Наукова думка



Сторінка1/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48
АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ У ДЕСЯТИ ТОМАХ

КИЇВ – 1968

І.С.НЕЧУИ ЛЕВИЦЬКИЙ

ТОМ ДЕСЯТИЙ

БІОГРАФІЧНІ МАТЕРІАЛИ СТАТТІ ТА РЕЦЕНЗІЇ ФОЛЬКЛОРНІ ЗАПИСИ ЛИСТИ

“НАУКОВА ДУМКА”
Редакційна колегія:

М. Д. БЕРНШТЕЙН,

О. Є. ЗАСЕНКО, М. П. КОМИШАНЧЕНКО, Н. Є. КРУТІКОВА (голова), М. Є. СИВАЧЕНКО

Редактор тома М. П. КОМИШАНЧЕНКО

Упорядкування та Примітки В. I. МАЗНОГО,

Ф. К. САРАНИ, Ф. Ф. СКЛЯРА

I

КИЇВСЬКА КНИЖКОВА ДРУКАРНЯ


БІОГРАФІЧНІ МАТЕРІАЛИ

життєпись


ІВАНА ЛЕВИЦЬКОГО (НЕЧУЯ), НАПИСАНА НИМ САМИМ

родився 13 падолиста 1838 року в Київській губернії, в Каневському повіті, в містечку С т е б л е в і, Стеблів лежить недалеко од Дніпра, в гористому та скелистому місці, і розкиданий по обидва береги невеличкої річки Росі. Серед самого Стеблева Рось зігнулась коліном; обидва її береги обставлені скелями, неначе стінами; за здоровим скелистим островом, на схід сонця од Стеблева шумить Шум на порогах, де між двома високими скелистими берегами вся Рось закидана здоровим камінням та помережена острівцями з самого каміння. Куди не повернеш очима, скрізь видно чудові та все інші картини, неначе в панорамі.

Отець мій, Семен Степанович Левицький, був священиком в Стеблеві, де був священиком і мій дід, і прадід. В грамоті на чин священика мій прадід записаний не Левицьким, а Леонтовичем; він змінив своє прізвище, як мені розказував батько, тим, що прізвище Левицький було тоді модне. Мій батько був дуже заїкуватий і з великою силою міг говорити, але як читав або говорив проповіді, то зовсім не заїкувався. Він був дуже не швидкий на ході, непроворний, не любив господарства і було зачиниться в своєму кабінеті, лежить та все читає книжки та газе

7

ти або пише проповіді. Малими ми не сміли ходити в його кабінет і бачилися з ним тільки за обідом та за вечерею; через це батько якось одіпхнув нас од себе, і ми вже й великими держались од його осторонь і не горнулись до його так, як до матері. Як ми повиростали, батько це примітив і було часто каже: “Що це таке, що до мене якось не горнуться діти? Я їх і люблю і у всьому їм настачаю, а вони неначе одвертаються од мене”.



Батько мій любив рідний край, все було нам говорить, що на Україну дуже насіли польські пани та жиди, що московщина заїдає наш язик і національність, все розказував нам українську історію; було як їдемо з ним в Корсун, то все було нам показує Різаний Яр та могили під Корсуном, де була битва Богдана Хмельницького з поляками; показує Наливайків шлях, що повертає з Корсунської дороги на село Петрушки.

Щоб вирвати од жидів торговлю, він на братські гроші поставив дом і думав закласти громадські крамниці, але не встиг цього зробити, бо швидко вмер. Проповіді замолоду він говорив по-українській, записав їх і послав до митрополита. Митрополит оддав їх на суд в духовну академію Київську; в академії сказали, що язик проповідей не достоїн церковної кафедри. Перед його смертю я привіз йому зі Львова євангелію Кулішевого українського перекладу; він був дуже радий і казав мені дістати і українську біблію та привезти йому. В батька була українська історія Маркевича та Бантиш-Каменського, літопис Самовидця, котрі я поперечитував, приїжджаючи додому на вакації.

Мати моя, Анна Лукіянівна, з дому Трезвінських, була родбм з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту. Мій дід, Лукіян Трезвінський, був простий козак, родом з Полтавщини, і зайшов звідтіль в Київщину з своїм братом. Вони поставали священиками, і мій дід дав собі шляхетське прізвище Трезвінський, а брат його назвав себе Коцевольським. Мій дід оженився в Журавці з дочкою заможного мужика Гуменного і був священиком в Лебединському панянському монастирі. В селах Лебедині, Журавці та Матусові є й тепер багато моїх родичів, простих селян.

Мати моя була висока на зріст, весела, проворна, говорюча та співуча. Вона зросла коло самого монастиря, де коло монастирської стіни в лісі був дідів дом. Bojia вчи

8

лась у черниць, вміла читати церковнослов’янські книжки, любила читати житія святих і читала їх голосно, як читають прості люде, а ми малими слухали. Я пам’ятаю, як вона раз читала в житії Иосифа Прекрасного те місце, де брати продають Иосифа, і плакала; я слухав та ^авай і собі плакати. Через це і я малим, буваючи дома на вакаціях, любив читати житія святих. Мати моя була дуже богомільна; як часом через роботу не встигала до церкви на службу в великі празники, то плакала, постилась до плащаниці трохи не цілий день, а за нею і я малим постив і до плащаниці, і до святої вечірньої води і не їв до служби, поки перейшов в семінарію. На руках у матері було все господарство на дворі і в полі: вона всім порядкувала. За роботою все було співає українські пісні; по-великоруській мати зовсім не вміла говорити, і в нас в сім’ї говорили по-українській. Мати моя вмерла, як мені йшов тринадцятий рік. Вона мала дві пари близнят, котрі й зістались живі з усіх дітей; це підірвало її міцне здоров’я, вона почала після того слабувати і швидко вмерла. Я найстарший з усіх дітей, і мати мене дуже любила.



Ставши на парафії в Стеблеві, батько купив в одного шляхтича невеличку хату, в котрій була маленька світлиця та маленька кімната, а через сіни – кухня. Я, брат та сестра малими спали в кухні на полу рядом з своєю нянькою, бабою Мотрею, котра приходилась далекою родичкою матері; мати привезла її з Лебедина. Баба Мотря казала нам казок, співала пісень, водила мене з собою по селу до людей, де тільки сама бувала, виводила по хрестинах і по весіллях та похоронах. Я скрізь бував з нею і змалку придивлявся до народного життя. І тепер пам’ятаю, як страшно плакали сім дочок-сиріт над своєю мертвою матір’ю, Радчихою, припавши до неї головами од грудей до самих ніг... В кухні дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, які тільки вони співали, бо сам дуже любив пісні.

Як ми почали підростати, батько спромігся пристроїти до дома ще дві кімнаті, і нас забрали в покої. Сам батько вчив мене читати та писати разом з хлопцями, котрі приходили до нас вчитись. Батько завів школу для селян, набрав хлопців і вчив їх літом у пасіці в катразі, а зимою в кухні. Разом з тими хлопцями вчився й я. Але раз дізнався про ту школу польський пан, стеблівський дідич, покликав батька і сказав йому: “Як ви вивчите мужиків чи

9

тати, то підете й ви, піду й я на поле робити, а мужики не схотять робити...” Пан звелів забрати хлопців в суконну фабрику.



На сьомому році мене одвезли вчитись до дядька, материного брата, Євтропа Трезвінського, котрий був тоді вчителем в Богуславі, в духовному училищі. Мене брала страшна нудьга за домом, за матір’ю. Було надвечір дядько Євтроп з другим дядьком Дорофеєм співають українські пісні. В обох були чудові голоси. Євтроп пригравав на скрипці. Вони співають та жалю мені завдають, а я в кімнаті було цілий вечір плачу за матір’ю. Я пробув там весну й літо. Євтроп оженився і став на парафії в Семигорах, недалеко од Стеблева. Восени мене одвезли в Семигори, і я вчився там зиму й літо вкупі з малим небожем дядини та її сестрою, Марією Михайловною Морочковською, котрої безталанна доля обписайа мною в “Причепі” в типі Гані. Дядько умів вчити дуже добре і приготовив мене в училище.

На дев'ятому році мене оддали в Богуславське духовне училище в перший клас і поставили на монастирській квартирі. Монастирські квартири були луччі од міщанських, де стояли школярі. В монастирських квартирах хазяйками були сільські баби та молодиці, що йшли в монастир служити за спасения душі. Таких спасенниць в Богуславському монастирі було доволі; вони служили за хазяйок та куховарок на монастирських квартирах, де квартирували ученики, служили в монастирській кухні, що стояла в самому монастирі, і жили там, невважаючи на те, що монастир був чернечий, а не панянський. Ці спасенниці були одні правдивими спасенницями в монастирі серед дуже неспасенної чернечої братії.

На нашій квартирі була за хазяйку немолода вже молодиця, вдова Гапка Шульжиха з Карапишів, а за помічницю була її небога, немолода дівка Палажка ЦІульжівна. На їх руки здавалась уся харч для школярів, і ні одна крихта того добра не пішла марно. Вони варили й пекли для нас, обпирали нас, доглядали дуже совісно, щосуботи мили нам усім голови, обчісували, видавали сорочки, і все це робили без усякої плати од монастиря і од наших батьків. їм од монастиря давали тільки свити та чоботи, та й годі. Вони доглядали нас, як може доглядати одна мати; ми їм давали до схованки навіть гостинці, що нам присилали з дому, і вони видавали нам видавцем і нічого не

10

зачіпали. В монастирі служила за спасіння душі трохи не вся сім'я Шульгів: три сестри і дві дівки, їх небоги. Одна з їх, Текля, низенька, дуже розумна й чесна баба, була за господиню над монастирською палатою, чи коморою; ігумен йняв їй віри більше, ніж ченцям-економам. Палажка та її сестра в первих Текля, хоч були вже немолоді, вивчились од нас читати і читали церковні книжки.



Монастирська квартира, в котрій я жив шість рік, була в монастирській оград і і одділялась од монастиря садком та городом. На нашому подвір'ї ставали богомольці та всякі психічно недужі люде, котрих привозили в монастир; пробували странники та странниці в кухні. Між ними я пам’ятаю одного, Савелія, з того села, що й наша хазяйка. В його була чорна хороба, і він все ходив по монастирях та молився богу; він думав, що в йому сидить злий дух. Савелій був сухий, з темними, як огонь, блискучими очима, дуже похожий з лиця на Гоголя. Він усе жартував, все приказував та говорив віршами та все до рифми: таки гак що було не скаже, то й виходить у його рифма й вірш. Ми йому давали перо та листи паперу, і він малював нам церкви та монастирі, які йому доводилось бачити: Київська лавра з дзвіницею, Софія, Андреївська церква – все в його виходило так достоту, що я по його малюнках впізнав усі собори, як вперве побачив їх у Києві. Раз він мене дуже перелякав уночі. Моє ліжко стояло коло самих дверей у пекарню. Двері були одчинені. Серед ночі я прокинувся од переляку: чую, щось важке упало з лежанки в кухні – то впав Савелій. Він страшно хріп та стогнав: з ним сталася чорна хороба. Я з переляку трохи не зомлів. Хазяйка встала і засвітила світло. Савелій лежав долі, і його корчило; він побився, розбив носа і покривавив себе.

Смотрителем в училищі був ігумен монастиря Феодор. Він вчив і латинському язику та катехизису в третьому класі. Ігумен Феодор був маленький, сухий “аскет”, але злий та крикливий. Важка тоді була школа для школярів: тоді було царство різок та паль. Ігумен Феодор вчив добре, але був нетерплячий, палкий та любив бити різками за ніщо, од одної нетерплячки, як тільки було хто не дасть такого одвіту, як йому хотілось. Він часом спересердя посилав під різку цілі парти школярів. На наше щастя, він дивився в вікно або виходив з хати, як кого били, а цензор в той час лупив різкою по стіні або по помості. Каза-

11

ли, що він тільки страхав школярів, що він не такий черствий, як удає, але якби справді цензор бив різкою кожний раз, скільки він посилав під різку, то він повбивав би учеників. Він потім зійшов з ума через те, що йому прислали хрест, а не архімандричу митру.



Як я вступив в училище, інспектором був якийсь Троїцький. Він любив давати ученикам палі, але не лінійкою, а лозою та ще й товстим кінцем. Од тих паль у дітей пухли долоні. Цей Троїцький пив запоєм і був якийсь придуркуватий, а після запою ставав зовсім дурний. Раз він прийшов на нашу квартиру саме тоді, як ми полуднували холодець. Покоштувавши холодцю, він сказав, що холодець недосолений, вийняв з кишені березову табатирку і посипав холодець табакою. Ввечері, гуляючи між вербами, бив по вербах палицею: йому здавалось, що то стоять ученики, а раз в класі поставив усіх учеників на коліна на партах, але не на тій лаві, де сидять, а на вищій, де кладуть книжки, – мабуть, любив ефектні сцени. В клас часом приходив п'яний і в шлафроці і велів ученикам співати ірмоси замість латинської граматики. До служби, в той час як ученики йшли рядами до церкви через монастир, він сам рубав дрова коло своєї квартири, котра стояла в самому монастирі, і робив великий скандал для ченців та богомольців. Він кудись перейшов, а після його був інспектором один міський священик, дуже добрий і гуманний чоловік. На моє щастя, мені були учителі добрі люде; із їх було два, котрі зовсім не били учеників.

Наука в училищі була суха, мертва та абстрактна. Найбільше лекцій було латинських та грецьких. Нас силували вчити все чисто напам’ять, слово до слова. Приїхавши в училище, я зовсім не вмів говорити по-великоруській 1 вивчився в школі. Наука давалась мені легко, хоч вона була мертва. Щоб привчити учеників говорити по-великоруській, позаводили в класах нотатки: то були дерев'яні дощечки з ремінцями, щоб надівати їх на шию. В дощечку вкладався журнал, в котрому були написані заголовки: “за мужичі слова” (тобто українські); “як справить по-руській”; “за лайку”; “за сквернословіє”. Кому чіпляли на шию ту нотатку, той мусив підслухувати, хто скаже українське слово або хто лаятиметься, потім записував в журнал українське слово і передавав нотатку. Це зробити було нетрудно, бо ученики всі до одного говорили по-українській, навіть звали один другого не прізвищами, але на

12

ймення, зовсім по-мужицькій: Грицько, Левко, Панас, Корній. В старших класах ту нотатку закидали на грубу, де вона й спочивала. Лекції тоді були дуже довгі, по дві години кожна. Учителі приходили пізно, а нас після дзвоника садовили за парти. З нудьги один з учеників казав ка§яси, а всі слухали. Один ученик був чудовий оповідач і знав силу казок. Він розказав нам усі казки, які знав, та все привозив з дому нові, неначе яка нестомленна Шехерезада. Після таких лекцій грецькі та латинські лекції були ще нудніші.



Хоч наука в школі була важка, зате ж нам було де гуляти. Монастир і училище стоять на самому кінці города на крутій горі над самісінькою Россю. Кругом монастиря глибокий яр, а в яру чудовий лужок густо заріс вільхою, вербами та липами. Під скелею, вкритою зверху лісом, чудова криниця в камені, Кам'янка. Той лужок аж кишів школярами, там ми вчились та гуляли. Внизу за училищем понад Россю стеляться зелені луки. Було де побігати та погуляти. Школярі вигадали вигадку вчитись на здорових диких грушах, котрі росли по горах, примощували між гіллям дощечки і сідали там з книжками вчити лекції. Книжок для читання в нас не було, та нігде було їх і дістати, хіба хто привозив крадькома з дому. Один ученик привіз з дому номер “Библиотеки для чтения”, в котрому була повість Апулея “Золотий осел”. Ми того “Осла” трохи не вивчили напам'ять, читаючи його по разів десять.

Була ще одна кара в училищі: то квартирні старші,

котрими були ученики старшого класу. Вони дуже обижали дітей, веліли собі прислуговувати, посилали в місто за дві верстві, скубли за чуба, за вуха і навіть били лінійкою. Всі менші ученики повинні були їх слухати, поважати і говорити до їх “ви”.

З Богуславського училища я перейшов в Київську духовну семінарію, як мені було чотирнадцять рік. Сільські баби нарозказували мені багато дивного про Київ, а найбільше про “Лева” (фонтан у Києві на Подолі), про здорові дзвони та про давні церкви, а батько хвалив Дніпро та Лавру. Я до того часу не був ні в одному городі і їхав у Київ з напруженою фантазією, сподіваючись побачити всі ті дива. Одначе ні “Лев”, ні дзвони, ні давні церкви, ні Давра мені не сподобались. Темні старі церкви з темними закалубками та притворами, з гробницями навели на мене сум. Мене дуже вразив город з його домами та величезний Дніпро з зеленими берегами.

13

В семінарії було легше жити: там не було ні різок, ні паль, і наука була інтересніша. Одначе старі вчителі нічого не робили, давали лекції по книжках, назначаючи нігтем, а в класі або жартували, або питали в учеників лекції до самого дзвоника. Але в семінарію почали прибувати молоді вчителі; вони вчили добре, поясняли лекції і заінтересували мене до науки. Шкільні книжки були богзна колишні, дуже давні. Розумніші ученики тямили це і вчились для себе дома по новіших шкільних книжках, по котрих вчились в гімназіях, а для класу вчились ро старих. Класичні язики тоді вже зовсім впали в семінарії. Учителі приходили в клас на старі язики за півгодини до дзвоника, а ученики сміялись з того, хто вчив латинський та грецький язик. Найпоганше стояла тоді математика, може, тим, що ченці нехтували нею і на екзаменах просто сміялись з неї перед учениками.



В семінарії трудно було доставати добрих книжок для читання. Для учеників першого класу з бібліотеки давали “Училище благочестия”, “Опыты студентов” та допотопний журнал “Маяк”. Для вищих класів давали все духовні книжки. Бувши ще в першому класі семінарії, я, в час контрактового ярмарку в Києві, примітив виставлені у вікнах магазинів ілюстровані французькі книжки. Мене дуже заінтересувала одна ілюстрація, де був намальований чудернацький чорт. Я зайшов в магазин і осмілився спитати про ціну. Книжка була хоч широка, але тоненька, а ціна була, як на диво, невелика: то був “Кривий біс”

Лесажа. Я купив її і за поміччю лексикончика Шмідта прочитав. Книжка мені дуже сподобалась. З того часу я купував на ті гроші, що батько давав мені на гостинці, дешеві французькі ілюстровані книжки і дома на вакації читав їх. Після “Кривого біса” я купив “Павла та Віргінію”, “Дон-Кіхота”, Шатобріанову “Аталу”, “Натчезів”, “Християнство”, “Божественну комедію” Данта і “Заздрість” Євгенія Сю. “Християнство” Шатобріана я не міг дочитати і до половини; більше всього мене вразила “Божественна комедія” грандіозними та фантастичними картинами. Вже як я був в останньому богословському класі, молоді вчителі літератури позаводили маленькі бібліотечки в кожному класі на наші і на свої гроші, і я аж тоді познакомився з великоруською літературою. Прочитав Пушкіна й Гоголя і зразу їх зрозумів. Перший Шевченків твір, котрий мені довелося прочитати, як я був в першому кла

14

сі семінарії, була “Причинна”. Батько достав у когось альманах “Ластівку”, де була надрукована “Причинна”. Я прочитав її з сестрою, і ми вивчили її напам'ять, так вона нам сподобалась.



В Києві мені довелося жити на квартирах на Подолі у дрібних урядників та міщан, коло канави, в самому нездоровому місці та ще в тісних квартирах. Як я був в богословському класі, на нашій квартирі пішла, неначе пошесть, гарячка. Ми, всі чотири брати, послабли гарячкою, і я, скінчивши курс семінарії, був такий ослаблений, що не мав сили далі вчитись, побув рік у батька, а потім був рік учителем в Богуславському духовному училищі. Сидячи дома у батька, я докінчив німецький язик і готувався до екзамену в духовну академію, в котру й перейшов, покинувши учительське місце.

В академії старі професори були дуже погані; вони читали лекції по старих, жовтих, як пергамент, листах або імпровізували самими фразами таку нісенітницю, що студенти перестали ходити на їх лекції і посилали по черзі по три чоловіка на лекцію. Класицизм зовсім упав, а єврейського язика ніхто вже не вчив. Зате ж були і дуже добрі професори, а найбільше молоді, котрі щиро працювали над наукою. Студенти жили в номерах, всі на скарбовому кошті; в тих номерах вони й спали і вчились. Студентам не давали журналів з бібліотеки, вони складались і виписували всі тодішні товсті журнали, а українці виписували “Основу”. Тоді був гарячий час в руській літературі: вийшов “Базаров” Тургенева і критика на його Писарєва. “Основа” розворушила українські питання. Студенти були дуже цим усім заінтересовані, і змаганням не було_кінця. Українці пережовували свої національні та літературні питання, але стріли в великоруських студентах велику опозицію. Всі вони, окрім трьох, стояли проти права української національності та літератури. В мене з'явилась думка писати оповідання українським язиком для “Основи”, але вона швидко потім перестала видаватись.

Студенти в академії працювали над наукою добре і щиро, але не над богословською. Героїчний період п'янства вже тоді минув для студентів. Правда, збирались по номерах на випивку, але я пам'ятаю тільки одного студента, що пив горілку кухлем або стаканом, інші пили вже по-людській, чарками; було вже багато й таких, що й зовсім не пили і на випивки не ходили.

15

Між професорами в академії не було й духу українського. Один професор сказав на лекції таку штуку: “Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилась на світ...”



Після скінчення курсу академії мене послали в Полтавську семінарію учителем словесності на жалування по 250 карбованців на рік. На таке жалування не можна було прожити. Я застав таку бідність учителів семінарії, що сім'я одного учителя по кілька день не мала чого обідати. Я почав готуватись до екзамену на учителя гімназії. Окрім того, в Полтаві я почав писати українську повість “Дві московки”. Я знав, що мені не вдержатись в духовній семінарії, як я буду писати по-українській. Треба було з неї вийти заздалегідь. В той час виїхали в Польщу два професорі академії за начальників дирекцій шкіл в повіті на Підляссі, де жив український народ. Тоді на Підляссі випроваджували з шкіл польський язик і заводили великоруський. З тими професорами перейшло на службу багато моїх товаришів і приятелів – киян та волинців. Я й собі попросився на місце учителя гімназії в Білу, де кругом живе український народ, де мені все-таки можна було чути українську мову і виучувати народну жизнь для своїх творів. Натомість мене послали учителем женської гімназії в Каліш, на саму прусську границю. Я заїхав ві чужий край, між чужі люде. І город був гарний, і жити в йому було недорого, і директор поляк був для мене добрий, але я був зовсім одрізнений од України і свого народу. Я був в Каліській гімназії вчителем великоруського язика, літератури та історії й географії Росії. В той час ще всі науки в польських гімназіях викладали на польській мові, окрім тих, що мені довелося викладати, але вже була чутка, що всі науки будуть викладати на великоруській мові, як воно потім і сталося. Через рік я попросився, щоб мене перевели в Білу, але там місця не було, і мене перевели на Підлясся, в Седлець, в женську гімназію для греко-уніатів, тобто для українців уніатського закону, хоч в тій гімназії уніаток було мало. Там я служив шість рік. На шостому році поїхав я на вакації в Київщину, додому. Приїжджаю я з вакацій, а мені кажуть, що мене попечителі* вже перевів щ службу в Сувалки. Тими вакаціями йшла невелика реформа в гімназіях: викинули з гімназіального курсу натуральну історію і всемирну історію. Учителів тих наук попереводили на руський язик. Один учи

16

тель з мужеської гімназії, Ів..., зістався за штатом, і попечитель перевів його в Сувалки; але йому схотілося доконче зістатись в Седлеці. Він почав інтригувати за моє місце і знайшов собі поміч в начальниці женської гімназії та одній класній дамі, старій дівці, дочці генерала, котра була закохана в того вчителя. Вони були дуже близькі до попечителя, хотіли, щоб той учитель зістався з ними, і почали інтригувати проти мене. Начальниця була петербурзька родом і дуже близька до попечителя. То була дуже недобра, капосна та попсована людина. Я її не поважав, хоч про те нікому й слова не говорив, але вона чула "є духом і вгадувала.



Приїхавши в Седлець, я зараз поїхав в Варшаву до попечителя просити, щоб він мене зоставив на старому місці. Попечитель прийняв мене коло порога, говорив сухо і незвичайно, з криком, виказав ні за що, ні про що якусь неласку, так собі з доброго дива. І директор, і начальник дирекції були добрі й шановні люде, просили за мене, одначе нічого не помогло. Попечитель тоді полаявся з начальниками дирекції, попереводив з місця на місце багато вчителів, не розбираючи діла, навіть <жалування їх> декотрих перевів на менше жалування з доброго дива і наробив багато плутанини. Я подав телеграму в Одес і дістав місце в Кишинівській гімназії.

Писати повісті я почав ще як був на службі в Полтаві. “Основа” та “Кобзар” Шевченків навели мене на думку, що мені писати треба по-українській. “Кобзаря” я прочитав ще хлопцем, і він мене дуже вразив своєю високою поезією та народністю в поезії. З першого погляду мені здалося, що Шевченко записує народні пісні, а не складає свої; така народність в його поезії. Ще як я був малим хлопцем, я чув про Шевченка; тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Керелівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов од Стеблева. Я чув, як він пробував у Корсуні у свого родича Варфоломея Шевченка, за вісім верстов од Стеблева. Знакомі наші заносили з Корсуна навіть уривки його віршів, котрі він тоді складав. Слава його тоді ходила скрізь по селах.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка