зростало і міцніло підприємство. В цеху обробітку було встановлено затопочну машину, вступили в дію верстати ШД-5 для шліфування дна склянок. СШ-1 для обробітку країв скловиробів та три гранильних верстати.

Було реконструйовано цех виробітку скла. Тут запрацювала новозбудована горшкова піч по виробництву кольорового скла.

Склороби святкували першу перемогу. В першому році четвертої післявоєнної п’ятирічки вони виробили понад план валової продукції на суму понад двісті тисяч карбованців.

Славно попрацювали жінки. Вони були там, де найважче, вносили свій посильний вклад у виробництво. Загальну повагу в колективі здобули Віра Духновська, Віра Жданівська, Марія Присяжнюк, Олена Мрукфер, Євгенія Лукашевич, Зоя Стибель, Ольга Волощук, Марія Поляковська.

Головною проблемою для забезпечення ритмічної роботи заводу залишалась паливна, не вистачало для його підвезення автотранспорту. Склозаводці не шкодуючи сил, освоювали торфорозробки.

Включившись у Всесоюзне змагання за дострокове виконання річного плану, партійна організація велику увагу приділяла поширенню стахановських методів праці, раціоналізаторського руху, боротьбі за економію і бережливість, застосуванню нової технології.

Минуло два важких післявоєнних роки. Зникали руїни. На їх місці виростали нові будови.

В 1947 році склороби виконали урядове замовлення – виготовили облицювальні плити для будинку Верховної Ради УРСР.

Гордістю всього колективу були його люди. На цей час за верстатами, біля вогненних печей трудилось більше ста двадцяти стахановців.

У другому році післявоєнної п’ятирічки рманівські склороби виробили сортового посуду на 434 тисячі карбованців.

За успішне виконання плану тодішнього директора заводу А.А. Іванова та головного інженера С.П. Полторацького було нагороджено знаками відмінників змагання, 27 робітників нагороджено Почесними грамотами і занесено на Дошку пошани.

Життя висувало все нові проблеми. Виробництву були потрібні кваліфіковані кадри. З цією метою було організовано навчання молодих спеціалістів.

Склороби не обмежувалися лише своїм підприємством. Вони брали активну участь у житті району. Всі, робітники допомагали місцевим колгоспам «Більшовик» і «10-річчя Жовтня» у проведенні весняної сівби та інших сільськогосподарських робіт.

1948 рік. На капітальне будівництво і реконструкцію заводу держава асигнувала сто п’ятнадцять тисяч карбованців. Кошти пішли на спорудження нової горшкової печі, ремонт цеху виробітку, обладнання водокачки та вентиляційної системи охолодження. Вперше в повоєнний час було переведено на двозмінну роботу цех обробітку.

Підприємство розпочало виробництво кришталевого посуду. Великим попитом користувалася ця продукція в Азербайджані і Кабардино-Балкарії, Сєвєродонецьку, Вінниці, Грозному, Запоріжжі, Кіровограді.

1949 рік. Минуло лише чотири повоєнних роки. Змінило обличчя робітниче селище. Радість життя прийшла до склоробів. Власними силами робітники відремонтували клуб тут активно почали діяти гуртки художньої самодіяльності. Аматори сцени з успіхом виступали перед хліборобами району.

Склозаводці достроково виконали річний план. Рапорт Вітчизні було складено до жовтневих свят. Підприємство виробило продукції на суму 1260 тисяч карбованців при плані 970 тисяч. Завод освоїв виробництво чарок, бокалів, чайних склянок та накладного посуду.

Зразки самовідданої праці показав стахановець, колишній воїн орденоносець К.К. Новицький. Він виконав за три роки і десять місяців шість річних норм. Славно несли трудову вахту слюсар Євглевський, бригади Мулерта, Лукашевича, Столяра, Лиманця, Степанова, Беника, Духновського, Твардовського, Антонюка. Цим колективам було присвоєно звання «Бригада відмінної якості».

Болючим місцем на підприємстві залишалося гончарне господарство. Скловарні горшки, часто виходили з ладу. Завод мав гостру потребу у будівництві печі для опалення. Потрібно було реконструювати скловарні печі.

Серйозного втручання потребувало котельне господарство і силова станція.

На допомогу склоробам прийшла держава. Терміново було виділено парову машину на 125 кінських сил, динамомашину на 75 кіловат, будівельні матеріали і механізми.

Під час ремонту значно було розширено цех обробітку скла. Це в свою чергу вимагало поповнення підприємства кадрами. За ініціативою зав. відділом кадрів Н.І. Яновської навчали майстерності кращих молодих робітників досвідчені склороби. З цією метою було організовано короткострокову школу по освоєнню стахановських методів праці. Технічна рада, досвідчені майстри-склороби доклали чимало зусиль, щоб навчити молодь. На підприємство прийшло гідне поповнення.

На кінець п’ятирічки на склозаводі несли трудову вахту 520 робітників.

Нова п’ятирічка поставила підвищені завдання, вимагала дальшого зростання числа робітників і підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції. Тільки в 1951 році на склозавод було прийнято 166 робітників. Вже через п’ять років на підприємстві працювало 870 чоловік.

1953 рік. Робітничий колектив з великим трудовим і піднесенням зустрів день виборів до місцевих рад депутатів трудящих. Склороби віддали голоси за кандидата в депутати до обласної ради кращого змінного майстра цеху виробітку скла комсомолку А.І. Шишкіну.

У Всесоюзному змаганні за підсумками першого кварталу 1953 року завод здобув перше місце. Як найдорожчий скарб приймали творці поліського кришталю перехідний Червоний прапор ВЦРПС та Міністерства легкої і харчової промисловості.

Йдучи назустріч 36-й річниці Жовтневої соціалістичної революції, робітничий колектив здобув ще одну трудову перемогу.

П’ятнадцять колективів удостоїлись високої честі носити звання «Бригада відмінної якості». 291 робітник став стахановцем, 48 із них занесено у Книгу пошани, 54 нагороджено Почесними грамотами.

Склозаводці взяли зобов’язання збільшити виробництво валової продукції на сім мільйонів карбованців.

Наслідуючи почин робітників Київського склотермосного заводу, романівські склороби розпочали пошуки нових резервів. Для вивчення передового досвіду відряджалися бригади з кращих робітників, інженерно-технічних працівників на інші підприємства. Творці поліського кришталю, відвідавши Львівський, Київський, Ленінградський, Пєсочанський, Німанський, Гусь-Хрустальний, Дятьківський, Першотравенський скляні заводи побачили багато нового. Було внесено цілу низку цінних раціоналізаторських пропозицій.

В 1956 році було вироблено продукції на суму 1921 тисячу карбованців, випущено 4450 тисяч штук скловиробів. У два рази було збільшено випуск кришталевого посуду.

У березні цього ж року розпочались роботи по закладенню нового цеху обробітку.

В 1956 році тисячі кращих молодих працівників вирушили за путівками комсомолу на вугільні шахти Донбасу, на освоєння цілинних земель. Разом із молоддю поїхав ростити хліб секретар комсомольського комітету заводу Петро Красновольський. Рятуючи хлібне поле, він трагічно загинув у далеких степах Казахстану. Його посмертно було нагороджено медаллю "За освоєння цілинних земель".

На підприємстві проводились конкурси на краще виготовлення скловиробів. Готуючись до участі у виставці на честь 40-ї річниці Великого Жовтня, романівські склороби створили унікальні вироби "Б.Хмельницький", "Дівчата на Дніпрі", "40 років Великого Жовтня", "Тюльпан", "Троянда", "Супутник землі".

До 40-річчя утворення УРСР склозавод достроково виконав річний план.

Трудову перемогу одержали бригади Василя Розвадовського,Петра Антонюка, Миколи Мулерта, Івана Паплінського, Миколи Поліщука, Костянтина Матата, Петра Власюка.

В 1958 році на підприємстві здано в експлуатацію новий підготовчий цех, було розширено цех обробітку скла. Краще, ніж будь-коли, діяла раціоналізаторська служба. Багато змін у поліпшення виробничих процесів внесли раціоналізатори Матвієнко, Войнарівський, Атаманчук. Машиніст силостанції А. Макаров подав пропозицію з великим економічним ефектом.

Майстер-склодув Твардовський став викладачем школи передових методів праці по виробництву скловиробів. Її на відмінно закінчили бригадири С. Матат, І. Маслюківський, В. Духновський, П. Антонюк.

Бригади активно включились у соціалістичне змагання за перевиконання місячних норм виробітку. Стахановський труд всього колективу дав можливість план першого кварталу виконати на 124%. Бригада художнього скла довела виконання місячного плану до 210%. С.Г. Сніцар виконала семирічку за п´ять років. Райдугами кольорів засяяли вироби "В.І. Ленін", "К.Маркс", "О. Пушкін", "Т. Шевченко", "Чапаєв".

Відзначаючи успіхи другого кварталу 1958 року, Київський раднаргосп і облпрофрада визнали переможцями романівських склоробів і нагородили їх грошовою премією в сумі 28 тисяч карбованців.

Завод не стояв на місці.

Підприємство жило новим, передовим, прогресивним життям. Ручну працю повсюдно замінювали механізми. У цеху обробітку було встановлено дві конвеєрні лінії. Невдовзі вступила в дію третя. Активно будувався цех обробітку.

…Минали роки. Невпізнанним став єдиний на Поліссі завод,з конвеєрів якого сходять, наче ранкове сонце, кришталеві вироби. Багато було радостей, перемог і … невдач. Та склороби їх долали.

Рік 1966. Восьма п’ятирічка стала п’ятирічкою докорінної реконструкції. Склоробне підприємство підключилось до державної лінії електропередач, що дало змогу раціональніше використовувати виробничі площі, обладнати додаткові потужності в цеху обробітку. В 1966 р. в підготовчому відділенні цього цеху почався монтаж другої поточної лінії обробки країв скловиробів. Достаток енергії сприяв поліпшенню умов роботи, дальшому піднесенню продуктивності праці. Завдяки цьому завод ще 19 грудня виконав план першого року п’ятирічки і виробив достроково продукції на 144 тисячі карбованців.

Наступного, 1967 року підприємство випустило сортового посуду на 4473 тисячі карбованців. Воно успішно справилося з відповідальним завданням по виготовленню сувенірно-подарункових виробів до 50-річчя радянської влади. Високоякісні вази «Салют», «Кубкова», бокали «Супутник» і «Ювілейний» були відправлені в Москву, Ленінград, Донецьк, в райони крайньої півночі.

До ювілею Жовтня колектив заводу на тиждень раніше виконав свої зобов’язання і завоював Червоний прапор райкому партії та райвиконкому. 284 чоловіки стали ударниками комуністичної праці. Це високе звання одержали 24 бригади і дві зміни.

Проте не все йшло гладко. Великі можливості цеху обробітку сковували видувальники, котрі не могли забезпечити випуск достатньої кількості виробів. Причина цього – нестача генераторного газу, від чого падала температура в плавильних печах, знижувалась якість скломаси, тріскався посуд під час випалювання. Досвід колег з Гусь-Хрустального підказував один вихід – переведення всіх опалювальних систем і печей на рідке паливо (гас), яке не робить негативного впливу на колір скла.

Чергову реконструкцію і розширення підприємства взяв на свої плечі посланець знаменитого Гусь-Хрустального заводу Олександр Олександрович Миронов. Це його заслуга в тому, що Романівський завод став першим на Україні, який із твердого палива перейшов на рідке – гас, впроваджена ванна піч безперервної дії, проведено газифікацію, побудовано і освоєно велике світле приміщення цеху виробітку, яке було оснащене вентиляцією, механічними віднощиками, транспортерами, лерами та іншими пристроями, які полегшили працю робітників, підняли її продуктивність. Його добрі діла і досі з вдячністю згадують заводчани. За самовіддану працю Миронов О.О. був нагороджений грамотами Міністерств СРСР та УРСР, медаллю «За трудову відзнаку», орденом Трудового Червоного Прапора. О.О.Миронов очолював Романівський склозавод більше 20-ти років.

Дружно, по-діловому працював колектив над реконструкцією. Всього за півтора місяця було побудовано гасове господарство, насосну станцію, трубопровід, перероблено обладнання.

Завдяки реконструкції вдвічі скоротились перевозки, дешевше почало обходитись паливо, на чому завод економив щороку 26 тисяч карбованців, знизилась загазованість повітря, різко піднялась стабілізація режиму скловаріння. До того ж, вивільнилось для інших робіт 31 чоловік. Зросла продуктивність праці. Добовий випуск посуду збільшився на 3 тисячі штук. Всього ж річний економічний ефект від реконструкції склав 60 тисяч карбованців.

Час ставить все вищі вимоги. І ось з метою розширення асортименту та впровадження нових виробів у масове виробництво на заводі в 1968 році створюються експериментальні бригади. До них увійшли кращі з кращих: видувальники Андрій Степанов і Шуляківський, майстри кришталевої грані Василь Вітюк, Валентина Миронова, Костянтин Матат. Один за одним з’являються нові зразки посуду. Квіткові вази «Космос», «Літо», сонцеграйні бокали, іскристі сервізи.

Ударний труд склоробів увінчався новою перемогою. Колектив заводу 20 грудня відрапортував про виконання річного завдання. Понад план випущено продукції на 106 тисяч карбованців. А виробничу програму 1 кварталу 1970 року здійснено на 108,5 %, не дивлячись, що план реалізації було збільшено на 31,5 %.

Переможцем внутрішньозаводського змагання став цех обробітку, якому вручено на довічне зберігання Червоний прапор. Цей колектив справився зі своїми завданнями по всіх показниках, підвищив сортність посуду на 7 %.

А в квітні було виконано п’ятирічку (до кінця року було випущено продукції ще на 2417 тисяч карбованців).

За успіхи, досягнуті в соціалістичному змаганні, колектив підприємства занесено на районну Дошку пошани, в обласну Книгу пошани. 115 робітників, інженерно-технічних працівників і службовців склоробного були нагороджені Ленінською ювілейною медаллю. 7 працівників підприємства відзначені орденами й медалями СРСР. Начальнику зміни цеху обробітку Костянтину Новицькому було вручено орден Жовтневої Революції, алмазники Григорій Вознюк і Микола Бондаренко та майстер-видувальник Казимир Мілевський нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора.

План 1 кварталу завод виконав на 105,7 %, давши надпланової продукції на 59 тисяч карбованців (в оптових цінах). Цього успіху досягнуто завдяки широко розгорнутому змаганню, участь в якому взяли 1063 чоловіки.

Значна увага приділялась впровадженню нових видів виробів. Художня рада Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР прийняла у виробництво 30 зразків посуду, розроблених заводським художником В.С. Воронюком. Особливо було відзначено вази «Промінь», «Айстра», сервізні ансамблі «Український орнамент», «Новорічний», «Глазунья». На оптових ярмарках в Тернополі і Москві новий асортимент заводу користувався підвищеним попитом. Кращі зразки Романівського кришталю демонструвались на Виставці досягнень народного господарства СРСР.

50-річчя створення Союзу РСР колектив підприємства зустрічав новими успіхами в праці, виробничий план 1972 року він виконав ще 12 грудня, було випущено продукції на 7 з лишком мільйонів карбованців ( у роздрібних цінах). В авангарді змагання упевнено йшли бригади Станіслава Гринжавця, Івана Гузовського, Олеся Радановича, Станіслава Стибеля, Андрія Степанова, Андрія Савчука, Шуляковського, Романчука з цеху виробітку, колективи алмазиків Івана Сягровського, Анатолія Гуменюка, Миколи Бондаренка, Станіслави Гнатюк, Аліма Браморщика, Івана Ткачука, Петра Власюка.

Росту продуктивності праці сприяло вдосконалення технологічного процесу, оновлення обладнання. В експлуатацію було введено три машини з синтетичними алмазами для обробки скловиробів, реконструйовано 28 верстатів. Тільки в період їх освоєння продуктивність праці піднялася на 25 %. Заводські умільці встановили машини Ш-1, завершили монтаж конвеєра по обробці виробів алмазною гранню

З року в рік на заводі зростає виробництво посуду, поліпшуються умови праці склодувів. У четвертому році дев’ятої п’ятирічки працівники підприємства замінили горшкову піч кольорового скла на п’ятисекційну безперервної дії. Освоєно дві потокові лінії по обробці країв посуду, почали працювати нові високопродуктивні верстати Ш-3.

Великих успіхів було досягнуто у 1976 році. Якщо в 1970 році на одного працюючого було вироблено продукції на 3440 карбованців, то на кінець п’ятирічки – вже 4680. В цьому чимала заслуга заводських умільців. За п’ять років вони подали ряд раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом 125 тисяч карбованців, 240 тис. – заощаджено завдяки впровадженню передової технології.

На підприємстві розгорнулась боротьба за високу якість продукції, піднесення ефективності виробництва. З перших днів правофланговими трудового суперництва стали Василь Брюханов, Казимір Милевський, Станіслав Гринжавець, Станіслава Гнатюк, Олена Шатківська, Анатолій Гуменюк, Андрій Шифрук, які розпочали новий відлік надпланової продукції. Одна тільки бригада Євгена Шуніна в 1976 році випустила склопосуду понад завдання на 66,9 тисяч карбованців.

Саме в 1976 році на заводі «прописався» державний Знак якості. Він красувався на шести виробах творців поліського кришталю.

Добре попрацювали склороби в 1977 році. Річне планове завдання по виробництву скляного посуду, як і передбачалося зобов’язаннями, було виконано 27 грудня. В дні, що залишилися до кінця року, завод працював в рахунок наступного року. За цей період додатково було вироблено склопродукції на 60 тисяч карбованців і реалізовано її на 140 тисяч карбованців.

На заводі значна робота проводиться по вдосконаленню технології виробництва скляного посуду. Застарілий асортимент замінюється новим, що користується підвищеним попитом у трудящих.

Постійно працюють над підвищенням якості виробів та збільшенням їх випуску заводські раціоналізатори. Цех виробітку освоїв випуск рюмок, бокалів, фужерів з гранчастою ніжкою при виробленні. Нововведення запропонували раціоналізатори Микола Атаманчук, Сергій Ковальов. Економічний ефект його становить майже 12 тисяч карбованців.

Колектив інженерно-технічних працівників, громадське конструкторське бюро нині працюють над освоєнням нової технології хімічної поліровки посуду із застосуванням сірчаної кислоти для промивки скловиробів. Цей метод при його повному впровадженні дасть змогу підприємству економити майже половину використовуваних дефіцитних плавикової та сірчаної кислот.

В 1978 році колектив, успішно освоїв випуск шести видів скляного посуду з державним Знаком якості. Це вази для квітів і фруктів «Хвиля» та «Дзвіночок», стакани для вина тощо. В їх розробці брали активну участь художники Ю.Г. Радецький, подружжя Н.І. і Б.Г. Бєлови, В.С. Воронюк, майстри алмазники М.А. Поліщук, В.П. Вітюк та інші.

У третій декаді грудня заводські умільці приступили до виконання надзвичайного і почесного завдання – розпочали випуск виробів з олімпійською символікою. На замовлення олімпійського оргкомітету виготовлено 26 зразків сувенірів з олімпійською символікою для гостей Москви. За плідну роботу головного художника заводу Білова Б.Г. нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради Української РСР, художника Радецького Ю.Г. нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.

З 1981 по 1986 рік завод очолюв Михайло Іванович Мартинов, який продовжив роботу по вдосконаленню виробництва та якістю нових виробів.

В 1981 р. колектив заводу почавав випуск сувенірно-подарункових виробів до 1500-річчя Києва

Такої продукції з поліського кришталю при завданні 14 тисяч штук склороби дали слово виготовити на тисячу штук більше.

З 1991 року очолив Романівський склозавод Віктор Генріхович Куницький.

Багато якісних змін сталося на заводі в останні роки. Тепер - це сучасне підприємство, здатне конкурувати з визнаними авторитетами в склоробній галузі. Навіть за умов повсюдного спаду виробництва воно впевнено тримається на висоті становища, колектив цілеспрямовано вирішує складні питання соціально-культурного розвитку, береже і примножує багаті традиції романівських склодувів.

У становленні підприємства велику роль відігравали робітничі династії. Так, вийшовши на заслужений відпочинок, заводський коваль В.П. Левчук трудову естафету передав трьом синам, невісткам і онукові. Сини й дочки прийшли на зміну батькам у сім’ях Радановичів та Багінських. Гната Фаустиновича Шиманського в живих уже немає, пенсіонерами на той час стали його син Віктор Гнатович із дружиною Ганнною Антонівною, які працювали в цеху виробітку. 17 чоловік із цього сімейства продовжували трудитися на заводі видувальниками, шліфувальниками, пакувальниками, вантажниками. Відома тут і династія Акинчиців. Глава сім’ї Вацлав Августович 35 років пропрацював майстром-видувальником, 11 членів йоо родини працювали на заводі.

Вази для квітів, графини, келихи, фужери, склянки, чарки з кришталю і простого скла, сувенірні вироби – граіфни з півником, лебеді, черевички – всього 52 види продукції відправляв завод споживачеві. Щороку 15-20 із них змінюють свої малюнки й форму. Вони ваблять грою барв, мелодійним звоном, витонченістю граней і візерунків. Не випадково ними зацікавилися фірми Англії, Німеччини, США, Фінляндії, корпорації Болгарії, Польщі, Румунії. Фіни вже надіслали на завод зразок малюнка, який хочуть бачити на одержуваних скловиробах.

Умови праці на заводі змінювалися, але біля печей, в яких виплавлялося скло, в інших місцях. через високий температурний режим, особливо в літню пору, виконувати норми виробітку було нелегко. Тому адміністрація, профком підприємства постійно дбали про те, щоб склороби проходили медичні огляди, зміцнювали своє здоров’я в санаторіях і будинках відпочинку.

У березні-квітні 1992 року районні лікарі обстежили на заводі здоров’я 500 трудівників провідних професій. Кожен день у медпунктіі працював черговий лікар-терапевт і двічі на тиждень – гінеколог.

Виходячи з медичних висновків і рішення комісії по соцстраху, в 1991 р. були виділені путівки на санаторно-курортне лікування. На базі відпочинку «Схід» побувало 20 чоловік. Закуплено базу відпочинку в місті Очакові Миколаївської області, де в одну зміну зможе відпочивати 75 робітників. Якщо трудівник заводу діставав путівку на санаторно-курортне лікування самостійно, йому поверталося 90% її вартості за рахунок коштів державного бюджету чи підприємства. Тим, хто не мав стягнень і пропрацювали відповідний строк, при одержанні чергової профвідпустки виділялася для лікуваня матеріальна допомога. При стажі роботи до 5 років – 20% середнього заробітку, івд 5 до 10 – 30%, від 10 до 15 – 40%, а понад 15 років – 50%.

Для робітників, які жили в будинках з пічним опаленням, завод оплачував половину вартості 2-ох тонн палива, та доставляв його працівникові за свій рахунок.

Пільги були встановлені для всіх категорій працівників. Особлива увага була тим, хто поєднував роботу на підприємстві з участю в художній самодіяльності (в духовому оркестрі, хорі, вокально-інструментальному ансамблі) та футбольній команді, яка виступала двома складами.

Футбольна команда “Зоря” забезпечувалась формою, інвентарем, транспортом та всім іншим необхідним за рахунок заводу.

Було розроблено пільги і для заводчан похилого віку. Якщо вони брали активну участь у виконанні виробничих і громадських завдань і не мали порушень трудової та виробничої дисципліни, при досягненні пенсійного віку їм одноразово виплачувалось, залежно від стажу, по одному, два, і навіть три середньомісячних заробітки, якщо вирішували робітники остаточно піти на пенсію – ще одержували симпатичну кришталеву вазу «Луч».

Урочисто відзначалось в селищі 90-річчя Романівського склозаводу. Свій ювілей завод зустрічв в розквіті сил.

На урочисте святкування прибуло багато гостей з обласного центру, споріднених підприємств, які побували в цехах, відвідали музей заводу. Федерацією профспілок області та обкомом профспілки робітників будівництва та промбудматеріалів виділено більше 5 млн. крб. (в цінах 1993 р.) на преміювання та подарунки робітникам та пенсіонерам підприємства. Гості відзначили, що дирекція та профком одного з найстаріших в Україні склозаводів багато зробили для того, щоб у складний нинішній час зберегти колектив, успішно справитись з виробничими завданнями 1993 року, поєднуючи це з великою турботою про соціальні запити склоробів.

Гості, що прибули на свято відвідали музей заводу, побували в усіх цехах.

Яким же був завод у 1993 році?

Корпус основного цеху заводу – цеху виробітку (колишня гута) – нова цегляна будова з великими вікнами в центральній частині має форму куба. Це найбільша і найвища споруда, площею 2904 м2 .

На металевих формах високо піднялися два гребні аерацинних ліхтарів, які служать як вентиляцією, так і природним освітленням. В центральній частині знаходиться 3 скловарних печі для безколірного скла, кришталевого та кольорового.

В останній час через дороговизну сировини і збиткову рентабельність працює лише дві печі. Вздовж тильної західної сторони розміщено 6 маленьких печей відпалу для повільного охолодження виробів в заданому режимі.

Від скловарних печей розміщені дві тунельні печі відпалу довжиною по 18 метрів та механічні транспортери виробленого склопосуду від печей та лерів.

В цеху встановлено приплинно-витяжну вентиляцію, на скловарних печах водяні сорочки для охолодження стін печей.

Варка скломаси проходить в автоматичному режимі. Для скловарів в спеціальному приміщенні встановлено відповідне обладнання.

До основної високої частини цеху прибудовано два крила. Ліве крило містило в собі підготовчо-складовий цех, де встановлені сушильні печі і механізми, які підготовляють компоненти і змішують суміші шихту) по заданому рецепту.

В цьому ж крилі розташовані адміністративно-побутові приміщення: кабінети інженерно-технічних працівників, бухгалтерія, кімнати відпочинку, роздягальня, душові, туалети т.д.

Для цих приміщень заводські дизайнери продумали красиве оздоблення деревом, штучною шкірою, склом. До приміщення прибудований критий навіс для прийому сировини.

Праве прибудоване крило сполучене з приміщенням цеху обробітку, використовувалось як складське приміщення, зайняте відрізним і підготовчим відділенням підготовки скловиробів для нанесення на них алмазних граней і декольних малюнків.

Ця ділянка обладнана відповідними станками, автоматами і механізмами. Всього в цеху в три зміни працювало 430 чоловік.

Основні професії: видувальники (180 чол.), оброблювачі (30чол.), набирачі скломаси (30 чол.), скловари (11чол.).

До цеху виробітку відноситься керамічний цех, який має окреме цегляне приміщення. Його призначення – виготовлення вогнетривких горшків на 650 кг скломаси для варки скла та скломішалок.

Цех обробітку ( колишня шліфовня) декілька разів добудовувався. Це приміщення площею 2345,9 м2 переобладнане під склад готової продукції.

Окремими підрозділами були хімполіровка ( обробка скловиробів, бірторитом, плавіковою та сірчаною кислотами), живописний цех ( декорування скловиробів за рахунок делоколей, люстра і 12% розчину золота), картонно-монтажна дільниця (виготовлення коробок для упаковки скловиробів).

Скрізь встановлене відповідне обладнання.

В цеху обробки в двох змінах працювало 377 чоловік. За основною професією майстра алмазної грані працювало 160 чоловік. Крім цих основних цехів завод має обслуговуючі дільниці, транспортно-господарську (30 чол.), будівельну (25 чол.), ремонтно-механічну (35 чол.), енергодільницю (30 чол.), газове господарство (8 чол.), хімлабораторію (5 чол.), склади (7 чол.), очисні споруди (14 чол.).

Кожна з них мала відповідні виробничі приміщення та обладнання. Ремонтно-технічна майстерня мала 14 токарних, фрезерних, плоскошліфувальних, свердлильних станків та ножиці гільйотинні, строгальний станок, обладнано зварювальне відділення.

На день 90-річного ювілею на Романівському склозаводі «Черовний Жовтень» працювало 1130 чоловік. Щодня прохідну заводу переступало 1014 робітників, 420 з яких працювало в три зміни.На склозаводі зараз працювало 560 жінок, а молодих людей віком до 30 років на підприємстві 340…

Романівський склозавод «Червоний Жовтень» був місцем постійної роботи 116 інженерно-технічних працівників, з яких 22 спеціалісти мали вищу освіту, 60 – середню спеціальну.

Близько 90 видів склопосуду затверджено для випуску на заводі. З заводського конвеєра сходило 26 видів виробів з кришталю та 42 види виробів із безбарвного скла. В день Романівський склозавод випускав продукції на суму 91,9 мільйона карбованців ( це в оптових цінах). А за місяць для споживачів відправлялося продукції майже на два з половиною мільярди карбованців.

Продукція заводу зараз відправлялася в основному в торгівельні заклади України, а також Росії, Казахстану, Прибалтики. Два контейнери склопосуду відправлено до Лівану. Втім, коли також врахувати той склопосуд, що, як мовиться, розходиться і «неофіційними» шляхами, то, без сумніву, Романівський кришталь знали мало не в усьому світі…

Тривалий час на підприємстві працював головний художник Юрій Григорович Радецький. Сотні його виробів знайшли визнання не тільки у нашій Україні, а й за кордоном. Вони експортуються на виставках у Лейпцигу, Празі, Братіславі, Варшаві, багатьох інших містах Європи.

Колектив багатий своїми талантами. Економіста Георгія Ромашечкіна, знали в районі та за його межами як поета суворого воєнного гарту. Об’ємиста книга його віршів розійшлася, ледве з’явившись на прилавках магазинів. Тепло й проникливо лунають пісні самодіяльного композитора Анатолія Мороза.

До сорока п’яти процентів бюджету району формувалося за рахунок надходжень з Романівського склозаводу «Червоний Жовтень».

В усі роки, за винятком хіба що воєн, на заводі щось споруджувалось, перебудовувалось, вдосконалювалось. Зрештою, процес закономірний, цього вимагає саме життя.

Підприємство можна було з впевненістю назвати обширним будівельним майданчиком. Лише в останні роки тут було споруджено 24-квартирний житловий будинок, три двоквартирних садибного типу, їдальню, ряд виробничих корпусів, складські приміщення, заасфальтовано всю територію, прокладено 2,5 кілометра доріг з твердим покриттям, докорінно переобладнано дитячий садочок, який вабив зір вигадливими формами, влаштовано водогін, каналізацію.

На будівництво, вдосконалення виробництва тут грошей не жаліли. Знали, що понесені витрати обернуться ростом продуктивності праці, додатковою продукцією.

Поскільки на заводі найпекучіша проблема – проблема житла, тут всіляко заохочувалося індивідуальне будівництво. Робітникам надавалися пільгові кредити, матеріали, транспорт, аби обживалися, пускали коріння в селищі. Просторі котеджі витіснили колишні бараки. В домівках склоробів – газ, інші зручності.

На утриманні заводу був дитячий садок, початкова школа, їдальня, відділення зв’язку, база відпочинку в Очакові.

Близько двохсот робітників в 1993 році оздоровилися на базі в Очакові. Їхній відпочинок був безкоштовний. Романівський склозавод – це не тільки виробництво, а й серйозний культурний центр. В клубі підприємства плідно працювали вокально-інструментальний ансамбль, драматичний та ін. гуртки, духовий оркестр.

Багаточисельний хор Романівського склозаводу з успіхом виступав на сценах Дзержинська, обласного центру, брав участь у республіканському фестивалі художньої самодіяльності. Без нього не обходилося жодне свято.

Завод мав багаті традиції і в розвитку фізичної культури та спорту. Численні кубки та призи свідчать про неабияку підготовку тутешніх лижників, стрільців, волейболістів, бігунів. Вони з успіхом захищали честь району на обласних, республіканських змаганнях.

Упевнено виступали в кубкових матчах та чемпіонатах області футболісти. Вони стали справжніми професіоналами. Футбольний клуб «Зоря» став серйозним суперником навіть для ветеранів київського «Динамо», гра з яким на дзержинському полі звелася внічию.

Майже 750 ветеранів праці, що пішли на заслужений відпочинок із Романівського склозаводу, мешкають у райцентрі та навколишніх селах. Підприємство не забуває їх, допомагає чим може.

Перспективи заводу були обнадійливі. Наступного року, передбачалося звести п’ять одноквартирних будинків садибного типу, закінчити будівництво заводського гуртожитку, асфальтування вулиць (півтора кілометра), ввести в дію цех первинної обробки сортового посуду зі станцією нейтралізації, підготовче відділення цеху виробітку, столярний цех, нову котельню перевівши опалення з парового на центральне, завершити будівництво складів для сипучих матеріалів та кислот на станції Разіне. Новосілля мали справити і транспортники. Планувалось будівництво теплих гаражів з усіма службами. Багато належало зробити і в питаннях охорони навколишнього природного середовища.

Словом, завод ріс, будувався. І це було – характерною ознакою його дальшої перспективності.


В 1993 році, святкуючи 90-річчя заводу, романівські склороби були переконані у стабільності й перспективності свого підприємства. Адже за минулі десятиріччя вони створили самобутній стиль, який передає неповторну красу і духовне багатство українського Полісся.

Тож, не розгубивши за 90 років секретів майстерності навіть у періоди суцільної модернізації та механізації, романівські склороби були впевнені у своєму майбутньому, але дуже швидко від цієї впевненості не лишилося й сліду. Завод працював, люди щоденно вкладали свою працю і душу у продукцію, а вона, ця продукція, осідала на складах. Покупців не було, біднота, на яку впевнено і безупинно перетворювалася більшість українських споживачів, не могла дозволити собі таку розкіш, як романівський кришталь.

Гроші в касу заводу не надходили, продукція реалізовувалась на умовах бартеру, зарплата виплачувалась кришталем. Різко зростали борги підприємства перед державою і в переддень нового тисячоліття сягнули 7 млн. крб. Становище особливо видавалося трагічним через застаріле обладнання підприємства, про оновлення якого зовсім не дбало колишнє Міністерство будівельних матеріалів, якому у доринковий період був підпорядкований Романівський склозавод. Іншого й чекати не було чого – кришталь аж ніяк не служив будівництву.

До всього ж, на традиційному ринку романівських склоробів – країнах Західної Європи розпочався процес зміни моди в оформленні як повсякденного, так і святкового столу. Урочистий, чарівно блискучий елегантний кришталь там витіснило не менш елегантне, але просте безбарвне скло. А на Романівському склозаводі до 70% потужностей були спрямовані на виробництво кришталю.

Впору було закривати завод. Вже перестали працювати 18 споріднених підприємств України, серед яких лідери скловиробництва Київський завод художнього скла та Львівське об’єднання «Райдуга».

Та директор заводу Віктор Куницький був переконаний – зупиняти завод не можна ні в якому разі. За дуже короткий час підприємство перетвориться на купу битої цегли і понівеченого обладнання. І тоді вже точно ніякої надії не залишиться.

А відтак, потрібно працювати, не втрачаючи навиків, не здаючи позицій у якості, одержуючи зарплату кришталем, думаючи де і як його продати, щоб виручити якусь копійку для життя. Продати по набагато дешевшій ціні, втрачаючи на цьому до 30% заробітку. Але все одно – працювати. Щоб зберегти завод. Щоб не втратити кваліфікації. Щоб не зник досвід варіння кришталю і виплекана майже століттям майстерність, адже обробляється романівський кришталь не за допомогою сучасних штампів, а традиційним ручним способом. Способом, за яким виробам передається частка душі, тепла і доброта майстра.

Так тривало довгих, надміру довгих 7 років. Люди працювали, то, тамуючи своє невдоволення, то, виплескуючи його на директора, на інженерно-технічних працівників, на владні структури. Сьогодні вже й самі не можуть пояснити, що їх тримало. Напевно, переконаність, твердість директора заводу.

Колектив вистояв у важкі часи, зберіг навики, зберіг підприємство. Керівники заводу визначилися, яка продукція на сьогодні користується попитом у тих країнах, в яких наявний постійний, стабільний споживач. Це, звичайно, в західних країнах. Вивчили цей ринок, номенклатуру продукції з тонкого безбарвного простого скла і підготували та здійснили перепрофілювання підприємства.

Житомирська обласна податкова адміністрація, за сприяння його голови Анатолія Петренка дала можливість підприємству вижити реєструктуризувавши борг перед державою в сім мільйонів гривень.

Романівський склозавод утворив дочірнє підприємство «Романівське скло», яке й організовувало виробництво без боргів, які залишились за заводом. Очолив дочірнє підприємство Володимир Стратонович Кравчук
1995-1997 роки підприємство переживає не найкращі часи. Економіка України на рівні 1913 року. Порушення економічних зв'язків з республіками СРСР даються в знаки, адже підприємство працювало на привізній сировині . Основні компоненти кришталю -сурик свинцевий з Казахстану, поташ та кислота плавикова з Росії . При тому що населення витрачає кошти на товари першої необхідності, держава вводить акцизний збір на кришталь з вмістом оксиду свинцю 24%, закордонні виробники пропонують високоякісний кришталь з вмістом оксиду свинцю 30%, що ще більше впливає на зменшення попиту на вітчизнянні вироби, крім того асортимент скловиробів всього 36 найменувань і вміст оксиду свинцю 18%.

Така загально визнана схема розрахунків, як бартер та взаємозаліки, стають нормою та одночасно причиною фінансово економічної кризи заводу.

Відкриті кордони дають можливість ввезення на територію України великого асортименту виробів з кришталю виробництва Чехії та Німеччини, що створює додаткові проблеми зі збутом продукції на теренах СНД.

Разом з тим в 1997 році керівництво заводу приймає не просте на той час рішення і бере на себе відповідальність та розпочинає технічну реконструкцію підприємства направлену на поліпшення якості продукції, розширення асортименту, зменшення втрат при транспортуванні. Основні напрямки це зміна конструкції печей, введення в експлуатацію нових станків та механізмів, конвеєрів, нових методів виробництва. Запроваджувалися нові прийоми видування виробів, такі як "підпресовка" ніжки для бокалів та фужерів.

Запроваджується новий метод відрізання краю виробів за допомогою газокисневої суміші.

Значно зріс обсяг вироблюваної продукції. Підприємство утримувало перше місце в районі і вважалося основним поповнювачем районного бюджету. Порівняно з 1997 роком реалізація продукції за кордон із 1,5 % зросла 25,5%. Протягом 1998 року вдалося впровадити 80 нових виробів. Це кришталеві чи з простого скла симпатичні набори «Новорічний», «Мелодія», «Троянда», «Дзвінок», «Романтика», вази «Різдвяні», «Медальйон», «Ювілейна», із зображенням Божої Матері, бокал «Весільний», кубок із портретом Шевченка, кришталевий сувенірний футбольний м’яч. Дуже сподобалися голландським замовникам підсвічники із безбарвного скла, а вази німцям та американцям. Значно розширився асортимент ваз для квітів.

Розробляються нові набори виробів з кришталю такі як "Новорічний", "Перемога", "Вечірній" і багато інших, які включають в себе весь асортимент необхідний для сервірування столу - це чарки для горілки на 50, 75, та 100 грам, бокали для білого та червоного вина бокали для шампанського.

Плідно, творчо, вкладаючи щедрість свого серця в кришталь, працював талановитий художник Фридон Джикія.

За рахунок власних обігових коштів вдалося здійснити велику реконструкцію виробництва продукції. В грошовому виразі порівняно із попереднім роком воно зросло більш як у два рази.

До цього доклали багато зусиль перший заступник голови правління В.С. Кравчук, начальник ремонтно-механічного цеху М.В. Нетреба, майстри А.М. Дубич та В.О. Павлюк, бригади Івана Беника та Сергія Соболевського, начальник планового відділу В.П. Кондратюк.

Два роки не діяла в м. Очакові Миколаївської області заводська база відпочинку. В 1998 році її роботу відновили. 144 трудівники відпочило на ній. Путівки, вартістю 100 гривень на одного тривалістю 10-12 днів видавалися в рахунок зарплати. Дорожні витрати відпочиваючих також узяв на себе завод.

Підприємство стало на новий щабель розвитку, Романівський кришталь стає конкурентно здатним на ринку та починає продаватися за гроші.


Заключаються угоди на постачання сурику свинцевого з Польщею, на постачання кислоти з Чехією.

Для нових серій виробів замовляється кольорова пакувальна коробка, яка не тільки підвищує рівень реалізації продукції, а і несе інформаційний характер, щодо підприємства зокрема та Романівщини в цілому.

Випускаються каталоги на весь асортимент продукції, який налічує більше 180 найменувань. Активізується робота підприємства у виставкових заходах, як на території України так і за її межами. Романівський склозавод стає провідним підприємством з виробництва кришталевих виробів на Україні.

6 лютого 2001 року вперше за останніх сім років, людям видали зарплату грішми.

А на завтра 7 лютого на романівських майстрів чекало друге свято, не менше радісне, ніж зарплата грошима. На заводі відбувся урочистий запуск другої печі, реставрованої за власні кошти. А в планах керівників заводу – відновлення печі по виготовленню кришталю для високоякісних рідкісних виробів.
Разом з тим нові тенденції, щодо оформлення сучасних інтер'єрів скловиробами вимагали нових підходів. Прийшов час звичайного безбарвного скла для флористики. І тут романівчани першими відчули подих нового напрямку. Проте виробництво з кришталевих виробів довелося призупинити.

Відновлює роботу піч по виробництву безбарвного скла, одночасно запроваджується у виробництво більше 30 нових моделей виробів, дещо незвичних для вітчизняного покупця за дизайном, проте попит за кордоном величезний. Ситуація вимагає розширення виробництва та нарощування потужностей.

Власними силами підприємство збудувало ще одну скловарну піч для безбарвного скла, та цех обробітку. Ним став в новопобудований модуль типу «сандвіч». В цеху два стрічкових транспортери, 85 станків АГ-1 для нанесення алмазної грані, дві шайби для поліровки краю скловиробів, поліровки та файновки.
98% продукції експортується в країни Європи зокрема до Нідерландів, Німеччини, Польщі. В 2000 році підприємство виходить на рівень виробництва 4 мільйони гривень в рік. В 2001 році – 5 млн. грн. в рік, в 2002 р. – 6 млн. грн.. в рік. В 2003-2004 р.р. об’єми виробництва зберігалися.

В 1995 році завод став акціонерним товариством, власником якого були робітники заводу та пенсіонери. 30% було у державній власності.

Після того, як підприємство вийшло на 98% експорту продукції, цікавість до нього надто зросла з боку державних можновладців.

Не без відома місцевої влади, державні мужі та місцеві «патріоти» розпочали роботу по скупці акцій у робітників заводу та пенсіонерів. Як результат цих перегонів контрольний пакет (понад 60%) акцій опинився в їх руках в різному процентному відношенні.

В 2001 році змінюється керівництво. Не поділяючи поглядів новоявлених власників акцій контрольного пакету щодо взятого курсу роботи підприємства, схем реалізації продукції та інших дій, що наносять економічну шкоду підприємству, породжують вкрай нездоровий морально-психологічний клімат в колективі, залишає виробництво директор заводу Віктор Генріхович Куницький, який не дав загинути заводу в самі скрутні часи.

На чолі підприємства став один із власників контрольного пакету акцій Павло Всеволодович Філіпович.

Підприємство працювало, випускало продукцію, реалізовувало за валюту і не платило заробітну платню працівникам, не розраховувалося за енергоносії.

В серпні 2005 року за несвоєчасні розрахунки за спожитий газ, газопостачання на підприємство було припинено і завод на 102-му році існування, зупинився.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка