Наталена Королева



Сторінка13/18
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.98 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

XIII. МІЖ ДВОМА БЛАКИТЯМИ

 

«… Чи ж уже таке велике нещастя — жити на добровільно вибраному вигнанні, в самоті й мовчанні? Доки прагне, ніколи й нічим не може бути сите людське серце…» Прокула сперлася головою на руку. Каламос, що його тримала в руці, доторкнувся її вже посивілого волосся. «… Доки не сповниться спрагою за речами вічними… Дивне це, незгідне з логікою, щоб ця остання спрага втишила всі попередні ненасичені спраги…» Затрималась на хвилинку і знову нахилилася над сувоєм. На терасу ввійшли Аретуза, також уже значно постаріла. Матрона тільки труснула головою, й рабиня зникла. Але розвіявся й сполошений настрій. Думка збочила. Прокула вже не взялася за каламос. Сиділа за столом і думала. Скільки вже їх минуло, цих років «добровільного вигнання»! Як її колишній життєвий ідеал і взірець, Корнелія, донька Сціпіона Африканського, Понтія Прокула доживає у своїй віллі, на Мізенській косі вечір свого життя… Але ж не приятелям-філософам розповідає свої думки, спогади, відгуки минулого, як це робила мати Ґракхів, а мовчазним сувоям повіряє Прокула свої відгуки минулого, що були колись життям!.. Життям, витканим із радощів і болісті. Що ж інше залишилось їй? Тільки розмова з колишньою самою собою… І от, componere commentarios, писати мемуари стало для Прокули, як і для багатьох її сучасників, не лише розвагою, але перетворилось на самий сенс її життя. Згадала Корнелію, матір Ґракхів, і постелились димом вівтарним її слова: «Коли ж уже наша родина перестане діяти, немов у гарячковім маячінні?»[432] Був це немов злий глум долі, що саме наостанку, в Єрусалимі, перечитували вони удвох з Пилатом оці листи матері Гракхів до її другого сина, що хотів продовжувати діло вбитого брата… Виїжджаючи з Рима, колись Понтій замовив для Прокули в доброго, вправного скриба ці «Листи Корнелії», хоч сам Пилат не поділяв ідеалів Ґракхів… Ось вони, ці листи, рівно й чітко переписані на світлому пергаменті. Завжди має при собі Прокула ці невеличкі сувої. Любить їх, як близьких приятелів. Бо в них живе той невмирущий, твердий, справжній римський дух Корнелії. Чи ж думала тоді, в молодості, Понтія Прокула, що слова Сціпіонової доньки стануть немов її власними? Чи ж не могла б і вона нині сказати Пилатові цитатою з цих листів: «Боюся, щоб твоя хиба не принесла тобі таких болістей, що ніколи вже більше не матимеш спокою…» Думка побігла в минуле… Погляд спочив на блакиті неба, подвоєній у морі. — Procula a terra[433]! — всміхнулась сама собі журливо. — Чи ж не вкладам Геній-покровитель[434] людини пророцтво на ціле життя в наймення, дане людині при народженні? З невеликою фамілією рабів замкнулася Прокула від світу в своїй віллі. Була це оселя, як великий кам’яний корабель між двома блакитями неба й моря… Але був це корабель, який не причалив нікуди й ніколи. Бо заблудив він у тих безкраїх просторах двох блакитей, що не мають ні меж, ні кінця… Заблудив, спинився й забув: звідки він ішов та куди саме простувати. І де пристати?  



«І нові течії занесуть тебе, мій човне,
В солоні простори морські… Що ж робиш ти?»

 

… Раптом пробринів у Прокулиному серці безсилий, журний акорд Горацієвого[435] вірша. Сум злетів на Прокулину душу, легкий, як попіл із спаленого кадила, що його ледве можна доторкнутись. Без терпкості й без жалю… — Як же давно!.. Як давно все це було!.. Тільки «було»!.. Чому ж ще й сьогодні озивається, мов зачеплена струна? Римлянка кров’ю й духом, Прокула трималася певно прищепленої їй у душу науки батьків: «Свідомо уникати всяких ознак ніжності, як проявів занадто легкодухих і тому негідних справжньої матрони». «Ніжність — причина багатьох слабостей!» — то був один із улюблених афоризмів її батька. Тому Прокула прагнула до втримання в собі твердості духа в боротьбі з життям. Якщо цього треба, а це ж є обов’язком кожної справжньої римлянки, вона мусить бути героїчною. Але слід уникати непотрібних страждань. Бо вони, як іржа, з’їдають конечні для перемоги сили. І Понтій цінив цю твердість вдачі своєї дружини. Як він любив її ясно-тверезий світогляд, що забезпечував їй назву «Юстіція», яку їй давали майже всі! І ту віру всіх довкола, що «Прокула завжди має рацію!» А отже, Понтій, також такий зрівноважений і безсторонній, як «право», як «вага», Понтій, що при всіх обставинах умів зразково володіти собою, як же мусів він змінитися, коли міг їй сказати такі недопущенні слова: — Не пізнаю тебе, Клавдіє! Не тільки твій дух, але й обличчя твоє змінилося, стало мені чуже! Чуже! Вона, Понтія Клавдія Прокула, «чужа» Пилатові! «Чужа»! Це слово стало межею. Від неї почалась Пилатова хвороба духа і Прокулине… вигнання… Каламос швидко побіг пергаментом, як переляканий краб по піщаній мілині морського берега: «Пилатова недуга об’явилася з ментом, коли він уперше в житті злякався. Тоді Пилатова душа, як шалька невірних терезів, не могла вже справно й певно чинити справедливість, «відважувати» її. І тоді «Справедливий» перестав бути самим собою». Спинилась. Сперлася на руку й згадувала подробиці тих давніх, а все ще свіжих подій. Немовби то було вчора, так бачить. І чує Прокула, з яким запалом Кай говорить: — Для священиків юдейських він «неправовірний» і занадто байдужий до земного «царства Ізраїльського». Кай говорив про того філософа Галилейського, що ним тоді захоплювався. — Коли б запанувала його наука, не було б «народу, вибраного Богом»… Усі були б однакові, всі рівні… А Секст Корнелій, що знав юдеїв наскрізь, додав з усмішкою: — «І прийдуть римляни й заберуть нас…» — Зайва тривога! — знизав плечима Пилат. — Римляни вже прийшли! Говорив з такою погордою!.. І як же швидко зійшов той зневажливий усміх з його обличчя! А натомість з’явився страх, страх перед життям, перед доносами, інтригами… Страх перед усіма вступив у Пилатове серце… Цей страх вигнав спокій з його душі, ясність з його думки, зігнав сон з його повік… Вигнав мир з дому, відтрутив її, Прокулу, від хатнього вогнища… А натомість наповнив усе самими химерами… Метою життя стало шукання мізерної дерев’яної таблички… Потім огорненого забобонами «келеха магів»! Таж то личить східним мрійникам або Прокулиній казкарці Паренді, що живе поза життям. Але не певному духом, зрівноваженому й непомильно-логічному, як сам Рим, Пилатові! Так усе це дивно… ніби, дійсно, були в цьому якісь чари юдейські! А Пилат на старі літа також ніби змінивсь… І виглядом, і душею. Став ніби більш іберійцем, ніж римлянином! Може, це кожен на старі роки стає Подібніший вдачею до своїх років юнацьких?.. Як зморщена бабуся до зморщеного беззубого немовляти!.. Думка Прокули відскочила набік. Взяла каламос і записала: «Чи ж тільки те, що вийшло поза межі часу та перестало змінятися, стає вічним, постійним? Здається, що так». — Постійне й певне на світі тільки одно: Gloria Romanorum[436]! — спокійно й упевнено говорив колись Пилат. — Тільки Рим зв’язує світ із вічністю! — повторяв він не один раз. Тоді, того нещасливого дня, вона, Прокула, сказала на те у відповідь: — Раніш і мені так здавалось. А отже… є ще щось інше! Понтію! Така думка мені здається… дитячою забавкою. Моя душа вже вийшла з дитячого віку… Не встигла договорити, як бурею налетів Пилатів гнів: вона, римлянка, може говорити таке блюзнірство? Ще сьогодні бачить Прокула, як відразу налилися кров’ю Пилатові очі, мов очі роз’яреного бика, що націлив роги на ворога… Бачить нервовий тик, що зціплює йому щелепи. То йому… Йому, кельт-іберійцеві з Таррагони, Рим ближчий, ніж їй, родовитій доньці стількох поколінь славних квіритів? Прокула не може спам’ятатись: чи ж це перед нею Понтій — стриманий, зрівноважений, незмінно холодно-спокійний, безсторонній і точний, як сама Справедливість, якій він служить? Прокула ще тоді збагнула той вибух… Але яка?.. Відтоді почались темні дні… Важкою, повільною хмарою проповзали вони над Прокулиним життям. І притолочили той квітучий сад її життя… Великий пес тихими кроками наблизився до Прокули й силкувався покласти свою голову їй на коліна. Погладила його. І помітила, що в неї тремтить рука… От хто залишився їй, самотній на світі, хто співчуває їй, тій, що була матроною Клавдією Понтією!.. Ні! Не «Клавдія» й не «Понтія» більше… Бо «Клавдія» — це дитинство, юність, батьківський дім, сподівання життя!.. «Понтія» — це розквіт, повнота сили, енергії, щастя, здійснених сподіванок… Усе це безповоротно минуле! Сьогодні вона лише Прокула, без сподівань і без надій… «Procula a terra!» «Далека від землі…», далека від людей, від життя… І це треба собі добре усвідомити. Треба спокійно панувати над собою, глянувши в вічі тієї дійсності, що нині стала її, Прокулиним, існуванням. Випростувала ще струнку постать. Дитина або раб, безпомічний і безправний, як мала дитина, нарікають і плачуть від болісті, від удару, образи й від страху. Людина ж вільна й дозріла з гідністю приймає неминуче. Фіалкові тіні загортають жалібним завоєм небо й море. Заколисане морськими хвилями, денне світло вкладається до сну. Сувій на столі ледве біліє… — Я мушу знати, хто ти: римлянка чи Римові чужа! — болісно вдарила в серце згадка… Чим же могла відповісти Прокула на таке запитання тому, чиє наймення з гідністю носила стільки літ? Чим, як не від’їздом на добровільне вигнання? Бо ж Понтій, що перестав їй довіряти, що потребує доказів і запевнень, перестав бути її чоловіком. А жити з чужим як із своїм чоловіком римській матроні не личить. І німою мукою потяглись перші тижні цих уламків життя. Та з часом Призвичаїлась зносити їх, як звикає військовий ветеран жити далі, маючи лише одну руку, одну ногу або лише одно око… Думала: знайде полегшення болісті в Таррагоні. Але колишні щасливі згадки з кожного куточка виглядали, питаючи: «Пам’ятаєш?» І тільки роз’ятрювали рани. Каєві й Руфілі в розквіті їхнього подружнього життя чим могла бути Прокула? Хіба тією мумією, яку вносять у залу під час єгипетської гостини, щоб нагадати: «Радуйтесь і веселіться, поки на це час! Бо потім будете, як я». Щасливі, як і ті, що назавжди втратили щастя, не потребують присутності сторонніх осіб. Щастя потребує широкого простору, бо його ледве вміщає людське серце. Жалобі ж та смуткові тісно й у всесвіті. Бо сум безмежний, як безмежні ці блакитні пустелі, небо й море… І Прокула не залишилася в Таррагоні. Дотик руки збудив матрону з глибокої задуми. Аретуза схилилась над своєю пані. — Ні, ні, Арете, не болить ніщо. Але говориш правду: час уже йти на ложе… Ціла безодня розділяла ці дві жінки: невільницю й патриціанку. Однак не мали вони нікого ближчого, як одна одну. Зжилися, мов сестри-близнята. Цілим їхнім світом стала ця «Мізенська самота». І в цім світі пані й невільниця перетворились на товаришок і подруг… За стародавнім звичаєм, тут день починався купіллю й купіллю кінчався. Мудрість-бо давновіка навчала: «Повторюючи купання, подвоюєш собі життя». Тому і в Прокулиній віллі, як по всіх інсулах чи віллах багатих людей, що хотіли мати якнайменше взаємин із зовнішнім світом, на домашні терми звернено особливу увагу. Щоб зберегти якнайдовше силу та пружність тіла, Прокула потребувала довшого, хоч і неприємного, масажу, що його робили кожного дня під ніч. Тривав він більш години. І матрона не могла б цього стерпіти без-лектури, співу або музики. Так поєднували також забаву з користю і в публічних термах у Римі. Тож такий звичай напевно добрий і корисний. І на Мізенській косі не занедбували цього звичаю. Але цього вечора матрона враз відпустила співачок і лекторку. Крім гурту невільниць ипсігіх[437], в атріумі Флори — як називали унктуарій[438], прикрашений статуєю Флори, — лишилася тільки перська казкарка Паренді та немолода жінка поважного вигляду, взута у білі сандалі. При ній стояла молоденька псалтрія[439] з лірою. Матрона дивилася на пружні, здорові тіла молодих масажисток. «Немов позичають мені своєї молодої життєвої сили, — перебігла думкою. — Махнути рукою, щоб відійшли? Чи махнути рукою на цю невдячну боротьбу з віком? Піддатися без бою?» Ні, донька квіритів не вийде з життя нарікаючи, як немічна бабуся! Треба впасти в бою, мов воїн, що б’ється навіть тоді, коли бачить, що виграти бою не може! — Аполлодоро! — звернулася Прокула до жінки в білому взутті. — Ти знаєш не тільки ліки, але й таємниці Аполлона-Сотера[440]. Скажи мені: чи людина повинна вмерти від недуги? Чи людському вікові є межа, якої переступити не можна? Аполлодора зробила кілька кроків до матрони. Рабиня поставила фотель з подушками біля широкого столу, на якому розтирали Прокулу. — Аполлон-Сотер, доміно, провадить духа людини, яка вибрала собі цього бога за вождя, мандрівками іспитів та шляхами відкуплення. Тому й називаємо Фойбоса-Аполлона Сотером, тобто Спасителем. Але, крім духа, що є сином безсмертя, людині дано ще й тіло, дитину землі. Спочатку обидвоє мають однакову силу, і кожне тягне до того, що йому близьке. Але дух повинен дозріти аж до увільнення з тіла. Тоді він слабше тримається землі й могутніше прагне до безсмертності. Ми це називаємо: до просторів Вічного Світла. Тоді дух розірве пута, що в’яжуть його з тілом. Такий сильний дух вже не потребує помочі від недуг, щоб визволитись із тіла. Він просто скидає його, як зношену одежу, та одягається у світло… у вічності[441]… — Сильний дух визволяється від зношеної одежі-тіла… — повторила Прокула Аполлодорині слова. Але, як хмарка хмарку, накрила ці слова нова думка: — Усе ж таки, як добре почувати, що наше тіло ще здорове, міцне й бадьоре! Хоч би вже воно давно перестало бути для духа оздобною, святковою одежею, toga ferialis[442], що її беремо в свято життя… Однак ще довго може воно служити бодай за добрий та зручний похідний плащ для дальших життєвих боїв… коли вже святкова доба життя, молодість, давно відлетіла… Масажистки зручно обернули тіло матрони й продовжували свою працю. Але одночасно немов перегорнули й сторінку Прокулиних міркувань. Добре вчинила Аполлодора, що з Таррагонської Преторії прибилась, як посвячений лебідь Аполлонів, на цей Мізенський ріг… Жаль тільки, що не привезла з собою Гели!.. І ту малу профантиду, як і все інше з Прокулиного минулого, життя віднесло безповоротно!.. Але чи ж тільки малу Гелу-муринку втратила Прокула? Чому ж уболівати більше над цією втратою, ніж над іншими, важливішими?.. І понесли Прокулу спомини… Різнобарвні, ясні й темні, загойдалися на хвилях пройденого життя… Пливли в безкраю блакить колишніх мрій та сподіванок… Та мало було тих, що допливли до самого берега… Скільки їх утопилося в морі!.. Іноді й при самому відплитті!.. За давнім звичаєм, що його Прокула так любила й точно дотримувалась у всьому, мізенську віллу було вибудувано так, що з неї скрізь було видко море. Навіть із пісціни[443] домашніх термів. Лагідно всміхалося воно з-поза колон, поміж полами розсуненої котари, заглядало до атріуму Флори. В теплий, аж душний вечір, срібні хвилі моря, що тихо дихало, підіймались і опускались ритмічно, як груди могутнього велетня, закутого в сріблясту зброю. Прокулині думки линули в світи мрій минулого, як хмарка ластівок, що відлітають у вирій. Без жалю й без болісті, з лагідною меланхолією відмітила: — Моїм мріям уже не потрібно ні надії на здійснення, ні очікування, як це потрібно мріям юності… Снам зрілого віку, як і дитячим казкам, вистачає, щоб вони були лише барвисті й гарні… Однак спомини занадто розхвилювали сьогодні Прокулу. Душа розм’якла, стала майже елегійною… Незвичайний це стан для матрони! Такий незвичайний, що аж помилилася: прийняла його за ознаку хвороби! І враз визнала за слабкодухість піддатися їй. Цю безформну кволість слід розігнати живим і пружним словом! Глянула з вдячністю на Аполлодору й Паренді. Це мої духові лікарки!.. І обидві вони відзначені божественним натхненням! Рабині перенесли матрону на вигідне ложе. Легке вовняне покривало обвило відсвіжене купіллю тіло. Збуджені життєві сили й приємна втома робили ще лагіднішим передсмак нічного відпочинку. Прокула відпустила всіх рабинь. Залишилася тільки Аполлодорина псалтрія коло своєї жриці, а коло фонтана — Паренді, занурена у світ своїх казок. Матрона уважно прислухувалася до Аполлодориних вияснень про хвороби духа[444]. — Найлегше недомагання духа враз може змінити всю психіку людини. Буває, що таке недомагання підштовхує людину до вчинку, цілком тій людині невластивого. А от же майже всі ті, навіть і лікарі, що прислухаються до сухості в носі при звичайнім нежиті, ні на хвилинку не потурбуються станом хворого духа. А та хворість, часами й найлегша, може знищити все життя, та ще й не лише хворому, але й найчастіш найближчим людям[445]. Прокула перевела погляд із жриці на казкарку. «І от, усе товариство моє, — думала, — ці дві та ще Арете, моя «втілена тінь». Правду каже Аполлодора: тіло моє, хоч і постаріле, здорове. Хворий мій дух… Він, як інвалід, що повернувся з довгих походів скалічений, увесь у шрамах. І як Одіссей не знайшов дома нікого й нічого з минулого… Лише руїни того, що колись було!.. Мовчання й самітність — це доля тих, хто надовго покинув рідний дім… рідний край… Але чому ж кожен, як Одіссей, прагне бодай у думках своїх, у згадках та мріях повернутися до тієї своєї Ітаки[446]? Навіть і добровільно покинутої?» — Аполлодоро! Чому люди найбільше вірять тим, хто говорить про щастя в іншому світі? Тим, хто обіцяє їм досконале блаженство — але не тут, на землі, а десь в Елізіумі[447]? — Мабуть, тому, доміно, що дух досконаліший за цей видимий світ і все, що є в ньому. Тому вірять, що найдосконаліше мусить бути поза межами цього недосконалого світу! Прокула знову поглянула на казкарку: — А ти, Паренді, також віриш у мандрівки вдосконалення чи відкуплення? Прокула ласкаво всміхнулася до Аполлодори: — Чи ти знаєш, посвятна діво, що Паренді, як і ти, визнає Аполлона? Бо її бог — також Святе Світло! — Святе Світло — одно, ясна володарко! — обізвалася, не зміняючи пози, Паренді. — Воно — єдине, як єдиним нам здається місяць на небі! Вказала рухом голови на місяць, що вже сяяв на небі й сипав своє проміння на землю й море. Зачерпнула води з басейну й помалу випускала її з долоні розтуленими пальцями. — Але ж, поглянь! У кожній з цих краплин відбивається цілий місяць! У кожній! Хоч у небі він єдиний. Так відбивається й Святе Світло в душах людських… Але воно — одно… Що ж до мандрівок удосконалення, то дух міняє своє тіло, як міняємо одежу, доки, одягнений у світло й сам світлий, не дійде до своєї Світлої Мети… щоб остаточно вдягнутись у Святе Світло[448]… й напитись із келеха Обнови[449]… — закінчила Аполлодора та додала, немов для самої себе: — І келех, вічним світлом налитий, Любов на стовп поставить[450]… Голос жриці затремтів такими глибокими модуляціями, що псалтрія прийняла це за початок посвятної пісні й обережно, ледве-ледве діткнулася струн. Однак жриця мовчала. Тоді й псалтрія рукою притишила-приспала збуджені струни. Стало чути дужче голос моря, що зітхало біля вілли, завжди присутнє, хоч і невидне. І здавалося, що не були це хвилі прибою, а хвилі вічності, що б’ються об серця цих старіючих жінок, замкнених у коло власної самітності… Прокулі не хотілося ні ворушитись, ні розплющувати очей. Але ж слово «стовп» завжди хвилювало її. Завжди такі трагічні образи привертає воно з того часу, як у Єрусалимі ненаситний ідумеєць Ірод з отруйно-підсолодженою посмішкою показував їй «стовп бичування», говорячи: — Це стовп бичування, до якого твій чоловік велить прив’язувати й бичувати… — Так. Але по закону твоєї землі! — відсікла Прокула, завжди така стримана. А здалека лунає, як тоді, у тім гарячковім сні під час першого нападу хвороби: «Ecce Homo!» Прокула чує, як тоді, Пилатів голос… бачить, як постать Пилатова, немов із сивого диму, звивається над безоднею… І Прокулі хочеться нестримно, шалено простягти йому обидві руці… Але вона може витягти лиш одну. Друга-бо, та, що з неї вже давно зникла «таємна рана», — та друга рука прикута до стовпа. Прокула не може її ані звільнити, ані відірвати… За мить знову з’являється Пилат… Але тепер він уже стоїть за безоднею, на другому її боці. У руках у нього келех, обгорнений світлом, як місяць буває оточений світляними колами. — Клавдіє! — ніби чує Прокула голос. — Помиляється той, хто в житті своєму шукав і шукає істини… Як би ти її могла знайти, коли ти її ніколи не шукала? І ніколи, ні в чому не помилялась? І Прокулі вже здається, що вона не в атріумі Флори, але в садах Йосифа Ариматейського… Сидить вона на скелі перед розщелиною, зарослою пасифлорою. Сидить невблаганна, як скеля, бо дорогу їй перегородили ті пурпурово-фіалкові квіти, що ворожать смуток і біль… А були то лише квіти! Квіти, що не думають, не знають і не ворожать! Ні в чому не повинні квіти! Німа рослина! В уяві, в задумі своїй, у думках Прокула схоплюється з виступу скелі й, не оглядаючись уже на «зловісні квіти», йде до тієї дикої розщелини, в якій зникли Йосиф з Пилатом. Але… загубила стежку! Та, якою вона ступає, цілком інша, рясно засіяна фіалками, великими, темними, запашними… Квіти дивляться просто в Прокулині очі глибоким, сумним, фіалковим поглядом. Неначе ось-ось промовлять до неї… І Прокулі згадується все, що в її житті могло назватись «ніжністю»… Як же хочеться торкнутись рукою цих фіалок! Погладити їх, перепросити, що раніш не помічала їх… Прокула схиляється до землі. І її вільна рука дотикається… прозорих, блискучих, фіалкових, холодних твердих гем… Це вже не фіалки, лише аметисти… Ніжних, запашних квіточок уже нема. Натомість є дорогоцінні[451] й нев’ялі, але прозорі й холодні, як сльози, самоцвіти… Чиї ж то сльози? Не її! Вона не знала їх… Ніколи не знала й вибачення ні для інших, ні для себе самої… Але там далі, на луці, знову стеляться фіалки довгою дорогою-килимом… Перекидаються рівним шляхом над безоднею… Але як тільки діткнеться їх Прокула, вони знову стають лише самоцвітами… А ці самоцвіти стають аметистовим мостом… Ступаючи по ньому, Прокула, мабуть, могла б перейти цю страховинну своєю порожнечею прірву… Розплющила очі й ясно відчула: марні всі самозапевнення, філософічнґ висновки, фікція зовнішнього спокою. Марне товариство натхненних богом Світла істот!.. Все це не може їй замінити… Понтія Пилата, якому заприсяглася на все життя бути «Понтією, де він Понтій». Для неї, унівіри[452], чоловік, як її власна душа, може бути тільки один. Роз’єднавшись із чоловіком, вона віддалилася й від власної душі… Живе без душі… І знову блискавкою мигнула згадка минулого: «Така я сьогодні глухоніма для життя, як колись була муринка Гела!» Тільки ж Гелу врятував від крокодила Прокулин наказ… А хто ж урятує її саму, Клавдію Прокулу, від тієї страшної потвори, Великої Порожнечі, що мовчки роззявила на неї свою пащу?.. — Гела!.. Якби вона тут була! Думка-туга сама вирвалася з уст і втілилась у слова. Аполлодора схилилась над матроною: — Хочеш, доміно, спитати її ради? — Хотіла б довідатись: де ж заблукала моя душа? І де стежка, що нею можу вийти з цих темних страховинних хащів? — мов крізь сон, відповіла матрона. Бліде Аполлодорине обличчя стало цілком білим, аж прозорим і ще поважнішим. Жриця випростувалась і знаком наказала псалтрії вийти. Паренді і собі зробила повільний рух, щоб устати. Її численні прикраси на шиї, у вухах і на руках озвалися мелодійним дзеленчанням. Але Аполлодора дала знак, щоб вона залишилась. — У тобі дух ясний, просвітлений Святим Світлом. Він бачить інші світи. Ти мені поможеш силою свого духа прикликати сюди Гелин «Ка»[453]. І пояснила матроні: — Дух, що вже підлягав моїм наказам, — кажуть священні книги Аполлона та Асклепіядів[454], — не може не відгукнутися[455], коли знову покличу його для помочі хворому духом. Бажаєш, доміно, щоб я спробувала? Прокула ледве помітно кивнула головою. — Але світла доміна не буде гніватися, коли б той дух мене не послухав або сказав би щось дуже смутне? — Ні. Ти знаєш мене, Аполлодоро! Жриця пригасила світло. Залишила тільки вогничок на невеличкому переносному жертівнику перед статуєю Флори. Насипала на нього ароматів. Дим розпустив свої кучері й розгорнувся аж понад море… як сувій-епістола, послана жрицею у невідоме. Сама Аполлодора стала між колонами обличчям до моря. Місячне сяйво огорнуло її зеленавим серпанком. Паренді стала навколішки й притягнула прозору загортку так, що закрила собі долішню половину обличчя, уста й ніс, щоб при молитві не осквернити земним диханням дороги духа, що його має прикликати[456] жриця. Прокула знає, що викликати духа можна[457]. Але ніколи ще не бачила цієї містерії… Чує, як її охоплює хвилювання. Але урочистий настрій бадьорить її й пориває… Тихий мелодійний[458] голос Паренді вимовляє перські слова молитви. Прокула, що навчилася цієї мови[459] від своєї перської казкарки, зрозуміла, що це звернення до фероверів[460], чистих духів. — Боже Світла! — благає Паренді. — Поможи мені! Віджени кволість духа мого! Не дай упасти у пригнобленість! Віддали від мене духа порожнечі та слів марних! І дай побачити мені славу твою світлосяйну, Передвічний[461]! Аполлодора підіймає вперед руки, немов простягає їх назустріч комусь невидному. Три пари очей, схвильованих, палаючих, сплітають свої погляди та стелять їх до срібної стежки, що її місяць скинув, як сходини на море. Матрона починає відчувати, що її непевність минає, напруженість зменшується. Але відірвати очей від того срібного шляху Прокула не може: на нім-бо має з’явитись Гела… І ось, легка тінь, як зоряна імла, зарисовується на місячній стежці… Пливе, мов квітка, що її хвилі перекидають одна одній. — Не для марної забави кличу тебе! — схоплює Прокула Аполлодорині грецькі слова. — Але щоб помогла ти знайти здоров’я духові стурбованому, що втратив шлях свій, а віднайти сам не може. Поможи, коли можеш!.. Хай це станеться! Тепер Прокулі тільки дивно, що так просто відбувається ця велика містерія, без ритуальної одежі, без офірної крові. І мимоволі, самі собою, уста зашепотіли: — Хай же Святе Світло освітить бодай мою могилу, якщо не освітило мого життя! А в тишині лине: — Клавдіє… Слухай мене, Клавдіє!.. Як же давно ніхто не вимовляв цього наймення! Тільки інколи в сні чула ще його Прокула… Невже могла б бути Гелою ця… тінь, коли в ній видко тільки блискучі очі? Вони мерехтять, ллють погідне сяйво, як шматочки струхлявілого дерева в лісовій пітьмі, але живуть власним, окремим, таємним життям! Торкаються серця й думки… як струн ліри. Вони сумні, але такі добрі, лагідні! Здається Прокулі, що таких ще не бачила у житті… І ось три білі стежки побігли в далечінь… розгорнулись… стали білими шляхами, що губляться на обрії. Це шляхи їх усіх трьох: Прокули, Аполлодори й Паренді. Аполлодорин — увесь світлий, сповнений лише прагненням пізнати «таємниці духа», щоб помогти хворим, що терплять. До цього вона не потребує ні особистого щастя, ні прив’язаності до людини, ні приязні інших. Шлях Паренді — барвиста мрія-казка. Вона їй заслонила все на світі. За казкою зник земний світ. Паренді не бачить ані людей, ані дійсності. Їй вистачає світу прекрасної уяви. Шлях Прокули веде до Великих Сходів Досконалості. Прокула поставила ногу на першу сходинку, що на ній написано: «Правда й гідність». Але переступити цю сходинку, що зачарувала її своєю чеснотою, Прокула не має сили… Шукає поглядом написів на вищих сходинках, але не може їх прочитати! Занадто вони високо… далеко!.. А затриматись не можна, бо ж, коли не йдеш угору, злетиш із сходів униз. А там — безодня!.. Гелині очі світяться… хитнулись у повітрі та, мов човники, попливли до жриці. Аполлодора швидко добула з туніки диптихон і стилос. Завжди їх мала причеплених до пояса, готових, щоб записати на них таємну мову Аполлона. Ледве діткнулася натовщеної поверхні, стилос немов сам побіг… «Початок і мета — Любов!» — писав стилос жриці. А рука її немов обтяглась ясною імлою. «Тобі, Клавдіє, Любов була така чужа, що ти не впізнала її, коли вона взяла тебе за руку, щоб попровадити до вишин. У цьому все: минуле й майбутнє». Стилос спинився. Світляні очі зникли[462]. …………………  

Сонце нового дня кинуло пригорщі сяйва й засипало ним море… Прокула розплющила очі й побачила схилену над собою Аполлодору. Ранок цілковито розцвів… Барвистою вартою стояли на його честь високі мальви коло фонтана. — Дивний сон… — почала було матрона. Але жриця поклала собі палець на уста: — Закрий мовчанням посвятну таємницю, доміно! Її відслонили боги тобі. Нехай же в міцно стулених скойках душі утворюється дорогоцінна перла… Цієї ночі нас торкнувся промінь Надземного Світла… Прокулин погляд шукає Паренді: вона лежить обличчям до підлоги, як у німому глибокому поклоні. — Паренді… мертва, — тихо впало пекучою іскрою в Прокулине серце. Матрона звелась із ложа, взяла з вівтаря гірлянду квітів і мовчки поклала її на стужавіле тіло… А думкою пропливло: «Так мусило бути! Та, що не пчмічала життя, не помітила й смерті… Її існуванням була творчість. А творчість — безсмертна… Скільком обтяженим журбою, смутком, знесиленим дала Паренді облегшення… забуття болісті… відпочинок!..»  


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка