Наталена Королева



Сторінка7/18
Дата конвертації20.02.2016
Розмір2.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

VII. СВЯЩЕНИКИ


 

Сухий та чорний, як висушений жук, Каяфів скриб Єгонатан дочитав безбарвно рівним голосом постанову синедріону й затис вузькі бліді губи, неначе безустий. Чекав, спустивши очі, нерухомий, спокійний, неначе духом непритомний. На цей раз Пилат прийняв найвищих представників юдейського духовенства, немов торгівців невільниками, у критій колонаді палацу. І тепер, здавалося, навіть забув про те, що вони стоять, чекаючи на його вирішення. Задивився на сонячну цятку, що горіла зіркою на шоломі центуріона Корнелія. Чув, як велетенська незрима вага тупо тисне йому на серце, а м’язи немов дрібно тремтять шкірою, як мертвий шерех[228] під рівною поверхнею моря. Мовчав. Мовчали й усі присутні. Тільки важкий, астматичний віддих Гайана, другого єрусалимського первосвященика, ніби шкрябав задушливу тишу. Пилат з великим зусиллям стримував схвильованість, що мало коли доходила до такої міри… Знову зранку не побачив Прокули. А це примушувало його думати: чи дійсно її так опанувала недуга, що вже сама по собі викликала тривогу?.. Чи причина полягала в іншому, може, гіршому?.. Клавдія стала помітно не та, якою була протягом двадцятьох літ. Не та і духом, і зовнішньо. А від того Пилатові і здавалося, що він лишився ніби одинокий на самітнім шпилі, над великою прірвою, без тієї твердої підпори, на яку безпечно спирався завжди. Та ще й тепер, у такий критичний мент своєї боротьби з ідумейцем, юдейськими священиками та, хто знає, з якими ще йому невідомими ворогами тут і, може, в Римі… З незапам’ятних часів переконанням квіритів[229] було, що Рим став для світу Римом через мудрість своїх законодавців, хоробрість своїх вояків і з огляду на чесноти своїх мудрих матрон[230]. Хто ж не відає, що в кожній жінці приховано щось від пророчиці[231]? Прокула ж саме з тих, що, мов справжні пітоніси[232], прочувають прийдешні події, вкриті запоною поточного життя… Що ж тепер із нею?.. Вранці Аретуза говорила: — Доміна заснула аж над ранком. Цілу ніч мала якісь терпіння, було їй зле… Лікар чекає, аж світла доміна прокинеться. Казав не будити… Але не подібно це на хворобу!.. Чари це!.. Вночі доміна говорить сама до себе, плаче… Прокула плаче? Пилат труснув головою: вчув галас… У Преторії аж гуло… — Як на рибному торзі[233]! — скипів гнівом прокуратор і повернув голову до вікна. І побачив: перед ним повно знатних людей з міста й передових юдейських священиків. — Коли ж зволиш, світлий прокураторе, видати наказ про сторожу? — не витримав гнітючої паузи Ганан. Пилатові очі блиснули гострим вогняним списом. Аж у вухах заскрипіло від стиснутих жувальних м’язів. Але презирство згасило вибух стихійного, як буря, гніву. Уста вимовили байдужно: — Маєте свою… — зробив рукою далеко різкіший рух, ніж мав би зробити при цій нагоді. — Забезпечте, як знаєте… Первосвященик Ганан схилився в глибокому поклоні. І добре зробив: не міг би інакше приховати ненависті, затиснутої у зціплених зубах. «Ох! Зловити б тебе нарешті в лабети!» — зітхнув. Але стримано промовив: — Наші вартові — люди місцеві, світлий прокураторе… Можуть бути під впливами… Більшої ваги набудуть перед повінню люду, зайшлого з усієї землі, слова: «Не воскрес, бо воскреснути не міг», коли їх вимовить Рим… що звик давати закони світові… Пилат відчув повчання та гостряк прихованої іронії в цих позірно покірливих словах. © http://kompas.co.ua На високо підголеній його потилиці набігла темна жила. На виску запульсувала друга. Але знов рівним голосом промовив: — Здається, юдею, ти дозволяєш собі давати поради цезарському намісникові. В самому його палаці! І при виконанні Службових обов’язків?! Підвівся з мармурового крісла, на якому сидів. — Як хочете й де хочете, ставте сторожу. Але — свою. І взагалі, досить! Обірвав різко. Мов жбурнув мідяний таріль на кам’яну підлогу. — Звертатись до мене в цій справі забороняю! Злегка повернув голову до сотника: — Корнелію! Накажеш видати тіло Ісуса з Назарета радникові Йосифові з Ариматеї. Залишишся при радникові, коли буде потребувати. Тога зсунулася з Пилатового рамена. Підхопив її. І вже, повернувшись до виходу, додав: — Тобі й Лонґінові доручаю, щоб похорон відбувся без найменшого заколоту. Доглянути! Важка Пилатова постать віддалялася утомленим кроком. Кінець білої тоги волікся за нею мармуровими плитами… Широкими сходами спускались і первосвященики, радники, книгознавці. Намагалися зберегти достойний вираз перед «поганами». Ганан витирав піт з чола. У Каяфи виступили сухі червоні плями на крейдяно-білому обличчі. А Єгонатан, ще більш потемнілий, ішов за ними, ніби зовсім спокійний і духом непритомний. Але душа його звивалась і корчилася болістю. А серце ридало: — Боже отців наших! Чому ж не видав Ти силі правиці моєї цього гнобителя народу Твого? Чому не прийняв життя мого, як заплату за смерть його? Вислухай хоч тепер палку молитву мою!.. Боже отців наших! …………………  

Коли зачинилася брама Преторії, очі всіх загорілися запитаннями. — Мусимо знов на нараду! — хрипко озвався Каяфа. Кивнув Єгонатанові й пішов разом із ним уперед. Перед брамою первосвященикового дому впала в порох стареча постать: — Милосердя! Священику Всемогутнього, змилуйся! — Що це? — гостро спитав Каяфа. Але вигляд поважного старця, що привселюдно стояв перед ним навколішках серед вулиці, трохи розгладив його досаду. Думкою мигнуло: «Для нашого люду влада — це я, а не римлянин-чужинець!» — Чого просиш? Устань! — спитав м’якше. Блудний погляд вицвілих старечих очей та чорна яма беззубих уст, що викидала непов’язані слова між сиві сплутані кучері довгої бороди, пригадали Каяфі: — А! Це ти! Зцілений у суботу блюзніром у храмі! Що ж ізнову? — Милосердя!.. Зглянься на біду мою велику! Те зцілення знищило мене! Відняло хліб від уст моїх!.. Кожен подавав каліці… Нині ж одні гонять, бо я зцілений Ним. Інші знову плюють на мене, бо я тобі доніс на Нього. Казали: гойно заплатять, як буду свідчити про Нього! А ось глянь! От уся платня! Розсунув прорізи плаща й показав сліди свіжих ударів. — Це все, що я дістав за оборону віри батьків!.. За те, що я став за святий закон! За справу!.. Тяжка біда моя!.. Зглянься, священику священиків! Змилуйся! Каяфа витяг із-за пояса плетений гаманець. Дотиком пальців пересвідчився, що він півпорожній. І висипав прохачеві у наставлену полу. — Іди! — О могутній, дякую тобі!.. Не відкидай мене!.. Може, знову буду тобі потрібний, коли воскресне Він… Корчі перекривили обличчя первосвященика, і він незграбно копнув прохача ногою. Двоє рабів, що стояли при брамі, вхопили старця й відтягли. Щойно коли пани вступили в дім, блиснули білі пальмові киї. — Тепер уже тебе ніхто не зцілить, сину нечистого крокодила Сукі[234]! — почулася єгипетська лайка ефіопів-рабів. — Не оплатиться тобі торгівля зрадою! Маєш! Маєш!  



Третього дня після похорону Пророка Назаретського зала малих нарад у Каяфинім палаці, завжди повна нашорошеної тиші, аж тремтіла від вигуків жидівської сторожі. — Ангел Всемогутнього зійшов з небес! — Відвалив камінь від дверей! — І сів на ньому!.. — присяглися в несамовитому жаху старші над храмовою сторожею, Натан і Нухим. — Вигляд його — як блискавка! — А одежа — як сніг! — виривалися голоси інших вартівників. — Чому ж не запитали ви… — почав був Ганан і відчув, що говорить «не те»… І що взагалі говорити нема про що… — Куди ж ділося тіло? — повним палкої злоби поглядом зиркнув на сторожу Каяфа. — Дослідили ви? І спустив очі. Бо бачив розпалені екстатичним захопленням погляди варти. Перший Нухим, а за ним Натан і всі десять вартових відчули збентеженість панів. І осмілилися. — Досліджувати що? — Питати кого? — Хто мав питати? — Не тільки ми попадали із страху, а й гори здригнулися! — Лежали ми на обличчях від світла неземного, що осліпило нас! — Мовчати! Баби балакучі, не сторожа храмова! Мовчати! — раптом вибухнув Каяфа, розпалений сліпим гнівом на власну безсилість. І рабський страх гасив хвилинне піднесення духа. — Перший з вас, шакали, хто поза цими стінами оповість про цю… вашу ганьбу, — Каяфа набрав повітря в легені, — той з вас, боягузи, що лякаєтесь труни, труни з мертвим тілом, висітиме на хресті, на тій самій Голгофі! — знайшов віддушину своєму гнівові. — Нухим і Натан, — узяв слово й Ганан, — ше сьогодні підуть з караванами до Синаю[235], до кам’яних домів! Решта — на галери[236]! До Тира! Невільники — бо храмова варта для певності складалася з невільників — упали навколішки й заголосили. — Усього на третій день у вашій присутності, озброєна отаро шакалів, ви-кра-де-но тіло з приваленого кам’яною плитою скельного гробу!.. Ви-кра-де-но! ту повторив ще раз, силабізуючи роздільно. — Хто ті злодії, що підкупили вас, дізнаємось пізніш! А тепер запам’ятайте: мертві не воскресають[237]! Ви ж заслужили самі смерті! Та дякуйте мені… І Богові… що не караю вас смертю, як справедливий суддя, але карою, як добрий священик… Замок, накладений на уста храмовій сторожі, поміг. Ще до вечора того дня не було в Єрусалимі куточка, де б не знали, що учні розп’ятого Раббі Назаретського викрали тіло й винесли його з Єрусалима невідомо куди. Всі знали, що винна тому п’яна й підкупна храмова варта, яку вже покарано за це галерами… — А що ж римляни? Чому не послали римських вояків? — часом виривався обережний запит. — Римляни? Намісник не міг примусити своїх вояків! Боялись і мертвого ізраїльського Пророка! — До того ж римляни вірять, що мертві можуть воскреснути… ожити… чи що… — А Нафталим? — Який це Нафталим? — Та ж отой вільний, що то його недавно прийнято до храмової варти! Оповідав у попіні[238]… — Що?.. Що?.. — як тихий шелест, озвались питання. — … Що вартові, всі до одного, ба-чи-ли… ян-го-лів! — Всемогутній!.. Хай і стіни не вчують цих слів!.. А ще що?.. — Таж бачили… І його самого, Раббі! Живий до учнів приходив!.. Говорив їм, пив із ними!.. Але голосно в цілому Єрусалимі дзвонило: — Не воскрес! Бо мертві не воскресають! Однак, хоч ці слова вийшли з Каяфиного палацу, в самім палаці їх не повторяли. Домашні слуги, як і радники синедріону, стривожені й заклопотані, говорили пошепки про одно: — Чи витримає первосвященик? Було йому зле. За ці три дні немов спорохнявів, недавно ще такий кремезний старець. Тепер же, немов десятки літ перелетіли над ним, а перст Божий ніби діткнувся його обличчя. Повіка лівого ока не підіймалася. Куток уст упав додолу, а все обличчя викривилося… Ледве вимовляв, наче розжовував беззубим ротом слова, що по довшім шуканні знаходив їх у пам’яті. Перед хвилиною мало не вмер з обурення і, проклявши, вигнав з хати лікаря Сафатію. Бо Сафатія сказав, що хворому князеві князів священичих[239] треба виголити голову[240]… Мовляв, інакше марні будуть усі холодні обклади. Тепер Каяфа лежав обкладений подушками. На голові мав доставлений з гір свіжий сніг. Уже вдруге пускали йому жилою… Нічого не помагало. Обмотаний биндами, важкий і здебільшого нерухомий, первосвященик тільки в хвилини великого роздраження мотав головою, неначе кінь, що його б’ють мухи на пасовищі. Лікарі наказували найповніший спокій. Головне — жодних відвідин! Тим більше — жодних нарад! Які вже там справи! Таж Каяфа не знав ні сну, ні млості. Лікарям і домашнім звелів вийти геть із його спальні. А слугам — негайно покликати його намісника Гайана. Уже більше як годину був Ганан у Каяфинім палаці. Але ж Єгонатан, зустрівши Гайана у вестибюлі, мовчки попровадив його до своєї робітні. — Доведеться відкласти сьогоднішнє побачення… Дуже кепсько йому… І, казали лікарі, дуже небезпечно його турбувати. Проклят будь сім разів безбожний язик Сафатії. Подумати тільки: виголити первосвященика!.. Це ж позбавити його навіть звичайного священства! — немов вичитував із законника Єгонатан. Ганан шарпнув рукою, аж із столу злетіло кілька шматочків сухого атраменту, мелану[241]. Був схвильований до дна, як Генесаретське озеро в час великої хуртовини. — Таж небезпека стала повітрям нашим, що ним дихаємо, хлібом, що його їмо щодня!.. Що ж, не знає первосвященик, що учні… «його» ходять на волі й навчають?.. — «Його» учні!.. Але ж і вони не були певні його воскресіння… — Не були певні! — сердито відштовхнув Ганан коробочки з фарбами та клеєм для мелану. Схопився й почав ходити по діагоналі великого Єгонатанового покою. Єгонатан обережно прибрав із столу коробочки з фарбами. — Тут ніхто не чує нас, і чи ми обидва не правовірні? — смикав слова Ганан. — Що ж, не скажемо самі собі у вічі: маємо ми підстави не вірити бодай найкоротшому його слову? «Мертві не воскресають!» Але ж чи в IV розділі книги пророка Ісаї викреслиш слова: «Як поява світанку вранішнього, таким певним є воскресіння його»… Так будемо й себе морочити пустими словами?.. Треба чину! І то негайно! Єгонатан затис зуби й розклав руки: — Говоримо, як ти хотів… — промовив крізь зуби. — Адже Голгофа, здається, це був «чин»?.. А хворий Каяфа? Що він тепер може? Схвилюється й помре… — А хто ж, як не він сам, казав на нараді цими днями: «Ліпше, щоб одна людина вмерла за цілий нарід»… Ганан постукав собі в чоло, ніби в зачинені двері: — Таж увесь нарід в небезпеці! А без наказу первосвященика не можна почати діяти… — Ну-у, — протяг крізь зуби скриб. — Є то істина, але… — Істина! Істина!.. Істину лишім Пилатові! Нам важлива не «істина», а щоб вибраний богом нарід таким лишився й надалі!.. Таж нікому не тайна, що назаретська отрута вже й сьогодні робить між нашими страшні спустошення. «Всі рівні!» «Всі однакові», «ближні», «брати»! Тож і римляни нам «брати»? Може, ще й «старші брати»?.. В мене аж голова тріскає від думки: як було не збагнути, як не скористати?! Адже таки він — з роду Давидового!.. Адже таки він, — кажу це цілком свідомо! — таки він Месія! Дійсний Месія! І, замість того, щоб з поміччю Божою вдарити на гнобителів, що сьогодні мають якусь там одну та ще й неповну Германську легію[242]… — «Любов»!.. «Ближні!».. «Цезареві — цезареве»!.. Ні! Ти поведи нас до бою! З’єднай і поведи! Як Гедеон! Як Ісус Навин! Тоді, коли б і вмер у борні, ми б самі «воскресили» його!.. Але запізно підкладати до багаття, коли вже вивернено казанок!.. Піди поглянь! Коли старий дійсно в безнадійному стані, тоді мушу перебрати відповідальність на себе. Гаятись неможливо! Круто повернув і глянув скрибові у вічі: — Чи ж я не був первосвящеником перед ним? Він лише продовжував те, що я розпочав!.. То й ніхто, як я, не продовжуватиме того, до чого приклав руку він… Ще раз перейшов покій і став близько перед Єгонатаном: — Ґрат, прокуратор зсадив мене[243]… Тепер моя черга вкупі з тобою зсадити прокуратора Понтія Пилата!.. Піди поглянь на хворого! — Первосвященик кличе найдостойнішого! — сухо промовив Єгонатан, повертаючись до робітні. І притримав запону, щоб Ганан не зачепився. — Без-по-мил-ко-во! — насилу виплутався Каяфа з неслухняного слова, що не хотіло сходити йому з язика, який немов розпух і наріс йому в роті. — Ввви-ло-ви-ти! Всіх мудріших… освічених, — пробував ворушити рукою хворий, щоб помогти язикові. — Ззз-зни-щити! — грюкнув дужою рукою по бильцю ліжка. — Лишити ту н-н-на-уку його… самому темному м-м-мот-ло-хові! Ганан притакнув головою. Йому імпонувала ця ясна думка в лабетах явно невиліковної хвороби, цей ясно закреслений дух, що не хоче і в останню хвилину життя відступити від своїх планів. — Знищити ворога! Без книгознавців не буде це жодна «наука», а лише забобон темних мас. — Щоб не було кому в-в-вес-ти! Ганан кивав головою і в думці відмічав: «Насамперед Варфоломія… цього юдея «без лукавства»… Йоана, філософа… Луку, лікаря… Але найстрашніший Лазар! Та й сестри його!» Не витримав мовчати й, аж захлинаючись, перелічував уголос головніших учнів… — Але найстрашніша ота… мідянокоса!.. Хоче до Риму! І не сама, а з сином прокуратора! Це ж усім відомо! — А чи зна-зна-є Ірод? — аж шарпнув собою немічний. І раптом розплющив своє єдине здорове око. Над ним тремтіла повіка, бліда, аж зсинявіла, як молюска, що конає на морському березі. З-під неї горіло ненавистю, мов роздмухана жарина, око: — Втопити! А ту «науку»… сам би при-прибив ррр-укою власною на хррр-ест! — прохарчав цілком виразно. Виснажений упав на подушки. Падаючи, смикнув і зсунув холодну пов’язку. Єгонатан і Ганан кинулись її лагодити. Обидва були однодумні: — За всяку ціну треба рятувати цього великого мужа… справжнього патріота! А ця зграя «служителів Всемогутнього» вже б хотіла зіпхнути його! Чутка, що Каяфа втратив мову й скалічений на обличчі, схвилювала все єрусалимське священство. — Ця чутка неправдива! — умовляв усіх, а разом з ними й себе Єгонатан. Знав-бо добре закон. А там ясно сказано, що «… недійсна перед престолом Всевишнього неясно вимовлена молитва». А також «… хто неясно вимовляє, не сміє бути священиком, так само, як і той, хто має фізичне каліцтво»[244]. «Поки що буде, найліпше лишитись Каяфі первосвящеником!» — думав і Ганан. Намагався швидше полагодити збиту пов’язку та зручніш підперти хворого подушками. — Треба його рятувати!.. Але не призвичаєні руки не слухалися: бинди сковзали. І це дратувало хворого, вже й так зіритованого до краю. Мотнув головою і цілком зірвав пов’язки. Але палке бажання вдягти свою думку словом допомогло. Каяфа підвівся на лікті й виразно прохарчав: — На дно моррря! — Втопити? — діловито запитав Ганан. А сам, майже з радістю, відзначив собі в пам’яті: «Таки ж можу по правді присягнути, хоч на Закон, що висловлює свою думку цілком ясно й виразно!» Промінь вечірнього сонця кинув золоту стьожку світла на червоно-білу мозаїку долівки. Звуки храмових сурем, заклик до вечірньої молитви, простяглися блискучі та ясні, як продовження сонячного проміння. І, немов блискавкою, підрізали вершок сикомора, що навалився на вікно спальні й затулив його отвір. Ніхто-бо не знав, що це священне дерево розчахнулося ще під час землетрусу останніх днів[245]. Єгонатан і Ганан кинулися до вікна. Але через віти не було як заглянути додолу, відкіль вчувався тихий стогін… — Чи не привалило когось деревом? Обидва поглянули на первосвященика: він лежав нерухомо. Тільки губи ворушилися, великі й білі, неначе пухирі з водою. Ганан став на молитву в Єгонатановім покої. Але сам Єгонатан швидко вийшов довідатися, що сталось із сикомором і хто потерпів від його падіння. Був незмірно здивований, не бачачи ніде на подвір’ї жодного слуги. Але його здивування стало безмежним, коли знайшов під стовбуром сикомора непритомну Хеттуру. Підняв безвладне мале тіло дівчатка. На місці, де лежала Хеттура, була кривава пляма, і кров стікала в неї по ногах. На обличчі не було познак життя. Лише дрібні рівні блискучі зуби дивно вишкірились і в млості немов саркастично посміхалися. — Чого ж там опинилася Хеттура? — запитав Ганан по молитві, вислухавши Єгонатана. — Мабуть, дізнаємось завтра, — відповів ніби нітрохи не стривожений скриб. — Завтра ще встане сонце! — додав приказку. Дівчину віднесено на жіночу половину. Єгонатан, як звичайно в той час, подався до храму. Говорив завчені слова, робив приписані ритуальні рухи. Але не молився. В думці тремтіли різні почуття: «Чому ж Хеттура найшлась під сикомором?» Відчував таємницю, але не міг натрапити на відгадку. «Зрештою, хіба ж вона в’язень? Хіба їй не можна ходити, куди й коли хоче? Що ж дивне, що дівчина зацікавилася деревом, що його зламав землетрус! Чи ж кожний не знає, що той сикомор оточений повір’ями? Має-бо він стояти, доки стоятиме єрусалимський храм!» І раптом думка немов метнула козла. «Таж це мусить мати однаковий сенс і навпаки: доки стоятиме сикомор, доти стоятиме й храм!» Згадав, як свідчили про Раббі на останньому засіданні ради у Каяфи: — Цей казав: «Я зруйную цей храм рукотворний…» Порив тривоги, темної, неоформленої, але непереборної, огорнув Єгонатана, як подув вихру. Правду говорить мудрий Каяфа: — Не можна! Не можна поступитись! Ані на йоту! Бо тоді — все пропало… А Пророк чи не пророк загинув уже, як мусить загинути кожен, хто порушує бодай єдину літеру Закону! Єгонатан не пам’ятав, як закінчив свої молитви. І поспішав додому. У глибоких тінях першого двору вловив притишений шепіт двох людей. Нашорошився, пристав, завжди готовий схопити якусь таємницю, чергову інтригу чи просто чутку. Обгорнувся плащем і нечутно, ховаючись у тіні, помалу присунувся до тих, що говорили. Але й вони не стояли. Також обережно наближалися до бічної брами. Єгонатан напружив зір, як хижак, що пантрує здобич. І, як хижак, вираховував, коли та який має зробити рух, щоб цеї здобичі не випустити з пазурів. Вичекав, аж придверник — а то був він, Семей, старий і певний раб — замкне дверцята на вуличку, що оточувала Каяфову садибу й провадила на майдан перед домом. Тоді швидко висунувся з тіні: — Семею! Придверник хитнувся, немов його хтось смикнув ззаду за одіж. Втяг голову між рамена: вже приймав удар! «Нема сумніву! Тут криється щось! А цей враз признається! Тоді: нарікання, плач, благання… І нічого більше! Бо ж що він може знати?.. А гармидером та лементом тільки допоможе тим… головним… що знають!» І ласкавим голосом, як до наляканого коня, скриб промовив: — Я не пізнав тебе, старий! Добре робиш, що вартуєш без світла! Удавав, що шукав у себе за поясом ключа від брами. — Не маю! Відчини-но й позич мені ключа! А Рувимові скажи, щоб дав тобі мого… що на столі, коло коробочок із червоною фарбою!.. Розрахунок був справний. Вийшовши з другого боку майдану, враз здибав постать, що виткнулася з бічної вулички. Пізнав стару Зелфу, Хеттурину служницю, колишню її няньку-пестунку. Поспішала в затінок… Але Єгонатана не помітила. Дав Зелфі віддалитись і нечутно, крок за кроком, подався за нею. …………………  

Спокійний, як завжди, голосом рівним і безбарвним, з очима спущеними додолу, Єгонатан оповідав уранці первосвященикові про нічні події. Каяфа ледве обертав головою: — Досить! До-сить уже всяких подій! І Каяфа закотив своє зряче око. — Невже ж доходить? — захвилювався Єгонатан. — Мусить йому бути дуже зле, коли вже й такі події у власній родині йому байдужі… Але з-під навислої брови первосвященика знов заблисло око: — Хетгура заручена з тобою… тож і належить тобі! Як твоя дружина… А жінка твого дому — то твоя річ, не моя! Каяфового обличчя навіть діткнулася гримаса усміху. І воно стало страшне цими веселощами каліцтва. Продовжував з перервами майже по кожному слові: — Моя… рада така. Якщо Хеттурі… так… до вподоби… римські сотники… що вночі… посилає… до них… своїх невільниць… І, очевидно, зраджує нас… продати… зрадницю!.. В рабство… до Риму!.. Вона добра співачка… Інак не була б співачкою храму… Тож нехай… виспівує в неволі… хоч і про ріки вавилонські!.. А ти на ній заробиш… добрий фіш… Єгонатан не чекав такого вирішення і спробував слабо сперечатися. — Сказав тобі: продати! Так про що ж іще мова? А Зелфу… — впав утомлений на подушки… …………………  



Єгонатан сподівався, що Хетгура наробить плачу, буде прохати, вирікатись… Однак помилився. Вчувши, що Зелфа у всьому призналась і вже нема її серед живих, Хеттура зблідла, на мить приплющила очі. Потім обома руками вхопилася за серце, немов хотіла вирвати його з грудей і кинути вгору, як Магдалина голубів! — Хай летить! Хай попередить Корнелія про небезпеку, що загрожує нині вже й красуні Маріам… І освіченим учням Раббі… По короткій мовчанці спитала голосом, повним презирства: — Чого ж тепер хочеш ти чи всі ви від мене? Кажеш-бо сам, що ви все знаєте! Подивилася довгим поглядом просто у вічі нареченому. Багато прочитав у тому погляді Єгонатан, аж заломилася його самопевність. У дійсності, від Зелфи не довідався нічого. Лише перехопив невільницю біля самої прокураторової Преторії. І висновки поробив сам. Зелфа ж була, як німа. І тоді, й уранці. І тортури не витягли з неї ні слова. Єгонатан був цілком певний, що Хетгура хотіла бачити центуріона Корнелія, по Пилатові другого найзапеклішого ворога жидів та фарисеїв, на думку скриба… Був також цілком певен, що Хеттура зраджує… Його особисто? Чи ціле юдейство? Перше хвилювало його мало; лише постільки, поскільки належала йому, як його власність, і не мала б самовільно переходити в розпорядження іншого, та ще й римлянина! Краса, вдача й почуття Хеттури ніяк не цікавили скриба. Не кохав її, як не кохав жодної жінки, цього посуду дияволового… Було-бо правдиво написано у святих книгах, що «гірша за смерть жінка. Бо вона сіть. Серце її — лабети, а руки — ланцюги. Врятується від неї добрий перед Богом, а грішник буде впійманий нею»[246]. І навіть нині, коли був повен цікавості й надії дізнатися таємниці, коли дивувався рішучості дівчатка, цитував напам’ять із «Приповісток Соломонових»: «Жінка є нерозсудлива, говірлива, ще й нерозумна та темна»[247]. Мав узяти Хетгуру за дружину, бо так велить Закон[248]. Невідомо-бо, з якого кореня має народитися Месія. І ще тому, що недобре бути чоловікові самому[249]. Що ж, він, Єгонатан — ізраїльтянин без закиду, до того ж і бездоганний служитель храму, то мусить бути і його наречена бездоганної поведінки. Більш від неї він нічого не вимагає. Як же насмілюється вона вибирати? Вночі посилати свою невільницю до поганського сотника? До римлянина? За таку нечувану зраду ще не раз попросить вона милості й милосердя!.. Ніжна, як перла, але тверда, як адамант[250], Хеттура нітрохи не змінилася на обличчі. Була цілком спокійна, на все приготована. Аж згадка про милосердя вивела її з рівноваги: — Ти? Ти можеш розумітися на милосерді? — запитала з найвищим сарказмом. — І на коханні ще, може? Таж ти — готовий євнух! А з усіх людських почувань ти знаєш тільки злість, ненависть, помсту!.. Якщо ти йшов так по-свідомому проти безсумнівного, навіть і тобі, Месії, коли ви з Гананом говорили сам на сам, очі на очі, то чого ж можу сподіватися від тебе я?.. Опечений словом нечуваної зневаги та спантеличений незвичайними Хеттуриними відомостями, Єгонатан розгубився й не знайшов ані відповідного слова, ні відповідного руху… Зате остаточно погодився з вирішенням Каяфи. Таку дійсно найліпше продати, щоб не мати її при собі! …………………  

По трьох тижнях, коли Хеттура ходила вже не шкандибаючи, її продано в рабство. Фінікійський работорговець за своє життя бачив чимало різноманітних невільниць. Однак до цього випадку ще ніколи йому не траплялося бачити, щоб молоде дівча, гарне, добре виховане, з різними здібностями, так радісно йшло на продаж… — Підозріло! — міркував торговець. І взяв спочатку «крам» на «евентуальний перепродаж»… Та вже другого дня дістав потрібні відомості. А що документи були в повному порядку, залюбки заплатив за дівчатко високу ціну. І не програв. Бо не довелось везти нову невільницю аж до Риму. Вже другого дня за подвійну ціну продав її на місці. Постійним Хеттуриним власником зробився один із найбагатших міських радників, Йосиф з Ариматеї… — Не бійся, дитино, — говорив їй потиху. — Завтра визволю тебе перед претором і будеш знову вільною… Коли ж були вже дома, ще додав: — На якийсь час учням Ісусовим треба сховатися перед переслідуванням… А що ти так сміливо намагалася послужити Раббі, то хто ж ліпше за тебе попереджатиме його учнів? Посилатиму тебе до них сказати: «Тікайте! Сховайтесь!» Було б ліпше, коли б ти не жила в мене… Хліба, м’яса й одежі для тебе в домі моїм не забракне!.. І співу твого радо б я послухав, як занадто схилить мене до земного пороху земна журба… Але ж не треба давати причини до підозрінь! У кого з приятелів Раббі могла б ти непомітно жити? — Пане мій! Якщо тобі однаково, подаруй мене, як рабиню, Маріам з Магдали! Будь певен: її накази, як і твої, Хеттура виконає справно… І з прегарних очей, з яких ніколи не могла витиснути сліз ані терпкість доброчинної байдужості, ані глуха й німа самітність, що її зазнала дитина-сирота, полилися теплі сльози… Тверде й непоступливе серце тануло, мов сніг під подихом теплого вітру… Світ видався Хеттурі гарним і надійним, затягненим кришталевою запоною тих добрих сліз, що змили образи й біль… Схилилася перед Йосифом, схрестивши на грудях руки, як справжня невільниця: — Хай кволість моя, предобрий пане, буде тобі за подорожню палицю на шляху життя, коли побачиш, що я терпеливо зношу всі труди… Служитиму в пам’ять Раббі — до смерті!  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка