Наукова думка



Сторінка10/48
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.49 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   48


Невсипучий наш історик М. І. Костомаров, скінчивши свої “Последние годы Ржечи Посполитой” в минувшім (1869) році “Вестника Европы”, в теперішнім (1870) році знов написав двоє діл, вже зовсім скінчених. Одно діло з титулом “Южная Русь и козачество” надруковано в “Отечественных записках” в январі і февралі, а друге діло “Костюшко” знаходиться в перших трьох книжках “Вестника Европы”. Через свою широку вченість і невсипущу працю п. Костомаров мав силу разом працювати задля двох журналів! “Южная Русь и козачество” починається коротким оглядом залюднення Східної Європи слов'яно-руським плем'ям, минає історію варязько-київських князів, а просто переступає до початку козаччини, скінчивши останнім повстанням Павлюка і Острянина перед Богданом Хмельницьким. Костомаров спочатку говорить, що українське плем'я займало з давніх-давен наддніпрянські сторони. Часть відірвалась від нього і в не-

109


запам*ятні часи осілась над озером Ільменем, заклавши Новгород. Плем я кривичів було білоруське, а великоруське плем’я зробилося через мішанину посунутих на північ українців, новгородців, білорусів, слов’ян-лехитів, радимичів, і вятичів, і обрусівших фіннів, і татар. Початок української козаччини Костомаров бачить в козаччині татарській, бо давно вже були козаки азовські – татарського племені. Може й так, тільки треба сказати, що татари дали для нашої козаччини тільки ім'я і форму; не стали ж азовські або перекопські татари-козаки козаками черкаськими або канівськими! Наша козаччина мусила тільки скластися по готовій формі татарського козачества, але була сама по собі слов’янсько-українська, хоч попереду, конечне, вбрала в себе бродяг степових – печенігів, половців, торків, котрі злились з нашим народом в одну народність.

О перших козацьких гетьманах, до ворогування з ляхами, Костомаров оповідає трохи; зате ж дуже широко розказує він про страшний гніт польський на Україні, про панів і католиків, що силували наш народ до панщини і до унії. Мужики повинні були платити панам десятину від усього: з зерна пани брали, перед великими празниками, тричі на рік, осип; з пчіл – очкове, з скоту рогове, за право ловити рибу – ставщ и н у. Пан женив сина, давав дочку – з мужиків брали подать; їхав пан в Ченстохову на' богомілля – з мужика брали гроші й підводи. Пани виїжджали за границю і орендували жидам маєтності з усіма своїми шляхетськими правами – так що жид робився чистим паном і мав право карати мужиків смертію! Жиди з маетностями орендували разом і православні церкви... і мужики мусили платити жидові за хрестини, за похорон, за плащаницю... Письменник того часу, Старовольський, мав право сказати, що навіть під турком було лучче жити, ніж у Польщі. “В Турції ніякий паша не посміє напакостити мужикові... у московитян думний боярин, у татар – мурза і високий улан не посміють так обижати простого хлопа, хоча б і іновірця, бо кожний знає, що його за те можуть повісити. Тільки в нас, у Польщі, можна все витворяти в містечках і в селах. Азійські деспоти за все своє життя не замучать стільки людей, скільки їх замучать кожного року в вільній Ржечі Посполитій..;” Притому скрізь на Україні шляхта позаймала уря

110

дові місця, єзуїти і уніати одіймали у православних силою церкви й монастирі, обернули на унію Київський собор св. Софії, тільки Печерська лавра і зосталась в руках православних. Про повстання Гуні, Томиленка, Павлюка, Острянина п. Костомаров говорить широко. Павлюк трохи не зробив діла Богдана Хмельницького! Бо в його руках була і Запорізька Січ і реєстрові козакй-городяни. Та не настав ще тоді час визволення України. Під Кумейками, на ріці Росі, ляхи розбили Павлюка. Реєстрові козаки видали Павлюка (Гудзана,– він був хрещений татарин) живого; йому стяли голову в Варшаві. Острянин втік ік Лубням, одначе мусив утікати до Московщини.



“Костюшко” в перших трьох книжках “Вестника Европы” за 1870 рік написаний так чудово, неначе яка поетична повість. Костомаров розказує життя Костюшки, розказує про його план визволення Польщі, про його війни і його полон. Вже в Варшаві було повно російського війська, вже пруссаки зайняли собі Познань, як Костюшко вернувся з Америки і розпочав повстання з Кракова. Польський король Станіслав-Август сидів в Варшаві і тільки дивився з вікна своєї палати на війну на варшавських улицях. Спочатку Костюшці служило щастя: він розбив російське військо коло Кракова, а один міщанин в Варшаві, Кілинський, піддуривши російського посла Ігельстрома, підняв революцію на улицях варшавських вночі, в чистий четвер. Кілинський з міщанами вирізали багато москалів і вигнали російське військо разом з Ігельстромом з Варшави. Костюшко постановив у Варшаві “Найвищу Раду” і почав розкидати по Польщі свої універсали. Він оповістив визволення простого народу, велів зменшити панщинні дні, закликав хлопів до бунту, просив шляхту йти в військо і вислати рекрутів, і все те діло Костюшки скінчилось нічим... Його взяли москалі в полон під Маційовичами, а Польщу сусіди поділили поміж собою.

Причиною невдачі Костюшчиного діла Костомаров становить те, що він не мав під собою ніякого грунту для повстання. Польща стояла так, що мусила сама розпастись; і шляхта, і Варшава навіть ждала, щоб їх хтонебудь забрав і постановив кінець тодішнім ділам. Костюшко закликав до повстання народ, а народ був обдертий, прибитий панами; він і не розумів Костюшчиного ді

111

ла, був радий, якби його тільки не зачіпали, і скоріш піднявся б проти самої шляхти, якби його хто зумів підійняти.



Нічого й казати, що на Україні і Білорусії шляхта аж тряслася від переляку від гайдамаччини. Під Любліном пани прислали Зайончкові (Костюшчиному генералові) кілька тисяч русинів, а вони першої ночі всі повтікали... Костюшко звелів шляхті визволити мужиків, прислати йому рекрута, платити 10-й, 20-й і 30-й процент з маетностей, а шляхта мужиків не визволяла, рекрута давала мало, плату замість себе накидала на мужиків і дивилась на таке порядкування Костюшки як на стоптання своїх давніх шляхетських прав, котрих вона не хотіла відступити навіть королеві. Одним універсалом з Кракова необережний Костюшко закликав до повстання одну шляхту і відпихав міщан, думаючи тим догодити панам. Зате міщани розсердились, докоряючи шляхті, що вона запродала ойчизну. Вони мали право так казати, бо тільки міщани, за проводом Кілинського, вставали в Варшаві і найбільше підіймалися для оборони Польщі. Кілинський послав до Костюшки депутацію, а він не прийняв її... Окрім того, у Костюшки не було добрих помічників, добрих генералів. Публічність боялася такої якобінської різанини, яка була тоді у Франції 1789 р. у велику революцію... Багато шляхти разом з королем тягло ік Росії. Діло тим скінчилось, що як Суворов узяв Прагу (передмістя Варшави), то Варшава згодилась впустити військо Катерини II. Пани сиділи в своїх будинках позамикавшись. Благородний Костюшко був ранній для Польщі з своїм демократизмом європейським, з французькими гуманними ідеями, з своєю чесною душею... і Польща загинула... В кінці свого писання Костомаров каже, що згубила Польщу не республіканська форма уряду, найлучча сама по собі, а страшна деморалізація, зіпсованої шляхти, котра зросла на грунті хлопського рабства, котру можна було купувати, хто тільки схотів. Окрім того, Польща стала жертвою дипломатії тодішніх кабінетів, котрі мали ні за що правду, правдивість і закон в ділах політики. Сама ж Польща хитрощами і присилуванням загарбала собі і Литву, і Україну, і Галичину, і Білорусію і знущалась над ними, як хотіла.

Визволення України і Білорусії з-під польсько-шляхетського ярма Костомаров має за діло Катерини дуже

112

законне і правдиве. Сам народ гуртом хотів того і приставав до москалів, бо він би пристав і до татар, не тільки що... Тільки дуже шкодує Костомаров, що наш український народ даремно покладав свою велику надію на Катерину і на Росію. “Росія не була правдива до українського народу і дала перевагу темній політиці. Росія тільки користувалась любов’ю нашого народу, щоб тільки робити з тієї любові один з найвартніших орудників проти Польщі. І того мало. Росія покинула наш народ в ярмі тих самих польських панів, від котрих він хотів спастися, котрих він ненавидів. І як довго йому судилося терпіти попередню долю! А яка була та доля, нехай нам скаже сам народ” (Мар. 1870 р., л. 193). І Костомаров прикладає пісню, що він записав на Волині:



Наступала чорна хмара, настала ще й сива:

Була Польща, була Польща, та стала Росія!

Син за батька не відбуде, а батько за сина!

Живуть люди, живуть люди, живуть слободою:

Іде мати на лан ікати разом із дочкою.

Прийшли вони до ланочку: помагай нам, боже І святая неділенько, велика госпоже І Сіли ж вони обідати – гіркий наш обіде!

Оглянуться назад себе, аж оконом їде.

Приїхав він до ланочку, нагай розпускає:

– Ой чом же вас, вражих людей, по троє немає!

Ой зачав же їх оконом лаяти та бити;

– Ой чом же вам, вражим людям, снопів не носити?

А в нашого оконома червоная шапка;

Як приїде до панщини, скаче, як та жабка.

А в нашого оконома – шовкові онучі;

Плачуть, плачуть, бідні люди, із панщини йдучи.

Пооблізли волам шиї, бідним людям руки...

Ой ярини по півтори, а зимини копу –

Треба стати, поправитись хоч якому хлопу,

Змолотити і звіяти, і в шпіхлір зібрати,

А ввечері, по вечері, та на варту стати.

Прийшли вони до шинкарки: дай, шинкарко, кварту; Вип’єм з жалю по стакану та й станем на варту!

Ходить попик по церковці і книжку читає:

– Ой чом же вас, добрих людей, у церкві немає?

– Ой як же нам, добродію, у церкву ходити?

Від неділі до неділі кажуть молотити!

Після цього Костомаров каже, що нам (українцям) великоруські поети (Жуковський, Пушкін і інші) воспівали торжество “верного Росса” над “кичливим ляхом”, а народ співав, як “кичливий” лях бив “верного” росса нагайками; в нас пробуджували патріотичне умиління ті-

3 –І. НечуГіЛевицький, т. 10*

113


єю думкою, що наш руський народ від Польщі прилучився до своєї батьківщини (хоч Катерица прилучила попереду Литву і Білорусію, як Україну), а той руський народ казав, що йому все одно, чи Польща, чи Росія, ніби дві хмари: “одна чорна, друга сива”. Сонце йому ще не показувалось. Річ Посполита щезла з ..географічної карти, а для українського народу ще була довго жива стара шляхетська Польща під російською короною. Так скінчує Костомаров своє діло, признаючи за Росією повинність просвітити наш народ.

Тепер скажемо про вартніші поетичні твори, которі були написані в журналах. В поезії ми знаходимо більше імен поетів, ніж вартовних творів поетичних. Великоруські старі поети, от як Іван Тургенев, Гончіаров, Писемський, вже виписались і доживають віку, даючи часами для публічності свої твори, пропахані дуже старими і консервативними ідеями. Нові поеуи, виступаючі з народним і національним прямуванням, ще, як кажуть, не вбились в палки. Окрім того, між ними нема ані одного талановитого, як треба б! В “Вестнике Европы” в минувшім році Гончаров писав свою нову повість: “Обрыв”. Вся публічність багато дечого сподівалась від того “Обрыва”, бо Гончаров писав хоч мало (він написав “Обломова”, “Обыкновенную историю” і “Обрыв”), але дуже штучно. Вийшло так, що публічність дурно тільки сподівалась. “Обрыв” написаний місцями дуже добре, з великим таланом, місцями дуже розмазаний і скучний. А щодо ідеї повісті, то Гончаров показав, що він чоловік дуже нерозвитий, старий і не розуміє сьогочасного прямування. Він збився на обскурантну дорогу московського слов’янофільства і почав васпівати старину і лаяти новину, так що “Вестник Европы” надрукував його “Обрыв” тільки за його штучність, а не за ідею. Найголовніше дійове лице в “Обрыве” – Райський, лриволзький поміщик і житель Петербурга. Райський не має ніякої роботи, закохується в жінках, і йому здається, що він – художник, і родився для того. Він вчиться малювати, але швидко те йому обридло,– він кидає пензель. Він береться за перо

і хоче писати повість; і тільки надписує заголовок і – кидає перо. Потім йому здалось, що він родився скульптором. Райський приїжджає з Петербурга в своє село над Волгою. Там живе його Бабушка з двома його двоюрідними сестрами – Марфинькою і старшою, В і-

114


рою. Бабушка – то любимий ідеал Гончарова. Що ж то за Бабушка? Вона – поміщиця, править всім добром, як добрий економ панський, держить в своїх міцних руках все; любить, щоб її всі поважали, щоб їй кланйлись, їхали до неї в гості – навіть вороги її. В своїй сім'ї вона страшний деспот. Обидві дівчата, онуки, не повинні були нічого ні робити, ні думати без неї. Вона хотіла знати все, мати догляд навіть над їх душею, над їх серцем. Коли котра хотіла що читати, мусила спитати про те Бабушки; коли котра хотіла закохатись, зараз же повинна була розказати все дочиста Бабушці; інакше Бабушка дуже гнівалась! Мафинька так і робила; та не так зробила старша, Віра. В городі був якийсь студент університету Марк Волохов; його заслали туди за щось. Тим типом Волохова Гончаров хотів обписати сьогочасних молодих людей в Росії. А той Волохов у Гончарова обписаний як злодій, що бере чужі речі, чужі гроші і не віддає, краде в садках яблука і поночі лазить в чужий горох... Бабушка боялась його, як лиха, як смерті, а він, той Волохов, звів з розуму Віру, спізнався з нею і бачився з нею в обриві (в проваллі)! Віра довго не признавалась Бабушці, але Гончаров присилував її признатись, сповняючи старий звичай старої Русі Московської. Як дізналася об тім Бабушка, як обидилась, як вхопить шаль на шию, як побіжить на поля, в ліса, на побережжя Волги! Бігала вона, бігала цілий день, нічого не їла, не пила і трохи не втопилась! Гончаров так високо настановив сю вовчу біганину баби, що зрівняв її з Марфою Посадницею Новгородською, з древньою Ієрусалимською женою, що боронила свою святиню! А Бабушка – дуже негарна, бо любила кріпацтво, була деспотом в сім’ї. В типі Волохова молоде великоруське покоління у Гончарова вийшло злодійське, нечисте в одежі, обляпане, обмазане, нечесне в погляді на жінку,– зовсім таке, яким його оббріхує Катков у “Московских ведомостях” і як на його дивиться –-вся навіжена московська слов’яноїдська партія.

Сатирик Щ е д р і н (князь Салтиков) написав кілька гарних коротеньких поезій в “Отечественных записках”. Ми познакомили галицько-українську публічність з деякими його творами перекладом в “Правді”. Шкода, що другі його поезії, як-от “История одного города”, не мають вже такого інтересу! Щедрін там описує г у б е р н а-

8*

115


торів, у котрих у голові не мозок, а машина коліс і котрі роблять уряд в губернії одним магічним словом: “расшибу”! (рознесу на шматочки).

Некрасов, народний великоруський поет, пише стихами, пише в “Отеч[ественных] записках” нове діло: “Кому на Руси жить хорошо?” Це діло Некрасова дуже слабе, негарне по своїй формі – –казки, в котрій він хотів розв'язати те питання. Раз мужики, зібравшись, балакали об тім, кому на Русі найкраще жити: чи мужикові, чи панові, чу купцеві товстопузому, чи бояринові, чи цареві? Пішли вони по світу роздивлятись на життя людське, на гірке життя мужиче; підслухали в шинку, як розказували про своє життя люди; повстрічали поміщика на дорозі, і він їм почав розказувати про себе. Така фабула Некрасова, в котру він загортає свою думку. Діло не скінчене, скучне і не так інтересне, як показує заголовок. Некрасов – поет ліричний. Невеличкі поезії його – гарні, добре написані.

Більше повістей, путніх, вартих уваги, не знаходимо в журналах. І. Тургенев написав" невеличку містичну повісточку “Странная история” в “Вестник Европы” 1870 р., а граф А. Толстой, автор драм: “Иван Грозный”

і “Михаил Федорович”, написав нову драму “Борис Годунов” в “Вестник Европы”. Вона є копія Шекспірових драм, дуже скучна, так що можна заснути, читаючи її. Великоруські журнали сповняють себе перекладами романів Шпільгагена, Ауербаха, По, Гарібальді, Віктора Гюго... Своя поезія не багата, як не багата і наука.

Ми маємо за дуже пригодне діло сказати в кінець сього огляду про галицьку газету “Слово” Дідицького і угорсько-ужгородський “Світ”, бо вони служать хвостиками “Московских ведомостей” і “Голосу” і повинні ділити, чи по волі, чи по неволі, долю своїх перводжерел.

“Слово” і “Світ” видаються в Австрії не тільки по ідеях і по духу “Московских ведомостей”, але навіть по їх наказу, по їх інструкції. Скажемо більше: “Слово” просто виписує повісті з Гоголя, а політичний відділ з “Московских ведомостей”, змінивши часом что на що, как на як і т. д. “Слово” Дідицького дише достоту обскурантним, слов’яноїдським, клерикальним, ультрамосковським духом, як і “Московские ведомости” або “Голос”. Всі ідеї, все прямування остатніх можна знайти в першому. Тільки от що: поки “Слово” і “Світ” здужають погубити наш

116

український язик і літературу, нехай вони самі попереду вивчаться писати й говорити по-великоруській. Теперішній язик “Слова” і “Світу” – то таке чортовиння, така нісенітниця, яку може, не соромлячись, подавати публічності один тільки чоловік – ренегат, котрому нема в світі ні совісті, ні честі!



На Україні виписують “Слово” і “Світ” як диковину, щоб нареготатись досить над такими чудовищами, врівні з котрими звісний поет Тредьяковський не тільки не смішний, але просто порядний.

Пани редактори! говорю вам певне, що ви краще вже й не вивчитесь по-великоруській. Ми. вчились в великоруських школах змалку, не знали іншого язика, та й то так говоримо по-великоруській, що нас впізнає кожний через нашу мову, чиї ми сини і яких батьків'діти. Куди ж вам змосковщити цілий край, коли ви себе не можете “обрусит ь” ?

В самій Росії вже падають ідеї московської старої партії. ^Уряд бачить, що не можна давити людей так страшно. А коли згасне ваше сонце, пане Дідицький, то вже настала й ваша пора згаснути навіки, бо ви – промінь того сонця... Язиком вашого “Слова” ніхто не говорить, бо він є мішанина усяких старих і нових язиків. Ідеї ваші йдуть, пруться проти шерсті всієї європейської цивілізації. Історія викидає за двері “Слово” і “Світ”, бо вони їй непотрібні, бо не мають в собі нічого живущого, проповідують одну смерть і самі очевидячки помирають... Нам подобаєї рости, вам же. умалятися!

У

З КИШИНЕВА



ІТІ країнська трупа М. СтариН Я ЦЬКОГО і Кропивницького, ТлЛ переїздячи з Харкова до Одеси І'Л на зимовий сезон, заїхала по дорозі до Кишинёва. В недовгий час, од 15-го ноября до 1-го декабря, трупа дала в Кишиневі 13 спектаклів. Міський театр Гросмайа невеликий, дає всього 600 крб. збору, що для такої великої трупи, та ще з своїм власним оркестром, дуже мало. На щастя, в Кишиневі є великий мурований цирк Флорера, приладжений і до давання театральних штук з сценою, з ложами та партером. Трупа найняла сей цирк ї давала в нім свої спектаклі. Слава про артистів української трупи давненько вже дійшла і до Кишинева. На самий перед пішли на сцені “Наталка Полтавка” та “Сватання на Гончарівці”, котрі не раз уже йшли в Кишиневі до того часу. Вже й на цих спектаклях було багато публіки. В неділю 18-го ноября пішов “Глитай” Кропивницького – і публіка залила й* затопила театр. Приставляли стільці, де тільки можна було при-

118

ставити, а публіка розбирала білети. Брали білети, з-за недостачі ^яісця, навіть за куліси. В касі збору було 1200 карбованців. Народу було так густо, що не було де повернутись. Для безпечності на будущі спектаклі, якби трапилось яке нещастя, поліція звеліла винести з партера 70 крісел, з балкона три ряди лавок та з галереї 140 місць на лавках. На всіх спектаклях було народу повнісінько. Білети треба було брати заздалегідь. З провінч ції, з повітових городів понаїздило багато людей. В трьох кращих гостиницях не зісталось ні одного порожнього



номера, трудно було дістати обід. Між театральною пуб

лікою може була третя частина українців; можна сказати, що тільки половина публіки зов-сім розуміла український язик. Друга половина мало розуміла язик штук, а все-таки йшла в театр: і молдавани, і греки, і вірмени, і жиди, і болгари, бо як говорили – артисти так чудово

грають та співають, що навіть не розуміючи половини

того, що говорилось на сцені, можна було любуватись грою та співами артистів. Після Києва, Одеси та Миколаєва Кишинів дав трупі найбільший грошовий заробіток. Ентузіазм у публіці великий. Пані Заньковецька та п. Кропивницький – се таланти перворядні. Заньковецька чудово грала ролі як драматичні, так і комічні; Кропивницький в комічних ролях викликав істеричний сміх. Ті два таланти стоять тепер на самому версі своєї артистичної слави. Дуже талановиті Садовський, Саксаганський, пані Затиркевич, пані Вірина і п. Грицай завсігди викликали енергічні “браво” та оплески. Декотрі п'єси, як оперету “Утоплена” та “Невольник”, не можна було ставити на такій *малій сцені, бо для них декорації дуже великі і не пригодні для малої сцени. Трупа Старицького–Кропивницького зіставила по собі в Кишиневі гаряче співчуття та жаль за її виїздом, невважаючи на мішану людність того міста, де, як кажуть, що чоловік, то й інша національність. Бажаємо, щоб трупа ще коли завітала до Кишинева.

В КОНЦЕРТІ

ув концерт... не концерт, а генеральна репетиція Лисенкового концерту в київському театрі. Я люблю ці генеральні репетиції. Вони виходять кращі і вдатніші, ніж концерти. Кожний артист грає і співає не для других, а ніби сам для себе; співи ллються вольно, як вольна річка по лугах, як вольний теплий вітер по степах.

В театрі поночі й порожньо. По ложах, по партері дене-де мріють люди, ніби сховавшись по закутках. Але сцена освічена, аж сяє од світла. Хор співців в українських убраннях. Залита світлом сцена, декорації, артистки й хор в театрі ефектно сяють, неначе на чудовій картині часом виступає десь далеко в лісі або на воді ясно освічене місце на темному фоні і притягує до себе очі.

Я осторонь сиджу собі й думаю. Музика почалась. Я заплющую очі. Мотиви ворушать мої нерви. Гарно мені й приємно, неначе легкі хвилі коливають помаленьку човник, підкидають мене, гойдають в темному повітрі. Дум-

120

ки згасають і неначе притаїлись. Я не правую ними. Думи без моєї волі самохіть ворушаться. От перед моїми очима виступають якісь картини, ніби туманом повиті. Картина за картиною, постать за постаттю манячать, зміняються, десь зникають. Ніби з густої імли виглядають якісь обличчя. От виглянуло чиєсь лице пишне, дівоче, задумане, з чорними очима, глянуло мені просто в очі і десь зникло в імлі, а за ним з’явились інші, то молоді з осміхом на устах, то сивоусі, поважні. За ними йдуть ніби перед очима цілі сцени, неясні, невиразні, плутаються, як павутина по квітках.г. Над ними якесь не наше небо. Навкруги то ліси зелені, то луги, то якісь дивні річки в фантастичному світі... Картина йде за картиною, як у дивному сні. Я милуюсь ними, задивляюсь на їх, неначе бачу їх в своїй уяві. А музика ллється, мов тиха вода, колише мої нерви, заспокоює, тішить, повіває ніби теплим вечірнім вітром, і наводить чарівні мрії.



Полилась класичная музика. Почалась Бетховенова “Sonata apassionata”. Загриміли акорди, міцні, як сталь, дужі, глибокі, як море. Гук лився, переливався дужими хвилями. Мелодії сиплються, переплутуються в якомусь хаотичному безладді. Сумно, темно. Думка спадає ніби в якусь темряву. Бачу якийсь хаос, ніби до сотворіння світу. Бачу, ніби кругом мене хвилюють збурені стихії. Не то море, не то земля. Небо червонувате. Хмари кров’ю облиті. Акорди клекочуть, і передо мною ніби клекоче море, освічене червоним світом. На чорних скелях та горах стримлять якісь велетенські ліси, досягають верхами до чорних хмар. Акорди пішли в нелад,– і спинились, наче струни разом порвались: і мені здається, що луснули й розсипались гори, скелі зникли в морі.

А далі знов полились вже дивні мелодії, співучі, глибокі та ясні. Мелодії стали • виразні, неначе пісні. Вони часом виринають з поетичного неладу, як сирени з хвилі. Клекіт втих, і неначе ясне сонце виглянуло з хмар. Блиснуло синє небо. Море втихло. Гори й ліси ніби засміялись. Полилась виразна мелодія, торжествена, велична. Щось високе почулось в тих мелодіях. Здається мені, що я в якомусь храмі. Якась велика базиліка, якийсь готичний храм. Світ ллється через червоні та сині шибки, ледве мріють стіни. Орган грає торжествені гімни. Мелодії ллються попід склепінням, лунають десь високо, високо й летять у небо. Чую в тих мелодіях гаряче кохання люд

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   48


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка