Наталена Королева



Сторінка4/18
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

IV. СЕСТРИ


 

… Двадцять!.. Тридцять!.. Тридцять одна!.. Немов роблячи вправи на стадіоні, струнка Мартина постать схилялася в ритмічних рухах, у затінку крислатого ріжкового дерева[111]. Випростувалась і знову поринала чорноволосою головою в менший кіш: укладала яйця. Брала по два обома руками й швидко перекладала з великого коша до меншого, чітко виголошуючи рахунок: — Сьома копа! Не погорджувала жодною працею. І завжди мала її повні руки. На хвилину зупинилася, вперлася рукою в бік, другою ж відкинула з чола пасмо блискучого волосся. Була гарна й повна здоров’я. — Дрібні — до хижки! Нам на вжиток, Маркело[112]! А ці, — вказала на відібрані власноручно, — завтра підуть до міста, на торговицю. А що там мука, Максиміне[113]? Давно вже відпущений на волю домоправець і управитель значного маєтку в Витанії, — близькому селі коло Єрусалима, Максимін пошкрябався за вухом. Це Мартин батько, старший пан, арматор Теофіл, купив його разом із Маркелою від фамілії прокуратора Валерія Ґрата, Пилатового попередника. Єдиний із челяді витанійського хутора Максимін міг твердо сперечатися з Мартою, яку любив як рідну, бо ще дитиною носив її на руках. — Звісно, доміна[114] сама знає, що веліти… Але з твого дозволу спитаю: як же це будемо продавати? Поміркуй-но сама: учням нашого Раббі дати треба, вдовиці Ріспі ти ж сама наказала не відмовляти в їжі аж до нового… Тепер цілісіньких тридцять гомерів[115]… Чистий сміх, такий мелодійний, як справжні кришталеві дзвіночки, залив прудкими струмочками слова домоправителя. Загорнена дорогим танаґрійським[116] плащем, у гостроверхому крислатому солом’яному брилі поверх кінця тканини, накинутої на голову[117], сміялася Маріам, Мартина сестра! Відтулила прекрасне обличчя, затінене дотепер віялом-листком, і співучим голосом промовила: — Безпомилкова річ! Де мова про гомери, там знайдеш відразу мою любу господарну сестру! Хайре[118], Марто! — привіталася грецьким звичаєм. Смаглява Марта спалахнула радісним рум’янцем і кинулася назустріч гості: — Як же давно ми не бачилися!.. Яка я рада! Щоразу, однак, коли вітала сестру-«чужинку», в дусі сподівалася: може, вже тепер Магдалина покине і свою Магдалу й Тиверіаду та остаточно лишиться у своєму новому маєточку, що його недавно купила поблизу в Кедронській долині?.. Однак уважала за незручне ставити сестрі це запитання. — Чи ж давно приїхала? Вже була в Єрусалимі?.. Що чути по світах? — У питаннях Марта ховала свої надії, також і радість, що в останні часи все більш її хвилювала. — Але одну хвилиночку почекай! Ми зараз скінчимо! Підемо до Лазара. От зрадіє тобі, бідачисько! Ти ж, мабуть, уже знаєш: йому все гіршає… Марія сіла на край криниці, прикритої вигладженою кам’яною плитою. Мовчки оглянула широкий двір із добрими, немов щойно поставленими господарськими будовами, з гарним, міцним, чисто виметеним бруком, із великими, тінистими довкола всього двору посадженими фіговими та ріжковими деревами. Обдивлялася радісно: любила цю садибу, як любила все гарне й утримуване в доброму порядку. Це почуття промінювало з її постаті безжурною радістю, мов гаряча блакить неба, в якій потонули щасливі від спеки верхів’я акацій, що накривали криницю густою тінню. — Так уже слухаю! — наблизилася до сестри Марта, обняла її й присіла на цямрину. Співучий Маріїн голос полив оповідання-новини, як запашний олійок з мистецького ритону[119]. Говорила плавно, витонченою грецькою мовою: — Питалася ти, чи вже я була в місті. Щойно відтіль! Там життя кипить! Вирує… А що вже тих купців! Із цілого світу! Кажуть, що ще ніколи не було такого велетенського з’їзду, такої кількості прочан… Ти не здивуєш: я купую з самого ранку. Оглянулася до воріт. — Не розумію, чому досі нема Сари[120]. Я веліла їй прибути сюди, до Витанії… Чи не зайняв її по дорозі той грізний Варрава? Моя Сара все ще така гарна, як була раніш! І мої осли вартісні… а накупи й поготів! Мала б тут бути раніш за мене! Таки ж вона вірна, як пальма! — Пробач, доміно, що спитаю! — покликав Марту Максимін. З-за стодоли виткнулося молоде ослятко. Мабуть, блакитно-зеленавий Маріїн плащ змилив його уявою трави, за якою тужив ослик на цім широкими плитами вимощенім подвір’ї. Постояв трохи й прямою дорогою попростував до гості. З-за криниці із затінку вискочив молодий пес і кинувся назустріч осляті.. Гавкнув, підскочив, намагаючись жартівливо вхопити приятеля за м’які губи. Але ослик був зайнятий своєю думкою і, замість підтримати гру, брикнув набік. Видко, досить дошкульно вдарив пса, бо той заскавулів і спрожогу кинувся під ноги Марті, що саме поверталася до сестри. — Ах ти ж розбишако! — покартала ослятко Маріам і погладила його темно-сиву мордочку. Ослик розтулив ніздрі, понюхав напарфумовану нардом руку, незадоволено пирхнув і відійшов. — Бач! Не подобається йому мій нард! — засміялася Марія. — До речі: Мірініон говорила, що купці привезли нард… але нечуваний! Казковий… А я вже не мала більш за що купити! Забракло мені гроша… Ти знаєш, як це буває досадно!.. Про мене ж бо ніби написала Сафо:  

… люблю я вироби тонкі й пишноту блискучу:


Моя ж бо туга це за сонцем, за красою…

 

Марта зміряла споважнілим поглядом сестрину постать: «Дивна вона! — подумала. — Вся аж світиться самоцвітами… І в будень! А думки — тільки про купців, парфуми… І це тоді, як Месія має змінити обличчя світу!..» Вже була розтулила уста, щоб спитати: невже ж це не цікавить сестру? Але затримала питання в думці. — Чи ж то не ліпше мати людей тільки за те, чим вони є, ніж шукати в них того, чим би ми хотіли їх бачити? І відгуком на Магдалинину цитату у глибині пам’яті відповіла Гераклітовою[121] мудрістю, що її так любила Магдалинина мати[122]: «Справді мудрий розуміє і за конечне визнає, що всі наявні речі мусять бути саме тим, чим вони є». Промовила ґречно: — Тож оповідай нам, селянам, що там чути в твоєму широкому світі, в товаристві великих світу цього… — Великі вже поз’їздилися! Може, чула? Прокуратор уже тут давно… А тетрарх, що про нього кружляли звістки, ніби не приїде зовсім, уже в дорозі. Сьогодні саме повідомили й гінці: ось-ось прибуде! Вода акведуків, видко, вже змила його страхи й хвороби! — Цебто, яких акведуків? — Я гадала, що ти знаєш! Та ж прокуратор конфіскував золото Єрусалимського храму[123]: потребував його на добудову тих нещасливих — чи пак щасливих — акведуків[124]. За тими відчуженими сиклями храму все ще плаче Єрусалим!.. Дійсно, це велика прикрість для первосвященика й усіх із коліна Левітового… — І навіть не тільки їхня прикрість, — додала Марта. — Я про це щось чула… — А от же, — весело розсміялася Маріам, — уяви собі, сестричко, я на цьому виграла!.. Як?.. Але… — закрутила своїм широким брилем, — ти ж цікавилася тільки справами великого світу цього!.. А це моя, цілком вузька, малесенька, особиста справа!.. — Маріам, навіщо так говориш? Знаєш-бо, що ти наша близька, мила сестричка! Оповідай же, що доброго в тебе, особисто! — З моєю вдачею здебільша все добре! Я ж навмисне не хочу помічати нічого, що може псувати мені настрій. А тепер і справді маю позачергову радість. Я нав’язала дуже цікаве знайомство! Більше як знайомство: придбала нового приятеля між «найвищими світу цього», як ти це говориш… — Таки ж не Понтія? — засміялася сама із свого несподіваного жарту Марта. — Так, Понтія! Тільки не Справедливого, не Пилата! А його сина, запального Кая!.. Марто! Якби ти побачила!.. Хоч статую Персея[125] замовити з нього!.. «Ні, не змінилася!» — журливо відзначила в думці Марта. І в пам’яті її ожило родинне повір’я, ніби фінікійська чарівниця з помсти й заздрості до Магдалининої матері-красуні ще в дитинстві зачарувала Маріам: віддала її в руки семи демонам фінікійського пекла, тим підвладним богині Лабарту злющим бісам, що мутять розум, палять серце та затроюють думки і кров смертельників. Але відігнала цю думку: не годилось-бо побожній ізраїльтянці вірити в поганських демонів, богинь та в їхні чари… Але вкупі з першою думкою відмітила в душі і другу: «Це не зле! Таке знайомство може колись і придатися для доброго діла!» — Так, збирайте, дівчата, коші! — звернулася Марта до невільниць і роздавала різні накази. «Поезія праці й руху! — мовчки дивилася на зарум’янену і жваву сестру Маріам. — Марта, як Артеміда Ефеська, турбується і дбає про птаство та звірят… поки вони малі!.. Коли ж доростуть, матиме з них їжу! Певно, так мусить бути! Однак мені… — І задивилася на велику білу качку, що, перевалюючись, вела до води свою пухнату золотисту родину. — … Мені було б тяжко жити серед цих призначених на смерть». Білий півень у своїй платиново-блискучій пелерині довірливо вилетів на цямрину криниці, біля самої Маріам. Натяг шию і повним голосом привітав гостю. — Який же ти гарний! Майже як мій павич! — сказала півневі Магдалина. — А чом би й н-і-і? — задиркувато відповів зарозумілий співак. На те качка озвалась: — А так! А так! А так! У Магдалининій уяві виплив образ Кая: він-бо подарував гетері прекрасного білого павича.:. Скрізь і в усьому тепер тільки Кай був початком і кінцем усіх її думок… «Гра переходить уже межі! — хитнула головою Марія. — Час, давно вже час перервати її..!» — Ку-ку-рі-ку! — вигукнув ще раз півень, та так голосно, що аж Марія затулила вуха долонями. І здавалось їй: тріумфом звучить цей крик! І викликає образ щастя з Каєм, десь на вілла рустіка[126] під Таррагоною… Перебігла поглядом по сільському подвір’ї, овіяному тихою поезією праці та теплом родинного затишку… «Ні! Ні! — запротестувало ціле єство гетери. — Ніколи! «Щастя птичого двору» не для мене! Час якнайшвидше припинити!..» Марія стягла брови. Але зараз же роз’яснила обличчя: блакитна тінь розіслалася між нею і подвір’ям та перервала думки. Марта вернулася, всміхаючись до сестри. — Вибач, Маріам, — ще раз перепросила Марта. — Тепер уже все в порядку! Ходім до брата! — Я так люблю звірят… — встаючи, промовила гостя. — А Кай любить виключно птахів. І так само, як у тебе, Марто, у нього самі білі. — Але що птахи! — взяла Марта сестру під руку і спробувала промовити їй до серця: — Що — птахи! Надходять, сестро, великі події… Оглянулася на рабів, що йшли за ними, і трохи приглушила голос: — Хіба тебе не хвилює, що ось-ось може об’явитися Месія? Треба б нам порадитися… — Не зі мною, Мартусю! Порадьтесь із книгознавцями… з вашим сусідом Симоном!.. Мене ж… як би це тобі сказати? — відштовхнула дорогою сандалею камінчик з блискучою іскоркою міки. — Не скажу: не цікавить, але… Це не мої справи. Я не маю власних легій, ні з ким не збираюся воювати… за жадні володарства… земні чи небесні! Стримана й добра, як хліб, Марта прикусила губу, щоб не випустити з уст прикрого слова. Але знов поглянула на безжурно усміхнену красуню й тільки тихо зітхнула: «Щоїй, чужинці, надії й сподівання Ізраїлю?.. Всі наші приготування, боротьба?..» — А як же з Лазарем? — запитала Марія. — Щодень — гірше… тяжкі серцеві приступи… — Невже ж нема помочі? Може, якийсь заморський лік? Щодо грошей, ти ж знаєш, я з радістю… — Але, що там гроші! Кажуть лікарі, свої й чужі, ніби тільки чудо може затримати його при житті… Ти ж не впізнаєш його: так змарнів, бідачисько… Я вже кликала і самарянських лікарів, і арабських хакимів[127]… — Доміно! — біг до Марти від брами молодий раб, лякаючи курей, що, немов бризки, розліталися в усі боки. — Доміно! — намагався набрати повітря в легені. — Що сталося? — Раббі… прислав… учні вже тут… Іде до Єрусалима… Переказує: буде в Витанії… у нас… позавтра… на вечері… Мартине обличчя освітилося радістю. Щоки залило темним рум’янцем… Очі заіскрилися… Заметушилась, але не втратила плавких рухів. Загукала на доморядця: — Максиміне! Кликала рабинь, кидала всім накази, як військовий старшина перед боєм: приготувати миттю світлицю… ту велику! Розіслати по всій підлозі вавилонські килими!.. Оті, Маркело, що зорями ткані… Урочиста вечеря, Максиміне, сам знаєш!.. Дорахувати яйця з фільварку! Там, у коші, на дев’яту копу, сьома пара… Маахо, а ти… Магдалина почала прощатись: — Не буду тобі перешкоджати. Тільки гляну на брата… Марта з ніжністю і проханням подивилася на сестру: — Моя любо! Прийди ж позавтра! Учитель — ти ж знаєш! — любить тебе… Тепер вибач!.. І швидко подалася до комор. …………………  

Магдалина не довго затрималася біля Лазара. Ніщо не єднало їх духово, крім згадки про спільного батька[128]… Щоправда, поважала братову вченість та широку очитаність. Однак ця жидівська законницька мудрість була їй цілком чужа й нецікава. Вихована матір’ю грекинею, не розуміла вічно гнівного, мстивого жидівського бога, що все лише забороняв, погрожував і карав. Для її еллінської душі Бог був насамперед Радість, велика промінна Радість! А світ і життя — його найчарівніші дарунки людству… А що все неестетичне було для Марії нестерпним, то вигляд висохлого брата та його тяжкий кашель спричиняли їй справжню муку, якої Маріам усіма способами уникала. Та й чим би могла вона помогти, коли вже навіть практична й запопадлива Марта втрачає всяку надію? Тим-то й справді, як сказала сестрі, лише глянула на Лазара і вже любувалась із своєї зручної лектики чудовим видом на Кедронську долину, що загально звалась оазою посеред спалених і пустельних єрусалимських околиць. Саме над дорогою, що по ній посувалася лектика, жайворонок спускав додолу невидимі разки дзвінкого намиста. І, ніби побачивши красу Магдалини, сипнув їй цілі пригорщі свого трелю. Маріам зажмурила очі й пила музику ланів, що ось уже кілька днів оточували її в новій віллі рустіці, новому її затишному хуторі. Полюбила цю свою нову оселю з першого погляду і вже за кілька днів перетворила просте житло на елегантну римську prediol-y[129]. У предіолах втомлені міським гамором urbani — мешканці міста знаходили відпочинок серед усіх вигід, до яких були призвичаєні в місті. Тут було над порівняння ліпше, ніж у пишній її материзні[130], що її, зрештою, давно вже замінила інсулою[131] в Тиверіаді, де вирувало великоміське життя. Але тепер Марії там здавалося занадто руїнно й людно, бо Магдалині хотілося належати тільки самій собі та… Каєві. Однак поривчасто-стихійне кохання юнака було занадто бурхливим, так сліпо-захопленим, що аж порушувало божественну гармонію Магдалининого життя… І хоч тільки тепер вона, така стара, майже 25-літня гетера почула внутрішнє тремтіння свого серця й душі, той motus animae, що був значно дужчий за минулорічний тиверіадський motus terrae. Ці почування перестали бути для неї лише розвагою. Що далі, то все більше Каєве натхнення закреслювало в Магдалининій душі такі вогнисті контури чогось нового, несподівано-могутнього, що мусіло б змінити все дотеперішнє її життя… І саме не так, як міг би бажати Маріїн смак… Бо понад розумом і естетикою підіймалася воля серця… Марія це ясно відчувала, якою великою загрозою стають її почуття до прийдешнього… «Корабель мого життя наскочив на мілину між підводних скель! — думала з терпкістю гетера. — Але досить землетрусів! Ця забава рідко минає без драм, трагедій, каліцтва! Лазар напевно сказав би про цей стан дуже квітисто: — «Аж до глибин, як вода Генесарету в хуртовину, схвильована душа. Томить її спрага вогненна…» Та не спокушуся джерелом, що не зможе вгасити її. Знаю-бо: джерело це й напій із нього дуже зрадливі… Надпий лише перший ковток з келеха того — відчуєш неминуче гіркий осад із дна, де приховано розчарування… як від сельсілійського пива[132]… Бррр!.. Богорівний Кай! Безперечно, він найліпший із усіх зустрінутих досі! Але ж не раз уже чула вона від своїх адораторів ту правду: усім, що звуться «люди», бракує чогось, щоб Магдалина сказала: «Тебе кохаю!» «Буть коханою, самій не кохати — Цієї долі бажаю тобі…» — згадала епітафію-побажання прохожому, висічену на могильному камені поетки Білітіс[133] — тієї, що знала велику Сафо й мало чим їй не дорівнялась… Але: «Мати всього створеного, Доля, веде нас», — доповнила Магдалина свою думку словами тієї ж Білітіс… Долі ж не уникнеш, не розійдешся з нею й не обминеш її! Лектика стояла вже нерухомо. Марія розплющила очі: була перед порталом своєї предіоли. Глибоко зітхнула, прокидаючись від думок, як від сну. Однак ці думки заспокоїли її, підбадьорили, як і завжди під вечір. На сходах ще затрималася на мить, щоб поставити крапку на передуманому в лектиці. — Кохання? Ні!.. Це надто малосилий смолоскип, що спалахне й вигорить, примеркне й… зачадить!.. Мусить бути інше невгасиме світло! Світло, що бере силу з себе, і що далі, то розгоряється дужче, не меркне й не чадить… Але де воно? В чім?.. І як шукати його? — Що тобі, Capo? — немов прокинулась удруге Магдалина. — Де ти була? Я не дочекалася тебе в Марти, у Витанії! — Майже все, що ти накупила, доміно, — подарунки… Тож, що призначено для витанійських, відвеземо туди позавтра. А нині, пробач мені мою сваволю, доміно! Я мусила затриматися, щоб купити той нард, якого ти так хотіла. — І купила? Таж нам не стало грошей… — Саме тому й затрималась! Он він, той нард! У дорогоцінному лекіфі[134]! Я поставила його в лараріум[135] — до богів! Це єдине слушне для нього місце! Гроші ж я позичила… Марія підійшла до свого чудового вирізьбленого лараріуму: — Ти мудра, Capo! Але ж у кого ти позичила гроші? — Зустріла домоправителя пані Мірініон. Із собою він потрібної кількості не мав. Сара засміялася, блиснула зубами на своєму смуглявому гарному обличчі: — Був здивований: «Чи ж ти купуєш для своєї пані волів?» — спитав. Бо ж за ціну цього дивовижного нарду можна купити пару найліпших дорослих волів для господарства! Тож я мусила йти аж до їхньої інсули — близький світ! — аж на Офлі[136]. А звідти знов до торговельних наметів, аж коло самого храму[137]! Аж сама дивуюся, що я вже дома! — Дуже добре! — ще раз похвалила Магдалина. — Тож показуй вже наші закупки: я їх майже й не розглядала! А це що? Оздоблений червоними трояндами і замкнений золотою пряжкою диптихон чекав на Маріам ще зранку. Не розгортаючи, впізнала від кого: — Але ж, di boni[138]! — до якої міри може бути настирливою впертість цього твору! — Диптихон був уже тут, коли я, після тебе, виїздила до Єрусалима, тільки ж я не хотіла тобі згадувати, доміно! — сказала Сара, знов блиснувши зубами. — А тепер, казав управитель сусідів, радник Абрамелех дуже нетерпеливиться: посилав по відповідь сьогодні вже шість разів! Маріам усміхнулася й собі й перебігла поглядом диптихон: «Багатий добрами й золотом Абрамелех прекрасній Маріам, красою ще багатшій — хайре!» Магдалина знизала плечима: — Цей — ніколи ні про що інше, тільки про золото та про багатство! Чи ж не виразно було йому сказано, що приязнь Магдалини не продається? «Року минулого, — читала далі, — вродили ниви мої понад сподівання. Аж не вмістили стодоли мої врожаю мого. І розібрав я стодоли свої, а натомість збудував собі ще більші. Та й року цього переповнені величезні нові стодоли мої. Тож, зібравши плоди нив моїх, сказав я, багатир Абрамелех: — Душе моя, маєш добра багато, на многі літа. Спочивай же: їж, пий і веселися! Нині ж це збільшилося майно моє вовною незліченних овець моїх та ягнятами отар моїх. То, може, хоч тепер, о Трояндо Саронська, вислухаєш ти мене й визнаєш гідним перебувати в присутності твоїй?» — Чисто умову про винайм винниць підписує зі мною! — із зневагою кинула таблички Магдалина. — Як пришле ще раз, скажіть: не мала часу! Прочитаю завтра! — Та й то аж увечері! — додала Сара. Підняла з підлоги диптихон і поклала його на балюстраді веранди. — А тут — ще одно писаннячко! Сара схилилася до своєї пані й добула з кишені капсули[139] в короткім рукаві своєї туніки маленький пергамен, запечатаний восковою печаткою. Промовила тихо: — Той же Абрамелехів посланець хотів це дати в твої власні руки, доміно. Це таємний лист Хеттури, вихованки первосвященика Каяфи й разом — небіжки радника Абрамелеха. Вона прибула вчора до нашого сусіди з Єрусалима. — Що ж може писати мені ця дівчина? Уперше чую про неї! — здивувалася Маріам, розломлюючи печатку. На пергамені було написано по-жидівському: «Іменем Всевишнього прошу шляхетну пані знайти спосіб якнайскоріше побачитись зі мною. Справа незвичайної ваги». — Цікаво! Але про це помислимо потім. Давай, нарешті, накуплене! І поклич орнатрікс[140]! Нехай засвітять усі лампи! Адже так нічого не побачимо! — Як лебединий пух! — за хвилину доторкалася Маріам щокою до м’якої білої тканини. — Із цього Марта зробить Лазареві теплу загортку на студені ночі[141], коли він із Симоном у побожних диспутах забуває про час. Мінливою веселкою розкинула перед собою легесенький серпанок над схиленими головами служниць. Невільниці знали: доміна ніколи не повернеться з закупів, щоб не обдарувала хоч дрібничкою! І очі дівчат радісно танцювали по мінливих тонах красного виробу далеких ткачів. А Магдалинина думка відскочила назад: чому Марта так конечно хотіла бачити її, Маріам, на вечері? — Це тобі, Capo! — вернулася до накупленого. — Братимеш, як ходитимеш зі мною. А фінікійське намисто тобі, Ґалло! — простягла ясноволосій галлійці. — Тобі, Ґерано, це на нову туніку! Здається, ти вже давно не мала чогось відповідного!.. Та не виціловуйте мене так! — сміючись, легенько відштовхнула улюблених рабинь. — Той жовтий завій тобі, Філіно! А оце, — збирала фалдами тирську пурпурову, сріблом гаптовану тканину, — це чудове! Позавтра відвеземо це Марті! Їй буде дуже до лиця! І знов скочила думка: «Учитель тебе дуже любить!..» Але попереднього разу, як був Раббі у Витанії, Марта мене не кликала… — Блакитне — це для Мірініон. Буде в ньому, як мрія. Ну, а це вам. на туніки! Поділіть самі! — посунула до рабинь кілька шматків тканин. — Світла доміно! А що ж — собі? — вдаючи переляк, зіп’яла руки Сара. — Не бійся! Собі лишаю дві найдорожчі речі. Ось намисто з єгипетських амулетів і найцінніший — оцей магічний талісман… Позавтра, їдучи до Витанії, спочатку знову поїдемо до Єрусалима… Та не цілуйте ж бо знову!.. Я це купувала для своєї приємності, щоб побачити вашу радість, а не на те, щоб ви мене виціловували… Цей дорогоцінний пуп’яночок немов скам’янілого лотосу, — підняла в руці блакитно-зеленяве яєчко, — вартий, щоб про нього дещо знати. — Яка ж чудодійна сила укрита в ньому? — з цікавістю запитала Сара. Інші дівчата, що не раз чували від своєї пані чудові «чарівні казки», як вони це називали, враз посідали довкола на підлозі й наставили вуха. — Чудодійна його сила така: віра у вічність життя. Зроблено цей амулет із таємного каменю, що зветься каллаїс[142]. Таких камінців на всьому світі знають тільки вісімсот п’ятдесят. Більше їх не було. А чи знайдуть ще? Власне, у передвіку була створена одна велика плита, яку ще найперші люди розбили. Саме на вісімсот п’ятдесят шматочків. Це число відоме із прадавніх магічних книг тих людей, що разом із своєю велетенською землею, Атлантидою, були потоплені потопом і поглинуті морем — власне за те, що розбили каллаїську плиту, на якій були написані закони праведного щасливого життя[143]… З того часу люди вже не знають, як мали б жити справно… Напружену увагу дівчат зненацька розбив несподіваний звук: у високій бронзовій лампі зашкварчав олій. Дівчата оглянулись, але ніхто не рушився з місця. Тільки за якусь хвилину швидко звелася на ноги й оправила ґніт кельт-іберійка Ґерона. — Це голос мого краю, — сказала схвильовано і вказала на гніт. — Це духи моїх мертвих нагадують мені: «Чи не забула?» І вона з пошаною торкнулася устами кам’яного яєчка. — Так ти знаєш про нього? — здивовано запитала Маріам. — Знаю, світла доміно. Багато чула ще в дитячі роки. Але бачу цей камінь уперше. От неначе сам він прийшов до мене! І мої очі оглядають його… Цей камінь, доміно, дуже щасливий! Присвячено його богині Белісені[144] — хай буде вона милостива до тебе, ясна доміно, й до всіх нас! — І про Белісену знаєш? — Аякже! Це ж наша богиня! Таємнича, як Місяць на небі, що зникає в пітьмі вічної ночі по другому боці Землі! Але відроджується знову, наростаючи Повним Колом Вічності. Цим з’явищем Місяць говорить людям: «Вічної смерті нема! У світі немає повного знищення. Є тільки Вічне Життя!.. Життя у змінах». Але ця мова Місяця, — так говорять наші жерці, — буде незрозуміла людям, аж доки сама Белісена, що її знаком є Місяць, не відкриє людям цієї таємниці… — поважно переказувала Ґерона науку й «істини», засвоєні з дитячих літ. — Так! — потвердила Магдалина. — Тільки ж люди не можуть тієї істини й того закону пізнати, аж доки не складуть знову докупи всіх шматочків каллаїської плити[145]. А тоді зможуть прочитати оцю сітку таємних знаків. Показала на світлі тонесенькі жилки яєчка. Голови дівчат схилилися віночком над таємним камінцем. — Тепер же, — додала Ґерона, — можуть тільки трохи прочитати велетні, що їх у моєму краю звуть «Дужі»[146]. Вони злітаються в наших лісах у День зустрічі… А той, хто має в себе такий камінець, дуже щасливий! — Нехай же й нашій світлій доміні принесе він радість і щастя! — озвалася Сара. — Хай не допустить, щоб і тінь найменша впала на твої дні, доміно! Але дозволь запитати: чому той купець, що ми в нього купували це яєчко, говорив, що каллаїс знаходиться тільки в людських могилах? — Так воно й є. Ще й виключно в тих, де більш як тисячу літ пролежало людське тіло без тління[147]… З обгорненого прохолодою саду на балюстраду тераси срібною хмаркою злетів білий павич Ocellus[148]. Очком назвав його Кай, даруючи його Магдалині перед своїм «вигнанням із раю». — У сотках його очей читай мою невгасиму тугу завжди й невідлучно бути близько тебе! — Нарешті ти згадав про мене! — простягла Магдалина руки до павича. — Ідіть, дівчатка! — звернулася до невільниць. — Capo! Сьогодні ванну на пізніше! Невільниці зібрали порозкидані тканини, швидко зробили порядок у покої та відійшли. Маріам набрала у жменю прозорих, як скло, зерен гоуранської пшениці[149], викоханої на вулканічних землях. Приманила павича трелем, як гірські пастухи кличуть кіз, і простягла йому свою рожеву долоню. Перламутровий птах обережно брав зерно по зерну, і його біла егретка схилялася, немов у поклоні, перед Магдалининою красою. Блідо-фіалкові грона гліциній звисли поміж гнучких рослин, що вилися по коринфських колонах тераси; тьмяно освітлені блиском ламп, нагадували собою грона дозрілого грецького рожевого винограду. Магдалина вдоволено зітхнула: почувалася бадьорою, повною сил і радості від того гармонійного акорду барв, що його утворювали на терасі рослини, немов співаючи прекрасну зорову мелодію. В дусі додала до цього акорду і свою постать з перловою сіткою на бронзовім, як листя осінніх виноградників, волоссі… Відчула ще повнішу насолоду, помітивши, що біля тераси за сьогодні розцвів білий разок блідо-рожевих велетенських лілей сцілли[150] — морської цибулі. Їх ніжний, але міцний аромат, ніби з малою домішкою гострого коріння, вирвався на терасу, виповнюючи собою простір поміж листям рослин. Марія гладила павича… Раптом відчула, що гармонійний акорд її ніби повного вдоволення забринів сумом. Мінорний звук розростався в тиху хроматичну гаму… Вона ніби пливла в порожнечі… Й ця порожнеча втягала в себе й саму Магдалину. «Ах! Це ж місце, не виповнене Каєм!.. Кохання — це перша сходинка до залежності…» — проглиблювала думку, що була спинила її в порталі… Усміхнулася. Згадала про ті «сходи в коханні», що про них була мова з Каєм при першій знайомості.. Кай… Кай! Це його бракує їй тут! Через його відсутність розкривається ця порожнеча довкола! Як давно — й як недавно! — була ця перша знайомість. Усміхнулася знову, згадавши, як тоді, по тиверіадськім землетрусі, приїхав до неї прокураторів посланець із дотепним листом батька до сина. «Нехай вибачить мені красуня, — писав Каєві Пилат, — але ж я тебе посилав бути моїм заступником не виключно на її симпозіонах. Тож вернися на хвилинку додому, щоб скласти бодай короткий звіт про твої перші урядові кроки на цій такій непевній і хисткій землі…» Давно вже Оцеллюс злетів на заплетену гліциніями галузку високого теребінту, а Маріам усе ще стояла з простягненою рукою, хоч на долоні не було вже й зернятка. З далині, від оливного гаю, озвалися чисті ноти солов’їного співу… У відповідь на перший звук по різних кінцях саду затремтіли, мов кришталеві флейти, і збудили ніч. Вона ніби розплющила очі, в яких блищала й розросталася безліч іскристих зір… — Любов?.. — зітхнула Магдалина, отямившись. — Але безмежна… абсолютна, в якій розчинились би та перетворились у сяйво і власна істота, і цілий світ!.. Плела далі сітку думок, в яку хотіла зловити власне серце, А на те, неначе на звуках солов’їних співів, прилетіли слова улюбленої Каєм пісні Сафо:  

Тисячу вух має ніч і чує все!


І крізь удари морських хвиль чує вона…
Але ж сама — німа. І нічого не зрадить…

 

Маріам зійшла із сходів і нахилилася над квітами Сцілли. Впивалася ніжним ароматом, але вже думала про саму Сафо… Наймудріший із мудреців, філософ над філософами, Платон називав Сафо прекрасною і мудрою десятою музою[151]: «Мудра й незабутня, поки стоятиме світ». Може, більш незабутня, як справжні музи! Яка незабутня й ця прекрасна казка про її смерть, казка, що її склав поет, одягнувши у форму живої дійсності той скок Сафо з Левкадської скелі в морську безодню… Кому ж бо в Афінах, від малої дитини й до темної перекупки, не відомо, що «скочити з Білої скелі, званої Левкос», означає: «позбутися життєвих прикростей?…» Але де ж узяти на те сили, щоб, як Сафо, кинутися, мов птах до лету, в цю чисту, ясну безмежність?.. А не впасти каменем у багно?.. Як вирватися із щоденного, що стирає веселковий полиск крил, гасить барви?.. Як кинутись із цього повного тіней пороху і бруду життя в безмежні глибини, в безкраї простори поезії, краси, гармонії, не пов’язані з міфічним коханням, що в’яже путами живий дух? Усміхнулася. Аж бліді лілеї Сцілли зарум’янились від захоплення — така гарна ця найвища мета! Магдалина відступила на крок від блідо-рожевих квітів: Однак дивно! Вони все дужче червоніють!.. Червоніють і грона гліциній… Прудко обернулась — і скам’яніла! Над садом високо в небо рвалася червоно-жовта заграва… Корони дерев на золотім рухливім тлі лягали чорним мереживом, як покривало жалоби… Розбуджена ніч прокинулась і зойкнула тисячею голосів. Найдужче було чути птахів. З усіх околиць зліталися сотні їх на світло вогню. Крили своїм голосним щебетанням усі звуки… На тлі пташиного хоралу проривалися людські вигуки, рев корів, іржання коней, гикання, мов істеричні ридання, ослів… Десь далеко великим хором мекали вівці… — Горить! Але ще раніш, ніж Маріам устигла подумати: хто? чиє майно? — ноги самовільно порвали її вперед, до вогню. Побігла головною алеєю парку, завернула в бічну, трояндами обсаджену «їхню доріжку», по якій найчастіше ходила з Каєм. І раптом спинилася. Її сріблом обуті ніжки стали, у блакитних іскрах… Чи ж збуваються дивні мрії?.. Хто ж розіслав до її ніг небо із зорями, що незчисленними блакитними, фіалковими, рожевими іскрами грають у глибоких синіх відтінках доріжки? Чи, може, то такі відблиски пожежі? Схилилась над стежечкою. Ні! Вся доріжка була синя, блискуча й відсвічувала вогнями заграви… За кілька кроків просто перед собою, під масивами рожево заквітчаних олеандрів, побачила двох рабів, що стояли навколішках і виконували якусь незрозумілу працю: сипали блискучу блакить на білий пісок доріжки. Впали перед Магдалиною ниць, коли порівнялася з ними. — Щойно куплені?.. Що робите? Старі невільники знали; що Маріам не дозволяє ставати навколішки перед собою. Не куплені, доміно!.. Ясний Кай Понтій, син світлого прокуратора, посилає їх обох із лазуритовим[152] піском, що його розсипають вони, в дар доміні Маріам, з Магдали. — Що переказує? — випростувалась Магдалина, а серце шалено заграло. — Тільки ці слова: «Нехай щастя стелиться зоряним небом до її ніг! Я цілував той пісок, що його посилаю своїй мрії». Марія заплющила очі. — Як не любити цього милого Кая? Не забув навіть і про те, що колись жартом позаздрила єгипетським фараонам і фараонівнам, які могли ходити по доріжках, посиланих меленим лазуритом… Зняла сандалі й пішла босо синьою стежкою: збирала з неї Каєві поцілунки! Чула, що в неї палають підошви, щоки, серце… …………………  

— Горить!.. Сара сипала новини, як збіжжя на жорна: хай мелеться! — Горить у Абрамелеха! Без сумніву, підпал! Як би ж могло загорітися відразу в кількох місцях? Спочатку стодоли, потім комори з вовною, кошара… А як усі кинулися на гумна, запалахкотіла й хата! Ассирійський ловецький пес Сарґон, що прибіг за Сарою, підняв голову й нашорошив вуха, підрізані до гостряка. Перечекав хвилину. Потім ліг. Поклав морду на сильні, жилаві лапи, однак очей не заплющив. У таку хвилину ліпше всіх і все довкола мати на оці! — думав незадоволено. — Без сумніву, це діло шафаря Йорама! Того, вже визволеного, що його пан вигнав у нов-місяць. Та ж — богине Добра! — ще того ж таки дня я розповідала про все пані! Невже ж доміна не пам’ятає? Важкі, мідяної барви хмари все дужче розпускали свої кучері над пожежею. «Мов ті плачки, звані «привидами», що голосять по мертвих», — думала Маріам, стоячи на ясно освітленій терасі, відкіль було видко пожежу, як видовисько на цирковій арені. Поміж гнідих хмар почали продиратися клубки пари. З них вибухали снопи іскор: пожежу вже гасили… Клуби пари темніли й, мов хижий спрут-восьминіг, викидали з себе виростки, що розжеврювалися до червоного гарту та, немов захоплену здобич, втягали в загальну масу диму Абрамелехів маєток… Нові стодоли з вовною та олієм лягали попелом… Увесь рожевий, як велика китиця казкових квітів, схвильований Оцеллюс тулився до Магдалини. Раптом злякався несподівано великого вибуху іскор і кинув покрик, немовби сказав: «Уже досить цього!» і затанцював: ніжка птаха наступила на покладені Сарою Абрамелехові писальні таблички. Павич дзьобнув їх, нахилився і розглядав, немов читаючи. — … А що був він великий злосник, — продовжувала останнє слово про Йорама Сара, обтяжена здобутими на пожежі відомостями, — то цього всі чекали! Тяжко бив рабів… А ще дужче, як від’їздив… А скільки промотав того збіжжя, тієї вовни!.. Потайки, без сумніву!.. Або хоча б і оливи. Саргон раптом загарчав, неначе не схвалював: — Кррр-рав?.. Оливу кррр-ав?.. Злодюго! Несподівано схопився з місця та пружним скоком, як хижак, кинувся в кущі дрібнолистих запашних перців. Короткий зойк спурхнув, немов сполошений птах. За мить Сарґон виносив на доріжку, мов зловленого зайця, невелику людську постать. Стояв над нею, махаючи зичливо хвостом, та вривано гавкав, мовляв: — Це пусте! Перелякане дівчатко! Та й усе! Все!.. Сара миттю опинилася біля пса, сплеснула руками й крикнула повним голосом, немов хотіла накрити вигуки й галас там, на пожежі: — Та це ж Хеттура!.. На Астарту й Адоні… Адонаї! — вчасно опанувала свій «поганський язик». — Це ж вихованка первосвященика Хеттура! Відігнала пса й кинулася приводити до тями дівчину. Але Хеттура встала сама, обтрусилась і йшла до тераси. — Нічого!.. Я не зомліла, тільки навмисне не рухалася. Знаю-бо: звірі не скривдять безвладного. Пробігла сходами й кинулася до Магдалини: — Не сміємо гаяти ні хвилини! Бо це — велика таємниця… Магдалина не розуміла. Однак махнула Сарі рукою. Невільниця ще раз обернулася на сходах і покликала Саргона. Але пес ліг знову на своє місце, ласкаво подивився на Сару й кілька разів стукнув хвостом по підлозі. Неначе хотів заявити Сарі: «Можеш собі відійти без страху! Я допильную…» Дівчина підняла гарну голову з дрібними рисами й червоними, як мак, устами. Гострим поглядом темних вогнем палаючих очей уп’ялась у Магдалину. — Розумієш, доміно, — почала жагуче латинською мовою, — інакшим способом я не могла побачитись із тобою! А мусила! Конче! Тому й підпалила стодоли… збіжжя… все! Хай горить!.. Бо треба негайно рятувати! Маріам на мить остовпіла: чи ж не збожеволіла дівчина з переляку? Дивна-бо її поведінка й не менш дивні речі!.. — Заспокойся, дівчинко! Уже давно все рятують! Я сама чула сурму. Це знак, що римська варта[153] рятує Абрамелехове добро. — Але, — махнула рукою Хетгура, — згоріло все!.. І він згорів! Усе згорить!.. Я сама бачила, як на нього звалився дах! Саме у ту хвилину, коли прибула єрусалимська сторожа[154]. Говорила швидко й різко. Хотіла відразу все вияснити, щоб потім не вертатися до тієї пожежі. — Отож, — продовжувала, — золото було винесено враз… Зате під дахом залишились Абрамелехові терафіми… Може, Маріам, як чужинка, не знає, що таке терафіми?.. Так гебраї звуть духів-покровителів родини[155]… І — дивись! — ніколи Абрамелех не виходив із дому, не поралившись із терафімами! Також щоразу, виходячи, прощався з ними й вітав їх, вертаючись додому. А от, утікаючи від вогню, про це забув! Потім, мабуть, згадав і хотів направити лихе попередження, кинувся до терафімів, а дах саме й рухнув!.. От, тепер і їж, пий та веселися, душе моя, бо маєш добра багато! — Стривай! Відкіля ж ти знаєш, що саме ці слова він мені написав? — здивовано запитала Магдалина. — А як же? — не менш здивувалась і Хеттура. — Таж він це всім говорив! Я була там уже другий день, — підняла вгору два пальці маленької, гарно збудованої руки. — Сиділа, виглядаючи нагоди, як до тебе дістатися. Тож за ці дні він так до мене чіплявся!.. З ранку й до вечора намовляв, щоб я кинула приділеного мені жениха… Може, знаєш його? Єгонатан! Первосвящеників скриб! Така потвора! І тілом і духом!.. Та щоб стала його, Абрамелеховою жінкою!.. Бо ж він — мій кревняк і має добра багато й на многі літа… Магдалині, нарешті, все це здавалося смішним. І вона дзвінко засміялася. Саргон підвів голову, помахав хвостом, смачно позіхнув і, поклавши лапу, вмостився дрімати. Ясно-бо, коли пані голосно сміється, жодної небезпеки від співрозмовника не може бути! А Хеттура припала до Маріїного рамена: — Але годі вже про того осоружного Абрамелеха! Він уже згорнув свій намет[156]! Я це все розповідала навмисне, щоб сказати відразу все про пожежу, щоб ти мене про неї не розпитувала та щоб усю увагу віддати тому, що тепер говоритиму… Я все продумала!.. Але ж нас, певно, ніхто не почує? — Не бійся! Я відпустила й найближчу служницю. — Маріє! Хетгура відступила на крок від Магдалини й зіп’яла руки, як на молитві. — Маріє!.: Ти ж не будеш мені дорікати, що я йому все пустила з димом? Запалила, бо не було іншого способу дістатися до тебе! А що я тепер у тебе, то це кожному зрозуміло! Я ніби з переляку втекла, куди очі… Від вогню!.. А це було конечне! Бо ж ти єдина… тільки ти! — можеш помогти! — Тобі!.. В чім? — Та де мені! Здавалося, що дівчина раптом заплаче. Але вона затиснула зуби й опанувала себе. — Якби ж мені! Хіба б я тебе турбувала? Сказала це з великим сумом. Маріам обняла гостю. Хеттура неначе враз утратила всі сили. Її душевне напруження впало. Заплющила очі й на мить затихла, але було чути, як під її легкою тунікою голосно стукотить серце. Гладенько зачесане, чорне блискуче волосся дівчатка здригнулося в Магдалининих обіймах, мов крила переляканого пташка, що ховається в розквітлій броскві. Та за хвилину Хетгура вже знов себе опанувала. Тісно притулилася до Магдалини і знову зашепотіла, виразно і твердо: — Не бійся! Я не плакатиму! Я взяла на себе чоловічі повинності… а тоді жінка плакати не сміє! Повіряю тільки тобі… тобі самій… Було видко, що таємниця, яку мала розповісти, хвилювала її незмірно більше, ніж залицяння Абрамелеха та підпал його майна. І слова побігли, мов коротенькі зламані хвилі в гірському потоці — нестримні, спінені тривогою, болем, розпукою: — Учителеві, Раббі з Назарета… страшенна небезпека!.. Єдина рада, єдина надія — на поміч прокуратора… Власне прокураторового сина, Кая Понтія… Він один зможе… Єдино він! Тому я мусила до тебе, Маріам!.. Не до нього ж самого мала йти! Чи ж не так?.. Ну, тепер, Маріам, ти знаєш усе… Відхилилася, цілком бліда, з повними жаху великими розплющеними очима, що бачили перед собою цю небезпеку… Була, як втілений Азраїл, ангел останнього зітхання… Маріам нічого не розуміла. — Що ж я «тепер» знаю? При чому тут Кай? І яка, в чому саме небезпека для Раббі? Хеттура схопилася з інкрустованої лави-канапи. Але Маріам ласкавим рухом затримала її і знов посадила на подушки, розкидані по лаві. — Говори, дитино, не те, що гадаєш, а кажи, що чула від інших і що зачула сама. Від кого чула? Де бачила? Може, казав тобі щось той твій жених?.. Що ж він казав? Та говори по-своєму, як звикла завжди говорити… Хетгура затрусила головою й почала по-арамейському — іншими словами, іншим способом та з іншими модуляціями. — Уста Єгонатанові, як і душа його, завжди замкнені на невидні замки. Як дім міняйла Єфраїма!.. Єгонатан лише збирає, нотує, записує все, що може бути на шкоду Учителеві… А я стежу! Щось сама вистежила, щось помогла мені нагода… Щось додали раби Каяфові, яких я підкупила… Всі раби Каяфові люблять Хеттуру! Отож, я знаю, що Каяфа й тетрарх, як два сплетені докупи гади, мають спільну думку… Вони приготовляють усе, щоб підновити й знищити прокуратора Понтія Пилата… Магдалина зсунула брови й недовірливо похитала головою: — Понтія Пилата? З римськими легіями, з силою Риму?.. Дитино моя, як же це? Щойно перед хвилиною ти говорила, що треба рятувати Раббі з Назарета… а тепер ніби вже хочеш рятувати прокуратора? Дівча притисло руки до серця і притакнуло головою: — Так, так!.. Вони вирішили вплутати в сітку разом — і Раббі, і прокуратора! «Коли б зірвався один, — говорив Ірод, — тоді бодай матимемо другого!» «Але зловимо й першого!» — додав первосвященик. Я сама чула! Раббі вони віддадуть на суд до прокуратора. Тільки не як Раббі з Назарета, не як сина теслі Йосифа! Ні! Оскаржать його за те, що не забороняє називати себе сином Давидовим, що він є «Ютаг Мелек», «цар Юдейський». А це є «повстання проти цезаря римського», державна зрада!.. О Елогим! Невже ж це тобі не ясно й не розумієш, Маріам? І знову на Магдалину дивилось «обличчя Азраїлове» з палаючими очима, повними жаху. — Кажи… кажи далі! — заохочувала дівчину. — Понтій звик до тутешніх наклепів. Він не повірить. Він увільнить Раббі. Бо ж від Кая, якого Раббі любить[157], — це ж усі знають, усі! — і від центуріона Корнелія Секста[158] Понтій Пилат знає, що Раббі не шукає влади, не хоче трону Давидового… І прокуратор виправдає його, звільнить від вини й кари… Пилат не може не звільнити невинуватого. Навіть Каяфа каже, що Пилат — «Справедливий». Це ж усі в Юдеї знають! І в цьому, — казав Ірод, — у цьому пастка. І радісно затирав руки. Я чула, як Ірод говорив: «Розраховано все! Пилат не піде проти справедливості!» І тоді вони, Каяфа з Іродом, позиватимуть прокуратора за зраду Риму! Казали: «Зробимо все так, що кожному стане очевидно, як Пилат, незадоволений з Тиберія[159], навмисне підтримує та підпирає претендента на жидівський трон, тобто Раббі». Чуєш, Маріам? — знову перескочила на латинську мову. — Я все це підслухала, коли побачила, що сам тетрарх — подумай! — переодягнений в купецьку одежу, прийшов увечері до нас… до Каяфи!.. Вже стемніло. Вони вивчені свідчити так, щоб прокуратор звільнив Раббі!.. Тоді, — казав Єгонатан, — трапиться нагода, що Раббі буде знищений… «Це дуже подібне на правду!» — думала тим часом Магдалина. Знала юдейську безоглядність у помсті! — Ні, ні! Маріам не може знати цілої їхньої безмежної, бездонної ненависті й погорди до всіх, хто не з ними!.. З повітря, що ним дихають, вони ковтають ненависть та злобу. О Єгово! Спали їх усіх! Із усіма слідами по них! Як Гоморру! — підняла руки до неба Хетгура. — Питаєш: хто може врятувати? Та кажу ж тобі: тільки ти з Каєм! Що можу я? Потруїти їх? Це неможливо! Кухар їм вірний! Я про все думала!.. Хеттура затиснула свої дрібні зуби. — Як молода лисичка! — згадала Маріам, що колись бачила, як гризлися за голуба молоді лисенята… За заслоною легенько закашляла Сара. Потім з-за запони показалося її смугляве обличчя: — Центуріон Секст Корнелій… з пожежі… — тихо влетіли слова без жодної інтонації. Якщо бажання, можна було б їх не почути. Магдалина завагалася. — Поклич! Я знаю сотника!.. Може, й він мене бачив. Я все, все скажу! — вхопила Хеттура за руку Марію. — Звели подати до малого триклініуму[160] перекуску й вино! Служити не треба! Але, Capo, допильнуй сама. — Маріам уважно поглянула Сарі в очі й узяла Хеттуру за лікоть. — Тобі, дитино, слід підкріпитись!.. Але що це? Кров? — Нічого! Пусте!.. Трохи мене пошкрябав пес, як витягав з кущів! Облиш!.. Ходім… …………………  

Коли свіжий ранок сипнув діамантові роси на Магдалинині сади та на Абрамелехові попелища, Маріам і Хеттура, закінчивши нараду, стояли на терасі. Пахло свіжими квітамц Сцілли, але запах диму лишав на устах терпкість і гіркість… — Як життя… — прозвучала меланхолійна нота в тихому голосі Маріам. Зненацька ніжний звук, такий чистий і високий, ніби він не доторкався гаптованої росами землі, піднявся над садами і, кришталево-прозорий, полинув до неба… Хеттура стиснула руку Магдалині й показала очима в напрямі звуку: — Чуєш?.. То мене кличе смерть! Чую вже цей звук утретє… — Але, дитино! То дзвонить біля фонтана черепаха[161]! Я чую щоранку, як вона озивається до світла з-під свого тяжкого плаща, що закриває їй небо… При сходах тераси з’явилася постать центуріона. Він був у зброї, в блискучім панцері, у срібних наколінниках, із старшинською паличкою[162] в руці, мов готовий до бою. Усміхнувся до жінок чарівною усмішкою і промовив: — Там усе вже полагоджено! Біля твоєї інсули, Маріам, лишаю на якийсь час людей із моєї когорти: п’ять есквад, кожна по чотири вояки. Це більш, як досить. Бо гірші за вогонь оці «аматори» охоронити чуже майно від вогню!.. І твою справу, Хетгуро, вже поладнано: тебе запровадить військова сторожа до самого дому первосвященика. Звичайно, в лектиці, яку тобі запропонувала Маріам. Зрозуміло кожному, що раніш ти не могла бути дома, бо ж щойно тепер відчиняють міські брами. Так ідемо? — відкинув на рамена свій плащ. — Відпроваджу вас до воріт! — промовила Маріам. Їй було жаль дівчини, такої молоденької, такої одчайдушної, сміливої, безкомпромісової, але вже отруєної тією патріотичною ненавистю, проти якої, однак, вона сама ж так виразно обурювалась… Магдалина чувала ще й раніш, хоч ще тоді Хетгури не знала, як тяжко було жити дівчині з ласки родини Каяфи. А тепер від неї самої довідалася, як Абрамелех усе домагався перебрати на себе виховання сироти-племінниці, щоб потім узяти її за жінку[163]. — Хіба ж Бооз не взяв за жінку убогу кревнячку Рут? — переконував Абрамелех Каяфу. Але первосвященик хотів поріднитися з Єгонатаном, своїм вірним секретарем. Хеттура? Кому ж залежало на Хетгурі, на тому, щоб запитати її? Маріам пригорнула до себе Хеттуру: — Тримайся, мила дитино! Ти ж лише на порозі життя! Згодом буде легше… Хеттура довірливо притулилася до гетери і прошепотіла: — Хай благословить тебе щастям Всемогутній! Ти дійсно така, як я собі уявляла… Ти… я не вмію сказати!.. Ти, як сестра, Маріам, дарма, що чужинка… При тих словах в уяві Магдалини мигнув образ милої, невтомної, працьовитої Марти… Дім… дитинство… спільний батько… Так, все це зближує… в’яже… Але є ще щось, що в’яже… І їй, «чужинці Маріам», було так щиро жаль цієї дівчинки сироти… Коли ступила на блакитну доріжку, в кінці якої веселим коником стрибнув понад потоком гарний місток із вирізуваних кедрових брусів, Маріам сказала: — Нехай буде так, як хоче це дівчатко: зроблю, як для сестри! Завернімо сюди! Вийшли на галяву, обсаджену квітучими кущами й обкинену дротяною сіткою. Посередині була велика клітка. В ній гуркотіли й обмінювалися церемонними поклонами Каєві голуби. Маріам простягнула руку й покликала птахів. В одну мить один сів на простягнені пальці, що вміли так ніжно гладити. Магдалина добула голуба, поцілувала в голівку й високо підкинула в повітря. Птах немов заплескав у долоні, вітаючи великодушність гетери, але не відлетів. Кружляв над кущами. Магдалина хвилинку любувалася цим летом. Покликала другу птицю, голубку, й так само пустила її у блакить. Обидва птахи ще раз закреслили над головами людей і зникли у прозорому ранку… Маріам хоче увільнити всіх голубів! — зраділа Хеттура дитячою радістю. Турботи й сум відлетіли від неї у свіже повітря ранку, бо переклала їх на інші, міцніші рамена… — Дивись, дивись, сотнику, як це гарно! Хай летять на волю! Всі! Всі! — Ні, моя маленька, тільки ці два. Це посли до Кая. Перший скаже йому:«Прийди!» А другий додасть: «Поспіши! Бо на тебе дуже чекають!» Хеттура стала сама, як весняний ранок. Тепер уже була цілком спокійна. Що ж можуть зробити Раббі, коли з одного боку сильний, гарний, могутній Кай, певний, сміливий Корнелій Секст та ще й прегарна, як зоря вранішня, Маріам! А з другого — старий, одутлуватий Каяфа та вічно хворий на печінку противний Єгонатан. Що можуть зробити ці двоє?! Але Маріам поверталася додому із зрушеною душею. — Які ж сили привертають до неї знову Кая? У хвилину, коли вже була остаточно порвала з ним!.. Сліпа Мойра[164], що перед нею схиляють голови самі боги?.. Чи ж не марна боротьба з Долею… І власним серцем? Голосом вранішньої черепахи у прозорій блакиті чистого ранку озвалось у глибині душі улюблене гасло Білітіс: «Буть коханою — самій не кохати!» Магдалина підняла осяяну сонцем золоту свою голову: — Воля — це спосіб і проти Мойри! Переможений буде лише той, хто не хоче перемоги. Кая кличуть сюди не Магдалинині почуття, а справи Раббі Назаретського… Кай має рятувати не «свою Мрію», а свого улюбленого Вчителя… А про ці справи може з ним говорити не Маріам, але Секст Корнелій.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка