Наталена Королева



Сторінка1/18
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.98 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Annotation


У повісті «Quid est Veritas?» Наталена Королева сплела в одну цілість кілька мотивів, але головну увагу присвятила діяльності й переживанням римського прокуратора Понтія Пилата, що, хоч не бачив у вченні «Пророка Галилейського» жадної вини, своєю нерішучістю допустив його до страти. Наталена Королева

Передмова редактора до першого видання (1961, Чикаго, в-во Миколи Денісюка).

Слово від автора

І. РУХИ СТИХІЇ

II. НА ДОЗВІЛЛІ

III. ПЕРЕД ПАСХОЮ

IV. СЕСТРИ

V. ТИВЕРІАДСЬКА ГЕТЕРА

VI. ЗЛАМ

VII. СВЯЩЕНИКИ

VIII. ТАЄМНИЧА РАНА

IX. ЗЕМЛЯ І НАРЕЧЕНА[273]

X. СВІТЛО

XI. ГОРА СПАСІННЯ

XII. ДЕНЬ ЗУСТРІЧІ

XIII. МІЖ ДВОМА БЛАКИТЯМИ

XIV. ТІЛЬКИ ЛЮДИНА

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115116117118119120121122123124125126127128129130131132133134135136137138139140141142143144145146147148149150151152153154155156157158159160161162163164165166167168169170171172173174175176177178179180181182183184185186187188189190191192193194195196197198199200201202203204205206207208209210211212213214215216217218219220221222223224225226227228229230231232233234235236237238239240241242243244245246247248249250251252253254255256257258259260261262263264265266267268269270271272273274275276277278279280281282283284285286287288289290291292293294295296297298299300301302303304305306307308309310311312313314315316317318319320321322323324325326327328329330331332333334335336337338339340341342343344345346347348349350351352353354355356357358359360361362363364365366367368369370371372373374375376377378379380381382383384385386387388389390391392393394395396397398399400401402403404405406407408409410411412413414415416417418419420421422423424425426427428429430431432433434435436437438439440441442443444445446447448449450451452453454455456457458459460461462463464465466467468469470471

Наталена Королева
QUID EST VERITAS?
Історична повість

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Передмова редактора до першого видання (1961, Чикаго, в-во Миколи Денісюка).




 

Творчість Наталени Королевої (нар. 1888 p.), лауреатки й сеньйорки української літератури, від половини 30-х років добре відома читачам, що шукають у літературнім творі не тільки цікавого змісту, але й ідейної глибини та підходять до нього з виробленим мистецьким смаком. Найкращу відповідь на питання, що саме вплинуло на характер творчості тієї оригінальної письменниці, дає її біографія. Донька Адріяна Дунін-Борковського, нащадка старого українського роду, відомого вже в княжу й козацьку добу, та матері із знатного Еспанського роду, провела свою молодість і зрілий вік у широкому світі, часто міняючи місце свого перебування. Уродилася вона в Іспанії, училась у Парижі, Римі, Києві та Петербурзі, працювала в Україні, Італії, Чехії й на Близькому Сході Азії. Багато подорожувала для збагачення знання. Вона власниця трьох докторських дипломів — лікар, історик-археолог, малярка з академічною освітою, поліглот із знанням дев’ятьох європейських та орієнтальних мов, дослідниця й знавець античного світу та середньовіччя. У повісті «Quid est Veritas?», що оце вперше появляється друком, Наталена Королева сплела в одну цілість кілька мотивів, але головну увагу присвятила діяльності й переживанням римського прокуратора Понтія Пилата, що, хоч не бачив у вченні «Пророка Галилейського» жадної вини, своєю нерішучістю допустив його до страти. Постать Пилата, що, за словами авторки, «досі не зворушив ніякого автора», знаходить у цій повній драматизму повісті цікаве та вдумливе насвітлення. Змальовуючи духову драму Пилата, що, бувши «тільки людиною» і тримаючись лише «людського права», «ціле життя шукав Істини» тужив за нею і не знайшов — чи, може, не впізнав, коли зустрів її», авторка спирається, між іншим, на іспанські та французькі легенди про Пилата, просякнуті ідеєю християнського всепрощення. Під цим оглядом повість Королевої неначе перекликається з Шевченковою поемою «Неофіти», де «святі мученики» прощають своєму мучителеві Неронові його злочини. Але головна мета її життя — праця творчим пером, що збагатило українську літературу низкою талановито написаних творів — 6 повістей і 9 збірок нарисів та оповідань. Критика називає її письменницею високої духової культури. З Лесею Українкою в неї спільне те, що, виходячи часто поза рами національної тематики, обидві авторки збагатили літературу рідного народу загальнолюдськими сюжетами, виводячи тим самим на ширші, всесвітні обрії, Леся — в поезії, Наталена — у мистецькій прозі. Входячи в круг світової літератури, ці твори ні в чому не порушують своєї приналежності до рідної літератури, бо їх створила українська духовність. Змальовуючи життя античного й середньовічного світу, так в Україні, як поза її межами, ставлячи та розв’язуючи на цьому підкладі етичні проблеми, авторка залюбки заторкує позаприродні й містичні моменти в людському бутті. Це все надає її творам релігійного характеру й наближає їх до християнсько-символічного напрямку в європейській літературі. «Quid est Veritas?» назвала авторка історичною повістю, бо вона має історичну основу. Документальні дані до неї збирала авторка довгі роки, особливо цікаві записи знайшла в архівах Таррагони. Та цей твір можна до деякої міри назвати також повістю-легендою, бо вона створена не тільки на основі матеріальних археологічних знахідок та архівних документів, але й на базі тієї «духової археології», якою є старовинний фольклор, давні легенди, міфи й перекази, що, не зважаючи на свій фантастичний характер, виросли з якогось, хай і маленького, зеренця об’єктивної правди. Тому, хоч у повісті розсипано безліч легендарного матеріалу, хоч деякі сторінки читаються, мов казка, треба мати на увазі, що ця фантастика, мов чарівне дзеркало, відбиває дух доби, коли «боги ходили по землі», та світогляд античних людей, для яких світ повір, чарів і незвичайних подій був реальним фактом, живою дійсністю. Однак найістотніше в повісті, незалежно від манери писання, від її містики й символіки, від засобів поетичного виразу — це проблема людської душі, що шукає правди, проблема відповідальності людини за свої вчинки, вільні й невільні, та питання оцінки їх із погляду найвищої, Божої справедливості. Доповненням повісті є пояснення-примітки при кінці кожного розділу. Вони не тільки авторитетно підтверджують автентичність використаних у творі фактів та з’ясовують мотиви їх використання, але й дають цінні деталі про життя людей у стародавню добу. «Наукових деталів даю багато, щоб читач не гадав, що все це «лиш вигадане»», — пише авторка в листі до видавця цієї книги. Правда, милосердя, вдячність, вища любов — часті мотиви в творчості Наталени Королевої. Правди шукають не тільки головні персонажі повісти «Quid est Veritas?» Шукає її і сама авторка, вірна девізу свого роду: «Ultimo — Veritas!» Де й у якій мірі вона її знаходить, це вже нехай вирішить сам читач.  

Роман Завадович  

Слово від автора


 

Ця повість являє собою ще одну спробу (яких ніколи не буде забагато) висвітлити частину духовної атмосфери, що в ній відбувалися події, які хвилюють уже майже 2000 літ світ, і то не тільки християнський. Матеріалом для цієї праці, заснованої на підкладі археологічних студій, послужили авторці також численні еспанські та провансальські леґенди й апокрифи, які вона розшукувала і збирала протягом майже цілого свого життя. Є це нарис драми «типової людини» — прокуратора Юдеї Понтія Пилата, що й після смерті лишився жити у християнськім «Credo» («Вірую»), згадуваний Побіч з іменем Божим. Читаючи цю повість, не слід забувати, що, хоча в ній увесь час іде мова про події, споєні з життям Христа, та про особи, більшість яких нині визнані католицькою церквою святими, все оповідання освітлено з погляду тодішнього світу ще не християнського, а поганського або юдейського. Родом Понтія Пилата я зацікавилася тому, що в Еспанії існує легенда, ніби рід Медінаселі (Medinaceli), з якого походила моя мати (Maria Clara de Castro Lacerda Fernandes de Cordoba Medinaceli y Figeroa), споріднений із родом Понтія Пилата. Звичайно, постала ця легенда з того, що один із палаців, які належать родові Медінаселі, зветься: «La casa de Pilatos» — «Дім Пилатів». Зветься ж цей палац так тому, що є він точною копією Пилатової Преторії з бюстами римських цезарів і з балконом, з якого Пилат показував народові Христа зі словами: «Ecce Homo!» Є в цьому палаці і «стовп бичування», оригінал чи копія — то вже інше питання! Але, власне, цей стовп і дав підставу для легенди. Історично відомо лише те, що йього стовпа, справжнього чи копію, подарував колись неапольському віце-королеві з роду Медінаселі римський папа Юлій ІІ. Отже, рід Медінаселі вирішив створити достойне оточення цій дорогоцінній реліквії. До каплиці, де вона була поміщена, додали цю точну копію Пилатової Преторії. В самому палаці, поміщеному на дуже непоказній вулиці, зверху немає нічого особливого, ні пишного. Але всередині він прекрасний. І щороку, протягом Великого Тижня, він відчинений кожному, хто хоче поклонитися «стовпові бичування». Звичайно, відвідують його численні туристи-американці тільки з цікавості, а не побожності. Старі еспанські роди мають не одну таку легенду. Наприклад, рід д’Альба (d’Alba) дістав свою назву тому, що, на думку еспанського короля Фернанда Святого, долю Севільї вирішить його двобій із мавританським королем Аксафатою без свідків, ранком. Коли ж дон Фернандо вийшов, помітив, що за ним іде, криючись, еспанський вояк. Виявилося, що цей вояк вийшов за королем, боячися зради. — І ти не боявся за себе? — спитав король. — Ні. Бо Вашої Величності й мене вистачило б на два десятки маврів! А там і поміч уже підійшли б! — Так вийшов ти як звичайний вояк, а вернешся зі мною вже як герцог! Вітаю ж тебе, герцогу д’Альба! (Alba означає по-еспанському «світанок».) Але рід Santa Maria має рекорд у цих легендах, бо уважає себе спорідненим… із самою пресвятою Дівою Марією! Звичайно, через її двоюрідну сестру чи сестриницю!.. Вони ж бо добрі католики! У цьому роді мали навіть додаток до молитов до Пресвятої Діви «Senora у Prima mia» — «Пані й сестриниця моя». «Prima» означає по-еспанському «кузинка», «сестриниця», «двоюрідна сестра». Настільки любить андолузійська фантазія (легенди переважно андалузійського походження) барвисті, чудесні казки! Щодо споріднення роду Медінаселі з Пилатом, то це заперечує факт, що рід Пилатів походив з Таррагони, а рід Медінаселі, як це показує одна частина його прізвища, походив із Кордоби (de Cordoba). Одне тільки в’яже мене з Пилатом: як і він, не люблю, щоб мене «виправляли»… — «Quod scripsi — scripsi!»  

Наталена Королева  

І. РУХИ СТИХІЇ


 

— Встань же, Господи! Кинь їх на землю! І спаси душу мою від нечестивого мечем Твоїм! — захоплений екстатичним поривом молитви, Єгонатан, скриб єрусалимського первосвященика Каяфи, на мить ніби здерев’янів. Його повіки, прозорі і бліді, як у хижого птаха, впали й згасили палаючі вогнем чорні очі. Сухе, темне, аскетичне обличчя молодого писаря на хвилину стало маскою мумії, що, нарешті, знайшла відпочинок у мовчанці гробниці. І неначе дійсно мертва тиша охопила Єгонатана: зовсім не чув галасу буйного життя, що аж пінилося. Не бачив, як усіма барвами й безліччю відтінків блищить, виграває, сміється під золотим дощем сонячних променів найгарніше палестинське місто Тиверіада, східна перла в короні римського цезаря. Ще-бо зранку запив усі головні вулиці незліченний натовп своїх і чужих, місцевих і здалеку прибулих людей, завжди ласих на видовиська. Сьогоднішні ж урочистості в Тиверіаді мають відсунути в чорну тінь усі забави та гри, що від часів римського панування і в Палестині стали звичайним явищем. Причина ж до святкування — аби лише бажання! — знайдеться завжди. От і нині: драма що починається тільки шістнадцятий рік панування Тиберія, а подібні святкування відбуваються в десятиліття — decennia. Можна і слід, не чекаючи зайво аж чотири роки, вже й сьогодні славити цезаря, коли в день його вступу на трон вірний цезарів слуга Ірод Антипа, тетрарх галилейський, подарував «своїй» Тиверіаді новий амфітеатр[1]. Подарунок, дійсно, вартий імені великого цезаря. Тож і врочистості мусять бути варті Іродового подарунка… Вже давно по всій Палестині й далеко-широко довкола всі говорили про красу, неймовірні розміри[2] та небувалі вигоди нового амфітеатру[3]. Без сумніву, затьмить він славу всіх театрів і амфітеатрів римських провінцій, не виключаючи й славнозвісного Помпейського! Без сумніву, ще вище підійме в Римській імперії значення збудованої Антипою Тиверіади! Як же не святкувати відкриття цього цирку? Рух і галас, поголоски й чутки про цілком нові розваги та щедрі подарунки кожному присутньому п’янять на борг святкову юрбу. Забулося, за чий рахунок дарує тетрарх і цей амфітеатр, і м’ясо, і вина, і солодощі… Не в голові юрбі, що своїм захопленням допомагає мудрому ідумейцеві Іродові здобувати нові симпатії в Римі та поновлювати прихильність неізраїльського населення Галилеї. Симпатіями ж гебрайськими, принаймні від народних «верхів», тетрарх журитися не потребує. Хоча походженням ідумеєць і, навіть, син самарянки[4], доньки упослідженого народу, Антипа так гордливо визнає закон Мойсеїв і виявляє таку прихильність до Єрусалимського храму, що й головний жидівський первосвященик, обережний і твердий Каяфа, прилюдно називає Ірода Антипу певним стовпом правої віри. Ці ж слова криють перед очима вірників густою заслоною різні помилки… І проти народу… І проти віри, чого не похвалює навіть панівний Рим[5]. Але Рим далеко! А тут… тут сьогодні день ігор з наказу Ірода!., і ось-ось почнеться небувалим ще в Тиверіаді показом — процесією Гекатомби[6] на честь Тиберія. Та не на те прийшов сюди Єгонатан, щоб прислухатись до бурхливих святкових проявів життя в Тиверіаді… цій новітній Содомі й Гоморі!.. Не на те, як меч у піхву свою, вклинився худий та кощавий Каяфів скриб у затінену нішу між колонами в сусідньому з цирком домі. Як донька Євтаєва, вирішив Єгонатан принести себе в офіру для щастя свого народу. І на цю Сенахерибову гидь, як у дусі називав поганське свято, прибув він не як грішник, що дивиться й зору очей своїх наповнити не може, але як меч живий, що його затис у правиці своїй Господь Саваоф, володар боїв і смерті… — Коли б уже швидше!.. Вдихнув повітря в легені, але уста й горлянка пересохли, як криниця, що в ній джерело водне спинило біг свій. Набрав повітря й затримав дихання. — Не дихав би цим повітрям поганським! Радше вмер би удушений, але чистий від поганських огид! Адже обов’язок святий і служба Богові Живому привели його сюди й велять чекати, поки надійде хвилина, коли він зможе виконати святий чин помсти. І знову згасив Єгонатан у своїй душі нестерпне світло радісного дня заслоною прозорих повік своїх. І беззвучно шепотів молитви-псальми вузькими, щільно стисненими устами: — Встань, Господи! Спаси мене, мій Боже! Боти розбивав щелепи ворогам моїм! Ти трощив зуби беззаконним!.. З погордою відвернувся від урочистостей і замкнувся, немов у прохолодній келії, у глибокому своєму мовчанні, що приніс його сюди з Єрусалима. Бо ж і свого патрона та пана Каяфу втаємничив тільки частинно у свої плани. Боявся, що не пристане на них аж надто обережний старий первосвященик, призвичаєний тільки приставати на те, що певно й твердо вираховане. А Єгонатанів план занадто одчайдушний. Тож мусив скриб піти на власний риск. Спирався тільки на силу правиці Всемогутнього. У жадній людині не шукав підтримки, ні помочі. Каяфі тільки сказав, що треба ж комусь гідному довір’я й наскрізь певному бути в цім місці ганьби й прокляття, щоб виплести з багниська тяжких гріхів густі, ба найгустіші сіті, з яких уже не вимотається Пилат, цей новітній Фараон-гнобитель Ізраїлю… І мудрий Каяфа згодився з довіреним своїм писарем, побожним слугою Господнім: послав його в Тиверіаду. Не знав-бо й не догадувався, що в душі своїй Єгонатан постановив: — За всяку ціну вловити відповідний мент і, мов Ангел помсти, як меч із руки Господньої впасти тягарем смерті на безбожного гнобителя народу вибраного, вбити Пилата, прокуратора Юдеї! Ця жагуча думка світила єдиною провідною зорею Єгонатанові. За неї з радістю віддасть він, новий Маккавей, своє життя… Непомітним рухом намацав пальцями правої руки тонке лезо отруйного кинджала, схованого в лівому рукаві широкого гнідого сирійського плаща. Та смерть ворогові — свята мета. Одночасно великим пальцем лівої руки діткнувся персня на правиці. Тільки легесенько притис — і гостряк, стримуваний вразливою пружинкою, впустить в Єгонатанову кров смертельну отруту та увільнить з тіла душу доброго сина свого народу… А настрій святкового ранку, п’янкіший за саме свято, підносився в натовпі… Он уже перейшли сто білих биків та двісті прикрашених стьожками й гірляндами білих овечок у супроводі тетрархової варти, невільників і невільниць. Он молоденькі дівчата, гарні, мов танагрійські статуетки, пронесли воскові смолоскипи… Співають!.. Але всі голоси покривають радісні вигуки: — Xenia! Xenia![7] Дари! Дари! Привітальні дари! По офірі жерці будуть роздавати їх народові на привітання. — Apophoreta![8] Подарунки пригостювання! Радісні вигуки перелітають, мов хмари ластівок, над головами. Перехрещуються в повітрі вже з ранку палаючого грецькі й латинські похвали тетрарховій щедрості, що виглядає з кошів, повних печива та дрібних речей. Ще не знати, хто саме дістане той чи інший подарунок, тож загальний радісний настрій піниться і грає, як іскристе вино, що п’янить уже самим своїм шумливим виглядом, хоч і в чужому келеху, з якого навряд чи будеш пити… — Хай живе щасливий день!.. — Нехай він приходить сім разів на септиму[9]! — виривається із загального крику верескливий, немов жіночий, але чоловічий голос. Такий сильний і різкий, що аж близький до нього, ставний і, видко, неполохливий юнак із синьою квіткою за вухом відкидається в юрбу, немов уколотий шпичкою. — Не-хай сім ра-а-а-зів… жи-ве!.. — все тягне височенним тенором рудоволосий аматор видовиськ і святкових подарунків. З-під його малинової перепаски-банделети дротиками вибивається рідке, щедро намащене олійком спітніле волосся. А зелена туніка аж підстрибує на тілі. — Не-хай жи-ве-е!.. — Бодай скажи: що саме нехай живе, Донате? — Він і сам не знає що!.. Але горланить!.. — виривається протест. — Хай би ліпше, замість подарунків, віддали нам грошенята, що їх від нас повитягали на ці святкування! — кидає похмуро вузькогрудий ремісник. — А правда! — підтримує старий селянин. — Ясна правда! Кинуть нам потім горішків та медівничків[10]… Адже за свої гроші ми й самі б знали, чого собі накупити! А то: лущіть горішки… Як маленьким дітям! — А звісно: що вже беззубому горішки? — спалахнув Донатус. — Нехай жи-и… Але урвав нараз: натовпом-бо продиралися іродіяни, тетрархові прихильники. — Місце!.. З дороги!.. Відступіть! — лунало перед ними. Єгонатанове вухо несвідомо приймає різко-дзвінкий Донатів голос. А думка зіскакує на втерту колію: — Людина з таким голосом може на щось придатися… І невільно, своїм звичаєм, щоб нічого не промарнувати, не використавши для справи храму, скриб робить рух до диптихону, щоб записати ім’я завзятого аматора видовиськ. Але вчас затримується: так було б легко вколоти самого себе! І, нерухомий, відзначає лише в пам’яті: — Донатус!.. До-на-тус… — немов витискає літери цього ймення у м’якім воску писальних табличок. — Їдуть!. Їдуть!.. — знов крикнув зелений Донатус. Вітав усіх і все. Радів щиро. І щиро бавився на всі. Але вибухи сміху та вигуки згасило голосне гуркотіння високих коліс. Спорожнілою вулицею посувались одна за одною три величезні бочки. До кожної було впряжено вряд по четверо осликів. Байдужі, вони помалу збивали копитками легку, перетерту натовпом куряву, що опадала враз поза бочками, які кропили середину вулиці штучним дощем[11]. Жиди, що їх узагалі не було багато в натовпі, враз відступали аж під доми: їм не було можна переходити свіжополиту вулицю, бо в намоченій землі могли бути змиті чари[12]. — Ідуть!.. Їдуть!.. — передразнювали захопленого всім і всіма веселі школярі. Та вже на вулиці було нове видовисько. ЯК на умовлений знак, з натовпу висипало шестеро хлопчаків. На честь святкового дня їх поприбирали в різнобарвні коротенькі туніки. Не призвичаєні до жадної одежі, хлопці почувались зовсім незручно в таку спеку. Побачивши ж воду, не витримали і враз догадались: вишикувалися лавою позад останньої бочки й підібрали аж під шию свою нехитру одіж. Теплі цівки нагрітої сонцем води приємно лоскотали круглі, мов кавунчики, черевця розкішників, викликали їхній верескливий регіт та сміх і задоволення всіх присутніх. — Чи бач! Виступають, немов у тріумфі! — сміялися жінки, вказуючи на купальників. — Бракує лише самого тріумфатора! От би на ту бочку з дірчастим дном! — Посадовити туди ту зелену папугу… І нехай жи-ве-е! — порадив веселий молодий голос. Але його приглушили вигуки дівчат: — Ох! Ай!.. Боги великі й малі! — вищали дівчата, ховаючи від бризок поза людські спини новенькі сандалі та святкові туніки з вишиваними подолами… Сонце вже перейшло calor diei, пополуденну найвищу точку денної спеки. Однак день став ніби ще паркіший. Небо дихало, як натоплена пекарська піч, і гнало до крамниць та до шиночків-попін[13], над якими було видно принадні написи: «Гріте вино»… «Снігом холоджене, медом солоджене вино». Вже не один устиг і перегрітись… не знати — грітим чи охолодженим… Вже не одному удруге захотілося їсти… А вулицею все посувались і посувались нові походи… Були тут і танцюристи, й танцюристки, гістріони[14] і міми[15]. Ішли музики й співці… Твердо виступали бійці-гладіатори… Переходили й стривожені приручені звірі пустині… — Ідуть та йдуть… Мов ті душі в підсвіття[16]. Тартар, яке ніколи не скаже «досить!» — І невже ж таки вони всі вмістяться в цирку? А Єгонатан усе стояв кам’яною статуєю у своїй схованці-ніші… — Дам тобі народи й кінці світу у володіння… Залізним жезлом розіб’єш їх, — продовжував молитися беззвучними устами й палаючим ненавистю серцем… Але знову голосно загукали іродіяни, і знову люди відступили до стін. ОточеИа блискуче озброєними легіонерами, проводжена високопоставленими патриціями в носилках-лектиках та великим гуртом молодих комонників, до цирку наближалася золочена колісниця. У ній струнко стояв і сам правив квадригою-четвернею золотистих[17] каппадокійських коней син прокуратора Юдеї Кай Понтій[18]. Не так давно офірував Кай Юноні Покровительці свою золоту буллу, ознаку дитячого і шкільного віку. Нині ж, уперше в житті, мав заступати як зрілий муж свого батька-прокуратора на ігрищах. — Слава молодому Понтієві! — Слава синові «Справедливого!»[19] — залунали римські і грецькі вигуки. Єгонатан опритомнів. І враз здалося йому, що сонце згасло, небо впало й земля провалилася… Заскреготав зубами від болю й розчарування. — Так марні?!. Марні всі намагання? Всі так до найменших дрібниць обмірковані плани? Пилат не приїхав! Які ж демони, яка Бельзебулова сила охороняє це дияволове начиння, цього Пилата, від праведної руки святої помсти?! Та вже не можна було нічого змінити!.. Хитаючись, як по рані від сонця[20], і ледве пересуваючи раптом обезсилені ноги, Єгонатан обережно вимотувався з натовпу. Дратувався, що його страшна зброя затримує його. Він якнайшвидше мусів би бути сам, бо знав, що на людях не витримає. Сльози безсилої, але шаленої ненависті підкочувались клубком до горла. — Боже Ісаака, Авраама й Якова! — стогнав крізь заціплені зуби. — За віщо ж відвернувся ти від свого народу? І відвернув від нього своє обличчя? Затьмилося журбою око моє… Постарівся я поміж ворогів моїх… Багато людей у Палестині знало й любило Кая, здебільша званого багатим юнаком за його казкову щедрість. Любили його й за ставну, ідеально збудовану, атлетичну поставу, за незвичайну ласкавість і зичливість до кожного зустрічного. Здавалося, що йому віддала природа все те, в чому відмовила його батькові, твердому, як адамант, Пилатові. Прокуратор-бо, як справжній amicus caesaris[21] і всіма признаний «приятель справедливості», знав лише невблаганний закон і негнучку та невідкличну волю Риму. Зраділий, вдоволений Кай Понтій приязно всміхався й ласкаво відповідав рухом руки на привітання. Тішився приязними вигуками народу, яким не погорджував. І не вірив собі, що він, Кай, осередок уваги й захоплення народу… Адже від цього може аж голова закрутитися! І Кай, дійсно, похитнувся, ніби тратив над собою владу. Але це тривало лише одну мить… — Надмірна спека й більше нічого! А може, від хвилювання й радощів? Бо ж, що не говори, а таки все, що найліпше у світі, сьогодні належить йому, Каєві Понтієві! Ось у цю хвилину майже цезарська шана, прояви щирої народної прихильності… А ввечері… Кай оглянувся на свого найближчого приятеля Маркела. Таки дійсно він обіцяв, що сьогодні Кай вечерятиме з найгарнішою «тиверіадською квіткою», Маріам із Магдали, красу якої знає вся палестинська еліта… Та чи тільки палестинська?.. Так от: молодість, сила і краса, шана і влада, приязнь народу і найгарніша жінка цілого краю — все, все всміхається йому! Все само йде Каєві в руки… Дійсно, може закрутитися голова! І таки закрутилася ще раз… Похитнувся знову. Немов колісниця наскочила на великий камінь на цій так чисто виметеній і свіжополитій дорозі. Що ж це, зрештою? Незнана схвильованість, як хмара самуму, що раптом задушливою заслоною затягає цілий світ довкола, нараз піднялась у Каєвій душі. Серце так хитнулося, що забобонний неспокій аж випив кров із рум’яних юнакових щік, а довколишній ясний і барвний світ ураз потемнів і посірів. Одно із двох: або хтось із цих зависних іродіян, говорячи жидівськими виразами, тяжко вдарив його оком і наврочив, або ж у цю хвилину сталося нещастя з батьком… Це ж можливе! Надто-бо небезпечний завжди, а нині особливо, розбурханий Єрусалим, куди спішно виїхав прокуратор, щоб полаїщати прикру справу перенесення цезарських знаків[22]. — Clarissime![23] Адже ми вже приїхали! Амфітеатр перед нами!.. Це говорить Маркел. Кай міцно рукою спиняє своїх коней. Скочйв на землю і знов неначе впав у сон: саме проти нього багато оздоблена лектика. А з неї виходить золотоволоса красуня… — Вище всякого опису! — говорять про неї. Почув, як обпікають його іскри, що сіються з синіх, як волошки або сапфіри, очей. Здавалося, що з них творяться крила, а серце розростається безмежно… Кругом не земля, а осяйне небо… Так! Це вона, оспівана «тиверіадська квітка»! Вона спинилася і чекає, поки Кай, у цю хвилину найвища особа в місті, вступить у цирк… Але ні! Спершу ввійде ця божественна краса! їй личить бути першою скрізь і завжди! Прудким рухом Кай зриває свій дорогоцінний плащ і стелить його Магдалині під ноги… Схилився в поклоні, чує глухий шум, немов від морського прибою, як за дитячих часів, у далекій рідній Таррагоні… Але той шум не заглушує чарівного, як ніжна музика, голосу Маріам із Магдали, хоч промовила вона ледве чутно: — Дякую, шляхетний пане! Промовила й утопила його в погляді своїх волошково-синіх очей, проходячи достойно і з гідністю, ніби по звичайному килимі, по розстеленій тозі представника Риму. — Славно починаєш ігри! — закусивши сміх, кидає МаркеіЛ. Фавнівські вогники грають у його зіницях. — Але не хвилюйся! Міцніших за тебе кидала у сніг і в огонь непереможна Магдалинина краса. Не соромся, друже! Він, Кай, буде соромитися свого свідомого вчинку, свого захоплення красою? З гідністю, майже з викликом глянув у бік поважних патриціїв свого почту. Погідні patres conscripti[24] дивилися з приязним усміхом, а може, і з прихованою заздрістю. Так-бо чинить лише квітуча, буйна молодість! Готова стати на бій хоч і з цілим світом!.. А хіба нема за що? Кай усміхається гордовито: сьогодні він уже вдруге здобуває гідність мужа!.. Батько визнав його гідним заступити себе й Рим, а оспівана й уславлена красуня вирізнила його з великої громади достойних! Але справді: він же тут заступник прокуратора! Тож геть усякими сторонніми думками! Він напружить усі сили й виконуватиме лише свої обов’язки, свою повинність! Набравши повні груди повітря, Кай поважно пробігає поглядом по важких контурах монументальної спіни, що, мов кам’яний півострів, розділила арену на дві частини. З мосяжевого жертовника на передній частині спіни стеляться блакитні завої офірного диму. Це палять фіміам перед великою статуєю цезаря Тиберія. Від спокійної моці по-мистецьки, виконаних брил, від монументальної статуї цезаря, могутньої, як слава Риму, на юнака війнуло тверезою силою дійсності. Серце мимоволі відчуло гордість бути «першим громадянином Риму», яким він, Кай, є сьогодні. Кай стис руками поручні свого багатого крісла, неначе у цих блискучих лев’ячих голівках містилися солодкі чари, що їх треба було тримати щосили. Стримав свій рух. Не обернувся в напрямі сенаторських лож, хоч знав, що за ними, десь на почесніших місцях, сидить Магдалина. З удаваною зацікавленістю підняв очі на туго натягнене над його ложею, мов шкіра на тамбурині, пурпурове накриття. Під ним кружляли й голосно гули, як густі тони низьких струн мандори, крицево-сині мухи. Вони наче б тільки й чекали Каєвого погляду, враз ухопили його й прямою дорогою занесли до ложі за сенаторськими кріслами. І той погляд завмер у німім подиві… — Ні, це обличчя — мрія! Ніби вирізьблене з рожевої мушлі і вправлене в золоту філіграну кучерів, дійсно, ні з чим не зрівнянне… Але нащо… нащо той божественний профіль схиляється так близько до вульгарного чорноволосого юдея чи, може, грека у жовтогарячому гіматіоні? Не витримав. Забув про незручність і запитав Маркела: — Хто це… у Магдалини? — Дуже багатий юдей, Абрамелек, міський радник і сусід нової вілли Магдалининої під Єрусалимом. Ну і, звичайно, впертий адоратор красуні. Кай наставив вуха: хотів знати більше про того, що його обдарувала доля щастям сусідувати з Маріам. Та мову перейняв архітект Евенцій, будівничий амфітеатру. Кай насилу опанував себе, повернувся до архітекта і слухав. Але зрозумів слова лише тоді, коли Евенцій, перелічуючи дива Тиверіади, сказав: — Уже від одного погляду красуні Маріам увесь цирк освітлюється, а цілий світ перетворюється на святкову містерію… Кай щойно тепер помітив, що в архітекта напрочуд приємний голос. І жваво запитав: — Погляд, очевидно… Але який вона має голос? А самому грало у вухах оте чудове: «Дякую, шляхетний пане!..» — Звук її голосу — відгук струн ліри самого бога гармонії Аполлона. Бо ж то голос чарівної і принадної Еллади. Твоїй милості напевно-бо відомо, що тільки батько «тиверіадської квітки» був галилеєць… — Ким був? — коротко й різко, наслідуючи Пилата, спитав Кай. — Власником і будівничим кораблів, арматором у Тирі. Звався Теофіл[25]. Мати ж гетери була грекиня, мала незвичайну красу й винятковий розум[26]. Одні кажуть, прийшла з Мілета. Інші — ніби з Коринта, колиски грецьких митців. Але, як справжня грекиня, була обдарована й неабиякою практичністю: мала фабрику в Тирі…[27] Кай все це знав ще з Цезареї, але з радістю слухав би знову й знову: може, впаде до вуха якась нова подробиця!.. Але Евенцій мав прикру вдачу: його цілого захоплювали, мов дитину іграшки, — обряди, фальшиві урочисті промови без жадного змісту, в заяложених виразах… А Каєві все це було таке нудне! І, мов навмисне, день розтягався до безконечності!.. Коли б уже швидше надійшов вечір! Вечір, «що все додому приводить, тільки доньку від матері відводить…» — як співала Сафо… Доньку… арматора Теофіла!.. Але, здається, правду говорив Каєві його улюблений учитель, що у віршах натхненних поетів скриваються чари. Справді, щойно згадав вірш про вечір і немов прикликав його! Чи то тільки так здається? Може, знов зайшла на нього якась затьма? Бо ж тіні від синього велюму — намету, натягненого над ареною, не довшають ані трохи. Однак, що ж то робиться з самим цим велетенським велюмом? Він надувся від вітру й гуде, як бубон під пальцями. Неначе й справді починається хуртовина. А щасливий успіхом своєї вигадки архітект Евенцій аж виспівує Каєві у вухо: — Це мій штучний бурун! Я вигадав його для навмахічних ігор, представлення морського бою. Зараз почнеться цей бій. А сили вітру твоя милість може легко вирахувати за звичайною формулкою: п — прудкість, в — площа вітрила, р — поступовий рух галери… Архітектів дорогоцінний стилос, оздоблений великими смарагдами, швидко заповнював числами навощені таблички до писання, диптихон. — Кількість рабів із міхом, що мають «х» респіраційну силу, зазначимо «мр»… Але Кай, хоч би й хотів, не може вловити слів Евенцієвого викладу. Все довкола топиться в оглушливому ревінні й тупоті тисячоногого натовпу глядачів, які цим способом виявляють свою похвалу й захоплення. — Е-во-е! — летить з горішніх місць… Як кинутий смолоскип, перетинає цілий цирк. Кай невільно підіймає голову й не може стримати молодого сміху: це рве повітря отой високий, кощавий, зелено вдягнений осібняк, що надвис саме над ложею Магдалини… Скриб-писар, як дрібний урядовець із довгими безм’язими руками, що не знають ні ремесла, ні тяжкої праці. Його мокре, мов свіжопобарвлене волосся, перетято малинового кольору стьожкою довкола великої лисіючої голови. У зеленій туніці він виглядає, мов жива збільшена карикатура ятлика. Але ж його «Е-во-е!», справді, мов кинений згори смолоскип, запалює відразу захопленням цілий цирк, що враз починає страшенний зойк. Це похвала юрби на адресу Евенція, бо його прехитрими приладами в одну мить перетворено арену на широкий ставок, повний розбурханих штучним буруном хвиль. З брязкотом зброї та плюскотом весел на ці хвилі випливають справжні галери й готовляться до морського бою. Це таки дійсна навмахія! І не тільки Тиверіада, але й сама Цезарея, місто постійного осідку прокуратора й тетрарха, ще ніколи не бачила подібного видовиська. Немов від ударів могутніх дельфінових хвостів, уже запінилися хвилі за кермами галер. Звинними рибами, легесенько, без зусиль наганяють вони одна одну… Збиваються в гурт знову і розпливаються. Немов у жартівливому танку на поверхні води. Та вже сурма проспівала наказ. І у відповідь їй хмари стріл задзижчали в повітрі, ніби невидима рука велетня махнула над водою й закинула до неї блискучі сіті. І враз перший улов Смерті впав у ті сіті та збагрив їх кров’ю. Кривавий пурпур відбився в очах бійців і заіскрився в очах глядачів. Почався бій. Піняться хвилі, плигаючи, мов білогриві Нептунові коні… Свистять стріли, плюскотять весла, шкребуть облавки галер залізні багри-гаки… Тіла перших ранених і мертвих важко падають у хвилі… Усе покривається криком бійців та зойком і вереском глядачів. Пурпурові й сині шовкові вітрила надимають свої могутні груди, набираючи в них штучного Евенцієвого вітру, що його наганяють укриті під велюмом міхи в міцних руках рабів — тих рабів, що гуртом мають лише Евенцієві відоме «х» «респіраційної сили…» Тільки, здається, Евенцій щось перерахувався: міхи немов сказилися і штучний бурун перетворюється у справжню страшну хуртовину. Свистом і виттям заглушує всі голоси бійців і глядачів. Ось падає скажено злісною хвилею і змітає, мов придорожній порох, і галас, і зойки, і захоплення… Цирк замовкає. Очі всіх присутніх розширені до останніх меж, а на розтулених устах однаковий знак запитання. І хоча синій велюм без перерви зверху поливано водою, охолодженою снігом, а зсередини звогчувано ароматною дрібною росою, всі присутні чують, як згущене повітря чавить їх, немов брила нагрітого металу. І таки дійсно, в цирку неначе нема повітря, а присутні, замість дихати, ковтають розпалену пару… Зненацька прокотився підземний гуркіт, а весь цирк здригнувся й затремтів, немов по ньому пробігли жахливі корчі… Кай відчув, як під його ногами задрижала долівка і стала навкоси. Чи ж він справді умліває? Він, Кай Понтій, найвитриваліший із однолітків в палестрі! Той, кого не лише за кучеряву голову, але й за гармонійно розвинені могутні м’язи його палестинські товариші-римляни звуть «Мелеагром Риму»! Та юнак не встиг відчути соромливості за свою слабість. Нагло прийшла свідомість і викликала хвилинне остовпіння. Саме в цю мить синій велюм над ареною напнувся й голосно тріснув, неначе розбилася розпалена ваза небесної блакиті. Велетенська безсила тканина звисла над цирком, мов прапор переможеного. Пожмакана й порозривана, вона тріпала краєм, ніби крило смертельно раненого велетенського птаха, а в розпалений прорив улетів стовп піску й куряви. На глядачів посипалося дрібне каміння, і ніч без вечора вмить замінила паркий день. А в тій єгипетській пітьмі, або ж, як тут говорили, сухій імлі, що налетіла з пустині гураганом, із тисячі грудей однодушно вирвалися жахливі слова: — Terrae motus[28]! Рятуйтесь! Хвилі перетвореної на широченний басейн арени з могутньою силою вдарили на глядачів. Немов із величезної миски, що перелилася через край, штовхнуто воду сильним стусаном. Арена перехилилася, як миска, і залила не тільки водою, але й безумною панікою вщерть, по вінця амфітеатр. Ще раз у різних кінцях застогнало одурілим шалом те саме страховинне слово: — Terrae motus! Землетрус! Рух стихії! А вся людська маса схопилася на рівні ноги, обернулася спиною до арени й перекочувалася хвилями до виходів. Топтала й душила передніх, але виходів не знаходила, бо вони були забиті. І знову цирк застогнав, але зойки й вигуки втратили характер людських голосів… Ще раз в отвір роззявленого велюму гнітючою спекою дихнув «полудневий біс» самум, що палить рослини й життям тварин гасить свою смертну спрагу… Фіалковий вогненний меч розсік темряву й немов палаючою биндою оперезав мармур Тиберієвої статуї. Кам’яний цезар хитнувся й легко, стрімголов кинувся у воду[29]. Довкруги Кая шалів хаос. Змішалися люди й речі. Люди немов утратили здібність керувати своїми рухами, а неживі речі набули її. Важкі бронзові триноги, що на них по кутах прокураторової ложі палилися пахощі, раптом зірвалися з місця і в повітрі, на лету, кинулися в бій із мармуровою вазою, повною квітів. Ваза розлетілася на дрібні скалочки від першого ж наскоку триногів. Злива дрібних уламків черепків та жевріючих вугликів упала на Кая. Голову огорнув огидний запах паленої вовняної тканини, що кожного примушує прудко оглянутись і шукати причини. Але Кай не встиг збагнути, навіть тоді, коли відчув пекучий біль на щоці, плечі й уздовж руки: немов невидимі пси кинулися на нього й кусали, де могли. Не було часу зрозуміти, чому Маркел таким сильним рухом зірвав із нього частину його парадної одежі, туніки пальмати[30], й перетворив її на безрукаву ескоміду[31] раба. Кай заточився й зашкутильгав убік, не відриваючи, однак, погляду від постаті архітекта Евенція, що, мов викинений із пращі камінь, пролетів біля його голови і стрімголов, неначе наслідуючи рух статуї цезаря, кинувсь у басейн-арену[32]. Кай із жахом бачив, як архітект влетів у водяну лійку, що крутилася чорториєм у штучному озері. Бачив, як ще одну мить архітект борикався з хвилями… — Збожеволів?.. Рятує Тиберієву статую?.. — тьмяно пропливло Каєвою думкою. Але Евенцій уже зник, всмоктаний водоворотом. Ще мить — і в лійці закрутилася, як нетривка пам’ятка по ньому, червона смужка його крові… А за хвилину не було вже й води: вода пішла в землю. Натомість посеред арени роззявилася широка щілина. Ще перед хвилиною такі грізні триреми й галери, тепер лежали, як мертві риби на піску, безсилі й нерухомі. А по їхніх боках гучно торохкотів камінний дощ… — Світла! Смо-ло-ски-пів! — що вистачило сили закричав Кай, прийшовши до тями. — Вояки! Очистити воміторіуми![33] Але вже й без його наказу по різних місцях заблискали світляні квітки: щось горіло! О в цій заграві Кай побачив широкий чорний зиґзаґ прірви, що перетяла арену та єдиним ковтком випила з неї всю воду штучного Евенцієвого озера, проковтнула й мармурового цезаря й архітектове життя… Коли ж перевів очі на ложу Магдалини, труснуло ще раз і скинуло, мов клунок, що випав із горища, отого, перед хвилиною смішного й задоволеного «зеленого ятлика», що виявляв так нестримано своє захоплення. Тепер він усією вагою свого, мабуть, неважкого тіла вдарився об кам’яний бар’єр ложі. Тільки цей образ викликав у Кая цілком конкретну думку про смерть. Бо ж «ятлик» Донатус, падаючи, міг забити Маріам!.. Ця думка, немов звільнена пружина, підкинула Кая. Вистрибнув із своєї ложі. Ось коли придалися гімнастичні вправи палестри! По лавах та кріслах, мов по купинах мокляків, переплигував у напрямі гетериної ложі. За Каєм стрибало кілька його найближчих приятелів. Коли вскочив у ложу, востаннє низькими голосами могутніх струн загриміли підземні громи… — Не бійся, Маріам!.. До Генесаретського моря! На воді безпечніш!.. І несподівано для самого себе, юний атлет повторив атавістичний рух старих квіритів, своїх предків, що на святі схопили й понесли сабінянок… Міцно тримав Магдалину на своїх грудях і, продираючись поміж втікачами, вирвався вже напівочищеним вояками виходом на вільний простір.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка